Щасливого покійного літа

Дуонакта: Південна Провінція, Грінвуд 
Неділя, 8 березня 
¬11:33¬

А чи вартує воно того? 

Сумніви – неповторний та вічний бар’єр кожної людини. Та лише вона сама може вирішити, що з ними вдіяти. 

Мої долоні зігрівала керамічна філіжанка, над котрою повільно, але безперервно здіймався приємний пар в суміші з ароматом. Примруживши очі, я в котрий раз вдихнула запах прянощів і трав.  

Атараксія, їй не судиться тривати навіть трохи більше кількох хвилин. Відкинувши невід’ємні бар’єри людства, я взяла до рук телефон та, намагаючись не думати про те, що дисплей надто яскравий для такої умиротвореної атмосфери, набрала заповітний номер. 

– Ребекко,– ідеально поставлений тембр голосу не змусив себе чекати. – Добридень, сонце. У тебе все в порядку? 

– Так, – я забігала очима по хмарах, що виднілися з підвіконня, яке слугувало мені затишним куточком вже з півгодини. – Хочеш, зустрінемося? 

– Гадаю, твоя мама не буде у захваті від такої затії. Але, це ніяк не мало прозвучати, як відмова. Скоріше, як попередження. 

– Ох, Ваане, вона в будь-якому випадку буде чимось невдоволена… Однією причиною більше, однією менше, – я мрійливо усміхнулась, відриваючи трохи чаю. – Так що? 

– Судячи з твого голосу, ти все ж таки прийняла рішення поїхати, – парубок мовив це не з прикрістю і без осуду. Тепло, що зародилося у грудях, змусило серце вколоти трохи болючіше, ніж я очікувала. 

– Я настільки передбачлива? 

– Ти настільки близька мені, що я розумію без слів. Одягайся тепліше, травень цього року прохолодний. 

– Неодмінно, – поставивши філіжанку на підвіконня біля своїх ніг, я скинула з плечей в’язаний плід та через кілька секунд прощебетала. – Чекаю тебе в сквері біля дому через п’ятнадцять хвилин, добре? 

– Домовились. До зустрічі, Беккі. 

І ось, я вже збираю каштанове волосся в хвіст, вивчаючи обличчя у величезному дзеркалі, що притулилося до стіни коло дверей моєї кімнати. 

Замість того, щоб вдома бути хоча б у кофті, враховувати справді не дуже теплу погоду, я віддала перевагу залишитися в майці, але весь день ходити закутаною у плід, а зараз таку одежу доведеться змінити, тому що люди на вулиці мене не зрозуміють. 

Знайдений на верхній полиці комоду ланцюжок з кулоном у вигляді половинки серця вже прикрашав шию, як і кожного дня до цього. Логічно, що це був подарунок від Ваана. 

Чи-то мрійливо, чи-то з легким смутком зітхнувши, я, схопивши телефон, попленталась з кімнати, наостанок перевіривши макіяж. Лишилося тільки відшукати маму, вмовити її у важливості прогулянки з Вааном, потім взяти з вішалки поблизу дверей куртку і все – я вільна! 

Судячи із звуку, ненька була на кухні. Я обережно увійшла, притуляючись руками до дверей. 

– Ма-амо? 

– М? – русоволоса жінка не повернулась на звук, лише кинула через плече, продовжуючи мити посуд. 

– Я піду погуляю, гаразд? 

– Добре, а з ким? 

Мені не сподобалося, як серце почало пришвидшено битися об ребра. 

– З Вааном, а що? – після моєї репліки мама зітхнула. 

– А він щось бачить далі своїх книжок? 

– Так, мамо, він бачить мене. І уже не перший місяць, могла б і спробувати звикнути. 

– А хто сказав, що я не звикла, – вона стенула плечима. – Щоб до обіду була вдома. 

– Дуже тобі дякую, я тебе обожнюю! – останні слова було кинуті вже під час того як я відчиняла двері, на ходу одягаючи джинсовку. 

 ¬12:02¬

Весняний сквер біля дому зустрів мене широким простором та зеленню, що приємно радувало погляд. Обійшовши припарковані автомобілі, я простувала навскіс по короткій траві. Вузькі стежинки оминали лавочки поблизу тонких берез і кленів. 

Ось на одній з цих лавочок як раз і сидів він. Ваан Наронг. Вугільно чорне волосся як завжди педантично причісане і глибокі карі очі незмінно, з дещицею таємниці свідчать про те, що їхній власник зараз заринутий у хмари своїх думок. 

Проте вартувало відстані між нами скоротитися до одного кроку, як увага юнака зосередилась на мені. 

– Привіт, люба, – він примружив свої тонкі очі і з усмішкою на обличчі заключив в обійми. Я із задоволенням вдихнула до болі знайомі парфуми.

– Я сумувала за тобою ще більше, ніж зазвичай, – вартувало мені лише прошепотіти це, уткнувшись в плече чорнобровому, як його долоні почали ритмічно гладити мою спину. 

– Тобі так не хочеться їхати? 

– Мгм… – через півхвилини я вивільнилась з обіймів Ваана і повела його за руку, прямуючи в сторону виходу із скверу. Юнак не чинив ніякого супротиву. 

– Ну ось чому моя бабуся народилась саме і країні, котра знаходяться настільки далеко від Грінвуду? – почулося моє приречене зі знання, коли решітчаста хвіртка, що відгороджувала територію житлового комплексу від дороги, була вже позаду нас. 

– Я тебе дуже розумію, – беззлобно стенув плечима Ваан. 

– Ну так, ти он взагалі з Тиди, – я запрокинула голову, спостерігаючи за політом маленького листя берези. – Яке з наших рідних міст знаходиться далі від Південної Провінції? Якщо я не помиляюся, все ж Тида. 

– Так, ти маєш рацію, – з дещицею гордості у погляді відповів таянець. Я посміхнулась, як мені здалося, так щиро, немов усі проблеми й справді щезли на цю мить. Дитяча, безпосередня радість в моменті. 

…або ж доросле уміння брати від миті усе хороше, тому що попереду мене чекає рутинна меланхолія в одному з селищ на території Ірусії. Країни, що неймовірно далеко від тої, де я зараз знаходжуся, гуляю, і насолоджуюсь останніми днями із своїм коханим. Хай розлука і не мала бути довготривалою, проте сам факт все одно краяв серце. 

– Чому усміхаєшся? – запитав Ваан, ідучи в ногу зі мною по стежинці, що вела до нашого улюбленого парку. 

– Та нічого, – я щиро зітхнула, набравши повні легені повітря. – Насолоджуюсь останніми днями в Грінвуді. 

– Ну, якщо судити раціонально, то ти ж не назавжди їдеш, тим більше ще шкільний рік не закінчився. Максимум тиждень, я правий? 

– Так, я просто драматизую. Розкажи краще, як ти там? Як твій клуб просувається? 

І Ваан почав залучено розповідати мені новини з його літературного клубу, котрим він так захоплювався останнім часом. 

Акуратно підстрижені під круглу форму кущі прикрашали парк поруч з іншими декоративними деревами. Ми блукали однією з асфальтових доріжок. 

– Так буде завжди? – запитання мимовіль вирвалося. Я навіть встигла пожалкувати, що мовила його вголос. Тому що боялась очевидної відповіді. 

– Ми не можемо цього знати, – спокійно відповів Ваан. Я переплела наші пальці. 

– Ти правий. 

– Але, це не причина для смутку, – він скоса і з посмішкою глянув на мене. 

– І знову ти маєш рацію…

– Давай я куплю тобі лате і ти перестанеш тужити у такий красивий і погожий день? – його пропозиція викликала приємне тепло по тілу. Я кивнула, йдучи за карооким через натовп до затишної кафешки в шоколадних тонах. 

Останні кілька годин ми провели в світлій, витонченій альтанці, споглядаючи шумне, кремово-сіре місто знизу. Запах кави всуміш з винними парфумами Ваана та прохолодним віянням полуденного Грінвуду – найкраще, що я могла сьогодні відчути. 

¬15:31¬

З повернення додому все перестало бути настільки спокійним. За ініціативою мами я повністю зібрала речі, котрі завтра поїдуть зі мною на три дев’ять земель. 

Потім вечеря. 

¬17:56¬

Мама перебирала салат у своїй тарілці, особливо не торкаючись їжі. Батько занепокоєно підмітив. 

– Кетрін, тебе завтра чекає довгий шлях, поїж трохи, – і він поклав їй до тарілки шматок курки. Мама роздратовано зітхнула, але було видно, що їй приємна ця турбота. 
Хвилиною потому вона заговорила. 

– Чесно кажучи, я вже не впевнена, що Ребецці варто їхати до бабусі, коли учбовий рік ще не закінчився. 

– Гадаю, все буде в порядку. Бабуся останнім часом нездужала, і їй потрібна допомога з садом. Тим більше Беккі розумна дівчина, швидко наздожене втрачене, – від теплого, довірливого погляду батька я мимоволі усміхнулась. 

Наївної надії на те, що мамині сумніви приведуть її до рішення змінити свій вердикт, фактично не було, тому що я знала – її думка змінюється вкрай рідко. І я вже змирилася зі своєю злощасною долею. 

¬18:22¬
Груповий чат:
🧚🏿‍♂️🧚🏿‍♂️Вінкс🧚🏿‍♂️✨
Ви
Друзі, я все ж таки їду(( 1​​​8:23

☠️Окультистка☠️От лайно. 18:24

Еріка
Тільки на тиждень, чи не так „? :»>18:24

☠️Окультистка☠️ 
Ні на день більше!! 18:24

Ви 
Сподіваюся, що так, але це ж не від мене залежить… 18:25

Еріка
Ех, що правда то правда 18:25

Еріка 
Як там твоя бабуся до речі? 18:25

Ви 
Не знаю, говорила з нею по телефону. Каже нормально, але судячи з голосу таке собі 18:25

☠️Окультистка☠️ 
Перекажи їй, щоб одужувала. 18:26

Еріка 
+++ 18:26

Ви 
Дякую, друзі, обов’язково передам 18:26

Еріка 
Ти з Вааном вже говорила? 18:26

Ви 
Так, ми погуляли сьогодні 18:27

Еріка 
Ого, і мама дозволила? 18:27

Ви 
Їй вже якось все одно 18:27

Еріка 
От і добре 18:28

☠️Окультистка☠️ 
Мої вітання) 18:28

☠️Окультистка☠️ 
Мамину поблажливсть ти заробила. 18:28

Ви 
Саме так! Нарешті я маю право вибору 18:28

Еріка 
По суті, воно у тебе було завжди. Але все ж таки… 18:29

І так, залишок вечора я провела у переписці зі своїми двома найкращими подругами… Не те, щоби цей день – гірший в моєму житті. Як раз-таки навпаки. 

¬23:11¬

Час був витрачений не марно, а на емоційний та духовний відпочинок, так що готуватися до сну я почала відносно пізно. 
Стояла навпроти дзеркала у ванній та розчісувала тільки що вимите та висушене волосся. Каштанові пасма спадали на плечі та нижче. По той бік відображення на мене гляділа гарна дівчина з очима кольору густої трясовини. Що у них? Здається, злість. 

– На кого ти зла? – спершись на рукомийник я поставила їй запитання – На себе, так?…Ох, повір, не слід. Тобі, мабуть, є чим пишатися. 

Погляд дівчини пом’якшав. У зіницях промайнув сум. Тонкі пальці торкнулися холодної поверхні скла. Тіло пробив озноб. 
Треба йти спати. Завтра на мене чекає довгий шлях. 
В уяві вже виник образ звивистої дороги посеред заміської пустки…
Монотонний стук годинника лунав з кухні до того моменту, поки я остаточно не заринулась у світ снів. 

___

…Осінь. Політ листя, він немов був з нізвідки і прямував він в нікуди. Я обережно зробила крок. 
Не впевнена, що знаю це місце. Але від нього дежавю. 
Ґрунт під ногами твердий і холодний. Дрібні камінці легко врізалися у босі ступні. Я не була певна, холодно тут чи лише зовсім трохи морозить. Навколо завмирали худі дерева, трохи вище мого зросту. Голі стовбури, тонке, витончене гілля: оточують з усіх боків, не достатньо щільно, але і не даючи відчуття зайвого простору. Обриси заховані сірим паморозним туманом. 

Його полоси надходять з-під землі, плавно огортаючи галявину. Я повільно попрямувала далі, роздивляючись, як навіть найтонші гілочки не видають жодного звуку, не колишуться. Туман продовжував зустрічати мене на кожному кроці, заповнюючи собою простір. А я…? Я просто йшла. Не можу сказати, що мною тяжіло внутрішнє почуття кудись йти, але стояти на місці не хотілося. Тому поволі та усвідомлено, крок за кроком, в ось попереду пейзаж набуває жовтуватих фарб. 

Посеред десятків голих темних дерев, виділявся такий ще худощавий ясен, тільки от він мав чималу крону з осіннього листя. Туман тут так само, як і в усіх інших ділянках, брав свої витоки з-під землі. 

Всередині щось клацнуло, перещемило. Я відчула прилив страху, такого ясного та зрозумілого, але мовби втрачаючого суть у цій сірості. Листя жовтіло, шелестячи так тихо, створюючи відчуття простору, завмерлого спокою. 

З власних внутрішніх поривань захотілося підійти ближче, і я змогла це зробити, знову. Кора на дотик була прохолодною, масивною. Вітерець закружляв над головою, продовжуючи грати листям, що все так само вирізнялося повеоед голих, коричневих стовбурів, огортаючих своєю атмосферою все – і мене, і туман, і почуття…

Понеділок, 29 травня 
¬04:01¬

Прокинулась я від легкого здригання. У кімнаті було задушливо, і це почуття вдарило у голову, вартувало мені лишень остаточно вийти з напівсну. Ну от, знову забула відчинити вікно перед сном…

Крізь фіранки вже пробивалосі вранішнє світло, але, як мені здалося, час на сон іще був. Я всілась, потерла обличчя руками. Знову наснився усвідомлений сон… Вже третій за останні кілька тижнів. Не можу сказати, що це заважає мені спокійно жити, проте повсякчас я ставила собі тривожні запитання – чи справді все в порядку? До добра таке не відбувається. 

Знаю, контролювати себе уві сні, це природно і не так вже й містично, але коли це відбувається надто часто, ну чи принаймні тобі так здається, що це відбувається надто часто, то холодні дрижаки мимоволі пробігають тілом. 

– Кхм-кхм, – я спробувала прокашлятися, щоби привести себе до тями, і тоді усвідомила наскільки горло пересохло. 

Ще хвилина сумнівів, але довелося перебороти бажання знову звалитися у ліжко, та сходити на кухню за водою. 

Після цього процесу я знову була у своєму сховищі, накрившись з голову, намагаючись не думати про тумани і ясени. Слід ще поспати. Якщо цей сон справді важливий – я його не забуду, а якщо це чергові витівки мого втомленого мозку – то я зараз точно не має це осмислювати. 
 
Моя свідомість не хотіла засинати. Немов вхопилася за якусь думку та не хотілося відпускатися у небуття. 

Так все. Спробуй хоча б подрімати. Здригнувшись кілька разів, у мене вийшло розслабитися та поступово заринутися у легкий сон, частково очистивши думки від тривожних і безформних поривань. 

Понеділок, 9 березня

¬09:10¬

Пізній ранок зустрів мене солодкою кавою з корицею та надмірною зібранністю мами. Батько лише нишком усміхався, спостерігаючи за тим, як вона, заправляючи волосся, вишукує щось в телефоні. 

– Повторюю. Літак з Грінвуду до Крамарева на 16:00. Ти готова? 

– Я тільки поїла, – розвівши руки, я невинно стенула плечима. 

– Ох, я маю на увазі валізу. Всі необхідні речі, ти фен взяла, сподіваюся? 

– Так, фен взяла… – підперши рукою підборіддя, я продовжила колупати вилкою млинець. 

– Чудово. Йди пиши своїм подружкам, прощайся, тому що ми через двадцять хвилин виїжджаємо, – відправивши пусту філіжанку у посудомийку, мама попрямувала в коридор. Тато, спостерігаючи за цим усім, хитро підморгнув мені: 

– Доглядай там за бабусею. Я сумуватиму. 

– І я, – усміхнувшись, я послідувала прикладу мами, поклавши посуд до належного місця, та пішла до своєї кімнати, востаннє перевіряти, чи все підготувала до поїздки. 

З Вааном я встигла списатися ще півгодини тому. Після спілкування з ним у мене немов від серця відлягло. 

А двоє моїх прекрасних подруг продовжували написувати в чат напутні цитати, і я вирішила поновити переписку з ними вже в машині. 

І ось, на деякий час мені доводиться полишати цю заповнену сонячним запахом кімнату. Проміння підсвічує кожну пилинку, дзеркало все так само чергує біля дверей, а ловець снів продовжує свій вічний пост біля узголів’я ліжка. Я торкнулася рукою темно бурого пір’я. 

– Скоро повернусь. Чекай на мене, – деяким речам варто залишатися у найріднішому місці їхнього господаря, щоб невидима нитка пов’язувала його з ними, крізь усі відстані. 

¬10:14¬

Чорний автомобіль легко їхав по пильній, плавно оминаючій ділянки пустки, дорозі. Я меланхолійно спостерігала за тим, як попереду видніється лісосмуга. 

Мама у півгодинній мовчанці вела, зосереджено вдивляючись вперед. Навіть занадто зосереджено. 

Я намагалася не нервувати перед польотом. Котрий мені доведеться подоб самому. Не те, щоби я боюся висоти або літаків, але все ж – невже мене справді вважають настільки самостійною? Відповідальність викликала гордість та настороження одночасно. 

– Як ти себе почуваєш? – тихо запитала мама. Я чесно відповіла. 

– Хвилююся. 

– Не варто. У дорослому житті на тебе чекає багато перельотів. В них немає нічого небезпечного, ти звикнеш. 

– Звикну, звикну… 

– Мама останнім часом себе не дуже добре почуває… Я серйозно. Тобі слід допомагати їй, чим тільки зможеш, – мені знадобилося кілька митей, щоб усвідомити, що під «мамою» вона мала на увазі свою, а не мою, тобто саму себе. 

Ну звісно, а ти в нас, мамо, трудоголік, і не можеш себе хоча б іноді почувати не дуже добре. 

– Звісно, – навіщо мені кожного дня наголошувати на тому, що бабуся так потребує моєї неоціненної допомогти? Правду кажучи, она завжди з усім чудово поралася сама. Пелагея вкрай самодостатня і стійка жінка. Час від часу, я навіть заздрю її силі духу… І тому часто намагаюся брати приклад. 

Відкашлявшись, я все ж наважилась поставити запитання.  

– А як щодо тебе? 

– М? – не відволікаючись від дороги, мама лише злегка повернула голову у мій бік. Сонце, витіснившись з-під хмари, нахилилося світлом на русе хвилясте пасмо волосся. 

– Як ти себе останнім часом почуваєш? 

– Ох, сонечку… – вона провела пальцем від оком, заправила прядку за вухо. – Як бачиш, відпочинок поки що тільки у тебе. Я працюю. І я з радістю полетіла би з тобою, але боюся, що зможу це собі дозволити тільки в середині літа. 

– Нічого, я розумію, – відкинувшись на спинку сидіння, я пробігла очима по палевому степу. Низькорослі дерева уже були позаду. 

Асфальтова дорога все також ж темною змією просікала фактично не доторкану людською рукою пустку. Від неї завжди віяло просторим запиленим присмаком волі. 

Очі замружились. Мама для фону зробила радіо гучніше. Ритмічний джаз заповнив салон. 

Біжи. 

Розплющивши очі, глянула у дзеркало бокового виду, на мамине обличчя. Таке серйозне, проте без жодної зморшки. Куди? 

Посмішка торкнулась моїх уст. 

За всю годинну поїздку нам зустрілося хіба що з десяток автомобілів. І зараз позаду неквапливо просувався білий мікроавтобус. Водій, видимо, поспішав більше ніж ми, бо починав поступово наганяти швидкість. 

– Бовдуре, обганяй вже, – стомлено зітхнула мама, постукавши нігтями по керму. Пізно. 

Я тихо видихнула, на секунду напружившись, і глянула назад. Але нічого толком зрозуміти не змогла, не встигла. Тільки відблиск на лобовому склі не нашої машини. 

Удар. 

Мене підкинуло. Спочатку здалося, що зовсім трохи, і все зараз повернеться на свої місця, проте це була лише мить. Голова пішла обертом у шаленій каруселі. Вереск гальмування, біль. Прониклива та ріжуча, як лезо. 

Тіло заломило, придавило, голову мовби відкинуло кудись назовні. Не можу нічим поворухнути…

– Ребекко! Ні! – звідкись зсередини моя свідомість кричала голосом моєї матері. Або це вона і була. 

Повернись, повернись, повернись, повернись…

– Евеліно, ми чекаємо на тебе. 

Дев’ятого березня, о десятій годині двадцять одну хвилину Ребекка Томпсон розбилася насмерть у автомобільній аварії, так і не доїхавши до пункту призначення. 

Еріка Лонгфорд. 
Понеділок, 9 березня 
 ¬08:11¬

На мене стомлено глянула дівчина з розкуйовдженим каре, нафарбована швидкуруч, і перекинутим ганчірковим рюкзаком через одне плече, вартувало мені лише глянути в дзеркало. Я зробила це мигцем, перевіряючи ще раз зовнішній вигляд. Знайшовши серед жмені запасних зв’язок саме свої ключі, стиха бубнячи собі під ніс про безлад, я попрямувала до дверей, переступаючи через чиїсь черевики.

Придивилася. Чорно-білих кросівок на високій платформі серед загальної маси я не виявила, а отже, сестра вже пішла в універ.

 – Ти до школи? Не спізнюєшся? – з’явилася з кухні мама із напівзав’язаним жмутом волосся, паралельно спілкуючись з якоюсь своєю подругою по телефону. 

 – Ну, це не причина в неї не йти, – байдуже стенувши плечима, я схопилася за дверну ручку, повиснувши на ній, – Бувай. 

 – Бувай, – почулося від мами, яка встигла вже зникнути з коридору.

 – А і ще, постарайся більше не курити у кватирку, все одно смердить!  – кинула я, наступної миті вже замикаючи вхідні двері.

Стукаючи кросівками по сходах, спустилася на поверх нижче, почала тарабанити по дверях. 

– Черрі, виходь, я не буду тебе довго чекати.  Черрі-і-! – сподіваюся, сусіди не сильно обуряться. Ну а що, кому до школи, кому на роботу, ще нехай спасибі скажуть за те, що бужу.

З потрібної квартири почулася метушня.  Потім двері відчинив хлопець із закудланою чорною шевелюрою.

 – І тобі доброго ранку, Еріко.

 –А ви, я бачу, тільки підвелися хвилину тому, так? Привіт, Адріане, – я протиснулася всередину. Пахло пересічною маленькою квартиркою околиць району, і кавою на додачу.

– Щось ти сьогодні рано, Ері, – слідом за мною до кімнати з боку кухні увійшла дівчина, тримаючи в руках чашку, з якої підіймалася запашна пара. 

Одягнена у в’язаний, сірий з коричневим светр, що спадав з її плеча, вона недбало заправила копицю каштанового короткого волосся на вухо, хоча частина пасма все ж таки вибилася назад, і зрештою позіхнула. Я на видисі мовила. 

 – Перший урок історія, місис Локкел сама запізниться, ти ж знаєш.

– Отож, – дівчина присіла на край дивана, закинувши ногу на ногу і зробила ковток. – Ти збентежена. Все в порядку?

Я мимоволі повела плечем. Питання Черрі було очевидне, але від того не менш спонукало до неприємних почуттів. 

 – Батько знову у відрядженні. Тобі ж уже відомо, що тоді в будинку порядку не буває.

