Глава VI • Pulsate et aperietur vobis •

Август Наронг.

Четвер, 12 березня 
¬11:33¬

Цим відносно прохолодним березневим днем ​​я вирішив сходити до адміністрації Сільськогосподарської Грінвудської школи хоча б сьогодні ввечері, щоб до початку наступного тижня я вже міг спокійно її відвідувати.

Своє дванадцяти-чотирнадцятиріччя я провів у середній грінвудській школі, яка, щоправда, не мала жодного відношення до тієї, до якої я хочу вступити зараз, але не думаю, що в цьому місті система вступу в різних навчальних закладах дуже відрізняється одна від одної.

Від цих років віяло димом вихлопних газів, їдким та морозним, що розвіювався у нічній прохолоді. Я кліпнув очима, щоб не занурюватись у них повністю.

Так, я зараз маю вільний час, який варто провести з користю.

Я з обережністю поклав свою скрипку на стіл, думаючи, куди б її прилаштувати зручніше. Поруч прилаштував тераріум. Ше Сюан зачудовано роздивлялася нові стіни, періодично кліпаючи зміїними очима. Я не рідко бачив в її погляді більше мудрості, аніж в людях, що оточували мене. 

Домашній улюбленець та музичний інструмент були тими речами, які нарівні з ще дюжиною предметів першої необхідності, були узяті мною незважаючи на те, що ймовірність подальшого перебування тут спочатку була не дуже високою. Хай Ваан і може вважати мене диваком. 

Розташувався я в кімнаті на другому поверсі, яка до цього була порожньою. Приємне денне сонце нахиляло свої промені на персикові фіранки. Змахнувши рукою легкий шар пилу зі столу, я мимоволі посміхнувся. Видно, що Ваан для видимості тут прибирався повсякчас, але для того, щоб бути в цій кімнаті на постійній основі, потрібно провести прибирання як слід і якомога раніше.

¬12:59¬

Спустився на ґанок. Ваан зараз був у своїй бібліотеці, вже півгодини як. Мені щиро було приємно, що брат починає повертатися до звичних графіків, хай це і могла бути ілюзія. 

– Потрібно буде… за кілька тижнів умовити його знову зайнятися клубом… — шепотів я своїм думкам, виливаючи брудну від пилу воду на траву біля паркану.

Ми не зможемо прийти на похорони Ребекки. І ніхто не зможе. Її батько заборонив будь-яких присутніх, окрім близьких родичів.  Я з одного боку навіть міг його частково зрозуміти, а з іншого боку для Ваана це був дуже болісний удар. Не знаю, як би реагував на його місці, але явно не менш негативно.

А з третього боку, це зовсім підозріло… Її батько настільки травмований і зламаний, чи ж егоїстичний та черствий?

– Та хто його знає… – стиха прокоментував я собі під ніс, коли відро було вимито водою з-під шланга. Хочеться вірити в доброту людських сердець, а не в їхню жорсткість. 

Чийсь пильний погляд за спиною змусив мене напружится. Секундою пізніше почувся трохи грубуватий тембр:

– Август Наронг, якщо не помиляюся.

Здивувавшись, я обернувся в бік звуку.  Спираючись руками на хвіртку, там стояв високий широкоплечий брюнет. Схиливши голову, він якось надто вже серйозно вивчав мою постать. При всьому своєму бажанні, я його все ж таки не згадав.

– Не помиляєшся, – залишивши відро на траві і наблизившись до співрозмовника, я віддзеркалив нахил голови, – А ти…?

– Деррен Мартіно. Приємно познайомитися, – той простяг руку, і я свого часу помітив недешевий годинник на зап’ясті. 

Хотів був натякнути, що його ім’я мені нічого не дало, але новоспечений знайомий не змусив себе чекати, і пояснив:

– Не лякайся, я друг Ваана. А ти – його молодший брат, чув про тебе.

– Радий, що в нього є підтримка у важкий період, – я щиро здивувався вияву друзів у Ваана, враховуючи його пустельницький спосіб життя, але вирішив зовні не давати натяки на подібні думки, – Ти прийшов його провідати? Він зараз у бібліотеці, скоро звільниться.

