***Лізандр Дракулус***
Дмитро те й робив, що повторював, який я розумний. Та він ні слова не зрозумів, про що я говорив Габріелю! Але все одно приємно. Сподіваюся, мені перепаде щось після відбою за блискучу відповідь!
Габріель, перетворившись на кота, знову ніжився в обіймах Валентайна. Вони обидва вирушили кудись до академії. Фрейд, прихопивши Крістіана, заявив, що потрібно вмовити останнього залишити академію заради пригод і абсолютного підпорядкування. Так, пригоди – вбивати всяких там особистостей…
Сільвер сьогодні радів: батько надіслав листа. Ймовірно, герцогу складно ось так тримати сина… як Сільвер сам казав «помилкового». Я впевнений, що у сімействі Аллістер його любить і сприймає лише Мордред. Може, він відправив сина в академію для його безпеки? І тому попросив нас дбати про нього… Що ж, хоч би як там було, я внесу пару реформ до сімейних правил Вищих.
Прийшов Стефан і попросив Дмитра сходити до директора. Дмитро не залишив ящірку, на жаль… Так, мені хотілося б роздивитися її ближче. Я ніколи не бачив помаранчевих саламандр, тим паче вогняних! Але Дмитро пішов з Бенні. Що ж вдієш. Подумки думатиму про них. Сільвер написав листа у відповідь батькові, і попросив сходити з ним на пошту.
Я здивований, що тут є пошта, тож пішов заради інтересу. Але тут мене переклинило, тому дорогою поставив логічне питання будь-якого сучасного підлітка:
– А чому ти йому не дзвониш?
– Та як тобі сказати… – ніяково усміхнувся Сільвер, дивлячись на свій конверт. – Якщо його почують там, у сім’ї… Ну, що він говорить зі мною… Йому такий скандал влаштують… Тому ми іноді таємно листуємося через стару добру пошту.
– Як жорстоко! Скандал через спілкування із власним сином?
– Знав би ти, який скандал був через те, що він не вбив мене при народженні! – зітхнув Сільвер. – І я радий, що тато не намагається знайти мені заміну. Інший би вже давно знайшов собі пасію і спробував знову виростити спадкоємця.
Видно, як йому гидко від такої думки. Не сперечаюся, це жахливо. Не розумію деяких сімейних правил древніх вампірів. Зараз Мордред – глава всього сімейства, але порушує головне правило заради свого сина. На мою думку, цей вчинок вартий поваги.
Ми спускалися сходами, і я подався вперед від нетерпіння побачити нову для мене ділянку академії. Поштове відділення таке велике! Я не знав, що тут можна купити й будь-які канцтовари, замовити журнали чи книги… Виявляється, в академії не так і нудно, адже дозволено і надано зв’язок із зовнішнім світом.
Я так задивився, що не помітив, як Сільвер спіткнувся і вже полетів униз. І тільки я хотів використати вампірську швидкість, як мене випередили – його схопили рукою під живіт, тим самим утримавши від зіткнення носом із підлогою. Я здивувався, побачивши цього рятівника.
– Брендон?.. – і я навіть розгубився.
Брендон допоміг Сільверові стати на ноги, і тоді настав час дивуватися Сільверу:
– Дякую…
– Але, – я не міг упустити можливості спитати. – Хіба з тебе не зняли навіювання?
– Зняли, – пирхає той, йому явно неприємно, що він узагалі під нього потрапив. – Але я чудово знаю, що Сільвер може впасти на сходах чи на високому порозі. І це вже звичка.
– Так, я трохи незграбний, – знизав плечима Сільвер. – Навіть ніяково…
– Якщо хочеш надіслати листа, то поквапся, – сказав Брендон. – Скоро все закриється.
Брендон пішов з нами, що здивувало. А для мене гордість – я мав рацію, він все ж таки відчуває щось до Сільвера! Віддавши конверт людині, що стоїть за стійкою, Аллістер виглядав радісною дитиною новорічного ранку.
– Може, запросиш батька на День вампірів? – запитав я.
– Це було б чудово, – усміхнувшись, відповів Сільвер. – Але ж у нього призначено лікування. І, до речі, перед святом він хоче організувати вилазку до торгового центру. Цього разу без нападу повсталих, охорони буде дуже багато!
– Повсталих? – зачепився за слово Брендон. – Ти бачив повсталих?
– Вони нападали на нас під час останньої позапланової вилазки, – відповів Сільвер. – Лізандр краще знає, так вийшло, що мені довелося бігти по допомогу.
– Це правда, – посміхнувся я. – Якби не Сільвер, ми б із Дмитром могли б загинути.
– Виходить, – Брендон глянув на Сільвера, – ти герой?
– Я?! – здивувався Сільвер. – Зовсім ні! Такий як я не може бути ніким подібним!
Ніколи не бачив, щоб Брендон так усміхався без злих чи таємних намірів. Стало спокійніше на душі за Сільвера. І тут Сільвер і Брендон дивилися мені за спину, наче щось чи когось побачили. Я озирнувся, і моє серце тьохнуло.
