Наша бібліотека величезна частина третього поверху. Знаходилась в одній із веж академії. Єдине джерело світла – це кругла велика різнокольорова мозаїка, яка служить як вікно, що не пропускає ультрафіолетові промені. Диванчики та столики в кутку, де можна зазвичай почитати в теплі та затишку. Іноді схоже не на шкільну бібліотеку, а на домашню.
– Так, книга називається «Кровозмішання»*, – Лізандр йшов рядами, розглядаючи кожну книгу. – І… я не можу її знайти!
– Тут можна знайти лише пилюку та власну старість, – буркнув я, оглядаючи величезну кімнату. – Серйозно, ми збираємось простирчати тут весь час?
– Бібліотекаря немає, доведеться шукати самим, – знизав плечима принц, оглядаючи тепер верхню полицю книжок.
– А де бібліотекар?
– А ти не чув?
– Якби чув, то не питав би.
– Кажуть, він став повсталим, – несподівано відповів той. – Випив кров учня через стрес, але кого саме – замовчують заради його блага.
– Якщо вампір випиває кров іншого вампіра, він стає повсталим?.. – уточнив я.
– Ну… Ти на уроках взагалі хоч щось слухаєш? Ой, не відповідай. Тож.. Якщо вампір випив достатньо крові «родича»… тоді так. Насправді повсталі це вже не ті вампіри, що були до обернення. У них зникає жалість, біль та будь-які страждання. Можна сказати, що це вигідно тим, чия душа поранена. Ось, здається, вкусиш собі подібного й все, не відчуваєш більше ані болі, ані страху. Безсердечність та бажання утамувати голод стає на перший план у житті. Але… хіба є сенс в житті за-ради харчування?
– Це шлях для слабких.
Хоча, з одного боку, так, бути вічно голодуючим монстром не вихід, хоча більше не відчуваєш образ, страху, жалю, та ще й сили зростають швидше за королівського вампіра. Як завжди, кожна сила має свою ціну.
– Перепрошую, – до нас вийшов якийсь хлопець.
Він був високий, з рівною поставою, блідою шкірою – видно, що аристократ. Темне волосся акуратно причесане назад, хоча пару пасм вибивалися на лоб. Тонкі прямокутні окуляри надавали інтелігентності. Ще й ідеально випрасувана шкільна форма – просто завидний наречений.
– Я можу вам чимось допомогти? – спитав він рівним тоном.
– А ти… – тицьнув я на нього пальцем, натякаючи незнайомцю, щоб він представився, а Ліззі поспішив накрити мою руку, показуючи, що так робити не можна.
Я відчув його дотик, і моє серце моментально забилося з новою силою, а шкіру наче приємно обпалило. Боже, що це означає?.. Я глянув на Ліззі, але той просто відвів погляд і обсмикнув руку. І виглядав таким… милим?..
– Я Томас Фідлс, – представився чотириокий, про якого я забув за одну секунду. – На рік старший за вас, судячи з форми. І шкільний завідувач бібліотеки поки не підшукають іншого.
– О, це добре! – трохи посміхнувся мій вампір, досі погладжуючи руку. – Я принц Лізандр Дракулус, а це мій дампір Дмитро Резонських.
– Яка честь… подвійна честь, – сказав він, поправивши окуляри. Не знаю навіщо, але мені здалося, що це звичка. – Уся академія лише вас і обговорює.
– Здогадуюсь, що саме… – закотив я очі.
Від пліток навіть в бібліотеці не сховаєшся!
– Втім, не має значення, – відмахнувся Том. – Ненавиджу пусті розмови. Всі ці плітки ніяк не впливають на мій світогляд, запевняю вас.
– Гей-ей, Томе! – до бібліотеки з шумом забіг ще один хлопець.
Цього я бачив на тренуваннях серед дампірів. Так, він також дампір. Невисокий, трохи тендітний на вигляд. Шкіра смаглява, вже по ній можна було здогадатися про приналежність до дампірів. Волосся чорне, трохи неакуратне, а очі карі. Іноземець, це однозначно.
– Ой, вибачте, не знав, що до бібліотеки ще хтось ходить… – невинно посміхнувся нам цей коротун. – Просто електронні версії набагато зручніші… Чи не так?..
– Жадіт, годі! – трохи обурено відсмикнув його Томас. – Дехто ще пам’ятає, як виглядає книжка, – а потім представив його нам: – Це Жадіт Рефас, мій дампір.
– Приємно позна… – Жадіт хотів договорити, але різко витріщився на нас, а потім захоплено заплескав у долоні: – Ого! Це принц! І ти, найуспішніший учень з бойових мистецтв! Я бачив тебе на тренуваннях! Це щось!
– Раз ми такі відомі, пропоную давати платні автографи, – відрізав я, приховуючи збентеження.
– Вибачте, але ми тут не для автографів, – відхилив мою ідею Лізандр. – Ми шукаємо книгу, яка називається «Кровозмішання».
– Ого… – помітно здивувався Жадіт. – Дивні у вас захоплення…
– Не в нашій компетенції, Жадіт, лізти не в наші справи, – дорікнув Томас. – Принеси книжку, якнайшвидше.
– Як він її знайде? – запитав я. – Тут мільярд книг!