– Ні-ні, зараз я прийшов саме до тебе, – на його губах з’явився натяк на усмішку.  До мене? Цікаво…

– Гаразд, а чому? – через мить я зрозумів, що мабуть, варто пустити Деррена всередину, з якими б намірами він не прийшов, та й до того ж навряд чи ці наміри настільки вже кримінальні, – Проходь.

– Дякую, – зайшовши у двір, хлопець з явним впізнанням оглянув будинок, і, сховавши руки в кишені, продовжив, – Гарне питання чому. Може, по мені і не скажеш, але я хвилююся за Ваана.

Судячи з його безтурботної манірності, я й справді засумнівався б, але зараз помітив, як запалали вогнем його сірі очі на останніх словах. Кивнув.

– Вірю.

– Це добре, що віриш. Але я, власне, прийшов глянути на його… порятунок, – кілька секунд він підбирав правильне слово, напевно, балансував між прагненням не зачепити мене і правильно висловити думку. Я мимоволі помітив:

– Врятувати себе він може лише сам. Я хіба йому в цьому допоможу.

– Ну ось, уже хоч щось, – брюнет наблизився на крок. – І мені цікаво дізнатися, що ти за людина.

– Це взаємно. Мені завжди було цікаво дізнатися, хто може стати найкращим другом Ваана.

– Навряд чи хтось із спільних знайомих міг би назвати нас найкращими друзями. Але все ж.  Як гадаєш, ти зможеш допомогти йому вибратися з цього? – у його голосі проскакувала надія.

– Тільки якщо він сам цього захоче.

– Правильно думаєш. Ну, що ж, тепер друге питання, – він глянув спочатку мені за спину, і я мимоволі теж, але винуватця торжества там поки що не виявилося. – Ти переводишся в школу на Аут-ву?

Як би не було соромно, але я не пам’ятав назв вулиць у Грінвуді.

– Це яка?

–Сільськогосподарська.

– Ага, зрозумів. Так, – навіщо йому ця інформація? Але й тут Деррен поспішно пояснив:

– Я сам із неї випускався. У мене там є знайомі, тож принаймні з друзями допоможу.

Відверто кажучи, це великий плюс, я відчув значне полегшення після його слів. Але з іншого боку, чи настільки велика йому вигода допомагати?

– Було б непогано, на одну проблему менше.

–От і чудово. Я, власне, прийшов запросити тебе на зустріч з ними, ну і зі мною, зрозуміло.  Нові знайомства тільки на користь, скажи? – він діловито глянув на годинник, мабуть, не чекаючи відповіді, бо відразу ж затараторив, – Упс, мені час бігти.  Знаєш кафе в кінці цієї вулиці? – він тицьнув пальцем у повітря навпроти мене, задкуючи у бік виходу з двору.

– Ага… – я подумки спробував згадати маршрут. Вийшло досить легко.

– Тоді зустрінемося там о четвертій, окей? – Деррен вийшов за хвіртку, акуратно прикривши її. Юнак явно метушився, тому я вирішив не затримувати, раз він така ділова ковбаса, і швидко погодився.

Після цього Мартіно передав Ваану привіт, і пішов, попутно вже набираючи когось по телефону. Я не встиг роздивитися гаджет, щоб прикинути ціну, тому просто повернувся до свого відра, що сиротливо стояло посеред двору.

Сумбурне, та цікаве знайомство… Кумедний хлопець. 

Ні, ну мені справді завжди був цікавий образ хорошого друга для Ваана. Чесно, я припускав, що це буде якийсь там книжковий інтелектуал. Але чи була б це тоді чиста дружба, або ж суперництво? І чи можна було б тоді назвати це взаєминами найкращих друзів?

Деррен виглядав людиною зі злегка завищеною самооцінкою та манерами. Але, можливо, він вносив у образ відчуженого та інтелігентного Ваана певний баланс?

Я ліниво роздумував над цим, залишивши відро на задньому дворі та піднімаючись сходами на веранду. Перевірив час на телефоні. Тринадцята година, двадцять одна хвилина. Потрібно встигнути закінчити прибирання, заварити чай і поговорити з Вааном, перш ніж я піду на зустріч зі своїми майбутніми друзями. Чи, принаймні, знайомими.

