Сьогодні в кімнаті Лізандра, на щастя, нічого не сталося. Зовсім нічого. Навіть двері зачинені, як і має бути. Прикро з одного боку, адже у кімнаті заховані камери. Що ж, зачекаємо трохи. Я сів на диван, закинувши голову.
– Хочу спати! – заявив тоді я. – Ляжемо сьогодні раніше?
– Ти бачив цього Річарда? – запитав у мене Ліззі, трохи посміхаючись куточком рота. – Він так серйозно підходить до своїх обов’язків, що мені лячно порушувати будь-які правила.
– Лягати до відбою – це у вашому гуртожитку тепер що…
– Заборонено, – підтвердив закінченням моєї думки він, сідаючи за свій робочий стіл. – Здається, таких називають занудами… На його обличчі я не бачив жодних емоцій, окрім похмурого та байдужого виразу обличчя.
– Гірше Томаса, – хихикнув я. – До речі! Зовсім забув! Мені треба попросити в нього книгу з фехтування!
– Навіщо? – Ліззі навіть відволікся від початкового плану зробити домашку.
– Пообіцяв Бенедиктові битву, але ми перенесли поєдинок, проте я хочу підготуватися та здивувати його, – швидко пояснив я. – Ходімо зі мною, мені нудно одному!
– Звісно, я з тобою!
Люблю тягати його за собою! Він ніколи не чинить опір, а я не залишаюся один. Ідеально. Разом ми вийшли з кімнати. Незабаром починало світати. Часу було мало, адже бібліотека не працює цілодобово.
– Стояти, – холодний тон нас зупинив.
Річард вийшов до нас із блокнотом у руках через весь коридор. Ми ж якраз дісталися виходу.
– У нас перекличка.
– Що? – здивувався Лізандр. – Відколи це?
– Відколи завідувачем став я, – відрізав Доріано. – І з метою безпеки учнів у зв’язку з останніми подіями я не дозволю нікому порушувати правила. Будь Ви принц чи його дампір.
Може, це чергова фігня від Бенедикта? Він хотів захистити нас, але не знав як, ось і вигадав варіант – перекличка. Так, ефективно…
– Що ж, – спробував викрутитись Лізандр. – Я невдовзі повернуся. Нам потрібно до бібліотеки і назад.
– Це порушення правил! – жорстко прошипів Річард.
– Валимо! – я схопив принца за руку і побіг геть.
Ні, якщо залишати Ліззі в кімнаті – то як же злочинець туди пробереться? А якщо пробереться, то нападе на Ліззі. Ні-ні, треба щось нормальне зробити! Щось на кшталт втекти від старости.
Ми побігли через парк академії у бік бібліотеки. Але вийшов Фрейд, зупинивши нас, простягнувши руку вперед. Ми з Ліззі завмерли на місці, не розуміючи, що він тут робить.
– Я б не тинявся, якби не запрягли роботою, – недбало кинув він нам, видно, помітив здивовані погляди. – Дмитре, тебе там Стефан шукав. Говорив щось про додаткові тренування, я не слухав…
– Точно! – згадав я. – Я тепер майбутній королівський дампір, він обіцяв посилено тренувати мене…
– А тебе, принце, – ліниво глянув на Ліззі Фрейд, – мене попросили привести до директора. Він же сказав типу, що знайшли якусь книгу «Кровозмішання»… І що ти маєш зрозуміти, про що йдеться.
– Невже! – зрадів Лізандр. – Напевно, ми скоро зрозуміємо, хто жартівник!
– Тоді пішли! – позіхнув Фрейд. – Я вже хочу спати, а не вештатися тут.
– Звичайно! – поквапився Лізандр і кивнув мені. – Зустрінемось пізніше, гаразд?
– Ок! – я помахав та побіг в сторону центру для тренувань.
До біса книгу. Тренування для захисту набагато важливіші, правда ж? Та ще й Бенедикт уже на правильному шляху, якщо книгу все ж вдалося знайти! Напевно, обшукали кімнати вампірів. Мені вже цікаво, хто це був! Точно Керолайн! Вона підходить. Або Брендон. Так кортить дізнатися!
