15
***Лізандр Дракулус***
Почуття жахаюче, але водночас розслаблюче, воно переслідує мене в останні дні. Проте вже все позаду. Можна не перейматися. Цим я й займався кілька днів – відновлював нервові клітини. А саме – взявши більше віскі. Дуже розслаблює та заспокоює…
Поки Дмитро займався тренуванням, яке він випросив у Фрейда, я залишився з Крістіаном у бібліотеці. Томас би не пустив мене з віскі, тож я йшов тверезим. Крістіан досить потайливий, але дуже розумний – це мене здивувало. Він начебто й на уроки ходить, коли в голову стукне, а тут він мені напам’ять розповів давню теорію вампірів.
– Крістіане, – звернувся я. – Звідки ти так багато всього знаєш?
– Ну… Багато читаю.
– І все запам’ятовуєш?
– Так, цим можу похвалитися, – Дракарій неохоче відповідає, але така його сутність.
– Як твої справи з Фрейдом? – цікавлюся я зухвало, а потім так само посміхаюся: – Можу посперечатися, він доб’ється тебе, хоч би як ти відштовхував його.
– Ну, він найманий вбивця… – нагадує Крістіан, наче це все вирішує. – А я сіра миша. Не думаю, що з цього щось вийде.
– Менше думай, більше дій.
– Це тебе стосується, – зітхнув той, а я здригнувся:
– Ем… про що ти?
– Тобі подобається Дмитро, це очевидно, – говорив Дракарій, не відриваючи погляду від книги. – Але ви обидва ходите навкруги. Він боїться зробити перший крок, аби не злякати тебе, а ти…
– Слухай, я все розумію, але…
– Його запросто уведе хтось інший, якщо будеш ось так ворон рахувати.
– Інший?! – я жахнувся. – Я не збираюсь його віддавати.
– Ти ж знаєш, що у Дмитра були досить інтимні зв’язки з компаніями Вищих?..
– Так, – невдоволено кивнув я, не хочу й думати про це.
– А ще він цілувався із Фрейдом.
І тут ручка у моїх руках розламалася на дві частини від натиску. Крістіан здригнувся, а я намагаюся посміхатися – виходить похмуро, це точно.
– Що?
– Це не те, що ти подумав! – поспішив запевнити мене Дракарій. – У Фрейда була дурна звичка – цілувати жертву перед смертю, такої вже немає. Коли він нападав на Дмитра…
– А ти звідки знаєш?
– Фрейд від мене нічого не приховує. Серйозно… – потім похмурнів. – Тепер я знаю, що таке бандаж не в медичних цілях.
– Чому?! – я практично похнюпив ці слова, але за реакцією Крістіана, я швидше лютую, ніж сумую. – Чому будь-хто може поцілувати мого Дмитра, але не я!
– То йди й поцілуй…
***Дмитро Резонських***
– Та я мало не заснув на цьому нудному уроці, – широко позіхнув Фрейд, спиною спираючись на дерево.
– Ти й так спав, а не тренував мене, – із заздрістю пирхнув я, завалившись на траву, недалеко від нього.
Ми залишилися вдвох, якщо можна так сказати. Крістіан та Ліззі вирушили до бібліотеки. А я вмовив Фрейда потренувати мене і, як можна помітити, з певним успіхом. Тепер ми вирішили відпочити.
– Що робити, якщо Крістіан постійно зникає? – запитав Ватанабе.
– Та одружись уже з Крістіаном і не мороч голову, – я закотив очі.
Тут Фрейд уважно глянув на мене, типу здивувався моїм словам. Серйозно, він так сильно бігає за бідним Крістіаном, посилаючись на якийсь там кодекс вбивці… І ось я ляпнув те, що спало на думку. І тепер він дивиться на мене так дивно, що я навіть не знаю – тікати мені чи ні.
– Ти це… сказав, так?..
– Ні, ти просто телепат і почув мою думку, – іронічно фиркаю. – Звісно, сказав. І що?
– Я хочу одружитися з ним! – несподівано заявив Фрейд досить впевнено. – Якщо ти здогадався про мої почуття, то я зможу одружити з собою Крістіана!
І тут я завмер. Та кожен дурень знає про його почуття! Ну, просто в голові випливли картинки їхнього майбутнього життя. Заходить такий Фрейд, весь у крові, з пістолетами, і репетує так:
– Коханий, я вдома!
– Батько! Батько! – двоє дітей, з рожевим волоссям (ну так я його уявляю) такі підходять. – Ми не можемо знайти маму!
– Чорт, знову…
А потім я дещо зрозумів. Крістіан наш друг, але він практично нічого не говорить про себе. Це дивно, коли навіть не можеш точно сказати, коли його день народження або де він живе; я навіть не знаю його музичні уподобання.
– Перш ніж одружитися, ти хоча б більше дізнався б про нього…
– Народився в 1907 році, в Іст-Енді. На даний момент йому 107 років, старше за мене, як і всі інші. Переїхав до Лондона у 1927, після смерті батьків. Жив та навчався у Південній школі-інтернаті. Потім, десять років тому, таки перейшов сюди, до академії. Я ще не з’ясував, що він робив між академією та інтернатом, але скоро дізнаюся.
– Мати моя рідна… ти як це дізнався?
– Довідався, мені мама допоміг, – усміхнувся Фрейд. – Мої батьки знають, що я закоханий у Крістіана, вони давно бажають познайомитися з ним.
– А сам Крістіан в курсі?
– Ем… ну я ще не зізнався йому… що він моя дружина… – знизав плечима Ватанабе. – Та ну, куди він дінеться?
Не знаю, раніше Фрейд був нахабнішим і самовпевненішим, а лише справа дійшла до кохання, а точніше освідченні в коханні, так він одразу почав віддавати назад. Це кохання змінює людей, чи що?
