Повернутись до головної сторінки фанфіку: Спасіння вампіра

Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.

Повний текст

***Лізандр Дракулус***

 

Шикі? Той самий Шикі – це Шин?! У них однакова зовнішність, але… У цього Шикі гострі зуби, зовсім інший голос, запах та манери. Я вже мовчу про одяг. Чорна шкіряна куртка з шипами на плечах, джинси в «пошарпаному» стилі, скуйовджене волосся і зовсім божевільний вираз обличчя. Мов у цього дампіра вселився повсталий. Але… такого не може бути! Як мені реагувати?

– Шине, чи це ти? – спитав Дмитро, почухавши потилицю.

– Я Шикі, я ж сказав, – відповів цей повсталий, усміхаючись зубастою, як у акули, посмішкою. – Шин зараз не може забрати контроль над тілом, йому не до цього.

Справа набирає несподіваних обертів.

– Чого? – Як завжди, виступив Дмитро.

– Я і Шин одна людина, – він підняв свою булаву на один ланцюг вище. – Тільки ось особистості різні!

Шикі замахнувся своєю булавою, ударяючи прямо перед нами. Дмитро рукою відштовхнув мене убік, а сам на відміну упав на зад. Ця величезна булава з шипами опинилася між нами, зробивши дуже негарну дірку в підлозі.

– Дампір… не може мати такої сили! – схопився я на ноги.

– Та чому ж ви такі тупоголові! – засміявся той, знову підводячи булаву. – Дампір – це Шин! Жалюгідний шмаркач, не може відгородити Річчі від таких придурків, як ви! – Знову удар, але він призначався Дмитру. Однак мій дампір перекинувся на підлозі, тому поруч утворилася ще дірка. – А я – Шикі! Повсталий! І я ж казав вам, півникам, не наближайтесь до мого Річчі!

Ще один удар, завданий вже в мій бік не спрацював, тому що я мав природну реакцію, і мені не важко було втекти від булави. Знову дірка. Здається мені, що Дмитру доведеться переїхати. Бажано, до мене. І він переїде!

– Пофіг, Шин ти чи ні, – Дмитро легко піднімається, і трохи проходить убік. Шикі не відводить від нього погляду, я помічаю, як Дмитро однією рукою показав мені за двері. Хоче, щоб я втік? – Хочеш убити Лізандра?

– І тебе теж, – весело й шалено заявляє цей хлопець. – Річчі тільки про вас і каже, не має часу на мене! Я не дозволю вам забрати його увагу!

Він хоче вбити нас заради Річарда? Шикі різко замахнувся булавою, кружляючи. Я і Дмитро впали на підлогу, і булава, що пролетіла в повітрі, нас не зачепила, а врізалася у вікно і голосно шарахнула, пробивши дірку в стінці.

Я підвівся на ноги, не розуміючи, чому інші дампіри не сходяться на шум! Дмитро теж схопився і, мабуть, подумав про те саме.

– Не чекайте допомоги, – хіхікає похмуро Шикі. – Зібрання дампірів… Тут у корпусі нікого немає, крім нас… Повеселимося?

– Що?! – обурюється Дмитро. – Я не чув ні про які збори…

– А чого ти дивуєшся? – піднімає він брови, мало не регочучи. – Я попросив Шина не давати тобі запрошення. Він сказав Річарду, що так буде зручніше стежити за вами, і мій улюблений Річчі погодився.

– Фрейд, – різко згадую я. – Де він?

– Ви про того дивного хлопця з рожевим волоссям? – Шикі посміхається. – О, як він мені щойно поморочив голову… На мить здалося, що програю…

– Що з ним?! – Виривається вже у Дмитра.

– Та не вбив я його, не він мені потрібний! – повсталий намотує собі ланцюг на руку, готується знову завдати удару. – Але він не може прийти до вас на допомогу. І не в змозі стежити за моїм Річчі! А ви – помрете, два голубчики!

Він замахнувся булавою так швидко, що навіть я не зреагував, як за мить ці шипи опинилися прямо біля мого обличчя. Серце тьохнуло від переляку, я вже злякався, але булава застигла за пару сантиметрів від нас Дмитром.

– Досить… – ми почули Річардовий голос. Вампір однією рукою зупинив булаву перед нами, тим самим рятуючи нас. Дуже несподівана поява. – Якого біса ти робиш, Шикі?

Голос Річарда звучить грізно, а не так холодно, як ми чули.

– Привіт, Річчі, – зубаста усмішка прямо на все обличчя з’явилася у повсталого. Він смикнув за ланцюг, забираючи булаву геть, зброя впала на підлогу, знову пробивши дірку.

– Ти… – Річард стиснув кулаки, намагаючись зберігати спокій. – То ти забирав мої бомби, і ти залякував цих двох?

– Аха-ха, яка кумедна історія, – зовсім невинно промовив той. – Я зробив це заради тебе, Річчі! Вони приносять тобі лише проблеми, а я позбавлюся їх одним махом!

– Ідіот, – пирхає Доріано. – Моя мета – боронити їх, а не вбивати!

– Що?! – Вирвалося у Дмитра.

– Я не міг сказати відразу, – почав відповідати нам Річард, повернувшись до мене та Дмитра. – Пан Бенедикт найняв мене як охоронця. І хоча я не навчався на захист як дампір, я міг легко відгородити вас від небезпеки в Академії. Фрейд Ватанабе представляв вам потенційну загрозу, моєю метою було знищення такого. Не вийшло позбутися Ватанабе, але все втряслося. Тому я стежив за всіма правилами, і не дозволяв вам покидати кімнату.

– Стоп! – перебив Дмитро. – То ти що, на нашому боці був?

– Правильно.

– Але як же ті бомби, що ти дав Томасу та Жадіт?