Легка тривога від передчуття заважала роздумам: то щодо таємничої особистісті старшого брата, то про приземлені проблеми щодо переведення до школи. Сподіваюся, іспити у них не складні… Хоча після приватного ліцею в Тиді, мені, гадаю, вже нічого не страшно.

Тутешньою, дуонською мовою, я володів так само досконало, як і таянською, отже з цим труднощів не варто очікувати. Коротше кажучи, потрібно заварити чай.

¬15:31¬

Чепуритися перед невідомими особами не було особливого резону, тому я лише нашвидкуруч розправляв руками кучері перед дзеркалом. Ваан мовчазно, і від того напружено стояв за моєю спиною.

– Вони не найкраща компанія, – перше, що я почув від нього за весь період стояння.

– Але й не гірша, зважаючи на все.

– Будь-яке дно можна пробити.

– Годі тобі. Я, можливо, навіть не згадаю їхніх імен на ранок, – я піймав його суворий погляд через віддзеркалення. Той скептично помітив:

– Ти надто ввічливий по відношенню до людей, щоб забувати імена.

– Якщо імена, це лише літери, то так, ти маєш рацію, – розправивши комір, я попрямував до дверей, прощаючись на ходу з братом, чиї емоції важко було вкласти в пару-трійку термінів.

Південне сонце нарешті почало припікати. Чи міг би я справді контролювати його інтенсивність? Тоді я б точно давав йому хоча б півроку свободи і не затуляв хмарами. Але сьогодні погода сама вирішила піти на поступки і розігнала типову грінвудську сірість над головою. 

Крокуючи асфальтом, я ставив собі запитання, навіщо йду на цю зустріч.  В’їдливий внутрішній критик час від часу докучав, мовляв що я витрачаю час даремно, але я пішов з ним на компроміс. Вбивати час до співбесіди ніхто не забороняв, а спілкування наразі ще ніколи не приносило мені нудьгу, на етапах знайомств принаймні. 

До того ж, мені щиро цікаво дізнатися, що ж за люди оточують оточення Ваана, хоч би як це звучало. Подібні до нього, чи теж існують для балансу? 

Те саме широке футбольне поле, тільки зараз праворуч. Поглянувши на телефон, я прискорив крок.

Кафе знаходилося прямо на розі вулиці, упираючись в перехрестя. Мене зустрів біколор шоколадного і жовтого тонів, що навіяло ностальгію. Обминаючи вуличні худощаві столики, я не затримуючись пройшов усередину. 

Запахло кавою упереміш із задухою та легким віянням цигарок. Ну звісно ж, хто ми такі, щоб не курити в приміщеннях. Хіба це не заборонено?

– Ласкаво просимо! – чарівно посміхнулася мені руда бариста, секундою після повертаючись до своєї роботи. 

Кивнувши, я трохи розгублено озирнувся на всі сто вісімдесят градусів. Більшість столиків були, як не дивно, зайняті групами людей. Інтуїтивно я спрямував праворуч, і не помилився.

Там, сидячи в півоберта і влаштувавши лікоть на спинці дивана, у компанії ще трьох моїх ровесників, сидів той самий Мартіно і в очікувальному стані дивився на мене. 

– Ну, привіт, – я вже вдруге за своє життя потис йому руку. Брюнет кивнув у бік решти. – Знайомтеся – Август Наронг, власною персоною. 

– Він самий, – зробивши щось на кшталт ледь помітного поклону, я обдарував їх легкою усмішкою і спочатку звернув увагу на того, хто сидів поруч з Дерреном. Це виявився білобрисий хлопчина, що активно потиснув мою долоню:

– Приємно познайомитись, Августе! Я Лінкольн Гарріс.

– Будемо знайомі, – я подумки зробив акцент на яскраву енергетику хлопця та перевів увагу на інших. Ще на периферії зору вловив знайомі риси.

