Глава І • Ідилія, якої не існує •

Дуонакта: Південна Провінція, Грінвуд 
Неділя, 8 березня 
¬11:33¬

А чи вартує воно того? 

Сумніви – неповторний та вічний бар’єр кожної людини. Та лише вона сама може вирішити, що з ними вдіяти. 

Мої долоні зігрівала керамічна філіжанка, над котрою повільно, але безперервно здіймався приємний пар в суміші з ароматом. Примруживши очі, я в котрий раз вдихнула запах прянощів і трав.  

Атараксія, їй не судиться тривати навіть трохи більше кількох хвилин. Відкинувши невід’ємні бар’єри людства, я взяла до рук телефон та, намагаючись не думати про те, що дисплей надто яскравий для такої умиротвореної атмосфери, набрала заповітний номер. 

– Ребекко,– ідеально поставлений тембр голосу не змусив себе чекати. – Добридень, сонце. У тебе все в порядку? 

– Так, – я забігала очима по хмарах, що виднілися з підвіконня, яке слугувало мені затишним куточком вже з півгодини. – Хочеш, зустрінемося? 

– Гадаю, твоя мама не буде у захваті від такої затії. Але, це ніяк не мало прозвучати, як відмова. Скоріше, як попередження. 

– Ох, Ваане, вона в будь-якому випадку буде чимось невдоволена… Однією причиною більше, однією менше, – я мрійливо усміхнулась, відриваючи трохи чаю. – Так що? 

– Судячи з твого голосу, ти все ж таки прийняла рішення поїхати, – парубок мовив це не з прикрістю і без осуду. Тепло, що зародилося у грудях, змусило серце вколоти трохи болючіше, ніж я очікувала. 

– Я настільки передбачлива? 

– Ти настільки близька мені, що я розумію без слів. Одягайся тепліше, травень цього року прохолодний. 

– Неодмінно, – поставивши філіжанку на підвіконня біля своїх ніг, я скинула з плечей в’язаний плід та через кілька секунд прощебетала. – Чекаю тебе в сквері біля дому через п’ятнадцять хвилин, добре? 

– Домовились. До зустрічі, Беккі. 

І ось, я вже збираю каштанове волосся в хвіст, вивчаючи обличчя у величезному дзеркалі, що притулилося до стіни коло дверей моєї кімнати. 

Замість того, щоб вдома бути хоча б у кофті, враховувати справді не дуже теплу погоду, я віддала перевагу залишитися в майці, але весь день ходити закутаною у плід, а зараз таку одежу доведеться змінити, тому що люди на вулиці мене не зрозуміють. 

Знайдений на верхній полиці комоду ланцюжок з кулоном у вигляді половинки серця вже прикрашав шию, як і кожного дня до цього. Логічно, що це був подарунок від Ваана. 

Чи-то мрійливо, чи-то з легким смутком зітхнувши, я, схопивши телефон, попленталась з кімнати, наостанок перевіривши макіяж. Лишилося тільки відшукати маму, вмовити її у важливості прогулянки з Вааном, потім взяти з вішалки поблизу дверей куртку і все – я вільна! 

Судячи із звуку, ненька була на кухні. Я обережно увійшла, притуляючись руками до дверей. 

– Ма-амо? 

– М? – русоволоса жінка не повернулась на звук, лише кинула через плече, продовжуючи мити посуд. 

– Я піду погуляю, гаразд? 

– Добре, а з ким? 

Мені не сподобалося, як серце почало пришвидшено битися об ребра. 

– З Вааном, а що? – після моєї репліки мама зітхнула. 

– А він щось бачить далі своїх книжок? 

– Так, мамо, він бачить мене. І уже не перший місяць, могла б і спробувати звикнути. 

– А хто сказав, що я не звикла, – вона стенула плечима. – Щоб до обіду була вдома. 

– Дуже тобі дякую, я тебе обожнюю! – останні слова було кинуті вже під час того як я відчиняла двері, на ходу одягаючи джинсовку. 