Шикі чи Шин. Він стояв весь у бинтах. Більше того, бинти проходили пов’язкою на голові та навіть пластиром на щоці. Не пам’ятаю, щоб він був настільки поранений. Хафф спеціально підійшов ближче, дивлячись безпосередньо на мене. На погляд, але я зрозумів і насторожився.
– Шикі?
Він відвів погляд, випромінюючи невдоволення. Почухавши перемотану бинтами руку, тихо промовив:
– Вибачте…
Потім відійшов і взагалі подався в інший від нас бік. Невже він зрозумів свою помилку?
***Дмитро Резонських***
Спокійно треба бути спокійним. Ну, викликає директор, із кожним буває. Особливо, якщо це я. Стефан виглядає незворушним, ведучи мене до кабінету. Тому я вирішив, що щось не так:
– Я щось накоїв? – запитую я, і обіймаючи банку з Бенні. – Твій коханець злий, як чорт?
– Ну… – Стефан подивився на мене. – Зруйнований корпус це дрібниця, так?
– Гей, не я його ламав!
– Сім’я Доріано зазнала всіх витрат, – сказав Стефан. – Заспокойся, тебе бити не будуть.
– Тоді навіщо мене звати? Чи через те, що я пропустив дампірські збори?
– Та заспокойся ти! – він явно не розуміє моєї паніки. – З яких пір ти взагалі на них ходиш?
– Ну ні! Він же не стане кричати, так? Чи не дай боже вижене ще з академії! Якщо так, то благаю тебе, врятуй мене!
– Кого-кого, але не тебе точно, – стримано хмикнув Стефан. – Захист принца перш за все. Поки що ти справлявся з цим завданням, але…
– Стефане, – вирішив я, що настав час якось залагодити одну проблему. – Мені не вистачає швидкості. Кожен нападник надто швидше для мене. Поганяй мене так, щоб я став хоч на двадцять відсотків таким самим крутим, як ти.
– Швидкість, значить… – задумливо промовив він. – Знаєш, Дмитре, для дампіра це можна виправити. Розробити твою реакцію можна, але стимул…
– Для того, щоб зуміти захистити Ліззі, як справжній дампір! – впевнено говорю я. – Я хочу, щоб він міг покластися на мене, як Бенедикт на тебе. Взагалі, з тієї ж причини, що і ти захищаєш свого вампіра понад триста років.
Стефан зупинився біля дверей директора, посміхнувшись мені, чудово зрозумівши мій натяк про кохання до принца.
– Гідна відповідь. Тепер ти говориш як справжній захисник. Почнемо сьогодні зранку. Зустрінемось на пробіжці. І так, якщо закохався у вампіра, приготуйся. Вони бурхливо реагують на чужі запахи, тобто ревниві.
А потім пішов, махнувши мені рукою на прощання. Я не проти, щоб Ліззі поревнував мене. А потім я глянув на двері. Бенедикт там, за ними. Злий чи ні, але… я ж ображений на нього!
Він так багато часу проводив із Річардом, що я ревную. Так, знаю, що це тупо, але кожен підліток любить увагу дорослих. Особливо, якщо немає батьків, то хочеться привернути увагу чужих. Ось увагу Стефана я завжди швидко забираю, він добрий і не кричить на мене, а Бенедикт лапочка тільки перед Стефаном, але зараз… Ой, що буде…
– Козак Резонських прибув, – заходжу я до кабінету і зачинив за собою двері.
– Пане Резонських, мені треба з Вами серйозно поговорити, – підіграє мені, отже, не такий вже й злий. Він одночасно переглядав якісь документи в руках, але на мене погляд підняв тільки тоді, коли я сів навпроти.
– Що в тебе в руках? – спитав він, помітивши саламандру. – Де тераріум?
– Бенні, – відповів я. – Не кинути його одного, поки в моїй кімнаті ремонт.
– Гаразд, як завгодно, – Бенедикт відклав папери. – Навколо тебе та Лізандра суцільні небезпечні для життя події. Скільки разів ти мало не вмирав?
– Три.
– Вже тричі? – спалахнув той, стукнувши по столу. Я та Бенні підстрибнули від несподіванки. – Та вас просто в бункері закрити треба, щоб вас ніхто не чіпав!
– Не треба в бункер, – пирхнув я. – Ми ж не винні, що чутка про пов’язаних кров’ю так швидко розійшлася. Але звідки всі дізналися?
– Не можу тобі сказати, я й гадки не маю, – Бенедикт знову заспокоївся. – Незабаром День Вампіра, а також майбутній бал. Ну, чи вечірка. Буде дуже багато гостей, тому ніяких небезпечних дій, зрозумів?
– Агов, це ти підіслав Річарда і через це ми мали неприємності, – нагадав я.
– Звідки мені було знати, що Шин Хафф має роздвоєння особистості? Про таке на кожному розі не говорять, – він вміє звалити провину на іншого. – А ось ти, замість того, щоб одразу піти і попросити допомоги, сидів до останнього. Чому ти не говорив про попередження та бомби?
