***Жадіт Рефас***
Я не пам’ятаю минулого, неначе одразу родився в дитячому будинку. Я й досі не можу сказати, хто мої батьки. Факт у тому, що я був їм потрібен, як третя рука. Мені довелось народитися в Марокко, де вампірам зазвичай немає життя – вічна спека і сонце. Те, що я незвичайна дитина здогадалася, мабуть, одразу.
Мене закинули у темну сиру кімнату, а саме у підвал. Залізні двері зачинили мене у цій холодній могилі. Мені було чотири роки. І було дуже страшно. Я бив залізні двері кулаками до крові й ридав, благав випустити мене. Я не хотів залишатися в повній темряві.
«Тут нікого немає, годі кричати!» – казала мені моя підсвідомість, яку я ніяк не хотів слухати.
Мене лякала перспектива самотності у підвалі більше, ніж просто сидіти під замком.
– Випустіть мене! Будь ласка! – кричав я, намагаючись якомога голосніше стукати по дверях. Мені страшно.
І самотньо.
Кілька днів я просто плакав і кричав, намагався шуміти, не відходити від дверей. Поки голос не охрип, зірвався, і я більше не міг кликати на допомогу. Мої руки заніміли і страшенно боліли. Втома валила з ніг. Навіть не знаю, якби я був людиною, як швидко я помер… Напевно, в страшних муках.
Лежачи в темряві, серед холоду, на крижаній землі, я повністю втратив відлік часу. Ніхто не приходив по мене. Я не знав коли день, а коли ніч. Усі секунди здавалися швидкоплинними.
Один. Я був зовсім один. Мене мучив голод, але я не вмирав від нього. Терзали біль, але недостатньо, щоб кричати. Єдине, що змусило мене зовсім відключити мозок – усвідомлення цілковитої самотності. Нема нікого, хто допоможе, врятує, випустить мене… Тільки я один.
Я думав, що помру тут, так і не побачивши світла. Я думав, що краще б я був людиною – тоді б смерть прийшла вже давно і куди швидше. Напевно, тоді я просто не хотів залишатися на самоті.
Не встиг я зрозуміти, як минуло кілька років…
Не знаю точно скільки, але тоді моє тіло припинило рухатися, я нічого не відчував. Лише самотність та втому. Немов той момент, коли ось-ось заснеш, але сон ніяк не приходить.
Поки двері не відчинилися. То був Томас, хоча на той час – чорна тінь. Він побачив мене в такому жалюгідному стані. І не вбив.
Ні. Він врятував мене! Він забрав мене звідти, з цього пекла, зі словами:
– Ти ніколи більше не будеш самомтнім.
Я більше не був. Він забрав мене з собою до Англії, де я побачив нове життя. Те життя, в якому був Том – поруч із ним я більше ніколи не був зовсім один. Ніколи-ніколи! Я по-справжньому люблю його, тому навіть ціною свого життя не дозволю йому страждати. Навіть якщо він захоче піти проти когось, я піду за ним лише тому, що люблю його найбільше у світі. І якщо треба, помру також із цієї причини.
***Дмитро Резонських***
– Не вбивай його, – сказав Том. – Жадіт – моє життя! Я люблю його!
Чорт, вони хотіли нас вбити, а тепер вирішили стати Ромео і Джульєттою?! І взагалі, вони поранили мого Лізандра! Хіба це можна пробачити? Це замах на майбутнього короля…
– Відпусти його, будь ласка… – несподівано наказав сам майбутній король.
Я здивовано подивився на Ліззі. Хоч пошарпаний, але він залишався безстрашним. Поранена рука кровоточила, а він намагався не подавати виду, як йому боляче, щоб не роздратувати мене ще більше. Аж серце стислося від цієї картини.
Лізандр підійшов до Томаса. Це здивувало нас усіх. Нехай цей Томас хоч щось спробує зробити!
– Ти більше ніколи не посмієш нападати на нас, – сказав Ліззі, дивлячись йому в очі. – Повтори!
– Я ніколи більше не посмію нападати на вас, – повторив Том рівним тоном.
