***Крістіан Дракарій***
Як добре бути тінню. Я можу стояти поруч із ким завгодно, але мене ніхто не помітить. Мої рухи безшумні, запах зливається із вогкістю кімнати, в якій перебуваю. Я практично не говорю, і ніхто не говорить зі мною. Я існую, але мене нема в якомусь сенсі. Мене не побачиш на шкільних фотографіях; ніхто не згадує про мене на святах; серед компаній мені нема місця. Ось у якому сенсі я не існую.
І я радий. Куди краще бути такою, незримою примарою, ніж знову слухати плітки про себе. Я знаю, що повсталі-батьки стали такими з власної волі. І не схвалюю їх вибір. Але слухати щось таке також не хочу. До того ж я практично не пам’ятаю рідних. І те, що мені подобається чорний колір та самотність, не робить мене ненормальним месником. Та гаразд, я навіть мстити комусь… перестав уже.
Нині я невидимий. Я просто ходжу один по території академії, і так виходить, що чую те, що не для мене призначено. І одного дня я почув задумку в бібліотеці проти Лізандра та Дмитра. Вирішив допомогти їм, але довго вагався, і в результаті мене вистачило лише на маленький знак; на натяк, де шукати таємні двері. Я не можу виходити з тіні. Вже зрісся з нею.
А коли вони сказали, що готові стати моїми друзями, мій світ перевернувся. Їм вистачило й найменшого натяку. Раніше я не думав, що хтось помітив би. Тож… тільки тому я погодився.
І ось, коли я тинявся, такий же непомітний, як і всі інші двадцять чотири години на добу, побачив Дмитра. Нервового, всього на голках. Незвично. Він намагався контролювати себе, ніби ось-ось вибухне. Я й підійшов, хай і непомітно:
– Ти в порядку?
Він здивовано дивився на мене, напевно порівнявши мене з примарою.
– Ні, – каже нервовим тоном. – Я повинен знайти Ліззі! Він кудись зник разом із Фрейдом! А Фрейд… він залишив записку…
Дампір швидко дістає папірець із написом, і тицяє мені мало не в обличчя. Я задоволений такою довірою!
– Може, це про батьківський корпус йдеться? – Запитав я. – Ну, поряд із астрономічною вежею стоїть корпус, куди заселяють батьків під час батьківських зборів.
Він здивовано дивиться:
– Хіба таке є?
– Так, але ти міг не знати, бо не маєш батьків. Вибач, якщо грубо. А взагалі… туди зараз нікого не пускають, тому…
Я знаю всі місця тут, адже скрізь встиг побувати… непомітно, звісно…
– Де цей корпус? – схопився він.
Я швидко показав напрямок і дивився, як Дмитро тікає у вказану сторону, наче ошпарений. Я вперше з кимось заговорив сам. Почуття тривоги тепер не покидало мене. Погано – ненавиджу втрачати свій спокій.
І знову почуття нерішучості захопило свідомість. Я стояв осторонь і чекав. Все примушував себе – йди з ним! Але не міг. Швидко сховався в тіні між кутами кімнат, де мене не видно. Не знаю чому, але факт, що хтось іде сюди, робить мене неспокійним.
– …Зайві проблеми, – говорив голос, який належав Річарду Доріано, що йшов із блокнотом гуртожитком. За ним скромно ступав Шин, його дампір, з якимось побоюванням дивлячись на всі боки, боячись зустріти людей. – Двох нема в кімнатах, це вже серйозне порушення правил. Кімнати порожні, належать Лізандру Дракулусу та Фрейду Ватанабе.
–- Ватанабе? – тихо перепитує Шин. – Хіба це не організація вбивць?
– Так, Фрейд їхній посланець, –— киває Річард.
– Річчі, але що робити? – розгублено запитав дампір. – Хіба це входить до твоїх планів?
– Ні, про те, що тут Ватанабе, я не знав, – холоднокровно відповідає йому Річард. – Треба його позбутися. Шин, займися перевіркою плану «Б», а я сам все зроблю.
Річард впхнув у руки своєму дампіру блокнот і пішов кудись убік. Це дуже зацікавило мене. Невже Лізандр та Дмитро знову у щось вляпалися? Чи можу я нормально допомогти хоча б цього разу?
Куди пішов Річард – я не зміг засікти, тому довелося тихо йти у бік батьківського корпусу. Ховаючись за деревом, я нерішуче дивився убік. Будь-якої секунди хотілося просто взяти і піти! Не знаю, як довго я там стояв, але мій мозок продовжував боротися з дружніми почуттями – залиш, мовляв, справа не твоя.
Поки не почув постріли, що йдуть звідти. Це змусило мене насторожитись, змушувати себе діяти. Непомітно і тихо я все ж таки проник у будівлю. На той момент уже все стихло. Я не знав, куди йти і що робити. Але відчайдушне бажання допомогти не вщухало.