 – Ох, зрозуміло. Ну, тобі не звикати, – дівчина підвелася, полишивши вже за мить порожній кухоль на підлозі, і захопила звідти чорний портфель. Прямуючи до мене, поплескала по плечу. – Ходімо.

І так, поки Черрі розпитувала свого брата про те, коли ми маємо писати самостійну з тієї ж злощасної історії, ми втрьох попрямували на вихід із п’ятиповерхівки.

Металеві двері грюкнули за нашими спинами.  Я з радістю вдихнула холодне ранкове повітря. Двірник скоса позирнув на підлітків, що прямували до школи так само, як тижнями до цього. І ми робитимемо це і тижнями після.

Завернули в арку, виходячи із двору.

– Цікаво, як там Ребекка? – спонтанно поцікавилась Черрі, трохи нервово зсуваючи лямку свого рюкзака. Я притишено хмикнула. 

– Безумовно краще, ніж ми зараз. 

– Я би не хотіла зараз пертися на літаку на інший континент, маючи за пазухою купу шкільних боргів, – звела свої темні брови дівчина, зморщивши носа, немов від огиди. 

– Ребекка не має стільки боргів, як ти, Черрі, – посміхнувся Адріан. Вона ледве стрималася, щоб не штовхнути його. 

– Принаймні, я не заздрю. 

– А хіба я заздрю? – смутно глипнувши собі під ноги, я силувано підняла очі нагору, до неба, уявляючи як десь там летить літак із Ребеккою на борту. Цікаво, чи страшно їй зараз? 

– Давайте ми всі просто дружньо зізнаємося, що кожному з нас хотілося б мати стільки грошенят, щоби мати змогу літати до Ірусії як до себе додому, – піднявши долоні догори, втихомирив мої думки Адріан. 

– Тобі б так точно хотілося, – двозначно склала руки на грудях Черрі. Я автоматично відволікалася, проте через мить вже згадала початок розмови. 

– Не знаю, що з нею. Вона не писала сьогодні. Мабуть, ще спить, зрештою її літак на шістнадцяту годину, може собі дозволити. 

– То що, мені її не кошмарити зараз? – трохи розчаровано запитала саму себе Черрі. 

– М-м-м, напишемо їй на одному з уроків. 

– Ну гаразд, вмовила. 

Ми продовжили крокувати запилюженим тротуаром, теревенячи, перегукуючи потік транспорту, що нескінченно форсував дорогу обабіч нас. Брудно-білі корпуси школи вже виднілися за кілька перехресть. 

Нам зустрічала вітальна, трохи вицвівша у зелених кольорах вивіска. Учні розповзлися усім подвір’ям, займаючи лавочки або блідий газон попід будівлями. 

Я дістала телефон з кишені спідниці, перевіряючи час.

 – Вже майже половина. Ми прийдемо принаймні пристойно?

 – Можливо, – дещицею байдужості відповіла Черрі.

 – Без Ребеки немає причин поспішати і приходити вчасно, – зауважив Адріан. Я згідно кивнула. І справді, ця енергійна та пунктуальна Томпсон була єдиною причиною приходити до початку уроку щопонеділка. Ну, окрім іще одного…

– Гей, ви чому так пізно? – Ми синхронно обернулися ліворуч. До нас простував навскіс шкільного двору блондин, насуплено повторюючи, – Чого я мушу вас чекати цілих десять хвилин?

 – Ох, Даніелю… – я характерно нахилила голову, спостерігаючи за тим, як хлопець відкидає манжет сорочки, демонструючи нам час на своєму годиннику. 

 - Шановні, я-

– Дані, прошу, не гнівайся, – посміхаючись, Адріан поплескав його по плечу. – Приймай ситуацію такою, яка вона є. Ми тебе дуже любимо та поважаємо.

 – Отож, і тому взагалі приходимо, –  розсміялася Черрі. Потім її горіхові очі набрали теплішого відтінку, – Ну все, завтра встаємо нога в ногу із тобою. Ходімо.

І закинувши руку йому на плечі, вона поплелася до школи вслід за Адріаном. Я придушила в собі зворушливу усмішку, та підійшла до Даніеля з іншого боку.

 – Вибач.

 – За що?  – риторично і добродушно посміхнувся той. Потім обережно звільнився. – Ну все, Черрі, ти мені зараз шию зламаєш.

Далі наша четвірка завалилася до школи без спроб зламати одне одного. Я обернулася назад, тільки на мить, глянути на ранкове сонце. Невже все так погано?

Адже можна спробувати забути про будинок хоча би у стінах школи?  Як там кажуть реалісти… жити тут і зараз?

Так виходить, тут і зараз все гаразд?

– Еріко, ти йдеш?  – я схаменулася, відреагувавши на голос Даніеля. Той у вичікуванні теж схилив голову.

 – Йду, йду, – струснувши портфелем, я поплелася за другом усередину. 

¬14:49¬

Я відписалася Ребецці на перерві, після історії. Ми з Черрі по черзі докучали їй у групі, і я дуже сподіваюся, що Томпсон розцінила це за нашу дружню підтримку, а не за невігластво та грубіянство.

Дивні та сплутані почуття не полишали мене на літературі, я не могла до ладу зосередитися.

 – Щось ти сьогодні зовсім не виспалася.

Я розгублено підвела голову. Власник білявого волосся задумливо вертів ручку в руці. Ох, ця вічна купка енергії на ім’я Лінкольн Харріс сьогодні теж напрочуд пасивна. Якщо сумувати, то всією компанією, звісно. 

 – Та я як завжди, – підперши підборіддя рукою, я глянула на дошку, на якій білою крейдою була виведена сьогоднішня дата.  Двадцять дев’яте травня…

 – М-м, сумніваюся. Але, як знаєш, – хлопець теж повернувся до уроку. 

Я не полінувалася обернутися до Черрі, що сиділа позаду мене. Та дивилась у нікуди. Я хотіла вже заговорити першою, як от…

– Міс Лонгфорд, чи не могли б ви повернутися до уроку, і не витати в хмарах? – вальяжно розвернувшись у мій бік, прогриміла, як грім із хмарного неба, кудрява викладачка літератури.

Через секунду мого споглядання власного пеналу, вона втратила до мене інтерес, знову звертаючись до Даніеля, що мав сьогодні здавати свій реферат. Над ним він вчора по-справжньому старанно і відповідально працював. Всім би такий ентузіазм.

– А ви, Воррене, продовжуйте свою доповідь…

Ну, як скажете. І поки Даніель мучився біля дошки зі своїми «Останніми митями світла», приречено зітхнувши, я взяла олівець, і почала виводити в зошити хитромудрі візерунки. «Останні миті світла»… звучить якось дуже приречено. 

 – …незважаючи на сувору критику, жанр набув популярності після Четвертої Світової Війни, яка вже вкотре продемонструвала ефемерність і невизначеність людських особистостей, їхніх доль і життя загалом. Абсурдність та багатозначність філософії даного твору набула статусу частовживаної теми тогочасних дискусій…

…Ребекко, Ребекко, чому ж тобі припекло їхати до бабусі саме сьогодні, адже ти теж так готувалася до цього реферату…

 …абсурд. Яке багатозначне слово. Комусь – абсурд, а комусь – сенс у житті.

– …і, власне, сам Кость Ер-Де Кото. Відомий островицький письменник, чиї твори, навіть попри вищесказану критику, мали чималу популярність серед суспільства. Його найгучніший роман «Останній постріл» став сенсацією у тогочасній культурі, поставивши крапку в униканні теми війни у людей, насамперед в Остротязі. Він перевернув бачення світу, змусив переглянути своє ставлення до прожитого іще раз, отримав статус «найвпливовішого твору сорок третього століття»… 

Вітер за вікном поніс за собою оберемок зеленого листя, зірваного з берез шкільного двору. Сподіваюся, вчителька дозволить Ребецці здати реферат через два тижні.

Мажори вони. В ім’я чого так зриватися зараз? Я спохмурніла, не дозволяючи таким думкам брати гору над іншими в голові.

Даніель закінчив, а за ним і ще двоє учнів.  Дзвінок обірвав Клаудію, четверту, і вона разом з усім класом зітхнула із полегшенням.  Записавши нашвидкуруч домашнє завдання у щоденник, я попрямувала до виходу з кабінету, радіючи, що сьогоднішній урок пройшов без зайвого напруження.

– Ребекка не відповідає, – пролунав тужливий голос Черрі за спиною.

– Ну, вона й не зобов’язана відповідати тобі щомиті, – я позіхнула, примруживши стомлені очі. 

– І то правда, – шатенка зітхнула, а потім обернулася, вишукуючи когось у коридорному натовпі. – Гей, Карен, ти ж обожнюєш геометрію! Дай-но мені по-дружньому конспекти перед уроком?

 – Ми з тобою не друзі, – зневажливо хмикнула темношкіра дівчина. Черрі безкомпромісно підійшла, закинувши руку їй на плече.

 – Але можемо ними стати на час, допоки мені потрібні конспекти.

 – Ой, пішла ти, – та беззлобно засміялася, тицьнувши їй до рук свої записи.

 – Ох, вельми дякую, – Черрі переможно помахала мені зошитами, і вирушила на лавочку в кутку, готуватися до невивченого уроку.

У мене з геометрією зараз все було в порядку, та й до того ж наступний урок – пекарство, тому я вирішила дати Черрі особистий простір, і сперлася на стіну, діставши телефон.  Хоча насправді тишком-нишком змушена була спостерігати за оточуючими, тому що на моєму гаджеті залишилося 13 процентів (як можна було забути поставити його на зарядку вчора вночі?) і я хотіла заощадити її якомога довше. Але хоча б музику послухати можна, інакше буде зовсім нудьга.

Даніель стояв в оточенні півдюжини ровесників, ведучи з ними залучену розмову.  Легка посмішка торкнулася моїх вуст. Я завжди щиро дивуюсь тому, як йому вистачає стільки енергії, щоб витрачати її на активне спілкування з оточуючими. Хоча я б не назвала його екстравертом. 
Сподіваюся, у Даніеля все гаразд, і він не починає свій внутрішній біль топити у безкінечному потоці комунікацій, як уже було колись.

Я метнулася поглядом вправо, поки що відволікаючись від споглядання пшеничної шевелюри Уорреена. Там, розташувавшись на підлозі поруч зі своїм рюкзаком, сидів Адріан, який також ізолювався від зовнішнього світу у своєму телефоні. Щоправда, до нього вже прямував Лінкольн, який ще з відстані кількох кроків почав йому щось джеркотіти. 

Той глянув на нього мигцем, не змінюючи свого положення, і продовжив слухати від співрозмовника потоки інформації.  Незважаючи на холодну і досить відсторонену манерність Адріана, і протилежну цьому активну і яскраву характерність Лінкольна, ці двоє якимось дивом знаходили спільну мову час від часу.

 – У хмарах витаєш?

 – А? Що? – я вимкнула музику, глянувши на причину занепокоєння. Даніель нахилив голову, уважно дивлячись на мене.

 – Ходімо. Невдовзі вже буде перший дзвінок, а нам в один корпус.

– Точно. Ходімо, — склавши телефон разом із навушниками в кишеню, я підібрала з підлоги портфель, і, кивнувши Черрі наостанок, попрямувала за Даніелем.

У грудях звила гніздо тривога. Я знову сконцентрувалася на ній, коли яскраве сонце засліпило, варто було нам вийти на подвір’я, долаючи відстань до потрібного входу.  Світла пелена огортала, немов уві сні.

Чому наша підсвідомість завжди заздалегідь знає, коли станеться щось погане? І що саме станеться.

Я непомітно мотнула головою, вирішивши не розвивати цю невиразну тему у себе в голові. Сонце палило у спину, коли ноги самі завели по звичній стежці до будівлі кулінарії. Від цієї місцини як завжди пахло борошном та теплом. Я із полегшенням вдихнула знайомі аромати. 

Прошу, Ребекко, відповідай. 

Грінвудська клінічна лікарня
 ¬17:37¬

Перше, що я відчула, це нестерпно задушливий ковток повітря. Перед очима все пливло, проте мій організм підсвідомо вимусив боротися із цим. Відчайдушно і активно – але насправді, мабуть, дуже знесилено – покліпавши очима, я побачила перед собою голі сірі стіни. 

Трохи ліворуч картина. Написана пастельними бузковими тонами. Звідки я взагалі знаю слово пастельними… І чому я таки впевнена у тому, що це саме картина?

Якщо я навіть не можу зрозуміти, хто я.  Банальне існування. Мене занудило. Хвилина прозріння зникла безвісти, і я знову, з теплою і приємною тягучою непритомністю поринула в порожнечу.

 ¬18:01¬

Я побачила перед собою голі сірі стіни.  Чому?… У мене дежавю.

 ¬18:13¬

У темних снах і порожніх метаннях я бачила маленьку дівчинку, що біжить назустріч великому обвалу. Величезна багатоповерхівка падала, з кожною секундою запиляючи чорний простір дедалі більше. Руде волосся розвивалося за вітром, але ось, один з його сильних подихів відніс мене геть від цих двох фігур.

 ¬18:41¬

Суміш чорних і білих відблисків, розмитих, немов при блюрі, вони затягують, подібно виру. Шум у вухах – струмені води, що течуть з душу, вивернутого на максимальний натиск – заповзає, пробирається у свідомість, намагаючись його чи то привести до тями, чи навпаки – затягнути ще глибше в небуття.

 ¬18:43¬

Дзвін будильника у вухах припинився, як тільки я розплющила очі.

Насправді ніякого будильника і не було, тільки ось чомусь саме цей звук мене витягнув з прірви.

Сірі стіни… десь я їх точно бачила.

І картина із бузковими квітами.

Від того, наскільки чітко та барвисто я відчула цей світ, миттєво розболілася голова. Мої органи сприйняття немов дуже багато днів не функціонували.

Хто я? Де я? Чому?

Крізь слабкість хитнула головою вправо, бо зовсім не мала поняття, де лежу. Так, я лежу… Опустила погляд униз, до рук. Лежу під крапельницею. Так ось, що це за тихий монотонний звук. І пахне так стерильно та біло хіба що у лікарнях. 

І я Ребекка Томпсон.

Усвідомлення стрілою прошмигнуло кожною клітиною, кожною веною. Немов спалахом мене занурило в каламутний спогад, який я пам’ятала швидше емоційно і за звуками, ніж візуально. Мама, машина, аварія… Біль у скронях прогресував. 

 – Я ж… я ж померла, – те, що мій голос буде тихим, я, звичайно, очікувала, але не уявляла собі, наскільки моє горло виявляється охрипло і пересохло. Почало пропускати легке тремтіння, і воно, здається, забрало всі мої сили, що ледве встигли з’явитися. 

То ось, як виглядає рай? Білосніжні стіни лікарні? Я ще раз відчайдушно похитала головою, і пробігла очима по всьому доступному погляду периметру. Все відчувається подібно до справжнього життя, як і днями і роками до цього… Тільки немов після дванадцятигодинного сну. Ні, я не померла.

Знову цей монотонний звук. Я таки в лікарні, супер. І якщо я в ній знаходжуся, а поруч зі мною робочий пристрій, значить, у ній має бути хтось ще… Хоча б якісь лікарі.

Мені не вистачило сил та усвідомленості, щоби продовжити цю думку, але й сил боятися теж не було. Ніби крізь ту саму пелену сну я почула кроки, і десь на краю свідомості метеликом промайнула думка про те, що це, мабуть, до мене. Ні, не думка, надія.

Будь ласка, прийдіть, хоч хтось…

Двері відчинилися. Я широко розплющила очі, настільки, наскільки мені дозволила слабкість.

– …так що я попрошу… – з уривком фрази до палати увійшов чоловік у довгому білому халаті. Продовження беззвучно повисло у повітрі. Він дивився на мене, я – на нього.

– …не сприяти хибним надіям, – закінчив, нарешті, лікар.

– Доню… – з-за його спини виглянула жінка в чорному плащі. Темний берет був скошений набік, і з-під нього вибивалися каштанові пасма. Я заглянула в її сірі очі, що миттю замиготіли. Здавалося, вона вже не перший тиждень перебувала на межі своїх сил та почуттів. Мов крок через край мосту – для неї не безодня, а просто крок вперед.  Незважаючи на свій стан, я була впевнена у своїй інтуїції. 

Я лише трохи відкрила рота, не розуміючи сенсу сказаних слів. Жінка тихо, судомо зітхнула.

– Неймовірно… – прошепотів лікар. Секунда повної розгубленості, спантеличеного погляду, що блукав палатою, пройшла. тепер він знову тримав самовладання. Дивовижна здатність людей похилого віку, які бачили у своєму житті, мабуть, і не таке.

– Як почуваєтеся, юна леді? – Звівши брови, задумливо поцікавився чоловік. Я хотіла щось сказати, але горло захрипло, а через хвилину жінка кашлянула, підійшла до лікаря, торкнувшись його передпліччя рукою, прихованою чорною рукавичкою. 

– Вона опам’яталася, лікарю, це… так дивно, і – жінка здригнулася, глянувши на мене. Тепер її увага повністю була прикута саме до мене. Погляд, наповнений любов’ю та жалем.

Вона повільно подолала відстань між нами, присіла і взяла мою долоню. Від цього шорсткого дотику мене здолали суперечливі почуття.

– Ох, Ев, я так сумувала. Скажи мені, як ти?

Я кліпнула очима. Обережно ворухнула мізинцем, що накрила рука цієї таємничої незнайомки. Лікар, схиливши голову, тактовно запитав: 

– Міс, ви можете мені назвати своє ім’я?

Жінка перелякано глянула на нього, потім знову на мене. Суміш страху, загнаності та розчарування змішалися на її обличчі. А я відчула нудотний клубок всередині, що почав повільно перекочуватися. 

– М-моє?

– Ну, не моє ж, – легко посміхнувся чоловік, неквапом кивнув, – Я – Патрік Андерсон, ваш лікар ось уже півроку як. А ви…?

– А я… Ребекка, – я втиснулася головою в плечі, ніби навмисно неправильно відповідала біля дошки, – Томпсон.

Прохолода рідина проникала через крапельницю до мого організму. Хоча вени і без цього немов оніміли. 

– Хто це… – жінка в чорному відсахнулася, піднялася на ноги.

– А це, люба, заміна спогадів. Таке припустимо, – звернувся до неї лікар. – Дайте їй спогади. Що-небудь, що Евеліна, мабуть, запам’ятала дуже яскраво…

– Доню, – вона знову сіла навпочіпки, і взяла, ні, ніжно схопила мене за руку. – Твій випуск зі школи танців. Ти казала, що ходиш туди не заради спорту, а задля спілкування з друзями. Вони… вони в тебе дуже хороші. Ти довго святкувала випуск із ними… І з Крістофером. Пам’ятаєш його? – Вона гірко засміялася. – Ти казала, він той ще козел… А собаку нашу, Дарсі, пам’ятаєш? Бордер-коллі, ти часто ходиш із нею на прогулянки по району. А брата свого…

Я заперечливо і дуже сильно захитала головою, уткнувшись в одну точку. Про чиє життя вона взагалі мені розповідає? Яка ще бордер-коллі…

 – Лікарю, поясніть…

 – Послухайте, це феноменально…

– …не розумію… її додому…

– …послухайте, я тридцять років… працюю в…

– …так що ж…

– …проведемо обстеження…

Уривки фраз з розмови цих двох перетворилися на голоса привидів, що зібралися у моторошній фантасмагорії, у страшному спектаклі. Я не прийшла до тями.  Хто я? Я не бачу своєї зовнішності. У мене заміна спогадів? Амнезія? Мороз запанував моїм тілом. Це помилка.

Потрібно з’ясувати хоча б щось.

– Вибачте, – я спробувала сказати це якомога голосніше. Їхня дискусія миттю припинилася.

– Так-так? – Лікар глянув на мене із сумішшю інтересу і обережного побоювання, неначе я можу випаруватися в повітрі в будь-який момент. Хоча, я вже нічому не здивуюся, якщо чесно.

– Який зараз день? Місяць? Р-рік?

Лікар на мить спантеличився, але потім миттю відповів:

– П’ять тисяч тридцять другий рік, десяте березня, люба.

То виходить, від дня моєї – кхм – смерті, минула лише доба?

– А час?

– Сім годин чотирнадцять хвилин. Вже вечоріє, доню, – цього разу відповіла власниця чорного берета, глянувши на свій наручний годинник. На її очі навернулися сльози, коли вона знову глянула на мене, поступово схиляючи голову. Жінка знову підійшла, цього разу трохи нахилившись корпусом вперед, обережно заправила несподівано коротке пасмо волосся мені за вухо.

– Доню… Я твоя мама, Аннет. Аннет Керолайн, ти мене пам’ятаєш?

Я поривчасто відтворила образ своєї матері в голові. Він був туманним, нечітким, пахнув ранковою яблучною кавою.
Зазирнула у глибокі, сірі очі «мами». Такі гарні, чарівні, бездонні… але не рідні.

– Ні, вибач, але я тебе не пам’ятаю.

 ¬19:21¬

Лікар відправив «мою маму» додому, намагаючись запевнити її, що мої спогади незабаром повернуться і ми житимемо разом довго і щасливо, після чого він ще поговорив зі мною хвилин п’ятнадцять.

Розпитував про самопочуття і настрій, а я несподівано легко змогла йому довіритися.  Слова рікою лилися, ніби я не розмовляла по душам вже багато днів чи навіть років.

Патрік уважно слухав мене, навіть коли я розповідала йому про свого жахливого колишнього по кілька разів, і коли говорила про невдалу стрижку, і коли пояснювала йому, що обожнюю какао, і саме цей напій є ідеалом смаку солодкого гарячого напою. Не знаю, наскільки йому було цікаво це слухати, але коли він пішов, залишивши мене відпочивати, я відчула себе самотньо. 

Він надто спокійно сприймав той факт, що чув історію зовсім не якоїсь там Евеліни. Протягом усієї розмови тривожний дзвіночок на фоні проводив мені паралелі між сеансом у психіатра. Почуваю себе хворою на голову. Невже це все моє марево? 

Зараз все моє життя – це ця біла лікарняна палата; апарати, які нібито утримують мене на цьому світі; жінка в чорному, котра стверджує, що вона моя мати; лікар, який намагається зрозуміти, хто я така; і мої спогади про минуле життя, взяті з якогось небуття. 

Я отупіло дивилася у стелю, я не вірила, що це все відбувалося зі мною. 

ХТО ПОСМІВ МЕНЕ УБИТИ? ДЕ ПОДІЛОСЯ МОЄ НОРМАЛЬНЕ ЖИТТЯ? 

Так, якщо я зараз засну, цього всього не буде… Це дуже реалістичний сон! Я маю заснути прямо зараз. 

Я заплющила очі, але замість сну до горла підступив гіркий клубок. Очі набрякли, окрім власного нав’язливого стуку серця я нічого не чула. Подих пришвидшився, замість крику вирвався на волю істеричний кашель. Через мить я вже втратила свідомість. 

Стривожена фантазія уявила, як в останню мить до палати ввірвалися лікарі в біло-блакитних, як ці стіни, халатах. 

Середа, 31 травня
 ¬10:02¬

 – Доброго ранку, юна леді, – голос Патріка вивів мене з панічної безтями, і знову дуже жорстко вдарив об реальність. Лікар все в тій ж білій накидці стояв біля порога з підносом у руках. 

– Доброго, – я піднялася на ліктях, усвідомлюючи, як незграбно вони тремтять, і зрозуміла що мене лихоманить. Чоловік підійшов ближче, поставивши тацю на тумбочку. На ній виявилася їжа. Гречка, салат з капусти, цибулі та помідорів. І чай, зелений чай.

– Вчора ввечері вам стало погано, тому зараз раджу прийняти ще трохи заспокійливого після їжі, – він поклав поруч якусь пігулку, колір якої було дуже складно визначити. 