– Ну що ж, ще раз приємно познайомитись. Августе, – мене зустріли зацікавлені сірі очі та усмішка краєчка губ. Я простягнув руку в його напрямку:

– Стій, ні, не кажи, я сам згадаю. Адріан… Луж… Лужинськ-

– Лужанський. Взаємно, – той простяг свою долоню, і по важкому срібному перстню на вказівному пальці я остаточно впізнав свого колишнього однокласника.

Довелося ще раз згадати, що роки середньої школи я провів у Грінвуді. Ось і привіт з минулого. Не так це було і неочікувано, насправді.

– Ви знайомі? – виразив своє здивування блондин поруч. На що відповів мій знайомий:

– Щось на кшталт. Вчилися в одній середній школі.

– Ага… зрозумів. Добре, а я Даніель Воррен, – він, трохи соромлячись, простягнув долоню, ненав’язливо вивчаючи мій профіль блакитними очима.

– Взаємно радий нашому знайомству, – звернувся я до всієї публіки, а потім усівся на край дивана поряд з Лінкольном, який уже встиг посунутися ближче до Деррена, змусивши того ледве помітно закотити очі.

– У вас в Грінвуді завжди так холодно на початку весни? – про що ще говорити, як не про погоду?

– Так, клімат інший, – жваво відповів Даніель.  – Зате практично весь вересень тепло, як у когось влітку. Чи у вас в Таяні теж так?

– Так, Ваан якось заливав нам якісь розумності про відмінності кліматичних поясів на різних континентах світу, але ти можеш сказати і по-людськи, – недбало додав Деррен. Я знизав плечима:

– А що для вас по-людськи? – знову легка і трохи стривожена посмішка торкнулася моїх вуст. – Якщо Ваан не зачитував вам цитати з підручника географії, то я скажу так само. У нас в принципі погода тепліша цілий рік, ніж у вас, хоча перепади між сезонам набагато більш різкі та помітні. 

– Ну, тоді сподіваюся ти швидко опануєш такі зміни. Хоча, зважаючи на все, тобі не звикати. Коли ти був в Грінвуді вперше? – запитав Лінкольн, підпираючи підборіддя руками.

– Я пробув тут усю середню школу. Цікавий був досвід.

– В якому сенсі? – поцікавився Деррен.

– Хороше питання. Досвід часто буває неоднозначним, – сподіваюся, така відповідь їх задовольнила. Мартіно тільки кинув:

– Сподіваюся, у твоєму випадку переважав позитивний. Хоча чого тут може бути позитивного, я не чув про нормальні середні школи в Грінвуді.

– Та тут і старших шкіл нормальних немає, – хмикнув Лінкольн.

– Наша не рахується? – з дивною надією спитав Даніель.

– Ти так вважаєш? – припіднявши брову, поцікавився Адріан. На що блондин закотив очі:

– Та гаразд, нам ще просто нема з чим порівнювати. А забивати на навчання можна усюди. 

– Це ти на кого саме натякаєш? – обурився Лінкольн. Хлопець хотів був додати ще якийсь аргумент у бік своєї освіченості, але Даніель різко змінив тему:

– Августе, будеш щось? Зараз покличу офіціантку, – і той жестом запросив її зі словами «підійдіть, будь ласка».

Коли Деррен замовив подвійний еспресо, Лінкольн латте з якимось хитромудрим сиропом, Адріан американо з молоком, Даніель м’ятний чай, а я віддав перевагу капучино, діалог завів Мартіно. 

– Ну що ж, дізнатися одне одного краще ви зможете і в школі, а ми тут зібралися з іншого приводу, – він, склавши руки в замок, сперся на стіл, і нахилився корпусом так, щоб Лінкольн не закривав йому огляд на мене. – Як там Ваан?

Температура довкола впала на кілька градусів. Я мимоволі поспостерігав за реакцією тих, хто сидів поруч.

В очах Даніеля застигла невиразна тривога, ніби він спізнився на потяг, який уже ніяк не зможе повернути назад. Адріан флегматично оглядав вікно та перехожих у ньому.  Лінкольн вивчав цукорницю поруч із собою, важко було зрозуміти, чи думає він про проблему, чи щось своє. Я повернувся до нагальних справ і піймав очима погляд Деррена.