Пройшовши коридором, я швидко сховався за одну з відкритих дверей. З сусідньої кімнати вийшов Річард, який глянув спочатку назад, а потім зник зі швидкістю вампіра геть. Потім вийшов Фрейд. Він ішов з якимсь дивним виразом обличчя, ніби намагається стримати усмішку. Хм, а тепер він не здається таким страшним, навіть милим.
Завжди намагався уникати цього хлопця. Щось дивне відчуваю в ньому з його прибуття сюди. Ще й виявилося, що Ватанабе – це вбивці. Чудово, так? Недарма я обходив його десятою дорогою.
Він зупинився, принюхавшись. Невже помітив мене? Неможливо! Відчиняє двері, де щойно був Річард. Різкий запах газу змушує мене збагнути, в чому план Річарда. Один єдиний спалах – і буде грандіозний вибух! Я вже таке бачив і не треба говорити, де саме.
І вибух стався. Якої величини поняття не маю. Моя швидкість вампіра поступається іншим, але я встиг. Встиг відштовхнути Фрейда, впавши на підлогу. Головне – не було прямого влучення вогню, що найстрашніше.
Вперше я когось врятував, хоч мої батьки повсталі, а сам я дурний.
***Дмитро Резонських***
Ось уже все більш-менш втряслося, можна відпочити. О, як ми намучилися з пояснювальними перед Бенедиктом! По порядку, стоп! Спочатку був вибух, підлаштований кимось на верхніх поверхах батьківського корпусу. Як виявилося, Крістіан вчасно проходив повз і врятував Фрейда. До речі, Фрейд тепер присягнув йому у вічному захисті – якийсь там кодекс убивці. Так, судячи з того, як він з шаленою усмішкою стискав руки Крістіана – стріла Амура влучила в його серце, а не кодекс.
Приїхав Бенедикт і, помітивши такі масштаби руйнування та паніки, хотів нас вбити. Я ховався за Стефаном, але навіть він не дуже рвався мене рятувати. А потім ми довго все пояснювали. Дуже довго! Зрештою, Лізандр взяв він королівський наказ – простити Фрейда за цей переполох. Ми знову пояснювали Бенедикту, що це лише його робота. Довелося знову кликати на допомогу Стефана. Цього разу він допоміг, бо в нього багато справ, а я заважаю. Ну, і що з того, що Фрейд нас не вбив? Ну буває.
Про те, що Фрейд напівперевертень, ми вдало промовчали. Звісно, Фрейду доведеться зазнати покарання. Але в результаті у нього залишалося кілька тижнів навчання в Лондонській академії, як було задумано. Ці пару тижнів, зважаючи на все, йому захочеться провести з Крістіаном.
До речі, батьки Фрейда навіть погодились сплатити ремонт за вибух у батьківському корпусі. Вони були раді, що Фрейд залишився живим і здоровим, але особисто так і не з’явилися. Ну так. Наймані вбивці не повинні розкривати себе. Хоча вони передали, що хочуть познайомитись із Крістіаном. Бідолашний, а! Стільки уваги припало тільки тому, що врятував найманця.
Потім почали вичитувати вже особисто мене. Бенедикт готовий був просто розірвати мене на частини за те, що я дію, як довбаний самогубець. Це я пережив, гаразд. Хоча, те як він репетує – хочеться ховатися під стілець, заплющуючи очі, наче той собака.
Ось так і пройшло. Я був радий, що все скінчилося. Ох, як радий! А Лізандр так тим паче. Лежить на моєму ліжку максимально п’яний, уже спить. Його намагалися вбити, а він напивається. Не знаю, хіба після цього немає емоційного шоку?
Те, що сталося, залишалося в таємниці. Ніхто з учнів не знав про замах чи мій подвиг. А хотілося б повикаблучуватися перед усіма.
Стук у двері перебив усі мої думки. Ліззі щось пробурчав незрозуміле, втикаючись обличчям у подушку, відсуваючи дві порожні пляшки віскі. А решта пляшок уже й так була на підлозі. Серйозно, чому він такий алкаш?
Поки він бухає на моєму ліжку, я сиджу на підлозі поряд. Справедливість, де ти? Це я ризикував! Можу лягти поруч, але він мене обіймає, почувши запах. В принципі, це не так і погано, але не коли він п’яний.
Підвівшись, я пішов відчиняти двері. Яке ж моє було здивування, коли я помітив різношерсту компанію. Я навіть злякався: що я зробив такого, що всі сюди прийшли? Але прийшли, на щастя, знайомі обличчя: Жадіт, який одразу голосно почав вітатись, ніби ми не бачилися все життя; Томас, що відсмикує Жадіта, все одно виглядає а-ля пристойний учень; також Сільвер, який поправив свої круглі окуляри, і тут же поцікавився, де Лізандр; Фрейд, що стоїть з виглядом «а мені пох, я тут постояти прийшов», але тримає за лікоть Крістіана, який не звик до суспільства взагалі (напевно, щоб не втік). І всі прийшли сюди!
