Глава ХІІІ • Квінтесенція на вулиці біля трамвайних колій •

Еріка Лонгфорд. 

Неділя, 15 березня 
 ¬11:54¬

Пройшло менше тижня з моменту смерті Ребекки, проте я так нічого і не відчула. Черрі остаточно замкнулась за останні дні, практично не виходячи на зв’язок. Я переживала за подругу, хоча зовсім не знала, яким чином їй допомогти. Даніель виглядав дуже стривоженим від усього, що розповів мені. А я навіть не знала, чи переживала хоча би з цього приводу. 

Я майже завжди вірила Даніелю, хоча практично ніколи не вірила собі. Тому його слова щодо пережитого сприймалися набагато легше, ніж власні. Та все ж не виходило заперечувати те, на що вже просто неможливо було заплющити очі. 

Я сиділа і гляділа на мамин червоний шарф, що висів на кріслі. Чому вона залишила його в моїй кімнаті? А, точно. Вона закинула його сюди, коли до неї зайшов її черговий «друг». Коли батько відправлявся в командировку, таких «друзів» з’являлося чомусь дуже багато. Мати не хотіла, видимо, щоб він бачив безлад в коридорі, тож закинула свої речі сюди, гадаючи, що я, вірогідно, знову зможу дуже правдоподібно вдати, що мене немає вдома. 

Я вже втричі змогла з острахом помітити, як на очах змінюється колір шарфа. Він ставав темно сильного кольору індиго і тепер ще більше нагадував мені той, який мама носила, коли мені було років п’ять. Тоді я мріяла стати такою, як вона, і носити такі ж гарні та елегантні шарфи. Зараз лишилося тільки друге бажання. Стати такою як матір – тепер було для мене скоріш найгіршим покаранням. 

Вартувало лиш занервувати, як думки, що до цього сковували увагу, тримаючи її на кольорі шарфа, тепер розсіялися. І як марево після сну, тканина знову набула спочатку брудно фіолетового, а потім багряного кольору. 

З батьківської кімнати долинув сміх. Я з огидою поморщилась. Глянула на годинник. Час лише підказував, що до зустрічі з Даніелем ще зарано. 

Я уявила, як стрілки крутяться вперед з неймовірною швидкістю, нарешті вказуючи на потрібний час. І, о боги, мені це вдалося… Чорна стрілка поволі – не рухалася, а скоріше змінювала свою форму як уві сні – вона почала просуватися до позначки тринадцять годин нуль хвилин. 

Не вірячи власним очам, я підійшла і торкнулася скла, за яким виднівся змінений «мною» циферблат. Але як тільки мій мозок засумнівався в тому, що бачить, видиво зникло безслідно. О ні. Ось це вже точно галюцинації, в таке легше повірити, ніж в байки Даніеля. Хай я і довіряю йому більше, ніж собі, але їй-богу, це справді якась маячня. Створення ілюзій… Це щось неймовірне. 

Раптово запаморочилась голова. Не відчуваючи ніг, я повільно сіла на ліжко, намагаючись вдихнути повітря. 

…Сонечко, з тобою все гаразд? 

– Га, що?! – в очах розвиднілося. Я побачила перед собою мамине обличчя. 

– Все нормально? Ти зблідла. 

– Т-так, все нормально. Я йду до Черрі, – схопивши телефон, я похапцем вийшла з кімнати, не бажаючи більше ні секунди знаходитися в цій атмосфері. 

– Амандо, ти де там? Я тебе вже зачекався! – почувся чоловічий голос за мить до того, як я з полегшенням зачинила вхідні двері. Сподіваюся, Черрі мене не виставить. 

Швидкий стукіт капців по холодних сходах під’їзду віддаляв мене все далі від квартири, проте, шкода, не думок. Цікаво, якби я розповіла зараз Черрі про те, що відбувається зі мною і Даніелем, вона б повірила? Черрі завжди цікавилась подібними речами. То вселяла демонів, то виселяла їх… Як це там вона називає, захоплення окультизмом? То, може, це її відволіче? 

 ¬13:06¬

Я не змогла вимовити жодного слова на цю тему аж до того моменту, поки не прийшов Даніель. А прийшов він раніше, ніж ми домовлялися, тож, дізнавшись, де він, я швидко запхнула його до квартири Черрі. Адріана вдома не було, тому існувала можливість поговорити без сторонніх вух на очей. 

