Розділ 6: Журнал #1

15 вересня 1948 року

Майк у лікарні. Вони не дають мені його побачити. Я запитав у мами чому, але вона не відповіла. Я запитав батька, і він мене вдарив. Знову. Я просто хочу, щоб Майк повернувся. Я навіть не знаю, чи він живий.

Крім того, у Майка мій зайчик. Тепер я залишився без двох друзів.
 

16 вересня 1948 року

Я постійно питаю про Майка, а мої батьки нічого не кажуть. Я обійшов квартал і запитав у тих сусідів, які бачили, як його збила машина. Ніхто з них мені нічого не каже. Невже я справді такий відразивий відразовий відразливий? Можливо, я дивно виглядаю. Я зміню своє харчування. Або взагалі просто перестану їсти.

Мені стане краще, коли Майк повернеться додому.

 

17 вересня 1948 року

Сподіваюся, мій зайчик допомагає Майкові почуватися сміливим. Я ненавиджу лікарню. Мені здається, що ми з Майком дуже схожі, тож, певно, він теж її ненавидить. Цікаво, він думає про мене? Я думаю про обіцянку, яку йому дав, але ще думаю про мертвого зайчика. Мертвий зайчик мені цікавіший за обіцянку.

Мертві речі страшні, тому що я можу уявити себе на їхньому місці. Одного дня я помру. Я стану прахом. Це дуже, дуже, дуже, дуже страшно.

Причини, чому мертві речі страшні:

1. Раніше батько ходив без тростини, а тепер ходить з тростиною. Це через мільйони мертвих речей він ходить з палицею, а тепер нею мене б’є. Отже, мертві речі = мене б’ють.
2. Мертві речі не думають. Мій мозок мене лякає, але я люблю думати. Мені подобається все записувати. Мертві речі не створюють. Як я можу творити, якщо я мертвий? Ніяк.
3. Ми не знаємо, що відбувається після смерті. Я не люблю нічого не знати (саме тому мені не подобається чоловік у шафі. Я не розумію, чого він хоче від мене і хто він такий). Я не вірю в Бога. Бог не дозволив би батьку мене кривдити. Бог не змусив би мій мозок почуватися так г-і-р-к-о.
4. ВСІ І ВСЕ ВМИРАЄ
5. Я НЕ ХОЧУ ВМИРАТИ
6. Я НЕ ХОЧУ ЩОБ МАЙК ПОМЕР
7. Якщо Майк мертвий, то він не повернеться додому, і тоді у мене більше не буде друзів

 

18 вересня 1948 року

Мама сказала мені забути про Майка. Він, скоріш за все, мертвий.

ЧОМУ ВІН НЕ ПОВЕРТАЄТЬСЯ ВІН ЩО НЕНАВИДИТЬ МЕНЕ МОЖЕ Я ЩОСЬ НЕ ТАК ЗРОБИВ Я КАЗАВ ЙОМУ ЩО МЕНІ ШКОДА Я КАЗАВ ЩО МЕНІ ШКОДА Я ЗБРЕХАВ ЙОМУ І СКАЗАВ ЩО МЕНІ ШКОДА ТО Я ЗБРЕХАВ?????? Я НЕ РОЗУМІЮ СВОЮ ГОЛОВУ янерозуміюсвоюголову кролик просто вмирав я хотів подивитися чому він так РОЗЛЮТИВСЯ він хотів вдарити мене як батько? ЧОМУ ВІН НЕ ПОВЕРТАЄТЬСЯ НАЗАД Я ПРОСТО ХОЧУ ДРУГА Я ПРОСТО ХОЧУ ЩОБ ВІН ПЕРЕСТАВ МЕНЕ БИТИ

 

19 вересня 1948 року

Я сьогодні сказав погане слово, і батько шльопнув мене по губам. Це було «Ісусе». Я не розумію. Батько любить його, то чому називати його ім’я ― погано? Є й гірші слова, як смерть. Як от БЛЯТЬ! (Мені подобається це слово. Воно кумедне. Цікавомайкговоритьпоганіслова).

Ісусе ісусе ісусе ісусе ісусе ісусе ісусе

Приклади Ісуса:

1. Ісусе, коли Майк повернеться назад? Я починаю думати, що він помер пішов.
2. Ісус змушує моє серце боліти. Пішов нахуй, Ісусе.

