Глава VII • Кут заломлення світла від вуличних ліхтарів •

¬22:13¬

 

Вони самі не знали, чому вийшли так пізно у двір. Кожен з трьох.

Даніель думав провітрити голову після домашнього завдання з природознавства, Адріан, либонь, скучив за нічним туманом, а Деррен вирішив просто вийти покурити. І тому кожен зараз стояв під одним карнизом і дивився на те, як молочна пелена огортає чорні стовбури і тонке гілля дерев, що освітлюються позаду білими ліхтарями.

Даніелю сьогодні спокою не давала тривога. Зазвичай він був хлопцем стриманим і вмів брати гору над емоціями. Зовні нічого не порушувало звичного режиму, але внутрішньо творилася шалена буря.

– Будеш? – хлопець глянув на Деррена. Той звертався не до нього, а до Адріана, простягаючи цигарку. Той коротко кивнув, притуливши її до губ і нахилився до запальнички, заплющивши очі. 

Коли дим огорнув його кутасте обличчя і хлопець відвів руку, погляд сірих очей пронизав задумливого Даніеля. Під світлом ліхтаря в погляді Адріана мерехтів ледь помітний лазуровий відтінок. 

– Ти виглядаєш зараз так, ніби або почнеш знову говорити про шкоду нікотину, або попросиш собі теж.

– Друге.

Деррен здивовано смикнув бровами і потягнувся за ще однією, але Адріан зупинив його рукою, ледь торкнувшись, проте цього вистачило, щоби Мартіно завмер.

– Даніелю, тобі нагадати, що ти не куриш?

– Не обов’язково. Скажи, це допомагає відволіктися від непотрібних думок? – на що чорнявий негативно мотнув головою.

– Ні. Допомагає легше їх сприймати. Що сталося?

Блондин упер погляд в черевики. Не дуже хотілося говорити про те, що за ці дні йому довелося кілька разів знепритомніти, причому за не дуже сприятливих обставин. Мало того, що батьки побачили, то ще й на поході до лікаря наполягають. Але сам Даніель не був певен, що варто так турбуватися. Не знецінюй себе, Воррене. 

– Мені здається, я захворів, – найпростіше, і від того найскладніше формулювання відповіді. Деррен зітхнув, затягнувшись димом:

– Усі ми хворі.

– Конкретика? – Адріан сперся на цегляну стіну позаду, і Даніель послідував його прикладу. 

– Я втрачав свідомість кілька разів. Загальне самопочуття залишає бажати кращого. 

– Ходив до лікаря? – поки що важко було зрозуміти, наскільки глибоко Даніелю вдалося схвилювати співрозмовника своїм одкровенням. Той похмуро дивився на смітники біля карниза.

– Ні. Вважаю, це зайве.

– Чому мене оточують одні придурки? – почулося риторичне запитання від Деррена. – Ти, блядь, розумієш, що це твоє здоров’я, чи ні?

Від суміші злості і турботи в інтонації старшого Даніель знову відчув нудоту, яка, здається, тільки-но нещодавно відпустила його.

– Розумію.

– Тоді на біса себе знецінюєш?

– Голос розуму, – проворкотів Адріан, приховуючи гострі риси обличчя за туманом сигаретного диму.

Блондин стомлено видихнув, закинувши голову:

– Та гаразд вам, гаразд. Я все розумію. Піду до лікаря, добре. 

– І більше не став себе на друге місце. Зрозумів? – роздратовано спитав Деррен.

Замість відповіді Воррен простягнув долоню у бік Мартіно:

– Я чекаю, – глянув на Адріана, але той просто стенув плечима, більше нікого не зупиняючи.

Даніель ухопився двома пальцями за сигарету, заворожено спостерігаючи за тим, як Деррен її підпалює. Коли маленький шматочок попелу впав їм під ноги, хлопець невпевнено потяг руку до губ. Він ніколи раніше не пробував, а зараз відчував страх, адже це в будь-якому випадку тільки погіршить його стан. Проте, яка різниця?

Густий дим їдко потрапив у легені і без того бідного хлопця, і він відчайдушно закашлявся. Мабуть, не варто було затягуватись так глибоко.

– Кхе… та ви… кх- – болісно вдихнув. – Як ви це робите?

– Легко і просто, – знизав плечима Лужанський і затягнувся, ніби навмисне дражнячи друга. Даніель хмикнув, знову прийняв вертикальне положення після напівзігнутого стану і спокійно повторив його жест. Цього разу їдкість зменшилась у рази, і кашель був успішно пригнічений.

Адріан оцінив це косим поглядом, але промовчав. А Даніель, спостерігаючи за тим, як дим виходить з вуст, відчув, як тіло ніби саме себе вже накручує, нашіптуючи про вдавану легкість.

Ліхтар сяяв жовто-персиковим кольором в невеликому радіусі, і блондин заглядівся на те, як світлячки та інші комашки злетілися під його світлом, утворюючи хаотичні рухи.

Не відволікаючись, Даніель ще раз вдихнув дим, усвідомлюючи, наскільки йому зараз не страшно та не соромно. Навіть очі перестали сльозитися. 

– Твоя мама скаже, що ми на тебе погано впливаємо, – зауважив Деррен.