– Крістіан намагається втекти від мене, як я йому зізнаюся? – склав руки на грудях Ватанабе. – Пізніше поставлю пастку, спіймаю його, зв’яжу та зізнаюся.
– Оригінальний спосіб…
– Не тягти ж кота за хвіст, як це робиш ти, – і захихотів.
– Що? Про що ти?
– Ти ще питаєш… Загалом, головне забрати Крістіана з собою після школи, – підсумував Ватанабе, повернувшись до теми. – Бути в сім’ї вбивць йому може не сподобатися, але я не змушуватиму його працювати. Нехай просто живе зі мною і залежить лише від мене.
– Та ти все продумав, я подивлюся.
– Тобі легше говорити. Ти завжди будеш з Лізандром, нема чого хвилюватися, – я не зовсім зрозумів, причому тут мій вампір, але все-таки він продовжив: – Хоча, якщо він собі королеву не захоче знайти, звичайно.
– Я йому знайду… – похмуро озвався я.
– Не сумніваюся.
– Гей! – Лізандр приземлився на мою спину, обіймаючи за шию. Від несподіванки я навіть підстрибнув. А ось Фрейд його помітив давно, це точно. – Дай себе вкусити!
– Королівські персони взагалі знахабніли, – вигукнув я, закриваючи руками свою шию.
– Один разочок, – просто на вухо вмовляв Ліззі. – Один раз вкушу, мені дуже треба!
– Якого ти так швидко прискакав?
– Ну… – Лізандр глянув на Фрейда. – Пообіцяй, що нікого не калічитимеш.
– Обіцяю, – цокнув язиком убивця.
– До бібліотеки увійшли королівські… Тема зайшла про повсталих, і виник конфлікт про родовід Крістіана. Він пішов геть, я пішов за ним, але не встиг і він зник.
– Хтось образив мого майбутнього чоловіка?! – схопився з місця Ватанабе. – Я вистежу кожного і тяжко вб’ю…
– Ти обіцяв! – вигукнув ображено Ліззі. – І… чоловіка?
– Я обіцяв не калічити, – і тоді той зірвався з місця. – Але не вточнив кого.
Ми з Ліззі залишилися разом, мало не обіймаючись. Точніше, це він мене обіймав, а я подумав: Ватанабе ж пожартував, що буде калічити когось? Інакше буде погано. Дуже погано. Фрейд запальний, і я не сумніваюся, що йому вистачить сил побити вампірів, але…
Не встиг я дофілософствувати, як укус у шию вивів мене з думок. Лізандр боляче вп’явся іклами в мою шию. А шия – це таки болісне місце для укусів! Довелося стиснути зуби і слухняно потерпіти, випив він небагато, міг би й почекати ранку.
– Чому в шию? – спитав я, як ікла відчепилися від моєї бідної шийки.
– Ну… – Ліззі трохи прикрив губи рукою, типу зніяковів. – Так виразніше відчувається твій запах… Ти такий кисло-солодкий…
– З’їж мене повністю, – я почав потирати місце укусу. – Боляче, між іншим. Навіщо мене кусати, якщо ти не голодний? Ти кусав лише вчора.
– Не знаю, мене дещо ще мучить, – він знизав плечима, продовжуючи обіймати мене за шию. – Дивне таке почуття. Кусаю тебе, і начебто минає…
– Тільки не потовстішай, дивися.
– Ти цілувався з Фрейдом, – усмішка Ліззі жахнула мене.
Наче й мила, але аура… кошмар, він виліз із страшного фільму! Дівчинка із «Дзвінку» і поряд не стоїть.
– А я й забув… – посміхаюся. – Між нами нічого немає! Клянуся тобі, Ліззі! У моєму житті ти й тільки ти.
– Сподіваюся. Ми маємо півгодини вільного часу. Давай усамітнимось…
– Навіщо?
– Ну… а ти здогадайся…
– Е?
– Пішли до кімнати, – Лізандр підвівся, і потягнув мене за руку за собою.
А я все ще не розумів, чого раптом він хоче усамітнитися. І відмітив про себе, що такий як Лізандр – ідеальна пара, не дарма на нього вішаються дівчата. Він добрий, дбайливий, дуже розуміючий та може бути наполегливим. Знаєте, він найідеальніший король у світі, за моїми мірками. Його слабку сторону доповнюю я, тобто він зовсім не вміє захищатися. Нічого, це йому й не так то й треба, я завжди буду поряд.
Може здатися, що він надто м’який. Оманливо. Він має певну здатність розбиратися в оточуючих і ситуації, тому до деяких він добрий, що б йому не скоїли. До того ж він вміє прощати. Так! Чого це я його хвалю? Він п’яниця, а також…
– Про що ти думаєш? – відволікає мене Ліззі, і я навіть не помітив, як ми вже стоїмо перед моєю кімнатою.
– Неважливо, – за звичкою я подався вперед, сам не розуміючи, чому це розхвалив Лізандра.
Так, мені він подобається. Це безперечно так.
Ліззі швидко зачинив двері, а потім глянув на мене. Трохи почервонів, а я не розумію чого він хоче.
– Я дуже хочу…
– Бери що хочеш, – ляпаю я, закинувши руки за голову.
Він поклав руки мені на плечі, торкаючись губами до ключиць. І як вкусить! Мені не дуже боляче, спочатку легке поколювання, а невдовзі дивна хвиля, що утихомирює. Від цієї дії я відступив назад, спираючись спиною об стіну і почав чекати, поки мій принц нап’ється.
Але він опустився нижче. І нижче… Спочатку мені було байдуже, як він розстібає сорочку, вибираючи місце, де б знову вкусити, при цьому покриваючи шкіру легкими поцілунками… поки не дійшло, що від ключиць униз він опускається ще нижче. І, найголовніше, це мені дуже подобалося.