 

20 вересня 1948 року

Я ПИШУ ЦЕ ВНОЧІ Я БАЧУ ЧОЛОВІКА З ШАФИ ВІН ДИВИТЬСЯ НА МЕНЕ МЕНІ ЗДАЄТЬСЯ ВІН ХОЧЕ МЕНЕ ВБИТИ

Він усміхається

Він страшний

Мені здається, що він плаче

Він що, теж сумує за Майком?

МАЙК ПРОШУ ПОВЕРНИСЬ ДО МЕНЕ

 

21 вересня 1948 року

Майк сказав мені бути достойним, тому я стараюся бути достойним. Сусіди знову знущалися наді мною, і я не сказав їм нічого злого. Вони били мене, але потім їм наскучило, так що це краще, ніж нічого. Сподіваюся, що якщо я буду достойним і дотримаю обіцянки, Майк повернеться.

япостійнотаксильнобоюся

ятежколисьпомруякмайк?

 

22 вересня 1948 року

Я не молюся і не вірю в Христа, але сьогодні я встав на коліна, міцно заплющив очі і вголос крикнув Богу: «ПРОШУ, ПОВЕРНИ МАЙКА ДОМУ, І ХАЙ З НИМ ВСЕ БУДЕ ДОБРЕ, І ПРОБАЧ МЕНІ, І ПРОБАЧ ЗА ТЕ, ЩО Я БУВ ПОГАНИМ»

Я поганий? Я хворий? Чому Бог зробив таке зі мною?

Відповідь: Його не існує.

Інша відповідь: Нічого не відбувається з хорошої причини

Ще одна інша відповідь: Майк ненавидить мене, і тому не повертається

 

23 вересня 1948 року

Я зробив нового зайчика. Сподіваюся, Майку він сподобається, і тоді він…

 

Вільям скрикнув, коли батько стукнув тростиною об журнал, вириваючи з його рук. Він підібрав предмет з підлоги, криво посміхаючись, читаючи вміст. Вільям не міг цього допустити. Його слова призначені для журналу, а не для батька! Вільям підскочив, щоб відібрати, але чоловік вдарив його по спині і відштовхнув у сторону.

― Віддай його назад! ― гаркнув Вільям, незважаючи на різкий пекучий біль на обличчі.

― О, що, набрався сміливості?

― Віддай назад! Мені потрібно сказати Майку…

― Забудь про Майкла, ― роздратовано наказав батько і знову вдарив. Вільям силувався встати на ноги, знову чіпляючись руками за журнал. Чоловік стукнув його тростиною по голові і відійшов до комину. Весь Вільямів світ помутнів.

З таким запалом, який зовсім не був йому притаманний, хлопчик закричав і кинувся вперед. Батько відтіснив його палицею, встигнувши кинути журнал у вогонь, наче якесь сміття.

― Ні! Ні, стій! Що ти наробив? ― Вільям виривався із залізної хватки батька, з жахом дивлячись, як сторінки тріпочуть в небуття.

― Перестань вже згадувати ім’я того щура…

― ЩОБ ТИ ЗДОХ! ― Вільям кричав і стукав своїми крихітними кулачками об ногу батька. На мить чоловік застиг перед мізерним випадом сина. ― ОТ БИ КУЛЯ ВЛУЧИЛА В ТЕБЕ ВИЩЕ!

― Ах ти мале щеня…

― Я ВБ’Ю ТЕБЕ!

Якби у нього були якісь інструменти для цього, він би дійсно вбив. Якби тільки мав на це сили, він би спалив батька заживо і засміявся б з його обгорілого трупа. Жаль, що в нього її не було. Тому він прийняв на себе удари та лежав і стікав кров’ю на підлозі. Кістки страшенно боліли.

Майк попросив його пообіцяти бути достойним. Вільям, незважаючи на біль від синців, посміхнувся долілиць, кашляючи кров’ю, впираючись чолом в килим. Вогонь потріскував біля його голови. Раптом відчуття болю стало славним, більш славним, ніж будь-коли до цього. Ох, ось воно що ― біль нагадував йому, що він живий. Ніщо не мало значення. Ніщо так не має значення, окрім як залишатися в живих.