Здається, це було навіювання. Але я спитав:
– Ти зібрався пробачити їм? Вони намагалися тебе вбити! Ти поранений! – схопивши його за цілу руку, я відчув, як він стиснув пальці, вхопивши мене, ніби злякався, але не за себе…
Я знову бачу те, чого немає…
– Як майбутній король, я повинен давати другий шанс кожному, хто того заслуговує, – відповів мені Лізандр, наче виправдовується. – Вампіри завжди нападають один на одного, це природа хижаків. Деякі роблять подібне по дурі, а інші з жорстокості. Ці двоє не схожі на жорстоких убивць, Дмитре. Вони… Як ми з тобою! Ні, навіть крутіше! Вони мають стосунки, побудовані роками… Вони ж закохані!
Я зітхнув. Пожежа в душі пройшла, тому я відпустив Жадіта. Хлопець зірвався з місця, підбігаючи до Томаса, і схопився руками за його піджак, наче дитина, яка знайшла маму. Томас швидко схилився, цілуючи свого дампіра в губи з ніжністю. А потім, відірвавшись один від одного, вони, певне, згадали, що не у власній кімнаті.
Вампір та дампір, значить?.. Це, звісно, часто зустрічається, але дивно, що вони не приховують свої стосунки.
– Ми понесемо будь-яке покарання, – здавлено, але покірно сказав Томас.
– Ну… Це може залишитися між нами, – несподівано посміхнувся Лізандр. – Ми можемо стати друзями.
– Стати друзями після цього? – здивувався Том. – Так ми тебе поранили! Хотіли вбити!
– Рана – це не страшно, адже я живий, – і миленько посміхнувся мені, хоча я хотів би його стукнути (але не можу): – Не злись, ти страшний, коли злишся.
***Лізандр Дракулус***
І зовсім я не наївний дурник, яким мене тепер вважає Дмитро, судячи з його скептичного погляду. Я просто не хочу бути королем, який турбується тільки про себе. Якщо є шанс отримати вічну красу і молодість – та будь-хто міг би ризикнути! Погано це чи ні – не має значення!
Як шкода, що я думав про це зовсім трохи, бо поряд був той, через кого я зважився знайти таємну кімнату. Як наївний ідіот.
Я просто захоплений Дмитром! Ми знайомі не так давно, але я вже готовий довірити йому життя. Він шибеник, але дуже вірний шибеник. У мене були брати, однак вони загинули в Опівнічній різанині. З того часу мені здавалося, що я вразливий для всього світу. Тепер у мене почуття, наче ми з Дмитром рідні, наче я захищений. Про що це я? Я зізнаюся собі, що мені подобається мій власний дампір… Але якщо я несподівано відчув до нього такі теплі почуття, це ще не означає, що можу досягти взаємності…
Він, мабуть, навіть не думає про мене як про… Ну… Не як про можливого хлопця… Якби я міг загадати бажання, все могло б змінитися. Бо бачити його так близько, відчувати запах та ловити на собі погляд блакитних очей так хвилююче! Як би я хотів стати для нього всім. Навіть якщо я майбутній король, а він мій захисник. Мені все одно.
З раною на руці розібратися вдалося швидко – вкусивши Дмитра за зап’ястя. Його кров неймовірна! Солодка, лише трохи гіркувата. Може, я просто по вуха закохався, бо ідеалізую навіть його кров?.. Ми, вампіри, відчуваємо у крові різні смаки, але те, що у Дмитра… Я просто хочу цього дампіра. Повністю. Здається, мене занесло…
Запізнення на урок ми з Дмитром пояснили просто – нібито затримались в бібліотеці, щоб допомогти Томасу. Мені вперше в житті довелося переодягатися за двадцять секунд…
Бенедикт кілька хвилин перекидався фразами з Дмитром, посперечатися ж треба, але пробачив нас і відправив на свої місця.
Після уроку Дмитро навис над моєю партою, весь такий сексуальний… З виразними ключицями, які мені видно через розстебнуті верхні ґудзики сорочки. Ну, і чому після спроби вбивства я пускаю слину на цього розкішного дампіра?!
– Дякуватимемо йому?
Я надто задивився на контури його губ і не відразу зрозумів, чого він хоче. Це було видно на моєму обличчі. Дмитро продовжив через секунду, мабуть, прийнявши мою розсіяність через недавній замах:
– А ти ще не зрозумів? Той, хто допоміг знайти таємну кімнату. Якби не він, ми б довго безцільно бродили бібліотекою.
– А хто? – спитав я, не розуміючи.
Ось навіщо ти розстебнув верхні ґудзики сорочки? Щоб я милувався ключицями, так?
– На уроці не було двох… Якщо не рахувати Фрейда, то одного. Не дивно, що ти не помітив, зазвичай, що він є, що ні – ніхто не помічає, – відповів Дмитро.
