Глава Х • Почуття безпеки •

Август Наронг. 

П’ятниця, 13 березня
 ¬07:03¬

За дуонськими повір’ями, п’ятниця тринадцятого числа – день нещасливий. За таянськими, хоча здебільшого храєльськими віруваннями, навпаки – тринадцяте число будь-якого дня тижня вважалося дуже сприятливим для хороших справ. Я не вірив жодному з них, проте сьогодні мій перший день у новій школі, отож в традиції Грінвуда вірилося якось більше. 

Учора шкільна секретарка з яскравою посмішкою на обличчі вручила мені розклад та купу книг, яку я був вимушений перти до дому, і це було доволі далеченько. Зараз я сонно звірявся зі списком, запихаючи до рюкзаку книги з географії та хімії. 

Сонце вітально світило крізь запилюжені фіранки, які я через силу відсунув, пускаючи промені до кімнати. Вчорашнє прибирання до вікна не дійшло, тому по ньому зараз дуже чітко прослідковувався мій вранішній стан. 

Погодувавши Ше Сюан, я глянув через покраяне пасмами бруду скло – на дорогу та сусідні котеджі з черепичними дахами. В школу зовсім не хотілося. 

– Вже зібрався? – почулося ззаду, коли я спустився до вітальні. 

Зазвичай Ваан вставав рівно о восьмій ранку, проте зараз від сну в його очах не лишилося і сліду. 

– Як бачиш. А ти чому не спиш? – я дуже позаздрив його становищу, адже він мав можливість піти поспати, хоча нею не користувався. 

– Не можу заснути. Прокидаюся зрання і все. Неважливо, – він закрокував до стільниці, відчиняючи дверцята кухонної шафи. – Тобі чаю чи кави? 

– Кави, будь ласка, – це моя остання надія прокинутися. 

Я вкрай стомлено кинув рюкзак біля столу та всівся, підперши обличчя руками. Сонливість нікуди не поділась, проте я змусив себе сфокусуватися на бездоганно стрункій спині Ваана. 

– Тобі потрібна допомога. 

– Це запитання? – кинув через плече брат, зачерпуючи ложкою каву. 

– Ні, це ствердження. 

– У моїй ситуації було б етичніше запитати про подібне. Я не хочу до психотерапевта. 

– Ти ж навіть не намагався. Ти розумна ерудована людина, Ваане, навіщо ставитися з таким скептицизмом до терапії? – скоріш за все, мій голос звучав відверто втомлено і мляво, проте як я сподіваюся співбесідник не звернув на це уваги. 

– Я не ставлюся зі скептицизмом до лікування. Просто не відчуваю себе людиною, яка наразі цього потребує. 

– Тобі не здається, що, враховуючи ситуацію, це вже мало би тривожити, чи не так? Ти просто уникаєш проблеми. 

Я запнувся, коли Ваан поставив переді мною тарілку з омлетом впереміш із овочами. Смикнувши бровами, перепитав: 

– Так о котрій ти встав, якщо встиг це все приготувати? 

– Неважливо. Це все неважливо. Августе, їж і йди до школи. Твоя кава скоро буде готова. 

Я драматично зітхнув, сподіваючись, що це справило на нього враження. Мало того, що поводить себе зі мною, як з дитиною, так ще й не хоче поговорити по-людськи. Це зовсім на нього не схоже. Смерть Ребекки перевернула Ваана немов догори дригом. 

– Я знайду тобі хорошого психолога, якщо вже не хочеш терапевта, – набивши рота їжею, я попередив старшого. 

– У тебе не настільки багато зв’язків в Грінвуді, щоб знайти хорошого спеціаліста. Їх тут обмаль. Взагалі, я радив би тобі скоріше зайнятися навчанням, – цей прохолодний тон Ваана почав потроху виводити з себе. 

– Іще одна спроба перевести стрілки на мене, і я замовкаю, – він лише стенув плечима. 

Залишок сніданку ми провели у мовчанні. 

Лише на виході з дому я ще раз пригрозив Ваану лікувальною терапією, а після цього поплентався до школи. Я відчував дуже дивний обов’язок до відношенню до брата. Цікаво, чи думав він так само, коли готував мені омлет? 

 ¬07:47¬

Будівля школи представляла з себе сукупність брудно білих цегляних корпусів, що розподілилися недалеко одне від одного на коричневому, встеленому поцяткованими ділянками сухої трави, ґрунті. Позаду мене за схилом прогуркотіла коліями залізниця. 

