Глава IV • Петля •

Грінвудська клінічна лікарня
 ¬17:37¬

Перше, що я відчула, це нестерпно задушливий ковток повітря. Перед очима все пливло, проте мій організм підсвідомо вимусив боротися із цим. Відчайдушно і активно – але насправді, мабуть, дуже знесилено – покліпавши очима, я побачила перед собою голі сірі стіни. 

Трохи ліворуч картина. Написана пастельними бузковими тонами. Звідки я взагалі знаю слово пастельними… І чому я таки впевнена у тому, що це саме картина?

Якщо я навіть не можу зрозуміти, хто я.  Банальне існування. Мене занудило. Хвилина прозріння зникла безвісти, і я знову, з теплою і приємною тягучою непритомністю поринула в порожнечу.

 ¬18:01¬

Я побачила перед собою голі сірі стіни.  Чому?… У мене дежавю.

 ¬18:13¬

У темних снах і порожніх метаннях я бачила маленьку дівчинку, що біжить назустріч великому обвалу. Величезна багатоповерхівка падала, з кожною секундою запиляючи чорний простір дедалі більше. Руде волосся розвивалося за вітром, але ось, один з його сильних подихів відніс мене геть від цих двох фігур.

 ¬18:41¬

Суміш чорних і білих відблисків, розмитих, немов при блюрі, вони затягують, подібно виру. Шум у вухах – струмені води, що течуть з душу, вивернутого на максимальний натиск – заповзає, пробирається у свідомість, намагаючись його чи то привести до тями, чи навпаки – затягнути ще глибше в небуття.

 ¬18:43¬

Дзвін будильника у вухах припинився, як тільки я розплющила очі.

Насправді ніякого будильника і не було, тільки ось чомусь саме цей звук мене витягнув з прірви.

Сірі стіни… десь я їх точно бачила.

І картина із бузковими квітами.

Від того, наскільки чітко та барвисто я відчула цей світ, миттєво розболілася голова. Мої органи сприйняття немов дуже багато днів не функціонували.

Хто я? Де я? Чому?

Крізь слабкість хитнула головою вправо, бо зовсім не мала поняття, де лежу. Так, я лежу… Опустила погляд униз, до рук. Лежу під крапельницею. Так ось, що це за тихий монотонний звук. І пахне так стерильно та біло хіба що у лікарнях. 

І я Ребекка Томпсон.

Усвідомлення стрілою прошмигнуло кожною клітиною, кожною веною. Немов спалахом мене занурило в каламутний спогад, який я пам’ятала швидше емоційно і за звуками, ніж візуально. Мама, машина, аварія… Біль у скронях прогресував. 

 – Я ж… я ж померла, – те, що мій голос буде тихим, я, звичайно, очікувала, але не уявляла собі, наскільки моє горло виявляється охрипло і пересохло. Почало пропускати легке тремтіння, і воно, здається, забрало всі мої сили, що ледве встигли з’явитися. 

То ось, як виглядає рай? Білосніжні стіни лікарні? Я ще раз відчайдушно похитала головою, і пробігла очима по всьому доступному погляду периметру. Все відчувається подібно до справжнього життя, як і днями і роками до цього… Тільки немов після дванадцятигодинного сну. Ні, я не померла.

Знову цей монотонний звук. Я таки в лікарні, супер. І якщо я в ній знаходжуся, а поруч зі мною робочий пристрій, значить, у ній має бути хтось ще… Хоча б якісь лікарі.

Мені не вистачило сил та усвідомленості, щоби продовжити цю думку, але й сил боятися теж не було. Ніби крізь ту саму пелену сну я почула кроки, і десь на краю свідомості метеликом промайнула думка про те, що це, мабуть, до мене. Ні, не думка, надія.

Будь ласка, прийдіть, хоч хтось…

Двері відчинилися. Я широко розплющила очі, настільки, наскільки мені дозволила слабкість.

– …так що я попрошу… – з уривком фрази до палати увійшов чоловік у довгому білому халаті. Продовження беззвучно повисло у повітрі. Він дивився на мене, я – на нього.

– …не сприяти хибним надіям, – закінчив, нарешті, лікар.

– Доню… – з-за його спини виглянула жінка в чорному плащі. Темний берет був скошений набік, і з-під нього вибивалися каштанові пасма. Я заглянула в її сірі очі, що миттю замиготіли. Здавалося, вона вже не перший тиждень перебувала на межі своїх сил та почуттів. Мов крок через край мосту – для неї не безодня, а просто крок вперед.  Незважаючи на свій стан, я була впевнена у своїй інтуїції. 

Я лише трохи відкрила рота, не розуміючи сенсу сказаних слів. Жінка тихо, судомо зітхнула.

– Неймовірно… – прошепотів лікар. Секунда повної розгубленості, спантеличеного погляду, що блукав палатою, пройшла. тепер він знову тримав самовладання. Дивовижна здатність людей похилого віку, які бачили у своєму житті, мабуть, і не таке.

