Повернутись до головної сторінки фанфіку: Його імперія праху

Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.

Повний текст

Майк слухав, як тато розповідав Ліз казку перед сном. Серце палало від ревнощів, але поряд таїлася порожнеча, яка виникає лише тоді, коли ви розриваєте стосунки з усіма важливими людьми у вашому житті.

— Втомилася, маленька? — запитав тато. Майк здригнувся від одного лиш батькового голосу й підійшов ближче до дверей власної спальні.

— Ага, — позіхнула Ліз.

Майк почув, як тато захихотів. Там, у її кімнаті, він напевне поцілував Ліз на ніч і вкрив її ковдрою. Майк ніколи не розумів, чому тато любив Ліз, але ненавидів його.  

— Добре. У нас завтра великий день, правда? Ми йдемо в цирк, — чомусь сестра ніколи не називала Circus Baby’s повним ім’ям, а лише казала на нього «цирк». Ліз хихикнула і ще раз позіхнула. Татові кроки почулись по кімнаті, він погасив світло. — На добраніч, дорогенька, — він м’яко зачинив її двері, і Майк через свою повільність не встиг повернутися до кімнати. Тато ледве обернувся до нього і зітхнув. — Що ти робиш, Майкле?

— П-просто йду до туалету, — запнувся Майк. Подих перехопило, адже він ніколи не брехав татові. — Вибач. Я швидко.

— Так, так. Ми з твоєю сестрою завтра підемо на цілий день. Я сподіваюся, що ти будеш тут, коли я повернуся.

— Т-так, тату…

— Перестань заїкатися, Майкле, — батько закотив очі. — Це невиховано.

Майк нахмурився, втупився собі під ноги й кивнув. Не побажавши йому спокійної ночі, батько пішов до власної спальні. Майк почекав кілька хвилин, перш ніж переконатися, що тато налаштувався на сон, і потайки підкрався до дверей сестри, тихо ними скрипнувши.

Він зачинив їх за собою й один раз постукав.   

— Ліззі? Ти не спиш?

— Ні. Майку? — Ліз протерла очі, її світле волосся вже встигло скуйовдитися, розкинувшись на подушці. Вона закотила очі (до дванадцяти років дівчинка перейняла немало манер їхнього батька). — Що ти хочеш?

— Мені треба з тобою поговорити, — Майк жестом показав увімкнути лампу на тумбочці прямо під її малюнком квітки (сестрина кімната була вся прикрашена картинами квітів, але більшість із них — куплені в магазині; ту, що висіла над лампою, намалювала Ліз і підписала як авторську роботу Елізабет Афтон). — Ти не проти?

Це був ризикований маневр. У кращому разі Ліз відповість «так»; у гіршому — заскиглить (як зазвичай), позве тата, і той витягне Майка до його кімнати за вухо. Однак, на його втіху, Ліз кивнула (досі закочуючи очі) і поплескала край свого ліжка, показуючи, щоб він сів. Майк підскочив від радості і вмостився на ковдрі. — Що вже?

— Я… — Майк вдихнув та заплющив очі. — Ясумуюзатобою.

— Що? Ти говориш занадто швидко.

— Я сказав, що сумую за тобою, — минув рік, і після смерті Евана, після смерті Шарлотти дещо змінилось. Життя дядька Генрі все ще залишалося безладдям, повертаючись до норми, лише коли тато сам примушував його жити; мама була майже такою ж, хоча її рухи стали набагато більш загальмованими, наче вона плинула у воді. Друзів Майк не мав, а у власному будинку був гіршим за білу ворону, — він був прахом.

Майк переважно проводив час із батьком. Це означало, що Майк проводив більшу частину свого часу з монстром.

— Ми живемо в одному будинку, дурню, — Ліз знову закотила очі, але це був радше інстинкт, аніж справжнє роздратування. — Як ти можеш сумувати за мною?