На галявині помітив Стефана. Він тренувався із манекеном. У руках срібний кіл. Ми відпрацьовуватимемо удари колом, чи що? Хвилинку, а чому це Стефан окремо від Бенедикта?.. Дивно…
– Привіт! – гукнув я, помахавши рукою. І не дав йому відповісти, як почав тараторити: – Слухай, а нам обов’язково тренуватися саме зараз? Якщо вже скоро спіймаємо того, хто намагається нашкодити Ліззі, то навіщо так довго мучити себе очікуванням?
– Повільніше, – зупинив мене він. – Як упіймаємо того, хто шкодить… про що ти?
– Ну, пішли до Бенедикта теж і дізнаємося!
– Але ж він виїхав… – розгублено відповів Стефан. – Вирішив купити мені подарунок, зробити сюрприз… Не кажи йому, що я в курсі.
Я завмер. Як? Але…
– Ти кликав мене для тренувань? – спитав я, напружуючи кожен нерв у тілі.
– Ні, ти чого! Зараз невдалий час…
Чорт! Ліззі пішов із… Фрейд! Невже!
***Лізандр Дракулус***
Як добре, що скоро ми дізнаємося правду! Адже коли знайшли книгу, то в когось! І моя фотографія має бути поряд. Я точно знаю, що її вкрали, вона зовсім не могла загубитися! І говорю я це серйозно – вона для мене цінна річ!
Фрейд вів мене не в бік академії і я зовсім не розумію навіщо.
– Куди ми? Хіба кабінет директора…
– Я знаю, де цей кабінет, – перебиває він, посміхаючись. – Але ж директор не там. Сказав, що не хоче ризикувати чимось. Коротше, пішли скоріше, він у вежі!
І показав на сусідню вежу, якусь частину Лондонської академії лише в іншому корпусі. Це дивно, нащо директор пішов туди? Невже дізнався набагато більше, ніж треба? Хвилинку, а чому без Стефана? Мені здавалося, що вони разом майже завжди.
Щоб не виглядати дурнем, я більше нічого не питав. Просто пішов мовчки. Всередині башти виявилося чимало місця. Наче окрема кімната. Особливо на верхньому поверсі – там є кімната дуже схожа на чийсь кабінет. Я так зрозумів, що саме тут має чекати нас директор, якого, до речі, я не побачив…
– Та що це таке? – обурився Фрейд. – Невже він вирішив спочатку перевірити, чи не є жартівником Брендон.
– Він? – вирвалось у мене. – То це все ж таки він?
– Ну, мені так сказали, – знизав плечима той. – Я не шпигун, більшої інформації не маю. Але мене неймовірно хилить у сон…
– Розумію, вампіри, не пообідавши, ніяк не можуть протистояти сонливості вдень, – сказав я, сідаючи на крісло перед робочим столом. – А тебе я не бачив у їдальні… Хм… Ніколи не бачив, щоб ти там пив кров.
Фрейд поставив електричний чайник. Бачу, тут все ж таки хтось буває, якщо вже є такі прилади. Але мене більше турбує винуватець! Брендон був ним, але чи через навіювання?
– Давай по чайку, доки чекаємо, — усміхнувся Фрейд, колотив щось там, спиною до мене. – Тобі скільки цукру?
– Га? – отут я й здивувався.
Ми ж вампіри! Стійте, який ще чай?
– Як я раніше не помітив… Якось у тебе був льодяник у зубах…
– «Чупа-чупс», – підказав мені він, спостерігаючи за чайником.
Так як він стояв до мене спиною, я не бачив точно, але голосом зрозумів – Фрейд посміхається.
– Ти пропонуєш чай і знаєш, як його робити… Але вампіри не п’ють і нічого не їдять, окрім крові. Це нам не обов’язково, голод від їжі не вщухає.
