Розділ 13: Майкл Афтон з’ясовує, що Вільям і Генрі на дух не переносять один одного

Вистава в кількох діях, з перспективи Майкла «Фріца Сміта» Афтона

Місце дії: квартира Вільяма Афтона — ІНТЕР’ЄР

Актори:

Майкл Афтон у ролі Фріца Сміта

Вільям Афтон у ролі самого себе

Генрі Емілі у ролі самого себе

 …

Дія I ― Перша суперечка

Майку вдалося прикупити собі кілька речей у місцевому магазині. Але лише найнеобхідніше — ковдри, трохи одягу, зубні щітку та пасту і, суть усього походу, — пачки жуйок — бо не був впевнений, як довго тут пробуде. Він зробив висновок, що перший раз упав у басейн з м’ячиками лише на кілька секунд, бо інакше батько вбив би його там, а так він провів у минулому понад двоє днів. Хвилини можуть дорівнювати місяцям. Він був майже впевнений, що його барикада поки що стримує аніматроніка, проте в будь-який момент він може розплющити очі і згоріти заживо.

Йому не надто хотілося про це думати. Він має бути тут з певної причини. Удача буквально ніколи не ставала на його бік, так що, можливо, вона обернулася на його користь лише цього разу. Батько повинен залишатися осторонь, а він — у минулому. Якщо ці дві речі не збудуться — вони програють, і Майк не впорається з місією. А якщо він програє ще раз, то просто не витримає і взірветься.

Він поступово влився в їхній розклад робочих днів. На початку все лише гнітило, але з’ясувалося, що Вільям та Генрі на заняттях, коли він працює, і всі вони повертаються додому приблизно в один і той же час. Однак справжня проблема полягала в тому, що Вільям постійно ходив на побачення вночі. Майк не міг з цим змиритися — ну серйозно, це несправедливо. Вони двоє вкрай схожі, а він навряд чи мав таку ж кількість побачень у віці свого батька (ну, обидва вони зараз однакового віку, але Майк відчував себе (і технічно був) на десятиліття старшим за студентів коледжу). Протягом першого тижня проживання у квартирі батько приходив додому пізно шість із семи днів, і п’ять із цих шести днів — п’яний вщерть, не попадаючи ключами в замок і хихикаючи до себе. В честь цього він викурював сигарету, притулившись до дверей, підіймав брови на Майка і розповідав йому про свої походеньки.

І тоді Майк усвідомив, що до того, як тато одружився з мамою, він був почасти шлюхою.

Однак, це все вночі. Під час вечері, коли всі троє хлопців були присутні, Майк вивчав їх. Він вивчав своїх батька та дядька, і був шокований, дізнавшись про динаміку їхніх стосунків: вони на дух не переносили один одного.

Майк згадав, як на одному з Днів подяки дядько Генрі сміявся, згадуючи про коледж, «старі добрі часи». Один з небагатьох разів, коли тато щиро посміхався у відповідь. «О, Майку, ти ніколи не повіриш, але я і твій старий зводили один одного з розуму». Майк думав, малося на увазі, що вони вдвох побили горщики або посперечалися про вечерю чи режим сну.

Одначе тепер він був переконаний, що якби погляди вбивали, ці двоє б вже лежали на глибині шести футів під землею.

А починалося все досить невинно. Генрі випадково штовхнув Вільяма на кухні, проходячи мимо, після чого перший одразу почав рясно вибачатися, а другий уп’явся в нього поглядом, наче той зламав бар’єр довіри, просто доторкнувшись до нього. Вільям безперестанку робив уїдливі коментарі: «Що, не можеш зрозуміти роботу Рубінштейна? Це вступний курс, Емілі», — а блондин відмахувався від них, як від надокучливих мух, червоніючи. Генрі постійно носив картаті фланелі або просто звичайні однотонні футболки, Вільям же одягався в лавандові сорочки. Двоє по черзі робили компліменти один одному з приводу вбрання («Знову вирядився, щоб справити враження?», «Тобі нічого не жме, Емілі?»). І той, і інший пізніше по черзі приходили пожалітися до Майкла, кажучи щось на кшталт: «От цей хлопець, правда, Фріце?»

Майк з’ясував, що Генрі подобалось його товариство, тому що він не Вільям; а Вільям насолоджувався його товариством, тому що він не Генрі. Перший також полюбляв показувати йому свої проєкти (сам Майк іноді давав поради щодо малювання), а другий обожнював скаржитися на людей в принципі. Було дивно мати двох хороших друзів, хоча таке не назвеш зайвим — просто водночас Майк постійно опинявся посередині.