– Але ж так і є, – не відриваючи погляду, кинув Воррен. 

– Не забудь набризкатися чимось, як додому прийдеш. І в підлогу дихай, – дав цінні настанови Адріан. Не отримавши жодної відповіді чи подяки, юнак продовжив спокійно обговорювати зі своїм темнобрисим товаришем той факт, що електронні сигарети не набагато вигідніші за звичайні, і незабаром вони перейшли на цінові співвідношення, від яких Даніель був зовсім далекий. 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Злість. Гнів. Образа. Чи маєш ти право їх відчувати?

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Ні.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Ти маєш бути прикладом. Інакше ти ніхто. Нікчемність. Думаєш, тобі пощастило, як комусь? А ти маєш приклади «когось», кому пощастило? Усі нещасні.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Даніель відчайдушно заморгав, щоб потік думок скоординувався в інше русло. Але замість думок заблимав ліхтар.

Чиясь холодна рука торкнулася його. Хлопець здригнувся, пізно відчувши порожнечу між пальцями. Адріан загасив його сигарету об цеглу у стіні:

– Не переводь продукти.

– Ти сам її загасив.

– Так, бо нудно.

Даніель сподівався, що за цим жестом буде якесь пояснення, але, схоже, це була єдина причина. Ні, ну яка людина від нудьги гаситиме чужі сигарети? Даніель насупився, ніби в нього відібрали улюблену іграшку, підібрану ним же із пісочниці, і з легкою заздрістю дивився на те, як Деррен, докуривши, дістає другу. Лужанський заперечливо хитнув головою на його німу пропозицію, поки сам притоптував свій недопалок підошвою, залишаючись у тіні.

Вони продовжили говорити. Тому Даніель повернувся до свого ліхтаря. Той блимнув у такт його морганню.

– Що за чорт, чому ця махіна різко заблимала? – ніби між іншим, перебив сам себе Мартіно. Йому у відповідь синхронно знизали плечима.

Відвівши погляд, Даніель не помітив відблисків, що мали залишитися в очах, і, вважаючи це дивним, вирішив перевірити свою теорію. Знову глянув на джерело світла. Відвів погляд. І справді, зір відновлюється миттєво, йому немає жодних перешкод. Як таке може бути?

З сусіднього двору загавкав пес. Але хлопець не відволікся. Він знову глянув на ліхтар. Піддався течії, направив усю свою злість на… щось. І це щось рухало їм, рухало, сотні маленьких згустків енергії зійшлися в один, визначивши мету свого потоку настільки чітко, що в нього запаморочилася голова. Доки, з перебоями, ліхтар остаточно не згас.

– Ну і навіщо, Даніелю? – почувся голос Лужанського. Кілька секунд пішло на те, щоб очі звикли до відносної темряви.

Від кінцівок неначе відійшла вся кров.

– Я… я…

– Ти з таким гнівом спопеляв ліхтар, що він тепер погас, вітаю. А тепер увімкни назад.

– Але ж це не я зробив! Ти чого? – на що почув хриплуватий смішок, і «Розслабся, Даніелю».

Та як тут розслабитися?

– Ой, мені, здається, знову зле… – хлопець сперся всією вагою на стінку.

– Курити треба менше, – у напівтемряві, десь там, де знаходилося обличчя Деррена, на мить підсвітився помаранчевим попіл, а потім просочився крізь повітря дим.

Інші ліхтарі на вулиці залишалися в стабільному стані, тож Даніель висловив своє бентеження: 

– Якби були проблеми зі світлом, то згасли б усі. Отже, щось із цим не так.

– Судячи з усього, – відповів Адріан.

Деррен глянув на свій годинник, що віддав на мить сріблястим блиском:

– Що ж, друзі, я вже піду мабуть. До скорого.

– Ну гаразд, іди, Жон Фуєрре, – попрощався з ним Лужанський. Закотивши очі, Мартіно пішов собі, докурюючи дорогою.

– Бувай, – Даніель отримав легкий кивок за своє прощання.

Після цього приятель Даніеля ще певний час спостерігав за силуетом, що зникав у тінях, а потім переключився безпосередньо на блондина. Сірі, трохи втомлені очі дивилися в сріблясту райдужку Воррена, проте через мить юнак просто сказав:

– Залишу тебе одного. Подумай про це зараз, щоб потім цілий день не напружувати собі цим мізки. Добре?

– Дякую, – Воррен кивнув йому, поринаючи в себе. Щойно спокійні кроки Адріана затихли, а після характерного пілікаючого звуку домофона відчинилися, і з металевим стукотом зачинилися під’їзні двері, блондин повільно сповз униз, осідаючи на асфальт.

Зарився пальцями у волосся, але потім звільнив свою голову від цього і просто закинув її, дивлячись на зірки.

Що я зробив кілька хвилин тому?… Мені потрібно шукати цьому пояснення, чи ж перевертати сторінку життя, заплющувати очі, і просто жити далі?

Даніелю здавалося, що його серце ніколи не гупало так, як у ці хвилини.

________

 

П. С. „Жон Фуєрре – ліричний герой відомої серії дуонських романів. Щось на кшталт нашого ДонЖуана (звідси і ідентичні значення висловів)