– Які?.. – смикнувся Річард, і різко глянув нищівним поглядом у бік Шикі. – Та як ти міг!

– Пробач, – махнув рукою Шикі. – Це я віддав їм керовану бомбу і сказав, що від імені Річарда Доріано.

– Навіювання Брендону! – нагадав я. – Він різко став добрим з нами та Сільвером, і…

– Це я, – зізнався Річард. – Якийсь Брендон погрожував вам і вашому спокійному життю, але в його планах не було вбивства, тому я вирішив проблему навіюванням.

– Так–так–так! – Дмитро почав масажувати вилиці. – Гаразд, ти тут заради нас. Ок. Все. Розібралися. Ну, а що це ще таке?

Він показав на Шикі.

– Ну, як вам пояснити… – Річард зітхнув. – У Шина Хафф роздвоєння особистості. Більше того, одна з них повстала. Це Шикі, альтер-его Шина.

– Таке можливо?

– Ні, – хихикнув Шикі, махаючи ланцюжком від зброї в повітрі. – Ти бачиш шрам на моєму обличчі? Важко не помітити. Одна половина належить якомусь повсталому, інша – Шину. Мені не важко було викликати в одній половині силу повсталого.

– Жесть! – емоційно вигукнув Дмитро. – Ще один псих! От собака, звідки вони беруться?

Я зітхнув. Річард поправив свої окуляри акуратним жестом:

– Не сприймайте близько до серця, що витворює Шикі… Сподіваюся, цього більше не повториться…

Ми вже розслабилися. Не тут то було! Несподівано Шикі опинився позаду Річарда, схопивши однією рукою за підборіддя, і тим самим зміг швидко та ніжно вкусити його за шию. Річард сам не очікував такого, а ми так тим паче.

Я від несподіванки відступив на крок. Ось як він став таким сильним! Він випивав кров Річарда весь цей час! Але повсталий, що кусає вампіра.

Шикі відірвав свої ікла від шиї Річарда, який у цю секунду обм’як і знепритомнів. Ось що трапляється з вампірами, яких кусає повсталий, вони так можуть і загинути. Шикі обережно поклав його на підлогу, боячись випадково нашкодити. Стільки кохання в шалених очах… Було б мило, але страшно.

– Річчі зовсім не розуміє… – він підвівся, дивлячись на нас шаленим поглядом хижака. – Я хочу захистити Річчі… Я хочу, щоб увага Річчі була лише на мені… Він повинен захищати лише нас: мене та Шина, більше нікого!

Які глибокі ревнощі! Аж мурашки по шкірі!

– Я хочу… – Шикі тягне за собою свою булаву, прямуючи до нас. – Хочу, щоб ви просто здохли… Так! Саме так! Я здеру з вас усе м’ясо і викину його бездомним собакам! А ваші кістки розкидаю по всій Академії!

Тут він засміявся справжнім шаленим сміхом, намагаючись прихлопнути нас своєю булавою з вражаючою швидкістю, але вдаряючи її в підлогу через наші стрибки в сторони. Я з вампірською швидкістю зачепив Дмитра, тікаючи звідси через зруйновані двері. Ні, з таким Дмитро не впорається!

***Шин Хафф***

 

Я не пам’ятаю облич своїх батьків. Я просто пам’ятаю, як мене від них забирали. Адже ми просто гуляли набережною ввечері… Я тягнув свої ручки до мами, а вона до мене. Нас оточили якісь люди, вони схопили мене, кудись тягнули… Я хотів схопити маму за руку. Хотів. Поки один із нападників не підійшов до неї ззаду та не замахнувся палицею.

Таких бризків крові я ніколи не бачив… і вже не забуду ту прогулянку.

Потім мене помістили у камеру, наче я злочинець. Тут було багато людей. Точніше, як я потім дізнався, вони й не люди. Я довго плакав. Хотів утекти, хотів до батьків. І щодня бачив, як дивні люди в білих довгих халатах тягають ув’язнених – блідих, худих, не в змозі опиратися. Якщо таких кволих вели з їхніх камер, то потім можна було годинами чути тяжкі крики. Я не знав, що там роблять із такими, чому вони кричали… Але не всіх повертали назад до камер…

Я щодня забивався у куточку, сподіваючись, що ці страшні люди в білих халатах не прийдуть за мною. Час йшов. Мене не годували, не напували. Тоді я не міг зрозуміти, чому я не маю природних потреб. Мені не хотілося навіть їсти. Я тоді не міг зрозуміти, що я дампір, а не людина. І не зможу померти від цього.

Ні. Мої думки про смерть мене лякали. Я не хотів умирати. Ще раз, хапаючись за голову, я подумки просив когось про допомогу. Я молився днями безперервно, плакав, і знову молився. Тоді дивився в бетонну стелю. Думав, що Бог просто не чує мої молитви через цей дах…

А через місяці, коли вже байдуже сидів у кутку, не відчуваючи власного тіла, ніби перетворився на ляльку, до мене прийшла думка. Немов чужа думка. Немов хтось сказав у голові:

«Бога немає»

Я злякався чужого голосу у своїй голові. Він з’явився тоді, коли мені стало зовсім самотньо. Я вже не відчував страху, я вже сидів і спостерігав, як ведуть із камер людей одного за одним. Одного за одним. І знову… і знову… потім долинали крики. Раніше я намагався не слухати їх, а тепер мені було байдуже.

«Твої батьки мертві, Шине, – говорив мені голос. – До кого ти підеш, коли втечеш? Твого будинку вже немає, тобі нема куди йти!»

І тоді я вирішив відповісти йому:

– Я не знаю…

«А хто знає? – цей голос звучав весело, не журився. – У нас є лише ми. Ти і я! Але я лише голос у твоїй голові… »

– Хто ти?..