І ось так все почалося. Наступного тижня ситуація загострилася.

Майк та Генрі сиділи в Генріній спальні (Майк постійно уникав поглядом Фредбера), коли Вільям увірвався до них, осудливо вказуючи на блондина.

— Ти чіпав мої речі, — насмішкувато сказав він. Генрі невинно похитав головою, його очі все ще були прикуті до ендоскелета Фредбера, та продовжив возитися з роботом.

— Я гадки не маю, про що ти говориш…

— Ой, заткнись, Емілі. Ти не зміг розібратися у клятому рівнянні, тому піддивився в мої речі, бо на відміну від тебе, я дійсно знаю, що роблю.

Руки Генрі опустилися з роз’єму, в якому він колупався, його м’язи злегка напружились. 

— Я не піддивлявся у твої речі, Афтоне.

— Та ти що, а хто тоді? Чортів привид?

— Можливо, ти просто забув.

— Я не забуваю, Емілі…

— Фріце, я ж не піддивлявся в його речі, правда?

Вільям зиркнув на Майка на підлозі. Хлопець ковтнув і нерішуче похитав головою.

— Ні, я не думаю, що ти підглядав.

Вільям роздратовано розтріпав волосся і закотив очі.

— Ну він же не ходить за тобою постійно, як собачка. Ти міг піддивитися, поки він був на роботі.

— Я не знаю, що ще маю сказати, щоб переконати тебе…

— Ой, іди в пекло, Емілі…

— Не кажи цього! — гаркнув Генрі. Вільям і Майк обоє затамували подих, почувши, як Генрі Емілі підвищив голос до крику. — Не кажи цього мені.

— Ну звичайно, тільки хтось такий, як ти, повірить у цю нісенітницю, — протягнув Вільям, задоволений розлюченим виразом Генрі, крутнувся на п’ятах та вийшов з кімнати.  

Чорт, Майк знав, що батько чудовисько, але не знав, що він такий гондон.

 

Дія II — Вступ до психології

Протягом наступних трьох днів по всій квартирі чулися суперечки між Вільямом і Генрі, а потім парочка взагалі відмовилася розмовляти один з одним.

Саме за ці пару днів Майк зробив певні висновки про свого батька та дядька, які б, можливо, вразили його вчителя психології в середній школі, але нікого більше.

Психологія Генрі Емілі:

1. Він сумніший, ніж того показує. Коли ніхто не дивиться, він хмуриться. Коли він не знаходиться перед ендоскелетом, його рухи більш мляві, менш скоординовані.
2. Він дійсно розуміє техніку краще, ніж людей. Були деякі випадки, в яких Вільям справді мав рацію — Генрі занадто голосно майструє вночі, цілковито не поважає особистий простір інших, скаржиться на Вільяма занадто голосно, в той час як хоче пожалітися без зайвих вух, — які змушували Майка вірити, що Генрі Емілі скоріше б проводив час у компанії Фредді та його банди, ніж у присутності людей. Генрі незграбний — особливо з дівчатами — але, здається, не нарікає на це; принаймні зовні не скажеш.
3. Генрі Емілі наполегливий, щонайменше в альтруїстичних цілях. Він намагається змусити Майка ходити з ним до церкви, але хоча б поважає Майкове бажання цього не робити. З іншого боку, він, видно, пригнічений вірою в те, що хоча йому не подобається Вільям, він ніколи не побажав би йому потрапити до пекла. Потрапити до пекла, мабуть, найгірше, що може статися з людиною («Не змушуй диявола чекати, старий друже»).
4. Генрі Емілі має вроджену потребу справляти враження на всіх, хто його оточує, і, навіть якщо він цього не визнає, йому конче потрібно справити враження на Вільяма більше, ніж на будь-кого.

Психологія Вільяма Афтона:

