Повернутись до головної сторінки фанфіку: Його імперія праху

Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.

Повний текст

Подеколи все було добре.

Ось кілька прикладів:

  1.      Коли Майк приглядав за Ліззі, а будинок стояв порожній, вони разом співали ABBA у ванній, поки він робив їй зачіску, а вона йому — нігті.
  2.      Коли за вікном йшла гроза, Еван ховався під ковдру і притулявся своїм маленьким тільцем до Майкла, а Майк грав у відеоігри, поки не вибивало світло.
  3.      Ліз та Еван разом робили декоративно-прикладні вироби, починаючи від примітивних і закінчуючи абсурдно вражаючими, а мати вішала їхні творіння на холодильник.
  4.      Коли діти не спали, вони бувало прислухалися до програвача унизу, де мама й тато танцювали (тато намагався вести, але мама була танцівницею, тож вона хоча б раз у її житті брала ситуацію під контроль).
  5.      Мама брала Майка за руки і вчила танцювати тарантелу, поки вони чекали, коли вода з макаронами закипить. А коли вночі вона укривала його (хоча він був занадто старий для цього), то рахувала його нескінченні веснянки, вимальовуючи сузір’я.  
  6.      Одного разу Еван сказав, що хоче літати. Тато поставив умову, що якщо він перестане плакати, то дозволить йому — Еван перестав ридати. Тато посадив його на свої високі плечі, і вони ходили по двору, наче тиранозавр з птеродактилем на спині.
  7.      Раз Ліз оголосила, що хоче керувати бізнесом, тож тато навчив її, як виманювати гроші у маленьких дітей на дитячому майданчику, підманюючи їх пачками жуйок.
  8.      Іноді, коли тато змушений був приводити Майка до майстерні, тому що мама була зайнята іншими дітьми, Майк малював ескізи на підлозі, а тато возився з аніматронікою. Між ними існував синхронний, гармонійний спокій, де ніхто нікого не турбував, і ці двоє на мить удавали, що зрозуміли одне одного.
  9.      Дядько Генрі. Завжди, дядьку Генрі. Кожна мить з дядьком Генрі була тим життям, яким воно мало б бути.

Але Майк був маленьким (згодом, замислившись над собою, він зрозумів, що виріс дитиною, яка ніколи не була розумною, ніколи не була доброю, хоча вважав себе Богом серед школярів). І оскільки спогади швидкоплинні, біль минулого був гострішим, ніж будь-який із цих моментів разом узятих (принаймні протягом більшої частини його життя; у свої останні роки він чіплявся за ці теплі спогади, як батько чіплявся за безсмертя).

Батько бив його ще до смерті Евана, але Майк вважав, що заслужено. Це тому, що він був недостатньо розумний, недостатньо сильний, він був недостатньо Афтоном. Він не був хитрим, як Ліз, чи рішучим, як Еван; він не був витонченим, як мама, і не був ідеальним клоном свого батька, яким йому завжди судилося бути. Майк завжди вважав, що заслуговує кожного удару. Адже до укусу їх було небагато.

Його змусили повірити не побої. Це були невтішні погляди, які кидав батько, коли Майк показував йому свої ескізи. Це був тато, який постійно дивився на нього згори вниз, сповнений розчарування, коли син повертався додому з синцями від незакінченого програного бою. Це тато говорив Майку, який він ідіот, який безтолковий проклятий кретин. Це був тато, який зітхав від однієї лиш його появи.

Але більше того, це був тато, який лякав Евана, щоб вже через мить приголубити.

Це був тато, який любив Ліз і казав їй, що вона його сонечко, люба дівчинка.

Це був тато, який цілував мамину руку, коли вона готувала вечерю.

Це був тато, який загорявся, забачивши дядька Генрі, нарешті щиро посміхаючись.

Тато був людиною з усіма, крім свого старшого сина.

Тому Майк зрощував особливий вид ненависті. Ненависть, яка може вирости лише через відсутність любові, спостерігаючи її в усіх інших проявах — компліменти, подарунки, обіцянки, обійми — до всіх інших коханих людей, окрім себе. Ненависть, яка роз’їдає твої кістки, аж поки ти не перетворишся на пусту оболонку, що чекає, поки її порожнечу заповнить людина, яка прокляла тебе з самого початку. Це ненависть, яку дитина не повинна відчувати, та все ж відчуває, і вона не може нічого вдіяти, окрім як винити себе.

Він мав бути розумнішим. Сильнішим. Кращим. Переможцем. Афтоном.

Більше, ніж він ненавидів маму, Ліз та Евана (він не ненавидів тата, тому що хотів, щоб тато завжди ним пишався; він хотів бути татом), Майкл Афтон ненавидів себе.

