Глава V • Привіт з минулого •

Середа, 11 березня 
 ¬22:13¬

Широке чорне небо огортає чепурні райони нечепурного міста. Елегантні ліхтарі освітлюють темний лискучий асфальт. Туї, вишикувані в рівний ряд праворуч від широкої порожньої дороги. Шум великої траси попереду: до неї потрібно пройти з десяток приватних будинків, що стоять у точно такий же рівний ряд. 

Ліворуч їхній потік обривається ще близько двадцяти кроків тому, залишаються лише ті хвойні дерева, що й служили декораціями для котеджів. А позаду них – ховається за схилом просторе поле, що поросло підсохшою травою.

Хлопець з витонченими рисами обличчя розмірено крокує темним асфальтом, уздовж доглянутих будиночків, які, власне, не дуже удостоюються його увагою. Руді кучері на мить потрапляють під промені ліхтаря.  Сховавши одну руку в кишені шкіряної куртки, а другою тримаючись за валізу і дорожню сумку, покладену на неї, він крокує,  підставляючи обличчя прохолодному вітру. Розмірковує про щось, дивлячись на тонку нитку місяця та переплетення телеграфних проводів, за якими вона ховається.

Щось з лівого боку викликало в нього інтерес, і він зупинився біля однієї з туй. Карі очі примружилися. Пара обережних кроків у потрібному напрямку.

Тонкі пальці торкнулися гілок, відсунувши їх.  Так, на широкому просторі все так само біліють двоє футбольних воріт, нехай і в темряві їх невиразні силуети роздивитися непросто. Діти з сусідніх будинків, ймовірно, так само ганяють м’яч після школи.

Сховавши руку назад, хлопець рушив далі.  Йшов прямо посеред дороги, адже боятися машин зараз не варто – це далеко не центр району, і, нехай місцевість тут цілком пристойна, навіть дуже, але все ж таки рідко тут хтось у такий час їздить. До того ж, він тримав вухо гостро, умудряючись при цьому частинкою думок все ж таки витати десь далеко, блукаючи околицями своїх думок і переживань.

Пинаючи дорогою маленький камінь, хлопець дістає телефон, і набирає чийсь номер, поправляючи симпатичний кавовий шарф на шиї. 

Гудки виклику припинилися після трьох.  Абонент підняв трубку – тиша. Тоді рудоволосий промовив першим:

– Я вже майже на місці. Зустрінеш мене?

– Я ж не просив тебе приїжджати, Августе.  Навіщо ти це робиш? – почулася чи то заспана, чи то безнадійна відповідь.

– Тобі потрібна допомога. Але, якщо моя присутність тобі зараз у тягар, я можу зняти номер у готелі.

– Не видавай із себе дорослого. Ти все ще дитина.

На це юнак лише посміхнувся куточком губ, беззлобно відповів:

– Ну звісно, – тим часом його погляд уже був прикутий до будинку з блідо-жовтим фасадом. Легкий вітерець заліз у кучері і під рукави. 

– Заходь. Двері відчинені. 

– Спасибі.

Кинувши слухавку, Август обернувся назад і закинув голову, вивчаючи вкраплення зірок, там, нагорі. Вони заворожливо світили зі свого далекого темно-синього неба.

Далі, після тихого зітхання, він попрямував до карниза, і по сходах вище, мимоволі запитуючи: невже все настільки сумно, що його старшого брата навіть не турбують відчинені двері ночами?

Цієї ночі,

цієї холодної, травневої ночі,
коли термометр не покаже вище тринадцяти
градусів за Цельсієм,

дві втрачені душі намагатимуться врятувати один одного.

Август Наронг.

Холод ручки вп’явся мені в долоню. Я обережно провернув її, ніби було кого будити легким скрипом. 

– Ваане? – Зачинивши за собою, я озирнувся в просторому холі. Мінімалістична трійка люстр нагорі, у вигляді перевернених широких конусів, обдаровувала теплим світлом вітальню, що здавалося в повній тиші недоречним.

Я обережно поставив наплічну сумку на підлогу поруч з валізою. Розкрив її, даючи нарешті повноцінний доступ повітрю до тераріуму. Придивився до зеленуватої луски. Мене зустріла пара втомлених зміїних очей. Почекай хвилинку, я теж зараз дуже стомився. 

