– …Якщо вбити вампіру в серце срібний кіл, то він помре, – розповідав учитель, показуючи якісь картинки на телевізорі позаду себе.
Сьогодні у нас на уроці презентація очевидних фактів.
– А звичайна людина нічого не помітить? – скептично запитав я, підпираючи голову рукою.
– Ми говоримо… – вчитель зніяковів, не в змозі знайти слова, але через секунду продовжив: – Слухайте, ми про те, як слід вбивати повсталих. Це дуже серйозна тема! Вони п’ють кров навіть собі подібних й через це стають навіженими. Тоді їх сила не має міри. Тільки кіл або денне світло допоможуть у боротьбі з цими монстрами. Вони перетворюються на справжніх чудовиськ без поняття моральності, шукаючих їжу. Процес перетворення повільний, але…
Лізандр, який сидів поряд зі мною, прикусив губу. Він-то знає, якими жорстокими можуть бути повсталі. Вони вирізали його маму, батька, двох братів – всю сім’ю. А навіщо? Тільки заради їжі. Жахливо. Навіть королівський рід не може протистояти їм, якщо монстрів забагато.
Дампіри, кажуть, можуть вбивати повсталих краще від вампірів, тому що ми не можемо стати повсталими взагалі, та й ми живучі гади. Саме цьому нас тут вчать – захищати вампірів. Основне завдання дампірів. Я повинен стати вбивцею заради благополуччя свого господаря-вампіра, котрого я ще не маю, але я в житті нікого не вбивав.
– Ліззі, ти заснув, чи що? – я відволік його від думок, які, здається, вдарили йому в голову, як боксер грушу.
– А? Вибач, – різко відповів він, – просто задумався.
– На тебе всі дивляться. Міг би й ручкою помахати, як королева Англії.
– Ні, – фиркнув Ліззі. – Я ще ні з ким не познайомився. Думаю, якщо буде спроба подружитися зі мною, то лише для підвищення власного авторитету за допомогою мого статусу.
– О, швидко зрозумів, ростеш, – я аж запишався. – Моя тобі порада: бачиш компанію в перших рядах?
Я показав на низ авдиторії – там сиділа найпомітніша група, котра дуже шуміла та голосно над чимось сміялась. Лізандр кивнув, уважно слухаючи мене. Навіть приємно, коли тебе так уважно слухають.
– Це компанія королівських. Ті, з ким не слід розмовляти, – попередив я. – Місцеві придурки, які наводять страх на всіх не тільки своєю «королівською» поведінкою, а й знатним походженням. Ця компанія живе по своїм законам. Особливо люблять займатись сексом в екзотичних місцях.
Лізандр здивовано подивився на мене, наче не чув нічого подібного раніше, але запитав інше:
– Звідки ти знаєш?
– Ну… ем… – я ніяково посміхнувся. – Була ніч з одним із них.
– Ти що… – розгубився він.
– Це ж не злочин, правда? Я давно вже не цнотливий, розслабся, – я не розумів його хвилювання. – Але з цим вже скінчено. Мені набридло. Мій, так би мовити, колишній вже закінчив навчання. Тепер я почав займатися бойовими мистецтвами та мені більше нічого не треба.
– Сподіваюсь, ти говориш правду, – Лізандр якось дивно посміхнувся, я би сказав похмуро. – В іншому випадку я перевиховаю тебе в цій справі. Я ненавиджу розпутних особистостей!
– Ок, Ваша Високість, – хіхікнув я над його правильністю. – Продовжимо екскурс по класу?
– Добре.
– Там, в стороні, бачиш його? – я показав на край авдиторії, на темного, майже готичного хлопця, який сидів непомітно серед усіх інших. – Це Крістіан – наша «темна конячка».
– Чому так? Через його похмурість?
– Ну, а ще його батьки були повсталими. Здається, їх вже давно вбили. Тепер всі вважають, що він ненормальний. Хоче помститися і все таке…
– Якось по-дурному…
– Таке суспільство. Кинь кістку – вони її пережують і виплюнуть, а потім доведуть, що так воно й було, – я зробив драматичну паузу, здивувавшись своїм розумним словам. Мабуть я щось не те з’їв.
– Це вже ціла система? Певне коло особистостей поводиться за власними правилами, – спитав Лізандр, зітхнувши, мабуть, він не на це чекав.
– Це так. Зазвичай на дампірів взагалі всім байдуже. Але якщо є шанс вплутати нас в інтриги, то цього вампіри ніколи не проґавлять. Зазвичай нас вважають тупими забіяками. Схоже на правду, але в моєму випадку – я не тупий.
– Як скажеш, – єхидно посміхнувся Ліззі. Невже він мене підколов?
– У сенсі?.. – вирішив уточнити я, але той тихо й дуже мило посміявся.
– Не звертай уваги. Продовжуй розповідь.
– Гаразд… – і, коли вже попросили, я продовжив: – Не думай, що всі тут козли та виродки. Зазвичай нормальні нікуди не лізуть або з них знущаються королівські. Закон життя – виживає найсильніший.
– Це закон дарвінізму, а не життя.
– Не мудруй мені тут.
– Я хочу стати гарним королем, яким був мій батько, – сказав Ліззі. – Але для цього мені треба спілкуватись з тими, про кого я буду піклуватись. Не думаю, що королівські підходять. Ну, вони й так самі по собі.