– А ти мені повірив би? – тут уже пирхаю я. – Чи ти знову вирішив би, що це чийсь жарт?
– З якого часу я перестав довіряти тобі? – він пильно глянув на мене. – Дай мені відповідь, чому ти вирішив приховати цей факт від мене?
– Тому що Річард був у твоїх колах спілкування, і ти б точно не повірив, бо на той момент ми його підозрювали, – відповів я і тут зрозумів. – Це ще навіщо? Без навіювання не можна було? А якщо Стефанові поскаржуся?
Він мене навіюванням змусив розповісти!
– Я тобі поскаржусь! У мене погано з навіюванням ще зі шкільних років, але на тобі воно спрацювало, – сказав Бенедикт, посміхнувшись. – Ось до чого призводить ігнорування пиття крові.
– Не треба уникати теми, – наполягав я. – Коротше, ти сам винен, і не перекидай провину на мене.
– Я винен? Ти як почуваєшся?
– Добре.
– Та я бачу. Щоб такого більше не повторювалося. Якщо щось трапиться, то одразу кажи мені чи Стефану! І неважливо, хто там у моєму колі спілкування, гаразд?
– Ок. Мабуть…
– Я тебе вислуховуватиму і не читатиму лекції про правильну поведінку, – пообіцяв Дракумор і мені на душі полегшало.
Знаю, що неправильно, що я так прив’язаний до Бенедикта… Мені важлива його думка та довіра. Це я не особливо-то й приховую. Вони зі Стефаном сильно допомогли, коли я тільки-но приїхав до Англії. Навіть допомогли вдосконалити мою англійську. До речі…
– Я тут згадав! – перед очима став Шикі з його деякими словами, тому мені хотілося спитати: – Шикі казав, що твоя причина молодості це…
– Що ж, – різко перебив Бенедикт. – Все ж таки він дорвався і до цього.
– То ти… правда…
– Не хотілося б, щоб ти вважав мене за якогось монстра, Стефан мене перевиховав, ясно? – промовив Дракумор, зітхнувши. – Я був такий молодий… Якщо копатися у моєму минулому, то я був повним відморозком. Розводив любовні інтриги, розбивав серця, пив будь-яку кров, порушував правила… Мені завжди зносило дах від того факту, що я вампір, а не людина, і спектр моїх здібностей набагато більший. До того ж Дракула був моїм далеким родичем, це робило мене недоторканним. Потім мене почала хвилювати молодість. Я ж такий гарний, мені було так шкода розлучитися з цією красою, – він демонстративно показав на своє обличчя. Так, не дивно, що дівчата велися на нього. – І я зробив найбільшу помилку в моєму житті. Я знав одних пов’язаних кров’ю. Мій найкращий друг вампір та його молочний брат дампір. Вбивши їх, я зміг забрати кров кращого друга, і тільки цим я завдячую вічній красі. Потім прийшов Стефан, щоб убити мене за це, але, як бачиш… Я живий, а він мій дампір і коханий.
– Ага… – мій мозок повільно переварив інформацію. – Навіщо ти розповів мені все це?
– Щоб не було непорозуміння. Я вже не той, яким мене зустрів Стефан. Його завдання було вбити мене і йому це мало не вдалося. Його «правильність» мене перевиховала, – відповів він. – Ти розумієш, наскільки серйозну таємницю я тобі розповів? Тому й мовчи. Все своє життя. Особливо не кажи Стефану, що я назвав його правильним. Ляпнеш комусь – я тобі відірву язика.
– А як ти змусиш Шикі мовчати?
– Вже змусив. Навіюванням.
– А мене не можна?
– Це був знак довіри, щоб ти більше не наважувався недомовляти мені чогось важливого, зрозуміло? Дивно, що ти так спокійно реагуєш на це.
– Ти ж вже не такий… Ну, якщо ти так кажеш, то я хочу в тебе ще щось запитати, мабуть, важливе.
– Що знову? – приготувався до найгіршого Бенедикта.
– Я не знаю, як тобі сказати, але насправді… Коли я падав з вікна, то я знову бачив щось… Насправді щось на зразок видінь мучить мою голову… Я не знаю, як це описати, але перед тим очима незнайомі люди і говорять про смерть… І коли я падав з вікна, то виразно почув, як хтось заявив, що дістане мене особисто. Ну… як би це пояснити… Шиза?
– Наче ти бачиш моменти чужими очима? – він мене чудово зрозумів, і це полегшило завдання.
– Так, – кивнув я.
– Ти маєш кровного брата чи сестру?
– Ні….
– Тоді це може бути зв’язок із твоїм… батьком… – Бенедикт тяжко зітхнув. – Зазвичай, такий зв’язок буває у кровних родичів дампірів, але якщо з’являється ймовірність загрози свого вампіра.
– Тобто, – тут уже до мене дійшло, – говорять про нашу з Ліззі смерть?