– Ну… – здивувався Том. – Просто подивиться на секцію із літерою «К».
– А тут книжки за абеткою? – я був здивований. – Що ж, давно я тут не бував… аж ніколи.
– Тут уже давно ніхто не бував, – хіхікнув Жадіт, тікаючи до потрібного ряду стелажів.
Лізандр поправив своє шикарне волосся, яке завжди блищить, як сонце, і заговорив з Томасом:
– Навіть якщо електронні версії книг існують, це не означає, що в інтернеті можна знайти саме вампірські книги, правильно?
– Правильно. Але річ не в цьому. Насправді сюди бояться ходити, – відповів Том. – Після того, як одного учня тут вкусили. Чутки про це місце тепер не поступаються шкільним страшилкам.
– Цікаво, хто цей нещасний укушений… – подумав я вголос.
– Достеменно відомо, що з вашого класу, якщо вам так цікаво, – безпристрасно повідомив Томас. – Але імені жертви не розкривають. Оскільки таке викриття послужить для загального цькування.
Хм… Бенедикт точно знає, хто це. Але якщо спитаю, він може просто послати мене… збирати квіточки, але не зізнається в такій цікавій події.
– Ні, стривайте… – знову заговорив Том, наче щось згадав. – Сюди навідується ще один учень. Він просто читає, бо тут ніхто не відволікає. Як же там його… Дракар… Дарку…
– Крістіан Дракарій? – здогадався я, тільки в нього так прізвище починається.
– Мабуть, він, – підтвердив Том.
– Це той, кого ти одного разу назвав «темною конячкою»? – поцікавився Лізандр, дивлячись на мене цими очима.
– Так, він дуже нелюдимий, – коротко відповів я, спеціально відводячи погляд, а то ці почуття здаються мені нестерпними. – І погляд, ніби він усіх у пеклі бачив. Просто похмурий та відчужений тип.
– Ось книга! – вискочив до нас Жадіт, простягаючи книгу Лізандру.
Ну, приблизно так я її собі й уявляв: товста, стара, із золотими кутами, плетіння з якимись завитками і великою назвою посередині. Дивність виявилася всередині – книга написана від руки, трохи кострубатим почерком. Коли Ліззі відкрив її, то також здивувався.
– Вона стара, – відкрив істину Томас. – Ніким не передруковувалась, справжній рукопис. Навіть не знаю, навіщо вам такий антикваріат, але, будь ласка, будьте обережні.
– Само собою! – відповідально кивнув Лізандр. – Нам просто потрібно знайти інформацію про пов’язаних кров’ю. Доручення директора, так би мовити.
– А, то вам доповідь впихнули! – весело вигукнув Жадіт. – Це все пояснює!
Двері в бібліотеку відчинилися. Хтось увійшов. Але нам стало видно того, хто увійшов через стелажі, лише через кілька секунд. Це Крістіан.
Хлопець більше підійшов би на роль гота, у нього навіть темні кола під очима; довге волосся, і тільки… ні… виключно чорний одяг. Справді, темна конячка.
– Привіт, – подав я голос.
– Чого тобі? – пирхнув одразу він.
– Розслабся, я просто привітався, – ах, які ми нервові!
Крістіан промовчав і пройшов кудись углиб бібліотеки. Що це за дивний хлопець? Іноді він взагалі ігнорує всіх. Напевно, йому вистачає знущань через те, що кожен вважає його месником за рідних, які стали повсталими. Це вважається чимось страшним.
– Не дивно, що він так реагує, – сумно зітхнув Жадіт. – Після випадку з бібліотекарем усі підозрюють, що він теж повсталий… Ну, на кшталт якщо один у бібліотеці став, то той, чиї батьки такі теж…
Так от воно що!
– Бідолашний, – щиро зітхнув Лізандр. – Можливо, йому потрібна підтримка? Друзі?
– Я намагався з ним поговорити, – поскаржився Жадіт. – Але мене зухвало проігнорували.
– Ніколи не чіпай тих, хто хоче побути на самоті, – мудро видав я. – Пішли, Ліззі, у нас багато справ! Скільки тобі треба почитати!.. – я схопив його за лікоть і потягнув звідси подалі, насолоджуючись моментом близькості.
– Заходьте ще! – помахав нам на прощання Жадіт, а Томас лише поправив окуляри.
***
Незабаром наближався ранок, а з ним і відбій. А Лізандр все читав і читав, випиваючи при цьому віскі прямо з горла пляшки. Я не п’яниця, тож відмовився. Навіть не знаю, чому читати він вирішив у мене в кімнаті. Бенні теж не розумів – витріщився на п’яницю своїми переляканими очима й все. Але я радий присутності Ліззі. Все ще боюся зізнатися чому…
І поки моє чудо читало, я, погодувавши саламандру, вирішив повіджиматися від підлоги. П’яний принц, розкинувшись на дивані, читав уголос. Я не перебивав, адже все рівно нічого не розумів, а голос у Ліззі заспокоюючий.
– …Ось ще є цікава штука, – сказав він, випивши відразу пару ковтків віскі. – Той, хто вкусить дампіра і не вб’є його, буде приречений на його відданість до кінця життя.
– Те, що я тепер повинен тобі служити, я вже зрозумів… – віджимаючись, відповів я.