– Самі? Вони завжди зі своєю гордістю. Серйозно, вони ще б одружились з нею.
– Що ж, сподіваюсь, це навчання не буде марним. Я ледве випросив у дядька дозвіл на навчання тут, а не вдома, як зазвичай.
– Стоп! – я різко посміхнувся, витріщившись на це чудо. – Ти ж будеш королем, так?
– Добрий ранок… – іронічно кинув принц.
– Отже в тебе не буде проблем з тим, щоб провести мене у вищий світ, так? – я широко посміхнувся, дивившись на спантеличеного Ліззі.
– Ти хочеш знайти свого батька? – швидко здогадався він. – Ти його ім’я хоча б знаєш?
– Ні.
– Зовнішність?
– У нього стовідсотково чорне волосся.
– Точно?
– Ну, мати була блондинкою, а я…
– Зрозуміло, – розчаровано видихнув він. – Ти зовсім нічого не знаєш про нього?
– Зовсім нічого.
– Навіщо ж ти його тоді шукаєш?
– Мені потрібно йому сказати важливі слова… – мій голос сам по собі затих, тому що я не знав як пояснити. – Просто так треба. Розумієш, є речі, які необхідно сказати рідному батьку, котрого навіть в житті не бачив… Поки не пізно…
– Гаразд, я зрозумів тебе, – щиро кивнув Ліззі. – Я звичайно допоможу тобі. Але ти не повинен залишати мене одного, Дмитре! – з мольбою продовжив він. – Я не дуже добре адаптуюсь в нових місцях… Тобто… Я хотів сказати…
– Все-все, я второпав! Але домовимся: спати на підлозі я більше не буду!
– Спи, де тобі заманеться, – він посміхнувся, погоджуючись на мої умови, а я замилувався цією чудовою картиною. – Проте це знайомство добре запам’ятається…
– Панове! – крикнув учитель. – Я Вам не заважаю?
– Ні, заважаєш, вийди! – фиркнув я, не приховуючи сарказму. Які очевидні запитання він ставить!
– Пан Резонських, а я-то думаю, чого Ви так затихли! – сплеснув у долоні пан Хілл, наче спіймав мене на гарячому. – Здається, у Вас з принцом є багато тем для розмов… Але я не розумію, чому саме на моєму уроці? Вам нецікава тема?
– Ні, нецікава.
– Тоді як щодо прогулянки до кабінету директора з приводу розповіді «Чому мені нецікава тема уроку?» – практично прошипів пан Хілл, пильно дивлячись на мене.
– Ні, дякую, – я помахав головою. – Ми вже вчора обговорили це.
– Але, здається, Ви не винесли зовсім нічого корисного з тієї розмови…
– Чого він до мене причепився? – тихо спитав я у Ліззі.
– Вибачте, – подав голос Ліззі і весь клас нагострив вуха. – Більше цього не повториться. Це мій перший день в цих краях, я ще погано адаптуюсь, тому Дмитра приставили до мене як мого дампіра. Пробачте нам, він просто пояснював мені деякі нюанси проживання тут. Мені дуже шкода, я не хотів Вас розгнівати і Дмитро також.
– Зрозуміло, – вмить подобрішав учитель. – Тоді наступного разу прошу говорити тихіше або по темі уроку.
– Добре, прошу вибачення, – кивнув Ліззі.
Я залишився у легкому шоці. Як тільки вчитель відвернувся, щоб розповісти про якусь гілку фамільного дерева Дракули, яке з’явилося на екрані, я витріщився на Ліззі.
– Як ти це зробив?
– Сказати правду? – невпевнено прошепотів він.
– Звісно! Пан Хілл зазвичай не відстає до останнього. Нехай ти хоч сам Ісус!
– Навіювання, – з посмішкою сказав Лізандр. – Це мій особливий дар.
Навіювання – дуже рідкісний старий дар, пробуджується лише у деяких чистокровних вампірів. Він дозволяє буквально навіювати свої дії та думки поглядом, щось схоже на гіпноз.
– Тобто ти можеш змусити вчителів ставити тобі високі оцінки, а вони навіть не зрозуміють, що це навіювання?
– Було б чудово, але цей дар забирає багато сил, – він знизав плечима, мовляв не вийде, – я саме навіювання мав на увазі, коли говорив, що перевиховаю тебе.
– Ого, радикальні методи…
***
Ми пішли до їдальні. Коли я сказав, що не п’ю кров, Лізандр дуже здивувався. Але його подив можна зрозуміти.
Вампіри мають пити кров. Будь ти напівкровкою чи перетвореним. А я головка від… Кхем, неважливо.
Наша їдальня – суцільна огида… для мене. Там одна кров, але вона подається так, наче вино чи якийсь дуже дорогий напій у барі. Заходиш спокійно, замовляєш собі біля стійки кров будь-якої тварини чи людини – і тобі подають у стаканчиках (або келихах, якщо мажор). Така собі кривава їдальня. Неприємний металевий запах крові манив усіх, окрім мене. Пробачте, жив в Україні, ростила добра жінка. Яка, до речі, не дампіра з мене хотіла зробити.