Обходячи молоді саджанці дерев, які навіщось висадили недалеко від основного двору, я оглядав людей навколо. Їх тут було чимало. Невже це справді найчисленніша школа в окрузі? 

Від перспективи навчання і нових знайомств мені не стало надто весело. Вперше за останній час я був безмежно вдячний Деррену за те, що так вчасно підшукав мені знайомих. Тільки їх ще треба тепер знайти… 

Пам’ять на обличчя та місця була у мене чудовою, проте я мав ризик переплутати їхні імена та прізвища. Яке там воно у Адріана?… Соромно буде знову забути. Але ж це явно не причина не шукати їх зараз. 

– Ось де ти, нарешті! – я ледь не здригнувся, коли до мене з внутрішніх корпусів побіг якийсь хлопець з білявими патлами. Лінкольн Гарріс. Цікаво, він фарбується, чи в нього від природи таке неймовірно світле волосся? 

– Ох, привіт, Лінкольне, – я щиро усміхнувся йому. Той по-дружньому поплескав мене по плечу і захоплено продовжив: 

– Благо, тепер у мене є чудовий друг, який з того направлення, що і я. Гайда на хімію! 

Мене насторожують люди, які на другий день знайомства називають когось «чудовими друзями», хоча можливо це просто стиль його розмови. 

– У тебе точно настільки багато ентузіазму на хімію? 

– Звісно ні, – хмикнув той, підкинувши рюкзак на плечі. – У мене є ентузіазм показати тобі нашу школу. Знаєш, як давно я не знаходив собі нових знайомих? 

– Ой-йой, не прибідняйся, вони у тебе кожного тижня з’являються, – на цей раз ми обоє ледь не підскочили від голосу Адріана. Юнак стояв біля внутрішньої стіни основного корпусу, і, склавши руки на грудях, продовжив: – Доброго ранку. 

– Доброго. Де Даніель? – поцікавився Лінкольн, а я хотів був теж привітатися, але мій активний знайомий встиг перебити запитанням. 

– Сьогодні ж тематична з геометрії. Як думаєш, де він? – відповів Адріан. 

– О ні, бідолашний, – закотив очі Гарріс, а потім потягнув мене далі. – Ну, ходімо. Адріане, у тебе зараз що? 

– Фізкультура. Вважай, що нічого, – подавивши в собі усмішку, він звернувся до мене. – Як тобі тіні минулого, Наронгу? 

Єдине, що я дуже чітко запам’ятав у Адріана, це його дивну звичку називати усіх по прізвищам, проте після запитання я немов цілковито огорнувся у цю атмосферу зеленого, запилюженого та зафарбованого графіті містечка – де всього, за словами Ваана, обмаль, окрім, хіба що, свободи. 

Щось у цьому однозначно є. 

– Я радий, що я знову тут. Це цікавий досвід, – я кивнув після цього, немов погодився сам із собою. 

– Життя в Грінвуді не може бути інакшим, – додав Адріан. 

– Як там Черрі? – раптово спитав Лінкольн. Через мить я пригадав, що це була сестра Адріана. 

– Вона сьогодні теж лишилася вдома. Не певен, що ізоляція це для неї зараз кращий вихід, проте це її право. Мені залишається лише сподіватися, що з нею все буде в порядку. 

– Це через смерть Ребекки? – секундою після я подумав був, що можливо це питання сформовано не дуже етично, але ніхто із співрозмовників на цьому не наголосив. Тільки відповів Адріан. 

– Так. Вони були дуже близькими подругами.

– Зрозуміло. Мені шкода, – я зітхнув, усвідомлюючи, як одна-єдина смерть спаплюжує стільки життів. 

Я погано знав Ребекку, але ця молода дівчина остаточно мала повне право на життя. Чому ж її його позбавили? 

– Ось наш корпус, – Лінкольн вказав на невеликий будиночок, навколо якого стояла безліч якихось вазонів і рослин. Це щоб ніхто точно не помилився у тому, на чому це місце спеціалізується? 

– Не хвилюйся, це просто декор, ми не будемо це все вирощувати, – заспокоїв Гарріс. 

Розпрощавшись з Адріаном, ми попрямували на урок. Я вже навіть встиг відвикнути від викладання дуонською. Хоча чомусь відчував себе в цьому середовищі набагато рідніше. 

Це через почуття безпеки? 