– Погано бути вампіром, так? – хихикнув він. – Мій мама теж вампір… Але він завжди готує нам людську їжу, навіть вечеряє з нами. Тільки тому, що так заведено в нормальних сім’ях.
Це була помилка у реченні чи він використав чоловічий рід? Я вирішив трохи інакше підійти до цієї теми, бо Фрейд здається мені небезпечним типом.
– А хто тебе так назвав? Ім’я Фрейд… Воно німецьке?
– Це ідея тата, на честь його давнього друга Зигмунда, який уже помер, – відповів той. – До речі, мій тато зовсім не вампір. Він вирішив, що краще змінити ім’я, коли вони з мамою забрали мене в сім’ю.
– Забрали?.. – зачепився я за слово.
Що це за сім’я?
– Нічого страшного, я був радий. До речі, мої батьки мені не рідні, – Фрейд вимкнув чайник. – А ще вони обидва чоловіки!
Коли він повернувся, то гаряча вода з чайника за мить полетіла в мене! Він вилив весь окріп із шаленою усмішкою! Прямо на мене! Це виявилося боляче навіть для вампіра. Кожну клітинку шкіри пропалило, очі автоматично заплющилися, і нестерпний біль, такий, що хочеться подряпати собі шкіру, надто в’ївся, щоб проігнорувати.
Судорожно схопившись за обличчя, я не міг розплющити очі. Напевно, моя шкіра набувала кольору вареної свинини, а це погано. Я чув, як розсміявся Фрейд – справжній божевільний сміх.
– Ах, я забув представитися! – радісно кинув він, розвівши руками. – Я Фрейд Ватанабе, найманий убивця сім’ї Ватанабе!
І знову засміявся. Ніколи не думав, що ось так потраплю на вудку! Це просто неймовірно!
***Дмитро Резонских***
Я дивився з нерозумінням на Стефана.
– Як наймані вбивці?
– Тому перехід Фрейда сюди викликав деякі проблеми, – повідомив Стефан.
Ми нервово перебирали особисті справи кожного учня, особливо цього Фрейда. Ми не знаємо, куди він повів Ліззі – у кабінеті директора, де ми зараз, навіть натяку на них не було.
– Я помітив, як до Бенедикта приходив весь чувак у чорному балахоні, – пригадалося мені. – Він мене ледве не збив дверима.
– Це був той, хто називає себе мамою Фрейда, – відповів Стефан. – Сім’я Ватанабе складається з трьох осіб, природжених убивць, їхнім ім’ям іноді лякають дітей у Японії. Ми з Бенедиктом зустрічалися з ними до того, як вони усиновили Фрейда. Але чесно кажечи, ми вважали, що Десмонт не за цим попросив прийняти сина.
– Трьох людей?
– Десмонт, Ріам та Фрейд. Той, хто називає себе матір’ю – Десмонт, він вампір. Батько – Ріам, справжній перевертень, якось ми добре так побилися. І Фрейд, прийомний у сім’ї, як можна зрозуміти. Донедавна ми вважали його за вампіра, але тепер я навіть не знаю…
– Перевертень? – я здивувався. – Це організація вбивць?
– Правильно. Вони прикриваються назвою «родина» у людних місцях. Хто запідозрить, що мама і тато Фрейда – вбивці? – Стефан замислився. – Але ні я, ні Бенедикт не думали, що хтось міг замовити принца!.. Серйозно, оце ми ідіоти!
– Чорт! – я схопився за голову. – Думай, Дмитре, думай! Куди можна подіти принца, щоб ніхто його не помітив?
– В академії таких місць повно! – вигукнув Стефан. – Нема часу думати! Я залучу всю охорону, шукатимемо по всій території! А ти…
– А я повинен врятувати Ліззі! – здається, я знову сам себе не впізнавав.
Такий твердий голос, наче я знаю, де він і що робити. Чи вплив пов’язаних кров’ю? Так, скоріш за все.
– Добре, вперед! – дав команду він. – Задача дампіра – захищати свого вампіра будь-якою ціною.