– Хм… Ще тут написано щось про сни…
– Агов, що?
– Ну, нам тепер можуть снитися однакові сни… Не знаю навіть, які… Ну, іноді, як тут написано, сни пророчі, – невпевнено відповів мені Ліззі.
– Класно. А чи можуть наснитися відповіді до іспитів?
– Не думаю… – знову випив він. Здається, пляшка спорожніла, бо Ліззі невдоволено на неї покосився, а потім поставив убік, на столик. – Але якщо я потраплю в біду – ти дізнаєшся. Не знаю, як, але тут сказано, що відчуєш. Ми з тобою так пов’язані, що я навіть зворушений.
– Ми що стали екстрасенсами?
– Типу того й лише один для одного.
– Жах… Навіть для списування не згодиться… – я підвівся з підлоги, і на мене глянув радісний принц:
– Закінчив?
– Ну так, а що?
– Давай, ходи сюди, – покликав він, сідаючи на диван, хоч виглядав трохи п’яним і зовсім не по-королівськи.
– Навіщо?
– Ти мені потрібен! Тобто… – зніяковів він, і мило посміхнувся: – Мені потрібна твоя кров.
Точно, тепер йому доведеться кусати мене щодня! Що ж, гаразд, для мене це не принципово, враховуючи те, що він дуже гарненький… Чорт, ненавиджу це слово, але все одно!..
Я присів поряд на диван, забираючи футболку геть із плеча. Ліззі довго не церемонився – тут же опинився поруч і впився іклами в плече, обійнявши мене руками. Спочатку виникло почуття, ніби мене вкусив комар, але секундою пізніше… якесь дивне блаженство…
Кажуть, якщо вампіри кусають, то так, щоб жертви не змогли противитися. Вони розслабляються і чудово почуваються, тому й не можуть відштовхнути від себе кровососа.
Дуже швидко Лізандр відпустив моє плече, але не захотів відсуватися. Тепер укус трохи свербів, хоча самопочуття таке, як після кави – готовий бігати стадіони та хоч стрибати в групі підтримки.
– Ти не віскі, але теж смачний, – видав Ліззі, примостившись на дивані так, щоб притулитися до мене. – Суміш крові вампіра та людини… дуже смачно…
– Буду вважати за комплімент, – я поправив футболку, прикриваючи дві плями – це залишок від укусу, він швидко зникав, – і дозволив йому примоститися.
– Скажи, а чому вампіри так сильно прагнуть крові?
– Не так вже й сильно, – заперечив він. – Якби мені дали вибір: бухло чи кров, то я вибрав би перше без вагань. Насправді без крові вампіри швидко старіють, слабшають та вмирають. Тобто немає різниці зі смертними. А якщо регулярно пити кров, то це і є весь успіх краси та сили вампірів. Для вас, дампірів, це взагалі не важливо. Тому що всередині вас і так протікає людська кров, вам потрібна проста їжа. Але, знаєш, іноді, щоб прожити стільки ж, скільки підопічний вампір, вони п’ють його кров. Неймовірна відданість! Тому що для вампірів це боляче.
– А ось Бенедикт так молодо виглядає, – замислився я, гадки не маю навіщо. – На вигляд йому не даси за двадцять п’ять, правда? Хоча я чув, що йому більше, ніж п’ятсот років… А Стефан правду не каже, просто сказав, що Бенедикт старший за нього самого і іноді комплексує з цього приводу…
– Його секрет вічної молодості не відомий навіть мені, – цими словами Ліззі мене здивував, я думав, королю відомо все. – Швидше за все, він випив достатньо крові, якщо навіть сон йому не потрібен…
– А батько Сільвера? Він не схожий на герцога. Як старший брат, скоріше. Ну, якби не зморшки на обличчі, то так точно…
– Я чув, що Мордред дуже боїться постарішати. Це його особиста фобія. І він експериментує різними способами, щоб не виглядати старим. Не знаю, чи це правда, але в палаці саме такі чутки ходять.
– У кожного свої таргани в голові.
– Простіше бути простою людиною, так? Звичайно, рівень можливостей обмежений, а час життя такий короткий і може закінчитися несподівано, зате вони цінують кожну хвилину свого існування. А вампіри, коли виростають, починають маятись: шукають спосіб бути молодим довше, намагаються випити кращу кров… Люди можуть жити куди більше за нас, у якомусь сенсі. Вони бачать сонце, гріються під його променями, а потім ідуть спати, варто тільки наступити темряві, проте і нічний світ їх не оминає. Вони створюють сім’ї, люблять дітей і виховують, анітрохи не засмучуючись, що втрачають молодість. Через те, що їхнє життя таке коротке, вони шукають способи зробити його яскравішим і легшим. Літаки, поїзди, телефони, телевізори… Хіба вони не дивовижні істоти?
Мені так сподобався перебіг його думок, що я посміхався, слухаючи це, навіть закинув руку за плече, щоб погладити волосся. Він це обожнює.
Відразу згадалося, як я жив раніше. Ми з мамою жили у приватному будинку. Пам’ятаю, що я не любив город. Не любив ходити до школи. Взагалі мені здавалося, що життя нудна штука. Поки не помітив одну деталь – мама старіла. Вона з кожним днем перетворювалася на стареньку сивеньку жіночку. А я?.. А я залишався таким самим підлітком, хоча давно мав стати чоловіком… І це не сховалося від чужих очей… Саме це послужило смертю мами від переляканих селян.