– Я втратила свідомість, – хотілося, щоби все, що було вчора, виявилося неправдою. 

– Ваш організм ще тільки пристосовується до реальних умов. Ви були в комі майже півроку. 

– Як? – серце, немов у мреця, охололо, – Я ж померла тільки вчора… позавчора! 

Патрік надто вже спокійно заперечно похитав головою, винувато стиснувши уста. 

– Боюся, це не зовсім відповідає реалії. Проте, якщо ви поїсте та вип’єте заспокійливого, я дещо вам розповім. 

Я без особливого апетиту глянула на обшарпану по боках тацю. 

– Знаю, ти любиш какао, але в нашій задрипаній лікарняній їдальні був тільки чай.  Зелений чай, до речі, добре заспокоює нервову систему, – підбадьорливо посміхнувся він.

Я знічено подякувала йому, і одразу ж взялася за кухоль. Гірка, тепла рідина зігріла моє горло, трохи болісно протікаючи всередину.  Випивши близько половини, я поставила його назад, і тихо промовила:

– Дякую, але я не голодна.

– О так, аякже, півроку нічим нормальним не харчувалася, і тут не голодна, – саркастично підмітив лікар. – Тобі потрібні сили, адже ти маєш вислухати все, що я тобі скажу. 

– І що ж ви маєте мені сказати?

– А ось ти поїси, любо, і я тобі все розповім, – він поклав тацю мені на коліна, присунув тарілку з кашею ближче, і я все ж таки вирішила поїсти.

Спочатку я запевняла себе, що нудоту викликав вигляд їжі, але як виявилося, нудило мене від голоду. Після трапези стало краще, навіть горло прочистилося і нарешті перестало хрипіти.

– Тепер ви можете мені сказати? – запитала я, дожовуючи гречку.

– Авжеж, – склавши руки в замок, лікар відкинувся на спинку стільця, на якому сидів, і продовжив. – Я дізнався, хто така Ребекка Томпсон. І знаєш, що найцікавіше? – він помовчав, нібито додаючи інтриги, – Бідолашна дівчина загинула в автокатастрофі напередодні того дня, коли ти, Евеліно Керолайн, прокинулася після тривалого перебування в комі.

Нудота повернулася. Від страху знову захотілося зникнути. У районі сонячного сплетіння дуже сильно заболіло, і я надто різко вдихнула сухе випалене медикаментами повітря. Невже моє життя справді існує? І це не жахливий сон? 

Всевишній розуме, прошу, поверни мене назад…

Середа, 11 березня 
 ¬22:13¬

Широке чорне небо огортає чепурні райони нечепурного міста. Елегантні ліхтарі освітлюють темний лискучий асфальт. Туї, вишикувані в рівний ряд праворуч від широкої порожньої дороги. Шум великої траси попереду: до неї потрібно пройти з десяток приватних будинків, що стоять у точно такий же рівний ряд. 

Ліворуч їхній потік обривається ще близько двадцяти кроків тому, залишаються лише ті хвойні дерева, що й служили декораціями для котеджів. А позаду них – ховається за схилом просторе поле, що поросло підсохшою травою.

Хлопець з витонченими рисами обличчя розмірено крокує темним асфальтом, уздовж доглянутих будиночків, які, власне, не дуже удостоюються його увагою. Руді кучері на мить потрапляють під промені ліхтаря.  Сховавши одну руку в кишені шкіряної куртки, а другою тримаючись за валізу і дорожню сумку, покладену на неї, він крокує,  підставляючи обличчя прохолодному вітру. Розмірковує про щось, дивлячись на тонку нитку місяця та переплетення телеграфних проводів, за якими вона ховається.

Щось з лівого боку викликало в нього інтерес, і він зупинився біля однієї з туй. Карі очі примружилися. Пара обережних кроків у потрібному напрямку.

Тонкі пальці торкнулися гілок, відсунувши їх.  Так, на широкому просторі все так само біліють двоє футбольних воріт, нехай і в темряві їх невиразні силуети роздивитися непросто. Діти з сусідніх будинків, ймовірно, так само ганяють м’яч після школи.

Сховавши руку назад, хлопець рушив далі.  Йшов прямо посеред дороги, адже боятися машин зараз не варто – це далеко не центр району, і, нехай місцевість тут цілком пристойна, навіть дуже, але все ж таки рідко тут хтось у такий час їздить. До того ж, він тримав вухо гостро, умудряючись при цьому частинкою думок все ж таки витати десь далеко, блукаючи околицями своїх думок і переживань.

Пинаючи дорогою маленький камінь, хлопець дістає телефон, і набирає чийсь номер, поправляючи симпатичний кавовий шарф на шиї. 

Гудки виклику припинилися після трьох.  Абонент підняв трубку – тиша. Тоді рудоволосий промовив першим:

– Я вже майже на місці. Зустрінеш мене?

– Я ж не просив тебе приїжджати, Августе.  Навіщо ти це робиш? – почулася чи то заспана, чи то безнадійна відповідь.

– Тобі потрібна допомога. Але, якщо моя присутність тобі зараз у тягар, я можу зняти номер у готелі.

– Не видавай із себе дорослого. Ти все ще дитина.

На це юнак лише посміхнувся куточком губ, беззлобно відповів:

– Ну звісно, – тим часом його погляд уже був прикутий до будинку з блідо-жовтим фасадом. Легкий вітерець заліз у кучері і під рукави. 

– Заходь. Двері відчинені. 

– Спасибі.

Кинувши слухавку, Август обернувся назад і закинув голову, вивчаючи вкраплення зірок, там, нагорі. Вони заворожливо світили зі свого далекого темно-синього неба.

Далі, після тихого зітхання, він попрямував до карниза, і по сходах вище, мимоволі запитуючи: невже все настільки сумно, що його старшого брата навіть не турбують відчинені двері ночами?

Цієї ночі,

цієї холодної, травневої ночі,
коли термометр не покаже вище тринадцяти
градусів за Цельсієм,

дві втрачені душі намагатимуться врятувати один одного.

Август Наронг.

Холод ручки вп’явся мені в долоню. Я обережно провернув її, ніби було кого будити легким скрипом. 

– Ваане? – Зачинивши за собою, я озирнувся в просторому холі. Мінімалістична трійка люстр нагорі, у вигляді перевернених широких конусів, обдаровувала теплим світлом вітальню, що здавалося в повній тиші недоречним.

Я обережно поставив наплічну сумку на підлогу поруч з валізою. Розкрив її, даючи нарешті повноцінний доступ повітрю до тераріуму. Придивився до зеленуватої луски. Мене зустріла пара втомлених зміїних очей. Почекай хвилинку, я теж зараз дуже стомився. 

Роззувшись, відсунув сумку трохи далі від дверей, зняв шарф і куртку, залишаючись у футболці, і повернувся ліворуч, до вішалки.  На ній сиротливо висіла джинсівка старшого брата. Я торкнувся її пальцями, лише на мить. Позаду, з глибин будинку почулися тихі кроки. Повернувшись усім корпусом у бік звуку, я тихо видихнув:

– Ну привіт…

Сині очі Ваана оглянули мене з ніг до голови, мовби будь-яка втрачена дрібниця принесе йому легку прикрість, але на цьому все. Він подався на кухню, що була з’єднана з вітальнею в одну кімнату. Кинув через плече:

– Замерз? Я приготую чай.

Голос звучав безживно й сухо. Як у драматичних романах, які я не читаю. Тільки ось у житті немає місця романтизації горя. Я почав повільно перетинати відстань між нами, по діагоналі проходячи по геометрично забарвлених у схожих тонах килимах, і, спершись пальцями об стільницю поруч із ним, тихо мовив:

– Я в порядку. А ти?

– Безглузе запитання, – викарбував голосом в повітрі він, заливаючи воду з фільтра у чайник. Я придушив в собі почуття досади.  Проковтнувши, продовжив:

– Мені шкода.

– А мені як, – він знизав плечима, наче сам уже не вірив у свою скорботу. Але ні, це природно для людей, застосовувати апатію в якості захисної реакції. Щоправда, туга від неї нікуди не подінеться. 

– Думаю, Ребекка не хотіла б, щоб ти так відчайдушно та глибоко сумував за нею. І тим більше… – я зупинився лише на мить, – …намагався б піти слідом за нею.

– Не тобі мене вчити життю. Прошу, Августе, – синьоокий стукнув по дерев’яній поверхні єдиний раз, але цього вже вистачило, щоб достовірно зрозуміти, мені мимоволі вдалося вивести його з себе.

Я легко поклав руку на братове плече, той подивився в мій бік лише в півоберта, продовжуючи безтямно глядіти на чайник навпроти.

– Я хочу допомогти. Життя продовжується.  Я розумію… точніше, ні, я не розумію, і не можу собі навіть уявити, який біль ти зараз відчуваєш. Невимовну порожнечу, – пальці мимоволі стиснули ні в чому не винне плече Ваана, – Але-

– У тебе є якісь але? – Він хмикнув. Мабуть, це вперше, за наші останні розмови, у його тоні проскочила дещиця бодай якихось емоцій.  Нехай навіть і перше, що виявив мій братик – була чистої води іронія, я з м’якою наполегливістю продовжив:

– Так, є. Усі люди мають вихід. І в тебе він також є. Ми любимо тебе, Ваане, і сумуємо разом з тобою. Переживаємо за тебе, усією родиною. Хоч би як ти був далеко. Ось, бачиш, я зараз тут, і я готовий бути поруч стільки, скільки тобі знадобиться.

– Тоді попий чаю, і йди, – він відсторонено насупився, а потім його плечі різко розслабилися, і він видав звук, схожий на коротке, миттєве зітхання. – Ах так, куди ж тобі йти, мій любий братику? Який же ти безглуздий…

Він нарешті повернувся до мене повністю. На його сапфірових очах блищали сльози. Я проковтнув усі ті слова, що хотів донести, і натомість просто обійняв Ваана. Він притис мене до себе, судомо видихаючи і впиваючись пальцями мені в спину, ніби від цього частинка його болю піде. Хоча якщо так, то я готовий потерпіти.

Ми стояли так мовчки, обійнявшись, поки протяжно не засвистів чайник. Тоді Ваан без слів відсторонився, і почав розливати окріп по кружках. Я заворожено стежив за водою, що поволі лилася до посудин. Запахло дорогим чаєм. Ваан любив колекціонувати їх сорти, хоч би скільки вони коштували, створюючи собі загадково-престижний антураж.

– Тобі як завжди? – запитав він, дістаючи цукорницю. Я кивнув головою. У мою чашку занурилися дві ложки цукру.

Розмістились за столом. Напій був занадто гарячим, щоб пити його одразу ж, так що я почав нервово вигадувати теми для розмови, але брат почав першим. Він уперся поглядом кудись позаду мене, на місце, де ми хвилину тому стояли, і спитав:

– Як щодо школи? Ти не привіз з собою майже нічого, окрім своєї гадюки, але я розмовляв з мамою. Вона припускала, що якщо ми домовимося – ти залишишся надовго.

Намагаючись зайво не показувати тріумфу від того, що Ваан нарешті зважився зателефонувати і поговорити з батьками (а це вже маленька перемога), я просто ствердно кивнув, а потім уже заговорив:

– Так. Я планую перевестися до місцевої школи, якщо ти не висловиш аргументи проти.

Брат знову характерно насупився. Не можу сказати, наскільки сильно його ця новина збентежила, проте я помітив, щось у ньому змінилося. Крижаний айсберг почав танути, і Ваан потихеньку промацує межі своїх емоцій заново.

Я відчув укол совісті за те, що перші емоції, що він відчуває – це зніченість і тривога, тому швидко продовжив:

– Я знаю, що залишаю чудовий ліцей в Тиді.  Але, повір, на те є причини. Мої, особисті…

– Твої? Особисті? – він запитливо схилив голову. Я зчепив руки в замок і поспішно пояснив:

– Справа не в самій школі. Справа в… я хочу жити тут.

– На периферії Південної Провінції? – ще трохи сильніше здивувався Ваан. Я дозволив собі легку посмішку:

– Ти ж мене знаєш.

– Оце так. Те, що ти ексцентричний, мені відомо вже давно – у його очах, здається, просвітлів забавний інтерес. Я з приємною гордістю сподівався, що це він і був. 

– …але щоб ось так просто брати, і залишати все нажите в минулому, – продовжив він, мабуть, вдало намагаючись забутися у моїх проблемах, відклавши свої. Ох, Ваане, не знаю, чи не дарма…

– Минуле в будь-якому випадку залишається у минулому. Хоч би де я був. Потрібно збагачувати свій світогляд, – я схилив голову, обережно очікуючи реакції. Зрештою, спустивши погляд на буру рідину в чашці, я розбавив тишу, випивши трохи солодкого чаю з неповторним присмаком чогось витонченого, властивого лише Ваану. 

– Я вірю тобі, Августе, – дійшов нарешті висновку брат, – Не знаю, чи віриш ти моїй вірі, але так воно і є. І все-таки, – він примружив сині очі, – ми ще поговоримо про це.

— І на скільки відсотків ти мені віриш?

– На вісімдесят сім.

– Хм, добре. Це досить непоганий результат.

– І досить мінливий.

– Ну, як я вже казав, все у світі потрібує змін.

– Гм, ну як скажеш, – той деякий час поспостерігав за настінним годинником, і я мимоволі теж поринув у їхній монотонний стук, вирішуючи тактовно дати Ваану час подумати про своє. Нехай і його «своє» зараз вкрай песимістично… 

Через, як на мене, достатній проміжок часу, я знов заговорив, стукаючи нігтем по керамічній ручці чашки.

– А школа… Як щодо тієї, яку ти закінчив?

– Сільськогосподарської? – посміхнувся Ваан, знову фокусуючись на мені. Чорт, а я вже встиг забути, що вона спеціалізується на… так, Августе, те, що вона сільськогосподарська, ще не означає, що ти збиратимеш свинячий послід.

– Кхм, ну… Там є господарський факультет? А я в рослинах непогано знаюся. 

– Августе, ти ж збирався до медичного вступати, навіщо тобі те господарство з садівництвом? Там є факультет хіміко-біології, що звучить трохи перспективніше.

Ну, над ним я теж розмірковував, і, якщо чесно, я розриваюся… Але свою розгубленість я вважав за краще не показувати, і просто запитав:

– А що б ти порадив? І який ти там закінчив… Економіку?

– Так. Зараз розповім про все по порядку. На хіміко-біологічному ви, я так розумію…

…і йому, здається, стало трохи краще

Я мимоволі посміхнувся, відпиваючи ковток вже трохи охолоного чаю, слухаючи хоч трохи натхненні розповіді Ваана про його минулу, і, можливо, мою майбутню школу. Школу, де я планую провести свої наступні роки перед університетом.

Август Наронг.

Четвер, 12 березня 
¬11:33¬

Цим відносно прохолодним березневим днем ​​я вирішив сходити до адміністрації Сільськогосподарської Грінвудської школи хоча б сьогодні ввечері, щоб до початку наступного тижня я вже міг спокійно її відвідувати.

Своє дванадцяти-чотирнадцятиріччя я провів у середній грінвудській школі, яка, щоправда, не мала жодного відношення до тієї, до якої я хочу вступити зараз, але не думаю, що в цьому місті система вступу в різних навчальних закладах дуже відрізняється одна від одної.

Від цих років віяло димом вихлопних газів, їдким та морозним, що розвіювався у нічній прохолоді. Я кліпнув очима, щоб не занурюватись у них повністю.

Так, я зараз маю вільний час, який варто провести з користю.

Я з обережністю поклав свою скрипку на стіл, думаючи, куди б її прилаштувати зручніше. Поруч прилаштував тераріум. Ше Сюан зачудовано роздивлялася нові стіни, періодично кліпаючи зміїними очима. Я не рідко бачив в її погляді більше мудрості, аніж в людях, що оточували мене. 

Домашній улюбленець та музичний інструмент були тими речами, які нарівні з ще дюжиною предметів першої необхідності, були узяті мною незважаючи на те, що ймовірність подальшого перебування тут спочатку була не дуже високою. Хай Ваан і може вважати мене диваком. 

Розташувався я в кімнаті на другому поверсі, яка до цього була порожньою. Приємне денне сонце нахиляло свої промені на персикові фіранки. Змахнувши рукою легкий шар пилу зі столу, я мимоволі посміхнувся. Видно, що Ваан для видимості тут прибирався повсякчас, але для того, щоб бути в цій кімнаті на постійній основі, потрібно провести прибирання як слід і якомога раніше.

¬12:59¬

Спустився на ґанок. Ваан зараз був у своїй бібліотеці, вже півгодини як. Мені щиро було приємно, що брат починає повертатися до звичних графіків, хай це і могла бути ілюзія. 

– Потрібно буде… за кілька тижнів умовити його знову зайнятися клубом… — шепотів я своїм думкам, виливаючи брудну від пилу воду на траву біля паркану.

Ми не зможемо прийти на похорони Ребекки. І ніхто не зможе. Її батько заборонив будь-яких присутніх, окрім близьких родичів.  Я з одного боку навіть міг його частково зрозуміти, а з іншого боку для Ваана це був дуже болісний удар. Не знаю, як би реагував на його місці, але явно не менш негативно.

А з третього боку, це зовсім підозріло… Її батько настільки травмований і зламаний, чи ж егоїстичний та черствий?

– Та хто його знає… – стиха прокоментував я собі під ніс, коли відро було вимито водою з-під шланга. Хочеться вірити в доброту людських сердець, а не в їхню жорсткість. 

Чийсь пильний погляд за спиною змусив мене напружится. Секундою пізніше почувся трохи грубуватий тембр:

– Август Наронг, якщо не помиляюся.

Здивувавшись, я обернувся в бік звуку.  Спираючись руками на хвіртку, там стояв високий широкоплечий брюнет. Схиливши голову, він якось надто вже серйозно вивчав мою постать. При всьому своєму бажанні, я його все ж таки не згадав.

– Не помиляєшся, – залишивши відро на траві і наблизившись до співрозмовника, я віддзеркалив нахил голови, – А ти…?

– Деррен Мартіно. Приємно познайомитися, – той простяг руку, і я свого часу помітив недешевий годинник на зап’ясті. 

Хотів був натякнути, що його ім’я мені нічого не дало, але новоспечений знайомий не змусив себе чекати, і пояснив:

– Не лякайся, я друг Ваана. А ти – його молодший брат, чув про тебе.

– Радий, що в нього є підтримка у важкий період, – я щиро здивувався вияву друзів у Ваана, враховуючи його пустельницький спосіб життя, але вирішив зовні не давати натяки на подібні думки, – Ти прийшов його провідати? Він зараз у бібліотеці, скоро звільниться.

– Ні-ні, зараз я прийшов саме до тебе, – на його губах з’явився натяк на усмішку.  До мене? Цікаво…

– Гаразд, а чому? – через мить я зрозумів, що мабуть, варто пустити Деррена всередину, з якими б намірами він не прийшов, та й до того ж навряд чи ці наміри настільки вже кримінальні, – Проходь.

– Дякую, – зайшовши у двір, хлопець з явним впізнанням оглянув будинок, і, сховавши руки в кишені, продовжив, – Гарне питання чому. Може, по мені і не скажеш, але я хвилююся за Ваана.

Судячи з його безтурботної манірності, я й справді засумнівався б, але зараз помітив, як запалали вогнем його сірі очі на останніх словах. Кивнув.

– Вірю.

– Це добре, що віриш. Але я, власне, прийшов глянути на його… порятунок, – кілька секунд він підбирав правильне слово, напевно, балансував між прагненням не зачепити мене і правильно висловити думку. Я мимоволі помітив:

– Врятувати себе він може лише сам. Я хіба йому в цьому допоможу.

– Ну ось, уже хоч щось, – брюнет наблизився на крок. – І мені цікаво дізнатися, що ти за людина.

– Це взаємно. Мені завжди було цікаво дізнатися, хто може стати найкращим другом Ваана.

– Навряд чи хтось із спільних знайомих міг би назвати нас найкращими друзями. Але все ж.  Як гадаєш, ти зможеш допомогти йому вибратися з цього? – у його голосі проскакувала надія.

– Тільки якщо він сам цього захоче.

– Правильно думаєш. Ну, що ж, тепер друге питання, – він глянув спочатку мені за спину, і я мимоволі теж, але винуватця торжества там поки що не виявилося. – Ти переводишся в школу на Аут-ву?

Як би не було соромно, але я не пам’ятав назв вулиць у Грінвуді.

– Це яка?

–Сільськогосподарська.

– Ага, зрозумів. Так, – навіщо йому ця інформація? Але й тут Деррен поспішно пояснив:

– Я сам із неї випускався. У мене там є знайомі, тож принаймні з друзями допоможу.

Відверто кажучи, це великий плюс, я відчув значне полегшення після його слів. Але з іншого боку, чи настільки велика йому вигода допомагати?

– Було б непогано, на одну проблему менше.

–От і чудово. Я, власне, прийшов запросити тебе на зустріч з ними, ну і зі мною, зрозуміло.  Нові знайомства тільки на користь, скажи? – він діловито глянув на годинник, мабуть, не чекаючи відповіді, бо відразу ж затараторив, – Упс, мені час бігти.  Знаєш кафе в кінці цієї вулиці? – він тицьнув пальцем у повітря навпроти мене, задкуючи у бік виходу з двору.

– Ага… – я подумки спробував згадати маршрут. Вийшло досить легко.

– Тоді зустрінемося там о четвертій, окей? – Деррен вийшов за хвіртку, акуратно прикривши її. Юнак явно метушився, тому я вирішив не затримувати, раз він така ділова ковбаса, і швидко погодився.

Після цього Мартіно передав Ваану привіт, і пішов, попутно вже набираючи когось по телефону. Я не встиг роздивитися гаджет, щоб прикинути ціну, тому просто повернувся до свого відра, що сиротливо стояло посеред двору.

Сумбурне, та цікаве знайомство… Кумедний хлопець. 

Ні, ну мені справді завжди був цікавий образ хорошого друга для Ваана. Чесно, я припускав, що це буде якийсь там книжковий інтелектуал. Але чи була б це тоді чиста дружба, або ж суперництво? І чи можна було б тоді назвати це взаєминами найкращих друзів?

Деррен виглядав людиною зі злегка завищеною самооцінкою та манерами. Але, можливо, він вносив у образ відчуженого та інтелігентного Ваана певний баланс?

Я ліниво роздумував над цим, залишивши відро на задньому дворі та піднімаючись сходами на веранду. Перевірив час на телефоні. Тринадцята година, двадцять одна хвилина. Потрібно встигнути закінчити прибирання, заварити чай і поговорити з Вааном, перш ніж я піду на зустріч зі своїми майбутніми друзями. Чи, принаймні, знайомими.

Легка тривога від передчуття заважала роздумам: то щодо таємничої особистісті старшого брата, то про приземлені проблеми щодо переведення до школи. Сподіваюся, іспити у них не складні… Хоча після приватного ліцею в Тиді, мені, гадаю, вже нічого не страшно.

Тутешньою, дуонською мовою, я володів так само досконало, як і таянською, отже з цим труднощів не варто очікувати. Коротше кажучи, потрібно заварити чай.

¬15:31¬

Чепуритися перед невідомими особами не було особливого резону, тому я лише нашвидкуруч розправляв руками кучері перед дзеркалом. Ваан мовчазно, і від того напружено стояв за моєю спиною.

– Вони не найкраща компанія, – перше, що я почув від нього за весь період стояння.

– Але й не гірша, зважаючи на все.

– Будь-яке дно можна пробити.

– Годі тобі. Я, можливо, навіть не згадаю їхніх імен на ранок, – я піймав його суворий погляд через віддзеркалення. Той скептично помітив:

– Ти надто ввічливий по відношенню до людей, щоб забувати імена.