І ось він уже на колінах. Відчуваю гаряче дихання внизу живота. Гаразд, будь що буде. Я готовий до того, що б Ліззі не захотів – я ж його дампір, правда?.. Тому не страшно, якщо він потягнувся до ременя, щоб…
Стукіт у двері. Чорт! Лізандр швидко піднявся з підлоги, типу ми всі пристойні. Але тут же притулився до мене, наші губи зіткнулися. Ми поцілувалися! Вперше в житті! Я розгубився. Через стукіт у двері довгим поцілунок не був, Лізандр усміхнувся:
– Тепер ти не смієш цілуватися з кимось, окрім мене…
Я не витримую, хапаю його за комір і цілую знову. Сильніше та наполегливіше. Ось тепер це справжній поцілунок! На стукіт не звертаємо уваги, і відриваємося лише коли у мене почало закінчуватися терпіння.
– Ось тепер ми точно зустрічаємось, – усміхнувся Лізандр.
– Дивись, не скигли потім, – я посміхнувся, підходячи до дверей.
***
Сільвер сидів на дивані у своїй кімнаті. Ми з Лізандром перебралися на якийсь час до нього, і бідний хлопець був шокований від нахабних гостей. Бенні з переляканими очима дивився на мене через скельце невеликої банки. Мені здається, він просив більше не влаштовувати таких бійок із ворогами. І не розводити ніжності перед ним, бо він соромиться.
Лізандр улаштувався поряд, з цікавістю дивлячись на вогненну саламандру, немов хоч раз хотів потримати її в руках. Не думаю, що він би її витримав.
– Ви точно добре почуваєтеся? – Сільвер почухав потилицю, мабуть, уже не знаючи, як допомогти тим, у кого рознесли кімнату.
– Запитай у Дмитра, – несподівано видає Лізандр. Він взагалі посмілів, коли все-таки зумів стягнути з мене ремінь, поки всі спали. І це було щось. У нього такий язик… – Він був просто несамовитий від люті, я вже подумав, що реально вб’є Шикі.
Так, про що він?.. О, точно!
Агов! Я ж за тебе злякався! Гаразд, політав з четвертого поверху, вчепився за гілки дерев… Це моє везіння. Викинули б мене хоч трохи ліворуч – я б розбився. Цього разу я зрозумів, що мене попереджав Фрейд. Зовсім не кожного можна пожаліти, деякі цього зовсім не заслуговують.
– Та як можна все це терпіти та залишатися таким добрим, ебе вбити хотіли!
– Перш ніж судити їхні наміри, треба замислитись, чому вони це роблять! – каже мені Ліззі, теж мені, психолог. – Фрейд хотів вбити мене не заради вічної краси, а заради щастя прийомних батьків. Жадіт намагався догодити Томасу. Шин би ніколи не наважився такого зробити, а Шикі захищав Річарда. Кожен з них має того, кого вони так чи інакше хотіли порадувати.
– …Убивши тебе, – невдоволено закінчив я думку. – Може, в мене застарілі погляди на життя, але краще дарували б листівки тим, кого так хотіли порадувати.
– Не сперечаюся, мені б також сподобалася ця ідея…
– Так… – Сільвер подав голос, бо ми вже й забули про нього. – Ви зібралися заночувати в мене?
– Так, – я киваю. – У мене ремонт, а у Ліззі поки що небезпечно.
Хоча ми й встигли там з ним розважитись… Наш перший раз – таємний, але пристрасний, і… Офігенний. Я анітрохи не шкодую, що мало не загинув, бо такої подяки не чекав.
– Ви хоч би для пристойності запитали… – Сільві ще тихіше додав: – І нічим непристойним тут не займайтеся…
– Про що ти? – підколюю я. – Ми вже зайнялися, поки всі спали!
Лізандр почервонів і кинув у мене подушку. Сільвер у сум’ятті поправив окуляри, мабуть, уявлення не мав: серйозно я говорю чи ні. І хай думає. Бо принц вже встиг мені відсмоктати, а цим не кожен може похвалитися.
– В тебе є сухий корм для ящірок? – запитую я, адже від почервоніння мого вампіра можна подумати, що він перетворився на помідор. – Чи хоча б м’ясо сире? Бенні голодний, судячи з очей.
– Хіба він не наляканий? – здивувався Лізандр, все ще збентежено відводячи погляд.
– І це теж. Я його не звинувачую.
– У мене тільки кров, – відповів Сільвер. – І чай. Я деякий час жив у світі людей… і навчився готувати лише чай… татові він подобається!
– Бенні не сподобається, – говорю очевидну річ. – Гаразд, тоді я піду пошукаю щось на кухні. Бенні голодний, як вовк, за весь день я не мав часу нагодувати його.
– Обережно, – усміхнувся Лізандр. – Не наткнися на Шикі!
Дуже смішно! Взявши баночку до рук, я пішов із кімнати. Бенні голодний, це головне. У гуртожитку вампірів дорогою мені зустрічалися певні групки, і кожен говорив про «дивні руйнування в дампірському корпусі». Що ж, Бенедикт приховав нашу провину. Знову.
Я вже розслабився, адже цієї ночі немає занять – сьогодні субота. Можна відіспатися на повну. Добре, що рани від падіння затяглися після укусу Ліззі. Чорт, як я радий, що він живий… а ще краще, що ми офіційно разом. І що він повністю в моєму розпорядженні, хоча нічні жителі цього не потерплять… Ой, Стефан і Бенедикт якось уживаються, чим ми гірші?.. Крім статусу, звичайно.