– Ви виглядаєте так, немов намагаєтеся мені щось розповісти, але боїтеся, – жваві зазвичай, проте відверто пусті очі Черрі, кольору лісового горіху, зараз без зайвих емоцій пронизували по черзі мене з Даніелем. 

Бідний хлопець усівся на край дивана, нервово перебираючи в руці шматок старого пледу, на якому сидів. Я вмостилася поруч, обіймаючи коліна. Черрі тримала невелику дистанцію, але я бачила, як поступово в ній прокидається інтерес. Я дуже щиро сподівалася, що зрештою у неї все буде добре. 

– Ми… хотіли поговорити, – витягнув із себе Даніель. 

– Я бачу, – підмітила Черрі, із майже вдаваним заохоченням дивлячись на юнака. Потім, зітхнувши, перевела погляд на мене. Я теж зітхнула і випалила чи не на одному подисі їй усе, що з нами відбулося. 

Даніель то там то сям вставляв фрази по типу «Ти ж на цьому знаєшся, може, підкажеш, що це таке?» або «Таке ж може бути?». Я почала з його історії, а закінчила своєю, подекуди відчуваючи, як в грудях починається нестача повітря. Серце знову почало битися, мов шалене. Даніель не знав, що це відбувалося зі мною теж, тож був нажахано здивований почутим. Сподіваюся, він не триматиме на мене образи за те, що я тримала це в таємниці учора. 

Погляд Черрі починав поступово палати все більше. В ньому була несамовита суміш цікавості та страху. Під кінець у мене як завжди запаморочилась голова. 

– Ти в порядку? – вона обережно подалася корпусом вперед, проникливо дивлячись мені в очі. Від цього погляду по тілу пішли холодні сироти. 

– Так… Просто це все звучить дуже по-ідіотськи, – я відвела очі, мимоволі подивившись на Даніеля. Він виглядав зараз напрочуд спокійно та навіть трохи відсторонено. Проте побачивши мою розгубленість, він слабо посміхнувся мені і кивнув: 

– Все так і було, Черрі. То ти знаєш, що це таке? 

– Ні. Я цікавлюся екзорцизмом та міфологією, а не… Цим, – дівчина все ще виглядала доволі похмурою і замисленою. Я не розуміла, чи це на неї все ще тяжіла так сильно втрата Ребекки, чи то зараз до цього додалися почуття після нашої розповіді. 

– А раптом в нас вселилися демони? – збентежено поцікавився Даніель. Черрі окинула його швидким поглядом. 

– Сумніваюся. 

Той лише зітхнув з сумішшю полегшення та розпачу. Мені несподівано спала на думку одна людина. 

– Хм, ну якщо Черрі не впевнена, що знає природу того, що з нами відбувається, то, можливо, знає дехто інший… 

– Ти про кого? – зацікавлено запитала шатенка. 

– Ну хто в нас ще знається на дивних речах? – це питання було адресоване скоріше Даніелю, адже це була наша спільна знайома. Той крадькома припустив: 

– Менді?..

– Саме так, – я вже не знала, до кого ще звертатися, проте Черрі перебила мій хід думок: 

– Мені здається, що поки не слід більше нікого вплутувати в це. Чим більше людей знає, тим більша вірогідність, що буде знати ще більше. 

Щось мене насторожило в її голосі, тож я прийняла таку позицію. 

– Тоді… Які в тебе ідеї? 

– Підемо в те кафе втрьох, – спокійно мовила Черрі, щільніше закутавшись в картатий плед. 

– То ти теж з нами ідеш? Ох, це навіть додало трохи полегшення, – випалив Даніель. 

– У мене є певні підозри. 

– То в тебе теж щось є? – ще більш здивовано продовжив свою думку Воррен. На це дівчина лише хмикнула:

– Ще рано казати. Але, я гадаю, нам потрібно ознайомитися з цим разом. Так навіть безпечніше. Пробачте, я поки не буду більше говорити. 

– Як тобі краще, – я примружила очі, спираючись на спинку дивану. Подібні специфічні розмови дуже сильно вимотували. – Це все так дивно… Може, краще піти до лікаря? 