– Ти хотів би стати людиною? – спитав Лізандр, усе ще притискаючись.
– Я жив як людина, якщо ти не знаєш, – відповів я, знову погладивши його по волоссю, коли вже підвернувся такий шанс. – Так, це простіше, і немає безглуздої ієрархії… Ну, принаймні, вона не така важлива для життя. А взагалі, тепер усі проблеми, що були в мене раніше, здаються дитячим лепетом.
– А як давно ти в академії? – Ліззі, мабуть, зовсім розслабився у моїх руках.
А мені не соромно? Я чіпаю принца і думаю, який він хороший… Але ж так не можна. Що з цього вийде?
– Ну… – я замислився, відганяючи заборонені думки. – В академії навчаються десять років, отже, дев’ять років я тут. Моя мама розповідала про неї. Вона казала, що мій батько тут навчався. Тому мені здалося правильним вступити саме сюди, якщо хочу знайти його.
– То ти тут із першого курсу? – здивувався він. – Треба ж, я не думав…
– А що ти робив усі ці роки? Сидів у замку і вчив, якою вилкою їдять рибу, а якою салат?
– Що таке салат?.. – не зрозумів Ліззі.
– Проїхали. Так що? Чим мучився?
– Ну, тітка Кассандра забезпечила мені суцільне навчання. Дипломатія, політика, соціологія… така нудьга! Тітка намагалася відгородити мене від усього, що вважала небезпечним. Навіть забороняла грати із придворними дітьми. Мені було дуже самотньо. Ось й випросив вступ до Лондонської академії хоча б на останні курси. Довелося вигадати багато всього… Типу, це захищене місце, що я бажаю вчитися… І, що головне, король без освіти – це ганьба.
– Ну, у нас у країні дуже мало розумних політиків, і ми живемо якось… – пригадав я.
– Це у вас щоразу громадянські війни, так?..
– Не треба ля-ля, ок? Якби не їбануті сусіди, ми б горя не знали!
Лізандр знову звернув увагу на книгу, ніби сам раніше не помічав кілька сторінок. І відразу прочитав вголос:
– «Кров пов’язаного вампіра для інших істот все одно, що еліксир вічної краси та молодості…»! Так от тепер яка моя кров!..
– Тобто тепер тебе захищати треба не тільки від повсталих, а ще й від інших вампірів… Це просто комбо! Принц, майбутній король, тепер ще й еліксир вічної молодості!
– Так, я прямо на розхват… – слабо посміхнувся він.
– Ага, а дістався мені, – вирішив повихвалятися я, міцніше притиснувши його до себе. – Не бійся, я своїх речей віддавати не люблю.
– І на цьому спасибі, – тепер уже тепло посміхнувся Ліззі.
І ця посмішка була адресована тільки мені.
***
Вже вдень, коли я ніжився у своєму ліжечку, відбувся мій перший раз… Ну, в тому сенсі, що вперше мені наснився віщий сон!
Я бачив двобій на мечах. Одним із дуелянтів явно був я, а іншого не було видно. Але, мабуть, хтось із нашої школи – я бачив темну форму з емблемою, а обличчя так і не розгледів. Ліззі був помічений осторонь, він просто ні на що не реагував. Чи він лежав? Просто непомітна дія…
І як тільки я прокинувся, насамперед стало цікаво – чи це бачив Ліззі. Виявилось, що так. Вперше сон на двох! Круто, правда? Знатиму всі брудні справи свого вампіра тільки через сон! А потім змушуватиму його червоніти і милуватися цим видовищем!
– Ти дивно посміхаєшся… – Ліззі, мабуть, відчув небезпеку. – Дивишся на мене, як хижак…
– Та так… – я знизав плечима. – Якщо тобі насниться якийсь еротичний сон, я це знатиму.
Ліззі відкрив рота, явно злякавшись. Це мене розвеселило:
– Що? Є що приховувати?
– Це… Це неважливо… – він почервонів і хотів утекти в іншу кімнату, але я вирішив, що це надто цікаво, тому притиснув його до стіни, чим дужче збентежив.
Він просто сама привабність. І Ліззі відразу спалахнув:
– Не дивись на мене так!
– Як «так»? – жваво поцікавився я. – Мені просто цікаво, про кого ти фантазуєш, коли залишаєшся наодинці?
– Дмитре! Це не пристойно!
– Краще скажи зараз, бо потім буде гірше.
– А сам! Про кого ти думаєш? – Лізандр спохмурнів, намагаючись узяти себе в руки, тому й перевів стрілки на мене.
Ну а що я? Можна ж сказати правду, приховавши це за жартом, правда?
– Про тебе, – кажу, а він моментально почервонів так, що закрив обличчя долонями:
– Помилуй мене… Будь ласка… Я ж ніжна душа… – здавлено попросив він.
– Гаразд, – змилувався я. – Дізнаюсь потім, коли твоя психіка створить сон і видасть тебе.
***
– Добрий вечір! – вискочив Сільвер, просто біля входу до кабінету, де в нас зараз має бути спільний урок. – Я здогадався, як зламати зуби язиком! Потрібно просто мати залізного язика!