1. Знову ж таки, він ходить на багато побачень, але, втім, не дозволяє людям торкатися до нього. Майк вважав, що вечори побачень, — єдиний час, коли він отримує фізичну близькість від людей. Можливо, все це через гарантію відчути себе там найсильнішим. І на відміну від Генрі та Майка, його побачення ніколи не зможуть завдати йому болю.
2. Він весь час дивиться на себе. Спочатку Майк закочував на це очі, але згодом зрозумів, що це не через нарцисизм. Вільям водить рукою по темним колам під очима, ніби хоче їх стерти. Він займається спортом у своїй спальні, а потім кілька хвилин відчужено дивиться на себе в дзеркало у ванній. Одного разу Майк спіймав його стоячим без сорочки: він вивчав себе, як картину, яка гарантовано має недолік. З цим Майк зрозумів, що батько завжди тікатиме від тієї жалюгідної маленької дитини, яку бив його старий.
3. Він ненавидить неохайні речі. Якщо хоч один предмет одягу лежить на підлозі або диван зсувається з місця на міліметр — Вільям виправляє це. Він неодноразово лає Майка за те, що він залишив брудну каструлю в раковині, і кидається на Генрі щоразу, коли той заносить у дім бруд. Саме в цій крихітній квартирці Вільям Афтон зводить свою першу імперію, і він утримуватиме її ідеальною за будь-яку ціну. Це, мабуть, єдина річ у його житті, яку він може контролювати.
4. Вільям Афтон має вроджену потребу бути найкращою людиною в кімнаті, тому що якщо він не найкращий, ніхто інший йому цього не скаже. Він не може нікому довіряти, не може нікого по-справжньому любити. Він ніколи не довіриться жодній душі, тому що його секрети існують лише для нього, навіть якщо хтось спробує їх вибити силою. Саме через це Майка спантеличувало те, що Вільям взагалі з ним чесний, але потім він згадав: Вільям думає, що вони обоє абсолютно однакові. Звичайно ж Вільям Афтон буде відвертим лише зі своїм клоном.

 

Таким чином, за допомогою цих кількох спостережень можна з упевненістю сказати, що Генрі Емілі та Вільям Афтон повні протилежності; відтак вони почали зневажати один одного.
 

Дія ІІІ — Виверження

Йшов третій тиждень проживання в квартирі. Майк бачився з Кларою лише на роботі, а Ізабеллу відтоді взагалі не зустрічав. Вони всі були занадто заклопотані. Майк ненавидів рутину за те, що вона заважала його місії (і нормальному життю, за іронією долі). Якось після однієї з його змін, він побачив Ізабеллу та Генрі. Вони стояли та розмовляли за межами гуртожитку.

— О, Фріце, ти вже зустрічав Ізабеллу Барнетт?

— Так, зустрічав. Радий тебе бачити, Ізабелло.

— Просто Белла, — поправила вона і легенько обійняла Майка. — Ти останнім часом про нас зовсім забув, знаєш, — підтекст був очевидний навіть для Майка: як до біса виконається план, коли ти зводиш нас зі своїми сусідами по кімнаті, які гребують навіть один одним?

— Вибач, я знаю. Робота займала весь час.

— Так, Клара казала. Давайте зберемося разом наприкінці місяця?

— Звучить чудово! — випалив Генрі надто швидко та зашарівся. — Я вже отримав твій номер. Ти впевнена, що можеш повернутися додому сама?

— Впевнена. Я не старезна бабка. Хоча семінари Ештона можуть перетворити мене на неї, — Генрі та Ізабелла незграбно посміхнулися одне до одного. Здавалося, вона хотіла обійняти його на прощання, але замість цього просто пішла геть. У той час Вільям перейшов тротуар, перекинувши через плече сумку, зовсім не звертаючи увагу на Ізабеллу, навіть коли вона помахала йому рукою.

Він цілеспрямовано штовхнув Генрі в плече, проходячи повз у сторону квартири. Залишившись наодинці, блондин спохмурнів.

— Я не розумію, чому він мене так ненавидить. Чому він дозволив мені переїхати, якщо планував себе так вести?

Він соціопат і садист, ідіоте.

— Поняття не маю, — знизав плечима Майк.

— Клянуся, Фріце, якби ти не жив з нами, я б уже давно з’їхав, — Майкове серце ойкнуло — це погано, дуже погано. Генрі не може з’їхати. Генрі має бути частиною історії. Він, мабуть, найважливіший гравець. Хто ще зможе нарешті знищити Вільяма чортового Афтона?

Майк повинен це виправити.

Коли вони разом зайшли до квартири, двері в спальню Генрі стояли відчинені, а Вільямів рюкзак лежав прямісінько поруч. Генрі одним ривком забіг всередину. Батько возився з Фредбером.

«Ой-ой, блять», — подумав Майк, бо якщо і є спосіб розлютити Генрі, то це саме те, чим зараз займається Вільям. 

— Що ти робиш? — зажадав Генрі.

— Виправляю твою хрінь, — сказав Вільям крізь зціплені зуби. — Проклята штука постійно дзижчить, навіть уночі. Це зводить мене з розуму…

— Відійди від нього! — Генрі схопив Вільяма за плече і відштовхнув, але той стряхнув його руку і повернувся до заняття.