– Можливо, доведеться, але спочатку в «Квінтесенцію», – продовжив мою думку Даніель. 

Ми всі переглянулися одне з одним, не знаючи, що ще можна сказати. Час вже добігав моменту, коли потрібно було вирушати. 

 ¬13:42¬

Кафе «Квінтесенція» ховалося між продуктовим магазином та оптикою на одній з вулиць сусідніх мікрорайонів. Для нас не було проблемою швидко дійти до нього, та без суттєвих перешкод відшукати вивіску, де назва закладу чудернацькими звивистими літерами майоріла над коричневим карнізом з металевими висячими ліхтарями по боках. 

– Виглядає досить містично, – підмітив Даніель, задерши голову та оглядаючи екстер’єр кафе. – Мої батьки були тут кілька разів на ділових зустрічах, проте мене жодного разу не брали. 

– Це кафе не з дешевих. Сумніваюся, що нам є що робити тут, окрім як зустрітися зі своїми страхами віч на віч, – Черрі зітхнула, висунувши руки з кишень чорної джинсівки. – За кавою зможемо ходити і деінде. 

Із цими словами дівчина відчинила двері, та першою наважилася увійти досередини. Металевий стукіт дзвоників нагорі цього разу звучав справді по-особливому моторошно. 

– І куди нам тепер? – я висловила свої сумніви, озираючись навкруги, де електронна повільна музика блукала між лавандових сидінь. Сумніваюся, що у цього закладу проблеми з електропостачанням, тож напівтемряву можна було вважати частиною антуражу. На кожному зі столиків стояли елегантні канделябри зі свічками. 

– Не знаю, – озвучив очевидне Даніель, поки ми скупчилися зграйкою посеред залу. Ніхто з відвідувачів не звернув на нас уваги, але все одно було некомфортно. 

– Сюди, – позаду почувся жіночий голос. Ми разом злякано озирнулися, зустрівши перед собою жінку середнього віку. 

– Ви, я так підозрою, прийшли сюди за запрошенням дивних людей на другу годину дня, вірно? Якщо так, ходімо за мною, – її руки були сховані в широких рукавах білого одягу, який складно було порівняти зі звичним «пальто» або «куртка». Радше це був характерний дивний плащ. 

Вона хутко провела нас до столику, що стояв у кутку поблизу вікна, тим самим створюючи натяк на уособлену атмосферу. За ним було ще двоє людей. 

– А ви… – почала була Черрі, але жінка підняла долоню і заговорила першою: 

– Вітаю усіх. Мене звати Вітані. Можете сідати, – вона виглядала дуже спокійною, та лише гострий палкий погляд темно сірих очей свідчив про її непідробну залученість до діалогу. 

Я інтуїтивно глянула на Даніеля. Він випалював очима стрункого юнака, на кілька років старшого за нас, що сидів на місці біля вікна. Той хмикнув, і грубі риси обличчя стали напруженішими: 

– Добридень. Ось ми знову зустрілися. 

– Здрастуйте, – пробурмотів Даніель. Жоден з нас так і не насмілився сісти за столик. 

– Моє ім’я Бріан, – відсторонено продовжив юнак, карбуючи слова незвичним акцентом. 

– Приємно… познайомитися, – мій друг продовжував вивчати свої кросівки, уникаючи погляду співрозмовника. Я важко зітхнула. Зрештою, ми позбавили себе верхнього одягу, обережно переглядаючись одне з одним. Мені здавалося, що мої руки попросту втратили здатність щось тримати і робити взагалі. 

Черрі просунулась вперед і першою сіла на бузковий диван, звернувшись до останньої людини, яка ще не назвалася. 

– А ваше ім’я..?

– Вонтолло, – неквапливо мовив чоловік з напрочуд цікавою атмосферою. Гострі риси обличчя та смолистий колір зачісаного волосся викликали насторогу, але його очі при тому випромінювали дуже міцну енергетику. Важко було сказати, якою саме вона була. 

– Черрі Кройленс, – вона переплела пальці, нахиляючись корпусом вперед. Я нарешті помітила, як сильно дівчина нервувала. Хоча щось в цьому її переживанні було мені незвичне і невідоме. Вона немов ось-ось побачить прем’єру довгоочікуваного фільму. 