«Всього лише твій внутрішній друг…»

Друг. Співбесідник. Поруч. Мені полегшало. Я почав щодня розмовляти з ним. Мене не хвилювало, що це просто голос у голові, я був у розпачі. Я хотів підтримки, хотів чути від когось якісь слова, а не крики вдалині.

Поки що одного разу двері в мою камеру не відчинили люди в білих халатах.

Вони поволокли мене кудись за волосся, там сліпуче світло, там лабораторія, наче кімната лікаря. Тривога забилась у серці, коли осторонь я побачив заспиртовані баночки з частинами тіл та органів. Пару очей із банок, здавалося, дивляться на мене.

Не встиг я зрозуміти, в чому річ, як мене завалили на лікарський стіл, забруднений у чужій крові. Руки та ноги затягли тугими ременями, я не міг зрозуміти, що зараз буде. Страх у серці бився, наче загнана в пляшку миша.

Тоді підійшов чоловік, його обличчя приховувала стерильна пов’язка, чорні круглі окуляри та спеціальний головний убір. Він виглядав як хірург із фільмів. Одягнувши зелені гумові рукавички, він дістав гострий скальпель.

Тоді настала моя черга кричати…

Потім, коли моє тіло добре нарізали ножем, мене закинули назад у камеру. Я не відчував жодного ока. Все обличчя горіло, весь забруднився у своїй крові. Мені було боляче ворушитися; Боляче розуміти, що тепер одне моє око так само плаває в банці на полиці, як і інші.

Що далі? Там буде моя рука? Чи моя печінка?

«Ти слабкий, – каже мені голос. – Ти знаєш, що ніхто тебе не захистить, Шине? Ти знаєш, що ти помреш так само, як і інші?»

– Не хочу!.. – я жахливо шепочу, хапаючись за голову. – Я не хочу вмирати!..

«І кого це хвилює? Нікому немає діла до нас; ніхто не знає, де ми, що з нами… що з тобою…»

– Ні, не кажи так!.. – я шепотів, сльоза з єдиного ока котилася, боляче щипаючи очницю. – Хтось… прийде… і врятує мене…

«Наївна дитина… тут тільки ти та ці дядьки…»

Незабаром вони прийшли знову. Ці незнайомці в білих халатах щодня тягли мене в ту саму кімнату тортур, де божевільний хірург щось зрізав мені. Мій живіт був затягнутий шрамами, шкіра на руках злазила з якогось уколу, мої ноги відмовляли, коли туди вводилася ще одна невідома вакцина.

Так було щодня. Щодня перед оком з’являвся скальпель, уколи, якісь спіральні ножі, голки…

Не передати словами, як боляче мені було. Одного дня лікар підвів скальпель до мого обличчя, де раніше вже вирізав око. І прошепотів із задоволеними відблисками в окулярах:

– Мені потрібна половинка твоєї шкіри на обличчі! Думаю, ти не проти…

Далі я знову випробував цю пекучу стежку болю на обличчі, стікаючу кров, нестерпне бажання битися і трястись у конвульсіях від неминучості. Мені хотілося втекти, так хотілося, так хотілося.

– Який ти потворний,– відійшов лікар, коли здер шкіру з мого обличчя. Я заплющив єдине ціле око, не міг навіть дивитися на цього нелюда. – Гидко дивитися на ці голі нерви… Ці тварюки так просто не вмирають. Помічник! Принесіть мені шкіру, яку ми нещодавно зняли у повсталого!

Далі були чиїсь кроки, я чув, як лікар щось збирався зробити ще. Але більше не витримав і знепритомнів.

Там, у темряві, у своїй підсвідомості, я ніби опинився у чорній невагомості. Маленьким хлопчиком, що намагається закрити половину обличчя, що бракує. Немов там просто порожнеча, чорна порожнеча стертого малюнка.

– Що? Не витримав? – мій дружній голос з’явився переді мною.

Дзеркальне відображення. Він і я абсолютно однакові. Тільки той хлопчик, який дивився на мене, не мав тієї половини обличчя, що була в мене.

– Мені боляче… – кажу я йому, намагаючись не заплакати.

– Ти бачиш, що у нас із обличчями? – Усміхається він мені. І потім простяг руку. – Ми дві половинки одного цілого, Шин… Станьмо єдиними…

– Єдині?.. – перепитав я.

– Дозволь мені стати твоєю іншою половинкою, яка зможе захистити тебе, – знову він усміхається. – Тільки дай мені волю, Шине…

Захистити мене?.. Я так сильно бажав цього, так сильно… Звичайно, я не знав, як він це зробить, не знав, але…

– Врятуй мене, Шикі! – я хапаю його за руку. – Врятуй мене від цих мук!

Тоді я прийшов до тями. Очі розплющилися самі. Саме очі. Два ока. Один, з яким я вже попрощався, спершу бачив розмито. Я доторкнувся рукою до палаючої обличчя, відчуваю шкіру… Дивно… Тут мою увагу привертають мої руки – вони по лікоть у крові!

Я з жахом розумію, що стою серед кімнати цих тортур, а довкола мене мертві люди в білих халатах. Всі! Усі вони мертві! Роздерті, наче після зустрічі з ведмедем. Я відчуваю їхній смак на губах… Скрізь кров – мої босі ноги стоять в червоній рідині, але, судячи з того, як я забруднений, стою так давно.

– Що… сталося?.. – я шепочу в такому жаху, що почав тремтіти.

«Вони більше не завдадуть шкоди, Шине, – каже мені голос. – Я, Шикі, позбувся їх… не бійся…»

У страху я повертаю голову, натикаючись на маленьке кишенькове дзеркало на столі. Ледве переступаючи по крові і мертвим тілам, я все ж таки тремтячими руками схопив його. Моє лице! Яка потворність! Які шви! Моє око! Це ж штучне око!

