Глава ІІІ • Найрідніший пил пахне тополем і ментолом •

Еріка Лонгфорд. 
Понеділок, 9 березня 
 ¬08:11¬

На мене стомлено глянула дівчина з розкуйовдженим каре, нафарбована швидкуруч, і перекинутим ганчірковим рюкзаком через одне плече, вартувало мені лише глянути в дзеркало. Я зробила це мигцем, перевіряючи ще раз зовнішній вигляд. Знайшовши серед жмені запасних зв’язок саме свої ключі, стиха бубнячи собі під ніс про безлад, я попрямувала до дверей, переступаючи через чиїсь черевики.

Придивилася. Чорно-білих кросівок на високій платформі серед загальної маси я не виявила, а отже, сестра вже пішла в універ.

 – Ти до школи? Не спізнюєшся? – з’явилася з кухні мама із напівзав’язаним жмутом волосся, паралельно спілкуючись з якоюсь своєю подругою по телефону. 

 – Ну, це не причина в неї не йти, – байдуже стенувши плечима, я схопилася за дверну ручку, повиснувши на ній, – Бувай. 

 – Бувай, – почулося від мами, яка встигла вже зникнути з коридору.

 – А і ще, постарайся більше не курити у кватирку, все одно смердить!  – кинула я, наступної миті вже замикаючи вхідні двері.

Стукаючи кросівками по сходах, спустилася на поверх нижче, почала тарабанити по дверях. 

– Черрі, виходь, я не буду тебе довго чекати.  Черрі-і-! – сподіваюся, сусіди не сильно обуряться. Ну а що, кому до школи, кому на роботу, ще нехай спасибі скажуть за те, що бужу.

З потрібної квартири почулася метушня.  Потім двері відчинив хлопець із закудланою чорною шевелюрою.

 – І тобі доброго ранку, Еріко.

 –А ви, я бачу, тільки підвелися хвилину тому, так? Привіт, Адріане, – я протиснулася всередину. Пахло пересічною маленькою квартиркою околиць району, і кавою на додачу.

– Щось ти сьогодні рано, Ері, – слідом за мною до кімнати з боку кухні увійшла дівчина, тримаючи в руках чашку, з якої підіймалася запашна пара. 

Одягнена у в’язаний, сірий з коричневим светр, що спадав з її плеча, вона недбало заправила копицю каштанового короткого волосся на вухо, хоча частина пасма все ж таки вибилася назад, і зрештою позіхнула. Я на видисі мовила. 

 – Перший урок історія, місис Локкел сама запізниться, ти ж знаєш.

– Отож, – дівчина присіла на край дивана, закинувши ногу на ногу і зробила ковток. – Ти збентежена. Все в порядку?

Я мимоволі повела плечем. Питання Черрі було очевидне, але від того не менш спонукало до неприємних почуттів. 

 – Батько знову у відрядженні. Тобі ж уже відомо, що тоді в будинку порядку не буває.

 – Ох, зрозуміло. Ну, тобі не звикати, – дівчина підвелася, полишивши вже за мить порожній кухоль на підлозі, і захопила звідти чорний портфель. Прямуючи до мене, поплескала по плечу. – Ходімо.

І так, поки Черрі розпитувала свого брата про те, коли ми маємо писати самостійну з тієї ж злощасної історії, ми втрьох попрямували на вихід із п’ятиповерхівки.

Металеві двері грюкнули за нашими спинами.  Я з радістю вдихнула холодне ранкове повітря. Двірник скоса позирнув на підлітків, що прямували до школи так само, як тижнями до цього. І ми робитимемо це і тижнями після.

Завернули в арку, виходячи із двору.

– Цікаво, як там Ребекка? – спонтанно поцікавилась Черрі, трохи нервово зсуваючи лямку свого рюкзака. Я притишено хмикнула. 

– Безумовно краще, ніж ми зараз. 

– Я би не хотіла зараз пертися на літаку на інший континент, маючи за пазухою купу шкільних боргів, – звела свої темні брови дівчина, зморщивши носа, немов від огиди. 

– Ребекка не має стільки боргів, як ти, Черрі, – посміхнувся Адріан. Вона ледве стрималася, щоб не штовхнути його. 

– Принаймні, я не заздрю. 

– А хіба я заздрю? – смутно глипнувши собі під ноги, я силувано підняла очі нагору, до неба, уявляючи як десь там летить літак із Ребеккою на борту. Цікаво, чи страшно їй зараз? 

– Давайте ми всі просто дружньо зізнаємося, що кожному з нас хотілося б мати стільки грошенят, щоби мати змогу літати до Ірусії як до себе додому, – піднявши долоні догори, втихомирив мої думки Адріан. 

– Тобі б так точно хотілося, – двозначно склала руки на грудях Черрі. Я автоматично відволікалася, проте через мить вже згадала початок розмови. 

– Не знаю, що з нею. Вона не писала сьогодні. Мабуть, ще спить, зрештою її літак на шістнадцяту годину, може собі дозволити. 