– А що ти тоді їси? – поцікавився Ліззі, присівши за столик з келихом котячої крові. Чим не гидота?
– Людську їжу, – відповів я. – Зазвичай її мені доставляє Бенедикт або Стефан, його дампір. Не знаю, як Бенедикт досі не вигнав мене звідси, я стільки всього накоїв… Але ж терпить.
– Я так і думав, що ви просто друзі, – посмішка Ліззі досконала, це все, про що я можу думати, дивлячись на принца.
А потім до мене дійшло, що треба щось відповісти:
– Та ні… Точніше… хіба можна дружити з директором школи?..
– А людська їжа смачна? – з цікавістю запитав Лізандр.
– Дуже, – похвалився я. – Увечері мені якраз принесуть їжу, бо за межі академії виходити не можна без супроводу наставника. Стефан зі мною не ходить… Дозволяю спробувати, коротше.
– Я бував серед людей лише вночі… – Лізандр швидко глянув на мене. – Говорять, це відрізняється від денного світу.
– Дуже. Вдень якраз усі веселощі! – знову похвалився я.
– Якось я хотів би подивитися на міста у денному світлі…
– А ти не заснеш?
– Якщо перед цим добре пообідати, то ні, – показово відпив кров зі склянки. – Ну, звичайно, випити кров треба з живої людини…
– Біда з цими вампірськими штуками…
– Агов! Перепрошую! – до нашого столу підійшли королівські вампіри.
Це погано. Але вони не варті того, щоб я їх боявся. Та пішли вони до біса, вже не один раз з ними бився. І, до речі, ще ні разу не програвав!
З нами заговорив ватажок цих вампірів, а його зграя маячила позаду. Ну що можна сказати про нього? Не знаю, але він типовий задирака з високим статусом. Думає, що йому все дозволено. Коротке світле волосся зализане назад. Дуже холодні, аристократичні очі; чорна шкільна одіж з червоним светром. Якщо дивитись з іншого боку – я назвав би його молодим бароном.
– Так, ти і є славнозвісний принц? – спитав Брендон, не приховуючи скептицизму.
– Лізандр, якщо точніше, – а Ліззі молодець, тримається гордо.
– Хіба принцу не належить спілкуватися з рівними? – о, а це він загнув. – Ну, приставили тобі цього доставучого дампіра, і що? Ти можеш будь-якої миті насолодитися компанією справжніх вампірів, а не тих, що наполовину.
І показав назад на свою компанію, яка терпляче стояла, чекаючи, коли до них приєднається і принц. От стерв’ятники, га! Ще й рівними себе вважають із наслідним принцем!
– З рівними? – усміхнувся Ліззі. – Тільки я не бачу рівних за твоєю спиною. Вибач, я ще не зустрів жодних таких «рівних». Хіба того, кого ти назвав доставучим.
Ого! Я не знав, що він так уміє. Та ще й таким впевненим тоном… Він точно м’якотілий? Я навіть слово не встиг вставити в їхню дискусію, а це аномально.
– Можливо, я неправильно тебе зрозумів… – здивувався Брендон, але понизив тон, ніби загрожує: – Тобі нецікава компанія Вищих вампірів?
– Шкода, що «Вищий вампір» це лише назва чистокровних, – Лізандр знизав плечима. – Але насправді скидається на звичайне позерство…
– Та як ти смієш!
– Я щось не так сказав? – спокійно спитав Ліззі.
– Ти ще пошкодуєш, що так сказав про нас, – пирхнув той. – Якщо ти принц, це не означає, що ми повзатимемо перед тобою!
– Чудово, саме цього мені й не хотілося б.
Брендон із пафосом пішов до своєї компанії. Щось сказав і вампіри зашипіли в нашу з принцом сторону. Вдалого дня, ага.
Я здивовано глянув на Лізандра, який допив кров зі свого келиха і відразу посміхнувся:
– Як камінь з душі. Давно хотів відігратися на комусь, – потім зітхнув. – Усі вони такі пихаті… що в замку, що тут… Не розумію їх…
– Якщо тебе образили, то інтернет каже: користуйся чарівним правилом трьох «п»…
– Яким?
– Порозумітися. Пробачити. Поховати…
Лізандр тільки тихо посміявся, а потім запропонував піти з їдальні.
***
Бенні зустрів мене здивованими очима. Довелося годувати його з запізненням. Не думав, що буду бухати з принцом вампірів, тому вчора бідне маля залишилося без вечері. Лізандр вирішив відпочити у себе в кімнаті, а мені дозволив піти у своїх справах. Думаю, дарма він хвилюється. Один точно не пропаде.
А ось мені стало дуже нудно. На душі якось порожньо… Наче не спав давно та намагаюся триматися на ногах. Тому, погодувавши Бенні, я завалився на диван в надії лише прикрити очі. Але не помітив, як заснув.
Чорні тіні клубочилися перед очима. Хотілося бігти вперед, щоб відірватися від непроглядної темряви. Але все, що я міг, так це простягнути руки. Відчував холод кінчиками пальців. Де я?.. Чому за мною з’явився якийсь вампір, він ніжно обіймає мене, але що він шепоче?
– Навіть якщо ти зненавидиш мене, я все одно любитиму.