Не в силах більше терпіти, моя свідомість відключилася, наче інстинкт самозбереження. Ті жахи, що я пережив… Мені хотілося втекти… Втекти…

І я втік. Я біг геть із цієї лабораторії, яка виявилася занедбаним бункером у лісовій гущавині. Я біг лісом, босими ногами колючими гілками. Я біг, не дивлячись більше назад. Біг геть. Як довго я біг, куди біг…

Поки що не врізався в нього. У якогось підлітка. Я не помітив, що зміг вибігти до людей. Чи… до нього?

– Агов… – цей хлопець глянув на мене через окуляри. – Ти як?..

Він сів до мене, такого маленького хлопчика, схопивши за плечі. Він погладив мене по волоссю, немов утішаючи, бачив мій страх наскрізь:

– Не бійся, мене звуть Річард, і я допоможу тобі…

Тоді я полюбив Річарда. Так сильно, що… уб’ю всіх, хто захоче його відібрати.

***Шикі Хафф***

 

Навіть зараз, я не збираюся віддавати свого Річчі якимось недоумкам! Якби не він тоді, що б зі мною було зараз? Чи міг би я вижити? Річарду начхати на ту потворність, якою мене нагородила лабораторія. Річчі байдуже, що на моєму тілі безліч великих шрамів. Він любить мене таким! Він спокійно торкається мого тіла. Річчі прийняв не тільки Шина, а й мене, Шикі!

Тоді, коли він повів мене за руку до себе додому, пообіцявши, що я більше не житиму в кошмарі, я поклявся… Ні, не Шин, а я… Поклявся, що нікому його не віддам. Ніхто не зможе занапастити його, забрати, як моїх батьків. Шин слабкий, але так само цінує Річчі. Тому погодився, щоб я захищав нашого Річчі у будь-який спосіб.

Хіба це погано захищати того, хто врятував тебе від неминучого безумства? Вселив надію, дав дах над головою, дав майбутнє. Подарував найтрепетніше кохання?

– Досить за нами бігати! – кричить мені Дмитро, пробігаючи коридор. Його за лікоть тягне цей принц, тільки у вампіра вийшла б така швидкість.

– Не тікайте, і я не буду за вами бігати! – весело кричу я їм, замахуючись своєю холодною зброєю. Я хотів просто розчавити їх, немов тих комах!

Чому? Все дуже просто! Річард був просто на взводі. Цей Дракумор увесь час довбав його, немов свого слугу… «Куди ти дивишся? Ти маєш не допустити, щоб із Дмитром та Лізандром щось сталося!». Я чув це вухами Шина.

Шин нервувався, йому хотілося допомогти Річчі, заступитися. Жаль, що він не випустив мене. Хоча… ні, не можна, щоби хтось знав про моє існування.

– Припини! – Лізандр зупиняється через глухий кут попереду. – Тобі не слід нас убивати, адже будуть неприємності…

– Аха-ха-ха, – не витримую я, зриваючись на сміх. Одним помахом я випадково булавою зачіпаю штукатурку в коридорі, і тільки потім вона наздоганяє принца.

Рано я зрадів, Дмитро смикнув його вниз, змушуючи сісти. Ось невгамовний дампір! Мало того, що не відстав з першого разу, то ще встиг налякати Шина!

– Неприємності… – задумливо говорю я. – Та ти хоч знаєш, що це таке?

Не даю їм жодної секунди, щоб підвестися, з блискавичною швидкістю з’являюся поруч, ударяючи принца ногою, прямо в груди. Він відлітає на пару метрів, вдарившись у стіну. Моя сила велика!

– Ти що робиш! – Дмитро виявився поряд, я навіть не помітив його.

Він швидко замахнувся ногою, ударяючи мені в живіт із розмаху. Я не очікував, що це якось вплине на мене, але… я відчув не тільки біль, а й ноги як підкосилися! Цей дампір зміг відкинути мене назад так сильно! Але я не впав, а приземлився на ноги.

Одна секунда і я зі швидкістю тварини вже опинився знову на колишньому місці, так само, копіюючи його удар. Та я ж повсталий! Це тіло зараз моє, як він міг ударити мене?

Дмитро не може стежити за моєю швидкістю, я це зрозумів, коли відкинув і його теж.

– Може, сила в тебе і з’явилася… Але швидкості не вистачає…

– Не смій чіпати Ліззі навіть кінчиком пальців! – мені здається, що його вигляд змінився, він не схожий сам на себе. Зібраний, але злий, і точно знає, що хоче мене прибити… ах, як мило! Він теж відчуває прихильність до свого об’єкта кохання?

– Не дозволяєш мені чіпати свого принца?

– Неприємності будуть у тебе через нашу смерть, – каже він, зовсім не припиняючи дивитися на мене. – Думаю, Річарда добре покарають за провалене завдання.

– Дістало! – заволав я, ну, як дитина. – Тільки лекції читаєш! Я думав, з тобою буде веселіше.

Я відчув щось недобре. Лізандр… Я різко глянув у той бік – нікого немає! Невже мене заговорили спеціально?! Цей принц надумав шукати допомогу?!

– Правильно, – усміхнувся так нахабно Дмитро. – Варто принцу покликати Бенедикта чи Стефана, то вони тебе по стіні розмажуть…

– Ох… кого ти пригадав… – я підняв ланцюжок від своєї булави, типу зовсім не думаю вбити його нею. – Бенедикт… Як думаєш, чому він такий молодий?.. Або ж… що може зробити вампіра назавжди молодим і красивим?

Натяк, вартий поваги. Дмитро трохи здивувався, але намагався не вірити моїм словам. Даремно. Я знаю набагато більше, ніж здається.