– Тебе точно скоро вб’ють, чого я тільки не чув від Стефана, коли підслуховував розмову адміністрації. Ти хоробрий самогубець, – Фрейд вийшов назустріч, у зубах тримав льодяник на паличці з таким виглядом, ніби йому пофіг на все в цьому грішному світі.
– Цього разу мені пощастило, – зупинив його я, сподіваючись побалакати. – Ахіллесова п’ята Шикі – це його штучне око. Якщо посвітити у нього, то Шин повертається.
– Тебе рятує твоя інтуїція дампіра, – сказав він, а потім закотив очі. – Якби цей придурок не підставив мене, розбивши нову статую та залишивши мене перед одного, то я б і допоміг. Але ця адміністрація гірша за шакалів… Я їм про повсталого, вони мені про покарання. Ідіоти.
– У тебе є м’ясо?
– Яке дивне, а головне, пиздець у тему питання… Щодня в кишенях ношу… – із сарказмом каже Ватанабе і побачив банку. – Це ще що за хуйня?
– Це Бенні, вогняна саламандра, – я гордо піднімаю баночку, щоб Бенні зіткнувся з ним поглядом. – Хіба він не милий?
– Ні. Це гидота. Чому б тобі його на м’ясо не віддати, коли вже такий голодний.
– Мені м’ясо потрібне саме для нього, – пояснив я. – Сухого корму в тебе точно немає?
– Ти знущаєшся? – Фрейд пафосно «перекотив» свій льодяник на інший бік рота, а потім поставив інше запитання: – Крістіана не бачив?
– Ось причепився ти до нього, а…
– Він врятував мене від покарання, вже вдруге рятує… а ще він мій майбутній чоловік, – знизавши плечима, він посміхнувся. – Кодекс вбивці свідчить, що я не маю очей з нього спускати! Досконала залежність не виникає сама по собі, я маю його зв’язати. Але він утік, коли я це озвучив.
– Та він практично невидимий…
– Знаю…
– Шукай тоді в південному саду, там багато троянд і ніхто туди не ходить.
– Ідеальне місце! – очі Фрейда блиснули і він утік.
Якщо подумати, то навіть шкода Крістіана. Він рятує Фрейда, а Фрейд його переслідує. Серйозно, краще б троянди дарував. Хоча, можливо, Крістіану сподобається БДСМ. А мене потягнуло на подарунки щось… Подарувати б Ліззі якийсь букет, щоб наступного разу він дав мені… більше, бо один раз це якось мало.
Бенні зашумів у банці, починаючи лазити по ній колами. Привертає увагу.
– Та йду я тобі шукати жерти, йду… – запевняю його, і попрямував у бік їдальні.
В академії завжди була спільна кухня. Не дуже приємне місце. А звідки береться кров?.. Саме тут! Її з когось вичавлюють на кухні. Іноді можна прийняти кухню за м’ясорубку. Ну, я так думав, поки одного разу сюди не заблукав – культурне місце, виявляється, іноді можна готувати самому, адже не всі дампіри харчуються виключно кров’ю.
Побудована вона дуже великою кімнатою у бежевих тонах, щоб не лякати деяких гостей. «Вампірська кухня» і так звучить, наче гостей зібралися з’їсти. Тому зробили ніжні тони, і зовсім не так страшно.
– Так, стій тут, – я поставив банку на стіл, і Бенні почав спостерігати за моїми діями.
М’ясо опинилося у холодильнику. Ніж у шухляді. Гаразд, можна спробувати порізати м’ясо… а… як його ріжуть? Я витяг невеликий шматок, заморожений такий… Притулив ножик, і ніби камінь намагаюся розрізати! Та що не так із цим м’ясом?!
– Його розморозити треба… – каже хтось осторонь.
– Ну і як його розморозити? – пирхнув я і обернувся.
Спочатку я побачив кота. Зелені котячі очі дивилися на мене першими. Чорний кіт з густою короткою шерстю. Він сидів на руках у якогось незнайомця.
А незнайомець мені не сподобався. Смаглява шкіра, темні зелені очі з грайливими вогниками, а також простодушна, але хитра посмішка. У хлопця волосся дивного укладання – фіолетове, верхівки пасм стирчать, немов у кішки. Одяг мішкуватий, але виглядає дуже… не знаю, мило, чи що? Штани хоч шкільні. А то дивіться, модники!
– Я чув про тебе, – усміхнувся цей хлопець, гладячи кота на руках. – Ти дампір Лізандра. Чесно, я не таким уявляв тебе…
– А ти що за кіт?
– Я Валентайн Чарлайл, – усміхнувся він. – Син хрещеного отця Лізандра, коротше кажучи, родич.
– Та ну, ви взагалі не схожі… – я примружився, щоб розглянути.
– Але ж ми не кровні родичі, – він випустив кота на підлогу, потім підійшов до мене. І виявився лише трохи вищим. – Більше того, я дампір. І, знаєш…
Чого він так тягне? Валентайн усміхнувся, трохи осудливо:
– Це я мав стати дампіром Лізандра.
Він намагається поставити мене в незручне становище! Ой, аматор, чесне слово!
– Хто не встиг – той запізнився.
– Ти справді непохитний… – робить зауваження, зітхаючи, Валентайн. – Знаєш, я тут, щоб зустрітися з Лізандром. Але не думаю, що він захоче мене побачити.
– Чому?
Кіт застрибнув на стіл, мало не довівши Бенні до інфаркту. Бідолашний малюк, від котячих очей біля скла забився в куток. Довелося забрати банку на руки.
– Ліз недолюблює мене, розумієш… – сумно посміхнувся Валентайн. – Не те щоб я був поганим… Ні, просто… Останнім часом наші сім’ї трохи посварилися, і тепер… Ну, коли таке сталося з його батьками… конфлікт залишився…
– Ти про кого говориш? – я не вірю, і не збираюся цього приховувати. – Ліззі не вміє недолюблювати. Пробач, у нього огидна звичка – прощати тих, хто бажає його вбити.