 ¬12:02¬

Весняний сквер біля дому зустрів мене широким простором та зеленню, що приємно радувало погляд. Обійшовши припарковані автомобілі, я простувала навскіс по короткій траві. Вузькі стежинки оминали лавочки поблизу тонких берез і кленів. 

Ось на одній з цих лавочок як раз і сидів він. Ваан Наронг. Вугільно чорне волосся як завжди педантично причісане і глибокі карі очі незмінно, з дещицею таємниці свідчать про те, що їхній власник зараз заринутий у хмари своїх думок. 

Проте вартувало відстані між нами скоротитися до одного кроку, як увага юнака зосередилась на мені. 

– Привіт, люба, – він примружив свої тонкі очі і з усмішкою на обличчі заключив в обійми. Я із задоволенням вдихнула до болі знайомі парфуми.

– Я сумувала за тобою ще більше, ніж зазвичай, – вартувало мені лише прошепотіти це, уткнувшись в плече чорнобровому, як його долоні почали ритмічно гладити мою спину. 

– Тобі так не хочеться їхати? 

– Мгм… – через півхвилини я вивільнилась з обіймів Ваана і повела його за руку, прямуючи в сторону виходу із скверу. Юнак не чинив ніякого супротиву. 

– Ну ось чому моя бабуся народилась саме і країні, котра знаходяться настільки далеко від Грінвуду? – почулося моє приречене зі знання, коли решітчаста хвіртка, що відгороджувала територію житлового комплексу від дороги, була вже позаду нас. 

– Я тебе дуже розумію, – беззлобно стенув плечима Ваан. 

– Ну так, ти он взагалі з Тиди, – я запрокинула голову, спостерігаючи за політом маленького листя берези. – Яке з наших рідних міст знаходиться далі від Південної Провінції? Якщо я не помиляюся, все ж Тида. 

– Так, ти маєш рацію, – з дещицею гордості у погляді відповів таянець. Я посміхнулась, як мені здалося, так щиро, немов усі проблеми й справді щезли на цю мить. Дитяча, безпосередня радість в моменті. 

…або ж доросле уміння брати від миті усе хороше, тому що попереду мене чекає рутинна меланхолія в одному з селищ на території Ірусії. Країни, що неймовірно далеко від тої, де я зараз знаходжуся, гуляю, і насолоджуюсь останніми днями із своїм коханим. Хай розлука і не мала бути довготривалою, проте сам факт все одно краяв серце. 

– Чому усміхаєшся? – запитав Ваан, ідучи в ногу зі мною по стежинці, що вела до нашого улюбленого парку. 

– Та нічого, – я щиро зітхнула, набравши повні легені повітря. – Насолоджуюсь останніми днями в Грінвуді. 

– Ну, якщо судити раціонально, то ти ж не назавжди їдеш, тим більше ще шкільний рік не закінчився. Максимум тиждень, я правий? 

– Так, я просто драматизую. Розкажи краще, як ти там? Як твій клуб просувається? 

І Ваан почав залучено розповідати мені новини з його літературного клубу, котрим він так захоплювався останнім часом. 

Акуратно підстрижені під круглу форму кущі прикрашали парк поруч з іншими декоративними деревами. Ми блукали однією з асфальтових доріжок. 

– Так буде завжди? – запитання мимовіль вирвалося. Я навіть встигла пожалкувати, що мовила його вголос. Тому що боялась очевидної відповіді. 

– Ми не можемо цього знати, – спокійно відповів Ваан. Я переплела наші пальці. 

– Ти правий. 

– Але, це не причина для смутку, – він скоса і з посмішкою глянув на мене. 

– І знову ти маєш рацію…

– Давай я куплю тобі лате і ти перестанеш тужити у такий красивий і погожий день? – його пропозиція викликала приємне тепло по тілу. Я кивнула, йдучи за карооким через натовп до затишної кафешки в шоколадних тонах. 