– Якщо імена, це лише літери, то так, ти маєш рацію, – розправивши комір, я попрямував до дверей, прощаючись на ходу з братом, чиї емоції важко було вкласти в пару-трійку термінів.

Південне сонце нарешті почало припікати. Чи міг би я справді контролювати його інтенсивність? Тоді я б точно давав йому хоча б півроку свободи і не затуляв хмарами. Але сьогодні погода сама вирішила піти на поступки і розігнала типову грінвудську сірість над головою. 

Крокуючи асфальтом, я ставив собі запитання, навіщо йду на цю зустріч.  В’їдливий внутрішній критик час від часу докучав, мовляв що я витрачаю час даремно, але я пішов з ним на компроміс. Вбивати час до співбесіди ніхто не забороняв, а спілкування наразі ще ніколи не приносило мені нудьгу, на етапах знайомств принаймні. 

До того ж, мені щиро цікаво дізнатися, що ж за люди оточують оточення Ваана, хоч би як це звучало. Подібні до нього, чи теж існують для балансу? 

Те саме широке футбольне поле, тільки зараз праворуч. Поглянувши на телефон, я прискорив крок.

Кафе знаходилося прямо на розі вулиці, упираючись в перехрестя. Мене зустрів біколор шоколадного і жовтого тонів, що навіяло ностальгію. Обминаючи вуличні худощаві столики, я не затримуючись пройшов усередину. 

Запахло кавою упереміш із задухою та легким віянням цигарок. Ну звісно ж, хто ми такі, щоб не курити в приміщеннях. Хіба це не заборонено?

– Ласкаво просимо! – чарівно посміхнулася мені руда бариста, секундою після повертаючись до своєї роботи. 

Кивнувши, я трохи розгублено озирнувся на всі сто вісімдесят градусів. Більшість столиків були, як не дивно, зайняті групами людей. Інтуїтивно я спрямував праворуч, і не помилився.

Там, сидячи в півоберта і влаштувавши лікоть на спинці дивана, у компанії ще трьох моїх ровесників, сидів той самий Мартіно і в очікувальному стані дивився на мене. 

– Ну, привіт, – я вже вдруге за своє життя потис йому руку. Брюнет кивнув у бік решти. – Знайомтеся – Август Наронг, власною персоною. 

– Він самий, – зробивши щось на кшталт ледь помітного поклону, я обдарував їх легкою усмішкою і спочатку звернув увагу на того, хто сидів поруч з Дерреном. Це виявився білобрисий хлопчина, що активно потиснув мою долоню:

– Приємно познайомитись, Августе! Я Лінкольн Гарріс.

– Будемо знайомі, – я подумки зробив акцент на яскраву енергетику хлопця та перевів увагу на інших. Ще на периферії зору вловив знайомі риси.

– Ну що ж, ще раз приємно познайомитись. Августе, – мене зустріли зацікавлені сірі очі та усмішка краєчка губ. Я простягнув руку в його напрямку:

– Стій, ні, не кажи, я сам згадаю. Адріан… Луж… Лужинськ-

– Лужанський. Взаємно, – той простяг свою долоню, і по важкому срібному перстню на вказівному пальці я остаточно впізнав свого колишнього однокласника.

Довелося ще раз згадати, що роки середньої школи я провів у Грінвуді. Ось і привіт з минулого. Не так це було і неочікувано, насправді.

– Ви знайомі? – виразив своє здивування блондин поруч. На що відповів мій знайомий:

– Щось на кшталт. Вчилися в одній середній школі.

– Ага… зрозумів. Добре, а я Даніель Воррен, – він, трохи соромлячись, простягнув долоню, ненав’язливо вивчаючи мій профіль блакитними очима.

– Взаємно радий нашому знайомству, – звернувся я до всієї публіки, а потім усівся на край дивана поряд з Лінкольном, який уже встиг посунутися ближче до Деррена, змусивши того ледве помітно закотити очі.

– У вас в Грінвуді завжди так холодно на початку весни? – про що ще говорити, як не про погоду?

– Так, клімат інший, – жваво відповів Даніель.  – Зате практично весь вересень тепло, як у когось влітку. Чи у вас в Таяні теж так?

– Так, Ваан якось заливав нам якісь розумності про відмінності кліматичних поясів на різних континентах світу, але ти можеш сказати і по-людськи, – недбало додав Деррен. Я знизав плечима:

– А що для вас по-людськи? – знову легка і трохи стривожена посмішка торкнулася моїх вуст. – Якщо Ваан не зачитував вам цитати з підручника географії, то я скажу так само. У нас в принципі погода тепліша цілий рік, ніж у вас, хоча перепади між сезонам набагато більш різкі та помітні. 

– Ну, тоді сподіваюся ти швидко опануєш такі зміни. Хоча, зважаючи на все, тобі не звикати. Коли ти був в Грінвуді вперше? – запитав Лінкольн, підпираючи підборіддя руками.

– Я пробув тут усю середню школу. Цікавий був досвід.

– В якому сенсі? – поцікавився Деррен.

– Хороше питання. Досвід часто буває неоднозначним, – сподіваюся, така відповідь їх задовольнила. Мартіно тільки кинув:

– Сподіваюся, у твоєму випадку переважав позитивний. Хоча чого тут може бути позитивного, я не чув про нормальні середні школи в Грінвуді.

– Та тут і старших шкіл нормальних немає, – хмикнув Лінкольн.

– Наша не рахується? – з дивною надією спитав Даніель.

– Ти так вважаєш? – припіднявши брову, поцікавився Адріан. На що блондин закотив очі:

– Та гаразд, нам ще просто нема з чим порівнювати. А забивати на навчання можна усюди. 

– Це ти на кого саме натякаєш? – обурився Лінкольн. Хлопець хотів був додати ще якийсь аргумент у бік своєї освіченості, але Даніель різко змінив тему:

– Августе, будеш щось? Зараз покличу офіціантку, – і той жестом запросив її зі словами «підійдіть, будь ласка».

Коли Деррен замовив подвійний еспресо, Лінкольн латте з якимось хитромудрим сиропом, Адріан американо з молоком, Даніель м’ятний чай, а я віддав перевагу капучино, діалог завів Мартіно. 

– Ну що ж, дізнатися одне одного краще ви зможете і в школі, а ми тут зібралися з іншого приводу, – він, склавши руки в замок, сперся на стіл, і нахилився корпусом так, щоб Лінкольн не закривав йому огляд на мене. – Як там Ваан?

Температура довкола впала на кілька градусів. Я мимоволі поспостерігав за реакцією тих, хто сидів поруч.

В очах Даніеля застигла невиразна тривога, ніби він спізнився на потяг, який уже ніяк не зможе повернути назад. Адріан флегматично оглядав вікно та перехожих у ньому.  Лінкольн вивчав цукорницю поруч із собою, важко було зрозуміти, чи думає він про проблему, чи щось своє. Я повернувся до нагальних справ і піймав очима погляд Деррена.

– Я сподіваюся, що йому краще. Але ще минуло надто мало часу.

– Він більше не намагається накласти на себе руки? – Мартіно, певне, вирішив називати речі своїми іменами. Як, зрештою, і я.

– За останню добу ні. Але я тримаю його весь час у полі зору. Хто його знає, що там відбувається прямо зараз.

– Ти говорив із ним? – над брюнетом неначе нависла чорна хмара. Подальший наш діалог проходив так, ніби люди навколо припинили своє існування. 

– Звичайно. Я дав йому виплакатися, але гадаю, це лише крапля в морі.

– Шукав психотерапевта?

– Так. Ваан відмовився.

– Трясця, – Деррен замовк лише тому, що принесли його еспресо. Варто було дівчині відійти на метр, як він продовжив. – Він ідіот.  Ти знаєш про це?

– Вже шістнадцять років як. Але йому справді потрібен час.

– Не намагайтеся вдати, ніби можете щось змінити, – несподівано подав голос Адріан.

– Заткнися, – прогарчав Деррен, не дивлячись на чорнявого. Той лише скептично посміхнувся: 

– Об’єкт його обожнювання втрачено. І ви не зможете його замінити. Наронг правий, йому просто потрібен час. Скільки минуло? День?  Два?

– Він був у критичному стані… – докірливо зауважив Даніель. – Ми просто хочемо забезпечити йому безпеку.

Лужанський хотів продовжити свою думку, але я заговорив першим:

– Він правий. Я не намагаюся дати йому більше, ніж можу.

Деррен різко видихнув, наче звільнив легені від повітря, що давно докучало йому там.  Втомлено вимовив: 

– Дякую тобі, Августе. Ти покинув рідне місто і престижну школу заради цієї купки страждання.

– Ну, не без вигоди для себе, – я кивнув офіціантці, коли та піднесла мій капучино.  Взявши широку білу чашку, я глянув на своїх знайомих. – А тепер давайте про більш позитивне. Які іспити я маю складати для переходу до вашої школи?

– Теж мені позитив, – зауважив Адріан.

– Ну, що маємо те маємо. 

– Ніхто не влаштовуватиме тобі церемонії посеред року. Підходь до адміністрації, показуй документи, говори на який напрямок йдеш, і вони просто дивляться твої оцінки.

– А який прохідний бал? – на що Лінкольн з Адріаном в унісон відповіли:

– Та дідько його знає.

– Ну і добре. Я хочу поділитись з вами своєю проблемою. Який факультет кращий, господарський чи хіміко-біологічний? Якщо я не помиляюся, в господарському є садівництво. 

– Хіміко-біологічний – це зло і кошмар для всіх, кому це хіба що не в повний кайф. Хоча, я, схоже, саме з таких. Якщо підеш туди, даватиму списувати, – єхидно посміхнувся Лінкольн. Я примружив очі:

– Дякую, це суттєво обнадіює.

– Ти захоплюєшся ботанікою? – запитав Даніель.

– Ну, це одне із захоплень. Але я збираюся вступати потім до медичного…

– Тоді чого думаєш? Саджати квіточки ви там не будете, тож краще потерпи Лінкольна на хімічному, – порадив Адріан. Даніель миттєво обурився:

– Гей, ну ми на господарстві не лише квіточки саджаємо.

– Так, ви ще їх поливаєте іноді, –той косо глянув на нього, підсміхаючись. Блондин лише зітхнув, не піддаючись на провокації:

– У будь-якому випадку, ми матимемо спільні уроки. Та сама агрономічна хімія.

– Господь помилуй, – я відпив ковток капучино, спостерігаючи за гарною пінкою. – Ні, я так говорю не тому, що вона у нас спільна. Саме звучання насторожує.

– Розумію. Насправді вона ще страшніша, – не без посмішки підбадьорив Даніель.

Я відкинувся на світло-жовтогарячу спинку дивана, розпитуючи всіх по черзі про їхні напрямки в школі, яка незабаром стане моїм постійним об’єктом відвідування. Обстановка незабаром остаточно розрядилася.

¬22:13¬

Вони самі не знали, чому вийшли так пізно у двір. Кожен з трьох.

Даніель думав провітрити голову після домашнього завдання з природознавства, Адріан, либонь, скучив за нічним туманом, а Деррен вирішив просто вийти покурити. І тому кожен зараз стояв під одним карнизом і дивився на те, як молочна пелена огортає чорні стовбури і тонке гілля дерев, що освітлюються позаду білими ліхтарями.

Даніелю сьогодні спокою не давала тривога. Зазвичай він був хлопцем стриманим і вмів брати гору над емоціями. Зовні нічого не порушувало звичного режиму, але внутрішньо творилася шалена буря.

– Будеш? – хлопець глянув на Деррена. Той звертався не до нього, а до Адріана, простягаючи цигарку. Той коротко кивнув, притуливши її до губ і нахилився до запальнички, заплющивши очі. 

Коли дим огорнув його кутасте обличчя і хлопець відвів руку, погляд сірих очей пронизав задумливого Даніеля. Під світлом ліхтаря в погляді Адріана мерехтів ледь помітний лазуровий відтінок. 

– Ти виглядаєш зараз так, ніби або почнеш знову говорити про шкоду нікотину, або попросиш собі теж.

– Друге.

Деррен здивовано смикнув бровами і потягнувся за ще однією, але Адріан зупинив його рукою, ледь торкнувшись, проте цього вистачило, щоби Мартіно завмер.

– Даніелю, тобі нагадати, що ти не куриш?

– Не обов’язково. Скажи, це допомагає відволіктися від непотрібних думок? – на що чорнявий негативно мотнув головою.

– Ні. Допомагає легше їх сприймати. Що сталося?

Блондин упер погляд в черевики. Не дуже хотілося говорити про те, що за ці дні йому довелося кілька разів знепритомніти, причому за не дуже сприятливих обставин. Мало того, що батьки побачили, то ще й на поході до лікаря наполягають. Але сам Даніель не був певен, що варто так турбуватися. Не знецінюй себе, Воррене. 

– Мені здається, я захворів, – найпростіше, і від того найскладніше формулювання відповіді. Деррен зітхнув, затягнувшись димом:

– Усі ми хворі.

– Конкретика? – Адріан сперся на цегляну стіну позаду, і Даніель послідував його прикладу. 

– Я втрачав свідомість кілька разів. Загальне самопочуття залишає бажати кращого. 

– Ходив до лікаря? – поки що важко було зрозуміти, наскільки глибоко Даніелю вдалося схвилювати співрозмовника своїм одкровенням. Той похмуро дивився на смітники біля карниза.

– Ні. Вважаю, це зайве.

– Чому мене оточують одні придурки? – почулося риторичне запитання від Деррена. – Ти, блядь, розумієш, що це твоє здоров’я, чи ні?

Від суміші злості і турботи в інтонації старшого Даніель знову відчув нудоту, яка, здається, тільки-но нещодавно відпустила його.

– Розумію.

– Тоді на біса себе знецінюєш?

– Голос розуму, – проворкотів Адріан, приховуючи гострі риси обличчя за туманом сигаретного диму.

Блондин стомлено видихнув, закинувши голову:

– Та гаразд вам, гаразд. Я все розумію. Піду до лікаря, добре. 

– І більше не став себе на друге місце. Зрозумів? – роздратовано спитав Деррен.

Замість відповіді Воррен простягнув долоню у бік Мартіно:

– Я чекаю, – глянув на Адріана, але той просто стенув плечима, більше нікого не зупиняючи.

Даніель ухопився двома пальцями за сигарету, заворожено спостерігаючи за тим, як Деррен її підпалює. Коли маленький шматочок попелу впав їм під ноги, хлопець невпевнено потяг руку до губ. Він ніколи раніше не пробував, а зараз відчував страх, адже це в будь-якому випадку тільки погіршить його стан. Проте, яка різниця?

Густий дим їдко потрапив у легені і без того бідного хлопця, і він відчайдушно закашлявся. Мабуть, не варто було затягуватись так глибоко.

– Кхе… та ви… кх- – болісно вдихнув. – Як ви це робите?

– Легко і просто, – знизав плечима Лужанський і затягнувся, ніби навмисне дражнячи друга. Даніель хмикнув, знову прийняв вертикальне положення після напівзігнутого стану і спокійно повторив його жест. Цього разу їдкість зменшилась у рази, і кашель був успішно пригнічений.

Адріан оцінив це косим поглядом, але промовчав. А Даніель, спостерігаючи за тим, як дим виходить з вуст, відчув, як тіло ніби саме себе вже накручує, нашіптуючи про вдавану легкість.

Ліхтар сяяв жовто-персиковим кольором в невеликому радіусі, і блондин заглядівся на те, як світлячки та інші комашки злетілися під його світлом, утворюючи хаотичні рухи.

Не відволікаючись, Даніель ще раз вдихнув дим, усвідомлюючи, наскільки йому зараз не страшно та не соромно. Навіть очі перестали сльозитися. 

– Твоя мама скаже, що ми на тебе погано впливаємо, – зауважив Деррен.

– Але ж так і є, – не відриваючи погляду, кинув Воррен. 

– Не забудь набризкатися чимось, як додому прийдеш. І в підлогу дихай, – дав цінні настанови Адріан. Не отримавши жодної відповіді чи подяки, юнак продовжив спокійно обговорювати зі своїм темнобрисим товаришем той факт, що електронні сигарети не набагато вигідніші за звичайні, і незабаром вони перейшли на цінові співвідношення, від яких Даніель був зовсім далекий. 

Злість. Гнів. Образа. Чи маєш ти право їх відчувати?

Ні.

Ти маєш бути прикладом. Інакше ти ніхто. Нікчемність. Думаєш, тобі пощастило, як комусь? А ти маєш приклади «когось», кому пощастило? Усі нещасні.

Даніель відчайдушно заморгав, щоб потік думок скоординувався в інше русло. Але замість думок заблимав ліхтар.

Чиясь холодна рука торкнулася його. Хлопець здригнувся, пізно відчувши порожнечу між пальцями. Адріан загасив його сигарету об цеглу у стіні:

– Не переводь продукти.

– Ти сам її загасив.

– Так, бо нудно.

Даніель сподівався, що за цим жестом буде якесь пояснення, але, схоже, це була єдина причина. Ні, ну яка людина від нудьги гаситиме чужі сигарети? Даніель насупився, ніби в нього відібрали улюблену іграшку, підібрану ним же із пісочниці, і з легкою заздрістю дивився на те, як Деррен, докуривши, дістає другу. Лужанський заперечливо хитнув головою на його німу пропозицію, поки сам притоптував свій недопалок підошвою, залишаючись у тіні.

Вони продовжили говорити. Тому Даніель повернувся до свого ліхтаря. Той блимнув у такт його морганню.

– Що за чорт, чому ця махіна різко заблимала? – ніби між іншим, перебив сам себе Мартіно. Йому у відповідь синхронно знизали плечима.

Відвівши погляд, Даніель не помітив відблисків, що мали залишитися в очах, і, вважаючи це дивним, вирішив перевірити свою теорію. Знову глянув на джерело світла. Відвів погляд. І справді, зір відновлюється миттєво, йому немає жодних перешкод. Як таке може бути?

З сусіднього двору загавкав пес. Але хлопець не відволікся. Він знову глянув на ліхтар. Піддався течії, направив усю свою злість на… щось. І це щось рухало їм, рухало, сотні маленьких згустків енергії зійшлися в один, визначивши мету свого потоку настільки чітко, що в нього запаморочилася голова. Доки, з перебоями, ліхтар остаточно не згас.

– Ну і навіщо, Даніелю? – почувся голос Лужанського. Кілька секунд пішло на те, щоб очі звикли до відносної темряви.

Від кінцівок неначе відійшла вся кров.

– Я… я…

– Ти з таким гнівом спопеляв ліхтар, що він тепер погас, вітаю. А тепер увімкни назад.

– Але ж це не я зробив! Ти чого? – на що почув хриплуватий смішок, і «Розслабся, Даніелю».

Та як тут розслабитися?

– Ой, мені, здається, знову зле… – хлопець сперся всією вагою на стінку.

– Курити треба менше, – у напівтемряві, десь там, де знаходилося обличчя Деррена, на мить підсвітився помаранчевим попіл, а потім просочився крізь повітря дим.

Інші ліхтарі на вулиці залишалися в стабільному стані, тож Даніель висловив своє бентеження: 

– Якби були проблеми зі світлом, то згасли б усі. Отже, щось із цим не так.

– Судячи з усього, – відповів Адріан.

Деррен глянув на свій годинник, що віддав на мить сріблястим блиском:

– Що ж, друзі, я вже піду мабуть. До скорого.

– Ну гаразд, іди, Жон Фуєрре, – попрощався з ним Лужанський. Закотивши очі, Мартіно пішов собі, докурюючи дорогою.

– Бувай, – Даніель отримав легкий кивок за своє прощання.

Після цього приятель Даніеля ще певний час спостерігав за силуетом, що зникав у тінях, а потім переключився безпосередньо на блондина. Сірі, трохи втомлені очі дивилися в сріблясту райдужку Воррена, проте через мить юнак просто сказав:

– Залишу тебе одного. Подумай про це зараз, щоб потім цілий день не напружувати собі цим мізки. Добре?

– Дякую, – Воррен кивнув йому, поринаючи в себе. Щойно спокійні кроки Адріана затихли, а після характерного пілікаючого звуку домофона відчинилися, і з металевим стукотом зачинилися під’їзні двері, блондин повільно сповз униз, осідаючи на асфальт.

Зарився пальцями у волосся, але потім звільнив свою голову від цього і просто закинув її, дивлячись на зірки.

Що я зробив кілька хвилин тому?… Мені потрібно шукати цьому пояснення, чи ж перевертати сторінку життя, заплющувати очі, і просто жити далі?

Даніелю здавалося, що його серце ніколи не гупало так, як у ці хвилини.

________

П. С. „Жон Фуєрре – ліричний герой відомої серії дуонських романів. Щось на кшталт нашого ДонЖуана (звідси і ідентичні значення висловів) 

Ребекка Томпсон.

П’ятниця, 13 березня 
¬07:11¬

Минуло вже більше доби, а в мене не йшов з голови той факт, що моє життя справді існувало, мало того, моя сім’я… мама… я не знаю, що з нею. Патрік не розповів мені подробиць про аварію, і, хоч би як я випрошувала в нього хоч крихту правди, це виявилося марно.

Доступу до інтернету у мене не було, бо жодних речей, ні моїх, ні тієї, в тілі якої я перебуваю, у цій палаті не було.

Тільки дзеркало. І то не зрозумієш, чиє воно.  І в нього я вже надивилася. Прийняти той факт, що я виглядаю не як Ребекка, я просто не могла. Брала в руки дзеркальний предмет, кілька секунд витріщалася, і відкидала його на край ліжка. Учора.

– Який жах… – прокоментувала я собі, дивлячись на розхристані патли. Сьогодні мною опанувала апатія.

Спокійно, навіть занадто холоднокровно, дивилася на себе крізь скло. На Евеліну. Ким би вона не була.

У цієї Керолайн досить акуратні риси обличчя: маленьке підборіддя, худі вилиці і трохи розпатлане руде від природи волосся.  Я не раз намагалася їх укласти, але дівчина, видимо, стриглася у жахливого перукаря.

«Мої» холодні сірі очі дивилися на невелике, трохи помутнілу сріблясту каблучку на мізинці. Вона була прикрашена ледь помітними смарагдовими камінцями, що дрібно переливалися під різними ракурсами. Ймовірно, їй була дорога ця річ…

Мене знудило.

Потяглася до кухля із зеленим чаєм, дбайливо залишеного тут Патріком. Ця людина була єдиною, до якої я хоч би якось змогла пристосуватися. 

Того ж не можу сказати щодо Аннет. Я не боялася цієї жінки і могла спокійно перебувати в її присутності, але від неї віяло таким безнадійним жалем і почуттям провини, що вона, здавалося, могла мене їм задушити, перебуваючи в моїй кімнаті понад п’ятнадцяти хвилин. Я не розуміла, що вона приховує. І якщо Патрік теж, звісно, мав якісь свої таємниці, то він хоча б не натякав мені на їхнє існування. Окрім, хіба що, інформації про мою справжню сім’ю. 

Справжнє, фальшиве… як же стирається ця грань. Як легко, виявляється, збити людину з життєвого шляху, не змінюючи в ньому нічого, крім зовнішньої оболонки та імені.

Пролунав легкий стукіт. Потім двері відчинилися і з’явилася темна шевелюра лікаря:

– Знову не спиш зрання?

Я глянула на годинник. Майже половина восьмого.

– Ага. Не можу заснути, як тільки прокидаюся.

Той лише затис губи, киваючи з розумінням.  Простяг мені білосніжну тарілку, на якій лежала пара сирників з варенням незрозумілого кольору. 

– На, поснідай хоча б. Аннет зайде до тебе о дев’ятій. Подрімаєш перед цим?