І перед очима все змінилося. Я бачив якийсь коридор, але ніби очима іншої людини. Кудись вона йде, дивиться на всі боки, поспішає… Вона зупиняється біля дверей, штовхаючи її з усієї сили.
– Перша кров* – важлива, так? – каже ця людина. – Той, хто спробує її першим, стане особливим пов’язаним! Хіба це не міф?.. Батьку!
Не розумію нічого, але бачу вже іншу картину. Я сиджу на підлозі у своїй кімнаті. Сиджу у темряві, намагаюся зрозуміти, чому мама закрила мене тут. Але вона все шепоче за дверима:
– Будь ласка… Миколо… кров… мені потрібно стати вампіром… Я не хочу вмирати, розумієш?
Розумію? Ні. Нічого не розумію. Мамо? Я ж не Микола…
– Дмитре! – різкий голос пролунав над вухом і мої очі розплющились. Бенедикт стояв навпроти з коробкою піци в руках. Він поставив піцу на стілець, адже на моєму столі усю площу тепер займав Бенні.
– Я стукав, але ти не відкрив, – одразу ж почав Бенедикт. – І добудитися тебе не так просто. Дивно, до відбою ще багато часу. Я тобі їжу приніс, а ти не накинувся, як завжди.
– Я що, взагалі з глузду з’їхав? – я різко вскочив, але голова пішла обертом, довелося сісти назад.
– Кров треба пити, і проблем не виникло б, – дорікнув мені Бенедикт, схрестивши руки на грудях. – Як ти далі збираєшся жити, Дмитре?
– Як і раніше: їстиму піцу, морозиво, картоплю… Тобі не зрозуміти.
– Так ти житимеш із головним болем. Ти не розумієш? Кров – це головне! Як вода для людини. Люди вмирають без води.
– Нічого страшного. Я рано чи пізно помру.
– Ану мовчати! – гаркнув той. – Не смій так зневажливо ставитись до свого життя! Тобі потрібна кров! Хоча б трохи! Не обов’язково тварини. Можеш випити кров людини, це ж…
Помітивши, як я позеленів, він зупинився. Зрозумів, що даремно розпинається.
– Послухай, Дмитре, – Бенедикт навіть присів до мене, ніби намагається втлумачити очевидне дуже тупій людині. – Ти розумієш, що будь ти хоч напівкровкою, хоч вампіром – кров дуже важлива. Не всі змогли повноцінно відмовитись від неї.
– Я не збираюся пити цю гидоту! Чого ти так причепився з цією штукою взагалі?
– Я доб’юся свого… – прошипів Бенедикт. – І вип’єш ти кров, я сказав…
– Виклик прийнятий.
– Гаразд, тоді їж піцу, – змінив він тему, хоча я точно знаю, на цьому нічого не закінчиться.
І справді, я голодний. Краще поїсти. Піца моя улюблена – з шинкою, тому вечеряти я почав охоче.
– Як там справи з принцом? – поцікавився Бенедикт.
– Норм, Ліззі нормальний, – відповів я. – Думаю, ми потоваришували відразу. Він дуже не впевнений у собі, проте це можна виправити. Він зовсім не схожий на бовдура, як для Вищого. Перший такий.
– Ага… ось як… – Бенедикт похмуро посміхнувся. – А я, значить, бовдур?
– Сподіваюся, це риторичне питання?
– Нагадаю завтра на іспиті, – пообіцяв він.
Я здивовано глянув на нього.
– Так-так, ти зовсім забув про усний іспит. Сьогодні містер Хілл повторював на уроці тему… Ах, ти був зайнятий розмовами. І так, навіть Стефан тебе не врятує від усного іспиту, я його заздалегідь прихилив до себе.
– Ненавиджу, коли ти робиш такий тон… – зітхнув я, відкусивши піцу.
– І за тиждень здача заліку з бойових мистецтв, – нагадав він, підводячись. – Сподіваюся, ти мене не розчаруєш, Стефан має на тебе великі плани.
– Сподівайся. Твій бойфренд – мій улюблений учитель.
– Він мені не…
– Ой, не починай, га! Ми тут самі.
– Гаразд, ти маєш рацію, — хоч із чимось він погодився.
***
Пентаграма на підлозі була намальована крейдою. Навколо кола я розкидав купки книг. Я повторював про себе закляття удачі та захисту від нечисті. Свічки довкола почали тріпотіти, наче черниці в церкві. Ну, демон, прийди! Я сконцентрувався на головному – заклику демона… Поки хтось не ввімкнув світло.
– Що ти робиш?.. – голос Лізандра змусив мене відволіктися від ритуалу.
– Помовч, у мене завтра іспит! – нервово кинув я, повзаючи по підлозі з крейдою.
Лізандр підійшов ближче, загасивши всі свічки. Ось що за людина? Заважає душу продавати!
– Не думаю, що так ти його здаси, – сказав він. – Давай, почитай книжку там…
– На мою думку, це ефективніше… – я помахав крейдою.
– Це іспити з геовампірології? – спитав Ліззі. – Там все просто. Міграція, родовід та еволюція…
– Не заважай мені приносити жертву Сатані! – злякався я можливих запитань.
– Стоп! – він відтягнув мене подалі від пентаграми. – Давай я тобі допоможу!
– Як? Даси списати?