Я зірвався з місця, вибігаючи на двір. Запах Ліззі знайти не можу, будь я хоч вампіром, це не так просто. Все одно потрібно перевірити все! Абсолютно все! Наприклад… Камери спостереження? Дурна ідея, але спала мені на думку.
Ноутбук у кабінеті директора, там усі записи! Я акуратно знайшов потрібні файли – вони були на робочому столі, під папкою під назвою «Відеоспостереження». Система така, що через Wi-Fi передаються зображення з точністю за одну секунду, а також зберігається на жорсткий диск.
Що ти робиш, Дмитре, Фрейд би не повернувся до кімнати, навіщо? Але я помилився! Або ні… Адже в прямому ефірі висвітилася кімната Лізандра. Я помітив, як у кутку щось є. І почекав, поки це «щось» не вийде вперед.
То був Фрейд! Він вийшов на середину кімнати, камера вловила його повністю. Ну, все попався! Я хотів був схопитись і бігти за ним, як він усміхнувся просто в об’єктив! Наче знав, що вона тут! Це змусило мене здивуватися.
– Камери видають цікавий запах, – сказав він через монітор. – Я почув їх, і ось висунувся. Нехай усі знають, хто вб’є принца! Гей, дампіре, ти ж зараз дивишся? Червона лампочка блимає, отже так, — і посміхнувся так, що мурашки по шкірі пройшлися. – Чи зможеш знайти мене, якщо я можу сховати свій запах?
– Ах ти гад! – вже пирхнув я.
Я зірвався з місця, підбігаючи до гуртожитку вампірів. З такою швидкістю, що міг би скласти конкуренцію вампірам. Влетів у кімнату Ліззі, туди, де секундами згодом стояв Фрейд, а його й сліду не видно!
Чорт!
Мене накривали паніка та злість. Як я міг залишити Ліззі самого? Це все моя провина! Тільки моя!
Але що це? На столі! Записка?
Я підбігаю, хапаю папірець. Кров! На ній кров. Я легко дізнаюся кров Лізандра – вона як для показу закопана на краях. Чи не відволікайся, читай!
«Що знаєш ти про батьківську любов?»
Це до чого? Я оглянув записку і зі зворотного боку. Нічого більше. Тільки один безглуздий напис. Що робити? Це мені нічого не дає!
Вискакую з кімнати, стискаючи папір у руках, і на ходу ховаю у кишені. Ні, я не розумію логіки всього цього. Давай думати інакше, Дмитре! Батьки? Рідних батьків немає в нього, загинули у Ліззі та й моїх розкидало. Сироти? Ні, це щось не те.
Я вдарив стінку кулаком. Коридор гуртожитку був порожній, що бісило сильніше. Щось думати у мене не виходить.
– З тобою все гаразд? – запитав мене хтось попереду.
Крістіан. Це він. Бродить гуртожитком, наче той фантом непомітний.
– Ні, – сказав я. – Я повинен знайти Ліззі! Він кудись зник разом із Фрейдом! А Фрейд… він залишив записку…
Я тицьнув її прямо Крістіану. Сам не знаю навіщо, але мені хотілося, щоб хоч хтось мені допоміг.
– Може, це про батьківський корпус йдеться? – спитав він. – Ну, поряд із астрономічною вежею стоїть корпус, куди заселяють гостей під час батьківських зборів.
Я дивився на нього:
– Хіба таке є?
– Так, але ти міг не знати, бо не маєш батьків. Вибач, якщо грубо. А взагалі… туди зараз нікого не пускають, тому…
Ідеальне місце для того, щоб втекти!
– Де цей корпус? – схопився я.
***Лізандр Дракулус***
Руки болять. Обличчя пече. Не можу нормально ворушитися. Ось воно як. Я пов’язаний чимось міцним за велику трубу, прямо за руки. Нічого не розумію. Здається, я десь у підвалі. Тут темно і повно труб, а ще й бліде освітлення від лампочки, що коливається.
І я чув голос Фрейда. Ось уже не знаю, де він, але говорив він немов сам із собою. Або я так подумав через сонний стан.