– То що, мені її не кошмарити зараз? – трохи розчаровано запитала саму себе Черрі. 

– М-м-м, напишемо їй на одному з уроків. 

– Ну гаразд, вмовила. 

Ми продовжили крокувати запилюженим тротуаром, теревенячи, перегукуючи потік транспорту, що нескінченно форсував дорогу обабіч нас. Брудно-білі корпуси школи вже виднілися за кілька перехресть. 

Нам зустрічала вітальна, трохи вицвівша у зелених кольорах вивіска. Учні розповзлися усім подвір’ям, займаючи лавочки або блідий газон попід будівлями. 

Я дістала телефон з кишені спідниці, перевіряючи час.

 – Вже майже половина. Ми прийдемо принаймні пристойно?

 – Можливо, – дещицею байдужості відповіла Черрі.

 – Без Ребеки немає причин поспішати і приходити вчасно, – зауважив Адріан. Я згідно кивнула. І справді, ця енергійна та пунктуальна Томпсон була єдиною причиною приходити до початку уроку щопонеділка. Ну, окрім іще одного…

– Гей, ви чому так пізно? – Ми синхронно обернулися ліворуч. До нас простував навскіс шкільного двору блондин, насуплено повторюючи, – Чого я мушу вас чекати цілих десять хвилин?

 – Ох, Даніелю… – я характерно нахилила голову, спостерігаючи за тим, як хлопець відкидає манжет сорочки, демонструючи нам час на своєму годиннику. 

 - Шановні, я-

– Дані, прошу, не гнівайся, – посміхаючись, Адріан поплескав його по плечу. – Приймай ситуацію такою, яка вона є. Ми тебе дуже любимо та поважаємо.

 – Отож, і тому взагалі приходимо, –  розсміялася Черрі. Потім її горіхові очі набрали теплішого відтінку, – Ну все, завтра встаємо нога в ногу із тобою. Ходімо.

І закинувши руку йому на плечі, вона поплелася до школи вслід за Адріаном. Я придушила в собі зворушливу усмішку, та підійшла до Даніеля з іншого боку.

 – Вибач.

 – За що?  – риторично і добродушно посміхнувся той. Потім обережно звільнився. – Ну все, Черрі, ти мені зараз шию зламаєш.

Далі наша четвірка завалилася до школи без спроб зламати одне одного. Я обернулася назад, тільки на мить, глянути на ранкове сонце. Невже все так погано?

Адже можна спробувати забути про будинок хоча би у стінах школи?  Як там кажуть реалісти… жити тут і зараз?

Так виходить, тут і зараз все гаразд?

– Еріко, ти йдеш?  – я схаменулася, відреагувавши на голос Даніеля. Той у вичікуванні теж схилив голову.

 – Йду, йду, – струснувши портфелем, я поплелася за другом усередину. 

¬14:49¬

Я відписалася Ребецці на перерві, після історії. Ми з Черрі по черзі докучали їй у групі, і я дуже сподіваюся, що Томпсон розцінила це за нашу дружню підтримку, а не за невігластво та грубіянство.

Дивні та сплутані почуття не полишали мене на літературі, я не могла до ладу зосередитися.

 – Щось ти сьогодні зовсім не виспалася.

Я розгублено підвела голову. Власник білявого волосся задумливо вертів ручку в руці. Ох, ця вічна купка енергії на ім’я Лінкольн Харріс сьогодні теж напрочуд пасивна. Якщо сумувати, то всією компанією, звісно. 

 – Та я як завжди, – підперши підборіддя рукою, я глянула на дошку, на якій білою крейдою була виведена сьогоднішня дата.  Двадцять дев’яте травня…

 – М-м, сумніваюся. Але, як знаєш, – хлопець теж повернувся до уроку. 

Я не полінувалася обернутися до Черрі, що сиділа позаду мене. Та дивилась у нікуди. Я хотіла вже заговорити першою, як от…

– Міс Лонгфорд, чи не могли б ви повернутися до уроку, і не витати в хмарах? – вальяжно розвернувшись у мій бік, прогриміла, як грім із хмарного неба, кудрява викладачка літератури.

Через секунду мого споглядання власного пеналу, вона втратила до мене інтерес, знову звертаючись до Даніеля, що мав сьогодні здавати свій реферат. Над ним він вчора по-справжньому старанно і відповідально працював. Всім би такий ентузіазм.

– А ви, Воррене, продовжуйте свою доповідь…

Ну, як скажете. І поки Даніель мучився біля дошки зі своїми «Останніми митями світла», приречено зітхнувши, я взяла олівець, і почала виводити в зошити хитромудрі візерунки. «Останні миті світла»… звучить якось дуже приречено. 

 – …незважаючи на сувору критику, жанр набув популярності після Четвертої Світової Війни, яка вже вкотре продемонструвала ефемерність і невизначеність людських особистостей, їхніх доль і життя загалом. Абсурдність та багатозначність філософії даного твору набула статусу частовживаної теми тогочасних дискусій…

…Ребекко, Ребекко, чому ж тобі припекло їхати до бабусі саме сьогодні, адже ти теж так готувалася до цього реферату…

 …абсурд. Яке багатозначне слово. Комусь – абсурд, а комусь – сенс у житті.