– Так усно ж… Але… – Лізандр присів до мене навпочіпки, глянувши золотими очима прямо мені в душу. – Ти ж хочеш підготуватися до іспитів, правда?
– Ем… вірно…
– Почитай мій конспект та й все, – він підвівся з місця, озираючись на всі боки. – Схоже, він якраз у тебе… Як ти його забрав?..
Серед книг, що довкола пентаграми, в мене лежало багато чужих конспектів. Як Ліззі зрозумів, що і його тут – не знаю. Але він дістав свої нудні писульки із купки книг і віддав мені до рук.
– Прочитай та запам’ятай головне, я виділив необхідне маркером, цього достатньо. Містер Дракумор прийматиме іспит? Тоді чому ти переживаєш?
– Ну, це ж іспит… – сказав я, взявши зошит. – Скажімо, з першого разу я його ще ніколи не здавав. Хіба що бойові мистецтва не викликають труднощів.
– А коли у вас залік із бойових?
– Через тиждень.
– Чи можна я прийду подивитися? – він сором’язливо посміхнувся, ніби давно хотів про це попросити, але боявся нав’язуватися, тому я розвіяв його страх:
– Приходь, я люблю хизуватись.
Поки я сидів з конспектом, Ліззі вештався біля тераріуму і дивився на саламандру. Ліззі здивувався, коли дізнався, на чию честь я назвав ящірку. Навіть по-доброму посміявся. А потім зовсім притих. А я прочитав усе, що він написав на уроці.
Але стоп! Навіщо?..
Як тільки я дочитав, як одразу ж зірвався з місця і побіг до унітазу. Так сильно мене ще не нудило! Наче я випив текілу, перемішану з теплим пивом та газованою водою!
– Як ти?.. – вискочив за мною Лізандр, стурбований моїм станом.
– Охуїти, бля! – і знову мене знудило.
– Ем… пробач… – прошепотів він.
– За що?..
– Я не знав, що навіювання так на тебе подіє! Чесно, я не знав!
– Навіювання?.. – доперло до мене.
– Інакше б ти не підготувався, правда? – невинно посміхнувся Ліззі.
– Ненавиджу тебе… – мене знову не знудило, але напад пройшов так само несподівано, як і з’явився.
– Потім подякуєш! – весело сказав Ліззі, допомагаючи мені встати і пройтися до умивальника. – Тепер ти знаєш, що навіювання на тебе діє… дивним способом… Я чув, що в тих, хто ніколи не пив кров, немає імунітету після дії навіювання… але…
– Краще обіймати унітаз, ніж ноги Бенедикта і просити про перездачу, – сказав я, вмиваючись.
– Ну от, не все так погано… – запевнив мене Ліззі. – Чому ти ніколи не пив кров? Ну, не обов’язково пити саме в їдальні…
– Ні, дякую! – різко перебив я. – Якщо й ти залагодиш, то мене знудить із новою силою!
– Гаразд, – пирхнув він. – Я так розумію, сьогодні ти не будеш пити зі мною?..
– Хто сказав? Наливай! – вигукнув я. – Через п’ять хвилин повернуся!
Хто б міг подумати, так? Пити із принцом… Нормально так. Це, виявляється, весело. Ще б пак! Звичайно, вампіри і дампіри не отримують шкоди від алкоголю, але він все-таки розслабляє та може на якийсь час вгамувати спрагу та потребу у крові. У моєму випадку це те, що потрібно.
Вже незабаром Лізандр лежав на моїх колінах, іноді заглядаючи в очі. Ми знову добряче напились. Хоча це навіть добре! Я спокійно торкався його волосся, борючись із бажанням облапати, а він такий піддатливий до ласкавості, виявляється! І ми розпочали цікаву бесіду, в якій він зізнався мені:
– Я ніколи не пив справжньої крові…
– Е-е? – не зрозумів я.
– Ну, коли кусаєш… ну й п’єш її… – п’яно вимовив він, глянувши мені у вічі. Такими наївними, але вродливими очима… – Ти зрозумів!
– А, то ти ніколи не куса-а-а-а… що?! — здивувався я. – Чуваче, ти це серйозно? Вищі вампіри зазвичай змалку кусають людей. Їм це дозволено. А ще їм дозволено вибирати навіть собі для пійла, на кшталт… жертву?.. Взагалі, у них дебільні правила. Я сам ще не у всьому розібрався, але не відстаю від життя в академії.
– Нікому не кажи, – перекинувся він на моїх колінах, наче на подушці, дивлячись кудись у мій живіт. Там нічого цікавого немає, але мені так зручніше його гладити, а він кайфує, мабуть. – Дядько завжди усіляко намагається захистити мене від усього… від суспільства і так далі… і «друзів» підсовував таких, що танцювали переді мною, а потім доносили про мої досягнення…
– Він тримає тебе під каблуком, – видав я розумну думку.
Він не був проти, коли я почав перебирати ці золоті пасма, навіть розслабився, заплющивши очі від задоволення. Ну, яка ж няшка!
– Не те, щоб я не любив дядька… просто він мене дістав… – відвертість від самого принца трохи дивно на мене впливала. Ну, або це випивка. – Скільки можна мене контролювати?.. Я сам хочу стати королем і мати свою думку… У мене багато придуманих реформ, завдяки яким можна жити спокійніше… Ну, без побоювання, що люди нас виявлять, коли ми виходимо на полювання… Тільки політика дядька проста: «Вампіри – вище за людей!».