Яка гарна новина, а…
– Доброго вечора… – відповів за нас Ліззі, чемно посміхаючись. Ніби ще годину тому він зовсім не помирав від збентеження з моєї вини.
Усі разом ми пройшли до кабінету. Там Лізандр привітав весь наш клас і майже кожен, окрім зграї королівських, відповіли йому щирими посмішками. Оце так, подружився з усіма, чи що?.. Навіть у мене так не виходило. Серйозно, я деяких імен не пам’ятаю, не те що обличь.
– Що це?.. – Ліззі опустив погляд, помітивши на своїй парті чорний конверт.
– О! – ляснув у долоні Сільвер. – Любовний лист? Від кого він?
Ага, кому це жити набридло?..
– З якого часу любовні листи роблять у чорних конвертах?.. – поцікавився я, придивившись.
Зазвичай дівчатка прикрашають усілякими серцями або просто беруть звичайний конверт, не підписуючи його. Сподіваюся, ніхто не фліртує з моїм вампіром.
Лізандр відкрив конверт, спеціально починаючи читати тихо, аби ніхто зайвий із класу не наважився і краєм вуха почути:
– «Наприкінці бібліотеки є таємна кімната. Хто спроможний знайти її – зможе загадати будь-яке бажання»…
– Це не любовний лист… – помітно розчарувався Сільві. – А лише дурна шкільна легенда…
– Що за легенда? – зараз же запитав принц.
– Ну, про таємну кімнату. Начебто маги сховали там заборонене закляття, яке здатне виконувати бажання. Але тільки одне, звісно. Кімната така велична, що довелося її сховати подалі від чужих очей.
Дивно, а я не чув цієї легенди. Ну, це легко пояснити – я ходжу до бібліотеки так рідко, що аж ніколи…
– Чому це підклали мені? – поставив логічне запитання Ліззі.
– Схоже, що хтось уявив себе коміком, – скептично сказав я, хоч краще так, ніж закоханий смертник. – Напевно, у цього жартівника блондинисте волосся та індичий характер.
– Думаєш, це Брендон? – здивувався Ліззі.
– Але це не може бути він, – заперечив Сільвер. – Він не відходив від своєї компанії. Я був у кабінеті весь цей час, проте до того, як я вийшов вас зустрічати, тут нічого не було. Він просто не встиг би, навіть користуючись прискоренням.
– Значить, – я оглянув усіх однокласників, але ніхто навіть близько не дивився в наш бік, вони всі займалися своїми справами. – Хтось із класу підкинув. Кумедно…
– Вони хочуть, щоб ми шукали таємну кімнату? – здивовано спитав Лізандр. – Яка маячня! І дурню ясно, що це просто вигадка.
– Не вигадка! – запротестував Сільвер. – Це чистої води правда!
– Але якби кімната була таємницею, про неї ніхто не знав … – протягнув Лізандр.
– Про вампірів теж усі знають, але не думають, що ми є. Було б не круто знайти цю кімнату, хіба ні? Самі подумайте, одне бажання!..
– Бажання?.. – Ліззі чомусь швидко глянув у мій бік, але я так і не зрозумів чому. – Будь-яке, кажеш?
– Ага, – Сільвер активно кивнув. – Будь-яке бажання здійсниться, навіть якщо здається, що воно неможливе!
У кабінет увірвалася міс Корделія, поспішно стукаючи підборами в напрямку учительського столу. Усі затихли й уважно подивились на неї. Вчителька тим часом радісно зітхнула і промовила:
– У нас хороші новини!
– Канікули? – вигукнув хтось із задніх рядів.
– Ні, не настільки. У нас ще один новенький!
Брендон хмикнув:
– Ще один принц?..
– Ні, – гаркнула на нього Корделія, не таких запитань вона чекала. – Не перебивайте мене! Новенький… Він дуже ексцентричний, тож майте терпіння. Прошу, вітайте Фрейда Ватанабе!
І в клас увійшов вищезгаданий новенький. На вигляд він не здався мені таким ексцентричним як Майкл Джексон або Леді Гага. Скоріше він більше нагадував панка своїми шмотками: легкою шкіряною курткою із заклепками, потертими джинсами та високими чоботами на шнурівці. Та й сам досить високий, хоча я б не сказав, що він вищий за мого Ліззі. Волосся – світло-рожеве, в об’ємній стрижці. Очі жовті, з такою іскрою божевілля, що хоч пишіть на лобі «Bad Boy».
– Він тут тимчасово, – поспішно сповістила Корделія. – На прохання батьків він провчиться тут кілька тижнів. Сім’я Ватанабе подорожує світом, тому Фрейду доводиться щоразу змінювати місця навчання.
– Чистокровний чи ні? – одразу спитав Брендон у новенького.
Я чекав чергового посвяти та поділу на «свій-чужий». Але новенький виявився зовсім не боязким – він широко посміхнувся і вимовив таким грубим тоном, що я навіть округлив очі:
– Заєбись, що не чистокровна вискочка! Яка морока бути королівським – типовий кровосос, як нудно. Натомість пафосна назва, хіба ні?
Тут увесь клас ахнув. Я ж поаплодував і Ліззі штовхнув мене ліктем (адже теж королівський), надувши губки. Які ми ніжні! Вибачаючись усміхнувшись йому, я знову перевів погляд на новенького.