– …Не хвилюйся, мамо, – казав він. – Я обов’язково виконаю замовлення. Скільки там за нього дають? Це дуже багато!.. Без проблем. Цей принц уже в мене. Я спочатку примушу помучитися його дампіра, нехай помотається з місця на місце, поки я розправлюся з принцом… Що? Ні, мамо!.. Я просто хочу погратися з ними! Я що, даремно тут час гаяв?.. Передай привіт татові, я зовсім скоро вже буду вдома!
Почулося клацання і я переконався – це була розмова по телефону.
– Що ж, у мене не так багато часу, як хотілося б, – вийшов до мене Фрейд, очі його світилися саме жовтим у темряві.
Немов два ліхтарі, націлені на мене. І ця вертикальна райдужка видавала гени перевертня. Бути не може… перевертні занадто небезпечні!
– Навіщо ти це робиш? – спитав я, намагаючись не панікувати передчасно.
– Така моя робота, – знизав він плечима. – Мама сказав, що саме так я зможу вижити та зробити їх щасливими. Звідки тобі знати про батьківську любов? Я маю бути ідеальним сином і виконувати все, що мені скажуть. Інакше ким я стану?
Таке почуття, ніби його слова треба чути між рядками. Чи це його інтонація така, що змушує замислитись?
– У мене були батьки! – обурився я вголос.
– Були та забули, – він простягнув мені вперед те, що я так сильно хотів знайти – мою сімейну фотографію.
Вона невелика, тоді ми з сім’єю не хотіли світитися на публіку, і сфотографувалися для себе на згадку. Хто ж знав, що вона стане останньою?
– Ти зовсім не знаєш, що кажеш… Кожен любить своїх батьків по-своєму!
– Зовсім ні! Яка дурна і передбачувана відповідь! Ти не можеш говорити за всіх, ти такий самий, як і інші жертви! Ваше ставлення до батьків таке споживче, що мене нудить! – цими словами Фрейд спотворився невдоволеним гнівом. – Та якби не твої батьки, ким би ти став? Звісно, ти принц! Незалежно від твоїх дій – тебе любитимуть! Як я почав писати на стінках твоєї кімнати – то ти одразу злякався. Що, звик бути всіма обожнюваним?
Я опустив погляд. У чомусь він мав рацію. Невидима істина. Але все ж…
– Коли мої біологічні батьки намагалися вбити мене, ніхто не допомагав мені, нікому не було діла до мене, адже я не принц, – практично прошепотів він, ніби дивлячись крізь мене. – Смішно, правда? Що робить лише один титул.
***Фрейд Ватанабе***
Ніколи не знав, що за стінами будинку. Мене ніхто не любив. Та й народився помилково. Жінка, яка повинна була називатися моєю біологічною матір’ю, так засмутилася вагітності, що робила все заради викиду – але тільки не в лікарню, ви що! Навіщо витрачати гроші на мене? У результаті я дивом народився без жодних ускладнень, напевно через гени нічного мешканця. Але на цьому моє скромне везіння не закінчилося.
– Сиди тут і не виходь, дрібний засранець! – біологічна мати через велику сигарету в зубах гидливо примружилася.
Тоді мені й за два роки не перевалило, а вже брудний, непричесаний, весь у якихось ганчірках. У мене навіть не було свідоцтва про народження – просто вирішили приховувати сам факт мого існування, якщо убити не виходить.
У цьому будинку всі вікна були зачинені чорною плівкою. Скрізь одні пляшки з-під пива та горілки. Вони просто лежать під ногами. Не пам’ятаю вже скільки разів я спотикався.
Мені в чомусь ще пощастило: я був розумний. Розумний не за роками, адже залишаючись зовсім одному доводиться вчитися всьому самому. Ненавидів тих, хто був моїми біологічними батьками – мерзенні люди. П’яниці, наркомани, нікчемні тварюки. Нікому не було діла до мене. Ніхто не подавав мені їжу на тарілочці, ніхто не питав у мене як справи.