Ми з Даніелем теж представились. 

– Для мене честь з вами усіма нарешті познайомитися, – чи ледь не із захопленням продовжив Вонтолло, оцінивши кожного з нас зацікавленим поглядом. Він навіть спробував усміхнутися. 

Всі посідали на місця. Дивні люди з одного боку стола – ми з іншого. Я була поруч з Даніелем, який у свою чергу вмостився посередині, хоча я сумніваюся, що йому було там дуже комфортно. 

Вітані склала руки на грудях, теж зайнявши місце, і висловила свої думки: 

– Вонтолло, ти певен, що це всі? 

Не встиг чоловік відповісти, адже вартувало йому лиш набути замисленого виразу обличчя, як за нашими спинами пролунало: 

– Тепер всі. 

Недалеко від стола стояв Август Наронг. 

В пом’ятій куртці сіро бурого кольору, з розхристаним рудим волоссям і блукаючим стривоженим, але водночас зосередженим поглядом, він все одно зовсім не в’язався в цю картину. Від подиву, а вірінше якогось іншого дивного відчуття – що людина з проблемою, такою ж як у нас, була просто під носом – ніхто з нас не проронив ні слова. Тишу розрізав байдужий голос Бріана: 

– Вас все одно не достатньо. Мало бути шестеро. 

– П’ята людина знаходиться під моєю опікою, – пояснив нам Вонтолло, ледве змінивши задуманий вираз обличчя. – Я познайомлю вас згодом. Ви Август, вірно? Сідайте, будь ласка. 

Я миттю посунулася, ненароком пхнувши Даніеля, щоб хлопцю не довелося сідати з ними. Хоч по його карих очах майже неможливо було дізнатися, чи переймався він цим моментом. 

Август сів, та здивовано перевів погляд на нас. Спохмурнів і першим мовив: 

– То, виходить, ви теж тут. Несподівано. 

– Тебе це… бентежить? – запитав Даніель. 

– Ні-ні. Зовсім ні. Мені просто шкода, що вас теж в це втягнули, – хлопець помітно занервував, проте голосу не підвищив. 

– Загалом, ми ще не знаємо, що взагалі відбувається, – Черрі нетерпляче потягнула рукав своєї кофти. Цей жест викликав в нас загальну тишу. 

– Я поясню, – тихо і таємниче мовив Вонтолло. Наші погляди тепер прикулися до нього. Щоправда, той лише зітхнув і хай спочатку й обіцяв всім своїм виглядом барвисту промову, першим взагалі заговорив Бріан. Він, мовби не чуючи, забубонів сам до себе: 

– Ми так і не знайшли останнього. 

– Це вже не на часі, – без зайвого гонору перебила його Вітані. Пасмо її волосся ставало темнішим на корінні, перетікаючи поступово в вицвілий русий на кінцях. Вона, видимо, вирішила не гаяти часу і перейняти ініціативу. Жінка ледь помітно посміхнулася нам, починаючи розмову: 

– Розумію, ви зараз налякані, не знаєте, що і як робити. Пропустимо тему із заспокоєнням, тож я перейду до суті. Те, що вам довелося бачити або відчувати – не галюцинації. Це дещо інше. 

Вмить стало до задухи страшно. Ці люди і кафе тепер виглядали точнісінько як чергова ілюзія. Можливо, створена навіть мною ж. Я схопилася за останні ниточки своєї концентрації та змусила себе знову акцентувати увагу на словах жінки. 

– Звідки… Ви знаєте про це? – на одному тяжкому видисі промовив Даніель. Тоді Вонтолло скосив очі на Бріана. 

Той хмикнув, з мить помовчав, але потім дістав із внутрішньої кишені піджака щось, схоже на невеликий оксамитовий кристал. Як не дивно, предмет став висіти в повітрі, всього за кілька сантиметрів від долоні Бріана. 

– Це… – почала була заворожено говорити Черрі, але предмет в ту ж мить засяяв ясніше, чітко пульсуючи і нагадуючи серцебиття. Я не могла відвести погляду від цього видовища. Люди в кафе точно нічого не запідозрять!? 