— Нього? — Вільям глузливо засміявся. — Що, Фред тут твій єдиний друг? Мені складно уявити, що хтось інший захоче з тобою миритися.

— Перестань торкатися до нього… до цього, байдуже! І ти ще звинувачуєш мене в тому, що я влізаю в твої речі!

— Я знаю, що ти влізав, перестань це заперечувати. Дивись, бачиш! Вже краще. Тобі варто кинути це пропаще діло, Емілі. Ти навряд чи відрізниш гайкового ключа від болта, дивлячись, як ти працюєш.

Генрі почервонів і штовхнув Вільяма. По його обличчю було видно, що він пожалкував про це. Вільям примружив очі та відштовхнув його назад. Вони стояли занадто розлючені один на одного, щоб дозволити Майку вставити бодай слово.

— Тримайся подалі від моєї кімнати.

— Це моя довбана квартира; Я роблю, що захочу…

— Ти тільки те і робиш, що тобі хочеться! Приходиш додому о першій ночі, гуляєш так, ніби ти король світу. Ти ледь поводиш себе як людина, Афтоне.

— Мені страшенно шкода, що така бездарна людина, як ти, не може зрозуміти, як дбати про себе.

— Чому ти такий до біса безсердечний? Ой, зрозумів! Я телефоную своїм рідним щодня, а ти не отримуєш жодного дзвінка! Що, матуся і татусь не змогли стерпіти свого синочка-мудака?

У кімнаті запанувала тиша. Навіть до Генрі, схоже, дійшло, що він перетнув межу, хоча не те щоб ця межа не заслуговувала, щоб її перетнули. Око Вільяма засіпалося. На його обличчі з’явилася божевільна крива посмішка, і вона стала вдвічі ширшою, коли він засміявся.

— Вільяме, вибач, я не хотів…

— Ти, сука, жалюгідний, знаєш це? — Вільям ледве вимовив слова крізь шалений сміх. Після кількох моторошних моментів тиші, не зважаючи на тихе Вільямове хихикання, він випрямив спину.

Раптом, з силою самого диявола, він замахнувся рукою і вчепився Генрі в щелепу.

— Скажи це ще раз, Емілі, насмілься…

Генрі оговтався від несподіванки та жбурнув Вільяма на землю, від чого Майк скрикнув. Ліжко затремтіло від боротьби, і після короткої битви на підлозі, Вільяму вдалося взяти гору. Він виглядав так, ніби за всяку ціну хотів вичавити з Генрі життя, але перш ніж встигнути обхопити горло, суперник стрімко заїхав ліктем йому в рот.

— Блять! — Вільям спотикнувся і впав на двері шафи. Він підніс руку до губ і торкнувся крові. Його язик бігав у роті, а очі розширилися від шоку та гніву. Він проштовхнувся повз Генрі й Майка і помарширував у ванну кімнату. — ТИ ЗЛАМАВ МОГО ЗУБА, БІСІВ ІДІОТ!

— О чорт, — Майк завмер в очікуванні наступного, а Генрі побілів і став схожий на привида.

— Я не хотів! — сказав Генрі занадто голосно, бо, очевидно, виправдання призначалося лише Майку. — Він вдарив мене!

— ФРІЦЕ! — Майк негайно кинувся до ванної, не бажаючи накликати на себе батькового гніву. Рука Вільяма була вся в крові, він підняв верхню губу, намагаючись краще роздивитися. — Фріце, скажи чесно, наскільки все погано?

Якщо бути відвертим, Майк нічого не бачив. Уламок настільки дрібний, що його могло б і не бути. Однак це псувало досконалість, над якою працював Вільям, тож для нього це рівносильно масивному шраму на обличчі.

— Ти нормально виглядаєш, обіцяю.

— Ні, ні, я виглядаю жахливо, — він продовжив пасти очима уламок, ніби той зникне, якщо на нього подивитися довше. — О, я його вб’ю…

— Ні! — випалив Майк і прикрив рота, щойно слово злетіло з вуст. Вільям ледь повернувся в його сторону, очі блищали від гніву. — Ні, я маю на увазі, це був нещасний випадок! І ти… ти типу вдарив його кулаком, і чіпав Фредбера…

— О, то ти на його боці? — Вільям засміявся про себе, витираючи кров з рота. — Ну то можете разом станцювати. Бо я хочу, щоб до кінця цього чортового тижня ноги його тут не було, — він зайшов у свою спальню і грюкнув дверима з такою силою, що ті затріщали на петлях.

