Глава VIII • Види інфузійних систем. Огляд крапельниць: основні параметри •

Ребекка Томпсон.

П’ятниця, 13 березня 
¬07:11¬

Минуло вже більше доби, а в мене не йшов з голови той факт, що моє життя справді існувало, мало того, моя сім’я… мама… я не знаю, що з нею. Патрік не розповів мені подробиць про аварію, і, хоч би як я випрошувала в нього хоч крихту правди, це виявилося марно.

Доступу до інтернету у мене не було, бо жодних речей, ні моїх, ні тієї, в тілі якої я перебуваю, у цій палаті не було.

Тільки дзеркало. І то не зрозумієш, чиє воно.  І в нього я вже надивилася. Прийняти той факт, що я виглядаю не як Ребекка, я просто не могла. Брала в руки дзеркальний предмет, кілька секунд витріщалася, і відкидала його на край ліжка. Учора.

– Який жах… – прокоментувала я собі, дивлячись на розхристані патли. Сьогодні мною опанувала апатія.

Спокійно, навіть занадто холоднокровно, дивилася на себе крізь скло. На Евеліну. Ким би вона не була.

У цієї Керолайн досить акуратні риси обличчя: маленьке підборіддя, худі вилиці і трохи розпатлане руде від природи волосся.  Я не раз намагалася їх укласти, але дівчина, видимо, стриглася у жахливого перукаря.

«Мої» холодні сірі очі дивилися на невелике, трохи помутнілу сріблясту каблучку на мізинці. Вона була прикрашена ледь помітними смарагдовими камінцями, що дрібно переливалися під різними ракурсами. Ймовірно, їй була дорога ця річ…

Мене знудило.

Потяглася до кухля із зеленим чаєм, дбайливо залишеного тут Патріком. Ця людина була єдиною, до якої я хоч би якось змогла пристосуватися. 

Того ж не можу сказати щодо Аннет. Я не боялася цієї жінки і могла спокійно перебувати в її присутності, але від неї віяло таким безнадійним жалем і почуттям провини, що вона, здавалося, могла мене їм задушити, перебуваючи в моїй кімнаті понад п’ятнадцяти хвилин. Я не розуміла, що вона приховує. І якщо Патрік теж, звісно, мав якісь свої таємниці, то він хоча б не натякав мені на їхнє існування. Окрім, хіба що, інформації про мою справжню сім’ю. 

Справжнє, фальшиве… як же стирається ця грань. Як легко, виявляється, збити людину з життєвого шляху, не змінюючи в ньому нічого, крім зовнішньої оболонки та імені.

Пролунав легкий стукіт. Потім двері відчинилися і з’явилася темна шевелюра лікаря:

– Знову не спиш зрання?

Я глянула на годинник. Майже половина восьмого.

– Ага. Не можу заснути, як тільки прокидаюся.

Той лише затис губи, киваючи з розумінням.  Простяг мені білосніжну тарілку, на якій лежала пара сирників з варенням незрозумілого кольору. 

– На, поснідай хоча б. Аннет зайде до тебе о дев’ятій. Подрімаєш перед цим?

– Нічого не обіцяю. Але дякую, – я влаштувала їжу собі на коліна і безапетитно взялася за трапезу. Патрік сів на краєчку ліжка. Підняв дзеркало. Якийсь час вивчав у ньому своє відображення, але потім підвівся, відклав його на тумбочку, і, сівши назад, поглянув на мене.

– Як ти, юна леді?

Я щиро знизала плечима.

– Не знаю. Усередині порожнеча.

– Це захисна реакція. Скоро пройде.

– І що я тоді відчуватиму?

Тепер настала його черга знизувати плечима.

– Я розумію, вони не стануть твоєю родиною одразу. Але це тепло, це будинок та дах над головою. Людина – істота, яка має здатність пристосовуватися. 

– А що якщо… – я мало не вдавилася їжею ненароком, або ж від незрозумілого поштовху всередині . – Якщо я не хочу звикати? Хочу залишитись тут, у цій палаті, з цим видом на сквер з вікна? Я не хочу… туди.

– Ти залишишся посеред сходів, укладаючись на одній із сходинок? – спитав Патрік. Без сарказму, без злості чи нерозуміння. Наче все й справді залежало від мене. Немов я можу пробути в клініці, що протхнула ліками та білим кольором, стільки, скільки завгодно. Хоча це, виходячи з усіх законів логіки, неможливо. Але чи є тепер щось неможливе?  І чи хочу я залишитися?

Задуха в голові кричала мені так, але я зрозуміла, що ні. Або ж так…

– Я не знаю, я не можу вирішити прямо зараз.  Мені потрібен час.