– Мати свою думку і відстоювати її – ось що головне, – я відштовхнув рукою порожню пляшку віскі, щоб дотягнутися до подушки. – Так, вже ранок, ти так і заснеш у мене, я так зрозумів…
– Що подумають інші, коли побачать, як п’яний принц вампірів йде школою, а потім, засинаючи, падає на підлогу?
– Я проголосував би за такого на виборах…
– У нас монархія, а не демократія… – позіхнув Ліззі. – Ми знайомі лише кілька днів… а я… вже вважаю тебе своїм… близьким… другом…
І заснув. Звісно, бухло зближує. Особливо, якщо воно від принца.
Ліззі спав у мене на колінах, згорнувшись калачиком. Тепер я зрозумів, що він ідеальний актор. Може грати гострого на язик принца, старанного учня, пай-хлопчика… Але йому це вже набридло. Він бачить, що коли стане королем, кайдани просто порвуться. Хто може вказувати королю?.. Мимоволі думаю – народ. Але тут також є частка правди, так?
Я підклав подушку собі під голову, спробував заснути так. Потім зрозумів – я ідіот. Чому б не зіштовхнути принца? Але ж він такий милий, особливо коли я його гладжу… Гаразд, потерплю трохи.
***
Знову мене будять.
Принц ніжно посміхнувся, коли помітив, що я все ж таки розплющив очі. І тільки тоді пішов до Бенні. Ось вже сподобалася йому саламандра! А я підвівся з підлоги та виявив порядок після пиятики. Не щодня спадковий принц вам прибирає порожні пляшки, чи знаєте…
– Агов, а що, час на уроки? – спитав я, позіхаючи.
– Ще година до початку занять, – сказав Ліззі. – Іди в душ, почисти зуби, повтори все, що вивчив учора, потім одягнися в щось пристойне – і готовий до іспиту!
– Чорт, іспит… – зітхнув я. – Бенедикт мене завалить…
– З чого ти взяв? Ти ж вивчив все найголовніше, – запевнив мене Лізандр.
– Треба ж було зморозити, що він бовдур… Все одно не зрозумію, як він мене терпить.
Іспит проходив о другій годині ночі.
В авдиторії сто сорок сім, яку знайти простіше, ніж жуйку під партою. Кожен учень підходив по одному до дверей, потім молився, потім заходив до класу… і більше їх ніхто не бачив… у гарному настрої.
Результати не всіх втішали. Я звик, що взагалі не запам’ятовую теорію і несу нісенітницю. Бенедикт фейспалмить і посилає мене. Я благаю про перездачу, тільки щоб була мені під силу. І зрештою – роблю прибирання чи ще якусь роботу. А інших би вигнали. Іноді я не можу зрозуміти його доброту до мене.
– Ти впевнений, що готовий йти поперед мене? – запитав Ліззі.
– Я міг би пройти іспит і доповісти тобі потім запитання та відповіді…
– Я що, даремно там унітазу вивергав бажання до навчання? – спитав я і впевнено підійшов до дверей.
Однокласники здивовано переглянулися, мовляв, сніг випаде.
Сільвер Аллістер, очкарик з кучерявим волоссям, який більш-менш добре спілкувався зі мною, через те, що сам ізгой, підійшов до мене перевіряти, чи це ілюзія, чи ні. Якось так.
Сільвер завжди був доброзичливим. Чесно, він ботан і трохи зануда, трохи дивний тип… Але саме це в ньому «особливе».
– Впевнений? – спитав він. – Зараз із цих дверей вийде засмучений учень. І ти зайдеш наступним. Упевнений, що готовий бути наступним засмученим?
– Яка підтримка… – промимрив я.
– Я Лізандр! – різко скочив у розмову Ліззі.
– Сільвер, – представився той. — Оце так! Ти і є той принц, який послав Брендона? Хотів би я на це подивитись, але не можу. Бо мене там не було.
– Ем… так, – ніяково посміхнувся Ліззі. – Тобі не подобається Брендон?
– Він вискочка… мабуть… – знизав плечима той, сором’язливо відводячи очі.
Двері відчинилися. З кабінету вийшов сам Брендон. Згадай гівно, от і воно. Я не втримався і сказав:
– Ну? Як провалився?
– Кого я бачу… – гордо перевів він погляд на нашу компанію. – І принц воліє водитися з провінціальним дампіром і… – він різко зробив жест руками, зобразивши круглі окуляри замість своїх слів.
Сільвер відвів погляд, він не вмів протистояти нападкам Брендона. Ліззі хотів би щось сказати на захист, але тут я мужик!
– Не дивно, що твої батьки віддали перевагу твоєму старшому братові, – о так, на мозоль так одразу. – Ти просто похмуре закомплексоване гівно, що бажає відігратися на тих, хто кращий за тебе. Що ж, шаную вибір твоїх батьків.
– Ах ти жалюгідний пес! – гаркнув Брендон, навіть ікла прорізалися.
– Давно пізди не отримував? – запитав я, розминаючи кулаки. – Попсувати зачіску тобі, чи що…
– Шановне панство! – з кабінету визирнув містер Хілл.