Він думав про це, коли Еван вхопився за іграшку Фредбера, наче той був його силовим полем, яке захищало від усіх негараздів у світі. Майк придушив сміх вискакуючи із-за телевізора та кидаючись на свого молодшого брата з маскою лисиці на обличчі, наче той звір. Еван відразу згорнувся в клубок, бурмочучи собі під ніс: «Завтра інший день, завтра інший день, завтра інший день».

― Що, хлопчику-горобчику? ― насміхався Майк, скидаючи маску, показуючи на свого жалюгідного маленького брата й захлинаючись від реготу. Люди бояться тата, а якщо вони бояться мене, я буду схожим на нього, і тоді він нарешті мене полюбить. ― Обімлів від страху?

― Майкі, перестань! ― благав Еван, його слова ледь не тонули в сльозах. Майк не був впевнений, як така маленька дитина могла виплакати так багато сліз за вісім років життя. Він мав би вже зморщитися, подібно родзинці, зважаючи скільки сліз він пролив у своєму горі.

День народження Евана мав бути за кілька днів. Майк планував, що він стане його найбільшим тріумфом. Він обговорив це зі своїми друзями — насправді, не такими вже й друзями, скоріше когортою, яка підкорялася йому, тому що він міг безкоштовно протягнути їх до ресторану, — і все ретельно продумав. Як тільки тато буде зайнятий (ймовірно, дядьком Генрі), Майк та його друзі завдадуть удару. І от тоді-то тато побачить, який маленький боягуз його друга улюблена дитина і наскільки Майк чудово вміє лякати людей. Тато подивиться на свого старшого сина з такою гордістю, що аж серце розриватиметься. «Майкле, — скаже він, — я так пишаюся тобою. Я дуже люблю тебе, синку».

― Чому це я маю зупинятися, м? ― запитав Майк, гучно тупнувши ногою біля обличчя Евана. Його брат здригнувся, згорнувшись в клубочок ще сильніше, як удав, і схлипнув. Сльози вже перестали текти. Він просто тулився до підлоги, чіпляючись за Фредбера, бурмочучи в його штучне хутро. Насміхаючись, Майк зімітував голос батька: ― Який ти жалюгідний.

ПРИПИНИ БУТИ ТАКИМ ЗЛИМ! ― раптом закричав Еван, і Майк здригнувся: Еван ніколи не підвищував на нього голос. Малий підняв своє червоне обличчя й зиркнув на брата. ― Чому ти такий злий? Я ніколи тобі нічого не робив!

― Що тут відбувається? ― Майк зблід, почувши, як підбори матері клацнули об підлогу. Перш ніж він встиг запевнити Евана, що вони просто так грають, що це саме те, що завжди роблять брати, мати увійшла до кімнати. Вона кинула грізний погляд на Майка, хапаючи його за вухо. Жінка ткнула пальцем йому в груди. ― Якого біса ти робиш, Майку?

Майк ненавидів маму з двох яскравих причин: по-перше, вона залишалася з татом, відмовляючись забрати Майка від нього, відмовляючись захищати Майка від нього; по-друге, Еван був її улюбленцем.

― Мамо…

― Скажи своєму братові, що тобі шкода.

Мамо.

― Майкле. Зараз.

Майк вирвався з рук матері і втупився в підлогу.

― Мені… шкода, Еване.

― Гаразд. Йди до своєї кімнати. Негайно, містере.

Майк піднявся нагору, востаннє зиркнувши на брата. Він продумував план у своїй кімнаті, беручись за альбом. Малював сцени, в яких Фредді кусає дурну довбешку Евана. Сцени, в яких Ліз і мама істерично сміються.

Але найбільше виділявся один малюнок — де був він і тато, і вони були щасливі.

Маленький уродець ридав.

― Ого, — посміхаючись, сказала когорта Майкових друзів, — твій брат такий плакса, правда?

― Просто умора ― насміхався той, хто ховався за маскою Чики, ледь не згинаючись навпіл від сміху.

На обличчі Майка розцвіла усмішка, піднімаючи Евана на руки. Хлопець за маскою Бонні схопив брата, який брикався і виривався, за ноги.

― Чому б нам не допомогти йому роздивитися ближче? — запропонував Майк, сміючись так сильно, що йому здалося, що він втратить свідомість. ― Йому сподобається!

― Ні! ― благав Еван. Він притиснув руки до себе, наче обіймав плюшевого Фредбера. ― Прошу!