Останні кілька годин ми провели в світлій, витонченій альтанці, споглядаючи шумне, кремово-сіре місто знизу. Запах кави всуміш з винними парфумами Ваана та прохолодним віянням полуденного Грінвуду – найкраще, що я могла сьогодні відчути. 

¬15:31¬

З повернення додому все перестало бути настільки спокійним. За ініціативою мами я повністю зібрала речі, котрі завтра поїдуть зі мною на три дев’ять земель. 

Потім вечеря. 

¬17:56¬

Мама перебирала салат у своїй тарілці, особливо не торкаючись їжі. Батько занепокоєно підмітив. 

– Кетрін, тебе завтра чекає довгий шлях, поїж трохи, – і він поклав їй до тарілки шматок курки. Мама роздратовано зітхнула, але було видно, що їй приємна ця турбота. 
Хвилиною потому вона заговорила. 

– Чесно кажучи, я вже не впевнена, що Ребецці варто їхати до бабусі, коли учбовий рік ще не закінчився. 

– Гадаю, все буде в порядку. Бабуся останнім часом нездужала, і їй потрібна допомога з садом. Тим більше Беккі розумна дівчина, швидко наздожене втрачене, – від теплого, довірливого погляду батька я мимоволі усміхнулась. 

Наївної надії на те, що мамині сумніви приведуть її до рішення змінити свій вердикт, фактично не було, тому що я знала – її думка змінюється вкрай рідко. І я вже змирилася зі своєю злощасною долею. 

¬18:22¬
Груповий чат:
🧚🏿‍♂️🧚🏿‍♂️Вінкс🧚🏿‍♂️✨
Ви
Друзі, я все ж таки їду(( 1​​​8:23

☠️Окультистка☠️От лайно. 18:24

Еріка
Тільки на тиждень, чи не так „? :»>18:24

☠️Окультистка☠️ 
Ні на день більше!! 18:24

Ви 
Сподіваюся, що так, але це ж не від мене залежить… 18:25

Еріка
Ех, що правда то правда 18:25

Еріка 
Як там твоя бабуся до речі? 18:25

Ви 
Не знаю, говорила з нею по телефону. Каже нормально, але судячи з голосу таке собі 18:25

☠️Окультистка☠️ 
Перекажи їй, щоб одужувала. 18:26

Еріка 
+++ 18:26

Ви 
Дякую, друзі, обов’язково передам 18:26

Еріка 
Ти з Вааном вже говорила? 18:26

Ви 
Так, ми погуляли сьогодні 18:27

Еріка 
Ого, і мама дозволила? 18:27

Ви 
Їй вже якось все одно 18:27

Еріка 
От і добре 18:28

☠️Окультистка☠️ 
Мої вітання) 18:28

☠️Окультистка☠️ 
Мамину поблажливсть ти заробила. 18:28

Ви 
Саме так! Нарешті я маю право вибору 18:28

Еріка 
По суті, воно у тебе було завжди. Але все ж таки… 18:29

І так, залишок вечора я провела у переписці зі своїми двома найкращими подругами… Не те, щоби цей день – гірший в моєму житті. Як раз-таки навпаки. 

¬23:11¬

Час був витрачений не марно, а на емоційний та духовний відпочинок, так що готуватися до сну я почала відносно пізно. 
Стояла навпроти дзеркала у ванній та розчісувала тільки що вимите та висушене волосся. Каштанові пасма спадали на плечі та нижче. По той бік відображення на мене гляділа гарна дівчина з очима кольору густої трясовини. Що у них? Здається, злість. 

– На кого ти зла? – спершись на рукомийник я поставила їй запитання – На себе, так?…Ох, повір, не слід. Тобі, мабуть, є чим пишатися. 