Я посміхаюся так широко, що почуття переваги розпирає мої шви на обличчі. Замахуюсь швидко, спеціально так, щоб знести при ударі і лінолеум на підлозі.

– Здохни, комахо! – голосно кричу я, спрямовуючи свій ланцюг прямо на нього, аби булава розмазала його, як млинець суботнього ранку!

Це було так швидко, що він не встиг кудись утекти. Дмитро, помітивши мою булаву зовсім вже поряд, за лічені секунди застрибнув на стелю, і тепер я промахнувся. Та що ж він у коника тут перетворюється!

Не гаючи секунди, замахуюся в стелю. Але, як очікувалося, Дмитро падає вниз, а булава застрягла в камені, розфігачивши штукатурку. Ну так нецікаво!

Я посміхнувся і подався вперед, за запахом Лізандра. Ні, я не дозволю йому втекти! Не дарма сили повсталих крутіші за будь-якого королівського вампіра!

– Деяких людей потрібно просто обійняти! – за мить з’являюся поруч із Лізандром. – За шию! Ланцюгом!

Закидаю ланцюг прямо Лізандру на шию, сподіваючись хоча б задушити. Як шкода, що навіть зі своєю швидкістю я спіймав його тільки біля виходу з гуртожитку. Прямо за секунду від вдалої втечі!

Він судорожно хапається за ланцюг, яким я його душу, але не в силах протистояти повсталому. Я починаю сміятися, представляючи загальну скорботу про останньому з роду Дракулус!

Стоп. Так не цікаво. Проблеми доставив не він, а Дмитро… Тут принц робить несподіваний удар ногою мені по коліна, я від болю та несподіванки послаблюю хватку, і Лізандр з легкістю вислизає.

Від злості я швидко закидаю ланцюг йому під ноги, через що він мало не впав, але зараза зачепився за стінку. Але я відштовхнув його подалі від дверей, щоб не втік. Замахнувшись булавою, спеціально вдаряю туди, в який бік він хотів би побігти – у кімнату Дмитра, щоб перелізти через вікно.

– Брешеш – не втечеш! – тішуся я, що такий сильний у порівнянні з цими двома.

Лізандр щось спробував би вигадати, але рвонув у протилежний бік, куди мені й хотілося. Правильно, біжи на верхні поверхи, біжи!

***Дмитро Резонських***

 

Ненавиджу цих непереможних читерів! Та що не так із цим навіженими?! Я біжу так швидко, як тільки можу, але мені не встигнути за вампірською швидкістю, це я вже зрозумів. Але я можу хоча б відволікти Шикі. Мені потрібен срібний кіл. Не біда, він є у будь-якій кімнаті дампіра, а це наш гуртожиток! Чудово, увірвусь у цю кімнату, що навпроти. Я відчинив двері. Ногою. Не знаю, чия це кімната, але коли були – висіли прямо на стіні.

Взявши їх до рук, я навіть захотів викинути їх. Я справді зібрався вбити Шикі?.. Вбити? І в голові згадалися слова Фрейда, що я не зможу нікого занапастити, навіть якби й хотів.

Але мої думки як рукою зняло, коли почув гуркіт. Це точно булава. Значить, знову намагається вбити Ліззі! Ні, я захищу Ліззі, навіть якщо уб’ю цього божевільного!

Не знаю, звідки така впевненість і сила, але я не терпітиму, якщо він чіпатиме мого принца! Тим більше, якщо його вже з дитинства хочуть вбити, то я маю дати йому нормальне життя! Навіть якщо потім горітиму в пеклі за свої гріхи.

Я швидко побіг на гуркіт, у той самий бік, і зіткнувся з Ліззі. Як я радий, що з ним усе гаразд. Але він тут же схопив мене під лікоть, швидко піднімаючись вгору сходами:

– Він не дозволить нам утекти, треба щось робити!

– Вбити його? – я показую кіл, намагаючись не спіткнутися на сходах.

– Це ж Шин! – з жахом дивиться на мене, але швидко, Лізандре.

– Він загрожує твоєму життю, а ще в нього сили повсталого! – вигукую я. – Нам треба його спокійно вбити і все!

– Не знаю навіть… – ось хто досі не впевнений. – А чи не можна його якось закрити, доки він знову не стане Шином?

– Закрити? – я пирхаю тут же. – Та він стіни своєю булавою розносить! Я дивуюсь, як нас не чути іншим!

– Зібрання дампірів далеко звідси, а вампіри всі сплять, – нагадав мені Лізандр. – Ти ж знаєш, по обіді нас не розбудити вже до вечора.

– Блін, треба дізнатися, де Фрейд, – згадую я його. – Він би швидко розправився з ним! Так ні ж!

– Ми можемо сховатися десь, і почекати, поки всі прийдуть!

Добігаємо до одного із верхніх поверхів. Я знаю, що тут є громадський туалет, але ним рідко користуються, адже кожна кімната нещодавно зробила свої ванні кімнати з усіма зручностями. Натомість прибиральникам стало жити легше, прибирати менше. Можна сховати свого принца там, а самому просто спробувати якось… Не знаю що, але головне…

– Іди сюди, – я запхав принца в чоловічий туалет. Кімната велика, з безліччю кабінок. Але я знаю, що в кабінки ховати свого ненаглядного це не по-королівськи, тож побачив комору.

Запхнув його туди, але не наважувався зачинити двері, він з нерозумінням дивився на мене.

– Просто сиди тут і не висовуйся, – кажу йому, і він дивно дивиться на мене, ніби я сказав щось жахливе.