– Нічого не обіцяю. Але дякую, – я влаштувала їжу собі на коліна і безапетитно взялася за трапезу. Патрік сів на краєчку ліжка. Підняв дзеркало. Якийсь час вивчав у ньому своє відображення, але потім підвівся, відклав його на тумбочку, і, сівши назад, поглянув на мене.

– Як ти, юна леді?

Я щиро знизала плечима.

– Не знаю. Усередині порожнеча.

– Це захисна реакція. Скоро пройде.

– І що я тоді відчуватиму?

Тепер настала його черга знизувати плечима.

– Я розумію, вони не стануть твоєю родиною одразу. Але це тепло, це будинок та дах над головою. Людина – істота, яка має здатність пристосовуватися. 

– А що якщо… – я мало не вдавилася їжею ненароком, або ж від незрозумілого поштовху всередині . – Якщо я не хочу звикати? Хочу залишитись тут, у цій палаті, з цим видом на сквер з вікна? Я не хочу… туди.

– Ти залишишся посеред сходів, укладаючись на одній із сходинок? – спитав Патрік. Без сарказму, без злості чи нерозуміння. Наче все й справді залежало від мене. Немов я можу пробути в клініці, що протхнула ліками та білим кольором, стільки, скільки завгодно. Хоча це, виходячи з усіх законів логіки, неможливо. Але чи є тепер щось неможливе?  І чи хочу я залишитися?

Задуха в голові кричала мені так, але я зрозуміла, що ні. Або ж так…

– Я не знаю, я не можу вирішити прямо зараз.  Мені потрібен час.

– Подумай, поки Аннет не прийшла. Але зрозумій, адже ти не зможеш буквально залишитися в лікарні. Доведеться шукати інші виходи. І все ж таки, наполегливо рекомендую дотримуватися прямого розвитку подій і не робити крутих поворотів.  Ти не знаєш, до чого це призведе, Евеліно. Чи Ребекко? 

Від цього імені по всьому скелету пройшло глибоке тремтіння.

– Ви…

– Я не маю права тобі не вірити. Одужуй, – він легко торкнувся долонею мого плеча, забрав тарілку, що як не дивно була швидко спустошена мною, і пішов.

Не маєте якого права? Професійного чи морального? 

Не знаю, наскільки компетентно було з боку Патріка як лікаря, не переконувати мене в тому, що в мене просто заміна спогадів, але від цього я відчувала себе більш живою.

Ситість натякнула, що я могла б поспати. І мені саме цього й хотілося. Тому замість роздумів про драбини та сходинки, я просто задрімала під спів птахів за вікном. Бідні пташки, їх нічого не турбує…

¬09:02¬

Елегантний стукіт у двері. Я сонно розплющила очі, і, поки сітківка моїх очей мирилася з білими надто яскравими стінами, Аннет ледь не шмигнула назад. Але помітивши, що я все ж таки прокинулася, стривожено, та в той же час тихо заговорила зі мною:

– Ой, сонечку, розбудила? Я можу вийти.

Я заперечливо похитала головою. Боюся залишатися на самоті. Тоді в голову йдуть не найкращі думки. 

– Принесла тобі тістечка. Сама пекла, – вона поставила на тумбочку торбинку. Від ширшавого звуку мене відвернули її наступні слова. – Еві, ти завжди дуже любила їх. Може, зараз спробуєш, і… згадаєш щось, га?

Що згадаю? Не просіть у мене переказу непрочитаної книги.

Я подивилася на торбинку. Потім на Аннет.  На «маму». Ні. Цього не може бути. Це сон. Сон. Сон. Я маю прокинутися. Прямо зараз.

Світ почав кружляти. Втрачати свої нещодавно отримані фарби.

 – Ев… Евеліно…
 дівчинко…
 …моя…

Пш-ш-ш… Бульк. Пш-ш-ш-ш…

Темрява. Ось перед очима промайнуло осіннє дерево.
Так ось, де я чула це ім’я.

Машина. Дорога. Літак. Бабуся. Її старі, міцні руки. Перебирають горох у пошарпаному старому відрі. Мій сміх.

Зграйка круків у небі. Легкий поривчастий вітер. Він ніби забрав із собою ці дні. Шлях назад. Квиток. Аеропорт.

Удар. Лікарня.

Я ледве розплющила очі. Я їх не відчуваю.  Все довкола не відчуваю. 

– Доню? – наді мною схилилася русява жінка. Поступово фокус навівся. І в грудях щось спалахнуло, зачервоніло, як єдиний ліхтар на темній вулиці.

– Мамо… Мамо, мамо, не кидай мене більше…

– Ніколи… – її рука торкнулася мого волосся. – Ніколи більше не кину тебе, святі, ти прийшла до тями!

Вона встала, підстрибнула, наче маленька дитина, заплескала в долоні. А я лежала і не розуміла, що відбувається.

 Знаходжусь я в лікарні. Дуже схожа на ту… Із мого сну. Такі ж сірі стіни з ледь помітними візерунками. Не пам’ятаю, чи вони там були.  Тільки тумбочка не зі світлого дерева, а з темно-каштанового. І на ній стоїть горщик із фіалками.

– Ох боже мій, доню, ти як?  – мама, заспокоївшись, сіла поряд. Взяла тремтячою рукою мою. Я трохи смикнулася, але не відсторонилася.

– Почуваюся… жахливо.

– Думаю, це нормально, – вона кивнула, підтискаючи губи. – Це твоя захисна реакція.  Скоро пройде.

– Думаєш?

– Звичайно. Ох, святі, – вона витерла сльозу, що зібралася під оком. Я ризикнула запитати, відчуваючи, як сильно палає горло.

– А що зі мною сталося? Мені снився дивний сон, мамо.

– Ми потрапили в аварію. Хвала богам, я відбулася кількома вивихами та сильним шоком. Не знаю, яким чином, але більше постраждала ти, – її бурштинні очі заблищали материнським гнівом. – Немов цей виродок хотів убити саме тебе! Він підрізав нас ззаду. 

– А хто, він?  – чорт, горло, не хрипи.

– Я не знаю, Беккі. Але ми обов’язково, – вона важко зітхнула, але від того її голос пролунав ще впевненіше. – Обов’язково дізнаємося, що це був за негідник. Батько вже докладає всіх зусиль до цього. Ох, треба йому зателефонувати! І я зараз покличу лікарів! – мама схаменулась.

– Як він? – вирвалося в мене. Обличчя матері пом’якшилося і скам’яніло одночасно.

– Він дуже переживав за нас із тобою. Але тепер у нашому житті настала біла смуга. Я така рада, Ребекко, ти собі не уявляєш! … – шморгнувши носом, вона потяглася до мене в обійми. Я з нудотою, що сковувала і руки і ноги, усвідомила – всі ці Аннет, Патрік і лікарня були лише сном.

Сном у комі. Але… чи це був просто сон?  Зважаючи на те, наскільки часто вони мені сняться усвідомленими. Я подумаю над цим. І… не забуду їх. Мої образи із сновидінь.

– Ох, невже це правда, ти жива, ти тут і розмовляєш зі мною, – мама обережно торкалася мого обличчя. А я обдумувала інформацію.

Апарат поряд зі мною привернув увагу своїм піліканням. Наступної миті до палати швидко увійшли лікарі.

– Ви не повірите… – почала Кетрін, але жінка в білому халаті м’яко її обірвала. 

– Віримо, місіс Томпсон. Дайте мені пройти до пацієнтки, будь ласка.

– Так-так, звичайно, – притиснувши долоні з переплетеними пальцями до грудей, мати відійшла назад, надаючи можливість лікарю оглянути мене.

Жінка в халаті перевірила мій пульс, дихання, потім оцінила критичним поглядом препарати, що надходять мені в кров через крапельницю, і після цього заговорила зі мною:

– Як ти почуваєшся, дитинко?

 – Я, – довелося проковтнути першіння, перш ніж я змогла заговорити. Після пережитого марева все, що відбувалося, здавалося сном. І від цього мене почало трусити, тому перше, що я сказала їй, було:

– Скажіть, я – Ребекка, так? Я ж не Евеліна, точно ні?

– Яка Евеліна? – лікарка обернулася за допомогою до матері, але та негативно похитала головою. – Ви пам’ятаєте, як вас звати, міс?

Від переляку я так закивала головою, що вона запаморочилась:

– Так, так, я все пам’ятаю! Мене звуть Ребека Томпсон, я народилася п’ятнадцятого травня п’ять тисяч сімнадцятого року. А поряд стоїть моя мама – Кетрін Томпсон! Можу її дату народження назвати-

– Не треба, – жінка здивовано зупинила мій потік мовлення. – Твого імені було достатньо, я тобі вірю.

– Дякую, – вирвалося в мене мимоволі.

– За що, люба? – потім жінка звернулася до мами. – Вийдіть, будь ласка, я огляну її і, якщо все буде гаразд, приведу до вас.

 ¬14:44¬

Я встигла подивитись на годинник, допоки лікар проводила формальний огляд мого тіла та фізичного стану, тому залишаючи лікарню в ногу з мамою, не здивувалася тому, що вулиця зустріла мене яскравим, хай і трохи холодним блакитним небом.

– Не розумію, чому сьогодні так холодно, - прокоментувала мама, перевіряючи свій наручний годинник.

– Це точно… – я з побоюванням дивилася на всі боки, лякаючись кожному перехожому, кожному голубові і горобчику в листі берез, кожному кіоску з його яскравою і барвистою вітриною, котрих тут було чимало. 

Ми йшли тротуаром. Я трималася за маму, на даному етапі боячись йти самостійно, поки вона розповідала мені все по порядку:  занадто часто поправляючи ідеально покладене волосся, що говорило про нервозність.

– Я прийшла до тями за кілька годин після аварії. Благо, хтось проїжджав повз і викликав швидку, – очевидно, ці спогади давалися їй тяжко. – У мене все ще болить стегно, і я сіпаюся щоразу, як переходжу дорогу, але це ніщо в порівнянні з тим, як я боялася за тебе. Ти пробула у важкому стані майже тиждень, ось п’ятий день, і ти прийшла до тями, – вона кашлянула, прийшла до тями, наче могла зараз вдати, що говорить про щось повсякденне.

У мене все ще земля йшла з під ніг, тому я просто кивнула зі словом «зрозуміло». Потім додала «я рада, що я знову тут». За що отримала щиру мамину усмішку. Вона так рідко усміхається.

На машину за взаємною згодою ми вирішили не сідати, тому вмостилися на твердих сидіннях трамваю. Він з плавним гуркотом катав нас по району, обминаючи зелені дерева та невеликі житлові масиви. 

З голови не йшов той факт, що сон був неймовірно тактильний. Телефону з собою не було, інакше я вже почитала б якусь статтю на кшталт «Усвідомлені сни. Наскільки вони серйозні та як далеко це може зайти».

Але все, що я зараз могла, це дивитися в трохи подряпане віконце і думати, наскільки ж тонка ця грань між життям і смертю…

… прийдіть… до тями…

 …юна леді…

 …лікарю, допоможіть їй…

 …прошу вас…

Я міцніше вчепилася в мамин рукав, відчуваючи, як голова починає кружляти. Спогади мене не відпускали. 

– Мамо, давай швидше додому!

– Що з тобою? – вона різко смикнулася від переляку, видихнула, і продовжила вже спокійно. – Ребекко, не бійся, ти вже майже вдома.

– Ні, – останнє, що злетіло з моїх губ перш, ніж я зрозуміла, що облич пасажирів в трамваї вже не розгледіти так само, як і маминого.

Гіркий присмак у роті. Немов я щойно ковтнула дистильованої води. Відчайдушно хапалася за той уламок свідомості, який ще виглядав, як вагон трамваю та безликі люди у ньому. Ні, я не віддамся цьому сну!… Тільки не знову. 

Постскриптум: експеримент пройшов вдало 

«Продовження трактату про крапельниці»

– Ні! – я швидко і неритмічно моргала, проганяючи геть безтямне марево, допоки не побачила перед собою силует чоловіка років сорока, з коротким чорним волоссям. Він уважно дивився чи на мене, чи крізь моє тіло.

Крім монотонного, ледь чутного пілікання і ще більш невловимого стукоту настінного годинника, в палаті стояла тиша. Пахло стерильно, а сірі суцільні стіни розбавлялися картиною з бузком на ній.

– Ні, йдіть геть… прошу… ви мій сон…

– Не можу, – сизі очі Патріка сфокусувалися на мені. – Я – реальність. Як би тобі не було важко це прийняти. 

– А-Аннет…

– Пішла. Побоялася тебе турбувати зараз. Ти знепритомніла. Я знову поставив крапельницю. Не бійся, – він підійшов, оглянув резервуар, відсторонено дивлячись на рідину. Все було таким тихим, але чітким і відчутним, що, здається, я починала усвідомлювати те, чого найбільше боялася. Це реальність. Це справжній світ.

– Твій фізичний стан не дуже постраждав. Ти втратила свідомість прямо посеред діалогу з місіс Керолайн. Але нічого, таке передбачувано, – він нахилив голову, ніби вивчав мене під іншим ракурсом, намагаючись побачити щось, чого раніше не помічав. – Відпочинь, юна леді. Наступні кілька днів обіцяють тобі повний спокій.

– Я… – горло зсередини стиснув спазм. – Мама… Я бачила її. Вона ж була як справжня, чому? Ще кілька зупинок, і ми б доїхали до будинку, і я б побачила тата! Побачила б, клянусь! Патріку, чому їх немає?!

Сльози пробилися назовні і потекли теплими потоками по щоці. Чоловік заплющив очі.

– Вони є. Ви ходите під одним небом. Ваші шляхи перетнуться, Ребекко. Але не зараз. Зараз ти Евеліна. І, прошу, дитино моя, – він обережно підійшов, присів. Не торкаючись мене, продовжив, – Прийми це. Знаю, ні, не знаю, наскільки це важко, але іноді… – він опустив голову. – Потрібно подолати страх висоти, щоб піднятися сходами вгору, і ніколи не дивитись назад. А сидячи на сходах мимоволі дивитимешся вниз.

– Там холодно, темно і страшно… допоможіть.

– Допоможеш лише ти собі сама. Прошу.

Я здавлено кивнула, ковтаючи сльози. Потім ще раз, переконливіше.

– Спасибі. Я допоможу собі так. Якось… колись… навіщось…

Потріпавши легкою рукою моє плече, лікар підвівся. Дивлячись на те, як тремтячи і здригаючись від схлипів, заплющуються мої очі, він прошепотів:

 – Спи, юна леді. Поспи ще трохи. 

Август Наронг. 

П’ятниця, 13 березня
 ¬07:03¬

За дуонськими повір’ями, п’ятниця тринадцятого числа – день нещасливий. За таянськими, хоча здебільшого храєльськими віруваннями, навпаки – тринадцяте число будь-якого дня тижня вважалося дуже сприятливим для хороших справ. Я не вірив жодному з них, проте сьогодні мій перший день у новій школі, отож в традиції Грінвуда вірилося якось більше. 

Учора шкільна секретарка з яскравою посмішкою на обличчі вручила мені розклад та купу книг, яку я був вимушений перти до дому, і це було доволі далеченько. Зараз я сонно звірявся зі списком, запихаючи до рюкзаку книги з географії та хімії. 

Сонце вітально світило крізь запилюжені фіранки, які я через силу відсунув, пускаючи промені до кімнати. Вчорашнє прибирання до вікна не дійшло, тому по ньому зараз дуже чітко прослідковувався мій вранішній стан. 

Погодувавши Ше Сюан, я глянув через покраяне пасмами бруду скло – на дорогу та сусідні котеджі з черепичними дахами. В школу зовсім не хотілося. 

– Вже зібрався? – почулося ззаду, коли я спустився до вітальні. 

Зазвичай Ваан вставав рівно о восьмій ранку, проте зараз від сну в його очах не лишилося і сліду. 

– Як бачиш. А ти чому не спиш? – я дуже позаздрив його становищу, адже він мав можливість піти поспати, хоча нею не користувався. 

– Не можу заснути. Прокидаюся зрання і все. Неважливо, – він закрокував до стільниці, відчиняючи дверцята кухонної шафи. – Тобі чаю чи кави? 

– Кави, будь ласка, – це моя остання надія прокинутися. 

Я вкрай стомлено кинув рюкзак біля столу та всівся, підперши обличчя руками. Сонливість нікуди не поділась, проте я змусив себе сфокусуватися на бездоганно стрункій спині Ваана. 

– Тобі потрібна допомога. 

– Це запитання? – кинув через плече брат, зачерпуючи ложкою каву. 

– Ні, це ствердження. 

– У моїй ситуації було б етичніше запитати про подібне. Я не хочу до психотерапевта. 

– Ти ж навіть не намагався. Ти розумна ерудована людина, Ваане, навіщо ставитися з таким скептицизмом до терапії? – скоріш за все, мій голос звучав відверто втомлено і мляво, проте як я сподіваюся співбесідник не звернув на це уваги. 

– Я не ставлюся зі скептицизмом до лікування. Просто не відчуваю себе людиною, яка наразі цього потребує. 

– Тобі не здається, що, враховуючи ситуацію, це вже мало би тривожити, чи не так? Ти просто уникаєш проблеми. 

Я запнувся, коли Ваан поставив переді мною тарілку з омлетом впереміш із овочами. Смикнувши бровами, перепитав: 

– Так о котрій ти встав, якщо встиг це все приготувати? 

– Неважливо. Це все неважливо. Августе, їж і йди до школи. Твоя кава скоро буде готова. 

Я драматично зітхнув, сподіваючись, що це справило на нього враження. Мало того, що поводить себе зі мною, як з дитиною, так ще й не хоче поговорити по-людськи. Це зовсім на нього не схоже. Смерть Ребекки перевернула Ваана немов догори дригом. 

– Я знайду тобі хорошого психолога, якщо вже не хочеш терапевта, – набивши рота їжею, я попередив старшого. 

– У тебе не настільки багато зв’язків в Грінвуді, щоб знайти хорошого спеціаліста. Їх тут обмаль. Взагалі, я радив би тобі скоріше зайнятися навчанням, – цей прохолодний тон Ваана почав потроху виводити з себе. 

– Іще одна спроба перевести стрілки на мене, і я замовкаю, – він лише стенув плечима. 

Залишок сніданку ми провели у мовчанні. 

Лише на виході з дому я ще раз пригрозив Ваану лікувальною терапією, а після цього поплентався до школи. Я відчував дуже дивний обов’язок до відношенню до брата. Цікаво, чи думав він так само, коли готував мені омлет? 

 ¬07:47¬

Будівля школи представляла з себе сукупність брудно білих цегляних корпусів, що розподілилися недалеко одне від одного на коричневому, встеленому поцяткованими ділянками сухої трави, ґрунті. Позаду мене за схилом прогуркотіла коліями залізниця. 

Обходячи молоді саджанці дерев, які навіщось висадили недалеко від основного двору, я оглядав людей навколо. Їх тут було чимало. Невже це справді найчисленніша школа в окрузі? 

Від перспективи навчання і нових знайомств мені не стало надто весело. Вперше за останній час я був безмежно вдячний Деррену за те, що так вчасно підшукав мені знайомих. Тільки їх ще треба тепер знайти… 

Пам’ять на обличчя та місця була у мене чудовою, проте я мав ризик переплутати їхні імена та прізвища. Яке там воно у Адріана?… Соромно буде знову забути. Але ж це явно не причина не шукати їх зараз. 

– Ось де ти, нарешті! – я ледь не здригнувся, коли до мене з внутрішніх корпусів побіг якийсь хлопець з білявими патлами. Лінкольн Гарріс. Цікаво, він фарбується, чи в нього від природи таке неймовірно світле волосся? 

– Ох, привіт, Лінкольне, – я щиро усміхнувся йому. Той по-дружньому поплескав мене по плечу і захоплено продовжив: 

– Благо, тепер у мене є чудовий друг, який з того направлення, що і я. Гайда на хімію! 

Мене насторожують люди, які на другий день знайомства називають когось «чудовими друзями», хоча можливо це просто стиль його розмови. 

– У тебе точно настільки багато ентузіазму на хімію? 

– Звісно ні, – хмикнув той, підкинувши рюкзак на плечі. – У мене є ентузіазм показати тобі нашу школу. Знаєш, як давно я не знаходив собі нових знайомих? 

– Ой-йой, не прибідняйся, вони у тебе кожного тижня з’являються, – на цей раз ми обоє ледь не підскочили від голосу Адріана. Юнак стояв біля внутрішньої стіни основного корпусу, і, склавши руки на грудях, продовжив: – Доброго ранку. 

– Доброго. Де Даніель? – поцікавився Лінкольн, а я хотів був теж привітатися, але мій активний знайомий встиг перебити запитанням. 

– Сьогодні ж тематична з геометрії. Як думаєш, де він? – відповів Адріан. 

– О ні, бідолашний, – закотив очі Гарріс, а потім потягнув мене далі. – Ну, ходімо. Адріане, у тебе зараз що? 

– Фізкультура. Вважай, що нічого, – подавивши в собі усмішку, він звернувся до мене. – Як тобі тіні минулого, Наронгу? 

Єдине, що я дуже чітко запам’ятав у Адріана, це його дивну звичку називати усіх по прізвищам, проте після запитання я немов цілковито огорнувся у цю атмосферу зеленого, запилюженого та зафарбованого графіті містечка – де всього, за словами Ваана, обмаль, окрім, хіба що, свободи. 

Щось у цьому однозначно є. 

– Я радий, що я знову тут. Це цікавий досвід, – я кивнув після цього, немов погодився сам із собою. 

– Життя в Грінвуді не може бути інакшим, – додав Адріан. 

– Як там Черрі? – раптово спитав Лінкольн. Через мить я пригадав, що це була сестра Адріана. 

– Вона сьогодні теж лишилася вдома. Не певен, що ізоляція це для неї зараз кращий вихід, проте це її право. Мені залишається лише сподіватися, що з нею все буде в порядку. 

– Це через смерть Ребекки? – секундою після я подумав був, що можливо це питання сформовано не дуже етично, але ніхто із співрозмовників на цьому не наголосив. Тільки відповів Адріан. 

– Так. Вони були дуже близькими подругами.

– Зрозуміло. Мені шкода, – я зітхнув, усвідомлюючи, як одна-єдина смерть спаплюжує стільки життів. 

Я погано знав Ребекку, але ця молода дівчина остаточно мала повне право на життя. Чому ж її його позбавили? 

– Ось наш корпус, – Лінкольн вказав на невеликий будиночок, навколо якого стояла безліч якихось вазонів і рослин. Це щоб ніхто точно не помилився у тому, на чому це місце спеціалізується? 

– Не хвилюйся, це просто декор, ми не будемо це все вирощувати, – заспокоїв Гарріс. 

Розпрощавшись з Адріаном, ми попрямували на урок. Я вже навіть встиг відвикнути від викладання дуонською. Хоча чомусь відчував себе в цьому середовищі набагато рідніше. 

Це через почуття безпеки? 

 ¬10:18¬

Що урок географії, що хімії пройшли для мене достатньо легко. Рівень навантаження тут був  нижчим, аніж у моєму минулому ліцеї, хай ставлення вчителів також відрізнялося радикально. 

Але я начебто і не відвикав. Навряд чи із зарплатнею, нижчою, аніж у ліцейських викладачів, я б взагалі мав сили терпіти таку величезну кількість дітей. 

Третій урок був спільним майже з усіма напрямками і тому розташовувався у доволі грандіозному кабінеті, де столи і стільці облаштували у вигляді незграбної пародії на прямокутник. Кутки були завалені партитурами, майже полагодженими синтезаторами і барабанами, а стіни обвішані якимись дуонськими музиками. Отож, логічно було зробити висновок, що зараз у нас буде урок музики. 

– У моєму ліцеї нас змушували співати в хорі, – прошепотів я на вухо Даніелю, що сидів поруч. Той злякано подивився на мене: 

– Жах який. Я дуже радий, що ти звідти пішов. 

