Глава ХІ • Надприродні явища це цілком природно •

Даніель Воррен. 

Субота, 14 березня 
¬20:21¬

Лікар вислухав усі скарги мами щодо мого здоров’я. Він поважливо кивав головою, прописуючи мені якісь вітаміни та радячи зменшити фізичне і емоційне навантаження. Казав, що у моєму віці втрата свідомості не свідчить про якісь фатальні наслідки, проте це серйозний знак організму, що слід спинитися і дати собі час перепочити. 

Навіть мати почала мене переконувати у тому, що не треба з головою зариватися у навчання, тремтячи над кожним предметом. Але вона не розуміла усієї якості цього процесу. Вона не розуміла, як добре навчання допомагає втікати від своїх проблем. 

Я почав відчувати себе особливо хворобливо, коли усвідомив, що для мене домашнє завдання стало, як цигарки для Деррена – щось, без чого вечір все буде надто тривожним, щось, що допомагає хоч трохи впоратися з нервами. Ну, моя залежність принаймні не наносить шкоди організму. 

Точно не наносить? 

Перенавантаження довело мене до знесиленого стану, викликало зомління та навіть галюцинації. Хоча, щось тут було не так. Щось дуже сильно не в’язалося. 

Я сидів перед розкритим зошитом з фізики, і думки розбіглися настільки хаотично, що жодна задача так і не була вирішена. Увесь фокус уваги розсіявся, слова плуталися, а числа втрачали свою сутність. Я отупіло дивився на білий аркуш паперу. 

Цей стан в мене почався після галюцинацій. Щось всередині мене – живе і чуже – кричало про те, що щось не так. Мені здавалося, що я хочу виблювати власні нутрощі. 

– Так швидко впорався з домашкою? – почулося мамине з кухні. Я завмер біля дверей, втративши надію вийти непоміченим. 

– Я піду прогуляюся. 

– Лікар теж радив тобі частіше виходити подихати свіжим повітрям, – вона закінчила витирати посуд і стомлено сіла на стілець поруч з обіднім столом. – Тільки не обов’язково робити це так пізно. 

– Вибач, мамо. 

– Ні за що вибачатися. Я розумію, піди і погуляй, поки ще немає півночі, – вона підбадьорливо всміхнулася мені, але почуття вдячності втонуло у новій хвилі тривоги.

Я швидко попрощався з нею, не бажаючи доставляти клопоту. 

Полегшення поступово просочилося венами, вартувало лише вийти у холодну свіжість вулиці. Чорне небо розкинулося районом, купи сміття знов були розкидані біля помийних контейнерів. Колючий вітер неквапливо блукав між кронами темних каштанів. Я з трепетом заплющив очі під їхній сухий шелест, проте змусив себе знову дивитися вперед. 

Жовте світло падало на кросівки, освітлюючи ту ділянку асфальту, де моя постать з острахом намагалася підняти голову догори. 

Проте, цього вже навіть не треба було робити. Я просто відчув, як сотні тисяч маленьких частинок вирушають до світла, немов ті комахи, та починають скеровувати енергію в інше русло. Я мовби торкався його власними руками. Відчував, як розряди електроенергії надходять до ліхтаря. Це відчуття забилося мені в груди, витиснуло звідти повітря, а коли двір миттю огорнула темрява, я не в змозі дихати, болісно звалився коліньми на землю. 

Я нічого не бачу. У мене знову галюцинації. Це панічна атака. 

Хитаючись, підвівся і побіг вперед. Просто вперед, не знаючи як довго зможу це робити.

Зрештою, вдалося вибігти з двору. Ті сотні маленьких частинок рушили за мною, не відставали і продовжували надавати свою силу. Я спинився, важко дихаючи. Розправив плечі. Гостра стадія нападу, здається, пройшла, і тепер я просто бездумно рушив далі. 

Подалі від дому, від уроків, від ліхтаря. 

Люди тьмяними силуетами зустрічалися повз, проте чим глибше я заходив у двори – тим менше їх ставало. Я добре знав місцеві закутки, хоча радше завдяки друзям, аніж собі, проте цього було достатньо, щоб не заблукати. 

Але страх залишалася. Він сочився буквально з кожного кутка, кожної надтріснутої цеглинки. 