– Невже? – Валентайн хмикає, ніби не засмутився. – Що ж, не вийшло. Не думав, що Ліз залишився ганчіркою.
– Що?..
– Та годі, неначе ти не знаєш… Він надто добренький! Його можна вдарити, а потім вибачитися – він і не пискне. Ох, напевно, через такі мої жарти дитинства він мене й не дуже любить… Звичайно, в обличчя не скаже, адже він ганчірочка.
– Заціпся, – я підняв його кота за хвіст, через що кіт розкричався, як різаний. – Будеш гнати на Ліззі, я твого кота на шаурму поріжу!
Валентайн жахнувся і навіть не знав, що робити. Я кинув йому кота, він так дбайливо впіймав вихованця, ніби йому кинули мільйон доларів. І тут же почалися сюсюкання: «Ути, моє кошеня, цей поганий дампір тебе образив»… фу, бридко. Судячи з очей Бенні – йому теж.
– Як можна так поводитися з паном Габріелем? – Валентайн з жахом подивився на мене. – У тебе в руках страшна лиса ящірка! А в мене граційний пухнастий кіт!
– Не люблю котів.
– Ти взагалі з нашої планети? Усі їх люблять!
– Нах ти сюди прийшов?
– Мені потрібно зустрітися із Лізандром!
– Навіщо?
– Не скажу.
– У мене саламандра голодна, а в тебе майбутня шаурма в руках. Уловлюєш перебіг моїх думок?
– Та що ти собі дозволяєш? – пирхає він на мене, гладячи свого кота. – Пан Габріель не шаурма! Хто взагалі їсть шаурму з кішечок?
– Ну, у нас на вокзалах зазвичай…
– Нелюди!
Я спеціально посміхнувся:
– А ще є акція: «Купи шаурму – збери кота».
– Не слухайте його, пане Габріель! – вперше бачу, як котам прикривають вуха. – Ніхто не з’їсть Вас, мій любий пане!
– Що тобі потрібно від Ліззі? – повторюю я своє запитання.
– Ну… – Валентайн відводить очі убік. – Це трохи особисте… сімейні обставини…
– Ага, продовжуй… – мені якось байдуже, які там обставини, але я йому не довіряю настільки, щоб привести до Лізандра.
– Ти деспот! Я ж сказав, це має бути між мною та Лізандром.
– Вважай, що я його тінь. Або особистий секретар.
Валентайн мало не надувся від такої відповіді:
– Та ти злий! Адже я просто поговорити хочу з ним!
Відвернувшись, я поставив банку з Бенні на стіл, і продовжив морочити голову з м’ясом. Пора б трохи налякати цього Валика! Замахнувшись ножем, який більше був схожий на тесак, я сказав:
– Зазвичай якщо хтось знущається з Ліззі, то я беру і… – різко вдаряю лезом по м’ясу, тим самим відрізаючи від нього пристойний шматок.
Потім обертаюся на зблідлого Валентайна, він дивився на мене з побоюванням. Так, він дуже наївний. Судячи з переляканої морди – повірив. Навіть його кіт виявився розумнішим, дивився так поблажливо, як на ідіота.
– Я не буду й слова поганого йому говорити, – сказав швидко Валік. – Просто мені треба сказати йому щось важливе!
Я швидко відкрутив банку і закинув м’ясо Бенні, щоб він не встиг вилізти. Саламандра був просто у нестямі від радості, нападаючи на шматок м’яса. Хоч хтось задоволений.
***Лізандр Дракулус***
У Сільвера в кімнаті навіть клімат тепліший. Так добре тут перебувати, немов у затишній труні. Так, давно я не спав у трунах, як приписують нам люди… До речі, там темно, тож я не витримав усередині й секунди. Але якби поспати з Дмитром, то… я б відволікся на нього, і… Що я за збоченець останнім часом?
– Дмитро дуже змінився, коли став спілкуватися з тобою, – сказав Сільвер, поправляючи окуляри. – Раніше він був просто роздовбай, а зараз хороший роздовбай.
– А ти давно з ним товаришуєш?
– Ну, я був його першим знайомим в академії, ще дев’ять років тому, – усміхнувся той. – Він зазвичай допомагав мені з хуліганами, тож можна сказати, давно.
– Тобто… Ти знаєш, як йому сподобатися ще більше?
– Деякі люди не так швидко ростуть, щоб починати стосунки, – каже Сільвер, трохи замислюючись. Невже соромиться прямо сказати, що Дмитро просто не розуміє багато натяків і мого слабкого пікапу. – Зараз у нього тільки ти, звичайно… але я не знаю, як би він зробив по-справжньому серйозний перший крок…
– Так, він такий джентльмен, але ми вже зустрічаємося!
– Правда? – усміхнувся він. – Вітаю!
– І перший крок зробив я! Бо вже дістав маячити перед очима і не цілувати мене.
– Але… І ще… – тихо прошепотів той. – Ти забув… ти ж майбутній король, а він дампір. Вам просто не дозволять бути разом. Навіть наш директор змушений приховувати свої стосунки, хоча дуже невдало… Проте його статус не такий, як у тебе… Йому, можна сказати, сходить з рук…
Серце неприємно кольнуло. Це важка правда. Королівські вампіри надто себелюбні, вони так звикли вважати дампірів рабами, що подібні шлюби… це можна назвати ганьбою. Не говорячи вже про стосунки мого масштабу. Так, все потрібно перебити тему!
– А ти? Чому ти не знайшов дівчину чи хлопця?
– Я поклявся, що ніколи не закохаюся і ніколи не одружуся, – дивна відповідь, але Сільвер відповів досить впевнено.