– Про кого ти?
– Крістіан.
– А… – я почав швидко оглядатися на всі боки. Справді, його не було в кабінеті. – То був він?..
– Ну, він непомітний та найчастіше проводить час у бібліотеці, правда ж?
– Думаєш, він усе ще там? Справді, треба подякувати йому.
– Не зовсім…
Дмитро провів мене кудись угору сходами, взявши за руку. Мої серце і душа погрожували вискочити на волю від одного лише дотику. Поки ми йшли сходами у вежі, я вже раз сто впадав у прострацію через Дмитра. Я не питав, куди ми йдемо, цікаво буде самому побачити. Або я просто насолоджувався моментом.
Виявилося, в академії є вихід на дах. Він захований у вежі. Якби ми не вміли ходити по стінах, то впали б, скоріше за все, вниз. Але саме на краю цього незручного для прогулянки даху стояв Крістіан. Спиною до нас, звісно, щось розглядаючи у небі. Зірки… Навіть похмурі типи люблять зірки, он як…
– Привітики! – нетактовно почав Дмитро, цим самим злякавши Крістіана.
Той повернувся до нас із подивом у чорних очах. І одразу ж насупився. Схоже на реакцію їжачка – випускати голки, щоб його не чіпали.
– Дякую, що допоміг дізнатися, де таємна кімната, – сказав Дмитро.
– Я?.. – тихо промовив той.
– Ми все знаємо! – бреше, але посміхається.
Він ідеал.
– Тоді нема за що… – відвернувся Крістіан.
І справді нелюдимий.
– А звідки ти знав, де ця таємна кімната? – спитав уже я, а то неввічливо не вступати в діалог.
– Я її давно виявив, – зізнався Крістіан, не повертаючись до нас. Поганий тон, до речі. – Я проводжу в бібліотеці весь свій вільний час, і його вистачило на пошуки кімнати.
– А бажання? – із очевидним інтересом спитав Дмитро. – Ти загадав його, так?
– Це дитячі казки, – приречено зітхнув Крістіан. – Чарівної кімнати не існує. Місце, яке всі сприйняли за таємну кімнату, насправді старе книжкове сховище.
– Руйнівники міфів у справі, – зітхнув мій дампір, розчарувавшись.
Я теж розчарувався. Мені хотілося б загадати бажання і стати Дмитру найближчим вампіром на світі… Але, схоже, доведеться справлятися самому.
– То була правда, що ви пов’язані кров’ю? – несподівано запитав Крістіан.
– Тільки не кажи цього друзям! – стурбовано попередив я.
– Хіба що вигаданим… – закотив очі той.
Дмитро глянув на мене знизу нагору. З таким виглядом, що я зрозумів – він чекає від мене дій. Ну добре! Хоч душу тобі продам, адже ти мені дуже подобаєшся! Та й Крістіан непоганий хлопець, тому…
– Будь нашим другом, – сказав я.
– Я?.. – від несподіванки той обернувся до нас.
– От тільки не треба говорити нам на кшталт: «Ні, залиште мене одного», – Дмитро перекривив його похмурий тон. – І не думай, що ми такі поверхові ідіоти, як королівські. Ми не вважаємо дурним того, хто нам допоміг.
– Ви самі не знаєте, що кажете, – швидко відмахнувся Крістіан, розвівши руки. – Ви хоч розумієте, як вас можуть зацькувати ці королівські, дізнайся, що ви спілкуєтеся з місцевим любителем повсталих? Я начебто вже думаю світ захопити з їх допомогою. Чого тільки про себе нового не дізнаєшся, коли послухаєш чужі розмови!
– І що нам тепер у кожного думки питати з ким дружити, а з ким ні? – обурено спитав я. – Якщо їм так завгодно, то нехай кажуть усе, що тільки зможе придумати їхній примітивний мозок.
Крістіан трохи замислився. Вперше я не бачив його вродженої похмурості. Він просто не хоче терпіти глузування, тому ховається в тіні. Це не вихід, але якщо вампіру хочеться спокою, хто посміє його засуджувати?
– Ви дивні, – різко сказав Крістіан. – Особливо ти, Лізандре. Принцу належить пишатися собою, спілкуватися з Вищими і не думати про інших… Загалом, гаразд, будемо друзями.
Я посміхнувся, відчуваючи непідробне щастя. Люблю заводити нових друзів!
– А зараз я хочу побути один, – буркливо відрізав Крістіан.