«Всі ми хворі». 

Ця фраза застигла у мене в голові, витіснивши усі інші. Я не знав, не міг обдумати все те, що, виявляється, міг зробити. Я боявся не тільки того, як швидко цього разу погас ліхтар, а й того, як це почуття буквально витікало з мене. Саме це змушувало мене зараз тремтіти, йдучи вглиб знайомих кварталів. 

Треба розвіятися. Але я не міг. Я хотів зрозуміти і вирішити, що це таке. Невже у мене настільки сильне перенавантаження? Гаразд, обіцяю, цього разу я серйозно займуся своїм здоров’ям. Август, здається, шукав психотерапевта своєму братові, то, може, і мені вже треба…? Хоча у мене навіть ніхто не помер. 

– Агов! – почувся чийсь голос з підворіття. Я сполохано закляк, дивлячись на чоловічу фігуру, що наближалася до мене прямо з повороту поруч. 

– Так-так, ти, – його хода набула швидкості. Я вже подумки сотні разів вилаяв себе за те, що вийшов гуляти так пізно. Як можна було забути про те, як багато покидьків прокидається в цих краях з настанням темряви? 

Я спочатку позадкував, боячись прибирати підозрілий силует з поля зору, але острах взяв гору, і я швидко покрокував у тому напрямку, з якого прийшов. 

– Стій! – оклик був надто близько, щоб у мене був час тікати. Здається, він навіть міг випростати руку і вхопити мене за комір, якби продовжив йти в тому ж темпі, що і я. 

– Ви… Ви це мені? – я все ж таки розвернувся, зустрівшись віч на віч із цим підозрілим типом. 

– Ну а кому ж іще? – у того виявився дивний ламаний акцент, проте це було останнє, з приводу чого хотілося роздумувати. 

– Що вам треба? – узявши всю свою впевненість в кулак, я став рівно, розуміючи, що це зараз найбільш раціональне, що можна зробити. 

Клятий вуличний ліхтар світив йому в спину, через що виявити якісь характерні риси обличчя було майже неможливо. 

– Треба поговорити, – він, здається, навіть занервував. 

– Вибачте, я не розмовляю з незнайомцями. 

Той важко зітхнув, а потім на якийсь час замовк. Я за ці миті встиг нарахувати кілька сильних поштовхів власного серця і навіть майже придумати новий план втечі, як він знову заговорив.

– Я відчуваю, як тобі зараз погано. Знаєш, я теж через це проходив. 

– Я вас не розумію… 

– Послухай, – він підійшов рівно на пів крока до мене, а я рівно на таку ж відстань відсунувся. Співрозмовник це проігнорував. 
– Ти, либонь, вважаєш, що це галюцинації, чи не так? 

– Щ-що саме? – певно, він теж частина моєї втопленої свідомості. 

– Я не знаю, що саме, але я точно відчуваю в тобі цю енергію. Вона… Лише нещодавно набула своєї сили, і ти не знаєш, що з цим робити, – в його голосі промайнув відчай: такий холодний і колючий, що я, незважаючи на всю абсурдність ситуації, повірив принаймні в те, що він знає що говорить. 

– Я все ще вас не розумію. 

– Точно? – той на мить схаменувся, і я відчував цю неймовірну напругу, що виникла між нами. – Ні, цього не може бути. Я відчуваю це в тобі. Воно живе, немов пухлина, прогресує в тілі… Ні, ти точно знаєш, про що я кажу. 

Було б це неправдою, я б вже давно накивав п’ятами, але зараз я навпаки завмер, не в змозі поворухнутися. Нервове роздратування мого несподіваного співбесідника вводило певний дисонанс. 

Я мовчав, не знаючи що сказати. Тому він продовжив. 

– Я не знаю, як мені зробити так, щоб ти мені повірив, – заспокоївшись, він почав непогано приховувати злість та відчай у голосі. 

– Повірив у що? 

– Приходь завтра до кафе «Квінтесенція». Знаєш, де воно? 

– І… Я знайду там відповідь на свої запитання? 