– Що? Як це?
– Коли моя мама померла, то тато дуже страждав. Він сказав, що якщо я не хочу пережити такий самий біль, то не маю закохуватися.
– Але!.. – я вже хотів цілу лекцію розповісти і зрозумів, що не час. – Чому твоя мама померла?
– Це традиція нашого роду. Сім’я Аллістер зазвичай діє за однією схемою: беруть за дружину вампіршу, вона народжує сина, потім її вбивають, щоб синові дісталися всі її сили. Саме так у нашому роді народжуються найсильніші. А я вийшов помилкою, сили не передалися, адже моя мати не сказала одразу, що дампірша. Вона брехала.
– Який жах… – я трохи здригаюся. – А якщо народжується дівчинка?
– Її безперечно вбивають. Сімейству Аллістер потрібні тільки сильні чоловіки… – судячи з голосу Сільвера, йому неприємно говорити про свою родину як про чудовиська але інакше не виходить. – Якби не тато, то мене б також убили. Але він поручився за мене, порушивши правила.
– У тебе є брати?
– Двоюрідні, як належить. Вони сильні, їхніх матерів також убили. І, до речі, дехто вже закінчив академію.
– Зрозуміло, чому ти так сильно любиш свого батька.
– Дуже! – радісно заявив він. – Він не тільки дозволив мені жити, але й завжди був дуже добрим. Взагалі, до помилок на кшталт мене, так не ставляться, але він наплював на ці правила.
Я посміхнувся. Приємно, що Сільвер все ж таки знає про батьківську любов. Адже не кожному з наших знайомих пощастило застати їх живими.
– Тільки ось… – несподівано Сільвер підвівся з місця, помітно похмурівши. – Тато дуже хворий… Але це наша таємниця, нікому не нікому кажи. Напевно, тому я досі тут, в академії. Він не хоче, щоб я бачив його слабким. Що може бути гірше, вірно?
– Я не знав!.. – я ахнув, адже герцог не виглядає хворим. – Сільвер, може, йому просто потрібен хороший лікар?
– Тато на лікуванні, але… – він підійшов до вікна. – Мені однаково не по собі… У тебе було почуття, ніби ти хочеш допомогти за всяку ціну, але… у тебе недостатньо для цього сил?
– Так, я тебе розумію, – кивнув я і посмішка спала з обличчя. – Але якщо немає сил, то треба домагатися всього… розумом, чи що… Я намагаюся вижити, хоча сил як таких у мене немає. Але в мене є моя кмітливість, і я до кожного намагаюся знайти підхід. Треба намагатися, виходячи з того, що в тебе є.
– Ти просто добрий від природи, – Сільвер зазирнув у вікно, а потім витріщив очі. – Е? Чому під вікнами Крістіан тікає від Фрейда?
Я засміявся. Фрейд не дуже вміє підкатувати, скоріше перегинає палку. Зате це так весело виглядає збоку!
– Не звертай уваги. До речі про палких шанувальників… Навіювання з Брендона Річард вже зняв, – згадалося мені. – Ти готовий знову зустрічати того злого блондина біля входу в клас?
– Мені було страшніше бачити його добрим, – зізнався він, відчиняючи вікно, щоб упустити свіже повітря. Потім підійшов до робочого столу, щось намагаючись знайти в скриньках. – Я тут порився у деяких досьє учнів… Не те щоб шпигунів, а так, стало цікаво… у нас не так багато сиріт навчається… Але Дмитро потрапляє під список круглих сиріт… і…
– Але в нього є батько. Щоправда, його особистість нікому не відома.
– А може, його батька вже немає? – запропонував теорію Сільвер, простягаючи мені копію документа. – Досьє писав сам директор, навіщо він підмінив відомий факт? Зазвичай пишуть «неповна сирота» чи «немає опікуна».
– Але… Пан Дракумор не міг би без причин написати неправду, – тут я замислився. Такий факт є маловажливим, але якщо справа стосується Дмитра, то мені цікаво, чому приховали існування його батька.
– Гей, дурники! – Фрейд застрибнув прямо у вікно, потягнувши за собою і Крістіана, вже явно розтягнувши йому рукав чорного светра. Варто їм зістрибнути на підлогу, як найманець продовжив: – Мене знову врятував Крістіан від роздерття адміністрацією за статую, і тепер я знову його спіймав!
– Я один не розумію такої логіки?.. – запитав Сільвер, я його підтримав.
– Не один, – погодився я.
– Та що у вас із логікою? – обурився Фрейд, надійно закривши вікно, явно боячись втечі похмурого Крістіана. – Якщо тягати за собою того, кому ти двічі винен, то явно виявляєш подяку! Ну, а ще він покохає мене! І стане цілком залежним від моїх рішень!
– Ти тут ненадовго, забув? – нагадую я. – Скоро знову поїдеш із батьками.
І тут Фрейд зблід, дивлячись на мене так, ніби вперше бачить. Невже він сам не здогадався, що скоро закине Крістіана через свої переїзди та небезпечну роботу?
– Точно… – він глянув на Дракарія, тільки останнього їхнього розлука взагалі не цікавила, судячи з пригніченого вигляду бранця маніяка. – Крістіан, що ми робитимемо?
– Житимемо далі, – лаконічно та буркотливо кинув він.
– Зараз ти говориш так, але варто тільки нам розлучитися, то все! Все зникло!
– Що зникло?
– Ем… все… – Ватанабе сам не зрозумів, що зморозив, але незабаром усміхнувся своєю шаленою усмішкою: – Може, тобі набридло тут перебувати? Я можу забрати тебе із собою. Будеш повністю мені підвладний.
– Ні, – дивно, але на Крістіана його маніакальність ніяк не впливає.
– А якщо так? – і тут Фрейд спрямовує на нього пістолет!