– Кристал, що резонує з енергетикою обдарованих, – почав поволі пояснювати Бріан. Його сталеві очі випалювали поглядом дивовижну штуковину, яка в свою чергу випромінювала настільки сильну атмосферу, що здавалася мені ледве не живою. – Власне кажучи, обдаровані – це ви. І маються на увазі саме ваші надприродні здібності, які ви вже встигли в себе виявити. Ми не знаємо ваших імен, не знаємо прізвищ та біографії, проте цей кристал дав нам змогу зрозуміти, що саме ви нам потрібні. Якось так. 

– А ви, власне, хто? – обережно перепитав Август. Я відчувала, як крізь його голос просочилася несамовита підозра. Я майже не знала Августа, проте зараз відчувала певного роду спокій від того, що нас трохи більше, ніж очікувалося. 

– Я вже давно займаюся вивченням всього, що пов’язане з обдарованими, – подав голос Вонтолло. Він поставив лікті на стіл, спершись підборіддям на переплетені руки, – Повірте, історія ця тягнеться вже не перший рік, тож я знаю, про що кажу. Вітані, моя хороша знайома, їй ви теж можете довіряти. А щодо Бріана… 

– Я не міг лишитися осторонь цієї проблеми, – понуро закінчив за нього хлопець. Чоловік на це лише кивнув, ведучи думку далі: 

– Хочу одразу наголосити, що ми – не ваші вороги. Ми лише хочемо допомогти вам краще в цьому розібратися. А саме тому слід зараз почати з історії всіх цих подій. 

Вонтолло набув серйозного, навіть моторошного вигляду, проте говорив спокійно. 

– Все почалося у п’ять тисяч восьмому році. Так кажуть архіви, принаймні. Я взявся за цю справу не одразу, але зараз можу з упевненістю сказати, що ми маємо справу з деякого роду прокляттям. 

– Тож, «обдарованість», це є одночасно і «прокляття»? – запитала, хоча вже скоріше наголосила Черрі. 

– Так. Люди, подібні до вас, з’являються кожні вісім років. І кожного разу їхня кількість зменшується на двох осіб, а вік обдарованих – на два роки. 

– Звучить як грубий натяк на те, що у нас обмаль часу, – висловив мою тривожну думку Август. З нас усіх найбільш замисленим виглядав саме він. 

– Скоріш за все, так і є. Тож, – погляд Вонтолло став більш прискіпливим, він по черзі вивчав кожного з нас. – Хотіли би ви цього, чи ні, але нам доведеться працювати разом. 

Я нарешті знайшла в собі сили подати голос: 

– А як, власне, про це… прокляття, дізналися ви? 

– Гм, – він замислився, Вітані нахмурила брови, а Бріан виглядав так, немов не почув питання взагалі – дивився собі у вікно та й усе. Дивні люди. Дивне місце. Дивні обставини. 

– Так вже вийшло, що я став свідком такого роду аномальних подій. І не зміг залишити це поза увагою, – Вонтолло говорив все так само спокійно, але я бачила, як в його очах запалав щирий інтерес. Здається, він дуже віддана своїй справі людина. Тільки, що змусило його направити свою відданість саме цьому заняттю? 

– Інформація про подібне зберігається з особливо ретельністю, та й ставлення до неї, скоріш як до фантастики, – він продовжив говорити з не дуже веселим, проте захопленням. – Але певні верстви суспільства знають про це, і далеко не всі цьому раді. До того ж, кожен бачить свою користь. На шляху вивчення проблематики обдарованості, я зустрів чимало жорстокості та зла, тож… Я справді щиро хотів би допомогти. Ви – підлітки, вам би зараз лише жити і радіти тому, що живете. Тривожитися через свої власні проблеми, а не ці. Проте, це вже не мій вибір. А ми, разом з Вітані і Бріаном, хочемо вам допомогти з цим впоратися. 

– Яким чином? – тихо спитав Даніель. 

На це вже відповіла Вітані. 

– У нас є певного виду способи контролювати частково вашу енергію, даючи змогу вам навчитися правильно користуватися своїми здібностями. Щоб вони перестали бути вадою, а стали перевагою. Це все буде зроблено не за допомогою магічних ритуалів, а тяжкої практики, але це буде зроблено. 

– Яка вам вигода? – поставив бентежне й не дуже приємне, але потрібне запитання Август. На це Вітані посміхнулася краєчком губ. 