Майк повернувся і розгублено подивився на Генрі.

— Лайно, — сказали вони обоє в унісон.
 

Дія IV — Дружба та інші дурниці

— Вільяме, я ж сказав, мені шкода…

Вільям вп’явся в Генрі вбивчим поглядом. Настав ранок наступного дня. Майк майже не зімкнув очей цієї ночі, слухаючи, як тато крокує взад-вперед по спальні, бурмочучи прокльони собі під ніс.

— Вільяме, будь ласка, мені більше нема куди йти…

— Треба було думати про це раніше!

Перш ніж він встиг щось додати, Генрі набурмосив брови та похитав головою:

— Ти чіпав Фреда. Ти мене вдарив. Мені шкода за те, що я сказав, і я вибачаюся за твого зуба, але ти був невиправдано жорстоким…

— Ти був невиправдано клятим тугодумом…

— ЗАМОВКНІТЬ!

Вільям і Генрі повернулися й розгублено глянули на сусіда. Їхні сварки Майку вже в печінках сиділи. Вони не давали йому спати вночі й, що гірше, заважали його чортовій місії. Навряд чи він змусить тата бути достойним, коли навіть найліпший друг його ненавидить.

— Не могли б ви двоє витягнути голови зі срак і поговорити, сука, як нормальні люди?

— Фріце… — почав Генрі, але Майк побіг на кухню, схопив дерев’яну ложку і жестом показав на диван.

— Диван. Хутко, — він роздратовано затупотів ногою об підлогу. Минуло майже чотири тижні постійних суперечок, де він був посередині. Він не звик бути спостерігачем, і тепер знав чому. Хай він дурний, але ці двоє — фантастичні ідіоти.

Вільям пирхнув, але навіть він усвідомив всю серйозність ситуації, коли Майк продовжив безперервно свердлити його поглядом. Неохоче, парочка сіла на диван, кожен з обох кінців, наче у них алергія один на одного. Обличчя Генрі почервоніло, а Вільямове ― кричало про роздратування.

Мама робила так кілька разів, садячи Ліз і Майка, коли вони обидва встрявали в дрібну суперечку. Майк приніс подушку зі своєї спальні та сів на стіл паралельно дивану.

— Гаразд, — він підніс предмет у повітря. — Це балакуча ложка. З вас двох тільки той зможе говорити, хто її тримає. Ми дійшли до цього, тому що, чесно кажучи, через вас обох я скоро йобнусь.

— Ми не діти, Фріце… — вставив слово Вільям, і Майкл вдарив його по обличчю подушкою. Після того, як кілька пір’їнок злетіли у повітря, з-під неї з’явилося здивоване лице. Вільям звузив очі. — Я прошу тебе не… — він знову отримав у обличчя. — Фріце…

— Правила прості, Афтоне… — Майк вдарив подушкою вже Генрі, на що Вільям захихикав.

— Готові? Гаразд, Генрі, ти береш балакучу ложку першим …

— А чому це він отримує її першим… ні, навіть не смій!

— Так завали нарешті їбало! — гримнув у відповідь Майк, що аж серце підскочило до горла. Він так багато разів хотів закричати це батькові, і от нарешті його бажання здійснилося. З важким поглядом Вільям нарешті затих.

— Я… — Генрі обвів великим пальцем ручку ложки й зітхнув. — Я так радів переїзду. Мені здавалося, що ти дуже чарівний і, навіть краще, що в нас спільний предмет. Я думав, ми швидко станемо друзями, але від тебе в свою сторону отримав лише капості, і я цього не розумію. Мені не варто було говорити те, що я сказав про твоїх батьків, але спершу ти не мав торкатися моїх речей. Ти не приймеш мої вибачення, і це нормально, але якщо ти мене виженеш, мені справді нема куди піти. І мені не хотілося б добиратися до коледжу три години. Ось так.

Юнак повернув ложку. Вільям потягнувся, щоб вирвати її від нього, але Майк пригрозив подушкою. Лише коли він заспокоївся, йому передали предмет.

— Ну, — міцно стиснувши річ, він склав руки на грудях і цикнув. — Я думав, що з тобою буде цікаво, але ти такий дурень, як і усі інші америкоси.

— Не називай мене америкосом… — Майк гепнув Генрі подушкою і жестом показав Вільяму продовжувати.

— Ти такий самий невіглас, як і всі тутешні люди, — не враховуючи Фріца — і це зводить мене з розуму. Ти повинен бути розумнішим за це.