– Швидше за все. І ця змова, що ти побачив, може бути небезпечною для вас двох. Я більше не дозволю вам виходити з академії… Хоча… це правило взагалі не допомагає…
– Може, можна якось убезпечити себе всередині академії?
– Навіть охоронець виявився небезпечним. Я, звичайно, можу поставити вам охорону, але ж це не сподобається нікому… Напевно, нам потрібно посилити варту по всій території, Стефан сам усе зробить. Не думаю, що хтось зможе напасти на вас тоді. А ще я використовую магію.
Магію? Круто! Але якщо ми так добре розмовляємо, я можу його подразнити!
– Значить, – підступно посміхнувся я, – тебе мало не вбив Стефан?
– Ой, заціпся, – пирхнув той. – Ти просто його в гніві не бачив. Він добрий, поки настрій гарний, зрозуміло?
– Так-так… Треба ж… Боїшся свого ж дампіра?
– Я не боюся! Просто побоююся… іноді. Слухай, це все одно що моя совість, зрозуміло? Якщо йому щось із моїх дій не до вподоби, то мені буде ох як не солодко.
Я посміхнувся. Тому що бачити директора таким… звичайним… мені довелося вперше. Я знаю, що він цінує Стефана, але не знав, що настільки.
– І тобі начхати, що ти так любиш дампіра?
– Навпаки, мені подобається, що він дампір. Коли ми тільки починали зустрічатися, я ніяк не міг завоювати його увагу, тому що він… О боже, та він же був схиблений на своїх обов’язках і принципах захищати слабких! А потім… Ну… Я зрозумів, що саме це мені дуже подобається. Начхати, що там говорили за нашими спинами.
– Я теж так хочу.
– Закохався у Лізандра?
– Але й він у мене теж.
– Він вже давно, – посміхнувся Бенедикт. – У цьому проблема дампірів. Вам аби побитися, але не в коханні зізнатися.
Коли я поговорив з ним, стало легше. Я більше не так переймаюся тим, що наші стосунки з Ліззі можуть стати забороненими або щось типу того. Зовсім ні. Я готовий йти на будь-які плітки та огидні погляди. До того ж, як виявилось, Бенедикт не проти наших стосунків.
– Тепер останнє запитання, – знову сказав я. – Ти мені торчиш тренування на мечах.
– Завтра, завтра…
– Ого, завтра мене і Стефан приборкати обіцяв.
– Тоді готуйся не померти. Ми поєднаємо зусилля.
– Мама й татко вирішили діяти разом? Цікаво…
***
Я впав на диван, не в змозі поворухнутися. Боже, Стефан і Бенедикт перетворилися на фізруків-ізвергів! Все, зрозуміло, як вони зійшлися! До таких тренувань мене не готувало зле життя!
– Тобі погано? – спитав Сільвер, готуючи чай за столиком.
– Дуже! – намагаюся захапнути більше повітря я. – Як я можу рухатися швидше, якщо у мене всі кістки ниють? Таке відчуття, наче мені сто років.
– Тобі й так сто років.
– Один фіг! – махаю рукою, мені погано. – А Ліззі де?
– Пішов за своїм баром, – відповів той і трохи хихикнув. – Сказав, що не звик засинати тверезим.
– Ох, впізнаю алкаша, – я підвівся, сівши на диван. – Ти підеш на День вампіра?
– Ох точно, він у понеділок, – згадалося Сільверу. – Ми з татом уже сьогодні зібралися виїхати та купити щось для вечірки. Ну, він не знає, що я малокомунікабельний…
– Воу-воу, ти маєш там повеселитися! Давай, я схоплю Брендона і поб’ю його?
– Ти з глузду з’їхав?
– Ні, а що?..
– Ну… він став нормально зі мною вестись…
– Тоді тобі треба до них у компанію! Хіба не ідеально? Потоваришувати з популярностями? Я можу спіймати Брендона і змусити зустрічатися з тобою!
– Ти точно збожеволів, – Сільвер похитав головою.
Яка самооцінка, аж плакати хочеться.
– Привіт, – увійшов до кімнати Лізандр, уже з двома пляшками віскі і глянув на мене з такою ніжністю, наче ніколи не бачив.
– Як справи? – запитав я, розслабившись на спинці дивана.
– Тупе питання…
– Яке?
– Як справи?
– Нормально.
Ліззі чомусь прикро зітхнув, а Сільвер похіхікав. Завалившись поруч, Ліззі поспішив притулитися до мене, і почав відкривати свою пляшку, а іншу поставив на стіл. Куди йому стільки влазить? Поки він так притискався до мене, мабуть, намагається натякнути на бажання чимось зайнятися після відбою, я насолоджувався цими моментами.
І знову розслабився, але тут… цей звук! Звук небезпеки! Це дало мені зрозуміти – потрібна термінова допомога Фрейда! Паніка охопила мою свідомість, серце норовить вистрибнути з грудної клітки. Потрібно рятувати становище, поки всі цілі! Якщо не я всіх врятую, то хто?