– Що ж… – ніяково перебила тишу Корделія. – Саме такого й терпіть його… Трохи грубуватий, так… Проте його батьки дуже допомогли нашій академії, навіть відремонтували мій кабінет… який дехто зруйнував своєю ненормальною саламандрою! – і виразно зиркнула в мій бік.
Я закотив очі, дивуючись жіночої злопам’ятності.
– Ого, круто, – посміхнувся Фрейд. – Розхуярити кабінет – гідно поваги!
– Хоч хтось розуміє! – склав я руки на грудях, щоб ця людина зрозуміла, кого тут поважати.
– Можеш сідати будь-куди, – вчителька показала йому весь кабінет рукою. – Але в нас вільні лише останні парти.
– Заїбись, – пройшов він уздовж рядів, оглядаючи кожного незадоволеного так, ніби побачив жебрака біля входу до дорогого ресторану. – Останні місця найчіткіші! Не бачитиму всіх цих уйобків, та й спатиму зручно.
Своя людина. Я це вже одразу зрозумів. Лається, звичайно, але все-таки не бреше і не підлизується. Навіть цікаво, яким він насправді виявиться. Звичайний вампір теж добре.
***
Перерва. Я і Лізандр йшли вздовж коридорів, як нам перегородила дорогу якась дівчина. У неї коротке волосся (вискочка, напевно), невеликий зріст, і не дуже приваблива зовнішність – не люблю плоскодонок.
– Як ти посмів так відгукнутися про нас, королівських вампірів! – пирхнула вона, дивлячись прямо на Ліззі.
Той був здивований не менше за мене:
– Що, вибач?..
– Брендон розповів мені, як ти образив нас! Думаєш, якщо наслідний принц, то кращий за нас усіх?!
– Що? Ти про що? Хто ти взагалі?
– Отже, ми не гідні бути з тобою в одній компанії, Ваша Високість, – майже виплюнула та. – Що ж, ми покажемо, на що здатні!
І пішла, голосно стукаючи підборами, наче щойно образили всю її родину. Лізандр не зрозумів у чому річ і подивився на мене. Чекав, щоб я пояснив? Та я навіть її не знаю!
– Гаразд, нема чого звертати увагу на всяких тупих блондинок, – сказав я, махнувши рукою в той бік, куди пішла ця психованна.
– Гей, бовдури, – цей низький голос мені вже виявився знайомим. Фрейд вийшов до нас з усмішкою, трохи хижою, але це його риса – виглядати небезпечним. – Це ви тут знаменитий дует, га?
– Що, пробач?.. – розгубився Ліззі, який не звик до такого тону.
– Ого! – вигукнув він. – Типу культурні, чи що?
– Просто не звик до такого стилю розмови… – викрутився мій принц.
– Виходить, саме ти принц. Можна було зовні здогадатися. Той самий принц, який послав королівських, – хитро посміхнувся Ватанабе. – Поважний подвиг, а то ти на рохлю схожий, аж бісить.
– Дякую… – здається, Лізандр таких людей не зустрічав і не знав, що відповісти.
– А ти той дампір, який типу заїбав усіх учителів своєю поведінкою? – це так охрестив мене Фрейд, але я кивнув:
– Типу так.
– Кажуть, ти ахуєнно ведеш бій…
– Поки що найкращий в академії, – похвалився одразу.
– Тоді якось змахнемося, – сказав він, і пройшов повз нас, махнувши рукою. – Чао, мені набридло сидіти на уроках!
Він пішов, Ліззі поправив свої золоті кучері від обурення:
– Який невихований юнак…
– Нормальний, мені він уже подобається, – сказав я, знизавши плечима.
– Подобається?! – він дивився на мене, ніби я щось не те сказав.
– Ну… Він хоча б не лицемір, хіба ні?..
Ліззі все ще виглядав невдоволеним і скривдженим. Я не розумію, що йому не так. Я ж не обзивав його, принаймні хвилиною тому, правда?.. Але його скривджений вигляд нагадав мені про проблему:
– То що ти думаєш робити з тим конвертом? Напевно, треба дізнатися, до чого його взагалі підклали.
– Може, ми знайдемо винуватця в бібліотеці?.. – спитав Ліззі, наче наважився врешті-решт. – Якщо це жарт, то там на нас щось чекає. Точніше, на мене. Це цілком можливо помста королівських. Як я зрозумів, вони вирішили мені насолити. А якщо ні, то я зможу загадати одне бажання, чи не так?..
– Що ж, можна перевірити, – погодився я. – А яке бажання хочеш загадати?
– Ну… Одне…
***
У бібліотеці було тихо. Дуже тихо, наче всі у світі вимерли. Але це не заважало нам пройти вглиб, сподіваючись хоч щось чи когось знайти. Та ось тільки нічого й нікого не було.
– Напевно, це просто жарт, – розчаровано фиркнув Лізандр. – І в чому була вся затія, я не розумію?.. Бажання, воно… – він чомусь сумно подивився на конверт.
Він чогось так сильно хоче?.. Якби я міг, то віддав би йому все. Не знаю чому.