— Тому що… тому що тато любить тебе, а мене він не любить, Ліззі.

— Це не…

— Ліз, серйозно. Ти — улюблениця тата, Еван був улюбленцем мами. А я — нічий.

У кімнаті запала нестерпна тиша, поки Ліз м’яко не додала:

— Ти був улюбленим Евана, — Майкове серце розбилося б, якби ще до того не зотліло. — Я сумую за Еваном.

— Я теж. Ліз, я… я сумую за нашими з тобою посиденьками. Знаю, що ми зводили одне одного з розуму, але я справді скучаю за тим часом. Я дуже хочу знову з тобою тусуватися. Я більше не можу терпіти самотність, якщо чесно, і ти єдина, хто знає, що таке втратити Евана, як і я. Втратити молодшого брата.

— Ні, не знаю, — Ліз дивилася на нього пустими очима. — Ти вбив його, Майку. Ти знаєш, як це жити з тим, хто вбив твого молодшого брата? — Лізів голос затих. Вона розглядала свої коліна під ковдрою. — І я не хочу, щоб ти завдав болю мені.

— Ліз, — принаймні Майк тепер знав, що він монстр (ну, він знав це вже давно, але слова сестри лише зміцнили його переконаність). — Я не скривджу тебе. Я заслуговую того, що тато робить зі мною, але я ніколи не зроблю тобі боляче і не зроблю гірше для нас обох, — Майк підніс мізинець у повітря. — Мізинчик-обіцянка.

Ліз ахнула. Для неї як дитини та людини, яка тільки вступає в підлітковий період, мізинець-обіцянка — рівноцінно священному ритуалу. Вона з поспіхом та недовірою похитала головою. 

— Я не знаю, Майкі.

— Я дозволю тобі сидіти за кермом мого велика дорогою до школи, — пообіцяв Майк, — і дозволю фарбувати мої нігті раз на два тижні.

Ліз звузила очі й підняла мізинець. 

— Раз на тиждень.

Майк зітхнув, стримуючи переможну усмішку.

— Згода, — вони потисли мізинчики, і Ліз по-дитячому всміхнулася та захихикала. — Гей, у мене є ідея. Однак ти повинна мовчати. Нас можуть зловити.

Насправді Ліз була однією з тих, хто не був би проти, щоб її спіймали, оскільки їй подобалося бути в центрі уваги. Вона вдала, що замкнула рот на замок, і кивнула, дозволивши Майку взяти її за руку та провести до його спальні. Він підніс палець до губ, а потім дістав з комода свій Walkman і передав його Ліз. Майк схопив навушники, під’єднав їх і дозволив музиці голосно з них лунати, достатньо голосно, щоб вони обидва почули, але приглушено за дверима, щоб батьки не прокинулися.

Ooh

You can dance

You can jive

Having the time of your life

Ooh, see that girl

Watch that scene

Digging the dancing queen

Брат і сестра тихо гарцювали в кімнаті, взявшись за руки, тримаючи Walkman, і вперше за більше ніж рік Майк відчув, що член його сім’ї повернувся.
 

— Я поговорю з татом, Майкі, — запропонувала Ліз, коли він відвів її до неї (вже стояла північ, через що бути спійманим ставало ще небезпечніше). Вона позіхнула, зарившись головою в подушку. — Знаєш, ти сказав, що я його улюблениця, тож, можливо, він до мене прислухається. Я скажу йому, що ти знову мій друг і що ти мені не зашкодиш. Я довіряю тобі, Майку.

Майк засяяв.

— Дякую, Ліззі. Побачимось завтра! Доброї ночі.

— На добраніч, Майкі.

Майк зачинив двері. Опинившись з іншого боку, він завмер перед видовищем навпроти, перш ніж встиг насолодитися крихітною перемогою. Він здивувався, побачивши, що перед ним стояла фігура мами, а не тата.

— Майку, — сказала вона і безшумно всміхнулася, — на добраніч.