– Як почуваєтеся, юна леді? – Звівши брови, задумливо поцікавився чоловік. Я хотіла щось сказати, але горло захрипло, а через хвилину жінка кашлянула, підійшла до лікаря, торкнувшись його передпліччя рукою, прихованою чорною рукавичкою. 

– Вона опам’яталася, лікарю, це… так дивно, і – жінка здригнулася, глянувши на мене. Тепер її увага повністю була прикута саме до мене. Погляд, наповнений любов’ю та жалем.

Вона повільно подолала відстань між нами, присіла і взяла мою долоню. Від цього шорсткого дотику мене здолали суперечливі почуття.

– Ох, Ев, я так сумувала. Скажи мені, як ти?

Я кліпнула очима. Обережно ворухнула мізинцем, що накрила рука цієї таємничої незнайомки. Лікар, схиливши голову, тактовно запитав: 

– Міс, ви можете мені назвати своє ім’я?

Жінка перелякано глянула на нього, потім знову на мене. Суміш страху, загнаності та розчарування змішалися на її обличчі. А я відчула нудотний клубок всередині, що почав повільно перекочуватися. 

– М-моє?

– Ну, не моє ж, – легко посміхнувся чоловік, неквапом кивнув, – Я – Патрік Андерсон, ваш лікар ось уже півроку як. А ви…?

– А я… Ребекка, – я втиснулася головою в плечі, ніби навмисно неправильно відповідала біля дошки, – Томпсон.

Прохолода рідина проникала через крапельницю до мого організму. Хоча вени і без цього немов оніміли. 

– Хто це… – жінка в чорному відсахнулася, піднялася на ноги.

– А це, люба, заміна спогадів. Таке припустимо, – звернувся до неї лікар. – Дайте їй спогади. Що-небудь, що Евеліна, мабуть, запам’ятала дуже яскраво…

– Доню, – вона знову сіла навпочіпки, і взяла, ні, ніжно схопила мене за руку. – Твій випуск зі школи танців. Ти казала, що ходиш туди не заради спорту, а задля спілкування з друзями. Вони… вони в тебе дуже хороші. Ти довго святкувала випуск із ними… І з Крістофером. Пам’ятаєш його? – Вона гірко засміялася. – Ти казала, він той ще козел… А собаку нашу, Дарсі, пам’ятаєш? Бордер-коллі, ти часто ходиш із нею на прогулянки по району. А брата свого…

Я заперечливо і дуже сильно захитала головою, уткнувшись в одну точку. Про чиє життя вона взагалі мені розповідає? Яка ще бордер-коллі…

 – Лікарю, поясніть…

 – Послухайте, це феноменально…

– …не розумію… її додому…

– …послухайте, я тридцять років… працюю в…

– …так що ж…

– …проведемо обстеження…

Уривки фраз з розмови цих двох перетворилися на голоса привидів, що зібралися у моторошній фантасмагорії, у страшному спектаклі. Я не прийшла до тями.  Хто я? Я не бачу своєї зовнішності. У мене заміна спогадів? Амнезія? Мороз запанував моїм тілом. Це помилка.

Потрібно з’ясувати хоча б щось.

– Вибачте, – я спробувала сказати це якомога голосніше. Їхня дискусія миттю припинилася.

– Так-так? – Лікар глянув на мене із сумішшю інтересу і обережного побоювання, неначе я можу випаруватися в повітрі в будь-який момент. Хоча, я вже нічому не здивуюся, якщо чесно.

– Який зараз день? Місяць? Р-рік?

Лікар на мить спантеличився, але потім миттю відповів:

– П’ять тисяч тридцять другий рік, десяте березня, люба.

То виходить, від дня моєї – кхм – смерті, минула лише доба?

– А час?

– Сім годин чотирнадцять хвилин. Вже вечоріє, доню, – цього разу відповіла власниця чорного берета, глянувши на свій наручний годинник. На її очі навернулися сльози, коли вона знову глянула на мене, поступово схиляючи голову. Жінка знову підійшла, цього разу трохи нахилившись корпусом вперед, обережно заправила несподівано коротке пасмо волосся мені за вухо.

– Доню… Я твоя мама, Аннет. Аннет Керолайн, ти мене пам’ятаєш?

Я поривчасто відтворила образ своєї матері в голові. Він був туманним, нечітким, пахнув ранковою яблучною кавою.
Зазирнула у глибокі, сірі очі «мами». Такі гарні, чарівні, бездонні… але не рідні.

– Ні, вибач, але я тебе не пам’ятаю.

 ¬19:21¬

Лікар відправив «мою маму» додому, намагаючись запевнити її, що мої спогади незабаром повернуться і ми житимемо разом довго і щасливо, після чого він ще поговорив зі мною хвилин п’ятнадцять.

Розпитував про самопочуття і настрій, а я несподівано легко змогла йому довіритися.  Слова рікою лилися, ніби я не розмовляла по душам вже багато днів чи навіть років.