– Ні… – шепоче він. – Не потрібно…

– Не хвилюйся, ліхтарик у тебе, тут не буде темно, – я посміхаюся. – Я просто сховаю тебе тут, потягну з цим хлопцем час, дампіри скоро повинні прибути! Не можуть вони весь відбій на зборах проторчати!

– Я не збираюся тут залишатися, – він виглядав схвильованим. – Ні, тільки не знову… Якщо з тобою щось трапиться, то… Я ж тебе…

– Зі мною? – я посміхаюсь. – Та я така тварюка живуча, що він офігіє. І не збираюся я з ним боротися, зрозуміло? Відтягну час, відведу його на перший поверх і там його побачать інші.

Я дістаю його ліхтарик прямо з його кишені, вмикаю, пхаю в руки, і тільки тоді зачиняю двері. Нехай сидить і не галасує. Так тепер потрібно збити його запах. Він у комірчині, це зробить роботу легшою. Ніщо не збиває запаху так, як вода.

Я відкриваю кран, намочивши собі рукав і швидко потираю рамки дверей. Це повинно допомогти. Тепер, стискаючи в руках срібний кілок, я маю діяти!

Вибігаю з туалету, пробігаю вздовж коридору, сподіваючись, що Шикі не помітить, звідки я з’явився. І тут булава пролітає прямо попереду, я ледве встиг загальмувати і навіть мало не впав назад. Страшно, коли така шпичаста штука падає мало не на тебе.

– Як ти вчасно вийшов, – усміхається Шикі. – Я подумав, що вам вдалося втекти.

– Було б від кого, – я вирішив його позлити. – Коли нападав Фрейд, мені було важче. Тому, що він має куди більш разючі здібності, ніж махати булавою.

– Його ножі, пістолети та кастети мене не дістають! – Він посміхнувся, не реагуючи на провокацію. – Чи це я надто спритний, навіть для такого вбивці!

– Маю сумніви, що ти кращий, – я почав відходити, щоб знайти сходи. – Якщо закрив десь Фрейда, то він тобі таки був на заваді!

– Годі говорити про цю кішечку! – обурюється Шикі, замахуючись своєю булавою. – Через тебе Річарду погано! Через твої витівки Річчі і найняли, і тепер у його голові лише одні проблеми з вами та вашою безпекою! Раніше він думав тільки про мій захист! А тепер я тільки й чую «Резонських» та «Дракулус»! Знаєш що? Мені навіть у сексі відмовили!

Весь цей час він махав своєю булавою, просто змушуючи мене поспішно відходити назад, шипи металися просто перед обличчям. Натягуючи ланцюг собі на руку, він то сміявся, то різко сердився, немов зараз його емоції змінюються картами, кинутими спонтанно на стіл.

– Куди ти подів свого принца?! Я збираюся вбити вас обох! – гаркає він, але тут же засміявся, махнувши булавою прямо вертикально. Мені здалося, що підлога затремтіла, чи це через близькість до місця удару, але я впав назад. Випустити срібний кілок не можна, це мій єдиний захист.

– А якщо так? – я не встиг зрозуміти, як він швидко виявився поруч, і з усього маху наступив мені на руку. Дуже боляче! Мої пальці автоматично розчепилися і кіл покотився кудись убік.

На цьому не все. Шикі посміхнувся, і рукою зірвав мою підвіску дампіра з шиї! Ця підвіска є символом того, що я вже когось захищаю, а на зворотному боці королівський герб. Я так дорожу нею!

– Який із тебе захисник? – він криво посміхнувся. – Ти сам себе врятувати не можеш, але хочеш допомогти самому принцу!

Підвіску він викинув убік, і я відчув себе розбитим, як ніколи. Тільки не це! Знову мені кажуть таке! Чому я настільки слабкий?

– Я хочу захистити його! – різко вириваю руку, і Шикі сам не розуміє, звідки в мене така сила. Я застрибую прямо на булаву, щоб зробити широкий стрибок, і, повернувшись у повітрі, з розмаху завдати удару Шикі. Мені вдалося. Я відштовхнув його кудись у стіну, він навіть не встиг зреагувати. Приземлившись на ноги, я все ж таки продовжив думку: – З тієї ж причини, через яку ти захищаєш Річарда!

– Не смій порівнювати! – різко засичав він. Але потім і так само різко засміявся, закидаючи голову назад: – Невже він черпає свої сили з бажання врятувати принца?

Потім підвівся, і я почув, як хруснула його спина, коли він вирівнявся. Невже я зміг його так ударити?.. Даремно я вже зрадів. Він різко подався вперед, червоне око блиснуло, наче попередження. За мить – він уже вдарив мене прямо в щелепу, потім з розвороту ногою в живіт, і одразу ж ліктем у голову, варто мені скорчитися від болю. Я впав на підлогу, розуміючи, що явно поступаюсь у такій реакції та силі.

В надії я глянув на свій кілок – надто далеко, просто біля стіни, а я не зможу дістатись на два метри. А тіло так болить! Немов у вогні!

– Найсмішніше… – каже цей псих, ступаючи мені на руку ногою, – що ти надто слабкий для цього…

Потім він підняв мене однією рукою, прямо за горло, і я подумав, що він надто сильний. Усміхнувшись, Шикі різко штовхнув мене кудись убік. Долю секунди я пролетів коридором, поки не вилетів у вікно, розбиваючи собою скло. Чорт!

Перед очима промайнуло небо, а потім різкий політ чотири поверхи вниз.

***Лізандр Дракулус***

 

Я дивлюся на промінь світла, що виходить від ліхтарика. Серце б’ється в грудях, ніби того злощасного дня народження. Я пообіцяв не виходити. Нічого з Дмитром не станеться, правда ж? Він же пообіцяв… Тільки не він! Я не можу втратити його!