І ось, я стою перед Фрейдом, руки тремтять, але намагаюся говорити розбірливо:
– Нам потрібні твої навички вбивці. Ось гроші! – швидко кидаю пару копійок, але він їх не ловить. – Мета хитра та небезпечна!
– Забери свої десять центів, – каже він, дивлячись на мене серйозними очима. – Я ж сказав, що не виганятиму осу з кімнати.
– Оса! Оса-а! – тягну я з жахом. – Вона залетіла прямо туди! Там Ліззі та Сільві залишилися!
– Ти один зірвався, як ошпарений?
– Так…
– Серйозно? – Фрейд підняв брову. – Ти навіть від мене так не тікав, як від якоїсь оси.
– Оси! – знову починаю я, мабуть надто нервово, бо Фрейд злився зі стіною, вже подалі від мене, скаженого. – Оса там! Вижени її! Вижени!
– Чому ти не попросив Лізандра чи Сільвера?
– Їм пох, оса вже дісталася своїм дзижчанням їм у мізки! – я нервуюсь все сильніше.
– Ти реально боїшся якихось там ос?
– Ос, бджіл, шершнів, бджолиних вовків і всіх цих жовто-чорних виродків… – я сіпнувся, представивши їх усіх разом.
– Апіфобія?
– Та мені чхати на твої фобії, прибери осу!
– Та йди нахуй!
Я стрибнув на найманця, хапаючи за спину, зчепивши руки у замок.
– Я не відчеплюсь, поки ти не виженеш осу! – говорю я.
– Відклейся! – звичайно, Фрейд спробував звільнитися з моїх обіймів, але ніяк не міг розчепити мої руки зі своєї грудної клітки – коли я наляканий, то сильніший за Халка. – Згинь, я сказав! Резонських, відвали!
– Вижени осу! – продовжую наполягати я. – Вона там дзижчить!
– Це оса! Вона тебе не чіпатиме!
– У дитинстві я пішов по полуницю, а на полуниці сиділа оса! – від спогадів мене затрясло, і я сильніше притис його. – Такого мій рот ще не переживав!
– Чому я тебе одразу не вбив?.. – прогарчав Фрейд, уже припинивши чинити опір. – Гаразд, я вижену осу, тільки не чіпай мене.
Прийшли ми назад у кімнату Сільвера.
– Де оса? – пирхає Фрейд.
– Вилетіла, – спокійно відповів Сільвер, попиваючи чай, а Лізандр уже з горла насолоджувався своїм віскі.
Фрейд глянув на мене, як на ворога народу. Я ж безневинно посміхнувся.
– Треба ж… – говорю. – Вона, виявляється, сама могла вилетіти…
– Більше не чіпляйся до мене через таку фігню!
Лізандр різко показав пальцем на стелю:
– Оса!
– Де?! – від переляку я застрибнув Фрейду на руки, забравшись мало не на голову, вчепившись пальцями за його волосся.
– Жартую, – засміявся Ліззі, і Сільвер підтримав його гумор.
– Та в мене ледь інфаркт не стався! – обурююся я.
– Я тебе вб’ю… – чую, як шипить Фрейд на мене.
– Ну-ну, – я погладив його по голові, на кшталт заспокоюю, бо страшно стало злити. – Терпи, терпець тебе шліфує.
– Злазь з нього, – трохи почервонів від бухла, але нормально вимовляв слова наш принц Лізандр, махаючи напівпорожньою пляшкою віскі. – Це я твій пов’язаний, на мене стрибай!
Теж мені, п’яниця! Я акуратно зліз з Фрейда, молячись не зачепитися за якийсь ніж з отрутою або не напоротися на пістолет. Зазвичай це все десь у його одязі. Не знаю де, але роздягати його не збираюсь. Цим займається нехай Крістіан.
– Я теж хочу, щоб ти стрибнув на мене! – ниє п’яний Ліззі.
– Другу пляшку йому не давати! – скомандував я. – Комік чортів!
– Я тобі спеціально осу зловлю… – продовжує шипіти на мене Фрейд, тепер його волосся прямо стирчить після моїх пальців, а він злиться. – І не одну… підкладу до ліжка…
– Мовчати! – злякано скрикую я, затуляючи йому рота рукою. – По губах за такі слова треба давати! Крістіану розповім!
– Чому ти ігноруєш мене?! – продовжує п’янь на дивані.
– Я прямо нарозхват, – парував я, і пішов подалі від злого найманого вбивці.
Вирішив, що краще п’яниця. Сівши поряд з Лізандром, я спеціально не дивився у бік злого Фрейда.
– Він пішов до мене, нарешті! – я опинився в міцних обіймах Ліззі, а також відчув запах алкоголю.
Господи, і це майбутній король!
– Чому всі хочуть мене дістати? – гаркнув Фрейд. – І взагалі, харе пити!
– Хочу і буду! – продовжує п’яний Лізандр, мало не приклеюючись до моєї тушки. Ні, тепер я розумію, чому Ватанабе так спалахнув через обійми. Але я не обіймав Фрейда! А застрибнув від переляку! І не був п’яним.
