Глава ХІІ • Клаустрофобія •

Понеділок, дев’яте березня 

 ¬22:27¬

 

Ваан знав, що телефон знову задзвонить. Та все ж серце тривожно тьохнуло, і на дисплеї знову висвітився невідомий номер, який він просто не хотів підписувати. Він не знав як. 

– Ну що, тепер ти впевнений, що я не жартував? – ідеальний, чітко поставлений тембр говорив повільно, мовби смакуючи кожне слово. Таким голосом можна полірувати дорогоцінне каміння, або точити гостре лезо. 

– Ненавиджу тебе… – прошепотів Наронг, не розуміючи, чому ці слова злітають з уст. Він ще не знав. Ще ніхто не сказав йому. Але він вже зрозумів. 

– Вона мертва, Наронгу, – відчеканив голос, без зайвих емоцій. – Пам’ятаєш, якою була наша угода? 

Він не чув його. Тремтяча рука торкнулась губ, тіло оніміло, а горло стиснув сильний спазм. 

– Т-ти б не посмів, нізащо, – сковтнувши камінь паніки, він пошепки продовжив. – Досить цих безглуздих маніпуляцій. 

– Людське життя й так по своїй суті безглузде, погодься. Одним більше, одним менше… Мені потрібна була лише відповідь, Ваане. І ти її не дав. 

– Я б ніколи не видав Ребекку, навіть якби знав щось. Але я справді нічого не знав! Клянуся! – він прокричав це так, немов міг ще щось або когось повернути. Стіни спальні миттєво почали давити звідусіль, раптовий напад клаустрофобії. 

– Я б не вбивав просто так. Але твої слова лише свідчать про те, що дівчина вже була приречена, – він собі далі голос, неквапливо зітхаючи. Ваан вже ненавидів його. – Ти заслуговував довіру Ребекки і куди швидше міг би дізнатися те, що мені потрібно. І всі були б живі і здорові. Ну, принаймні живі. 

– Не вірю жодному слову, – прохрипів Ваан. Пальці стиснули до болю телефон, йому хотілося почути, як всередині тріщать його механізми. 

– Але в те, що вона мертва, ти віриш. І не дарма, між іншим. Я певен, ти вже до неї не додзвонишся. 

– Я сказав тобі все, що знав! – зазвичай Ваан звертався до всіх на «ви», проте зараз він не міг собі взагалі уявити, з цим говорить, тож йому здавалося, що це суцільний глибокий транс. – Ти збрехав мені! Ти казав, що якщо я скажу все, що знаю, вона залишиться живою! За що!?

На тому кінці було моторошне мовчання. Хлопцю здалося, що він відчуває, як метушляють думки в голові у цієї страшної людини. Проте голос знову звучав спокійно. 

– Я перевіряю дещо. 

– Що… Ох, господи, – він торкнувся тремтячими руками скроні, відчуваючи, наскільки він близько до блювання. Далі тембр став більш залученим, від того нудотним. 

– Тобі краще зникнути, Ваане. Ти будеш шукати відповіді. Намагатися зрозуміти причини і наслідки. Але, повір, ця справа не потребує тебе. Тож я даю тобі вибір: ти або ведеш себе тихо, або зникаєш. Безслідно. Моїй справі ніщо і ніхто не має завадити. Подумай, як тобі буде краще. Більше я поки казати не буду, – краще б ти взагалі нічого не казав. 

Ваан сам остаточно тоді не зрозумів, чому його огорнула така холодна і потворна паніка. Він навіть не встиг усвідомити всієї катастрофи, але серце билося десь у вухах, а тиск підскочив так, наче він жив своїй останні хвилини життя, готуючись помирати в страшних галюциногенних муках. 

– Я не можу… Просто зникнути, – все, що він зміг вимовити. 

– Можеш, – секунда мовчанки на тому кінці підказала Ваану, що той збирається завершити дзвінок. Тож Наронг, хапаючись вокгими пальцями за свій телефон, як за останню надію, зламано прошепотів в слухавку: 

– Назви хоча би своє ім’я. Я клянуся, це вже не має для мене ніякого значення. 

Страшна людина називає своє ім’я. Потім Ваан сам закінчує дзвінок зі словами «Я зникаю». 

Тиша і порожнеча тепер огортають кімнату. Він стоїть зовсім один, не знаючи і не розуміючи, що відбувається навколо. З горла виривається щось, схоже на змучений стогін. 

Ребекка справді не відповідає. Її матір теж. 

Ваан дзвонить їй втретє, вдесяте, втринадцяте. Тиша. Нічого. Нічогісінько. 

Тиша просто зводить з розуму. 

Ваан набирається сміливості подзвонти її батьку. З короткою розмови все стає ясно: вони обоє знають, що вона мертва. Вона мертва. 

Він кидає слухавку. Відчужено прямує до кухні. Наївні думки промовляють, що це ще не кінець життя. Все ще може стати краще. 

Але потім вкрадливий, нудотний баритон знову закрадається у вуха і шепоче: 

– Ти маєш зникнути, Ваане. Навіщо тобі ці страждання? Ребекка стала твоїм сенсом. Зараз цього сенсу вже нема. 

Він не знає за що хапатись. За ніж? За таблетки? 

– Позбав себе від страждань. 

Пальці тремтять, по щоках течуть сльози. Ваан приречено дивитися на відблиск кухонного ножа на столі. 

– Ти певен, що тобі вистачить зараз сили на це? Знайди більш дієвий спосіб. 