Темрява навколо. Мене лякає ця темрява. Я чую шум, але намагаюся не дослухатися. Ні, я знаю, що Дмитро не бездумно стрибатиме в небезпеку. Він пообіцяв!

Я досі дитина, так? Нічого не можу вдіяти із собою. Я бачив, на що здатні повсталі, мені складно позбутися тієї паніки в серці, адже ті жахливі картини та крики відразу виникають у голові. З боку судити мене просто, але мені складно перебороти цей момент…

Я тихо зітхаю, дивлячись на ліхтарик, що світить мені в стелю цієї комірчини. Поруч стоять якісь швабри, але це мене не хвилює. Я хочу вижити. Я хочу далі нормально вчитися в Академії, хочу стати хорошим королем вампірів, хочу допомогти Дмитру знайти його батька, хочу нарешті зізнатися йому в почуттях. Я не хочу вмирати…

За кілька хвилин щось притихло. В чому справа? На мить мені хотілося навіть вийти і подивитися. І тут у мене кольнуло серце. Дмитро. Не знаю, що це було, але мені стало погано. Що з ним?

І тут я почув, як рипнули сюди двері. За запахом я зрозумів – це Шикі. Притиснувши ліхтарик до грудей, я замружився. Чую, як скрип булави об підлогу проноситься там, за дверима цієї комори.

Чую стукіт.

– Тук-тук, хто є вдома? – Запитує він. Я замовкаю, як той заєць перед нападом лисиці.

Я здригнувся, почувши гуркіт. Зрозумів, що Шикі йде по кабінках і руйнує своєю зброєю одну за одною. Все, що я чув постійно, так це:

– Тук-тук, хто є вдома? – Удар. – Є хто вдома? – Удар. – Є хто вдома? – Удар. – Є хто вдома? – Удар.

Вже весь знудився. Прикривав рот рукою, не розуміючи, що мені робити. Сподіваюся, він не помітить, що я сховався в коморі, це якраз навпроти входу в туалет. Звук кабінок, що руйнуються, долинав гуркотом у вухах. Вдома нікого немає.

Остання кабінка була зруйнована. Потім стало дуже тихо. Знов заскрипіла булава. Він йде? Це одразу ясно. Я звільнив свій рот від полону і дозволив собі заспокоїтися. І ліктем зачіпаю цю нещасну швабру! Вона шмякнулася об стінку і все ж таки видала звук! Я здригнувся.

Скрип зупинився. Цей ненормальний мене почув! Я прислухався до запаху повсталого. Він підходив, а запах ставав все виразнішим. І ось невелике вагання зупинилося. Стукіт у двері:

– Тук-тук, хто є вдома?

Є! Я вимкнув ліхтарик, швидко кинув його в кишеню, і відчинив двері. Та ще як – не дав встигнути Шикі замахнутися, і врізав йому по лобі дверима. Від цього він сахнувся назад, а я встиг втекти геть.

Кулею вискочив у коридор, намагаючись збагнути – куди далі? Де Дмитро? Я не чую його запаху! Паніка наздоганяла мене з новою силою, я вирішив тікати вниз. Сходами бігти складно, коли голова не розуміє.

– Не втечеш! – Шикі вистрибнув уперед, і булавою вдарив переді мною, перегородивши шлях. Потім сам стрибнув на свою булаву, спокійно стоячи ногами на шипах, і не відчуваючи ніякого болю.

– Де Дмитро? – питаю я.

– Ну… – він затягнув свою усмішку. – Я можу зробити вам побачення! У найкращому світі!

І засміявся, дивлячись мені в очі. Я злякався, розуміючи на що він натякає. Це так нагадало мені Олександра… Ні, про що я? Дмитро не міг померти! Я не зможу без нього! У чому сенс опиратися зараз?

– Ти брешеш! – заявляю я, відступаючи назад, голос зрадницьки тремтить.

– Я скинув його з вікна, – Шикі знову засміявся. – Та він у корж розбився!

Та що він каже?! Цього не може бути!

Я розвернувся і почав тікати. Ні, не може бути! Щоб Дмитро… заради мене?.. Ні, не можна думати про це, Шикі намагається зламати мене! Не вийде! Я швидко думаю, що робити, пробігаючи через довгий коридор.

– Ви дістали тікати! – різкий запах з’явився поряд, даючи зрозуміти, що небезпека поряд, і мені довелося лягти на підлогу, щоб булава пролетіла повз нього і застрягла в стіні.

Відповзаючи від нього подалі, я вже зневірився. Не може ж тобі завжди везти, Лізандре. Хтось би добрався до тебе! Рано чи пізно, але дістався… Хіба не такий кінець ти заслужив?

Тут я зрозумів – позаду Шикі! Дмитре! Я точно не бачив його стану, але щось було не так… Діставши ліхтарик з кишені, я різко засвітив найбільшою потужністю в червоне його око.

Несподівано Шикі завмер, а потім різко закричав, ніби це не світло, а меч, що ріже плоть. Він хапався за голову, і намагався себе заспокоїти, впав навколішки, хапаючись за голову:

– Тільки не обличчя!.. Не ріжте обличчя!.. Не треба!

Здається, яскравий спалах у вічі викликав у ньому спогади. Що це у руках Дмитра? Він сам не свій? Срібний кіль? Чому Дмитро виглядає таким… безжальним?

– Дмитре! – крикнув я, нічого розуміючи – зовсім не впізнаю його.

Він замахнувся, а я замружився. Чув, як скрикнув Шикі. Тому розплющив око. Дмитро потрапив йому прямо в руку, мало не в плече. Шикі від жаху почав відповзати вбік, не в змозі торкнутися колу – срібло палить і роз’їдає нашу шкіру. А повсталим у сто разів гірше.

– Боляче! – уже знайомим голосом каже… Шин?