Брендон сховав ікла та відійшов до своєї компанії. Починати зараз бійку нікому не хотілося. Окрім мене. Ну добре. Я підняв руки «здаюсь» перед учителем та пройшов за ним до кабінету.
Три викладачі, які приймали іспит, сиділи біля вчительського столу. Крім містера Хілла та Бенедикта була ще й міс Корделія. Ось вона якраз і сердиться на мене за зруйнований кабінет. Компанія у зборі!
Бенедикт розплився у єхидній усмішці:
– Вау, не проспав?
О, звичайно! На його думку, я ледар з великої літери!
– Ні, і більше того, – я розвів руками, проходячи ближче до них. – Навіть за власним бажанням не наприкінці черги!
– Точно сніг випаде, — як між іншим, озвалася Корделія.
– Не факт, не факт… – це вже сказав містер Хілл, поправляючи свої окуляри. – На нас чекає розчарування, чи не так? Пан Резонських, те, що Ви зголосилися прийти не останнім, ще не означає успіх у складання іспиту.
Та не дай боже провалюся! Стільки з унітазом просидіти і що? Все дарма?
– Давайте, валяйте запитання, – поважно махнув я рукою.
– Не можу відмовити тобі в такій честі, – Бенедикт розплився в посмішці. – Тож давай почнемо з найпростішого? Навіщо вампіри переїхали на Другу Землю?
– В Україну з Румунії?
– Ти знаєш інші країни еміграції?
– Та я просто уточнив, – пирхнув я і почав згадувати. – У Румунії було відкрито полювання на вампірів, свята інквізиція проти нечисті, і це означало б суцільне викриття. Тому почалась масова міграція в Україну, бо там потужна магічна енергія. Ну і Україна не так далеко.
– Невже правильно відповів? – здивувався Бенедикт. – Це найбільша несподіванка. Раніше ти на перших питаннях нісенітницю городив… Ну, ще не вечір, як кажуть люди…
Через п’ять хвилин…
– Столиця Угорщини? – вигукнув Бенедикт уже на нервах.
– Будапешт! – відповів я.
– Румунії?
– Бухарест!
– України!
– Київ!
– Де знаходиться місто Кіпр?
– Кіпр – це острів у Середземному морі!
– Ем… – Корделія скромно посміхнулася. – Пан Дракумор… Ви кудись не в ту тему поїхали… Думаю, пан Резонських справді все здав… правильно…
Останнє слово вона виділила, ніби сама не знала, чи варто його сюди вставляти чи ні.
Я задоволено посміхнувся, переводячи погляд на похмурого Бенедикта. Що так хотілося завалити мене? Ну вже ні, цього разу не вийде.
– Гаразд, – він примирливо підняв руки. – Тоді, найважливіше запитання, можна сказати… – різко посміхнувся, – риторичне…
О, ні…
– Значить, я бовдур?
– Не можна бути таким злопам’ятним… – прошепотів я.
– Якщо я бовдур, то гаразд, – Бенедикт ляснув у долоні. – Піду проти законів недоумків і поставлю тобі заслужену найвищу оцінку.
Мені почулося?
– Ем що? – Не повірив я. – У чому каверза?
– «А+»? — здивувалася Корделія. – Ого, таке вперше.
– Пане Резонських, Ви готувалися до іспитів? – спитав Хілл, з підозрою поправивши окуляри.
– Мені допоміг Ліззі, – зізнався я, і відразу відповів на здивовані погляди: – Принц Лізандр, для особливо культурних. Якби не він, то я б так і креслив пентаграму.
– Тільки виклику демона не вистачало, – скривилася вчителька. – Спілкування з принцом Вам на користь, Резонських, я так розумію…
– Гаразд, іспит ти склав своїми силами, – знизав плечима Бенедикт. – Вільний.
– Ура! – вигукнув я, вилітаючи з класу.
***
Лізандр склав іспит так просто, що навіть здивувався, чому я переживав. Сільвер взагалі відмінник, за нього хвилюватись безглуздо. Вони обидва привітали мене і навіть захотіли відсвяткувати успішну здачу. Тому ми пішли до моєї кімнати та простирчали там до рання. Було дуже весело. Сільвер та Ліззі потоваришували, для мене це плюс. Не знаю чому, але бачити, як Ліззі з кимось може спокійно спілкуватися — як бальзам на душу.
А невдовзі до нас прийшов Бенедикт, він приніс мені не просто їжу, а торт! Бенедикт сказав, що це його подарунок на честь моєї першої здачі теорії. Звичайно, я не вважаю його бовдуром. Нажаль, він одразу пішов, в нього багато справ. Та й перездача у тих, хто не здав із першого разу. Залізні нерви…
На ранок Сільвер і Ліззі просто заснули, а я зазначив, що давненько не спав у ліжку. Сьогодні субота, довгоочікувані вихідні попереду. Це означає, що чудова погода в лісах забезпечена.
Ранок виявився похмурим, сонце не пекло. Поки вампіри спали, я швидко вдягнув чорні спортивні штани, майку і перев’язав на стегнах куртку. У дзеркалі розглянув свої накачані руки. З такими не соромно показатись людям. Якби не спорт… мабуть, це єдине, що допомогло мені в академії.