Гучний стукіт змусив нас одночасно здригнутися. Схоже, що хтось зачинив вхідні двері. Я побіг перевіряти, схопився за ручку та потягнув на себе. Зачинено!
– Нас замкнули! – голосно повідомив я, вдивившись у замкову щілину.
– Це все ж таки пастка! – почув я Лізандра.
Я фиркнув й штовхнув двері від злості та досади. Повелися, як два дебіли! Зате завдяки удару я помітив, як щось стирчить у дверях, щось чорне… знову конверт? Я вихопив його і почав розривати. Текст написано красиво, але незрозуміло що…
– Тут конверт такий самий, як був у тебе! – сказав я голосно. – Але тут написано чорти що! Якісь літери неясні… Це латина?..
Лізандр за мить опинився поруч, глянув на листа, потім на мене, але скептично:
– Переверни.
Який розумний! І, перевернувши папір, я прочитав уголос:
– «Таємна кімната вас чекатиме»…
– Як так? – здивувався мій принц. – Це зовсім не смішно! Яка ще таємна кімната? Навіщо комусь потрібне виконання мого бажання?.. Очевидно, все це обман. Так, ми ж не в Гаррі Поттері!
– Напевно, нас не випустять, поки ми не зіграємо в «знайди неіснуючу кімнату»… – сказав я, спостерігаючи за Ліззі.
– Але ж у нас зараз урок! І не з кимось там, а з директором!
– Якого біса?! – настав мій час лякатися. – Якщо я не з’явлюсь на його уроці, він мене задушить!
– Таємна кімната начебто знаходиться наприкінці бібліотеки, чи не так? – згадав перше послання він. – Пішли туди!
– Толку з того? – я хоч і фиркав, але пішов із ним через полиці з книжками. – Ніхто з учнів ще нічого не знаходив тут. Яка ймовірність, що знайдемо саме ми?
– Якщо хтось хоче, щоб саме ми її знайшли, значить підкажуть, – Ліззі йшов швидко, я ледве встигав слідом.
Кінець бібліотеки – це суцільний великий стелаж вздовж стіни. Не знаю навіть, як тут шукати цілу таємну кімнату. Може, треба витягти правильну книгу з полиці? Так часто буває.
– Книгу треба якусь зрушити? – спитав я вголос.
– Таке тільки у фільмах працює, – сказав мені Ліззі, м’яко посміхнувшись. – У нас у замку таємні ходи – це прихована механічна система у стіні. Тобто потрібно знайти щось схоже на важіль. Щось на кшталт смолоскипа чи прикраси…
– Але тут суцільні полиці з книгами… – сказав я, оглядаючи стіни, яких і не видно.
Ми почали оглядати місцевість. Ходили і видивлялися полиці, як ідіоти. Мені було дуже незручно через почуття, ніби хтось з нас сміється зараз. Або спостерігає за нами. Блін, чим я маюсь? І все заради Лізандра! Чому я раптом став таким… Таким розуміючим?..
– Агов! – покликав мене Ліззі. – Я знайшов щось!
Я кинувся до нього. Стелажі з книгами стояли в ряд, утворюючи суцільні полиці. Ліззі знайшов щілину між цими шафами, де стирчала одна тонка книга. Дивно, що щілина настільки велика, що книга взагалі увійшла до неї.
– Явно знак, ти так не вважаєш? – запитав Ліззі у мене.
Я кивнув головою і спробував відсунути шафу. Зібрав багато сили, але як же був здивований, коли шафи легко розсунулися в різні боки, утворюючи вхід, наче двері.
Ми з Ліззі здивовано переглянулися, не розуміючи, що робити далі. Звичайно, треба було б йти всередину. У темну дивну кімнату, заховану за полицями… Я увійшов першим, а за мною Ліззі, ми обидва чекали чогось неймовірного, і…
Враження такі: фігня. Я думав побачити якусь кімнату з незвичайним оформленням, кам’яними стінами, посередині якої лежить артефакт чи щось ще… на спеціальній трибуні, точно!.. Але ми отримали склад старих запилених книжок, складених уздовж сирих кам’яних стін. Тут взагалі не було нічого такого, за що можна зачепитися поглядом.
– Оце так, пахне нудьгою… – скептично озвався я. – Ну що? Ми знайшли старий склад. Пішли звідси.
– Щось не так, тобі не здається?.. – спитав Лізандр. – Навіщо нас сюди заманили?
– Все дуже просто! – перебив його чужий голос.
Позаду нас закрився отвір, єдиний вихід назад виявився перекритим. У кімнаті спалахнуло світло. Виявилася вона немаленькою. Попереду зовсім не стіни, як я подумав, а старі полиці та шафи. Деякі набиті книгами інші підручники давно вивалилися на підлогу. Світло виходило від лампочки на стелі. Отже, вже й до нас знаходили цю кімнату, якщо є електрика.
– Взагалі, ми чекали на когось одного, – ззаду нас вийшли двоє.
Томас і Жадіт! При цьому Жадіт мав меч у руках. Не такий як у лицарів у середні віки, а трохи тонше і з гладкою рукояткою. Він сучасний, зроблений для справжніх спортивних поєдинків.
– То це ви все влаштували! – вигукнув я, дивуючись ситуації.