Погляд дівчини пом’якшав. У зіницях промайнув сум. Тонкі пальці торкнулися холодної поверхні скла. Тіло пробив озноб. 
Треба йти спати. Завтра на мене чекає довгий шлях. 
В уяві вже виник образ звивистої дороги посеред заміської пустки…
Монотонний стук годинника лунав з кухні до того моменту, поки я остаточно не заринулась у світ снів. 

___

…Осінь. Політ листя, він немов був з нізвідки і прямував він в нікуди. Я обережно зробила крок. 
Не впевнена, що знаю це місце. Але від нього дежавю. 
Ґрунт під ногами твердий і холодний. Дрібні камінці легко врізалися у босі ступні. Я не була певна, холодно тут чи лише зовсім трохи морозить. Навколо завмирали худі дерева, трохи вище мого зросту. Голі стовбури, тонке, витончене гілля: оточують з усіх боків, не достатньо щільно, але і не даючи відчуття зайвого простору. Обриси заховані сірим паморозним туманом. 

Його полоси надходять з-під землі, плавно огортаючи галявину. Я повільно попрямувала далі, роздивляючись, як навіть найтонші гілочки не видають жодного звуку, не колишуться. Туман продовжував зустрічати мене на кожному кроці, заповнюючи собою простір. А я…? Я просто йшла. Не можу сказати, що мною тяжіло внутрішнє почуття кудись йти, але стояти на місці не хотілося. Тому поволі та усвідомлено, крок за кроком, в ось попереду пейзаж набуває жовтуватих фарб. 

Посеред десятків голих темних дерев, виділявся такий ще худощавий ясен, тільки от він мав чималу крону з осіннього листя. Туман тут так само, як і в усіх інших ділянках, брав свої витоки з-під землі. 

Всередині щось клацнуло, перещемило. Я відчула прилив страху, такого ясного та зрозумілого, але мовби втрачаючого суть у цій сірості. Листя жовтіло, шелестячи так тихо, створюючи відчуття простору, завмерлого спокою. 

З власних внутрішніх поривань захотілося підійти ближче, і я змогла це зробити, знову. Кора на дотик була прохолодною, масивною. Вітерець закружляв над головою, продовжуючи грати листям, що все так само вирізнялося повеоед голих, коричневих стовбурів, огортаючих своєю атмосферою все – і мене, і туман, і почуття…

Понеділок, 29 травня 
¬04:01¬

Прокинулась я від легкого здригання. У кімнаті було задушливо, і це почуття вдарило у голову, вартувало мені лишень остаточно вийти з напівсну. Ну от, знову забула відчинити вікно перед сном…

Крізь фіранки вже пробивалосі вранішнє світло, але, як мені здалося, час на сон іще був. Я всілась, потерла обличчя руками. Знову наснився усвідомлений сон… Вже третій за останні кілька тижнів. Не можу сказати, що це заважає мені спокійно жити, проте повсякчас я ставила собі тривожні запитання – чи справді все в порядку? До добра таке не відбувається. 

Знаю, контролювати себе уві сні, це природно і не так вже й містично, але коли це відбувається надто часто, ну чи принаймні тобі так здається, що це відбувається надто часто, то холодні дрижаки мимоволі пробігають тілом. 

– Кхм-кхм, – я спробувала прокашлятися, щоби привести себе до тями, і тоді усвідомила наскільки горло пересохло. 

Ще хвилина сумнівів, але довелося перебороти бажання знову звалитися у ліжко, та сходити на кухню за водою. 

Після цього процесу я знову була у своєму сховищі, накрившись з голову, намагаючись не думати про тумани і ясени. Слід ще поспати. Якщо цей сон справді важливий – я його не забуду, а якщо це чергові витівки мого втомленого мозку – то я зараз точно не має це осмислювати. 
 
Моя свідомість не хотіла засинати. Немов вхопилася за якусь думку та не хотілося відпускатися у небуття. 

Так все. Спробуй хоча б подрімати. Здригнувшись кілька разів, у мене вийшло розслабитися та поступово заринутися у легкий сон, частково очистивши думки від тривожних і безформних поривань.