Ні! Ваан спохватився. Так не можна. Треба, щоб його рідня хоча б трохи зрозуміла його вибір. Навіть у цьому жахливому трансі він згадав про батька, про матір. Про рідного брата. 

Тремтячими руками пише. Він розуміє, що його не вистачить на три повідомлення. Мати зараз далеко від інших. Тому він пише батьку. Просить зрозуміти. Передає щирі слова Августу. «Передай, будь ласка, моєму братові, Августу, що я дуже його люблю. Він обов’язково досягне більшого, ніж зараз від себе очікує. Більшого, ніж очікуєте від нього ви». 

«Попроси маму сильно не засмучуватися. Це не її провина. Я навіть уявити собі не можу, як це тяжко – зустріти смерть свого сина, тож я готовий понести кару за свій гріх. Мамо, пробач іще сотню тисяч разів». 

«Я люблю тебе, тату. Пробач, що я зараз далеко». 

Десятки дзвінків. Навіть від батька. А Ваан сидить на ліжку, дивиться то на ніж, то на якусь незрозуміло звідки взяту отруту, що лежить біля склянки. Телефон на беззвучному. Того голосу і слід простиг вже. Можливо, це була галюцинація? Але, смерть Ребекки – вже факт. 

Зникнути. Зникнути безслідно. Він плаче, не усвідомлюючи того, що робить це. Горло вже котру годину душить невимовний спазм. Руки теж обхопили те горло, немов він може тими руками себе задушити. 

Зрештою, замість того, щоби покінчити зі своїм життям, Ваан просто заснув. Тривожно, проте з чорними пустими сновидіннями. Поруч з тумбочкою, на якій лежав ніж і розчин оцтової кислоти. 

___

А на ранок вже всі знали про смерть Ребекки і вони були впевнені в тому, що точно розуміють причину поведінки Ваана. Йому було дуже соромно знову спілкуватися з батьками, проте вони були так щиро налякані, що згодом з’явилася суміш почуття провини і вдячності. 

Він ненавидів цей голос. 

А ввечері Август подзвонив, та повідомив, що їде до нього. Тоді Ваан лише зморено зітхнув, розуміючи, що він ніколи не зможе пояснити будь-кому з сім’ї, що насправді відбувалося тієї ночі. Згодом він запхав оцет назад до кухонної полички. 

___

Під час зустрічі з містером Л’лойелом – терапевтом – Ваан, звісно ж, уникав імен на прізвищ, розуміючи, що це лише поставить всіх в небезпечне становище. Він розповів про погрози, про те, як не міг викинути цей голос з голови. Сказав, що поки не готовий зв’язуватися з поліцією, до того ж доказів у нього було обмаль, як і бажання. Він хотів це просто забути, адже був майже певен, що нічого фактично не змінить. 

І про те, як у відчаї схопився за ніж, хоча чудово знав, що він так не закінчить. 

– Чому я тоді почав писати предсмертне повідомлення? – він запнувся. – Гм, я навіть не знаю. Я не збирався помирати. Просто, страх оволодів настільки сильно, що я не розумів, що коїться. Можливо, таким чином, я хотів бути певен… Що переконав ту людину в своєму бажанні зникнути. 

– Але ця людина все одно про це б не дізналася в моменті, коли ви це робили. 

– Мені здавалося, що він стоїть поруч і дивиться, як я це роблю… Це галюцинації, чи не так? 

– Цілком можливо. На вас чинили величезний емоційний тиск. Ви дуже сильна людина, Ваане, адже ви змогли це пережити. 

– Я знаю, дякую. Я не збирався і не збираюся помирати. Тільки… Я все ще не знаю, що мені робити. Спогади, що я бачу, викликають не страх, а гнів. Агресію. Я хочу знайти цю людину і вбити його власними руками. Я відчуваю, як зачиняюся в собі все більше. Мій брат не заслуговує такого ставлення, адже, якби не він, мене б тут взагалі не було. У мене немає бажання смерті, у мене просто немає сил. Я хочу зробити так багато чого, але емоції просто захлинають, і я просто іду в себе, будуючи стіну від навколишнього світу. І, якщо вже на те пішло… Містере Л’лойел, що мені робити? 

– Хм, – лікар замислився, тихо стукаючи олівцем по поверхні столу. – Я пропишу вам один препарат, який дуже добре притискає агресію, та регулює внутрішній стан і, зрештою, надає життєвих сил. Він доволі серйозний, і є одна умова… 

Ваан погодився тримати з лікарем контакт кожного дня, проходячи курс лікування. Він сподівався, що напад не повториться, та з гірким жалем розумів, що його стан справді дуже серйозний, якщо терапевт пішов на такий крок. Він ще раз наголосив на тому, що одним з побічних ефектів є як раз суїцидальні думки, але якщо все піде за планом, то серйозних наслідків не має бути, адже доза зменшена та подібного роду наслідків викликати не має. 

Юнак відчував себе особливо не сповна розуму, коли кожного ранку відписував терапевту про свій стан, який, щоправда, хай і жбурляло туди-сюди, немов корабель під час шторму, проте бажання «зникнути» так і не з’явилося. 

– Я бачу в вас сильний стержень, Ваане. Ви змогли чинити спротив такому тяжкому стану і продовжуєте боротися кожного дня, не схиляючись перед обставинами. Я певен, ви витримаєте і це також, – останнє, що сказав містер Л’лойел під час їхньої зустрічі. 

Оцет продовжував стояти глибоко в кухонній поличці.