– Підозрілість – хороша риса характеру. Звісно, кожен з вас про це зараз подумав. Так, прямої вигоди не існує, адже вам буде нічим нам відплатити, тут вже рішення тільки за вами. Проте, це надійніше, ніж бути з цим всім наодинці, чи не так? 

Незрозуміла тривога застигла в погляді кожного з нас. Я відчувала, як мене власне вона зараз зжере цілковито. Набагато надійніше було б сходити до лікаря і діагностувати собі галюцинації. 

– Як саме ви нам допоможете? 

– Це місце надто людне, – Вонтолло оглянув похапцем кафе, занурюючись у свої думки, та продовжуючи вже більш зібрано. – Для того, аби ви мали можливість ознайомитися зі своїми здібностями ще краще, ніж наразі, доведеться мати приватне місце. У нас є в деякому роді… база, кхм, тож, вам доведеться завітати туди. 

– Але не зараз, – ліниво протягнув Бріан, та за мить його очі вже випалювали гострий профіль Вонтолло. – Зараз вони нажахані та спантеличені, тож ніякого діла не буде. 

В очах у старшого промайнуло щось схоже на легкий смуток, та він знову зібрався та поважливо кивнув: 

– Гаразд. Ми не просимо довіряти нам одразу. Зустрінемося тоді через декілька днів. 

– Де саме? – запитала Черрі, схивльованість якої нікуди не зникла. 

– Знаєте поле за житловим комплексом в південному районі? – після наших кивків та насторожених перезирань, Вонтолло з дещицею урочистості промовив. – Якщо вийдете за ворота та підете прямо по невеликій стежці, побачите старий будинок. Там і зустрінемося. 

– В полі? – ще раз перепитав Август. Я на це ледве не видала істеричний смішок. 

– Так, – обережно відповів чоловік, якимось чином поєднуючи в собі одночасно захопленість і переживання, та залишаючись при цьому загально спокійним. 

– Гаразд, – тихо видала Черрі. – Сподіваюся, там ви нам поясните більше. 

– Нам не потрібні зайві очі та вуха. Ми і так сказали багато в людному місці. В середу о п’ятій вечора. Підходить? – на цей раз знову перейняла ініціативу Вітані. 

Першою кивнула Черрі. За нею поступово кожен з нас висловив свою згоду. 

– Тоді, я гадаю, нам час розходитися. Певен, у вас є про що подумати і поговорити, а надавати вам всю інформацію за раз було б дуже серйозним навантаженням на вашу психіку. Тож… У вас більше немає питань? – він оглянув нас, немов вчитель після лекції. 

– Це може вбити нас? – після деякої паузи мовила Черрі. На це чоловік знову спохмурнів. 

– Чисто теоретично, вбити може все. На практиці є безліч запобіжних заходів. Поступово ви все дізнаєтесь, але зараз загрози вашому життю немає. Енергія ще не настільки сильно почала себе проявляти в ваших організмах, і не почне за ці місяці точно. 

– Заспокоїло, – хмикнула Черрі. Вонтолло на це лише сумовито стенув плечима, мовляв, що маємо, те маємо. 

– Наше життя… вже не буде таким як раніше? – Даніель висловив мої власні думки, які зараз лякали ще більше, ніж галюцинації. Я намагалася рівно дихати, але після цього запитання це вже було практично неможливо. 

– Воно вже не таке, як раніше. Але ви все ще маєте можливість мати повноцінне життя. Загроза для вашого організму під нашим керівництвом зникне, тож… Це стане навіть певного роду перевагою, – заговорила Вітані. Вона слабо посміхнулась нам, складаючи перед собою руки. – Подумайте, я розумію, як це складно усвідомити. Дуже сильне навантаження на сприйняття… Будьте одне для одного підтримкою. Це вас наразі потрібно. Зустрінемося за кілька днів. 

Після її тактовного прощання, захопленого та трохи збентеженого «До зустрічі!» від Вонтолло і сухого кивка Бріана, ми похапцем випхалися із кафе. 

 ¬14:27¬

– Неймовірно, – почала Черрі, вартувало дверям із дзеньканням зачинитися, а вуличному холоду огорнути нас. 