– Подумай, поки Аннет не прийшла. Але зрозумій, адже ти не зможеш буквально залишитися в лікарні. Доведеться шукати інші виходи. І все ж таки, наполегливо рекомендую дотримуватися прямого розвитку подій і не робити крутих поворотів.  Ти не знаєш, до чого це призведе, Евеліно. Чи Ребекко? 

Від цього імені по всьому скелету пройшло глибоке тремтіння.

– Ви…

– Я не маю права тобі не вірити. Одужуй, – він легко торкнувся долонею мого плеча, забрав тарілку, що як не дивно була швидко спустошена мною, і пішов.

Не маєте якого права? Професійного чи морального? 

Не знаю, наскільки компетентно було з боку Патріка як лікаря, не переконувати мене в тому, що в мене просто заміна спогадів, але від цього я відчувала себе більш живою.

Ситість натякнула, що я могла б поспати. І мені саме цього й хотілося. Тому замість роздумів про драбини та сходинки, я просто задрімала під спів птахів за вікном. Бідні пташки, їх нічого не турбує…

¬09:02¬

Елегантний стукіт у двері. Я сонно розплющила очі, і, поки сітківка моїх очей мирилася з білими надто яскравими стінами, Аннет ледь не шмигнула назад. Але помітивши, що я все ж таки прокинулася, стривожено, та в той же час тихо заговорила зі мною:

– Ой, сонечку, розбудила? Я можу вийти.

Я заперечливо похитала головою. Боюся залишатися на самоті. Тоді в голову йдуть не найкращі думки. 

– Принесла тобі тістечка. Сама пекла, – вона поставила на тумбочку торбинку. Від ширшавого звуку мене відвернули її наступні слова. – Еві, ти завжди дуже любила їх. Може, зараз спробуєш, і… згадаєш щось, га?

Що згадаю? Не просіть у мене переказу непрочитаної книги.

Я подивилася на торбинку. Потім на Аннет.  На «маму». Ні. Цього не може бути. Це сон. Сон. Сон. Я маю прокинутися. Прямо зараз.

Світ почав кружляти. Втрачати свої нещодавно отримані фарби.

 – Ев… Евеліно…
 дівчинко…
 …моя…

Пш-ш-ш… Бульк. Пш-ш-ш-ш…

Темрява. Ось перед очима промайнуло осіннє дерево.
Так ось, де я чула це ім’я.

Машина. Дорога. Літак. Бабуся. Її старі, міцні руки. Перебирають горох у пошарпаному старому відрі. Мій сміх.

Зграйка круків у небі. Легкий поривчастий вітер. Він ніби забрав із собою ці дні. Шлях назад. Квиток. Аеропорт.

Удар. Лікарня.

Я ледве розплющила очі. Я їх не відчуваю.  Все довкола не відчуваю. 

– Доню? – наді мною схилилася русява жінка. Поступово фокус навівся. І в грудях щось спалахнуло, зачервоніло, як єдиний ліхтар на темній вулиці.

– Мамо… Мамо, мамо, не кидай мене більше…

– Ніколи… – її рука торкнулася мого волосся. – Ніколи більше не кину тебе, святі, ти прийшла до тями!

Вона встала, підстрибнула, наче маленька дитина, заплескала в долоні. А я лежала і не розуміла, що відбувається.

 Знаходжусь я в лікарні. Дуже схожа на ту… Із мого сну. Такі ж сірі стіни з ледь помітними візерунками. Не пам’ятаю, чи вони там були.  Тільки тумбочка не зі світлого дерева, а з темно-каштанового. І на ній стоїть горщик із фіалками.

– Ох боже мій, доню, ти як?  – мама, заспокоївшись, сіла поряд. Взяла тремтячою рукою мою. Я трохи смикнулася, але не відсторонилася.

– Почуваюся… жахливо.

– Думаю, це нормально, – вона кивнула, підтискаючи губи. – Це твоя захисна реакція.  Скоро пройде.

– Думаєш?

– Звичайно. Ох, святі, – вона витерла сльозу, що зібралася під оком. Я ризикнула запитати, відчуваючи, як сильно палає горло.

– А що зі мною сталося? Мені снився дивний сон, мамо.

– Ми потрапили в аварію. Хвала богам, я відбулася кількома вивихами та сильним шоком. Не знаю, яким чином, але більше постраждала ти, – її бурштинні очі заблищали материнським гнівом. – Немов цей виродок хотів убити саме тебе! Він підрізав нас ззаду. 

– А хто, він?  – чорт, горло, не хрипи.

– Я не знаю, Беккі. Але ми обов’язково, – вона важко зітхнула, але від того її голос пролунав ще впевненіше. – Обов’язково дізнаємося, що це був за негідник. Батько вже докладає всіх зусиль до цього. Ох, треба йому зателефонувати! І я зараз покличу лікарів! – мама схаменулась.