– Я не злюся… – почалася у найманця тепер терапія «вдих-видих». – Не злюся… Просто хочу зламати комусь шию…
– Будь ласка… – Сільвер поставив чашку чаю на стіл. Краще б принц теж пив чай! – Чи не могли б ви поїхати зі мною до торгового центру? Мій тато теж їде, але я взагалі не знаю, що треба купувати.
– Люблю торгові центри! – п’яно відповів Ліззі, закинувши руку мені за плече і продовжуючи пити. – Хоча це буде мій другий раз…
– Протверезій спочатку, – фиркаю я.
– Яка хрінь, – позіхнув Фрейд. – Купіть йому вулик злісних бджіл. Чао!
От садюга! І йде, зачиняючи за собою двері. Здається, дізнавшись про мою слабкість, тепер мені не можна спати спокійно. П’янь над вухом почала дзижчати гірше за осу:
– Зрадник! Я твій вампір! Стрибай на мене!
– П’яниця, годі пити! – я вихопив з його рук віскі, поставивши на стіл. – Тверезій! Сьогодні поїдемо з Сільві!
– Не вказуй своєму майбутньому королю, що робити!
– Майбутні королі так не нажираються!
– Ти як зі мною розмовляєш, норовливий слуга?
– Чи не зробить таку ласку Його Високість – піти нафіг?
– Що за рольові ігри?.. – зітхнув наш забутий співрозмовник.
Сільверу, здається, набридло це бачити, як такий спортсмен, як я намагається відклеїти від себе п’яного майбутнього короля вампірів. Так і бачу: Ліззі сидить на троні з пляшкою пива і репетує на іноземного посла за те, що чіпси до пива не купив. Ну, і трахається зі мною у вільний від пияцтва час. Прямо на троні! Так, я знаю, чим ми займемося у майбутньому!
– Справді, Лізандре, – тим часом сказав Аллістер. – Ти вже п’яний. Таким тебе не візьмуть до торгового центру.
– Я не п’яний! – заявляє він. – Я напідпитку!
***
Їдемо у чорному джипі. Я трохи нарядився, як і двоє вампірів, які знову стали «шпигунами» з таким антисонячним одягом. А я задоволений, як слон. По-перше: мене посадили на переднє сидіння, поряд зі Стефаном, як справжнього захисника; і по-друге: Лізандр хапався за свою світлу головку, відходняк прийшов непомітно, справедливість наздогнала його в машині.
І поки ми їхали, я вирішив заспівати замість радіо:
– Ой, на горі два дубки, два дубки, та й взялися до купки…
– О-оу… – схопився за голову Ліззі. – Зроби ласку – вистрибни з машини.
– О, а тобі погано? – голосно питаю я і тягну либу, дивлячись на його муки. – Голова болить, га?
– Як я тебе ненавиджу… – шипить Ліззі, закриваючи вуха. – Ти жорстокий!
– Навіщо так мучити його? – спантеличено запитав Сільвер. – По-моєму, йому треба щось випити…
Стефан теж мовчати не став, вирулюючи машину вліво:
– Не дай боже він вампірську монархію проп’є!
– А він хоч не нап’ється перед моїм татом? – Сільвер занепокоївся. – Не хочу, щоб він це бачив.
– Дивіться, щоб там реально не забухав, – кажу я, бо мені треба вставити свої п’ять копійок.
– Ви смієтесь? – приречено запитує Ліззі, закинувши голову назад. – Я не алкаш якийсь!
– Та ні, якраз алкаш, – знову розпливаюсь у посмішці я.
– Чому ти сьогодні такий злий?
– Ти мені не дав, пам’ятаєш? Та й я зараз в ударі, – потягнувся я, розминаючи спину. – А то з цими нападами не було часу до всіх почіплятись! Тим більше до тебе, принцеско.
– І треба чіплятися саме зараз! – пирхає на мене Лізандр.
– Ото вже вибач, але ти напиваєшся перед сном, а далі дрихнеш, і тобі хіба що вуса можна… – і тут мене осяяло. – Коротше, ти можеш спати спокійно.
– Тільки спробуй…
Торговий центр опинився у середині міста. Тут так багато людей, що ніякий повсталий не вилізе навіть якщо помиратиме з голоду. Цей ТЦ мені подобався більше, ніж попередній. Тут круто, особливо надвечір. Все горить у вогнях, у якихось святкуваннях, люди з покупками та сім’ї з дітьми маячать перед очима. Тут вирує життя. Стефан ледве знайшов місце для паркування.
– Давайте швидко, – сказав він, перевіряючи наявність забутих речей у машині. – Гадаю, герцог Аллістер давно там.
– Тато чекає на нас біля ресторану, я знаю де це, – відповів Сільвер, відчиняючи дверцята машини. Варто йому спробувати встати, як він не врахував висоту позашляховика, і в результаті мало не навернувся. Добре, що схопився за двері і не зустрівся з асфальтом.
– Ти в порядку? – запитав Лізандр, потираючи хмільну голову.