— На добраніч, мамо, — Майк не обійняв її. Він не вважав, що має на це право. Тож він крутнувся на п’ятах і попрямував до своєї кімнати. Проте зайшовши всередину, він підгледів маму через щілину. Майк спостерігав, як вона пішла до кімнати Евана, притулила голову до його дверей і почала стукати в них, ніби бажаючи м’яко розбудити сина до наступного ранку.

— Мій маленький, — пробурмотіла вона, і Майк зачинив двері, не знаючи, що вони обидва плакали.

 

Наступного дня мама пішла за покупками, тож Майк проводив вільний час наодинці, малюючи та слухаючи Майкла Джексона. Зачувши, як унизу відчинилися і зачинилися двері, він схвильовано скочив та кинувся з дивана, — Ліззі поговорила з татом? Невже тато стане добрішим? Майк і Ліз залишаться найкращими друзями? Чи…

— Т-тату? — пробурмотів Майк, слово ледве склалося докупи. Тато задерев’яніло стояв у вітальні, з лише тремтячими руками: в одній він тримав запальничку, а іншою ледве хапався за цигарку. Обличчя було всіяне кров’ю, а кисті вкриті нею по зап’ястя. Майк зблід, — трапилася ще одна Шарлотта? Що сталося що сталося ЩО СТАЛОСЯ ЩО СТАЛОСЯ

Майк поспішив униз, готовий зіткнутися з батьковим гнівом. Його цікавість пересилювала боязкість.

— Тату? З тобою все гаразд? Де Ліззі…

— Майкле, — перебив тато. Його обличчя на мить скривилося від люті, але затим гнів ущух. Татові руки тремтіли (а у тата вони ніколи не тремтіли), притискаючи цигарку до губ, запалюючи кінець. — Зі мною все добре.

— Правда? Яке полегшення. Я радий, що з тобою все добре…

— Майкле. Помовчи, заради мене.

— Гаразд.

— Майкле, — Майк тихо промовив «вибач», дивлячись на багряні руки батька. Тато тоді здавався зовсім не схожим на себе. Його краватка розпущена, костюм розхристаний, волосся скуйовджене, очі широко розплющені, повні чогось невпізнаного. Майк деякий час стояв, споглядаючи, як батько курить, та дивуючись, що трапилося.

— Я знову збрешу дядькові Генрі, якщо тобі це потрібно, — пробурмотів Майк, вже не в змозі виносити тишу.

— Я знаю, — татів голос був такий не схожий на нього самого, такий тихий. Майк на мить подумав, що ендоскелет поцупив шкіру батька і повністю заволодів його життям (Можливо, цей аніматронік буде добрішим до мене, ніж він). — Я буду в кабінеті.

Батько відвернувся від Майка й попрямував до своєї кімнати, залишаючи за собою доріжки цівок диму. 

— Тату? — покликав Майк, його голос надломився. — Де Ліззі?

Тато на мить зупинився, притулившись головою до стіни. Не дивлячись на Майка, він похитав головою, а потім зник у своїй кімнаті.

Майк блимнув. Він обмірковував. Стало страшно.

І він чекав.
 

Тато мовчав. Це погано, дуже погано. Тато ніколи не був тихим. Він навіть не карав Майка протягом тижня, натомість залишався у своєму кабінеті, і коли Майк підслуховував за ним із зали, він чув, як тато видавав жахливі скорботні звуки. То був не плач, але щось близьке до нього, тому що тато не міг плакати, навіть якби від цього залежало його життя.

Коли мама приходила додому, вона зникала у своїй кімнаті, не виходячи звідти днями. Батько заходив до неї, приносив їй воду та обід. Майк не бачив її увесь тиждень.

Вперше в житті він був по-справжньому сам.