– Заманити вас у пастку не важко, – знизав плечима Томас. – Підкласти конверт на парту і сказати вашим однокласникам, що це від однієї закоханої дівчини, яка не хотіла б видавати себе – простіше простого.
– Потім я закрив вас у бібліотеці, – усміхнувся Жадіт. – Не думав, що ви можете знайти склад старих підручників.
– То хіба це не ви залишили своєрідну підказку між шафками? – здивовано спитав Лізандр.
– Що? – поправив окуляри Томас, випромінюючи нерозуміння. – Був би ти один – я дозволив би тобі увійти без жодних загадок. Але ти приволік сюди й Дмитра.
– Чого вам треба від Ліззі? – спитав я, відчуваючи всередині дивні відчуття: пожежа, яка змушує мене будь-яким способом не дати нікому навіть пальцем торкнутися свого принца.
– Ми вдало познайомилися, Ваша Величність, – трохи іронічно сказав Том, склавши руки на грудях. – Я і Жадіт здогадалися, що ви пов’язані кров’ю. Ніхто просто так шукати таку книгу не стане. А вчителі, тим паче сам директор, уникають подібних тем. Відразу зрозуміло, у чому річ.
– Нам потрібний лише принц! – весело заявив Жадіт. – Тому зайвий дампір ні до чого, можна одразу тебе вбити, Дмитре!
– Зрозуміло, – похмуро видав Лізандр. – Вам потрібна моя кров…
– Правильно, – холоднокровно кивнув Томас. – Ніхто не хоче відмовитись від вічної молодості та краси. Такий шанс упустити… Ні!
– Тц, – я сам себе не міг впізнати: мені хотілося розірвати їх на частини лише тому, що вони подумали про таке! І самі слова злетіли з моєї мови, швидким, але впевненим тоном: – Я нікому не дозволю йому нашкодити!
– Жадіт, – звернувся Томас наказним тоном. – Давай!
Я чекав нападу будь-якої миті і приготувався. Жадіт усміхнувся, одну руку сховавши до кишені. Моя підсвідомість ніби сама дала сигнал – я автоматично метнувся поглядом по кімнаті, і натрапив на щось блискуче серед книг.
– Лягай! – крикнув я, штовхаючи Ліззі убік.
Дуже вчасно – це все ж таки виявилася бомба, захована серед полиць. Вибух пролунав так голосно, що вибухова хвиля відкинула мене убік. І в результаті… Суцільний дим і руїни навколо, якісь палаючі вогнем залишки книг упали на мене. Я підвівся з місця, намагаючись посеред диму знайти свого принца. У вухах суцільний писк, нічого не чую. Мене оглушило, ось чорт! Це погано!
Спробував підвестися на ноги, але виявилось, що моя форма дуже постраждала – вигоріла дірка на піджаку та сорочка перетворилася на брудну ганчірку. Але ж Ліззі був ближче до вибуху, хоча я і повалив його на підлогу, як він?!
Я помітив його серед завалених книг, він саме піднімався і щось мені казав, але я не чув нічого, окрім шуму від оглушення. Здається, він не дуже постраждав – хіба одяг, немає жодної крові чи саден. Принаймні, я так думав, поки він не підняв руку – майже всю червону від крові – показуючи мені за спину пальцем.
За мить довелося відстрибнути з місця, і прямо перед носом пролетіло гостре лезо. Це Жадіт намагався напасти зі спини. Все, що я міг так це ухилятись від усіх його замахів мечем перед собою. Стефан вчив мене читати рухи, тому ухилятися мені вдавалося на славу. Одночасно я відходив назад, здається, Жадіт просто планує мене заколоти, притиснувши до стіни. На щастя, і на його невдачу, я цього й чекав. Наступний мах мечем – я швидко сів, і меч ударив по кам’яній стіні.
Я побачив, як Лізандр щось дістає однією рукою через усі завалені книги. Це виявився старий меч, який, напевно, стояв раніше тут як аксесуар, і принц кинув його в потрібну сторону.
Чудово! Спіймавши собі зброю, я почав на рівних битися з Жадітом. Той на обличчя здивувався, коли не встигав за моїми атаками, лише відбивався, і тепер не міг нормально нападати. Я веду бій. Здається, уроки Бенедикта пішли на користь, а я скаржився!
Різко у вухах щось грюкнуло і писк зник. Повернувся слух! Я чув удари сталі мечей, а також тихі схлипи від втоми Жадіта. Ну, все, малий, догрався!
Швидким маневром, який був у Бенедикта майже коронним, я зміг відбити його меч так, що той підлетів угору і застряв у стелі. Жадіт злякано зиркнув на мене, і відразу спіткнувся об залишки полиці під ногами, що постраждала від вибуху. Коли він упав на спину, я приставив вістря до його горла. Тепер же в очах дампіра відвертий жах – він намагався не плакати.
– Ні… – прошепотів він. – Не роби цього…
– Треба ж, а мене ти шкодувати не збирався! – фиркнув я.
– Не вбивай його! – вигукнув Томас, не наважуючись наближатися до мене. Він виглядав уже не холодним аристократом, а серйозно схвильованою нормальною людиною. – Це я все задумав, а не він! Вбий мене!
– Томе… – прошепотів Жадіт, ну точно як дитина. – Що ти кажеш?.. Я не зможу без тебе…