― Іди до своєї клятої кімнати, чортів невдячний, нікчемний… ― батько продовжив бурмотіти собі під ніс. Вільям деякий час лежав та відходив на підлозі, перш ніж підкоритися.

Майк не повернувся додому.

Батьки більше ніколи не згадували ім’я незнайомця.

З тієї ночі Вільям дивився на шафу, сидячи в повній темряві, чекаючи повернення монстра, щоб той його вбив. Але нічого не сталося. Вперше в житті Вільям Афтон переміг.

Господи, воно таке приємне. Це блискуче відчуття перемоги. Тут, у темряві,  він усвідомив, що завжди, завжди хоче перемагати. Він більше не бажав боятися. Він хотів лише перемагати.

Він до скону хотів вигравати. Але щоразу, думаючи вбити череп хулігана в бруд, поки той не трісне і не розколеться навпіл, щоразу, думаючи зіштовхнути батька зі сходів, думаючи підпалити весь свій блок (і кожен сценарій викликав у нього посмішку), він згадував про дивного чоловіка, якого зустрів на вихідних, коли йому було ще десять років. Однак єдине, що він міг про нього згадати, це те, що колись дав йому обіцянку бути достойним.

Він не знав чому, але намагався. Він намагався бути достойним. Незважаючи ні на що, батько все одно його бив.

Він втратив вагу і наростив м’язи. Одне з небагатьох його бажань збулося ― він став високим. Незабаром хулігани почали рівнятися на нього, і з повзучим прекрасним усвідомленням Вільям зрозумів, що це тому, що вони його бояться.

Блять, це так приємно, коли люди тебе бояться. Вільям практично упивався цим. Але він все одно хотів бути достойним, тому що єдиний друг колись його попросив.

Та врешті-решт він забув, що сказав той дивний чоловік, і це зводило його з розуму. Обіцянка крутилася на кінчику язика, готова зірватися з вуст, але він не був у змозі її пригадати.

― Мамо, ― сказав Вільям одного дня. Волосся матері майже повністю посивіло, ― пам’ятаєш, як сім років тому помер дідусь? ― жінка кивнула, не відриваючись від газети. ― Ти пам’ятаєш того дивного хлопця, який залишився з нами на вихідні?

― Ох, годі вже, Вільяме, — дорікнула мати. ― Це був лише твій уявний друг, якого ти вигадав.

― А як же…

― Я сказала годі, Вільяме. Це просто твій уявний друг, ― закотила вона очі, перегортаючи сторінку. ― Хлопче, ти серйозно думаєш, що хтось захоче терпіти тебе аж цілі вихідні?

Вільям примружив очі, дивлячись на неї. Пройшов лише рік, коли він став вільним. У нього вже були плани поїхати до коледжу за кордон, бо йому до біса все тут остогидило. Ця Заяча вулиця, 93, вже в печінках сиділа. У душі животіла глибока підозра, що мати брехала, але й бодай яких-небудь доказів існування його друга, окрім ненадійної пам’яті, у нього теж не було. Зрештою, мати права: хто, у біса, захотів би дружити з Вільямом Афтоном?

Він пішов до своєї кімнати і довго возився з кроликом. Механізм був у натуральну величину, зімітований зі справжнього. (Він не пам’ятав імені незнайомця, але пам’ятав мертвого кролика. Ох Боже, він хотів би скрутити тому шию і вивчити власноруч, можливо, оживити, як чудовисько Франкенштейна). Вільям спостерігав за кроликом, як той скакав по кімнаті. Його брови нахмурились.

Чогось не вистачало, але він не знав чого. Можливо, йому завжди чогось не вистачало. Він поглянув на шафу, де колись сидів його бабай. Там не було нічого, окрім темряви та кількох висячих пальт.

Він зітхнув. І знову він один.

Він би міг убити всіх на Заячій вулиці, всіх, хто ніколи його не любив, усіх, хто коли-небудь завдавав болю. Але десь у закутках свідомості сиділа стара давно забута обіцянка.

Цікавість з’їдала.

Якщо це його вб’є, ― а його ніщо ніколи не вб’є, тому що він до болю боїться смерті, навіть зрощуючи все погане, заради чого варто жити, ― він дізнається, яку обіцянку дав своєму уявному другові. Він мусить.

Він з’їде з глузду, якщо не дізнається.