Я і Сільвер зірвалися з місця, відштовхуючи його руку зі зброєю убік, якщо стріляти, то не в Крістіана!
– Ти з глузду з’їхав?! – фиркаю я.
– Можна подумати, я вистрілив би! – Фрейд невдоволено закотив очі. – Ну, може… і вистрілив… мені особливо без різниці когось вбивати.
– Та не переживайте, – зовсім спокійно відповів Крістіан. – Він блефує. Принаймні, що уб’є мене чи вас.
– Міг би промовчати! – звив Ватанабе, і ми з Сільвером зітхнули з полегшенням.
– Багато народу зібралося… – До нас увійшов Дмитро, і насамперед я налетів на ящірку, що обідає в банці. По-моєму від моєї різкості злякалася як сама саламандра, так й Дмитро.
– А яке м’ясо він їсть? А скільки спить? І чому його не гнітить банка?
– Будь-яке, багато, не знаю, – видає відповіді одразу Дмитро. Він посунувся убік, показуючи на двері. – Там до тебе прийшов якийсь чувак, назвався… якимось там родичем… Все що я запам’ятав, то це те, що він мені не подобається.
І тільки тоді я побачив поряд із ним із Валентайна. Ось кого я не очікував побачити. Звісно, родичі ми з ним лише на словах. У дитинстві, коли він із сім’єю приїжджав, то постійно знущався з мене. Щоразу я прощав його – він так переконливо казав, що готовий бути толерантним. Так, і скільки разів я так просто траплявся на цю вудку? Ну це ж я.
– Валентайн? – видаю я з подивом, але все ж таки видавив доброзичливу посмішку: – Давно не бачилися. Чим зобов’язаний?
– Ну… – невпевнено тягне він, гладячи свого кота. – Розумієш… Тут одна річ…
– Це що, Габріель на твоїх руках? – я одразу впізнав цього кота.
– Пане Габріель, Вас розкусили, – хихикнув Валентайн, випускаючи тварину з рук.
Кіт стрибнув на підлогу, і потягнувся вгору, стаючи людиною. Дмитро аж здригнувся… здогадуюсь, як він цього кота зустрів. Габріель Іонеску – Вищий вампір родом із Румунії. Він був другом Олександра, їх навіть хотіли одружити за домовленістю, тому він трохи старше за всіх у цій кімнаті. Носить звання вампірського графа. Я ж знаю, що він давно зв’язався з чарівниками і вміє перетворюватися на кота. Не дивно, що Валентин його дампір – вони обидва ще ті кошатники.
Габріель – вампір. Він так само ненавидить сонце, як і я. Але, на відміну від мене, він не хотів би до нього звикнути. Брюнет з каламутно-зеленими очима, а також намагається робити начісування котячих вушок. Я люблю тварин, але не став би наслідувати їх.
– Значить… – кажу я, поки ми з цими двома в коридорі та наодинці, – ви прибули заради грошей?
– Як грубо! – Габріель склав руки на грудях. – Мені й так було нелегко просити тебе про таке. Наш сімейний бізнес весь побитий, крім тебе немає жодної надії.
– Ви хотіли поговорити про це наодинці, бо соромитеся?
– Ні, – Валентайн покосився на двері. – Дмитро страшний.
– Він підвісив мене за хвіст і назвав шаурмою, – поскаржився Габріель. – Я ніколи не розумів твого смаку. Втім, не має значення.
Я точно знаю, що зараз усі стоять за дверима та підслуховують. І точно знаю, як чітко все чує Фрейд з його слухом. Але все-таки, ці гості – мої друзі, вірно ж?
– А ще! – Габріель посміхнувся своєю трохи гордовитою усмішкою. – Я хотів запропонувати тобі вступити до моєї родини.
– Чого?..
– Не роби вигляду, ніби не розумієш про що я. Ми так давно знайомі і добре ставимося один до одного. Наші сім’ї не будуть проти. Ти майбутній король, а я родом із довіреної придворної родини. Чому б не відкинути всі сумніви та не пов’язати наші життя священними узами? Уяви: ми разом, поряд і назавжди!
До такого мене життя не готувало. Він натякає на те, що я подумав?
– Чого?! – двері відчиняються, мої друзі видають себе і не соромляться.
Взагалі, Крістіану було якось до одного місця з таким сталевим самовладанням, Фрейд веселився, Сільвер недорозумів ситуацію, а Дмитро обурився, не відпускаючи банку з Бенні.
– Це ще що за пропозиція? – він дивиться так суворо, що мені мимоволі хочеться кинутися йому на шию. – А нічого, що він мій хлопець, га?!
– Ну і що… – знизав плечима Габріель. – Що це за дискримінація? Я хочу прийняти Лізандра у свою сім’ю, і тоді ми будемо разом…
– Та він дивний, – Фрейд не соромиться говорити думки в обличчя. – Який нормальний чоловік прийде сюди, щоб просити руки вже зайнятого хлопця?
– Що?! – скрикують обидва коти.
– Ви не так мене зрозуміли! – вигукнув Габріель. – Я про свій бізнес! «Увійти до сім’ї» означає стати партнером!
– Оу, так от воно що… – я сам почував себе незручно, але викрутився. – Ні, я не думаю… Ну, чи розумієш… я ніби не займаюся бізнесом…
– Як?! – здивувався Іонеску. – Стривай, але…
– Я в майбутньому король, – знизав плечима я. – Ну, і не бачу себе в бізнесі… Мене запросто обдурять навіть діти.
– А, фух, – зітхнув Дмитро. – Я б його і не одружив… і не дав би заміж за такого… як ти…
– Що це означає?! – образився, звичайно, себелюбний Габріель.
– За шаурму – ні!
– Я кіт!
– Де різниця, де?!