– …і, власне, сам Кость Ер-Де Кото. Відомий островицький письменник, чиї твори, навіть попри вищесказану критику, мали чималу популярність серед суспільства. Його найгучніший роман «Останній постріл» став сенсацією у тогочасній культурі, поставивши крапку в униканні теми війни у людей, насамперед в Остротязі. Він перевернув бачення світу, змусив переглянути своє ставлення до прожитого іще раз, отримав статус «найвпливовішого твору сорок третього століття»… 

Вітер за вікном поніс за собою оберемок зеленого листя, зірваного з берез шкільного двору. Сподіваюся, вчителька дозволить Ребецці здати реферат через два тижні.

Мажори вони. В ім’я чого так зриватися зараз? Я спохмурніла, не дозволяючи таким думкам брати гору над іншими в голові.

Даніель закінчив, а за ним і ще двоє учнів.  Дзвінок обірвав Клаудію, четверту, і вона разом з усім класом зітхнула із полегшенням.  Записавши нашвидкуруч домашнє завдання у щоденник, я попрямувала до виходу з кабінету, радіючи, що сьогоднішній урок пройшов без зайвого напруження.

– Ребекка не відповідає, – пролунав тужливий голос Черрі за спиною.

– Ну, вона й не зобов’язана відповідати тобі щомиті, – я позіхнула, примруживши стомлені очі. 

– І то правда, – шатенка зітхнула, а потім обернулася, вишукуючи когось у коридорному натовпі. – Гей, Карен, ти ж обожнюєш геометрію! Дай-но мені по-дружньому конспекти перед уроком?

 – Ми з тобою не друзі, – зневажливо хмикнула темношкіра дівчина. Черрі безкомпромісно підійшла, закинувши руку їй на плече.

 – Але можемо ними стати на час, допоки мені потрібні конспекти.

 – Ой, пішла ти, – та беззлобно засміялася, тицьнувши їй до рук свої записи.

 – Ох, вельми дякую, – Черрі переможно помахала мені зошитами, і вирушила на лавочку в кутку, готуватися до невивченого уроку.

У мене з геометрією зараз все було в порядку, та й до того ж наступний урок – пекарство, тому я вирішила дати Черрі особистий простір, і сперлася на стіну, діставши телефон.  Хоча насправді тишком-нишком змушена була спостерігати за оточуючими, тому що на моєму гаджеті залишилося 13 процентів (як можна було забути поставити його на зарядку вчора вночі?) і я хотіла заощадити її якомога довше. Але хоча б музику послухати можна, інакше буде зовсім нудьга.

Даніель стояв в оточенні півдюжини ровесників, ведучи з ними залучену розмову.  Легка посмішка торкнулася моїх вуст. Я завжди щиро дивуюсь тому, як йому вистачає стільки енергії, щоб витрачати її на активне спілкування з оточуючими. Хоча я б не назвала його екстравертом. 
Сподіваюся, у Даніеля все гаразд, і він не починає свій внутрішній біль топити у безкінечному потоці комунікацій, як уже було колись.

Я метнулася поглядом вправо, поки що відволікаючись від споглядання пшеничної шевелюри Уорреена. Там, розташувавшись на підлозі поруч зі своїм рюкзаком, сидів Адріан, який також ізолювався від зовнішнього світу у своєму телефоні. Щоправда, до нього вже прямував Лінкольн, який ще з відстані кількох кроків почав йому щось джеркотіти. 

Той глянув на нього мигцем, не змінюючи свого положення, і продовжив слухати від співрозмовника потоки інформації.  Незважаючи на холодну і досить відсторонену манерність Адріана, і протилежну цьому активну і яскраву характерність Лінкольна, ці двоє якимось дивом знаходили спільну мову час від часу.

 – У хмарах витаєш?

 – А? Що? – я вимкнула музику, глянувши на причину занепокоєння. Даніель нахилив голову, уважно дивлячись на мене.

 – Ходімо. Невдовзі вже буде перший дзвінок, а нам в один корпус.

– Точно. Ходімо, — склавши телефон разом із навушниками в кишеню, я підібрала з підлоги портфель, і, кивнувши Черрі наостанок, попрямувала за Даніелем.

У грудях звила гніздо тривога. Я знову сконцентрувалася на ній, коли яскраве сонце засліпило, варто було нам вийти на подвір’я, долаючи відстань до потрібного входу.  Світла пелена огортала, немов уві сні.

Чому наша підсвідомість завжди заздалегідь знає, коли станеться щось погане? І що саме станеться.

Я непомітно мотнула головою, вирішивши не розвивати цю невиразну тему у себе в голові. Сонце палило у спину, коли ноги самі завели по звичній стежці до будівлі кулінарії. Від цієї місцини як завжди пахло борошном та теплом. Я із полегшенням вдихнула знайомі аромати. 

Прошу, Ребекко, відповідай.