– Так, – він нарешті став у півоберта, і я зміг розгледіти похмурий замислений вираз обличчя. – Знаю, у тебе немає жодної причини мені вірити і жодної гарантії твоєї безпеки. Але я прошу… дуже сильно. 

Було видно, що емоції даються йому явно нелегко, і юнак робив над собою велике зусилля, розмовляючи зі мною в такому тоні. Але щось дуже серйозне вимусило його це зробити. Страх гупав всередині, неначе ритмічний грім. 

– Я справді… не маю жодної причини вам вірити. 

– Кафе буде людне. Навіть якщо ми матимемо бажання причини вам шкоду, не зможемо цього зробити при свідках. Розумієш? 

– Ми… вам… Нас буде багато? – я нічого не розумів. 

– Все завтра. Ти прийдеш? – він намагався здатися переконливим і навіть трохи загрозливим. Загалом, у нього це вийшло. 

– Я… Подумаю. Я прийду, – страх відмовити цій дивній людині взяв гору, і я вирішив здихатися цього якнайшвидше. Мені треба привести себе в порядок та зрозуміти, наскільки для мене це важливо. 

Принаймні, тепер я знаю куди йти. 

– Дякую, – випалив той. Після ніякової мовчанки, він додав. – Завтра о другій в «Квінтесенції». Повір, ти не один такий. 

– Гаразд, я прийду, – я деякий час втуплявся у свої ноги, а зараз нарешті знайшов в собі сили зустрітися з поглядом незнайомця. Його очі в напівтемряві мені майже ні про що не розповіли, я лише відчув зібраність та тяжкі думки юнака. 

Той, видимо, не захотів продовжувати цю пародію на зоровий контакт, бо відкашлявся та промовив чітко та навіть майже без акценту: 

– До зустрічі. Не бійся дізнатися правду. 

– Так, – майже прошепотів я, допоки дивний силует вже почав віддалятися, крокуючи під ліхтарями. 

Серце невимовоно калатало. Я мав щось зробити. 

 ¬21:19¬

Я сам не зрозумів, як дійшов до квартири Еріки. Мені було страшно зараз дзвонити будь-кому зі своїх друзів. Лінкольн був надто далеко, а я хотів зустрітися в живу. Адріан скоріш за все поставиться до моєї розповіді скептично і припише мені якесь психічне захворювання. Черрі явно не в кращому стані. Августа я майже не знаю. А от Еріка чомусь, здається, завжди була готова вислухати мене. Сподіваюся, буде готова і зараз. 

– Хто там? – почувся здивований голос з-за дверей, пілся кількох моїх наполегливих стуків. Здається, десь з глибини квартири долинув невдоволений оклик її мами. 

– Це я. Даніель. 

– О боже мій, – дівчина відчинила двері після гучних махінацій з ключем. – Чого не спиш? 

– Нам треба поговорити, – я запхнувся до неї в квартиру, мало не звалившись через чиєсь взуття. – Я ж… сподіваюся, твоя мама не проти? 

Дівчина спинилася на деякий час, а потім якось неоднозначно махнула рукою і крикнула в сторону батьківської кімнати: «Це Даніель». Звідси почулося: «Дідька йому лисого! Оце так новина, ви бачили, котра зараз година?»

Еріка на це лише зітхнула, і тепер власноруч запхнула мене до своєї кімнати. 

– Чого ти хотів? 

– А, ем ну я… – я обережно сів на незастелену постіль і випадково задивився на малюнок, що висів над робочим столом дівчини. Скупчення різнокольорових метеликів утворювало гармонійний ескіз. Вона любила іноді малювати, але дуже мало хто про це знав. 

– Що? – в її голосі не було нетерплячості. Лазурові очі трохи сонно, проте залучено зосередилися на моєму обличчі. Мені на якусь мить захотілося зникнути. 

Проте потім я вивалив усе. Починаючи із галюцинації того вечора, втратою свідомості, і закінчуючи дивним типом, котрого я нещодавно зустрів. Спочатку я боявся, що ця інформація може поставити дівчину під загрозу, проте щось всередині мене дуже сильно рвалося. Еріка наполегливо заохотила мене говорити, отож я вперше за дуже багато днів висловив свої почуття. Такі спаплюжені та незрозумілі, але від того ще більш потаємні та значущі. 