— Вільяме, балакуча ложка — це також ложка правди.

— О, це повна маячня…

— Ложка правди! Хоч раз будь відвертим, добре?

Вільям невдоволено зітхнув і витріщився на Майка, перш ніж його плечі трохи опустилися.

— Ти був дуже добрий до мене, а я до цього не звик. Твої батьки постійно дзвонять. Ти майструєш… створюєш чудові речі, — він щось додав собі під ніс, і коли Майк знову стиснув подушку, Вільям повторив, але приглушуючи слова рукою навколо рота. Він охнув від нового удару і нарешті опустив руки. — Я… чорт, я зневажаю тебе, Фріце… Генрі, я трохи… трішки… крихту… заздрю…? Господи, це смішно.

— Ти заздриш мені?

— Алло! Він щойно сказав без дозволу, чи ти не чув?

— Я дозволяю. Прогрес на обличчя, — чесно кажучи, Майк так само стояв вражений, як і Генрі, — тато комусь заздрить? Це неможливо.

— Ти… ти занадто розумний, щоб вірити в церкву і не вірити в себе. Це зводить мене з розуму.

— Я… я вірю в себе…

— Ні, не віриш. Ти не підіймаєш руку на уроці, навіть якщо твої розрахунки поступаються лише моїм. Ти постійно стираєш свою роботу. Чорт, ти працював над Фредбером і не досягнув жодного прогресу, тому що боїшся невдачі, — Вільям кинув ложку поруч із Майком. — І ти придурок, який зламав мені зуба. Знаєш, я справді любив свою усмішку.

— Мені шкода, — Генрі підпер підборіддя руками. — Я… я теж тобі заздрю. Мені здається, що ти такий успішний у всьому, а я ніколи ні в чому не був досконалим. Я не впевнений у собі, і я не такий симпатяга. Мені б… Мені б хотілося бути більше схожим на тебе. Хіба що не таким довбнем. І знову ж перепрошую за твого зуба.

Кімната наповнилася тишею. Вільям набивав ритм ногою об підлогу, а Генрі стукотів пальцями по підборіддю. Задоволений результатом Майк засяяв і перелякав їх обох, голосно плеснувши.

— Ну що! Як було?

— Ти проклятий мазохіст, Сміте, — відповів Вільям, але краї його рота потягнулися вгору.

— Дякую, Фріце, — Генрі злегка засміявся. — Напевно, ми б убили один одного, якби не ти.

Майк знав, що це неправда, — зрештою, вони стануть найкращими друзями, незважаючи ні на що, — але він не міг не відчувати себе трохи переможцем.

— Гаразд, знаєте, що ви вдвох можете зараз зробити?

— Ісусе, що ще? Взятися за ручки й заспівати, що ми не збираємося вбивати один одного?

— Ну, ні, але спочатку потисніть руки. Новий союз. Нове правило «Не зводити з розуму Фріца Сміта», — Генрі одразу повернувся й простяг руку. Вільям закотив очі, але через кілька секунд потис у відповідь. — Чудово! Тепер, оскільки ви двоє надто телепні, щоб до цього докумекати, чому б вам не зробити щось разом? Щось нове. Те, над чим ви обидва працюватимете і чим зможете пишатися.

— Ну, — Вільям почервонів, приховуючи це долонею. — Сумніваюся, що ми зможемо навіть домовитися щодо схем.

— Згоден. Погоджуюсь з цим.

Майк хотів заперечити, що вони знову і знову домовлятимуться про аніматроніку в майбутньому, але, звичайно ж не міг цього видати. Натомість він схрестив руки на грудях і насупився. 

— Я і не сумнівався, у вас двох просто недостатньо клепок для такої непосильної роботи.

Вільям випрямив спину і примружився на Майка.

— Що ти там белькочеш?

— Ну, знаєте, лише найрозумніші з людей можуть відкинути свої розбіжності і зробити щось свіже. Гадаю, ви двоє просто не…

— Стули свій писок, Сміте. Емілі, ходімо звідси від цього містера всезнайки, — побачивши, що Генрі досі не встав, Вільям застогнав і схопив його за зап’ястя, тягнучи до спальні. Він кинув на підлогу блокнота та показав на нього. — Ми зробимо найкращу чортову, відколи Едісон винайшов лампочку.

— Тесла…

— Ви обоє знову за старе?