Роззувшись, відсунув сумку трохи далі від дверей, зняв шарф і куртку, залишаючись у футболці, і повернувся ліворуч, до вішалки.  На ній сиротливо висіла джинсівка старшого брата. Я торкнувся її пальцями, лише на мить. Позаду, з глибин будинку почулися тихі кроки. Повернувшись усім корпусом у бік звуку, я тихо видихнув:

– Ну привіт…

Сині очі Ваана оглянули мене з ніг до голови, мовби будь-яка втрачена дрібниця принесе йому легку прикрість, але на цьому все. Він подався на кухню, що була з’єднана з вітальнею в одну кімнату. Кинув через плече:

– Замерз? Я приготую чай.

Голос звучав безживно й сухо. Як у драматичних романах, які я не читаю. Тільки ось у житті немає місця романтизації горя. Я почав повільно перетинати відстань між нами, по діагоналі проходячи по геометрично забарвлених у схожих тонах килимах, і, спершись пальцями об стільницю поруч із ним, тихо мовив:

– Я в порядку. А ти?

– Безглузе запитання, – викарбував голосом в повітрі він, заливаючи воду з фільтра у чайник. Я придушив в собі почуття досади.  Проковтнувши, продовжив:

– Мені шкода.

– А мені як, – він знизав плечима, наче сам уже не вірив у свою скорботу. Але ні, це природно для людей, застосовувати апатію в якості захисної реакції. Щоправда, туга від неї нікуди не подінеться. 

– Думаю, Ребекка не хотіла б, щоб ти так відчайдушно та глибоко сумував за нею. І тим більше… – я зупинився лише на мить, – …намагався б піти слідом за нею.

– Не тобі мене вчити життю. Прошу, Августе, – синьоокий стукнув по дерев’яній поверхні єдиний раз, але цього вже вистачило, щоб достовірно зрозуміти, мені мимоволі вдалося вивести його з себе.

Я легко поклав руку на братове плече, той подивився в мій бік лише в півоберта, продовжуючи безтямно глядіти на чайник навпроти.

– Я хочу допомогти. Життя продовжується.  Я розумію… точніше, ні, я не розумію, і не можу собі навіть уявити, який біль ти зараз відчуваєш. Невимовну порожнечу, – пальці мимоволі стиснули ні в чому не винне плече Ваана, – Але-

– У тебе є якісь але? – Він хмикнув. Мабуть, це вперше, за наші останні розмови, у його тоні проскочила дещиця бодай якихось емоцій.  Нехай навіть і перше, що виявив мій братик – була чистої води іронія, я з м’якою наполегливістю продовжив:

– Так, є. Усі люди мають вихід. І в тебе він також є. Ми любимо тебе, Ваане, і сумуємо разом з тобою. Переживаємо за тебе, усією родиною. Хоч би як ти був далеко. Ось, бачиш, я зараз тут, і я готовий бути поруч стільки, скільки тобі знадобиться.

– Тоді попий чаю, і йди, – він відсторонено насупився, а потім його плечі різко розслабилися, і він видав звук, схожий на коротке, миттєве зітхання. – Ах так, куди ж тобі йти, мій любий братику? Який же ти безглуздий…

Він нарешті повернувся до мене повністю. На його сапфірових очах блищали сльози. Я проковтнув усі ті слова, що хотів донести, і натомість просто обійняв Ваана. Він притис мене до себе, судомо видихаючи і впиваючись пальцями мені в спину, ніби від цього частинка його болю піде. Хоча якщо так, то я готовий потерпіти.

Ми стояли так мовчки, обійнявшись, поки протяжно не засвистів чайник. Тоді Ваан без слів відсторонився, і почав розливати окріп по кружках. Я заворожено стежив за водою, що поволі лилася до посудин. Запахло дорогим чаєм. Ваан любив колекціонувати їх сорти, хоч би скільки вони коштували, створюючи собі загадково-престижний антураж.

– Тобі як завжди? – запитав він, дістаючи цукорницю. Я кивнув головою. У мою чашку занурилися дві ложки цукру.