– Я сподіваюся, що йому краще. Але ще минуло надто мало часу.

– Він більше не намагається накласти на себе руки? – Мартіно, певне, вирішив називати речі своїми іменами. Як, зрештою, і я.

– За останню добу ні. Але я тримаю його весь час у полі зору. Хто його знає, що там відбувається прямо зараз.

– Ти говорив із ним? – над брюнетом неначе нависла чорна хмара. Подальший наш діалог проходив так, ніби люди навколо припинили своє існування. 

– Звичайно. Я дав йому виплакатися, але гадаю, це лише крапля в морі.

– Шукав психотерапевта?

– Так. Ваан відмовився.

– Трясця, – Деррен замовк лише тому, що принесли його еспресо. Варто було дівчині відійти на метр, як він продовжив. – Він ідіот.  Ти знаєш про це?

– Вже шістнадцять років як. Але йому справді потрібен час.

– Не намагайтеся вдати, ніби можете щось змінити, – несподівано подав голос Адріан.

– Заткнися, – прогарчав Деррен, не дивлячись на чорнявого. Той лише скептично посміхнувся: 

– Об’єкт його обожнювання втрачено. І ви не зможете його замінити. Наронг правий, йому просто потрібен час. Скільки минуло? День?  Два?

– Він був у критичному стані… – докірливо зауважив Даніель. – Ми просто хочемо забезпечити йому безпеку.

Лужанський хотів продовжити свою думку, але я заговорив першим:

– Він правий. Я не намагаюся дати йому більше, ніж можу.

Деррен різко видихнув, наче звільнив легені від повітря, що давно докучало йому там.  Втомлено вимовив: 

– Дякую тобі, Августе. Ти покинув рідне місто і престижну школу заради цієї купки страждання.

– Ну, не без вигоди для себе, – я кивнув офіціантці, коли та піднесла мій капучино.  Взявши широку білу чашку, я глянув на своїх знайомих. – А тепер давайте про більш позитивне. Які іспити я маю складати для переходу до вашої школи?

– Теж мені позитив, – зауважив Адріан.

– Ну, що маємо те маємо. 

– Ніхто не влаштовуватиме тобі церемонії посеред року. Підходь до адміністрації, показуй документи, говори на який напрямок йдеш, і вони просто дивляться твої оцінки.

– А який прохідний бал? – на що Лінкольн з Адріаном в унісон відповіли:

– Та дідько його знає.

– Ну і добре. Я хочу поділитись з вами своєю проблемою. Який факультет кращий, господарський чи хіміко-біологічний? Якщо я не помиляюся, в господарському є садівництво. 

– Хіміко-біологічний – це зло і кошмар для всіх, кому це хіба що не в повний кайф. Хоча, я, схоже, саме з таких. Якщо підеш туди, даватиму списувати, – єхидно посміхнувся Лінкольн. Я примружив очі:

– Дякую, це суттєво обнадіює.

– Ти захоплюєшся ботанікою? – запитав Даніель.

– Ну, це одне із захоплень. Але я збираюся вступати потім до медичного…

– Тоді чого думаєш? Саджати квіточки ви там не будете, тож краще потерпи Лінкольна на хімічному, – порадив Адріан. Даніель миттєво обурився:

– Гей, ну ми на господарстві не лише квіточки саджаємо.

– Так, ви ще їх поливаєте іноді, –той косо глянув на нього, підсміхаючись. Блондин лише зітхнув, не піддаючись на провокації:

– У будь-якому випадку, ми матимемо спільні уроки. Та сама агрономічна хімія.

– Господь помилуй, – я відпив ковток капучино, спостерігаючи за гарною пінкою. – Ні, я так говорю не тому, що вона у нас спільна. Саме звучання насторожує.

– Розумію. Насправді вона ще страшніша, – не без посмішки підбадьорив Даніель.

Я відкинувся на світло-жовтогарячу спинку дивана, розпитуючи всіх по черзі про їхні напрямки в школі, яка незабаром стане моїм постійним об’єктом відвідування. Обстановка незабаром остаточно розрядилася.