– Ви в це вірите? – я оглянула трьох своїх товаришів. Даніель був стривожено-завмершим, а в горіхових очах Черрі навпаки, сяяло дивне полегшення. Немов пазл головоломки склався докупи. Я також в свою чергу усвідомила: вона жила із цим вже достатньо довго. Цікаво, невже Черрі справді жодного разу не засумнівалась в своєму психічному здоров’ї? Треба обов’язково про це поговорити. 

Август в свою чергу виглядав так, неначе був готовий тікати прямо зараз. Він першим і озвався. 

– В це неможливо не вірити. Ми бачили все на власні очі. 

– Отже, це все таки були не галюцинації… – задумано пробурмотіла Черрі. Потім в її погляді нарешті за останні дні запалали яскраві вогники. – До кого можемо зараз поїхати? 

– У мене вдома Ваан, – озвався Август, ховаючи руки в кишені. – Його наразі краще не турбувати. 

– У мене батьки вдома, сьогодні ж вихідний, – невпевнено протягнув Даніель. Я з огидою усвідомила, що мама зі своїм «другом» скоріш за все також нікуди не поділась, а навпаки, скористалася шансом моєї відсутності. Тому довелося теж промямлити: 

– У мене мама вдома. Вона навряд чи потерпить таку велику кількість гостей. 

– А у мене вдома Адріан, – змучено закінчила список наших чудових односельців Черрі. Вона з мить подумала, а потім махнула рукою та подалася до трамвайної зупинки, ведучи нас за собою. – А, чорт з ним, все одно він рано чи пізно дізнається. Він… має право дізнатися. 

Важко було зрозуміти емоції дівчини, проте її швидка хода та зібраність зайвий раз нагадали мені про серйозність нашої проблеми. Ми з Даніелем і Августом перезирнулися, стенули плечима та попленталися за нею. 

¬14:40¬

Нам не потрібно було чекати травмваю, щоби дошкандибати до будинку Черрі, адже він був всього в кілька кварталів. До нашого будинку, вірніше. Лише Август, здається, був тут вперше. Я нахилилась до нього, обережно питаючи, допоки ми крокували тротуаром до арки:

– Як ти? 

– Що? – той здивовано підняв на мене світлі очі. Я зніяковіло пояснилася. 

– Просто ти серед нас єдиний, кого ми майже не знаємо. Як ти себе тут почуваєш?

– Не краще, ніж якби ми були хорошими друзями, – він потер обличчя руками, а потім закляк, і через мить додав. – Дякую. 

Я лише стенула плечима, не наважившись поцікавитися, якою саме «здібністю» він володів. Зрештою, ми про це скоро дізнаємося. А зараз я, здається, не могла вимовити більше жодного слова: настала стадія захистної реакції. 

То, моє звичне життя зміниться? Вже змінилося? Я цього не хочу. До сліз не хочу. 

– Виглядаєш надто вже зацікавленою, – я почула це від Даніеля, що йшов попереду. Слова були адресовані Черрі. Вона на це рвучко зітхнуа та протягнула: 

– Я не знала, що це таке, Даніелю. І приписувала цьому зовсім іншу природу. Та й помітила лише декілька днів тому. 

Декілька днів. Як ти не з’їхала з глузду? 

– А що ти думала? – не вгамовувався Воррен, поки ми вже підіймалися низькими кам’яними сходами до під’їзду. 

– Думала, що всі мої штуки справді працюють. Але це виявилося лише наполовину правдою. 

– Всі твої штуки..? – перепитав Август, переминаючись з ноги на ногу, поки Кройленс рилася у кишенях в пошуках ключів. 

– Так… Так, забудь поки, – вона відмахнулася рукою, як тільки знайшла те, що шукала, та відімкнула залізні двері магнітом. Під монотонне пілікання ми знайшли до під’їзду, і я встигла помітити, що Август тепер почувається ще більш ніяково, ніж до цього моменту. 

– Що будеш казати Адріану? – майже прошепотів Даніель, як тільки двері із металевим стуком зачинилися за нашими спинами. Голос юнака все одного відскочив тихим відлунням від пофарбованих синьою фарбою стін. 

– Не знаю, – знервовано стенула плечима дівчина, поправляючи своє каре. – Та що б ми там не сказали, мені здається, попри всю свою ощадливість, він оплатить нам психіатра.