Під кінець мене кидало то в холод, то в жар. Від суміші полегшення і сорому. Дівчина кивала, весь час ставила уточнюючі запитання… Вона розлютилася, коли я намагався їй пояснити, що мені не потрібна допомога зі здоров’ям. Тоді-то я, здається, вперше відчув, наскільки фраза «ти для себе маєш бути на першому місці» справді важлива. 

З її уст це прозвучало неймовірно важливо. 

Під кінець мені здалося, що нам обом страшно. Я зупинив свою розповідь словами про те, що не знаю, чи йти мені до того кафе, чи це все ж таки повне божевілля. 

– Даніелю, – Еріка знервовано поправила своє волосся, заправляючи за вуха. Після цього вона глибоко зітхнула та обійняла руками свої коліна, але продовжила. – Я піду з тобою. 

———

Август Наронг. 

Понеділок, 16 березня 
 ¬16:23¬

Клініка виявилася безліччю кремово-сірих корпусів, що утворювали між собою неймовірні лабіринти, блукати якими нам з Вааном допомагали лише добрі люди. Ми зустрічали їх то там то сям у цьому незвичному для нас місці. 

В дитинстві я був в лікарні. І певні неприємні аналогії все ж таки проводились. Але всі ці будівлі, такі похмурі і водночас професійні, справді виглядали доволі відповідно. 

«Відділення для гострих психозів». Чудово. 

Між корпусом номер 6 і корпусом номер 7 росли сухуваті берези, які я, здається, бачив на вході з іншого боку. Тільки нам потрібно взагалі в тринадцятий. 

– Жах який, – вже вкотре зітхнув Ваан, коли я потягнув його далі, намагаючись викластись на максимум, орієнтуючись посеред цього місця допомоги душевно хворим особам. 

– Повірити не можу, що ти притягнув мене в психіатричну лікарню, – пробурмотів знову мій співбесідник, не почувши ніякої відповіді на свою минулу фразу. 

– Тут працює потрібний нам психотерапевт. Не психіатр, – наголосив я. Ваан лише стенув плечима. 

Я вже нічому тут не здивувався, в тому числі і церкві, на яку ми натрапили, коли зрештою вийшли на дорогу до корпусу номер 13. 

 ¬16:48¬

У невеликому приміщенні пахло задухою, а стіни були завалені якимись незрозумілим і, здається, не зовсім потрібними тут дошками. За вузеньким вікном позаду був сквер, що спочивав, оточений іншими корпусами лікарні. 

Я зморено зітхнув, відкинувшись на спинку старого пошарпаного дивану, допоки з зачинених дверей кабінету надходили лише натяки на те, що там є якісь люди, що ведуть бесіду. Все було, звісно ж, конфіденційно, тож Ваан зник за ними вже хвилин з десять тому. Лікар виявився привітним, та, здається, залучив мого брата до «співпраці». Тож я сподівався, що можу бути зараз спокійним. 

Мені зовсім не обов’язково знати секрети Ваана. Головне, щоб він був в порядку. А таємниць мені і своїх вистачає. 

Ще раз глибоко вдихнувши, я прислухався до внутрішньої тривоги. Чи то це специфічне місце вивело мене на хиткий настрій, чи то моя інтуїція відчула щось неладне. Але я все одно не почуваю себе цілковито у безпеці. Либонь, потрібен час – з надією промайнуло в думках. 

Останні тридцять хвилин пройшли приблизно однаково: кілька людей прийшли та пішли – лікар в халаті і якийсь чоловік, що натрапив на невірний корпус. Під кінець з’явилася молода жінка і всілася на певній відстані від мене, не відриваючись від книги в руках. Це лише свідчило про те, що сеанс з Вааном добігає завершення. 

І ось, двері відчинилися. Трохи стривожений Ваан та більш менш спокійний лікар вийшли. Другий кивнув жінці зі словами «Почекайте хвилин п’ять, будь ласка, і ми почнемо нашу зустріч». Потім зосереджено глянув на мене: 

– Ви брат Ваана, вірно?

– Так. 

– Я лише скажу йому все те ж саме, що й тобі, гаразд? – терапевт звернувся до брата. Той неквапливо кивнув. Здається, у нього виникло неймовірне полегшення. Ваан немов збавився від брили, що тяжіла його плечі не один день. Значить, хоча б щось точно стало краще. 