― Давайте, хлопці, підкинемо цього чудика, ― Майк повів групу до сцени. Він попередньо глянув у бік каси, де кілька хвилин тому стояли тато й дядько Генрі. Вони вийшли, мабуть, щоб забрати торт на день народження Евана. Ох, мале чмо буде таке принижене, а тато буде такий щасливий! ― Він хоче познайомитись з ним поближче.

― Ні! Я не хочу! ― сльози Евана лилися рікою, в передчутті приреченості.

― Ви чули коротуна! Він хоче підійти ще ближче! ― Майк взяв брата, притиснувши руки того до боків. ― Мені здалося, чи недоросток сказав, що хоче поцілувати Фредбера! ― Фредді нависав над ними, як статуя, співаючи пісню «З днем ​​народження». Його суглоби постійно механічно смикалися. ― На рахунок три! Один, — Майк виліз на сцену, — два, — Майк широко розкрив щелепу Фредді, — ТРИ! ― він штовхнув брата в пащу і зіскочив зі сцени.

Еван стукав кулаками по тулубу робота, його сльози котилися по металу й заливали зуби вологою. Майк заливався сміхом, в той час як його брат незв’язно благав Фредбера, маму, тата про поміч. Він кликав Ліз і він кликав Майка, щоб вони врятували його.

На мить сміх Майка затих. Він згадав про останню грозу, коли Еван заснув у нього на колінах. «Він тягнеться до тебе, розумієш?  — сказала мама з ніжною посмішкою. — Ти повинен бути добрішим до нього, Майку. Він любить тебе більше всіх».

Чому б це комусь любити Майка більше всіх?

Ці думки мучили його, поки Фредді повільно переставав танцювати, завмираючи на сцені. Голова робота різко похитнулася вбік, і Еванові схлипування перетворилися на скиглення.

Після цього, на подив Майка і його молодшого брата, рот Фредді стиснув голову Евана. Усе його тіло різко сіпнулося. Майку це нагадало, як лікар вдаряє по коліну маленьким молоточком, і нога мимоволі дриґається вгору. Усі кінцівки Евана розслабилися, і тоді, о боже, о чорт, о блять, о дідько

― Тату? ― Майк видихнув.

Кров Евана почала наповнювати пащу Фредді, немов нафта в океані, полум’я в лісі. Вона безперестанку стікала на сцену, утворюючи калюжу, оббризкавши обличчя Майка й заплямувавши його взуття. Майк не міг відірвати погляд від видовища. Ні тоді, коли його друзі заверещали. Ні тоді, коли поруч когось вирвало. Ні тоді, коли тато вийшов із задньої кімнати, кинувся на сцену та викликав швидку допомогу. Ні тоді, коли дядько Генрі практично притулив Майка до себе, захищаючи його від видовиська своїми великими руками, шепочучи на вухо якісь обіцянки.

Кров продовжувала текти. Тато взяв на руки в’яле тіло сина. Погляд чоловіка зустрівся з поглядом Майка, і в ньому не було нічого, крім нескінченної люті.

Навіть дядько Генрі ставився до Майка з відразою. Він поплескав по спині, обійняв, запевнив, що це не його вина, але Майк бачив горе в очах чоловіка і знав, що він був причиною цього смутку. Йому було страшенно огидно від самого себе.

Перед лікарняним ліжком тато міцно схопив Майка за плече. Він жестом дозволив йому говорити, не звертаючись до нього напряму. Від моменту події батько досі цілий день не розмовляв з ним. Майк зробив тремтячий крок вперед. Голова Евана була перев’язана, а монітор біля нього невпинно гудів. Навіть якщо брат витримає, у нього залишиться невідворотнє пошкодження мозку (у кращому випадку — втрата пам’яті; у гіршому — серйозні зміни особистості, нерухомість кінцівок і втрата мови).

― Ти… ти мене чуєш? — прошепотів Майк, горло пересохло і зрадницьки здушило. ― Я… я не знаю, чи ти чуєш мене. Я… — він почав захлинатися сльозами. ― Мені шкода.

Тато скривився, відштовхуючи його від ліжка. Стримуючи сльози, Майк зрозумів натяк і вийшов з кімнати, зісковзнувши вниз по холодній білій стіні коридору. Через хвилину він зумів встати та зазирнув у вікно палати. Тато поклав одну руку на Евана, іншою — обперся об стіну, утримуючи рівновагу. Татові слова були приглушені з іншого боку дверей, але Майк був майже впевнений, що міг розібрати, що він говорить:

― Ти поламаний, ― потім тато поклав Фредбера на груди Евана і ще тихішим голосом сказав: ― Ми все ще твої друзі. Ти віриш в це? ― він замовк, ніби очікуючи відповіді Евана. Батько насупився і, наче молячись, опустився на коліна, спершись чолом на стиснутий кулак. ― Я досі тут. Я зберу тебе заново.