– Я так нервуюсь, що можу впасти на рівному місці!.. – каже Сільвер, скромно посміхнувшись.
– Падатимеш – кричи, – сказав я, сам вилазячи з машини. – Так хоч порахувати можна, скільки разів ти навернувся.
Герцог чекав на нас у шикарному ресторані. Навколо Мордреда стояло багато охоронців: типові охоронці у чорному одязі та чорних окулярах. У деяких я навіть роздивився навушники. Сільвер блискавкою побіг до батька, мало не збивши мене та Лізандра з ніг, поки ми відволіклися на охорону.
– У мене все ще болить голова, навіщо мене штовхати?.. – тихо шепоче Ліззі.
– Пити треба менше, – не втримався я.
– Дай я тебе вкушу, у мене голова дуже болить.
– А ти мені дав, коли я тебе просив? – переможно посміхнувся я. – Ні. Терпи тепер.
– Але… Ми були в кімнаті Сільвера! Непристойно робити таке на його території. Він же просив!
– Тобі аби себе захистити…
Ліззі зітхнув, а потім оглянув приміщення. Мабуть, зрозумів, що сперечатися зі мною немає жодного сенсу, а потім заговорив на іншу тему:
– А коли я стану більш… вільним… ми зможемо сходити до ресторану? Нормально. А не так, що ти стоятимеш, як ті охоронці, які позаду Мордреда.
– А чому б і ні?
Можливо, якось ми прийдемо до якогось ресторану як парочка? Щось на кшталт посиденьок наодинці, шампанського… Хоча ні, інакше Лізандр нап’ється перш, ніж почнеться побачення… Але ж звучить як!
Ми підійшли до столика, Стефан лишився стояти охороною поряд. Блін, як він круто виглядає! Теж таким хочу бути! Привітавшись, я галантно відсунув стілець для Ліззі (стільки приємного збентеження в його очах!), і тут же сів за стіл біля Сільвера. Сільві вже сяяв від щастя – зустріч із любим батьком. Лізандр, що сидів поруч зі мною, щосили намагався не видати похмілля. А тут ще шум від розмов людей та музика грає. Як найкраще!
– Ви так… – промовив розсіяно Лізандр, дивлячись на герцога. – Незвично виглядаєте…
І тут я помітив. Зморшок на обличчі побільшало, як і нездоровий відтінок блідості, або навіть дрібної синяви, нагадували невиліковну хворобу. Навіть синці під очима зовсім не від недосипання. А руки з венами, що виступали, здавались уже зовсім старими. То я один чогось не знаю?
– Моя хвороба все прогресує, – сказав він, сумно посміхнувшись. Хвилнку, він хворий? А мені ніхто не сказав? – Прошу не звертати уваги, сьогодні до мене має приїхати іноземний лікар, який проведе потрібні процедури. Будучи вампіром не так просто лікуватися від невідомих людям хвороб.
– Але, може, вам варто пити більше свіжої крові? – ввічливо спитав Ліззі. – Кажуть, для Вищих вампірів це саме те.
– Але не для таких старих, як я, – відважно відповів Мордред.
Сільвер прикусив нижню губу. Бачу, як йому неприємно, коли батько каже таке. Лізандр згадував, чому він так любить свого батька. Я навіть по-доброму заздрю, адже мій тато змився перш, ніж я народився.
– Та чого Ви, – Лізандр навіть з похміллям веде переговори нормально. – Чому б Вам не вкусити якогось дампіра?
Це був жарт і я хіхікнув. Просто уявив, як старий вампір шукає дампіра, щоб помолодшати. Мордред усміхнувся, мабуть, не зрозумівши, що це не всерйоз:
– Це не так просто. У дев’яти із десяти випадків при укусі вампіра дампір вмирає. Якщо виходить стати пов’язаним, це вже дар згори!
Цього я не знав. Тому дивився на Лізандра:
– То я міг би померти?
– Тобі не звикати, – усміхнувся ніяково він.
– А тепер давайте про хороше, – перебив нас Мордред. – Для початку завтра у вас свято. День Вампіра вважається одним із головних свят на рік. Купуйте собі костюми, у яких у вас буде неперевершений вигляд. Молодість не дається двічі, треба брати від неї все!
– Вибачте, але… – Ліззі не вгамувався. – В мене дуже болить голова. Не думаю, що я зможу щось знайти…
– Це можна виправити, – герцог показав назад, навпроти ресторанчика була аптека.
– Ой, дякую! – схопився той і побіг до аптеки.
– Манери! – на кшталт закотив я очі, роблячи вигляд культурної людини.
***
Сільвер не відходить від батька. Вони металися серед одягу і щось говорили. Ми з Ліззі вирішили їм не заважати. Якщо Сільві не завжди вдається побути з батьком, то навіщо йому заважати своєю присутністю? Лізандр після пігулки ожив, і вже не нив про свій головний біль. Стефан ходив по периметру магазину одягу, від нудьги іноді заглядаючи на лави. А потім йому дзвонив Бенедикт, який явно скучив за своїм дампіром, і все! Стефана я більше не чіпав. Добре бути друзями-коханцями з Вищим та ще й директором.