Тепер ясно, чому вони вважали Дмитра страшним… Я зітхнув:
– А що у тебе за бізнес?
– Продаж чарівних артефактів, – відповів Габріель, скоса дивлячись на Дмитра, наче лякається одного погляду мого дампіра. – Законно переправляє через усі країни, крім африканських (місцеві шамани не хочуть співпрацювати) будь-який артефакт за певну суму.
– Ого, це, напевно, прибутково, – кажу я, але насправді не маю уявлення, що роблять у такому бізнесі. – Але що ж пішло не так, якщо у вас скінчилися гроші?
– Насправді… – зітхнув трохи сумно Іонеску. – Ці тупі контрабандисти. Вони напали на пару наших суднових перевезень, пограбували, і в результаті ми зазнали багато збитків.
– Контрабандисти на артефакти? – перепитав я. – Це непрості хлопці… Може, їх треба якось позбутися?
– Як?
Фрейд хихікнув:
– У моєму розумінні, позбутися означає вбити.
– Що в тебе за друзі?.. – злякано спитав Валентайн.
– Зі своїми видами тарганів у голові, – сказав Дмитро. – Ви що, приїхали сюди лише заради грошей? З Румунії? Та ну! Стільки витратити на дорогу, і заради того, щоб розповісти про брак грошей?
– Цей біснуватий має рацію, – усміхнувся Фрейд. – Викладайте все, інакше…
Він націлився на них пістолетом з такою кровожерливою усмішкою, що гості, звісно, залишилися з жахом. Так, подумають, що я з якимись маніяками дружу… Крістіан рукою опустив пістолет Фрейда, за що дякую йому.
– Гаразд, – Габріель насупився. – Звичайно, нас ще привели чутки про пов’язаних кров’ю.
– І ось навіщо ви тут, – пирхнув Дмитро. – Вирішили подвійний куш зірвати?
Як грубо! Але його грубість часом так заводить… Особливо, коли він сильно хапає мене, а потім… Чорт, Лізандре, годі вже!
– Та ми просто спитати хотіли! – гаркнув Габріель. – Я що, взагалі збожеволів, щоб робити замах через сумнівну «вічну красу» на майбутнього короля?!
Фрейд демонстративно відвернувся, мовляв, не намагався нікого вбивати.
– Що це означає? – запитав Дмитро. – Сумнівна вічна краса?
– Ну… – Іонеску здивувався такому питанню, наче ми мали зрозуміти. – Кров вампіра, який із кимось пов’язаний, може й убити… Якщо випити її, доки він ще живий. А потім той, кому все ж таки вдалося добути вічну красу, може запросто продовжити життя своєю кров’ю іншим нічним мешканцям. Тобто навіть такого красеня, як я, спробують прибити, хіба ні? Ці справи дуже тонкі.
– Цього в книзі не було написано, – зауважив я.
– Гей, я займаюся артефактами в Румунії, у нас там Батьківщина вампірів! До того ж, багато чарівників люблять розказувати цікаві речі, – нагадав Габріель. Справді, там якось все більше відомо. – Мені здалося дивним запитати про пов’язану кров через лист. Раптом радикалісти чи опозиція його перехоплять? Тому ми легко дісталися. У формі кота можна платити за одну людину – Валентайна.
– І пан у своєму котячому вигляді такий милий! – заявив Валентайн, згадуючи цей вигляд.
– А зазвичай я зовсім не милий? – гостро сприйняв Габріель.
– Слухайте… – говорю я. – Якщо вам потрібні гроші, то я можу зняти трохи зі свого банківського рахунку… І ще треба щось зробити із контрабандистами. Думаю, послуга з перевезення артефактів буде корисною у майбутньому, коли трон займу я, а не мій дядько.
– Контрабандисти це вам не одне судно, що грабує, – заперечив Сільвер. – Це ціла компанія, і якщо є свої кораблі, то не маленька компанія.
– Так можна й війну розв’язати, – зауважив Фрейд.
– Залишати все теж не можна, – не заспокоююсь я. – Ми знаємо, що вирішення будь-якого питання передбачає всебічний аналіз причин, які шукають, які роблять можливим існування досліджуваної проблеми. Розшукуючи ефективні способи боротьби з контрабандою, необхідно розуміння схеми контрабандного бізнесу, що реально працює, існуючого в законодавчому «зазорі». І на відміну від останнього, відпрацьовані роками сірі та чорні контрабандні схеми, ефективні і завжди приносять реальний прибуток замість можливо обов’язкових проблем при законному декларуванні.
Всі дивилися на мене здивовано, але я вже проаналізував ситуацію:
– Ви перепродаєте ваш товар за територією Румунії, і далі здійснюєте заміну своїх товаросупровідних документів, де занижуєш реальну вартість вантажу. У такому «новому вигляді» ваш товар проходить усі митні перипетії, і, у разі відсутності подальшої перевірки з боку правоохоронного блоку, митниці, ваша занижена вартість обернеться для вас реальним прибутком. Ви ризикуєте, але ви отримуєте. Очевидно, що ця схема і їй подібні існує завдяки не тільки суб’єктивним, а й об’єктивно-реальним передумовам, що ховаються в сучасному законодавстві. Так от, якщо ви займетеся пошуком потрібної схеми, це вирішить безліч проблем. Яким маршрутом найчастіше пропливають контрабандисти? Як вони дізнаються про ваші шляхи? Потрібно поморочити голову.
Настала якась тиша. Габріель замислився над моїми словами. Здається, такий варіант йому підійшов:
– Ну, люди не знають про такі переправи, тому… Так, мабуть ти маєш рацію… Я дуже здивований такими знаннями.
– Хороший король має бути ще й добрим заучкою, – кажу я. – Інакше я не зміг би утримувати вампірів.