Глава ІХ

… прийдіть… до тями…

 …юна леді…

 

 …лікарю, допоможіть їй…

 

 

 …прошу вас…

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Я міцніше вчепилася в мамин рукав, відчуваючи, як голова починає кружляти. Спогади мене не відпускали. 

– Мамо, давай швидше додому!

– Що з тобою? – вона різко смикнулася від переляку, видихнула, і продовжила вже спокійно. – Ребекко, не бійся, ти вже майже вдома.

– Ні, – останнє, що злетіло з моїх губ перш, ніж я зрозуміла, що облич пасажирів в трамваї вже не розгледіти так само, як і маминого.

Гіркий присмак у роті. Немов я щойно ковтнула дистильованої води. Відчайдушно хапалася за той уламок свідомості, який ще виглядав, як вагон трамваю та безликі люди у ньому. Ні, я не віддамся цьому сну!… Тільки не знову. 

 

 

Постскриптум: експеримент пройшов вдало 

 

 

 

 

 

 

 

 

«Продовження трактату про крапельниці»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

– Ні! – я швидко і неритмічно моргала, проганяючи геть безтямне марево, допоки не побачила перед собою силует чоловіка років сорока, з коротким чорним волоссям. Він уважно дивився чи на мене, чи крізь моє тіло.

Крім монотонного, ледь чутного пілікання і ще більш невловимого стукоту настінного годинника, в палаті стояла тиша. Пахло стерильно, а сірі суцільні стіни розбавлялися картиною з бузком на ній.

– Ні, йдіть геть… прошу… ви мій сон…

– Не можу, – сизі очі Патріка сфокусувалися на мені. – Я – реальність. Як би тобі не було важко це прийняти. 

– А-Аннет…

– Пішла. Побоялася тебе турбувати зараз. Ти знепритомніла. Я знову поставив крапельницю. Не бійся, – він підійшов, оглянув резервуар, відсторонено дивлячись на рідину. Все було таким тихим, але чітким і відчутним, що, здається, я починала усвідомлювати те, чого найбільше боялася. Це реальність. Це справжній світ.

– Твій фізичний стан не дуже постраждав. Ти втратила свідомість прямо посеред діалогу з місіс Керолайн. Але нічого, таке передбачувано, – він нахилив голову, ніби вивчав мене під іншим ракурсом, намагаючись побачити щось, чого раніше не помічав. – Відпочинь, юна леді. Наступні кілька днів обіцяють тобі повний спокій.

– Я… – горло зсередини стиснув спазм. – Мама… Я бачила її. Вона ж була як справжня, чому? Ще кілька зупинок, і ми б доїхали до будинку, і я б побачила тата! Побачила б, клянусь! Патріку, чому їх немає?!

Сльози пробилися назовні і потекли теплими потоками по щоці. Чоловік заплющив очі.

– Вони є. Ви ходите під одним небом. Ваші шляхи перетнуться, Ребекко. Але не зараз. Зараз ти Евеліна. І, прошу, дитино моя, – він обережно підійшов, присів. Не торкаючись мене, продовжив, – Прийми це. Знаю, ні, не знаю, наскільки це важко, але іноді… – він опустив голову. – Потрібно подолати страх висоти, щоб піднятися сходами вгору, і ніколи не дивитись назад. А сидячи на сходах мимоволі дивитимешся вниз.

– Там холодно, темно і страшно… допоможіть.

– Допоможеш лише ти собі сама. Прошу.

Я здавлено кивнула, ковтаючи сльози. Потім ще раз, переконливіше.

– Спасибі. Я допоможу собі так. Якось… колись… навіщось…

Потріпавши легкою рукою моє плече, лікар підвівся. Дивлячись на те, як тремтячи і здригаючись від схлипів, заплющуються мої очі, він прошепотів:

 – Спи, юна леді. Поспи ще трохи.