– Я щось зробив, чи ви помилилися дверима? – Запитав я. Нехай вони помилилися, прошу!
– Треба про дещо поговорити, але це зовсім не для таких відкритих місць, як коридор, – тактовно сказав Томас.
Ой, що зараз буде?
– Отже, – відійшов від дверей, пропускаючи їх у кімнату. – Саламандру не чіпати, вона вогняна, а тому зла. П’яного принца теж не чіпати, він пиздець якийсь злий, якщо розбудити під час похмілля. Не чіпати ніяких моїх речей, це не бардак, а фен-шуй, чіпатимете його – енергія кімнати стане злою. А якщо я в чомусь винен, то насправді я не винен, а якщо скажете, що винен, я буду злим. Тут все таке зле!
– Це щодо наступного, хто захоче вбити Лізандра, – сказав Фрейд, не відпускаючи Крістіана, хоча той виглядав так, наче зараз помре через такий натовп.
– Ми дещо забули розповісти… – подав голос Томас. – Пам’ятаєш бомбу, що ми поставили в коморі?
– Звичайно пам’ятаю, я мало не оглух, – обурююся я.
– Тебе не цікавило питання, де прості учні, які не залишають територію академії, її взяли?
– Це хвилювало мене в останню чергу.
– Коротше, нам дав її Річард Доріано, – перебив Том. – Тоді він якимось чином з’явився тут, представившись учнем. Сказав, що знає про наші плани щодо вбивства принца і запропонував бомбу.
– І це він підірвав будівлю, сподіваючись позбутися мене, – сказав Фрейд, а потім показав на зблідлого (сильніше, ніж звичайно) Крістіана. – Він свідок.
– А я дізнався, що саме він навіяв якусь нісенітницю Брендону, – продовжив Сільвер. – Обманом, але я змусив Брендона в цьому зізнатися.
Я ось слухаю і думаю: мені плакати чи сміятися?
– Чуваки, – говорю. – Я ж не можу заявитися до Річарда і закричати: «Я знаю, що ти зробиш замах на Ліззі!». Ким я себе виставлю? Ідіотом?
– Ти і є ідіот, – махнув рукою Фрейд.
Сама ввічливість.
– Насправді нам навряд чи повірять, – сказав Томас. – Та й себе з вибухівкою у бібліотеці видавати я якось не маю наміру.
– В одному ми точно впевнені, – заявив Сільвер. – Саме Річарда тобі слід остерігатися!
Лізандр спокійно спав у іншій кімнатці. Я бачив його, що зарився в подушку, і зовсім не знає, що знову доведеться терпіти замах. Так, ось чиє життя не схоже на казку.
– Не кажіть цього Ліззі, – сказав я, знову глянувши на них. – Я попереджу його, але не хочу, щоб він знову нервував. Занадто багато впало на королівську голову.
Компанія замовкла, напевно, деяким стало соромно за свої замахи. Сільвер подався вперед, щоб сказати ще тихіше:
– І ще, Річард Доріано входить у довірені кола всіх вищих вампірів. Його батьки ті, кого ти називаєш «великими шишками». Тому директор не має права без причин взагалі щось говорити.
– Цього ще не вистачало, – закотив очі я. – Як всі швидко пронюхали, на що здатна кров Ліззі! Звідки?
– Хіба це важливо? – спитав Сільвер. – Як ти тепер намагатимешся його захистити?
Я задумався, але відповів:
– Якщо точно знаю, хто наступний ворог, то не просто уникатиму його, а ще й шукатиму будь-яку зачіпку з приводу його винності. Скажу я Бенедиктові – він не повірить, і без того злий. Скажу Стефану – він мене вб’є, я йому багато проблем створив своєю спробою діяти поодинці.
– Алло, якщо вас хтось і вб’є, то це буду я, – сказав Фрейд, а я цокнув язиком:
– Ну так звичайно!
– Вже ранок, час відбою, – сказав Томас, перебивши всіх. – Ми вже сказали, що мали повідомити.
– Сон для слабаків, – у звичному грубому тоні кинув самовдоволений Ватанабе, потім глянув на Крістіана, який просто хотів звалити, але не міг. – Правильно? Ми спати не будемо?
Типу Крістіан йому відповість, ага! Що ж, я випровадив усіх за двері, подумки переварюючи інформацію. Чому всі вони хочуть нашкодити Ліззі? Одного разу він вкусив мене заради мого порятунку, і тепер платить за це таку ціну… Винен я? Неважливо. Я все одно захищу його.