Патрік уважно слухав мене, навіть коли я розповідала йому про свого жахливого колишнього по кілька разів, і коли говорила про невдалу стрижку, і коли пояснювала йому, що обожнюю какао, і саме цей напій є ідеалом смаку солодкого гарячого напою. Не знаю, наскільки йому було цікаво це слухати, але коли він пішов, залишивши мене відпочивати, я відчула себе самотньо. 

Він надто спокійно сприймав той факт, що чув історію зовсім не якоїсь там Евеліни. Протягом усієї розмови тривожний дзвіночок на фоні проводив мені паралелі між сеансом у психіатра. Почуваю себе хворою на голову. Невже це все моє марево? 

Зараз все моє життя – це ця біла лікарняна палата; апарати, які нібито утримують мене на цьому світі; жінка в чорному, котра стверджує, що вона моя мати; лікар, який намагається зрозуміти, хто я така; і мої спогади про минуле життя, взяті з якогось небуття. 

Я отупіло дивилася у стелю, я не вірила, що це все відбувалося зі мною. 

ХТО ПОСМІВ МЕНЕ УБИТИ? ДЕ ПОДІЛОСЯ МОЄ НОРМАЛЬНЕ ЖИТТЯ? 

Так, якщо я зараз засну, цього всього не буде… Це дуже реалістичний сон! Я маю заснути прямо зараз. 

Я заплющила очі, але замість сну до горла підступив гіркий клубок. Очі набрякли, окрім власного нав’язливого стуку серця я нічого не чула. Подих пришвидшився, замість крику вирвався на волю істеричний кашель. Через мить я вже втратила свідомість. 

Стривожена фантазія уявила, як в останню мить до палати ввірвалися лікарі в біло-блакитних, як ці стіни, халатах. 

Середа, 31 травня
 ¬10:02¬

 – Доброго ранку, юна леді, – голос Патріка вивів мене з панічної безтями, і знову дуже жорстко вдарив об реальність. Лікар все в тій ж білій накидці стояв біля порога з підносом у руках. 

– Доброго, – я піднялася на ліктях, усвідомлюючи, як незграбно вони тремтять, і зрозуміла що мене лихоманить. Чоловік підійшов ближче, поставивши тацю на тумбочку. На ній виявилася їжа. Гречка, салат з капусти, цибулі та помідорів. І чай, зелений чай.

– Вчора ввечері вам стало погано, тому зараз раджу прийняти ще трохи заспокійливого після їжі, – він поклав поруч якусь пігулку, колір якої було дуже складно визначити. 

– Я втратила свідомість, – хотілося, щоби все, що було вчора, виявилося неправдою. 

– Ваш організм ще тільки пристосовується до реальних умов. Ви були в комі майже півроку. 

– Як? – серце, немов у мреця, охололо, – Я ж померла тільки вчора… позавчора! 

Патрік надто вже спокійно заперечно похитав головою, винувато стиснувши уста. 

– Боюся, це не зовсім відповідає реалії. Проте, якщо ви поїсте та вип’єте заспокійливого, я дещо вам розповім. 

Я без особливого апетиту глянула на обшарпану по боках тацю. 

– Знаю, ти любиш какао, але в нашій задрипаній лікарняній їдальні був тільки чай.  Зелений чай, до речі, добре заспокоює нервову систему, – підбадьорливо посміхнувся він.

Я знічено подякувала йому, і одразу ж взялася за кухоль. Гірка, тепла рідина зігріла моє горло, трохи болісно протікаючи всередину.  Випивши близько половини, я поставила його назад, і тихо промовила:

– Дякую, але я не голодна.

– О так, аякже, півроку нічим нормальним не харчувалася, і тут не голодна, – саркастично підмітив лікар. – Тобі потрібні сили, адже ти маєш вислухати все, що я тобі скажу. 

– І що ж ви маєте мені сказати?

– А ось ти поїси, любо, і я тобі все розповім, – він поклав тацю мені на коліна, присунув тарілку з кашею ближче, і я все ж таки вирішила поїсти.

Спочатку я запевняла себе, що нудоту викликав вигляд їжі, але як виявилося, нудило мене від голоду. Після трапези стало краще, навіть горло прочистилося і нарешті перестало хрипіти.

– Тепер ви можете мені сказати? – запитала я, дожовуючи гречку.

– Авжеж, – склавши руки в замок, лікар відкинувся на спинку стільця, на якому сидів, і продовжив. – Я дізнався, хто така Ребекка Томпсон. І знаєш, що найцікавіше? – він помовчав, нібито додаючи інтриги, – Бідолашна дівчина загинула в автокатастрофі напередодні того дня, коли ти, Евеліно Керолайн, прокинулася після тривалого перебування в комі.

Нудота повернулася. Від страху знову захотілося зникнути. У районі сонячного сплетіння дуже сильно заболіло, і я надто різко вдихнула сухе випалене медикаментами повітря. Невже моє життя справді існує? І це не жахливий сон? 

Всевишній розуме, прошу, поверни мене назад…