Лізандр всерйоз почав вибирати вбрання до Дня Вампіра, а я ходив поруч, починаючи балакати, як закурений.
– …Добре, що я не розумію. Був би я поні, мені дали б прізвисько Щасливчик чи Морква. Ні те, ні інше мені не підійшло б. Мені завжди не щастить, і я не люблю овочі. Знаєш, що може бути гірше за поні? Так-так, тих поні. То це оси. Ось кого точно я не люблю! Світ цілком міг би обійтися без них.
– Дмитре, – Ліззі подивився на мене зверху вниз. Та що він такий високий? Скоріше б я його вже переріс! Чортові дампірські гени! Спочатку ми ростемо зазвичай, але після особливого перехідного віку за пару днів стаємо високі. Мені Бенедикт розповідав, що Стефан його випередив, коли директор не чекав. – Чому я пив, а несеш дурню ти?
– Мені нудно.
– Підберімо вечірнє вбрання, – каже він, а погляд палає. – Це ж простіше простого! Потрібно підібрати колір, що йде під очі чи волосся, щоб не виглядати селом… без образ. Ми маємо гарно виглядати разом, наче щаслива парочка.
– Тобі зелений не йде, – роблю я зауваження, як модельєр.
– З якого часу ти в цьому розумієшся?
– Я тебе щоранку бачу зеленим, пити треба менше.
– Чого ти пристав до мене? Сьогодні за шию вкушу.
За шию реально боляче!
– Одягнімо тебе в справжній народний костюм? – Лізандр знову засвітився. – Мені так подобаються ваші шаровари! А вишиванки це взагалі блиск!
– От і носи їх… дивак… Мені не важливо те, як я виглядатиму. Краще собі знайди корону, плащ та ще щось там.
– Я, взагалі-то, родом із Румунії, – знизує плечима Лізандр і тут я здивувався. Я думав, що він англієць. – Але наші національні костюми мені не подобаються.
– Патріот.
– Не дуже люблю Румунію, бо нічого доброго в ній не було, – зізнався він, розвівши руками. – Завжди хотілося побувати в Україні. До речі, люди, які живуть у Румунії, бояться українських туристів. Що ви витворяєте?..
– Що тільки не було… – я посміхнувся. – Я пам’ятаю, коли наші поїхали до Америки. Там напилися та голі полізли фотографуватися на Статую Свободи. Коротше тому українські туристи завжди все спихають на клятих росіян.
– Я хотів би якось поїхати з тобою… Ну, туди… – він ніяково усміхнувся: – За умови, що ти не будеш нікуди ходити голяка. Не хочу, щоб твоє сексуальне тіло бачив ще хтось, окрім мене.
– Поїдемо, – не знаю, навіщо я обіцяю. – Отже, я маю сексуальне тіло?
– А хіба ні?.. У тебе такі м’язи!.. – він легко почервонів, і мав такий милий вигляд, що якби ми були одні в кімнаті, я вже підкотив би. – Ну пробач! Коли я чіпаю твій прес, то готовий збожеволіти… Хоча, напевно, не варто зараз це говорити. Ми тут не для цього.
– Ліззі, ти завжди такий проблемний, – розчулено посміхнувся я. – Але ти мені дуже подобається, особливо коли робиш такі невинні очі.
– Так? – збентежився той. – Дмитре, скажи правду, тебе не хвилює, що я сяду на трон?
– Ні, а що?
Ні, Бенедикт мені допоміг із сумнівами.
– Це я й хотів почути, – Ліззі підійшов і обійняв мене, притискаючи до грудей. Я розслабився. Сам знаю, що сім’єю нам не стати. А ще доведеться ховатися, коли він одягне корону. Суспільство нас не прийме. І закони також.
– Я бачу твій костюм! – різко Лізандр дивлячись мені за спину під час обіймів.
– Я ж сказав, мені пофіг… – я приречено обернувся, але помітивши костюм, відразу виправився: – Ти вирішив одразу весілля зіграти?
Незабаром мені довелося носити багато пакетів із покупками в руках, і більшість цих сумок – Лізандра. Ніколи не думав, що чоловік може бути таким шопоголиком. Ми підійшли до каси, де Сільвер із батьком уже розплатилися за свої покупки.
– Дивись, – Ліззі показав на амулет, що стоїть у вітрині. Мабуть, він був дуже схожий на той, що був у мене, у формі кажана. Так, той самий, який мені подарував сам Лізандр. Тільки цей у вітрині мав ще й очі з крихітного червоного дорогоцінного каміння, та й виглядав крутішим. – Саме так має виглядати амулет дампіра майбутнього короля. Шикі твій минулий знищив?
– Розкотив губу!
– Чому?
– За таку ціну можна купити дві «Феррарі», будинок у Туреччині чи власний літак…
– Ну, в майбутньому, значить, – тепер він побачив ціну і погодився.