Ми з лікарем усамітнились в кабінеті. 

– Ваш брат пережив дуже тяжкий стрес, – співчутливо повідомив чоловік, складаючи перед собою руки і нахиляючи сиву голову. – Як ви помітили, він не дуже хоче про це розмовляти. Але не турбуйтеся, деяким людям просто легше переживати стрес наодинці. Головне, будьте фізично поруч та давайте йому всю турботу, яку можете. Ваан казав, ви приїхали з Таяну, щоби допомогти йому впоратися із втратою. Це дуже похвально, – він професійно, але щиро посміхнувся мені. 

– Дякую… Я просто хочу, щоб у нього все було гаразд. 

– Ваан цінує вашу присутність, просто йому складно про це казати, – терапевт легко торкнувся мого плеча на мить. – Я прописав йому певного роду транквілізатори. Препарат дієвий та сильний, адже ваш брат просто не та людина, яка хотіла б все життя сидіти на легких заспокійливих. Я прописав зменшену дозу, тож, слідкуйте, будь ласка, щоб Ваан ні в якому разі її не перевищував. Він буде тримати зі мною контакт кожного дня, щоб не сталося ніяких непередбачених обставин. Через двадцять днів ми зустрінемося знову, і вирішимо, як і чи потрібно далі продовжувати фармакотерапію. 

– А він… – я чомусь розгубився, не знаючи, як висловити правильно думку. – Йому хіба не потрібно ще кілька сеансів? Все точно гаразд? 

Лікар на це усміхнувся, з турботою глянувши на мене: 

– Вам відомо, як Ваан ставиться до психотерапії. Мій номер є у нього, і у вас теж про всяк випадок. Я справді розумію його ставлення, не всім людям до вподоби сидіти і годинами мусолити свої травми. Ваан виглядає як людина, якій просто потрібен час. Через двадцять днів, як я і казав, ми зустрінемося ще раз, і якщо йому буде потрібно – продовжити лікування препаратами або ж почати ходити до мене на сеанси регулярно – ми все це одразу влаштуємо. Але людям властиво тяжко відходити від травми, подібної до його. Розумієте? 

– Розумію, – я кивнув, із вдячністю потискаючи його руку. – Ви багато зробили для нього. Дякую. 

– Радий був допомогти, – терапевт ввічливо провів мене до виходу, ще раз з легкою усмішкою попрощавшись із Вааном, та пішов готуватися до сеансу із наступною пацієнткою. 

Вівторок, 17 березня 
 ¬09:18¬

Я не був певен, що це слід робити, проте все ж таки впихнута в мене ще з дитинства солодкоголоса ввічливість підказувала, що мені треба подякувати ще раз Адріану за таку своєчасну допомогу. Хоч він і не виглядає як людина, якій взагалі потрібні мої подяки. 

Пошуки перед початком занять не увінчалися успіхом, бо в мене була та сама страшна агрономічна хімія, що проводилась в якихось закутках школи, проте я був приємно здивований, коли зрозумів що математика у нас спільна. 

– Привіт, – я підійшов ближче та сів на вільний стілець поруч. Юнак кинув на мене швидкий погляд.

– Вітаю. Як Ваан?

– Гм, ну, нормально. Вже сходили до терапевта. 

– Прийшов подякувати? 

– Власне, так, – не будь таким здогадливим. В такому випадку в нас ще швидше скінчаться теми для розмови. 

– Нема за що. Так, кажеш, йому краще, – я не зрозумів з його інтонації, питав він чи констатував факт, але вирішив просто додати: 

– Йому виписали ліки. Я, чесно кажучи, сподівався, що все буде трохи менш серйозно. 

– А що, якийсь сильний препарат? – схрестивши пальці і поставивши лікті на парту, поцікавився співрозмовник, оглядаючи мене спокійними сірими очима. 

– Ну, я так зрозумів, що так. Зараз скажу, як називається… – я відкрив замітки в телефоні та ледь не по буквах прочитав йому назву ліків. 

Адріан трохи спохмурнів. 