Вільям набурмосився і взявся за роботу. Весь світ для нього відійшов на другий план. Генрі неохоче приєднався. Весь наступний час вони мирно сиділи та бурмотіли один одному. 

— Ти наглухо повернутий на ведмедях, Емілі.

— Добре. Тоді ти обираєш.

Губи Вільяма викривилися в усмішці, але цього разу по-дитячому і химерно.

— Як щодо кролика?

Незважаючи на перемогу, Майк не міг не думати, що минуле повторює саме себе.
 

Дія V — Майкл Афтон рано приходить з роботи (До плачевного результату)

У Генрі було заплановане побачення («Це не побачення», — засвідчив він) з Ізабеллою на кінець вересня, а Майк вмовив Вільяма на зустріч з Кларою («Серйозно, я збирався; я думав, що вона сама мене запросить») через кілька днів. Нарешті справи йшли за планом.

Генрі та Вільям продовжували постійно сперечатися, але тепер продуктивніше, ніж раніше. Сварки із застосуванням сили зникли. Двоє проводили свої дні, креслячи разом аніматроніка, який, як знав Майк, стане Пружинним Бонні. Парочка нарекла його своїм критиком, і незабаром квартира добряче пропахла машинним мастилом, стала непогрішною і святою.

Майк вперше за десятиліття почувався в безпеці.

Час від часу Вільям проявляв поведінку, яку Майк не назвав би лячною, але вважав ненормальною. Він сміявся з огидних речей, а іноді його погляд ставав віддалений, наче уві сні. Часом він бурмотів собі під ніс, а інколи різко починав без причини гиготіти. Майк зробив запис, щоб принести до Клари, — можливо, в її медичній книзі є щось, що дасть ознаки ймовірної психопатії (або ж Вільям хворий на щось інше, і допомога йому в цьому і зможе прокласти шлях до достойності). Вільям досі залишався тоталітарним, проте Майк і Генрі були взяті під його крило, тож вони пожинатимуть плоди, які сіє їхній диктатор.

Настали вихідні. Майк готував вечерю на трьох — він не дуже вправний кухар, однак, на диво, навчився дечого від Джуніора — краєм ока спостерігаючи, як Вільям і Генрі працюють.

— Ні, спробуй ось так, — запропонував Вільям. Він більше не підвищував голос, тицяючи в Генріне домашнє завдання кінчиком олівця.

— Нуль? Ти впевнений?

— Впевнений. Довірся мені.

— Я… Добре, Вілле. Дякую.

— Нема за що, — Вільям відмахнувся та пішов курити цигарку в передпокої (Майк і Генрі нарешті відстояли ідею паління поза квартирою, досягаючи невеличкого успіху, залежно від настрою Вільяма).

— Гей, Фріце? — Генрі зайшов на кухню і нервово почухав потилицю. — Можна я тебе про щось спитаю?

— Валяй.

— Я… знаєш, я зацікавлений у…

— …В Ізабеллі. Ага.

— Так, правильно, Ізабеллі. Ти думаєш… — його плечі обвисли, і він простогнав у долоні. — Я їй подобаюся?

— Впевнений, — Зрештою, ти одружишся з нею.

— Правда? — очі Генрі злегка загорілися. — Я просто… Ніхто ніколи не цікавився мною раніше, і я ніколи не відчував такого до когось. В-вона, вона, вона змушує мене відчувати себе… вона змушує мене відчувати себе розумним. І вона змушує мене відчувати себе… красивим. Це безглуздо, забудь…

— Це не безглуздо, Генрі, — Майк розклав кухонне начиння і посміхнувся своїй улюбленій в усьому світі людині. Вперше в житті Майк може бути поруч із Генрі. Він може підставити йому плече, яке той вкрай потребує. — Це не безглуздо. Якщо у тебе є хтось, хто змушує так себе відчувати, тримайся за нього. Врешті-решт все буде добре. Обіцяю.

— Д-дякую, Фріце. Я… я дуже радий, що ми стали друзями, — усміх заграв на вустах Генрі. — У мене ніколи раніше не було справжнього друга.

Серце Майка сповнилось боязкою радістю. 

— І в мене.

Вільям знову увійшов до квартири, гасячи сигарету підошвою свого черевика, перш ніж скинути залишки в сміття. Майк дивився вниз на кухонну стільницю, і у його периферійному зорі, він міг поклястися Богові, Вільям підморгнув Генрі.

Мабуть, нічого важливого.