 ¬10:18¬

Що урок географії, що хімії пройшли для мене достатньо легко. Рівень навантаження тут був  нижчим, аніж у моєму минулому ліцеї, хай ставлення вчителів також відрізнялося радикально. 

Але я начебто і не відвикав. Навряд чи із зарплатнею, нижчою, аніж у ліцейських викладачів, я б взагалі мав сили терпіти таку величезну кількість дітей. 

Третій урок був спільним майже з усіма напрямками і тому розташовувався у доволі грандіозному кабінеті, де столи і стільці облаштували у вигляді незграбної пародії на прямокутник. Кутки були завалені партитурами, майже полагодженими синтезаторами і барабанами, а стіни обвішані якимись дуонськими музиками. Отож, логічно було зробити висновок, що зараз у нас буде урок музики. 

– У моєму ліцеї нас змушували співати в хорі, – прошепотів я на вухо Даніелю, що сидів поруч. Той злякано подивився на мене: 

– Жах який. Я дуже радий, що ти звідти пішов. 

Я на це лише засміявся. 

Оглянувши ще раз кабінет, я не помітив у ньому жодної життєздатної скрипки і зітхнув з полегшенням. Значить, якщо зізнаюся у своєму вмінні грати – у вчителя не буде змоги попросити демонстрацію. 

Через гул і какофонію я не почув дзвінка, хоча він мав вже бути. 

Даніель виглядав або не дуже комунікабельним, або дуже схвильованим своїми проблемами, адже після нашого короткого діалогу він продовжив тупо дивитися на складені долоні перед собою. Я вирішив його не турбувати і, поки ніхто не бачить, взяв телефон і пішов в інтернет на пошуки більш менш кваліфікованих терапевтів для Ваана. 

Можливо, я просто сам не можу нічого вдіяти і виправдовую свою бездіяльність ілюзією допомоги. Так сказав би мій батько, але мені зовсім не хотілося вірити в ці слова. 

– Виглядаєш все ще не дуже, Даніелю, – почувся голос Адріана десь над головою. Я швидко вимкнув екран, проте хлопець не виглядав зацікавленим ні мною, ні тим більше моїм телефоном. 

– Навіщо ти це контролюєш? – спантеличено гримнув мій сусід по парті. – Щось у цьому світі може відбуватися без твого відома, га? 

– Я думав люди люблять, коли їхньому стану приділяють увагу, – піднявши руки в захисному жесті, той позадкував та сів на підвіконня позаду нас. 

– Вибач, – буркнув Даніель. 

– Ні до чого ці вибачення. Просто хотів знати, що ти в нормі, – він лише стенув плечима і глянув тепер на мене, мружачи сірі очі. – А ти як? Подобається наша школа? 

– Виглядає, як балаган, – чесно зізнався я. 

– Це він і є. Тож тобі тут подобається? 

– Мені подобається, коли мене нічого не стримує. Тож так. А як тут з освітою все ж таки? 

– Твій брат випустився звідси, і як бачиш, не без голови на плечах. Хоча це скоріше його власна заслуга, проте я можу сказати, що ця школа дає потрібну тобі базу. Звісно, залежить від стандартів, проте, – він пнув ногою стілець, на якому сидів Даніель. – Цей хлопець вчиться чітко за шкільною програмою, але він вже немов ходяча енциклопедія. Тож, гадаю, ідіотизм тобі тут не грозить. 

– Наврядчи це і справді залежить від школи, – я чесно зізнався в своїх припущеннях. Адріан погодився. 

Даніель різко підвів погляд і затараторив: 

– Адріане, допоможи мені, будь ласка, з історією. 

– Яким чином? – той характерно схилив голову, закидаючи ногу на ногу і спираючись руками позаду себе. 

– Давай я розповім тобі те, що вивчив з останнього параграфу, а ти мені скажеш наскільки я добре все знаю. 

– Ти явно переоцінюєш мої знання з історії. У мене немає зараз з собою книги. 

– Тю, не заливай мені тут, – блондин нахилився до мене і змовницьки прошепотів: – Це брехло завжди каже, що нічого не знає з історії, а сам видає на уроках такі балади, що оцінки навіть кращі ніж у мене. 

– Ой-йой, який жах. Кілька разів вивчив тему краще за нього, і вже він дується, – Адріан кинув на мене швидкий погляд, немов оцінив реакцію, а потім зітхнув. – Ну гаразд, віщай, Даніелю. 

І поки той з ентузіазмом намагався щось розповісти із періоду двадцять третього століття, я знову поринув у пошуки. 