– Як він? – вирвалося в мене. Обличчя матері пом’якшилося і скам’яніло одночасно.

– Він дуже переживав за нас із тобою. Але тепер у нашому житті настала біла смуга. Я така рада, Ребекко, ти собі не уявляєш! … – шморгнувши носом, вона потяглася до мене в обійми. Я з нудотою, що сковувала і руки і ноги, усвідомила – всі ці Аннет, Патрік і лікарня були лише сном.

Сном у комі. Але… чи це був просто сон?  Зважаючи на те, наскільки часто вони мені сняться усвідомленими. Я подумаю над цим. І… не забуду їх. Мої образи із сновидінь.

– Ох, невже це правда, ти жива, ти тут і розмовляєш зі мною, – мама обережно торкалася мого обличчя. А я обдумувала інформацію.

Апарат поряд зі мною привернув увагу своїм піліканням. Наступної миті до палати швидко увійшли лікарі.

– Ви не повірите… – почала Кетрін, але жінка в білому халаті м’яко її обірвала. 

– Віримо, місіс Томпсон. Дайте мені пройти до пацієнтки, будь ласка.

– Так-так, звичайно, – притиснувши долоні з переплетеними пальцями до грудей, мати відійшла назад, надаючи можливість лікарю оглянути мене.

Жінка в халаті перевірила мій пульс, дихання, потім оцінила критичним поглядом препарати, що надходять мені в кров через крапельницю, і після цього заговорила зі мною:

– Як ти почуваєшся, дитинко?

 – Я, – довелося проковтнути першіння, перш ніж я змогла заговорити. Після пережитого марева все, що відбувалося, здавалося сном. І від цього мене почало трусити, тому перше, що я сказала їй, було:

– Скажіть, я – Ребекка, так? Я ж не Евеліна, точно ні?

– Яка Евеліна? – лікарка обернулася за допомогою до матері, але та негативно похитала головою. – Ви пам’ятаєте, як вас звати, міс?

Від переляку я так закивала головою, що вона запаморочилась:

– Так, так, я все пам’ятаю! Мене звуть Ребека Томпсон, я народилася п’ятнадцятого травня п’ять тисяч сімнадцятого року. А поряд стоїть моя мама – Кетрін Томпсон! Можу її дату народження назвати-

– Не треба, – жінка здивовано зупинила мій потік мовлення. – Твого імені було достатньо, я тобі вірю.

– Дякую, – вирвалося в мене мимоволі.

– За що, люба? – потім жінка звернулася до мами. – Вийдіть, будь ласка, я огляну її і, якщо все буде гаразд, приведу до вас.

 ¬14:44¬

Я встигла подивитись на годинник, допоки лікар проводила формальний огляд мого тіла та фізичного стану, тому залишаючи лікарню в ногу з мамою, не здивувалася тому, що вулиця зустріла мене яскравим, хай і трохи холодним блакитним небом.

– Не розумію, чому сьогодні так холодно, - прокоментувала мама, перевіряючи свій наручний годинник.

– Це точно… – я з побоюванням дивилася на всі боки, лякаючись кожному перехожому, кожному голубові і горобчику в листі берез, кожному кіоску з його яскравою і барвистою вітриною, котрих тут було чимало. 

Ми йшли тротуаром. Я трималася за маму, на даному етапі боячись йти самостійно, поки вона розповідала мені все по порядку:  занадто часто поправляючи ідеально покладене волосся, що говорило про нервозність.

– Я прийшла до тями за кілька годин після аварії. Благо, хтось проїжджав повз і викликав швидку, – очевидно, ці спогади давалися їй тяжко. – У мене все ще болить стегно, і я сіпаюся щоразу, як переходжу дорогу, але це ніщо в порівнянні з тим, як я боялася за тебе. Ти пробула у важкому стані майже тиждень, ось п’ятий день, і ти прийшла до тями, – вона кашлянула, прийшла до тями, наче могла зараз вдати, що говорить про щось повсякденне.

У мене все ще земля йшла з під ніг, тому я просто кивнула зі словом «зрозуміло». Потім додала «я рада, що я знову тут». За що отримала щиру мамину усмішку. Вона так рідко усміхається.

На машину за взаємною згодою ми вирішили не сідати, тому вмостилися на твердих сидіннях трамваю. Він з плавним гуркотом катав нас по району, обминаючи зелені дерева та невеликі житлові масиви. 

З голови не йшов той факт, що сон був неймовірно тактильний. Телефону з собою не було, інакше я вже почитала б якусь статтю на кшталт «Усвідомлені сни. Наскільки вони серйозні та як далеко це може зайти».

Але все, що я зараз могла, це дивитися в трохи подряпане віконце і думати, наскільки ж тонка ця грань між життям і смертю…