Я на це лише засміявся. 

Оглянувши ще раз кабінет, я не помітив у ньому жодної життєздатної скрипки і зітхнув з полегшенням. Значить, якщо зізнаюся у своєму вмінні грати – у вчителя не буде змоги попросити демонстрацію. 

Через гул і какофонію я не почув дзвінка, хоча він мав вже бути. 

Даніель виглядав або не дуже комунікабельним, або дуже схвильованим своїми проблемами, адже після нашого короткого діалогу він продовжив тупо дивитися на складені долоні перед собою. Я вирішив його не турбувати і, поки ніхто не бачить, взяв телефон і пішов в інтернет на пошуки більш менш кваліфікованих терапевтів для Ваана. 

Можливо, я просто сам не можу нічого вдіяти і виправдовую свою бездіяльність ілюзією допомоги. Так сказав би мій батько, але мені зовсім не хотілося вірити в ці слова. 

– Виглядаєш все ще не дуже, Даніелю, – почувся голос Адріана десь над головою. Я швидко вимкнув екран, проте хлопець не виглядав зацікавленим ні мною, ні тим більше моїм телефоном. 

– Навіщо ти це контролюєш? – спантеличено гримнув мій сусід по парті. – Щось у цьому світі може відбуватися без твого відома, га? 

– Я думав люди люблять, коли їхньому стану приділяють увагу, – піднявши руки в захисному жесті, той позадкував та сів на підвіконня позаду нас. 

– Вибач, – буркнув Даніель. 

– Ні до чого ці вибачення. Просто хотів знати, що ти в нормі, – він лише стенув плечима і глянув тепер на мене, мружачи сірі очі. – А ти як? Подобається наша школа? 

– Виглядає, як балаган, – чесно зізнався я. 

– Це він і є. Тож тобі тут подобається? 

– Мені подобається, коли мене нічого не стримує. Тож так. А як тут з освітою все ж таки? 

– Твій брат випустився звідси, і як бачиш, не без голови на плечах. Хоча це скоріше його власна заслуга, проте я можу сказати, що ця школа дає потрібну тобі базу. Звісно, залежить від стандартів, проте, – він пнув ногою стілець, на якому сидів Даніель. – Цей хлопець вчиться чітко за шкільною програмою, але він вже немов ходяча енциклопедія. Тож, гадаю, ідіотизм тобі тут не грозить. 

– Наврядчи це і справді залежить від школи, – я чесно зізнався в своїх припущеннях. Адріан погодився. 

Даніель різко підвів погляд і затараторив: 

– Адріане, допоможи мені, будь ласка, з історією. 

– Яким чином? – той характерно схилив голову, закидаючи ногу на ногу і спираючись руками позаду себе. 

– Давай я розповім тобі те, що вивчив з останнього параграфу, а ти мені скажеш наскільки я добре все знаю. 

– Ти явно переоцінюєш мої знання з історії. У мене немає зараз з собою книги. 

– Тю, не заливай мені тут, – блондин нахилився до мене і змовницьки прошепотів: – Це брехло завжди каже, що нічого не знає з історії, а сам видає на уроках такі балади, що оцінки навіть кращі ніж у мене. 

– Ой-йой, який жах. Кілька разів вивчив тему краще за нього, і вже він дується, – Адріан кинув на мене швидкий погляд, немов оцінив реакцію, а потім зітхнув. – Ну гаразд, віщай, Даніелю. 

І поки той з ентузіазмом намагався щось розповісти із періоду двадцять третього століття, я знову поринув у пошуки. 

«Вісім років стажу, працюю з підлітками…»

«…психотерапія панічних атак, депресивних станів, тривоги…»

«Усі лікарі-терапевти у Грінвуді: ціни, відгуки, консультації…»

Боюся, мені доведеться потім якось попросити Ваана повернути мені гроші за це. Я почав рахувати в голові, скільки приблизно доведеться витратити і до кого взагалі звертатися, адже нормальних варіантів і справді було обмаль, тому голос наді мною прозвучав досить неочікувано. 

– А ти чим займаєшся? 

– А… Ой, ви вже закінчили? – мабуть, я виглядав надто сполохано, бо Даніель трохи здивовано протягнув:

– Ну, так власне, пройшло чимало часу… Все нормально? 

– Так, – я на хвилину зам’явся, і, здається, навіть занервував, але згадалися слова Ваана: «У тебе не настільки багато зв’язків у Грінвуді, щоб знайти хорошого спеціаліста». Виходить, зв’язки доведеться шукати. 
– Взагалі, я шукаю психотерапевта. 

– Для Ваана? – уточнив Адріан. 

– Ну так. Хоча, гадаю, з цим буде складно… 

Даніель серйозно призадумався, а Лужанський майже одразу мовив: 

– Я можу порекомендувати декого. Він хороший спеціаліст, має допомогти. 

–Ем, дякую… – я не очікував знайти вихід із ситуації настільки швидко, проте наступної миті до кабінету нарешті увійшла вчителька. Певну частину класу це не надто сильно схвилювало, отож їй довелося кілька разів гримнути. 

Я нахмурився від її негативного тону, а Адріан зліз з підвіконня та сів на стілець поруч зі мною. Дістав зошит, щось швидко в ньому написав і передав листок мені. 

– Ось її контакти. Я міг би дати більше інформації, якби у мене був твій номер. 

– Цю проблему можна вирішити. Хоча, хіба ти не зберіг його з нашої останньої зустрічі? 

– Знаєш, скільки разів я з того моменту вже змінював номер? – риторично запитав Адріан. Нормальні люди не змінюють їх взагалі, але гаразд. 

Я швидко перевірив отриману інформацію. Це справді виявився спеціаліст з якоїсь непоганої клініки. Не знаю, звідки Адріан володіє такими даними, але, гадаю, не слід питати. Замість цього я просто коротко подякував. Той знизав плечима. 

– Нема за що.

Після цього вчительці більш менш вдалося залучити нас до уроку, і в кінці ми просто встигли обмінятися номерами. Підсвідомо я відчував легку тривожність, але заспокоювало те, що Адріан, здається, виглядав таким же напруженим, як і я. 

Під кінець шкільного дня я відчутно втомився. Нашвидкуруч попрощавшись зі своїми знайомими (яких зміг знайти), сів на маршрутку і ледь не заснув по дорозі. Чому спілкування з новими людьми так виснажує? 

 ¬22:17¬

Ваан непорушно і терпляче вислухав мої ідеї щодо його порятунку. Зійшлися ми на хорошій ноті та зрештою записалися на шістнадцяте число, на понеділок. Як не дивно в клініці знайшовся вільний час. Я ще кілька разів вислухав від Ваана, що це зайва витрата грошей, проте під кінець він вже не був настільки категоричним. 

Я почував чи то гордість, чи то полегшення з приводу всього зробленого. Можливо, так мені стане трохи легше. 

Я стояв і, відсунувши фіранки, дивився у вікно. Завтра буде ще один день в цьому богом забутому місті. 

Мати подзвонила мені вже кілька разів, а від батька поки що лише одне сухе повідомлення: 

Тато
«Ти доїхав?»
бер. 11, 23:21

Ви
«Так»
бер. 11, 23:29

Прочитано. 

Я декілька разів переглядав ці повідомлення, немов би тут могло з’явитися щось ще. Зрештою, відклав вкотре телефон та знову втупив погляд у далечінь за вікном. 

Пітьма заволоділа простором між будівлями, стираючи межі між ними, роблячи їх все більш розмитими. Місяць гостро світив на лоні чорного неба. Все, що мені залишалося, це заплющити очі та розчинитися у дощі, що миттю закрапав дахами. 

Зазвичай дощ нагадував мені сумні періоди з життя, отож я міг собі дозволити його лише в такі меланхолійні моменти. 

Це лякало. Це дуже лякало. 

Я сподіваюся, що тут мене ніхто не знайде. 

Даніель Воррен. 

Субота, 14 березня 
¬20:21¬

Лікар вислухав усі скарги мами щодо мого здоров’я. Він поважливо кивав головою, прописуючи мені якісь вітаміни та радячи зменшити фізичне і емоційне навантаження. Казав, що у моєму віці втрата свідомості не свідчить про якісь фатальні наслідки, проте це серйозний знак організму, що слід спинитися і дати собі час перепочити. 

Навіть мати почала мене переконувати у тому, що не треба з головою зариватися у навчання, тремтячи над кожним предметом. Але вона не розуміла усієї якості цього процесу. Вона не розуміла, як добре навчання допомагає втікати від своїх проблем. 

Я почав відчувати себе особливо хворобливо, коли усвідомив, що для мене домашнє завдання стало, як цигарки для Деррена – щось, без чого вечір все буде надто тривожним, щось, що допомагає хоч трохи впоратися з нервами. Ну, моя залежність принаймні не наносить шкоди організму. 

Точно не наносить? 

Перенавантаження довело мене до знесиленого стану, викликало зомління та навіть галюцинації. Хоча, щось тут було не так. Щось дуже сильно не в’язалося. 

Я сидів перед розкритим зошитом з фізики, і думки розбіглися настільки хаотично, що жодна задача так і не була вирішена. Увесь фокус уваги розсіявся, слова плуталися, а числа втрачали свою сутність. Я отупіло дивився на білий аркуш паперу. 

Цей стан в мене почався після галюцинацій. Щось всередині мене – живе і чуже – кричало про те, що щось не так. Мені здавалося, що я хочу виблювати власні нутрощі. 

– Так швидко впорався з домашкою? – почулося мамине з кухні. Я завмер біля дверей, втративши надію вийти непоміченим. 

– Я піду прогуляюся. 

– Лікар теж радив тобі частіше виходити подихати свіжим повітрям, – вона закінчила витирати посуд і стомлено сіла на стілець поруч з обіднім столом. – Тільки не обов’язково робити це так пізно. 

– Вибач, мамо. 

– Ні за що вибачатися. Я розумію, піди і погуляй, поки ще немає півночі, – вона підбадьорливо всміхнулася мені, але почуття вдячності втонуло у новій хвилі тривоги.

Я швидко попрощався з нею, не бажаючи доставляти клопоту. 

Полегшення поступово просочилося венами, вартувало лише вийти у холодну свіжість вулиці. Чорне небо розкинулося районом, купи сміття знов були розкидані біля помийних контейнерів. Колючий вітер неквапливо блукав між кронами темних каштанів. Я з трепетом заплющив очі під їхній сухий шелест, проте змусив себе знову дивитися вперед. 

Жовте світло падало на кросівки, освітлюючи ту ділянку асфальту, де моя постать з острахом намагалася підняти голову догори. 

Проте, цього вже навіть не треба було робити. Я просто відчув, як сотні тисяч маленьких частинок вирушають до світла, немов ті комахи, та починають скеровувати енергію в інше русло. Я мовби торкався його власними руками. Відчував, як розряди електроенергії надходять до ліхтаря. Це відчуття забилося мені в груди, витиснуло звідти повітря, а коли двір миттю огорнула темрява, я не в змозі дихати, болісно звалився коліньми на землю. 

Я нічого не бачу. У мене знову галюцинації. Це панічна атака. 

Хитаючись, підвівся і побіг вперед. Просто вперед, не знаючи як довго зможу це робити.

Зрештою, вдалося вибігти з двору. Ті сотні маленьких частинок рушили за мною, не відставали і продовжували надавати свою силу. Я спинився, важко дихаючи. Розправив плечі. Гостра стадія нападу, здається, пройшла, і тепер я просто бездумно рушив далі. 

Подалі від дому, від уроків, від ліхтаря. 

Люди тьмяними силуетами зустрічалися повз, проте чим глибше я заходив у двори – тим менше їх ставало. Я добре знав місцеві закутки, хоча радше завдяки друзям, аніж собі, проте цього було достатньо, щоб не заблукати. 

Але страх залишалася. Він сочився буквально з кожного кутка, кожної надтріснутої цеглинки. 

«Всі ми хворі». 

Ця фраза застигла у мене в голові, витіснивши усі інші. Я не знав, не міг обдумати все те, що, виявляється, міг зробити. Я боявся не тільки того, як швидко цього разу погас ліхтар, а й того, як це почуття буквально витікало з мене. Саме це змушувало мене зараз тремтіти, йдучи вглиб знайомих кварталів. 

Треба розвіятися. Але я не міг. Я хотів зрозуміти і вирішити, що це таке. Невже у мене настільки сильне перенавантаження? Гаразд, обіцяю, цього разу я серйозно займуся своїм здоров’ям. Август, здається, шукав психотерапевта своєму братові, то, може, і мені вже треба…? Хоча у мене навіть ніхто не помер. 

– Агов! – почувся чийсь голос з підворіття. Я сполохано закляк, дивлячись на чоловічу фігуру, що наближалася до мене прямо з повороту поруч. 

– Так-так, ти, – його хода набула швидкості. Я вже подумки сотні разів вилаяв себе за те, що вийшов гуляти так пізно. Як можна було забути про те, як багато покидьків прокидається в цих краях з настанням темряви? 

Я спочатку позадкував, боячись прибирати підозрілий силует з поля зору, але острах взяв гору, і я швидко покрокував у тому напрямку, з якого прийшов. 

– Стій! – оклик був надто близько, щоб у мене був час тікати. Здається, він навіть міг випростати руку і вхопити мене за комір, якби продовжив йти в тому ж темпі, що і я. 

– Ви… Ви це мені? – я все ж таки розвернувся, зустрівшись віч на віч із цим підозрілим типом. 

– Ну а кому ж іще? – у того виявився дивний ламаний акцент, проте це було останнє, з приводу чого хотілося роздумувати. 

– Що вам треба? – узявши всю свою впевненість в кулак, я став рівно, розуміючи, що це зараз найбільш раціональне, що можна зробити. 

Клятий вуличний ліхтар світив йому в спину, через що виявити якісь характерні риси обличчя було майже неможливо. 

– Треба поговорити, – він, здається, навіть занервував. 

– Вибачте, я не розмовляю з незнайомцями. 

Той важко зітхнув, а потім на якийсь час замовк. Я за ці миті встиг нарахувати кілька сильних поштовхів власного серця і навіть майже придумати новий план втечі, як він знову заговорив.

– Я відчуваю, як тобі зараз погано. Знаєш, я теж через це проходив. 

– Я вас не розумію… 

– Послухай, – він підійшов рівно на пів крока до мене, а я рівно на таку ж відстань відсунувся. Співрозмовник це проігнорував. 
– Ти, либонь, вважаєш, що це галюцинації, чи не так? 

– Щ-що саме? – певно, він теж частина моєї втопленої свідомості. 

– Я не знаю, що саме, але я точно відчуваю в тобі цю енергію. Вона… Лише нещодавно набула своєї сили, і ти не знаєш, що з цим робити, – в його голосі промайнув відчай: такий холодний і колючий, що я, незважаючи на всю абсурдність ситуації, повірив принаймні в те, що він знає що говорить. 

– Я все ще вас не розумію. 

– Точно? – той на мить схаменувся, і я відчував цю неймовірну напругу, що виникла між нами. – Ні, цього не може бути. Я відчуваю це в тобі. Воно живе, немов пухлина, прогресує в тілі… Ні, ти точно знаєш, про що я кажу. 

Було б це неправдою, я б вже давно накивав п’ятами, але зараз я навпаки завмер, не в змозі поворухнутися. Нервове роздратування мого несподіваного співбесідника вводило певний дисонанс. 

Я мовчав, не знаючи що сказати. Тому він продовжив. 

– Я не знаю, як мені зробити так, щоб ти мені повірив, – заспокоївшись, він почав непогано приховувати злість та відчай у голосі. 

– Повірив у що? 

– Приходь завтра до кафе «Квінтесенція». Знаєш, де воно? 

– І… Я знайду там відповідь на свої запитання? 

– Так, – він нарешті став у півоберта, і я зміг розгледіти похмурий замислений вираз обличчя. – Знаю, у тебе немає жодної причини мені вірити і жодної гарантії твоєї безпеки. Але я прошу… дуже сильно. 

Було видно, що емоції даються йому явно нелегко, і юнак робив над собою велике зусилля, розмовляючи зі мною в такому тоні. Але щось дуже серйозне вимусило його це зробити. Страх гупав всередині, неначе ритмічний грім. 

– Я справді… не маю жодної причини вам вірити. 

– Кафе буде людне. Навіть якщо ми матимемо бажання причини вам шкоду, не зможемо цього зробити при свідках. Розумієш? 

– Ми… вам… Нас буде багато? – я нічого не розумів. 

– Все завтра. Ти прийдеш? – він намагався здатися переконливим і навіть трохи загрозливим. Загалом, у нього це вийшло. 

– Я… Подумаю. Я прийду, – страх відмовити цій дивній людині взяв гору, і я вирішив здихатися цього якнайшвидше. Мені треба привести себе в порядок та зрозуміти, наскільки для мене це важливо. 

Принаймні, тепер я знаю куди йти. 

– Дякую, – випалив той. Після ніякової мовчанки, він додав. – Завтра о другій в «Квінтесенції». Повір, ти не один такий. 

– Гаразд, я прийду, – я деякий час втуплявся у свої ноги, а зараз нарешті знайшов в собі сили зустрітися з поглядом незнайомця. Його очі в напівтемряві мені майже ні про що не розповіли, я лише відчув зібраність та тяжкі думки юнака. 

Той, видимо, не захотів продовжувати цю пародію на зоровий контакт, бо відкашлявся та промовив чітко та навіть майже без акценту: 

– До зустрічі. Не бійся дізнатися правду. 

– Так, – майже прошепотів я, допоки дивний силует вже почав віддалятися, крокуючи під ліхтарями. 

Серце невимовоно калатало. Я мав щось зробити. 

 ¬21:19¬

Я сам не зрозумів, як дійшов до квартири Еріки. Мені було страшно зараз дзвонити будь-кому зі своїх друзів. Лінкольн був надто далеко, а я хотів зустрітися в живу. Адріан скоріш за все поставиться до моєї розповіді скептично і припише мені якесь психічне захворювання. Черрі явно не в кращому стані. Августа я майже не знаю. А от Еріка чомусь, здається, завжди була готова вислухати мене. Сподіваюся, буде готова і зараз. 

– Хто там? – почувся здивований голос з-за дверей, пілся кількох моїх наполегливих стуків. Здається, десь з глибини квартири долинув невдоволений оклик її мами. 

– Це я. Даніель. 

– О боже мій, – дівчина відчинила двері після гучних махінацій з ключем. – Чого не спиш? 

– Нам треба поговорити, – я запхнувся до неї в квартиру, мало не звалившись через чиєсь взуття. – Я ж… сподіваюся, твоя мама не проти? 

Дівчина спинилася на деякий час, а потім якось неоднозначно махнула рукою і крикнула в сторону батьківської кімнати: «Це Даніель». Звідси почулося: «Дідька йому лисого! Оце так новина, ви бачили, котра зараз година?»

Еріка на це лише зітхнула, і тепер власноруч запхнула мене до своєї кімнати. 

– Чого ти хотів? 

– А, ем ну я… – я обережно сів на незастелену постіль і випадково задивився на малюнок, що висів над робочим столом дівчини. Скупчення різнокольорових метеликів утворювало гармонійний ескіз. Вона любила іноді малювати, але дуже мало хто про це знав. 

– Що? – в її голосі не було нетерплячості. Лазурові очі трохи сонно, проте залучено зосередилися на моєму обличчі. Мені на якусь мить захотілося зникнути. 

Проте потім я вивалив усе. Починаючи із галюцинації того вечора, втратою свідомості, і закінчуючи дивним типом, котрого я нещодавно зустрів. Спочатку я боявся, що ця інформація може поставити дівчину під загрозу, проте щось всередині мене дуже сильно рвалося. Еріка наполегливо заохотила мене говорити, отож я вперше за дуже багато днів висловив свої почуття. Такі спаплюжені та незрозумілі, але від того ще більш потаємні та значущі. 

Під кінець мене кидало то в холод, то в жар. Від суміші полегшення і сорому. Дівчина кивала, весь час ставила уточнюючі запитання… Вона розлютилася, коли я намагався їй пояснити, що мені не потрібна допомога зі здоров’ям. Тоді-то я, здається, вперше відчув, наскільки фраза «ти для себе маєш бути на першому місці» справді важлива. 

З її уст це прозвучало неймовірно важливо. 

Під кінець мені здалося, що нам обом страшно. Я зупинив свою розповідь словами про те, що не знаю, чи йти мені до того кафе, чи це все ж таки повне божевілля. 

– Даніелю, – Еріка знервовано поправила своє волосся, заправляючи за вуха. Після цього вона глибоко зітхнула та обійняла руками свої коліна, але продовжила. – Я піду з тобою. 

———

Август Наронг. 

Понеділок, 16 березня 
 ¬16:23¬

Клініка виявилася безліччю кремово-сірих корпусів, що утворювали між собою неймовірні лабіринти, блукати якими нам з Вааном допомагали лише добрі люди. Ми зустрічали їх то там то сям у цьому незвичному для нас місці. 

В дитинстві я був в лікарні. І певні неприємні аналогії все ж таки проводились. Але всі ці будівлі, такі похмурі і водночас професійні, справді виглядали доволі відповідно. 

«Відділення для гострих психозів». Чудово. 

Між корпусом номер 6 і корпусом номер 7 росли сухуваті берези, які я, здається, бачив на вході з іншого боку. Тільки нам потрібно взагалі в тринадцятий. 

– Жах який, – вже вкотре зітхнув Ваан, коли я потягнув його далі, намагаючись викластись на максимум, орієнтуючись посеред цього місця допомоги душевно хворим особам. 

– Повірити не можу, що ти притягнув мене в психіатричну лікарню, – пробурмотів знову мій співбесідник, не почувши ніякої відповіді на свою минулу фразу. 

– Тут працює потрібний нам психотерапевт. Не психіатр, – наголосив я. Ваан лише стенув плечима. 

Я вже нічому тут не здивувався, в тому числі і церкві, на яку ми натрапили, коли зрештою вийшли на дорогу до корпусу номер 13. 

 ¬16:48¬

У невеликому приміщенні пахло задухою, а стіни були завалені якимись незрозумілим і, здається, не зовсім потрібними тут дошками. За вузеньким вікном позаду був сквер, що спочивав, оточений іншими корпусами лікарні. 

Я зморено зітхнув, відкинувшись на спинку старого пошарпаного дивану, допоки з зачинених дверей кабінету надходили лише натяки на те, що там є якісь люди, що ведуть бесіду. Все було, звісно ж, конфіденційно, тож Ваан зник за ними вже хвилин з десять тому. Лікар виявився привітним, та, здається, залучив мого брата до «співпраці». Тож я сподівався, що можу бути зараз спокійним. 

Мені зовсім не обов’язково знати секрети Ваана. Головне, щоб він був в порядку. А таємниць мені і своїх вистачає. 

Ще раз глибоко вдихнувши, я прислухався до внутрішньої тривоги. Чи то це специфічне місце вивело мене на хиткий настрій, чи то моя інтуїція відчула щось неладне. Але я все одно не почуваю себе цілковито у безпеці. Либонь, потрібен час – з надією промайнуло в думках. 

Останні тридцять хвилин пройшли приблизно однаково: кілька людей прийшли та пішли – лікар в халаті і якийсь чоловік, що натрапив на невірний корпус. Під кінець з’явилася молода жінка і всілася на певній відстані від мене, не відриваючись від книги в руках. Це лише свідчило про те, що сеанс з Вааном добігає завершення. 

І ось, двері відчинилися. Трохи стривожений Ваан та більш менш спокійний лікар вийшли. Другий кивнув жінці зі словами «Почекайте хвилин п’ять, будь ласка, і ми почнемо нашу зустріч». Потім зосереджено глянув на мене: 

– Ви брат Ваана, вірно?