Тому він чекав. Продовжував чекати. Він добре вмів це робити, думав Майк, малюючи ескізи, лопаючи жуйку та слухаючи музику. Він сидів біля дверей Ліззі, чекаючи її грандіозного повернення (вона, мабуть, робила так просто тому, що знову хотіла привернули до себе усю увагу). Він сидів так кілька днів, поки місце в коридорі біля її кімнати не стало його новим притулком. Він малював, спершись спиною об її двері, лопав жуйку, наспівував свої пісні та продовжував чекати і чекати, і чекати.

Вночі мати наважилася вийти з кімнати, з’явившись у його полі зору. Майк засяяв від радості — це був перший раз за п’ять днів, коли він побачив маму! 

— Мамо, — гукнув він і показав їй свої ескізи. Аніматронік Циркова Бейбі завжди була улюбленою Ліз, тому Майк зробив для неї малюнки, щоб, можливо, повісити на стіну, коли вона повернеться. Тато створив кожного аніматроніка для кожного члена родини (Майк був мов громом вражений, побачивши, що батько навіть зробив Фоксі схожим на маску, яку він носив («тотатонасправділюбитьмене», — дивувався маленький голосок у глибині душі)). Бейбі була для Ліз, тож Майк намалював сестру з її улюбленим аніматроніком. — Як ти думаєш, він їй сподобається?

Мама витріщилася на малюнок, і чим довше вона дивилася, тим більше з неї витікало життя. Вона коротко кивнула, а потім прокралася до своєї кімнати.

Тато піднявся нагору, не бажаючи помічати перед собою сина, але потім побачив малюнок. Майк почервонів, коли батько забрав у нього зошит і вивчив його вміст. 

— Я зробив його для Ліз, — тихо пояснив він. — Бейбі…

— Припини її чекати, — різко наказав тато, жбурнувши зошита на підлогу. Майк підняв голову в бік батька. Татові очі були такі спустошені, а кола під ними стали ще більш вираженими.

Тато виглядав страшенно втомленим, втомленим, як ніколи раніше.

— З тобою все гаразд, тату? — щиро запитав Майк.

Батько розтулив рота, мабуть, щоб відмовити щось жахливе, але потім передумав, ще мить дивлячись на Майка. Він повернувся до спальні й зачинив за собою двері.

Проте вони не зачинилися до кінця. Цікавість Майка знову взяла гору, і він рачки підповз до дверей та зазирнув крізь щілину.

Мама стояла перед дзеркалом у повний зріст, не фокусуючись на собі, не фокусуючись ні на чому іншому. Тато підійшов до неї ззаду. Її тіло здригнулося, коли він поклав руки їй на плечі, наблизивши до себе.

— Я більше не можу, — прошепотіла мама.

Батько тихо шикнув, підніс руку та поклав їй на шию, м’яко стискаючи, нахиляючи її голову вгору. 

— Подивись на себе, — наказав він не злісно, але все ж суворо. Тато погладив мамину щоку великим пальцем і похитав головою. — Чарівно.

— Білле, — по її щоках потекли сльози, — я більше цього не можу.

— Я чую тебе, кохана.

— Я більше не можу дивитися на нього. Він мій син, і я не можу на нього дивитися, — батько підніс маму ближче та витер їй сльози з обличчя. Її спина все ще притискалася до нього.

— Ох, кохана, — він нахилився до неї, — ти така розбита, чи не так? — вона кивнула, її вічна єдина відповідь. Здавалося, що в татовій голові спрацював перемикач, тому що він відразу розплився в посмішці, так само як чума стрімко прокочується по місту. Його хватка на її шиї стиснулася міцніше. — Все добре, кохана. Я тебе виправлю.

— Білле…

— Скажи це за мене, люба, — він схопив рукою мамине стегно і дозволив собі опуститися вниз, під її спідницю. — Скажи це.

— Ти… — мама зітхнула, похитала головою і заплющила очі. — Ти мене виправиш.

— Розплющ очі, кохана.