Мені завжди хотілося побачити інших людей. Побачити те, що заховано за будинком, за вікнами. Мені хотілося лише побачити, що буває інакше.
Одного разу, коли біологічна мати привела до будинку свого чергового хахаля, він упустив зі своєї сумки журнал. І тоді я зміг побачити картинки з того світу. Того, що живе за темними вікнами та зачиненими дверима. Це був немовби портал в іншу реальність. Реальність, у якій люди посміхаються. У журналах я бачив, як усі усміхаються! Красиві батьки обіймають красивих дітей. Шкода, я не вмів читати. Але вже тоді я зрозумів – це надто ідеально для правди.
Чи правда може звучати красиво? Тільки не насправді. Тоді я зрозумів одне – люди так само нещасні. Але ніхто цього не хоче визнавати. Вони вигадують свої казки, вірять у чудеса, кохання з першого погляду, вічну вірність, прекрасну сім’ю. Вони вигадують ідеальне життя, намагаючись оминати реальну сторону.
Нікому нема до мене справи. І я зрозумів, чому. Тому що я зовсім не казка. Моє існування руйнує ці посмішки. Це ж не схоже на казку! Я сам не казковий. Отже, мене можна ігнорувати.
Принці та принцеси – улюбленці будь-яких ілюзій, їх люблять зовсім не за ідеальність: гарна зовнішність, шляхетний характер – а за титул. Це стало так казково і красиво, і всім байдуже, що насправді немає таких принцес у замках, немає принців на білих конях.
Що таке казка? Казка потрібна для підсвідомого чи свідомого навчання дитини. Промивання мозку. Але їх стало так багато, що усі виросли в ілюзіях!
Хотілося б узяти все у свої руки. Я хочу показати, що життя зовсім не таке красиве, як показують ЗМІ. Як ми звикли бачити. Життя жахливе! Жахливе, якщо є такі, як мої біологічні батьки. Мені хотілося, дуже хотілося, щоби вони просто зникли. Не важливо як.
І одного дня, коли мені було п’ять років, я побачив їх… лежачих на підлозі, з широко розплющеними очима і з дірками, що кровоточать, у лобах. Навколо червона рідина. У якийсь момент вона так приємно пахла.
А попереду вони стояли. Двоє чоловіків, які в той момент здавались для мене просто величезними. Вони перезирнулися, а потім глянули на мене. Чекали на істерику? Не знаю. Але в цей момент мені було весело.
– Хлопчик… – до мене присів один із них, зі світлим волоссям. Мій майбутній мама. – Ти розумієш, що вони зробили? Ці люди повелися з тобою як із твариною. Вони ніхто, – Десмонт погладив мене по волоссю, це було дико, до нього ніхто так ласкаво зі мною не обходився. – Мені подобається твоя посмішка від крові.
Я дивився в його янтарні очі, чудово розуміючи, до чого він хилить. Але відповів я інакше:
– Вони вже не існують?
– Вони ніколи не існували по-справжньому, — швидко відповів мені другий, від якого віяло якимось холодом. Але тато лише здається неприступним, насправді він добрий.
– У тебе буде нова сім’я, – усміхнувся мені світловолосий. – Почнемо з того, що тепер я стану твоєю мамою.
Знову моє уявлення про світ змінилося. Коли я впізнав усю правду. Батьки це не ті, хто народжував, а ті, хто виховав. Ті, хто дав тобі життя. Справжнє життя! А не існування…
Мої нові мама і тато ніколи не мучили мене. Вони показали мені те, як живуть люди і як живуть інші, які існують лише у казках. Якщо вампіри і перевертні існували, то й казка теж?.. Значить, її просто можна збудувати своїми руками?
Я не був вампіром, але не був людиною. Ось вже не знаю, з ким моя біологічна мати гуляла, коли мені сказали: «Ти наполовину перевертень». Я не вмію перетворюватися на монстра, але моя разюча живучість давала про себе знати.
– У світі завжди є взаємодія, – сказав мені тато одного разу.