– Так. 

– Я лише скажу йому все те ж саме, що й тобі, гаразд? – терапевт звернувся до брата. Той неквапливо кивнув. Здається, у нього виникло неймовірне полегшення. Ваан немов збавився від брили, що тяжіла його плечі не один день. Значить, хоча б щось точно стало краще. 

Ми з лікарем усамітнились в кабінеті. 

– Ваш брат пережив дуже тяжкий стрес, – співчутливо повідомив чоловік, складаючи перед собою руки і нахиляючи сиву голову. – Як ви помітили, він не дуже хоче про це розмовляти. Але не турбуйтеся, деяким людям просто легше переживати стрес наодинці. Головне, будьте фізично поруч та давайте йому всю турботу, яку можете. Ваан казав, ви приїхали з Таяну, щоби допомогти йому впоратися із втратою. Це дуже похвально, – він професійно, але щиро посміхнувся мені. 

– Дякую… Я просто хочу, щоб у нього все було гаразд. 

– Ваан цінує вашу присутність, просто йому складно про це казати, – терапевт легко торкнувся мого плеча на мить. – Я прописав йому певного роду транквілізатори. Препарат дієвий та сильний, адже ваш брат просто не та людина, яка хотіла б все життя сидіти на легких заспокійливих. Я прописав зменшену дозу, тож, слідкуйте, будь ласка, щоб Ваан ні в якому разі її не перевищував. Він буде тримати зі мною контакт кожного дня, щоб не сталося ніяких непередбачених обставин. Через двадцять днів ми зустрінемося знову, і вирішимо, як і чи потрібно далі продовжувати фармакотерапію. 

– А він… – я чомусь розгубився, не знаючи, як висловити правильно думку. – Йому хіба не потрібно ще кілька сеансів? Все точно гаразд? 

Лікар на це усміхнувся, з турботою глянувши на мене: 

– Вам відомо, як Ваан ставиться до психотерапії. Мій номер є у нього, і у вас теж про всяк випадок. Я справді розумію його ставлення, не всім людям до вподоби сидіти і годинами мусолити свої травми. Ваан виглядає як людина, якій просто потрібен час. Через двадцять днів, як я і казав, ми зустрінемося ще раз, і якщо йому буде потрібно – продовжити лікування препаратами або ж почати ходити до мене на сеанси регулярно – ми все це одразу влаштуємо. Але людям властиво тяжко відходити від травми, подібної до його. Розумієте? 

– Розумію, – я кивнув, із вдячністю потискаючи його руку. – Ви багато зробили для нього. Дякую. 

– Радий був допомогти, – терапевт ввічливо провів мене до виходу, ще раз з легкою усмішкою попрощавшись із Вааном, та пішов готуватися до сеансу із наступною пацієнткою. 

Вівторок, 17 березня 
 ¬09:18¬

Я не був певен, що це слід робити, проте все ж таки впихнута в мене ще з дитинства солодкоголоса ввічливість підказувала, що мені треба подякувати ще раз Адріану за таку своєчасну допомогу. Хоч він і не виглядає як людина, якій взагалі потрібні мої подяки. 

Пошуки перед початком занять не увінчалися успіхом, бо в мене була та сама страшна агрономічна хімія, що проводилась в якихось закутках школи, проте я був приємно здивований, коли зрозумів що математика у нас спільна. 

– Привіт, – я підійшов ближче та сів на вільний стілець поруч. Юнак кинув на мене швидкий погляд.

– Вітаю. Як Ваан?

– Гм, ну, нормально. Вже сходили до терапевта. 

– Прийшов подякувати? 

– Власне, так, – не будь таким здогадливим. В такому випадку в нас ще швидше скінчаться теми для розмови. 

– Нема за що. Так, кажеш, йому краще, – я не зрозумів з його інтонації, питав він чи констатував факт, але вирішив просто додати: 

– Йому виписали ліки. Я, чесно кажучи, сподівався, що все буде трохи менш серйозно. 

– А що, якийсь сильний препарат? – схрестивши пальці і поставивши лікті на парту, поцікавився співрозмовник, оглядаючи мене спокійними сірими очима. 

– Ну, я так зрозумів, що так. Зараз скажу, як називається… – я відкрив замітки в телефоні та ледь не по буквах прочитав йому назву ліків. 

Адріан трохи спохмурнів. 

– Як називається, повторити ще раз, будь ласка, – я сунув йому телефон, щоб той прочитав власноруч. Складно було зрозуміти його реакцію, але щось в ній мені однозначно не сподобалось. 

Адріан потім звірився з чимось у власному телефоні, та зрештою замисленно продовжив:

– Пробач, мабуть, питання особисте, та я все ж таки його поставлю. У Ваана ж були суїцидальні дії? 

Неприємний липкий морозець пробіг шкірою. Звісно, Адріан вже знав відповідь, але говорити про це не хотілося. Та він би й не спитав якби не було щось суттєве. 

– Так. А що? 

– Цей препарат не виписують при подібних скаргах, – він відкинувся спиною на стілець, торкаючись тонкими пальцями підборіддя. Я з нерозумінням здивовано хмикнув: 

– Точно? А ти звідки знаєш? – замість відповіді тепер вже він сунув мені під носа свій телефон, і я прочитав статтю з офіційними даними, де справді суїцидальні думки пацієнтів були явним протипоказанням до вживання виписаного Ваану препарату. 

– Ти знаєш, що саме він казав лікарю? – вивів мене з безформних думок спокійний голос Адріана. Я нервово стенув плечима: 

– Звісно ні. Це все було конфіденційно. Трясця… – я закинув голову, стомлено видихаючи. – Ще одна морока. 

– Просто поговори з ним, – порадив Лужанський. – Спробуй ненав’язливо дізнатися, чи казав він все, що слід було. 

– А що робити з препаратом? 

– Ну тут я вже не знаю, я ж не лікар. Не хочу давати порад. 

– Нічого, я розумію, – я сперся головою тепер на руки, ще раз зітхаючи. – Ти і так знову мені допоміг. 

Адріан на це лише, примруживши очі, тихо і не дуже весело засміявся. 

 ¬15:39¬

– Перепрошую? – тяжкі і глибокі сині очі Ваана дуже гостро поглянули на мене, коли я знову завів розмову за вчорашній сеанс. 

– Я маю на увазі… – схрестивши руки на грудях, цим немов відгороджуючи себе від докірливого погляду, я намагався тримати контроль над своїм голосом. – Мені не цікаво, що саме ти казав йому, я хотів спитати, чи казав ти про свої думки щодо самогубства?

– А що? – той звів чорні брови, похмуро впиваюсь очима тепер кудись позаду мене. В них промайнув щирий страх. 

Ми стояли посеред просторої вітальні, де навіть секунда тиші неймовірно тиснула. 

– Та нічого, просто ліки, які він тобі виписав, мають протипоказання до застосування людям з суїцидальними думками. Ось, можеш глянути…

– У мене немає суїцидальних думок! – Ваан ніколи не кричав та дуже рідко підвищував голос, тож навіть така непомітна зміна була дуже відчутною, хай і до крику далекою. Це була скоріше інтонація жаху. 

– Послухай, я все розумію…

– Ні, не розумієш, – він відвернувся. 

– Я хотів сказати, що я все розумію, але хоча б лікарю можна було сказати про це! Кому-кому, а йому вже точно однаково, що в тебе там за симптоми, головне вилікувати. А як вилікувати, якщо ти дав хибні показання? – я не думав, що з братом буде так складно. 

Проте холодний морок, яким віяло від Ваана весь час протягом нашої розмови, не лишав мене в спокої та змушував усвідомити, що щось тут не так. 

На певний період він просто замовк. Не повертав голови, нічого. Я теж мимоволі закляк, проте тривога всередині так і змушувала зробити хоч щось. 

– Я не хотів вкорочувати собі віку, – врешті-решт подав голос Ваан. Його сухий холодний тембр вдарився об стіни і знову зник у небуття. – Я мусив обманути. Такими були обставини. 

– Що? – тепер я ще більше нічого не розумів. 

– Неважливо. Августе, – Ваан знову дивився на мене, і я бачив як сяють від страху його очі. – Ти казав, що у тебе є якісь особисті проблеми, через які ти приїхав в Грінвуд. Ось ними і займайся. Дякую за всю твою турботу. Вибач. 

Із цими словами старший брат зникнув в глибині будинку, залишивши мене на самоті у великій холодній кімнаті. 

Понеділок, дев’яте березня 

 ¬22:27¬

Ваан знав, що телефон знову задзвонить. Та все ж серце тривожно тьохнуло, і на дисплеї знову висвітився невідомий номер, який він просто не хотів підписувати. Він не знав як. 

– Ну що, тепер ти впевнений, що я не жартував? – ідеальний, чітко поставлений тембр говорив повільно, мовби смакуючи кожне слово. Таким голосом можна полірувати дорогоцінне каміння, або точити гостре лезо. 

– Ненавиджу тебе… – прошепотів Наронг, не розуміючи, чому ці слова злітають з уст. Він ще не знав. Ще ніхто не сказав йому. Але він вже зрозумів. 

– Вона мертва, Наронгу, – відчеканив голос, без зайвих емоцій. – Пам’ятаєш, якою була наша угода? 

Він не чув його. Тремтяча рука торкнулась губ, тіло оніміло, а горло стиснув сильний спазм. 

– Т-ти б не посмів, нізащо, – сковтнувши камінь паніки, він пошепки продовжив. – Досить цих безглуздих маніпуляцій. 

– Людське життя й так по своїй суті безглузде, погодься. Одним більше, одним менше… Мені потрібна була лише відповідь, Ваане. І ти її не дав. 

– Я б ніколи не видав Ребекку, навіть якби знав щось. Але я справді нічого не знав! Клянуся! – він прокричав це так, немов міг ще щось або когось повернути. Стіни спальні миттєво почали давити звідусіль, раптовий напад клаустрофобії. 

– Я б не вбивав просто так. Але твої слова лише свідчать про те, що дівчина вже була приречена, – він собі далі голос, неквапливо зітхаючи. Ваан вже ненавидів його. – Ти заслуговував довіру Ребекки і куди швидше міг би дізнатися те, що мені потрібно. І всі були б живі і здорові. Ну, принаймні живі. 

– Не вірю жодному слову, – прохрипів Ваан. Пальці стиснули до болю телефон, йому хотілося почути, як всередині тріщать його механізми. 

– Але в те, що вона мертва, ти віриш. І не дарма, між іншим. Я певен, ти вже до неї не додзвонишся. 

– Я сказав тобі все, що знав! – зазвичай Ваан звертався до всіх на «ви», проте зараз він не міг собі взагалі уявити, з цим говорить, тож йому здавалося, що це суцільний глибокий транс. – Ти збрехав мені! Ти казав, що якщо я скажу все, що знаю, вона залишиться живою! За що!?

На тому кінці було моторошне мовчання. Хлопцю здалося, що він відчуває, як метушляють думки в голові у цієї страшної людини. Проте голос знову звучав спокійно. 

– Я перевіряю дещо. 

– Що… Ох, господи, – він торкнувся тремтячими руками скроні, відчуваючи, наскільки він близько до блювання. Далі тембр став більш залученим, від того нудотним. 

– Тобі краще зникнути, Ваане. Ти будеш шукати відповіді. Намагатися зрозуміти причини і наслідки. Але, повір, ця справа не потребує тебе. Тож я даю тобі вибір: ти або ведеш себе тихо, або зникаєш. Безслідно. Моїй справі ніщо і ніхто не має завадити. Подумай, як тобі буде краще. Більше я поки казати не буду, – краще б ти взагалі нічого не казав. 

Ваан сам остаточно тоді не зрозумів, чому його огорнула така холодна і потворна паніка. Він навіть не встиг усвідомити всієї катастрофи, але серце билося десь у вухах, а тиск підскочив так, наче він жив своїй останні хвилини життя, готуючись помирати в страшних галюциногенних муках. 

– Я не можу… Просто зникнути, – все, що він зміг вимовити. 

– Можеш, – секунда мовчанки на тому кінці підказала Ваану, що той збирається завершити дзвінок. Тож Наронг, хапаючись вокгими пальцями за свій телефон, як за останню надію, зламано прошепотів в слухавку: 

– Назви хоча би своє ім’я. Я клянуся, це вже не має для мене ніякого значення. 

Страшна людина називає своє ім’я. Потім Ваан сам закінчує дзвінок зі словами «Я зникаю». 

Тиша і порожнеча тепер огортають кімнату. Він стоїть зовсім один, не знаючи і не розуміючи, що відбувається навколо. З горла виривається щось, схоже на змучений стогін. 

Ребекка справді не відповідає. Її матір теж. 

Ваан дзвонить їй втретє, вдесяте, втринадцяте. Тиша. Нічого. Нічогісінько. 

Тиша просто зводить з розуму. 

Ваан набирається сміливості подзвонти її батьку. З короткою розмови все стає ясно: вони обоє знають, що вона мертва. Вона мертва. 

Він кидає слухавку. Відчужено прямує до кухні. Наївні думки промовляють, що це ще не кінець життя. Все ще може стати краще. 

Але потім вкрадливий, нудотний баритон знову закрадається у вуха і шепоче: 

– Ти маєш зникнути, Ваане. Навіщо тобі ці страждання? Ребекка стала твоїм сенсом. Зараз цього сенсу вже нема. 

Він не знає за що хапатись. За ніж? За таблетки? 

– Позбав себе від страждань. 

Пальці тремтять, по щоках течуть сльози. Ваан приречено дивитися на відблиск кухонного ножа на столі. 

– Ти певен, що тобі вистачить зараз сили на це? Знайди більш дієвий спосіб. 

Ні! Ваан спохватився. Так не можна. Треба, щоб його рідня хоча б трохи зрозуміла його вибір. Навіть у цьому жахливому трансі він згадав про батька, про матір. Про рідного брата. 

Тремтячими руками пише. Він розуміє, що його не вистачить на три повідомлення. Мати зараз далеко від інших. Тому він пише батьку. Просить зрозуміти. Передає щирі слова Августу. «Передай, будь ласка, моєму братові, Августу, що я дуже його люблю. Він обов’язково досягне більшого, ніж зараз від себе очікує. Більшого, ніж очікуєте від нього ви». 

«Попроси маму сильно не засмучуватися. Це не її провина. Я навіть уявити собі не можу, як це тяжко – зустріти смерть свого сина, тож я готовий понести кару за свій гріх. Мамо, пробач іще сотню тисяч разів». 

«Я люблю тебе, тату. Пробач, що я зараз далеко». 

Десятки дзвінків. Навіть від батька. А Ваан сидить на ліжку, дивиться то на ніж, то на якусь незрозуміло звідки взяту отруту, що лежить біля склянки. Телефон на беззвучному. Того голосу і слід простиг вже. Можливо, це була галюцинація? Але, смерть Ребекки – вже факт. 

Зникнути. Зникнути безслідно. Він плаче, не усвідомлюючи того, що робить це. Горло вже котру годину душить невимовний спазм. Руки теж обхопили те горло, немов він може тими руками себе задушити. 

Зрештою, замість того, щоби покінчити зі своїм життям, Ваан просто заснув. Тривожно, проте з чорними пустими сновидіннями. Поруч з тумбочкою, на якій лежав ніж і розчин оцтової кислоти. 

___

А на ранок вже всі знали про смерть Ребекки і вони були впевнені в тому, що точно розуміють причину поведінки Ваана. Йому було дуже соромно знову спілкуватися з батьками, проте вони були так щиро налякані, що згодом з’явилася суміш почуття провини і вдячності. 

Він ненавидів цей голос. 

А ввечері Август подзвонив, та повідомив, що їде до нього. Тоді Ваан лише зморено зітхнув, розуміючи, що він ніколи не зможе пояснити будь-кому з сім’ї, що насправді відбувалося тієї ночі. Згодом він запхав оцет назад до кухонної полички. 

___

Під час зустрічі з містером Л’лойелом – терапевтом – Ваан, звісно ж, уникав імен на прізвищ, розуміючи, що це лише поставить всіх в небезпечне становище. Він розповів про погрози, про те, як не міг викинути цей голос з голови. Сказав, що поки не готовий зв’язуватися з поліцією, до того ж доказів у нього було обмаль, як і бажання. Він хотів це просто забути, адже був майже певен, що нічого фактично не змінить. 

І про те, як у відчаї схопився за ніж, хоча чудово знав, що він так не закінчить. 

– Чому я тоді почав писати предсмертне повідомлення? – він запнувся. – Гм, я навіть не знаю. Я не збирався помирати. Просто, страх оволодів настільки сильно, що я не розумів, що коїться. Можливо, таким чином, я хотів бути певен… Що переконав ту людину в своєму бажанні зникнути. 

– Але ця людина все одно про це б не дізналася в моменті, коли ви це робили. 

– Мені здавалося, що він стоїть поруч і дивиться, як я це роблю… Це галюцинації, чи не так? 

– Цілком можливо. На вас чинили величезний емоційний тиск. Ви дуже сильна людина, Ваане, адже ви змогли це пережити. 

– Я знаю, дякую. Я не збирався і не збираюся помирати. Тільки… Я все ще не знаю, що мені робити. Спогади, що я бачу, викликають не страх, а гнів. Агресію. Я хочу знайти цю людину і вбити його власними руками. Я відчуваю, як зачиняюся в собі все більше. Мій брат не заслуговує такого ставлення, адже, якби не він, мене б тут взагалі не було. У мене немає бажання смерті, у мене просто немає сил. Я хочу зробити так багато чого, але емоції просто захлинають, і я просто іду в себе, будуючи стіну від навколишнього світу. І, якщо вже на те пішло… Містере Л’лойел, що мені робити? 

– Хм, – лікар замислився, тихо стукаючи олівцем по поверхні столу. – Я пропишу вам один препарат, який дуже добре притискає агресію, та регулює внутрішній стан і, зрештою, надає життєвих сил. Він доволі серйозний, і є одна умова… 

Ваан погодився тримати з лікарем контакт кожного дня, проходячи курс лікування. Він сподівався, що напад не повториться, та з гірким жалем розумів, що його стан справді дуже серйозний, якщо терапевт пішов на такий крок. Він ще раз наголосив на тому, що одним з побічних ефектів є як раз суїцидальні думки, але якщо все піде за планом, то серйозних наслідків не має бути, адже доза зменшена та подібного роду наслідків викликати не має. 

Юнак відчував себе особливо не сповна розуму, коли кожного ранку відписував терапевту про свій стан, який, щоправда, хай і жбурляло туди-сюди, немов корабель під час шторму, проте бажання «зникнути» так і не з’явилося. 

– Я бачу в вас сильний стержень, Ваане. Ви змогли чинити спротив такому тяжкому стану і продовжуєте боротися кожного дня, не схиляючись перед обставинами. Я певен, ви витримаєте і це також, – останнє, що сказав містер Л’лойел під час їхньої зустрічі. 

Оцет продовжував стояти глибоко в кухонній поличці. 

Еріка Лонгфорд. 

Неділя, 15 березня 
 ¬11:54¬

Пройшло менше тижня з моменту смерті Ребекки, проте я так нічого і не відчула. Черрі остаточно замкнулась за останні дні, практично не виходячи на зв’язок. Я переживала за подругу, хоча зовсім не знала, яким чином їй допомогти. Даніель виглядав дуже стривоженим від усього, що розповів мені. А я навіть не знала, чи переживала хоча би з цього приводу. 

Я майже завжди вірила Даніелю, хоча практично ніколи не вірила собі. Тому його слова щодо пережитого сприймалися набагато легше, ніж власні. Та все ж не виходило заперечувати те, на що вже просто неможливо було заплющити очі. 

Я сиділа і гляділа на мамин червоний шарф, що висів на кріслі. Чому вона залишила його в моїй кімнаті? А, точно. Вона закинула його сюди, коли до неї зайшов її черговий «друг». Коли батько відправлявся в командировку, таких «друзів» з’являлося чомусь дуже багато. Мати не хотіла, видимо, щоб він бачив безлад в коридорі, тож закинула свої речі сюди, гадаючи, що я, вірогідно, знову зможу дуже правдоподібно вдати, що мене немає вдома. 

Я вже втричі змогла з острахом помітити, як на очах змінюється колір шарфа. Він ставав темно сильного кольору індиго і тепер ще більше нагадував мені той, який мама носила, коли мені було років п’ять. Тоді я мріяла стати такою, як вона, і носити такі ж гарні та елегантні шарфи. Зараз лишилося тільки друге бажання. Стати такою як матір – тепер було для мене скоріш найгіршим покаранням. 

Вартувало лиш занервувати, як думки, що до цього сковували увагу, тримаючи її на кольорі шарфа, тепер розсіялися. І як марево після сну, тканина знову набула спочатку брудно фіолетового, а потім багряного кольору. 

З батьківської кімнати долинув сміх. Я з огидою поморщилась. Глянула на годинник. Час лише підказував, що до зустрічі з Даніелем ще зарано. 

Я уявила, як стрілки крутяться вперед з неймовірною швидкістю, нарешті вказуючи на потрібний час. І, о боги, мені це вдалося… Чорна стрілка поволі – не рухалася, а скоріше змінювала свою форму як уві сні – вона почала просуватися до позначки тринадцять годин нуль хвилин. 

Не вірячи власним очам, я підійшла і торкнулася скла, за яким виднівся змінений «мною» циферблат. Але як тільки мій мозок засумнівався в тому, що бачить, видиво зникло безслідно. О ні. Ось це вже точно галюцинації, в таке легше повірити, ніж в байки Даніеля. Хай я і довіряю йому більше, ніж собі, але їй-богу, це справді якась маячня. Створення ілюзій… Це щось неймовірне. 

Раптово запаморочилась голова. Не відчуваючи ніг, я повільно сіла на ліжко, намагаючись вдихнути повітря. 

…Сонечко, з тобою все гаразд? 

– Га, що?! – в очах розвиднілося. Я побачила перед собою мамине обличчя. 

– Все нормально? Ти зблідла. 

– Т-так, все нормально. Я йду до Черрі, – схопивши телефон, я похапцем вийшла з кімнати, не бажаючи більше ні секунди знаходитися в цій атмосфері. 

– Амандо, ти де там? Я тебе вже зачекався! – почувся чоловічий голос за мить до того, як я з полегшенням зачинила вхідні двері. Сподіваюся, Черрі мене не виставить. 

Швидкий стукіт капців по холодних сходах під’їзду віддаляв мене все далі від квартири, проте, шкода, не думок. Цікаво, якби я розповіла зараз Черрі про те, що відбувається зі мною і Даніелем, вона б повірила? Черрі завжди цікавилась подібними речами. То вселяла демонів, то виселяла їх… Як це там вона називає, захоплення окультизмом? То, може, це її відволіче? 

 ¬13:06¬

Я не змогла вимовити жодного слова на цю тему аж до того моменту, поки не прийшов Даніель. А прийшов він раніше, ніж ми домовлялися, тож, дізнавшись, де він, я швидко запхнула його до квартири Черрі. Адріана вдома не було, тому існувала можливість поговорити без сторонніх вух на очей. 

– Ви виглядаєте так, немов намагаєтеся мені щось розповісти, але боїтеся, – жваві зазвичай, проте відверто пусті очі Черрі, кольору лісового горіху, зараз без зайвих емоцій пронизували по черзі мене з Даніелем. 

Бідний хлопець усівся на край дивана, нервово перебираючи в руці шматок старого пледу, на якому сидів. Я вмостилася поруч, обіймаючи коліна. Черрі тримала невелику дистанцію, але я бачила, як поступово в ній прокидається інтерес. Я дуже щиро сподівалася, що зрештою у неї все буде добре. 

– Ми… хотіли поговорити, – витягнув із себе Даніель. 