Ранок вийшов чудовим! Хмарно, але тепло. Я побіг колами довкола території Лондонської академії. Так, це проти правил, але у вихідні я роблю винятки. Зрештою, всі сплять!
Вже йшло четверте коло, я думав про своє… Розглядав небо, розглядав увесь гарний день… Аж поки…
– За межі академії виходити заборонено, – з усмішкою сповістив мене тренер по єдиноборствах, виходячи просто на дорогу переді мною, загородивши дорогу. – Тим більше, після відбою.
Найнормальніший учитель – Стефан Хенрік, він родом із Румунії, дампір директора та його явний коханий. Міцний чоловік, хоча, як належить, виглядає молодше за свої роки. У нього чорне волосся, сьогодні зібране в хвіст. Не дивно, що Бенедикт втрачає голову від нього, цей чоловік досить добрий та справедливий, хоча на вигляд не скажеш. Спочатку я його взагалі боявся, думав, вб’є на тренуваннях і не помітить, але ні.
Здається, не один я сьогодні вирішив вийти на пробіжку, судячи зі спортивної форми.
– Не можу я так постійно, – зупинився я прямо перед ним. – Як можна спати весь день, зате ночами бігати?
– Нам, дампірам, добре, – сказав Стефан, посміхнувшись. – Сонце нам не ворог. Але берегти сили також треба.
– А сам! Чого ж не спиш? Як тебе Бенедикт відпустив?
– Насилу відпустив, – пирхнув він. – А не сплю… З тієї ж причини, що й ти, – сказав Стефан, уже не так похмуро. – Ну, хто перший до воріт?
– Погнали! — я рвонув уперед, але вчитель за мною.
Він не відставав, кілька разів навіть переганяв. Це було весело. Плюс у дампірах був ще один – ми не маємо суперздібностей типу надшвидкості. Тому пробіжка наввипередки завжди весела, а не триває дві секунди.
Ми зупинилися біля воріт академії. Я програв, як не дивно. Але головне не перемога, якщо не ти переможець. Ми стояли і переводили подих, витримка у Стефана краща, він поставив руки в боки, дивлячись за обрій лісу – він міг би обігнати мене сто разів, але вважав за краще цього не робити.
– Вже не так погано, – сказав він. – Але слабенько…
– Гей! – пирхнув я, хапаючись за коліна. – Трохи більше тренувань – і я тебе буду переганяти!
– Звичайно-звичайно, – посміявся Стефан. – Тільки дивись, не видихнись.
– Знаєш, що я тобі скажу…
– А ти добре склав іспит, я чув? – Стефан глянув на мене, примруживши очі від ранкового сонця, яке ненадовго пробилося крізь похмурі хмари.
– О, це було… незабутньо… – я розімнув спину. – Ліззі… тобто, Лізандр, цей принц, допоміг мені все вивчити. Потім я пішов і вперше сам здав!
– Потоваришував із принцом? – зрозумів Стефан, і його запитання не потребувало відповіді. – Ти дивний хлопець, щось у тобі приваблює навіть таких шановних вампірів.
– Хто б говорив! Багато хто з Вищих хоче зробити тебе своїм дампіром, – я вирішив, що це дурна тема, а потім дійшло: – Стоп, а звідки ти дізнався про мій успіх?
– Бенедикт так і розпирався від гордості, – засміявся він. – До речі, він дивився на нашу пробіжку з вікна.
– Справді? – я різко почав озиратися на вежі академії.
– Вже пішов, – сказав Стефан. – Знаєш, він має великі надії на тебе. Кожен твій успіх для нього – свято. Я так давно його знаю, що можу з легкістю сказати, що в нього на думці. Він пишається тобою.
Ого! Я навіть не зміг приховати здивування. Мною ніхто ніколи не пишався, тому почувши ці слова, я відчув себе неймовірно сентиментальним. Стефан усміхнувся, помітивши мій вираз обличчя:
– А ти що, не помічав сам? Бенедикт, звичайно, ще той горішок, але він дуже любить придивлятися до людей. Він ненавидить лицемірство, тож йому подобається твоя щирість. І взагалі, чого це я його хвалю? А я що, гірше? У мене на тебе також великі надії!
Я остаточно впав у ступор. Як би я хотів таких батьків!
– Усі мене захвалили за іспит, – говорю. – Незвично так. Зазвичай всі кричать на мене…
– Не так вже й кричать, – зауважив Стефан. – Бенедикт здається суворим, але він швидко змінює свої рішення.
– Тобі краще знати, це на тобі він висне! – підколов я.
– Ти знаєш, що твої теорії щодо наших стосунків нічим не підтверджуються?
– Ага, крім того, що я вас уже застукав за поцілунками, так?
– Гаразд, переб’ю тему, – занадто прямо відрізав Стефан. – Скоро залік із бойових мистецтв.
– Що там треба? Спочатку рукопашний, потім коли?
– Саме так. Якщо знову покажеш майстер-клас, то вгадай, кого відправлю на змагання з іншими академіями?
– Було б чудово! – зізнався я. – Але ці бої з колами… Я вічно плутаюсь!
– Звучить, як прохання про особисте тренування, – Стефан усміхнувся, махнувши головою у бік тренувального центру дампірів.