«Вісім років стажу, працюю з підлітками…»

«…психотерапія панічних атак, депресивних станів, тривоги…»

«Усі лікарі-терапевти у Грінвуді: ціни, відгуки, консультації…»

Боюся, мені доведеться потім якось попросити Ваана повернути мені гроші за це. Я почав рахувати в голові, скільки приблизно доведеться витратити і до кого взагалі звертатися, адже нормальних варіантів і справді було обмаль, тому голос наді мною прозвучав досить неочікувано. 

– А ти чим займаєшся? 

– А… Ой, ви вже закінчили? – мабуть, я виглядав надто сполохано, бо Даніель трохи здивовано протягнув:

– Ну, так власне, пройшло чимало часу… Все нормально? 

– Так, – я на хвилину зам’явся, і, здається, навіть занервував, але згадалися слова Ваана: «У тебе не настільки багато зв’язків у Грінвуді, щоб знайти хорошого спеціаліста». Виходить, зв’язки доведеться шукати. 
– Взагалі, я шукаю психотерапевта. 

– Для Ваана? – уточнив Адріан. 

– Ну так. Хоча, гадаю, з цим буде складно… 

Даніель серйозно призадумався, а Лужанський майже одразу мовив: 

– Я можу порекомендувати декого. Він хороший спеціаліст, має допомогти. 

–Ем, дякую… – я не очікував знайти вихід із ситуації настільки швидко, проте наступної миті до кабінету нарешті увійшла вчителька. Певну частину класу це не надто сильно схвилювало, отож їй довелося кілька разів гримнути. 

Я нахмурився від її негативного тону, а Адріан зліз з підвіконня та сів на стілець поруч зі мною. Дістав зошит, щось швидко в ньому написав і передав листок мені. 

– Ось її контакти. Я міг би дати більше інформації, якби у мене був твій номер. 

– Цю проблему можна вирішити. Хоча, хіба ти не зберіг його з нашої останньої зустрічі? 

– Знаєш, скільки разів я з того моменту вже змінював номер? – риторично запитав Адріан. Нормальні люди не змінюють їх взагалі, але гаразд. 

Я швидко перевірив отриману інформацію. Це справді виявився спеціаліст з якоїсь непоганої клініки. Не знаю, звідки Адріан володіє такими даними, але, гадаю, не слід питати. Замість цього я просто коротко подякував. Той знизав плечима. 

– Нема за що.

Після цього вчительці більш менш вдалося залучити нас до уроку, і в кінці ми просто встигли обмінятися номерами. Підсвідомо я відчував легку тривожність, але заспокоювало те, що Адріан, здається, виглядав таким же напруженим, як і я. 

Під кінець шкільного дня я відчутно втомився. Нашвидкуруч попрощавшись зі своїми знайомими (яких зміг знайти), сів на маршрутку і ледь не заснув по дорозі. Чому спілкування з новими людьми так виснажує? 

 ¬22:17¬

Ваан непорушно і терпляче вислухав мої ідеї щодо його порятунку. Зійшлися ми на хорошій ноті та зрештою записалися на шістнадцяте число, на понеділок. Як не дивно в клініці знайшовся вільний час. Я ще кілька разів вислухав від Ваана, що це зайва витрата грошей, проте під кінець він вже не був настільки категоричним. 

Я почував чи то гордість, чи то полегшення з приводу всього зробленого. Можливо, так мені стане трохи легше. 

Я стояв і, відсунувши фіранки, дивився у вікно. Завтра буде ще один день в цьому богом забутому місті. 

Мати подзвонила мені вже кілька разів, а від батька поки що лише одне сухе повідомлення: 

Тато
«Ти доїхав?»
бер. 11, 23:21

Ви
«Так»
бер. 11, 23:29

Прочитано. 

Я декілька разів переглядав ці повідомлення, немов би тут могло з’явитися щось ще. Зрештою, відклав вкотре телефон та знову втупив погляд у далечінь за вікном. 

Пітьма заволоділа простором між будівлями, стираючи межі між ними, роблячи їх все більш розмитими. Місяць гостро світив на лоні чорного неба. Все, що мені залишалося, це заплющити очі та розчинитися у дощі, що миттю закрапав дахами. 

Зазвичай дощ нагадував мені сумні періоди з життя, отож я міг собі дозволити його лише в такі меланхолійні моменти. 

Це лякало. Це дуже лякало. 

Я сподіваюся, що тут мене ніхто не знайде.