 

Блять. По той бік дверей відбувається якась метушня. Майк пішов зі зміни на кілька годин раніше, оскільки весь час ряснів дощ. Клієнти в таку погоду залишилися по домівках, тому робочий день скоротили. Потягнувшись до ключа, він почув, як Генрі вимовляє ім’я Вільяма, його голос хриплий, чутно, як меблі шкрябають по підлозі. 

— Чорт, чорт, що в біса трапилось? — пробурмотів собі під ніс Майк. Вони ж зробили такий прогрес. Можливо, завтрашнє побачення Генрі з Ізабеллою знову викликало у Вільяма заздрощі? Майка прикусив губу, готуючись побачити бійку. Він відчинив двері. — Що…

Майк завмер.

Очі полізли на лоба.

О. Боже. Мій.

Генрі та Вільям лежали на дивані, але, чорт забирай, на цьому нормальність закінчується. У Вільяма знята сорочка, вона впала на підлогу. Він лежав на Генрі. Руки Генрі стискали Вільямові стегна. Його окуляри запотіли, а обличчя почервоніло. Рот Вільяма притискався до шиї Генрі. І затим усе завмерло, коли вони зрозуміли, що не самі в кімнаті.

— Ох… — у Майка пересохло горло. Йому здалося, що він міг би закричати, бо фу. Фу, фу, фу, тато й дядько Генрі не повинні бути настільки близькими. Вони найкращі друзі. Вони були найкращими друзями в усьому світі, поки Вільям не вбив Шарлотту, а Генрі не спалив його живцем у відповідь — якого хуя? Якого хуя!

«Коханий, я б ніколи тобі не збрехав».

Ох. Ох. О Боже мій проклятий, Генрі й тато були закохані один в одного, ЯКОГО ЧОРТА!

— Фріце! — Генрі панічно поглянув на Вільяма, однак Вільям — сама незворушність. Він поступово зліз з дивана, схопив з підлоги сорочку і підійшов до Майка. — Фріце, ми…

— Ходімо поговоримо, а? — Вільям накинув сорочку, схопив Майка за плече і потягнув його до власної спальні. Він грюкнув дверима й пригвоздив Майка до дверей. — Ти. Нічого. Не. Бачив.

— Ви обоє…

— Фріце.

Глипаючи на розлючене батькове обличчя, Майк пригадав, що знаходиться у проклятих п’ятдесятих, і ще б пак Вільям не знає, що він — його клятий син. Вільям злий, тому що його застукали з хлопцем, а не тому, що його застукали з Генрі.

— Мені байдуже! — випалив Майк, але, звісно, із зовсім інших причин.

— Авжеж тобі не байдуже, ти…

— Я… — Майк був ладен кричати. — Я також! Його звали Джеремі…

Він збагнув, що це вперше за багато років, коли він назвав ім’я Джеремі.

Проте це були вдалі слова, бо гнів полишив погляд Вільяма, а його хватка ослабла.

— Ох. Ну, знаєш, я припускав, — Що це, чорт забирай, означає! — але я не був упевнений. Зрештою, такий час, у якому ми живемо.

— Ага, ага. Я… вибач, що зайшов…

— Все нормально. Все нормально. Я впевнений, що ти нікому не скажеш, правда?

— Так! Так. Зі мною таємниця в безпеці, — Майк зробив умовний хрестик на своєму серці, на серці, яке не переставало колотитися, тому що від цього все стало лише гірше. Тато зрадив людину, в яку був закоханий.

Чи є взагалі хтось, у кого тато не забирав?

— Добре. Добре. Радий, що ми все владнали, — хоча вони й уклали перемир’я, Майкове серце палало однією лише ненавистю. Ти кохав його, ТИ КОХАВ ЙОГО, і все одно так з ним вчинив? Ти однаково його зрадив? Як ти міг? ЧОМУ ТИ ТАКА СВОЛОТА? Але Вільям посміхнувся і злегка засміявся. — Хлопець поняття не має, що він робить. Серйозно, це так мило. Я радий бути причиною чиїхось внутрішньорелігійних дебатів. У нього з Богом буде про це серйозна розмова, — він засміявся дзвінкіше, поплескав Майка по плечу й відчинив двері. Його риси пом’якшилися, і він усміхнувся. — Дякую, Фріце. Це багато значить.   

ВІЛЬЯМ ВИХОДИТЬ

 

— Йобаний. Ти. В. Рот, — Майк сповз вниз дверей. Його мозок не міг обрати між розгубленістю, гнівом, ненавистю та запереченням. Тому він сперся головою на стіну і знову раз за разом повторював: — Йобаний. Ти. В. Рот.

КІНЕЦЬ