Повернутись до головної сторінки фанфіку: Щасливого покійного літа

Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.

Повний текст

Понеділок, 9 березня

¬09:10¬

 

Пізній ранок зустрів мене солодкою кавою з корицею та надмірною зібранністю мами. Батько лише нишком усміхався, спостерігаючи за тим, як вона, заправляючи волосся, вишукує щось в телефоні. 

– Повторюю. Літак з Грінвуду до Крамарева на 16:00. Ти готова? 

– Я тільки поїла, – розвівши руки, я невинно стенула плечима. 

– Ох, я маю на увазі валізу. Всі необхідні речі, ти фен взяла, сподіваюся? 

– Так, фен взяла… – підперши рукою підборіддя, я продовжила колупати вилкою млинець. 

– Чудово. Йди пиши своїм подружкам, прощайся, тому що ми через двадцять хвилин виїжджаємо, – відправивши пусту філіжанку у посудомийку, мама попрямувала в коридор. Тато, спостерігаючи за цим усім, хитро підморгнув мені: 

– Доглядай там за бабусею. Я сумуватиму. 

– І я, – усміхнувшись, я послідувала прикладу мами, поклавши посуд до належного місця, та пішла до своєї кімнати, востаннє перевіряти, чи все підготувала до поїздки. 

З Вааном я встигла списатися ще півгодини тому. Після спілкування з ним у мене немов від серця відлягло. 

А двоє моїх прекрасних подруг продовжували написувати в чат напутні цитати, і я вирішила поновити переписку з ними вже в машині. 

І ось, на деякий час мені доводиться полишати цю заповнену сонячним запахом кімнату. Проміння підсвічує кожну пилинку, дзеркало все так само чергує біля дверей, а ловець снів продовжує свій вічний пост біля узголів’я ліжка. Я торкнулася рукою темно бурого пір’я. 

– Скоро повернусь. Чекай на мене, – деяким речам варто залишатися у найріднішому місці їхнього господаря, щоб невидима нитка пов’язувала його з ними, крізь усі відстані. 

¬10:14¬

Чорний автомобіль легко їхав по пильній, плавно оминаючій ділянки пустки, дорозі. Я меланхолійно спостерігала за тим, як попереду видніється лісосмуга. 

Мама у півгодинній мовчанці вела, зосереджено вдивляючись вперед. Навіть занадто зосереджено. 

Я намагалася не нервувати перед польотом. Котрий мені доведеться подоб самому. Не те, щоби я боюся висоти або літаків, але все ж – невже мене справді вважають настільки самостійною? Відповідальність викликала гордість та настороження одночасно. 

– Як ти себе почуваєш? – тихо запитала мама. Я чесно відповіла. 

– Хвилююся. 

– Не варто. У дорослому житті на тебе чекає багато перельотів. В них немає нічого небезпечного, ти звикнеш. 

– Звикну, звикну… 

– Мама останнім часом себе не дуже добре почуває… Я серйозно. Тобі слід допомагати їй, чим тільки зможеш, – мені знадобилося кілька митей, щоб усвідомити, що під «мамою» вона мала на увазі свою, а не мою, тобто саму себе. 

Ну звісно, а ти в нас, мамо, трудоголік, і не можеш себе хоча б іноді почувати не дуже добре. 

– Звісно, – навіщо мені кожного дня наголошувати на тому, що бабуся так потребує моєї неоціненної допомогти? Правду кажучи, она завжди з усім чудово поралася сама. Пелагея вкрай самодостатня і стійка жінка. Час від часу, я навіть заздрю її силі духу… І тому часто намагаюся брати приклад. 

Відкашлявшись, я все ж наважилась поставити запитання.  

– А як щодо тебе? 

– М? – не відволікаючись від дороги, мама лише злегка повернула голову у мій бік. Сонце, витіснившись з-під хмари, нахилилося світлом на русе хвилясте пасмо волосся. 

– Як ти себе останнім часом почуваєш? 

– Ох, сонечку… – вона провела пальцем від оком, заправила прядку за вухо. – Як бачиш, відпочинок поки що тільки у тебе. Я працюю. І я з радістю полетіла би з тобою, але боюся, що зможу це собі дозволити тільки в середині літа. 

– Нічого, я розумію, – відкинувшись на спинку сидіння, я пробігла очима по палевому степу. Низькорослі дерева уже були позаду. 

Асфальтова дорога все також ж темною змією просікала фактично не доторкану людською рукою пустку. Від неї завжди віяло просторим запиленим присмаком волі. 

Очі замружились. Мама для фону зробила радіо гучніше. Ритмічний джаз заповнив салон. 

Біжи. 

Розплющивши очі, глянула у дзеркало бокового виду, на мамине обличчя. Таке серйозне, проте без жодної зморшки. Куди? 

Посмішка торкнулась моїх уст. 

За всю годинну поїздку нам зустрілося хіба що з десяток автомобілів. І зараз позаду неквапливо просувався білий мікроавтобус. Водій, видимо, поспішав більше ніж ми, бо починав поступово наганяти швидкість. 

– Бовдуре, обганяй вже, – стомлено зітхнула мама, постукавши нігтями по керму. Пізно. 

Я тихо видихнула, на секунду напружившись, і глянула назад. Але нічого толком зрозуміти не змогла, не встигла. Тільки відблиск на лобовому склі не нашої машини. 

Удар. 

Мене підкинуло. Спочатку здалося, що зовсім трохи, і все зараз повернеться на свої місця, проте це була лише мить. Голова пішла обертом у шаленій каруселі. Вереск гальмування, біль. Прониклива та ріжуча, як лезо. 

Тіло заломило, придавило, голову мовби відкинуло кудись назовні. Не можу нічим поворухнути…

– Ребекко! Ні! – звідкись зсередини моя свідомість кричала голосом моєї матері. Або це вона і була. 

Повернись, повернись, повернись, повернись…

– Евеліно, ми чекаємо на тебе. 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Дев’ятого березня, о десятій годині двадцять одну хвилину Ребекка Томпсон розбилася насмерть у автомобільній аварії, так і не доїхавши до пункту призначення. 

    Поскаржитись
    Ставлення автора до критики: Позитивне