Заплакані очі, волосся вщухло, зуби повернулися в норму. Шин прийшов на заміну Шикі. І ревів, як це роблять малі перелякані дітлахи.

– Я вб’ю тебе, – каже Дмитро, наближаючись. Я сам його злякався, а Шин так у паніку впав:

– Ні! Не чіпай мене! То був Шикі, а не я! – його голос істерично тремтів, сльози водоспадами лилися по щоках. – Не потрібно! Будь ласка!

– Дмитре! – я схопився до нього, хапаючи за плечі. – Заспокойся!

Очі Дмитра порожні, але налиті невидимою люттю. Ніколи не бачив такого його виразу обличчя. Мабуть, щось трапилося. Його футболка на спині та руки всі подряпані, і все в крові. Мені страшно уявити, звідки це все… Але ж він живий!

– Він викинув мене з вікна! – пирхнув мені дампір. – Він намагався вбити тебе! Мені набридло! Легше вбити його, доки він знову плакса!

– Дмитре… – я розгубився і не знав, як йому заперечити. Потім той факт, що мій дампір таки живий, і дотримався своєї обіцянки… все це напало на мене з новою хвилею. Я обняв його, посміхаючись, як ідіот: – Як добре, що ти живий!.. Я вже злякався за тебе!

***Шин Хафф***

 

Шикі! Що ж ти наробив! Ми ж домовлялися, що ти допоможеш Річчі. Я не думав, що ти намагатимешся вбити цих двох! Коли він посвітив нам у вічі… одразу згадалося те світло лабораторії! Який жах від спогадів! Тому ти зник, Шикі? Тому віддав мені контроль?

Зараз я плачу, мені дуже боляче, я чую, як срібло всередині моєї руки шипить і зачіпає кров. Не відчуваю руки зовсім! І не в силах навіть викинути кіл, я не можу торкатися чистого срібла через повсталу кров!

– Як добре, що ти живий!.. Я вже злякався за тебе!.. – обіймає свого дампіра Лізандр, мало не кидаючись на шию.

Я витираю однією рукою сльози, адже пораненої навіть поворухнути не можу. Лізандр так дорожить їм? А Дмитро готовий на будь-які жертви, лише заради порятунку принца?.. А тепер… через Шикі мене вб’ють?.. Я поклявся, що завжди буду поруч із Річардом, завжди! Хоч би що сталося! Я не можу вмирати… Сльози з новою хвилею наринули, ком образи застряг у горлі.

– Шин… – голос Річарда змушує мене обернутися.

Річчі йде сюди, але від укусу Шикі йому доводилося час від часу спиратися рукою на стіну. Пробач Річард, я не хотів створювати тобі ще більше проблем! Може, якщо я помру, то буде легше.

– Цей Шикі… – Дмитро продовжує коситися на Річарда. – Та він тут не тільки все розніс, а ще й мало не вбив мене! Якби не дерево, за яке я зачепився, то я б точно помер!

Річард підійшов до мене, але відразу впав на коліна. Поблизу я бачу, який він утомлений. Напевно зараз у нього запаморочення, адже таке буває через втрату крові. Укус повсталого набагато гірший за втрату крові.

Річчі без побоювання дістає срібний кілок, що шипить у його руках. Срібло так само боляче на нього діє, але йому байдуже?.. Він витягує кілок з моєї руки і поспішно викидає, наче він просто гарячий метал.

– Річчі! – знову починаю я плакати, хапаючи рукою за його піджак. – Пробач мене! Вибач!

– Я не знаю, як вирішити конфлікт таких масштабів, – зітхнув Річард, глянувши на Лізандра та Дмитра. – Це через мене на вас впала ще більша небезпека, ніж була.

– Але… – Лізандр глянув на Дмитра, бо я боявся піднімати на нього очі – він неймовірно страшним здавався мені в цей момент. – Я… все ж вдало минуло…

– Я буду покараним за дії Шикі, – Річчі взяв мене на руки, після срібла я не зміг би встати. – Звісно, разом із Шином. Такі правила.

– Готовий визнати? – недружньо спитав Дмитро. – Це все через вас трапилося! Якби ти не дозволяв так багато цьому Шикі…

– Я все розумію, але все ж таки вислухуватиму все це трохи пізніше, – відрізав суворо Річард, тримаючи мене на руках. Як, якщо сам ледве стоїть?

– Дмитре… – Лізандр знову привертає його увагу. – Будь ласка, не гнівайся так. Твої рани зникнуть після мого укусу, і…

– Та як ти все ще такий добрий до тих, хто намагався тебе вбити?! – обурено пирхає Дмитро, схопивши його за руку. – Та я ніколи в житті не пробачу цього вашого Шикі! Що він, що Шин – зробило все це одне тіло!

– Це моя провина! – За мене заступається Річард. – Через те, що мене весь час вичитували і весь час пан Дракумор кричав через погано виконану роботу, Шикі подумав, що мені погрожують. Вибачте, якщо зможете, я зазнаю будь-якого покарання.

– Ні, Річчі! – шкода, я не міг зупинити свої сльози, але мені було боляче і страшно на той момент. – Не треба все брати на себе! Я знаю, що сам винен – я не зміг контролювати Шикі!

– Не парьтеся… – похмуро перебив Дмитро. – Винні ви обоє.

– До речі, де Фрейд? – питає Лізандр, обережно обіймаючи свого дампіра, ніби боявся, що йому перепаде, а я намагаюся згадати.

– Ну… – злякано лякаю. – Насправді… Шикі не міг йому протистояти… Тому він вирішив підставити його, і Ватанабе зараз відбуває покарання…

– Лох, – пирхає дампір, пригадуючи Ватанабе. – Міг би втекти та допомогти!

    Ставлення автора до критики: Негативне