Розмістились за столом. Напій був занадто гарячим, щоб пити його одразу ж, так що я почав нервово вигадувати теми для розмови, але брат почав першим. Він уперся поглядом кудись позаду мене, на місце, де ми хвилину тому стояли, і спитав:

– Як щодо школи? Ти не привіз з собою майже нічого, окрім своєї гадюки, але я розмовляв з мамою. Вона припускала, що якщо ми домовимося – ти залишишся надовго.

Намагаючись зайво не показувати тріумфу від того, що Ваан нарешті зважився зателефонувати і поговорити з батьками (а це вже маленька перемога), я просто ствердно кивнув, а потім уже заговорив:

– Так. Я планую перевестися до місцевої школи, якщо ти не висловиш аргументи проти.

Брат знову характерно насупився. Не можу сказати, наскільки сильно його ця новина збентежила, проте я помітив, щось у ньому змінилося. Крижаний айсберг почав танути, і Ваан потихеньку промацує межі своїх емоцій заново.

Я відчув укол совісті за те, що перші емоції, що він відчуває – це зніченість і тривога, тому швидко продовжив:

– Я знаю, що залишаю чудовий ліцей в Тиді.  Але, повір, на те є причини. Мої, особисті…

– Твої? Особисті? – він запитливо схилив голову. Я зчепив руки в замок і поспішно пояснив:

– Справа не в самій школі. Справа в… я хочу жити тут.

– На периферії Південної Провінції? – ще трохи сильніше здивувався Ваан. Я дозволив собі легку посмішку:

– Ти ж мене знаєш.

– Оце так. Те, що ти ексцентричний, мені відомо вже давно – у його очах, здається, просвітлів забавний інтерес. Я з приємною гордістю сподівався, що це він і був. 

– …але щоб ось так просто брати, і залишати все нажите в минулому, – продовжив він, мабуть, вдало намагаючись забутися у моїх проблемах, відклавши свої. Ох, Ваане, не знаю, чи не дарма…

– Минуле в будь-якому випадку залишається у минулому. Хоч би де я був. Потрібно збагачувати свій світогляд, – я схилив голову, обережно очікуючи реакції. Зрештою, спустивши погляд на буру рідину в чашці, я розбавив тишу, випивши трохи солодкого чаю з неповторним присмаком чогось витонченого, властивого лише Ваану. 

– Я вірю тобі, Августе, – дійшов нарешті висновку брат, – Не знаю, чи віриш ти моїй вірі, але так воно і є. І все-таки, – він примружив сині очі, – ми ще поговоримо про це.

— І на скільки відсотків ти мені віриш?

– На вісімдесят сім.

– Хм, добре. Це досить непоганий результат.

– І досить мінливий.

– Ну, як я вже казав, все у світі потрібує змін.

– Гм, ну як скажеш, – той деякий час поспостерігав за настінним годинником, і я мимоволі теж поринув у їхній монотонний стук, вирішуючи тактовно дати Ваану час подумати про своє. Нехай і його «своє» зараз вкрай песимістично… 

Через, як на мене, достатній проміжок часу, я знов заговорив, стукаючи нігтем по керамічній ручці чашки.

– А школа… Як щодо тієї, яку ти закінчив?

– Сільськогосподарської? – посміхнувся Ваан, знову фокусуючись на мені. Чорт, а я вже встиг забути, що вона спеціалізується на… так, Августе, те, що вона сільськогосподарська, ще не означає, що ти збиратимеш свинячий послід.

– Кхм, ну… Там є господарський факультет? А я в рослинах непогано знаюся. 

– Августе, ти ж збирався до медичного вступати, навіщо тобі те господарство з садівництвом? Там є факультет хіміко-біології, що звучить трохи перспективніше.

Ну, над ним я теж розмірковував, і, якщо чесно, я розриваюся… Але свою розгубленість я вважав за краще не показувати, і просто запитав:

– А що б ти порадив? І який ти там закінчив… Економіку?

– Так. Зараз розповім про все по порядку. На хіміко-біологічному ви, я так розумію…

…і йому, здається, стало трохи краще

Я мимоволі посміхнувся, відпиваючи ковток вже трохи охолоного чаю, слухаючи хоч трохи натхненні розповіді Ваана про його минулу, і, можливо, мою майбутню школу. Школу, де я планую провести свої наступні роки перед університетом.