Він був справжнім перевертнем, тож завжди займався зі мною, коли треба було розвивати інстинкти. Його сила і здатність по-справжньому руйнівно прекрасна.
– Є ті, хто дає життя, а є ті, хто його забирає. Це закони природи. Так було завжди. Деякі народжені, щоб померти. Є правдиві казки, їх називають злими, і вигадані казки – добрі. Ніхто не любить правди. Усі хочуть чути брехню. Тому ми беремо на себе ношу і стаємо правдою. Реальністю, а не вигадкою. Ми повинні вбивати, адже таке життя.
– Добре! – кивнув я, посміхаючись. – Я зроблю будь-що, якщо це зробить вас щасливими!
Десмонт потріпав мене по волоссю:
– У тебе достатньо суворості, щоб стати вбивцею. Ріам, не обходься з ним занадто жорстко, він ще зовсім дитина!
– За кого ти мене сприймаєш? – беззлобно зітхнув тато, він завжди виконує забаганки мами.
***
Яким я виріс? Геть моральним виродком? Потворою? А може, саме це правда життя? Я знехтуваний моральністю лише через правду? Чорт, сам вже не розумію!
Я зовсім не хотів довго тягнути із цим завданням – убити принца. На такі гроші, що були обіцяні нам, я міг би дати своїм батькам усе! Я щиро люблю їх як рідних, і готовий зробити все, що завгодно для їхнього щастя. Це також правда. Якщо вони вирвали мене з пекла, я не підведу їх.
– Ти робиш це лише тому, що я принц? – питає мій бранець.
Він казково прекрасний, з м’яким та шляхетним характером, стійкою вірою у свої діяння… казковий принц. Але ж таких казок не існує, правда?
– Це моя робота, – сказав я, простягаючи слова. Смішно говорити з ним! Рушити його казковий світ! – Я ж найманий убивця. Ти не всім подобаєшся, Ваша Високість! Уявляєш, навіть принца хочуть бачити в пеклі!
– Мене вже намагалися вбити, – пирхає він, не подобається моя іронія. – Чому ти пішов кривою доріжкою?
– Ось як ви називаєте те, що не відповідає вашій добрій казці… – вголос розмірковую я. – Кумедно! Мені багато траплялося жертв, і кожен хотів переконати мене, що це неправильно. Теж мені, мудреці. Єдина ваша життєва драма – так це шкільне кохання, чи не так? Чи батьки забороняють дивитися телевізор допізна? А може, навіть не дозволяють пиячити? Ох, твоїх батьків зжерли! О, яка нетипова доля у казкового принца!
– Припини! – перебиває мене Лізандр, заплющуючи очі. Наступив на мозоль? Ах, як добре, що вона така очевидна!
Але мене перебивають! Як же так! Я чув, як у корпус хтось забіг. Так, мій слух і нюх ідеальний, зір на найвищому рівні. Я ідеальний вбивця. Мене тренували, мене випробовували, і таким я став у результаті. До речі, я зовсім не шкодую про це.
Чую кроки… хтось біжить… Ну, ні! Занадто рано! Поки дампіри б сюди дісталися, то побачили б лише закривавлений труп. Не раніше!
Хоча, це було б надто нудно, так?
Усміхаюся, розвертаюсь і йду. Судячи з звуку – одна людина. Думаю, два трупи буде теж непогано!
Виходжу з підвалу, тихо прикривши двері. Хочеться сміятися і радіти, коли я помічаю того, хто сюди увірвався, і ввірвався сам. Дампір з України. Могутня країна, де всі казки лише для вигляду. Коли я там був, то зрозумів одразу – цим людям довго брехати не можна. Вони можуть повірити, але завжди потім дізнаються правду, і будуть злитися, мстити і не забудуть – ненавидять брехню.
Зрозуміло, чому цей Дмитро так злиться. Лють так і б’ється іскрами з очей. Він мене не помітив. Добре. Давай зіграємо в одну гру, Дмитре?
Він бігає коридорами, заглядає в кожну кімнату, розглядає її. Ну, трішки не там шукає… Що ж, чого взяти з селюка!