Через мить монітор Евана перестав відбивати ритм серця, і його не стало.

Будинок стояв порожній.

― Твоя мати не почувається в безпеці, поки ти з нею та Елізабет поруч в одному будинку, — спокійно зауважив тато, поки фіолетова машина заїжджала на під’їзд. Майк злякався: це були перші кілька слів, які тато зронив за останні години.

Коли вони зайшли до будинку, тато важко зітхнув та повісив пальто на вішалку. Він засукав рукави й пішов на кухню, наливаючи собі келих віскі. Чоловік висушив склянку в одну мить, потім ще, а потім ще. Він підійшов до Майка, пристромивши його до підлоги зловісним поглядом.

― Я хочу, щоб ти відповів мені на дуже просте запитання, Майкле, ― батько ніжно посміхнувся і поклав руку Майку на плече. Його залізна хватка різко контрастувала з теплим виразом обличчя. ― Якого чорта ти вбив свого брата?

― Я не…

Тато хльоснув сина по обличчю.

Будь зі мною чесним, Майкле.

― Я не хотів…

Він упав на підлогу, губа кровоточила.

― Я просто хотів…

Тато вдарив його ногою в живіт.

― Вибач!

Жалюгідне малолітнє уйобище, тато схопив його за комір, вдаривши затилком об підлогу. З очей Майка посипались іскри. Батько підняв його в повітря. Хлопець не хотів, але не витримав і заридав. ― ТИ ВБИВ МОГО СИНА!

― Я просто хотів, щоб ти пишався мною! ― Майк плакав, скрутившись на підлозі клубочком, як Еван лише кілька днів тому. ― Я просто хочу, щоб ти мене любив, тату! Пробач, пробач, пробач

― Ох, Майку, ― м’яко перебив тато, знову підхопивши Майка. ― Я не знав, що ти можеш бути таким ідіотом.

― Тату, вибач, я не хотів…

― Я знаю, синку, знаю, ― тато посміхнувся, тепер посмішка стала зловісною, ​​маніакальною, ніби він все своє життя чекав на цю мить. Він вдарив Майка по обличчю. Він бив його кулаками і ногами, аж до кровотечі, поки Майк не відчув, що може знепритомніти. Після кожного удару тато наказував. ― Скажи мені, що ти цього заслужив.

Майкл вже ледь тримався, щоб не впасти.

― Я… я заслужив…

Скажи мені, що ти, блять, цього заслужив, Майкле.

Майк закашляв кров’ю.

― Я заслужив… — схлипнув він, в той час як батько ледь не вивихнув йому плече. Він скрикнув від переляку, коли тато випив ще один келих віскі й запустив склянку в стіну, розбивши її біля ніг Майка. ― Я заслужив, я заслужив.

Тато знову посміхнувся. Так, це було ніщо інше, як злість, помста, ніщо інше, як справедливість, тому що Майк заслужив це, він заслужив все. Він був просто дурною малою дитиною, був жалюгідним, був не хорошим Афтоном, він вбив свого молодшого брата, і він був таким нажаханим.

Тепер тато став геть п’яний, ледь не спотикаючись на своїх ногах. Він став на коліно перед сином, витираючи його кров рушником. Майк скривився, ухиляючись від погляду батька. Тато схопив його за довге волосся і підняв погляд угору.

― Як це було, Майку? — наполовину знущався, наполовину поцікавився він. ― Хіба це не було приємно?

Ні. Боже, ні, це не було приємно. Він почувався, наче його нутрощі вирвали з тіла, обпекли кожен нерв і запхали їх назад у випадковому порядку. Він відчував, що тоне під водою. Відчував, що не заслуговує нічого, крім смерті, нічого, крім пекла.

― Н-ні, ― тихо визнав Майк, і батькове лице посуворішало. ― Це не було приємно, тату.

― Гм, ― несхвально пробурмотів чоловік. ― Тоді, я думаю, ми дійсно різні, Майкле. Якби ти хоча б зробив це навмисне, я міг би це поважати. Мірило силами. Я це розумію. Але вбивати свою плоть і кров тільки тому, що ти боягуз, тільки тому, що ти наволоч? Просто тому, що ти ніщо? Чому ж, Майку… — батько цокнув язиком і знову по-звірячому посміхнувся. Просто жалюгідно.

Майк падав знову і знову, він стікав кров’ю, він плакав, він визнавав, що цього заслужив…

і з того дня Майкл Афтон тонув.

    Ставлення автора до критики: Позитивне