Вона підкорилася і поглянула на себе. У ній усередині неначе щось клацнуло. Її очі повільно спустилися вниз по дзеркалу, і їхні з Майком погляди пересіклись.

Майк придушив зойк і кинувся назад до своєї кімнати, обережно зачинивши за собою двері й згорнувшись клубочком під ковдрою.

Він не знав, чому так довго дивився. Він не думав, що коли-небудь дізнається, чому продовжував спостерігати за дивним видовищем. Можливо, тому що майже ніколи не бачив маму. Можливо, тому що хотів узріти, як тато керує людьми. Можливо, тому що бажав бути носієм секрету Афтона.

Можливо, тому що знав, що це був останній раз, коли він бачить свою матір.

 

Тато вперше за тиждень пішов до ресторану. Мама досі не виходила зі своєї кімнати, тож, поки він чекав Ліз, Майк спустився вниз, приніс їй склянку апельсинового соку і постукав у двері її кімнати. Вона не відповіла, тому він наважився їх відчинити.

Вже полудень, а мама досі спить? 

— Мамо, — Майк навшпиньки підійшов до її боку ліжка, — я приніс тобі сік. Я думав, що ти вже встала.

Вона не ворухнулася. Майк поставив склянку на тумбочку і подивився на неї (він не помітив порожню пляшку з таблетками біля лампи). Її очі заплющені, але вона блідіша, ніж зазвичай. Настала мить жаху, і Майк зрозумів, що її груди не здіймаються.

— Мамо, — сказав Майк. Він поклав на неї руки й спробував розбудити, — мамо. Мамо? Мамо, ти мусиш встати. Мамо, мамо, будь ласка, ти маєш встати. Мамо? Матусю, матусю, будь ласка, будь ласка, будь ласка, будь ласка, вставай. Мамо, прошу. Я знаю, що ти не можеш дивитися на мене. Тримай очі заплющеними, коли встанеш, але встань. Ти повинна встати! Мамо, будь ласка, будь ласка, ти не можеш залишити мене з ним самого. Я знаю, що Ліззі не повернеться, — це був перший раз, коли Майк зізнався в цьому самому собі, тепер він плакав, — ти не можеш залишити мене тут з ним самого! Я буду хорошим. Я зроблю все, що ви обоє забажаєте, обіцяю. Я просто не хочу бути сам, будь ласка. Я не хочу залишатися з ним наодинці. Мені здається, що він мене вб’є, мамо. Мамо, будь ласка, будь ласка, будь ласка, будь ласка, вставай. Матусю, будь ласка. Будь ласка, вставай, будь ласка…

Він продовжував її трусити. Можливо, кілька хвилин. Можливо, годину. Але в певний момент він поглянув собі під ноги та побачив, що з комода на підлогу впала записка. Маминим почерком поспіхом було написано: Припини намагатися все виправити.

Майк кинувся вниз до стаціонарного телефону і набрав приватний номер ресторану. 

— Майкле? Повільніше, я ледве можу…

— Тату, будь ласка, ти повинен повернутися додому, вона не прокидається, вона не прокидається, вона не прокинеться, мені шкода

 

Майк сидів поруч із батьком. Вони були в Circus Baby’s. Баллора танцювала на сцені балет, вимальовуючи спритні рухи по колу, які тільки тато міг запрограмувати. Батько пив пиво, і Майк був шокований, коли він запропонував йому також. Не бажаючи більше розчаровувати тата, Майк скористався нагодою. Пиво було на смак, як сеча, подумав він, але продовжив ковтати, аж поки у нього не запаморочилася голова, бо лишень хотів робити те, що просив батько.

— Твоя мама, — сказав тато віддаленим голосом, дивлячись, як Баллора кружляє, а її довга нога здіймається в повітря, крутячись навколо, — була танцівницею. Найкращою танцівницею, яку я коли-небудь зустрічав. Бачиш, я зробив для неї Баллору. Я зробив їх для вас усіх.