– Я бачу, – підмітила Черрі, із майже вдаваним заохоченням дивлячись на юнака. Потім, зітхнувши, перевела погляд на мене. Я теж зітхнула і випалила чи не на одному подисі їй усе, що з нами відбулося. 

Даніель то там то сям вставляв фрази по типу «Ти ж на цьому знаєшся, може, підкажеш, що це таке?» або «Таке ж може бути?». Я почала з його історії, а закінчила своєю, подекуди відчуваючи, як в грудях починається нестача повітря. Серце знову почало битися, мов шалене. Даніель не знав, що це відбувалося зі мною теж, тож був нажахано здивований почутим. Сподіваюся, він не триматиме на мене образи за те, що я тримала це в таємниці учора. 

Погляд Черрі починав поступово палати все більше. В ньому була несамовита суміш цікавості та страху. Під кінець у мене як завжди запаморочилась голова. 

– Ти в порядку? – вона обережно подалася корпусом вперед, проникливо дивлячись мені в очі. Від цього погляду по тілу пішли холодні сироти. 

– Так… Просто це все звучить дуже по-ідіотськи, – я відвела очі, мимоволі подивившись на Даніеля. Він виглядав зараз напрочуд спокійно та навіть трохи відсторонено. Проте побачивши мою розгубленість, він слабо посміхнувся мені і кивнув: 

– Все так і було, Черрі. То ти знаєш, що це таке? 

– Ні. Я цікавлюся екзорцизмом та міфологією, а не… Цим, – дівчина все ще виглядала доволі похмурою і замисленою. Я не розуміла, чи це на неї все ще тяжіла так сильно втрата Ребекки, чи то зараз до цього додалися почуття після нашої розповіді. 

– А раптом в нас вселилися демони? – збентежено поцікавився Даніель. Черрі окинула його швидким поглядом. 

– Сумніваюся. 

Той лише зітхнув з сумішшю полегшення та розпачу. Мені несподівано спала на думку одна людина. 

– Хм, ну якщо Черрі не впевнена, що знає природу того, що з нами відбувається, то, можливо, знає дехто інший… 

– Ти про кого? – зацікавлено запитала шатенка. 

– Ну хто в нас ще знається на дивних речах? – це питання було адресоване скоріше Даніелю, адже це була наша спільна знайома. Той крадькома припустив: 

– Менді?..

– Саме так, – я вже не знала, до кого ще звертатися, проте Черрі перебила мій хід думок: 

– Мені здається, що поки не слід більше нікого вплутувати в це. Чим більше людей знає, тим більша вірогідність, що буде знати ще більше. 

Щось мене насторожило в її голосі, тож я прийняла таку позицію. 

– Тоді… Які в тебе ідеї? 

– Підемо в те кафе втрьох, – спокійно мовила Черрі, щільніше закутавшись в картатий плед. 

– То ти теж з нами ідеш? Ох, це навіть додало трохи полегшення, – випалив Даніель. 

– У мене є певні підозри. 

– То в тебе теж щось є? – ще більш здивовано продовжив свою думку Воррен. На це дівчина лише хмикнула:

– Ще рано казати. Але, я гадаю, нам потрібно ознайомитися з цим разом. Так навіть безпечніше. Пробачте, я поки не буду більше говорити. 

– Як тобі краще, – я примружила очі, спираючись на спинку дивану. Подібні специфічні розмови дуже сильно вимотували. – Це все так дивно… Може, краще піти до лікаря? 

– Можливо, доведеться, але спочатку в «Квінтесенцію», – продовжив мою думку Даніель. 

Ми всі переглянулися одне з одним, не знаючи, що ще можна сказати. Час вже добігав моменту, коли потрібно було вирушати. 

 ¬13:42¬

Кафе «Квінтесенція» ховалося між продуктовим магазином та оптикою на одній з вулиць сусідніх мікрорайонів. Для нас не було проблемою швидко дійти до нього, та без суттєвих перешкод відшукати вивіску, де назва закладу чудернацькими звивистими літерами майоріла над коричневим карнізом з металевими висячими ліхтарями по боках. 

– Виглядає досить містично, – підмітив Даніель, задерши голову та оглядаючи екстер’єр кафе. – Мої батьки були тут кілька разів на ділових зустрічах, проте мене жодного разу не брали. 

– Це кафе не з дешевих. Сумніваюся, що нам є що робити тут, окрім як зустрітися зі своїми страхами віч на віч, – Черрі зітхнула, висунувши руки з кишень чорної джинсівки. – За кавою зможемо ходити і деінде. 

Із цими словами дівчина відчинила двері, та першою наважилася увійти досередини. Металевий стукіт дзвоників нагорі цього разу звучав справді по-особливому моторошно. 

– І куди нам тепер? – я висловила свої сумніви, озираючись навкруги, де електронна повільна музика блукала між лавандових сидінь. Сумніваюся, що у цього закладу проблеми з електропостачанням, тож напівтемряву можна було вважати частиною антуражу. На кожному зі столиків стояли елегантні канделябри зі свічками. 

– Не знаю, – озвучив очевидне Даніель, поки ми скупчилися зграйкою посеред залу. Ніхто з відвідувачів не звернув на нас уваги, але все одно було некомфортно. 

– Сюди, – позаду почувся жіночий голос. Ми разом злякано озирнулися, зустрівши перед собою жінку середнього віку. 

– Ви, я так підозрою, прийшли сюди за запрошенням дивних людей на другу годину дня, вірно? Якщо так, ходімо за мною, – її руки були сховані в широких рукавах білого одягу, який складно було порівняти зі звичним «пальто» або «куртка». Радше це був характерний дивний плащ. 

Вона хутко провела нас до столику, що стояв у кутку поблизу вікна, тим самим створюючи натяк на уособлену атмосферу. За ним було ще двоє людей. 

– А ви… – почала була Черрі, але жінка підняла долоню і заговорила першою: 

– Вітаю усіх. Мене звати Вітані. Можете сідати, – вона виглядала дуже спокійною, та лише гострий палкий погляд темно сірих очей свідчив про її непідробну залученість до діалогу. 

Я інтуїтивно глянула на Даніеля. Він випалював очима стрункого юнака, на кілька років старшого за нас, що сидів на місці біля вікна. Той хмикнув, і грубі риси обличчя стали напруженішими: 

– Добридень. Ось ми знову зустрілися. 

– Здрастуйте, – пробурмотів Даніель. Жоден з нас так і не насмілився сісти за столик. 

– Моє ім’я Бріан, – відсторонено продовжив юнак, карбуючи слова незвичним акцентом. 

– Приємно… познайомитися, – мій друг продовжував вивчати свої кросівки, уникаючи погляду співрозмовника. Я важко зітхнула. Зрештою, ми позбавили себе верхнього одягу, обережно переглядаючись одне з одним. Мені здавалося, що мої руки попросту втратили здатність щось тримати і робити взагалі. 

Черрі просунулась вперед і першою сіла на бузковий диван, звернувшись до останньої людини, яка ще не назвалася. 

– А ваше ім’я..?

– Вонтолло, – неквапливо мовив чоловік з напрочуд цікавою атмосферою. Гострі риси обличчя та смолистий колір зачісаного волосся викликали насторогу, але його очі при тому випромінювали дуже міцну енергетику. Важко було сказати, якою саме вона була. 

– Черрі Кройленс, – вона переплела пальці, нахиляючись корпусом вперед. Я нарешті помітила, як сильно дівчина нервувала. Хоча щось в цьому її переживанні було мені незвичне і невідоме. Вона немов ось-ось побачить прем’єру довгоочікуваного фільму. 

Ми з Даніелем теж представились. 

– Для мене честь з вами усіма нарешті познайомитися, – чи ледь не із захопленням продовжив Вонтолло, оцінивши кожного з нас зацікавленим поглядом. Він навіть спробував усміхнутися. 

Всі посідали на місця. Дивні люди з одного боку стола – ми з іншого. Я була поруч з Даніелем, який у свою чергу вмостився посередині, хоча я сумніваюся, що йому було там дуже комфортно. 

Вітані склала руки на грудях, теж зайнявши місце, і висловила свої думки: 

– Вонтолло, ти певен, що це всі? 

Не встиг чоловік відповісти, адже вартувало йому лиш набути замисленого виразу обличчя, як за нашими спинами пролунало: 

– Тепер всі. 

Недалеко від стола стояв Август Наронг. 

В пом’ятій куртці сіро бурого кольору, з розхристаним рудим волоссям і блукаючим стривоженим, але водночас зосередженим поглядом, він все одно зовсім не в’язався в цю картину. Від подиву, а вірінше якогось іншого дивного відчуття – що людина з проблемою, такою ж як у нас, була просто під носом – ніхто з нас не проронив ні слова. Тишу розрізав байдужий голос Бріана: 

– Вас все одно не достатньо. Мало бути шестеро. 

– П’ята людина знаходиться під моєю опікою, – пояснив нам Вонтолло, ледве змінивши задуманий вираз обличчя. – Я познайомлю вас згодом. Ви Август, вірно? Сідайте, будь ласка. 

Я миттю посунулася, ненароком пхнувши Даніеля, щоб хлопцю не довелося сідати з ними. Хоч по його карих очах майже неможливо було дізнатися, чи переймався він цим моментом. 

Август сів, та здивовано перевів погляд на нас. Спохмурнів і першим мовив: 

– То, виходить, ви теж тут. Несподівано. 

– Тебе це… бентежить? – запитав Даніель. 

– Ні-ні. Зовсім ні. Мені просто шкода, що вас теж в це втягнули, – хлопець помітно занервував, проте голосу не підвищив. 

– Загалом, ми ще не знаємо, що взагалі відбувається, – Черрі нетерпляче потягнула рукав своєї кофти. Цей жест викликав в нас загальну тишу. 

– Я поясню, – тихо і таємниче мовив Вонтолло. Наші погляди тепер прикулися до нього. Щоправда, той лише зітхнув і хай спочатку й обіцяв всім своїм виглядом барвисту промову, першим взагалі заговорив Бріан. Він, мовби не чуючи, забубонів сам до себе: 

– Ми так і не знайшли останнього. 

– Це вже не на часі, – без зайвого гонору перебила його Вітані. Пасмо її волосся ставало темнішим на корінні, перетікаючи поступово в вицвілий русий на кінцях. Вона, видимо, вирішила не гаяти часу і перейняти ініціативу. Жінка ледь помітно посміхнулася нам, починаючи розмову: 

– Розумію, ви зараз налякані, не знаєте, що і як робити. Пропустимо тему із заспокоєнням, тож я перейду до суті. Те, що вам довелося бачити або відчувати – не галюцинації. Це дещо інше. 

Вмить стало до задухи страшно. Ці люди і кафе тепер виглядали точнісінько як чергова ілюзія. Можливо, створена навіть мною ж. Я схопилася за останні ниточки своєї концентрації та змусила себе знову акцентувати увагу на словах жінки. 

– Звідки… Ви знаєте про це? – на одному тяжкому видисі промовив Даніель. Тоді Вонтолло скосив очі на Бріана. 

Той хмикнув, з мить помовчав, але потім дістав із внутрішньої кишені піджака щось, схоже на невеликий оксамитовий кристал. Як не дивно, предмет став висіти в повітрі, всього за кілька сантиметрів від долоні Бріана. 

– Це… – почала була заворожено говорити Черрі, але предмет в ту ж мить засяяв ясніше, чітко пульсуючи і нагадуючи серцебиття. Я не могла відвести погляду від цього видовища. Люди в кафе точно нічого не запідозрять!? 

– Кристал, що резонує з енергетикою обдарованих, – почав поволі пояснювати Бріан. Його сталеві очі випалювали поглядом дивовижну штуковину, яка в свою чергу випромінювала настільки сильну атмосферу, що здавалася мені ледве не живою. – Власне кажучи, обдаровані – це ви. І маються на увазі саме ваші надприродні здібності, які ви вже встигли в себе виявити. Ми не знаємо ваших імен, не знаємо прізвищ та біографії, проте цей кристал дав нам змогу зрозуміти, що саме ви нам потрібні. Якось так. 

– А ви, власне, хто? – обережно перепитав Август. Я відчувала, як крізь його голос просочилася несамовита підозра. Я майже не знала Августа, проте зараз відчувала певного роду спокій від того, що нас трохи більше, ніж очікувалося. 

– Я вже давно займаюся вивченням всього, що пов’язане з обдарованими, – подав голос Вонтолло. Він поставив лікті на стіл, спершись підборіддям на переплетені руки, – Повірте, історія ця тягнеться вже не перший рік, тож я знаю, про що кажу. Вітані, моя хороша знайома, їй ви теж можете довіряти. А щодо Бріана… 

– Я не міг лишитися осторонь цієї проблеми, – понуро закінчив за нього хлопець. Чоловік на це лише кивнув, ведучи думку далі: 

– Хочу одразу наголосити, що ми – не ваші вороги. Ми лише хочемо допомогти вам краще в цьому розібратися. А саме тому слід зараз почати з історії всіх цих подій. 

Вонтолло набув серйозного, навіть моторошного вигляду, проте говорив спокійно. 

– Все почалося у п’ять тисяч восьмому році. Так кажуть архіви, принаймні. Я взявся за цю справу не одразу, але зараз можу з упевненістю сказати, що ми маємо справу з деякого роду прокляттям. 

– Тож, «обдарованість», це є одночасно і «прокляття»? – запитала, хоча вже скоріше наголосила Черрі. 

– Так. Люди, подібні до вас, з’являються кожні вісім років. І кожного разу їхня кількість зменшується на двох осіб, а вік обдарованих – на два роки. 

– Звучить як грубий натяк на те, що у нас обмаль часу, – висловив мою тривожну думку Август. З нас усіх найбільш замисленим виглядав саме він. 

– Скоріш за все, так і є. Тож, – погляд Вонтолло став більш прискіпливим, він по черзі вивчав кожного з нас. – Хотіли би ви цього, чи ні, але нам доведеться працювати разом. 

Я нарешті знайшла в собі сили подати голос: 

– А як, власне, про це… прокляття, дізналися ви? 

– Гм, – він замислився, Вітані нахмурила брови, а Бріан виглядав так, немов не почув питання взагалі – дивився собі у вікно та й усе. Дивні люди. Дивне місце. Дивні обставини. 

– Так вже вийшло, що я став свідком такого роду аномальних подій. І не зміг залишити це поза увагою, – Вонтолло говорив все так само спокійно, але я бачила, як в його очах запалав щирий інтерес. Здається, він дуже віддана своїй справі людина. Тільки, що змусило його направити свою відданість саме цьому заняттю? 

– Інформація про подібне зберігається з особливо ретельністю, та й ставлення до неї, скоріш як до фантастики, – він продовжив говорити з не дуже веселим, проте захопленням. – Але певні верстви суспільства знають про це, і далеко не всі цьому раді. До того ж, кожен бачить свою користь. На шляху вивчення проблематики обдарованості, я зустрів чимало жорстокості та зла, тож… Я справді щиро хотів би допомогти. Ви – підлітки, вам би зараз лише жити і радіти тому, що живете. Тривожитися через свої власні проблеми, а не ці. Проте, це вже не мій вибір. А ми, разом з Вітані і Бріаном, хочемо вам допомогти з цим впоратися. 

– Яким чином? – тихо спитав Даніель. 

На це вже відповіла Вітані. 

– У нас є певного виду способи контролювати частково вашу енергію, даючи змогу вам навчитися правильно користуватися своїми здібностями. Щоб вони перестали бути вадою, а стали перевагою. Це все буде зроблено не за допомогою магічних ритуалів, а тяжкої практики, але це буде зроблено. 

– Яка вам вигода? – поставив бентежне й не дуже приємне, але потрібне запитання Август. На це Вітані посміхнулася краєчком губ. 

– Підозрілість – хороша риса характеру. Звісно, кожен з вас про це зараз подумав. Так, прямої вигоди не існує, адже вам буде нічим нам відплатити, тут вже рішення тільки за вами. Проте, це надійніше, ніж бути з цим всім наодинці, чи не так? 

Незрозуміла тривога застигла в погляді кожного з нас. Я відчувала, як мене власне вона зараз зжере цілковито. Набагато надійніше було б сходити до лікаря і діагностувати собі галюцинації. 

– Як саме ви нам допоможете? 

– Це місце надто людне, – Вонтолло оглянув похапцем кафе, занурюючись у свої думки, та продовжуючи вже більш зібрано. – Для того, аби ви мали можливість ознайомитися зі своїми здібностями ще краще, ніж наразі, доведеться мати приватне місце. У нас є в деякому роді… база, кхм, тож, вам доведеться завітати туди. 

– Але не зараз, – ліниво протягнув Бріан, та за мить його очі вже випалювали гострий профіль Вонтолло. – Зараз вони нажахані та спантеличені, тож ніякого діла не буде. 

В очах у старшого промайнуло щось схоже на легкий смуток, та він знову зібрався та поважливо кивнув: 

– Гаразд. Ми не просимо довіряти нам одразу. Зустрінемося тоді через декілька днів. 

– Де саме? – запитала Черрі, схивльованість якої нікуди не зникла. 

– Знаєте поле за житловим комплексом в південному районі? – після наших кивків та насторожених перезирань, Вонтолло з дещицею урочистості промовив. – Якщо вийдете за ворота та підете прямо по невеликій стежці, побачите старий будинок. Там і зустрінемося. 

– В полі? – ще раз перепитав Август. Я на це ледве не видала істеричний смішок. 

– Так, – обережно відповів чоловік, якимось чином поєднуючи в собі одночасно захопленість і переживання, та залишаючись при цьому загально спокійним. 

– Гаразд, – тихо видала Черрі. – Сподіваюся, там ви нам поясните більше. 

– Нам не потрібні зайві очі та вуха. Ми і так сказали багато в людному місці. В середу о п’ятій вечора. Підходить? – на цей раз знову перейняла ініціативу Вітані. 

Першою кивнула Черрі. За нею поступово кожен з нас висловив свою згоду. 

– Тоді, я гадаю, нам час розходитися. Певен, у вас є про що подумати і поговорити, а надавати вам всю інформацію за раз було б дуже серйозним навантаженням на вашу психіку. Тож… У вас більше немає питань? – він оглянув нас, немов вчитель після лекції. 

– Це може вбити нас? – після деякої паузи мовила Черрі. На це чоловік знову спохмурнів. 

– Чисто теоретично, вбити може все. На практиці є безліч запобіжних заходів. Поступово ви все дізнаєтесь, але зараз загрози вашому життю немає. Енергія ще не настільки сильно почала себе проявляти в ваших організмах, і не почне за ці місяці точно. 

– Заспокоїло, – хмикнула Черрі. Вонтолло на це лише сумовито стенув плечима, мовляв, що маємо, те маємо. 

– Наше життя… вже не буде таким як раніше? – Даніель висловив мої власні думки, які зараз лякали ще більше, ніж галюцинації. Я намагалася рівно дихати, але після цього запитання це вже було практично неможливо. 

– Воно вже не таке, як раніше. Але ви все ще маєте можливість мати повноцінне життя. Загроза для вашого організму під нашим керівництвом зникне, тож… Це стане навіть певного роду перевагою, – заговорила Вітані. Вона слабо посміхнулась нам, складаючи перед собою руки. – Подумайте, я розумію, як це складно усвідомити. Дуже сильне навантаження на сприйняття… Будьте одне для одного підтримкою. Це вас наразі потрібно. Зустрінемося за кілька днів. 

Після її тактовного прощання, захопленого та трохи збентеженого «До зустрічі!» від Вонтолло і сухого кивка Бріана, ми похапцем випхалися із кафе. 

 ¬14:27¬

– Неймовірно, – почала Черрі, вартувало дверям із дзеньканням зачинитися, а вуличному холоду огорнути нас. 

– Ви в це вірите? – я оглянула трьох своїх товаришів. Даніель був стривожено-завмершим, а в горіхових очах Черрі навпаки, сяяло дивне полегшення. Немов пазл головоломки склався докупи. Я також в свою чергу усвідомила: вона жила із цим вже достатньо довго. Цікаво, невже Черрі справді жодного разу не засумнівалась в своєму психічному здоров’ї? Треба обов’язково про це поговорити. 

Август в свою чергу виглядав так, неначе був готовий тікати прямо зараз. Він першим і озвався. 

– В це неможливо не вірити. Ми бачили все на власні очі. 

– Отже, це все таки були не галюцинації… – задумано пробурмотіла Черрі. Потім в її погляді нарешті за останні дні запалали яскраві вогники. – До кого можемо зараз поїхати? 

– У мене вдома Ваан, – озвався Август, ховаючи руки в кишені. – Його наразі краще не турбувати. 

– У мене батьки вдома, сьогодні ж вихідний, – невпевнено протягнув Даніель. Я з огидою усвідомила, що мама зі своїм «другом» скоріш за все також нікуди не поділась, а навпаки, скористалася шансом моєї відсутності. Тому довелося теж промямлити: 

– У мене мама вдома. Вона навряд чи потерпить таку велику кількість гостей. 

– А у мене вдома Адріан, – змучено закінчила список наших чудових односельців Черрі. Вона з мить подумала, а потім махнула рукою та подалася до трамвайної зупинки, ведучи нас за собою. – А, чорт з ним, все одно він рано чи пізно дізнається. Він… має право дізнатися. 

Важко було зрозуміти емоції дівчини, проте її швидка хода та зібраність зайвий раз нагадали мені про серйозність нашої проблеми. Ми з Даніелем і Августом перезирнулися, стенули плечима та попленталися за нею. 

¬14:40¬

Нам не потрібно було чекати травмваю, щоби дошкандибати до будинку Черрі, адже він був всього в кілька кварталів. До нашого будинку, вірніше. Лише Август, здається, був тут вперше. Я нахилилась до нього, обережно питаючи, допоки ми крокували тротуаром до арки:

– Як ти? 

– Що? – той здивовано підняв на мене світлі очі. Я зніяковіло пояснилася. 

– Просто ти серед нас єдиний, кого ми майже не знаємо. Як ти себе тут почуваєш?

– Не краще, ніж якби ми були хорошими друзями, – він потер обличчя руками, а потім закляк, і через мить додав. – Дякую. 

Я лише стенула плечима, не наважившись поцікавитися, якою саме «здібністю» він володів. Зрештою, ми про це скоро дізнаємося. А зараз я, здається, не могла вимовити більше жодного слова: настала стадія захистної реакції. 

То, моє звичне життя зміниться? Вже змінилося? Я цього не хочу. До сліз не хочу. 

– Виглядаєш надто вже зацікавленою, – я почула це від Даніеля, що йшов попереду. Слова були адресовані Черрі. Вона на це рвучко зітхнуа та протягнула: 

– Я не знала, що це таке, Даніелю. І приписувала цьому зовсім іншу природу. Та й помітила лише декілька днів тому. 

Декілька днів. Як ти не з’їхала з глузду? 

– А що ти думала? – не вгамовувався Воррен, поки ми вже підіймалися низькими кам’яними сходами до під’їзду. 

– Думала, що всі мої штуки справді працюють. Але це виявилося лише наполовину правдою. 

– Всі твої штуки..? – перепитав Август, переминаючись з ноги на ногу, поки Кройленс рилася у кишенях в пошуках ключів. 

– Так… Так, забудь поки, – вона відмахнулася рукою, як тільки знайшла те, що шукала, та відімкнула залізні двері магнітом. Під монотонне пілікання ми знайшли до під’їзду, і я встигла помітити, що Август тепер почувається ще більш ніяково, ніж до цього моменту. 

– Що будеш казати Адріану? – майже прошепотів Даніель, як тільки двері із металевим стуком зачинилися за нашими спинами. Голос юнака все одного відскочив тихим відлунням від пофарбованих синьою фарбою стін. 

– Не знаю, – знервовано стенула плечима дівчина, поправляючи своє каре. – Та що б ми там не сказали, мені здається, попри всю свою ощадливість, він оплатить нам психіатра.