– Ок, до зустрічі! – помахав Дмитро.
Я відчував якусь гордість. Насправді, хороші вампіри ховаються не на поверхні, так само як і люди. Потрібно дивитися не на поведінку – похмурий, злий, розумний чи тупий – вся сутність усередині. Там, у душі.
***
Сьогодні я знову вирішив прийти до Дмитра в кімнату. Мене вражає, що він живе в такій скромній комірчині, але це його не турбує. Він просто сама досконалість, тому й не дивно – це логічно, як на мене. Ще в його кімнаті є якась саламандра, така мила, сидить у тераріумі і дивиться на мене. Мило було назвати її Бенні, на честь Бенедикта. Дмитро не зізнається, але він буває сентиментальним.
– Знову бухатимеш? – відволікає мене від споглядання на ящірку Дмитро.
Ну, так… я люблю випити, але він каже так, наче я затятий алкоголік! Ах так, він мене вже так називав. Разів так… сто. І взагалі, те, що в мене в руках пляшка вина – це ще не означає, що я буду саме бухати. Так, вип’ю трошки. Одну пляшечку.
– Зовсім трохи, – вголос говорю я, посміхнувшись до Дмитра.
– Ти так все королівство проп’єш, – кинув він, зариваючись у подушках.
Здається, він збирався спати. Спати? Без мене? Ну так, звичайно! Так я й дозволю!
– Агов, не засинай, коли я поряд, – стрибнув я до нього, адже подібна близькість, на щастя, вважається для нас нормальною. – Як гадаєш, той поєдинок на мечах, що нам приснився – це той самий, що відбувся між тобою та Жадітом сьогодні?
Дмитро вдав, ніби задумався. Не дуже вдало. Здається, тільки я дійшов такого висновку. Мій дампір мрії знизав плечима, наче сам нічого не знає, та відвернувся.
– Навіть не знаю, що на мене найшло. Якоїсь миті, ніби щось мною рухало, і перш за все хотілося одного – врятувати тебе від усього. Навіть якби довелося вбити Тома і Жадіта…
– Напевно, це й малося на увазі, що дампір пов’язаний кров’ю з вампіром захищатиме його до останнього подиху, – здогадався я, притиснувшись до його спини. – Не так погано, ми ж залишилися цілими і неушкодженими.
– Якщо хтось дізнається, що ми пов’язані, то тобі загрожуватиме ще більша небезпека. Як виявилося, вічна краса для вампірів така важлива, що їм начхати: нападати на принца або простолюдина.
– Ох… – зітхнув я, обережно притулившись і до його руки. Дмитро нічого дивного не помічав, отже всі мої жести для нього прийнятні. – Але Крістіан точно нікому не розповість про це. Том і Жадіт теж, вони зрозуміли урок на все життя, та й моє навіювання досить сильне. Викладачі повинні зберігати мовчання. Сільвер не схожий на того, хто всім розпатякає, йому і нікому по факту.
Мені здавалося, що це я сам себе намагався втішити, а не переконати Дмитра. Як би там не було, з нас двох я – марний. Так, я не вмію битися, захищатися і тому почуваюся тяжким тягарем. Зате яким тягарем – важливим! Правда… Крім титулу в мене немає нічого. Хіба що кохання до Дмитра, але воно так несподівано виникло, що я сам трохи злякався.
– А може, в книзі ще щось сказано про кров вампіра, який став пов’язаним? – спитав у мене Дмитро, повернувшись до мене і прибравши з мого обличчя пасмо волосся. Так ніжно… – Ти ж не перший такий, решта якось викручувалися із ситуації.
А він має рацію. Мабуть, вже траплялися подібні випадки, незважаючи на заборону, і хтось же повинен був давати пораду або щось таке.
– Це в мене в кімнаті, – сказав я. – Ходімо? Поки ще можна.
Ми з Дмитром швидко пройшли через пекуче ранкове сонце до вампірського гуртожитку. Ненавиджу сонце: можна згоріти за лічені хвилини. Але зі мною був Дмитро, а отже, я не згорю, доки не поцілуюсь з ним. Нізащо. Ну, і парасолька також. Так, справа в ній.
Я почав шукати ключі від кімнати по кишенях. Проте різко зупинився. Цей запах! Чужий запах крові! Я виразно відчував його. Дмитро не зрозумів мого виразу обличчя, і чому я принюхуюсь, але я й не поспішав пояснювати.