– Як називається, повторити ще раз, будь ласка, – я сунув йому телефон, щоб той прочитав власноруч. Складно було зрозуміти його реакцію, але щось в ній мені однозначно не сподобалось. 

Адріан потім звірився з чимось у власному телефоні, та зрештою замисленно продовжив:

– Пробач, мабуть, питання особисте, та я все ж таки його поставлю. У Ваана ж були суїцидальні дії? 

Неприємний липкий морозець пробіг шкірою. Звісно, Адріан вже знав відповідь, але говорити про це не хотілося. Та він би й не спитав якби не було щось суттєве. 

– Так. А що? 

– Цей препарат не виписують при подібних скаргах, – він відкинувся спиною на стілець, торкаючись тонкими пальцями підборіддя. Я з нерозумінням здивовано хмикнув: 

– Точно? А ти звідки знаєш? – замість відповіді тепер вже він сунув мені під носа свій телефон, і я прочитав статтю з офіційними даними, де справді суїцидальні думки пацієнтів були явним протипоказанням до вживання виписаного Ваану препарату. 

– Ти знаєш, що саме він казав лікарю? – вивів мене з безформних думок спокійний голос Адріана. Я нервово стенув плечима: 

– Звісно ні. Це все було конфіденційно. Трясця… – я закинув голову, стомлено видихаючи. – Ще одна морока. 

– Просто поговори з ним, – порадив Лужанський. – Спробуй ненав’язливо дізнатися, чи казав він все, що слід було. 

– А що робити з препаратом? 

– Ну тут я вже не знаю, я ж не лікар. Не хочу давати порад. 

– Нічого, я розумію, – я сперся головою тепер на руки, ще раз зітхаючи. – Ти і так знову мені допоміг. 

Адріан на це лише, примруживши очі, тихо і не дуже весело засміявся. 

 ¬15:39¬

– Перепрошую? – тяжкі і глибокі сині очі Ваана дуже гостро поглянули на мене, коли я знову завів розмову за вчорашній сеанс. 

– Я маю на увазі… – схрестивши руки на грудях, цим немов відгороджуючи себе від докірливого погляду, я намагався тримати контроль над своїм голосом. – Мені не цікаво, що саме ти казав йому, я хотів спитати, чи казав ти про свої думки щодо самогубства?

– А що? – той звів чорні брови, похмуро впиваюсь очима тепер кудись позаду мене. В них промайнув щирий страх. 

Ми стояли посеред просторої вітальні, де навіть секунда тиші неймовірно тиснула. 

– Та нічого, просто ліки, які він тобі виписав, мають протипоказання до застосування людям з суїцидальними думками. Ось, можеш глянути…

– У мене немає суїцидальних думок! – Ваан ніколи не кричав та дуже рідко підвищував голос, тож навіть така непомітна зміна була дуже відчутною, хай і до крику далекою. Це була скоріше інтонація жаху. 

– Послухай, я все розумію…

– Ні, не розумієш, – він відвернувся. 

– Я хотів сказати, що я все розумію, але хоча б лікарю можна було сказати про це! Кому-кому, а йому вже точно однаково, що в тебе там за симптоми, головне вилікувати. А як вилікувати, якщо ти дав хибні показання? – я не думав, що з братом буде так складно. 

Проте холодний морок, яким віяло від Ваана весь час протягом нашої розмови, не лишав мене в спокої та змушував усвідомити, що щось тут не так. 

На певний період він просто замовк. Не повертав голови, нічого. Я теж мимоволі закляк, проте тривога всередині так і змушувала зробити хоч щось. 

– Я не хотів вкорочувати собі віку, – врешті-решт подав голос Ваан. Його сухий холодний тембр вдарився об стіни і знову зник у небуття. – Я мусив обманути. Такими були обставини. 

– Що? – тепер я ще більше нічого не розумів. 

– Неважливо. Августе, – Ваан знову дивився на мене, і я бачив як сяють від страху його очі. – Ти казав, що у тебе є якісь особисті проблеми, через які ти приїхав в Грінвуд. Ось ними і займайся. Дякую за всю твою турботу. Вибач. 

Із цими словами старший брат зникнув в глибині будинку, залишивши мене на самоті у великій холодній кімнаті.