Майк підскочив, коли за ними грюкнули двері до бальної зали. 

— Вілле, — сказав дядько Генрі, незрозумілим чином тут з’явившись, — я відвезу тебе додому. Нумо, — він підійшов до Майка, насупився на пиво в його руці й підштовхнув підвестися. — Почекай нас там, Майку, добре? Я буду за мить, — Майк мляво кивнув і послухався, прямуючи до дверей. Але він затримався, спостерігаючи, як тато впав на дядька Генрі. Його тіло здригалося і судомило, але не плакало.

Тато поліз у кишеню й витяг мамин останній заповіт, трусячи ним перед Генрі. 

— Як вона могла таке мене просити, Генрі? Як вона могла просити мене не виправляти? Як вона могла мене так зрадити?

— Ох, Вілле, — вони вдвох сперлися один на одного, наче дерева, що переплітаються стовбурами, прирікаючи обох бути єдиним джерелом підтримки, водночас позбавляючи їх дорогоцінного сонячного світла та води.

— Як вона могла мене просити? Я все виправляю, Генрі. Я можу її виправити, Генрі, я можу виправити їх усіх. Хіба вони не довіряють мені, щоб я виправив? Я можу, я виправлю, я повинен. Я виправлю, я виправлю, я виправлю…

Батько не плакав, позаяк не вмів, але він нещасно кричав. Майк подумав, що якщо у смерті є звук, то це те, що голосив тато.

 

— Майкле, — сказав тато після того, як дядько Генрі відвіз їх додому. Він став перед ним на коліна і поклав руки йому на плечі, — твоя мама сказала мені не намагатися все виправити. Однак я не можу виконати цю обіцянку. Ти мене знаєш, правда? Я все виправлю, — тато маніакально запосміхався. — Я виправлю те жахливе, що ти скоїв, Майку. Я проводив дослідження, і тепер розумію, як їх врятувати. Твою матір, твою сестру, твого брата. Скажи мені, Майку, ти хочеш звільнитися від того жахливого, що ти скоїв?

Майк був спустошений.  

— Я просто хочу все, що хочеш ти, тату.

Тато різко розсміявся, немов лиходій з фільмів Діснея, які колись дивилася Ліз НЕ ДУМАЙ ПРО ЛІЗ НЕ ДУМАЙ ПРО НЕЇ ЦЕ ТВОЯ ПРОВИНА ВОНА ПОМЕРЛА ЦЕ ТВОЯ ПРОВИНА МАМА ПОМЕРЛА ТОМУ ЩО ТИ ВБИВ ЕВАНА ТИ ЗЛОМИВ ЇХ УСІХ УСЕ ЧЕРЕЗ ТЕБЕ

— Яка чудова відповідь, Майкле. Бачиш, ти розумнішаєш, чи не так? Нарешті, га? — батько захихотів, наче з жарту, які знали тільки вони двоє. — Звичайно, мені потрібно більше часу, щоб все спланувати. Лише кілька місяців до Нового року, мій хлопчику. Я впевнений, що 1985 рік стане для нас чудовим часом.

— Чому?

Тато настільки зловісно посміхнувся (але за цією посмішкою він ховав свою зломленість, він був зломлений так само як і його син, як і всі його близькі), що Майк відчув тьмяну слабкість.

— Тому що я поверну їх усіх— він прокашлявся і поплескав сина по плечах. — Я розповідав тобі про Залишок, Майку? — Майк похитав головою, і тато знову засміявся, тато не припиняв сміятися. — Нам є багато чого обговорити. У нас є час. Врешті-решт, ми разом одні-єдині.

Разом одні-єдині.

Можливо, мама була зломлена, може, Ліз також, а, може, навіть тато, але не більше, ніж Майк. Вода наповнювала його легені. Він належав татові, адже вони були разом одні-єдині

    Ставлення автора до критики: Позитивне