Виявилося, двері відчинені. Дивно, адже я їх замикав. Я пройшов вперед, оглядаючи невеликий коридор, що переходить одразу до зали з диванами та робочим столом. Отут воно й було.
Дмитро, помітивши таке, зупинився біля дверей. А я опинився в глибокому шоці, не розуміючи, хто був на таке здатний – на білих стінах кімнати кров’ю були виведені літери, неакуратні, вже трохи потекли. Вони утворювали лише речення: «Ти маєш померти».
Не треба бути генієм, щоб зрозуміти – це адресовано мені.
– Якого хріна?! – вилаявся Дмитро, відштовхнувши мене собі за спину, щоб не підходив до напису. – Який виродок це зробив?!
Я к би я знав…
Але все, що в мене виходить, то це стояти стовпом і просто тремтіти – чия це кров?.. Сподіваюся, ніхто не постраждав.
– Запах! – Дмитро витріщився на мене з такою суворістю, що я ледве впізнав його.
Невже він знову під впливом крові та хоче мене врятувати від таємної небезпеки? Як мені це лестить, проте я трохи лякаюся його такого.
– Ти відчуваєш чийсь чужий запах?
– Ні, – заперечливо махнув головою я, все ще відчуваючи себе розсіяним. – Але двері в кімнату виявилися відчиненими, отже, хтось сюди входив і виходив саме через двері.
– Треба кликати Стефана та Бенедикта! – швидко збагнув він.
– Йди за директором, а я маю знайти книгу! – зреагував я, помітивши, що відкрита скринька в моєму робочому столі. – Здається мені, тут щось шукали…
Бенедикт прибув разом із Стефаном, як не дивно. Вампіри і дампіри вважають за краще приховувати свої стосунки, але ці двоє роблять лише видимість таємниці.
Я на той час обшукав усе у своєму столі. Серце мало не вискочило з грудей. Хтось забрав… Хтось проник і вкрав!.. Мабуть, спеціально…
Стефан аналізував, чия кров на стіні, поки Дмитро вже щось доводив Бенедиктові. Мої руки тремтіли. Хотілося знайти винуватця! Саме зараз!
– …Та ми тільки-но прийшли, як ми могли когось побачити? – почув я, як Дмитро доводив пану Дракумору нашу невинність. – Самі б ми такого не влаштували, це просто ідіотизм!
– Заспокойся, добре? – директор глянув на Стефана, який одразу ж сповістив:
– Здається, що це кров тварини… Точно не знаю якої…
– Схоже на дуже поганий жарт, – невдоволено схрестив на грудях Бенедикт.
– Жарт?! Що це за почуття гумору?! – мало не закричав на нього Дмитро.
Як я його розумію! Я сам скочив на ноги:
– Який смішний жарт! Браво! Крім цього жарту зникла книга «Кровозмішання» та одна важлива для мене особисто річ!
– Як так? – розгубився мій Дмитро. – Що…
– Що ще зникло? – спитав холодним тоном Бенедикт.
– Єдина сімейна фотографія, – сказав я. – Вона була важлива для мене, як власне серце. Інших фотографій мами, тата та братів, зробленої якраз перед Опівнічною різаниною – немає.
Незважаючи на те, що ми були королівською сім’єю, ми рідко збиралися разом. Мені дістався один спільний знімок, а інші були заховані в королівський архів, щоб забути про Опівнічну різанину зовсім.
– Та що це за напасть… – загарчав пан Дракумор. – Навколо вас двох відбуваються одні біди!
– А нам, чорт забирай, в кайф від цього! – огризнувся Дмитро. – Замість того, щоб зараз нас проклинати, зроби хоч щось! Наприклад, спробуй знайти винуватця!
– Шкільні розбірки, звичайно, не в моїй компетенції… – сказав Стефан, дивлячись на кривавий напис. – Але це вже ні в які рамки! Я займуся цією справою.
– Дякую! – радісно вигукнув Дмитро, а потім обдарував похмурим виглядом директора: – Тобі б повчитися трохи у свого бойфренда!
Бенедикт трохи розгубився. Мені здалося, що йому стало навіть прикро. Що ж, це, як виявилося, півбіди…
***
Вночі заграла музика. На всій території академії звучала королівська класична мелодія – це сповіщення. У мене серце наче впало в п’яти. Король тут!
Уся академія збіглася за лічені хвилини. Дмитро провів мене за собою, бо я гадки не мав, де тут найбільший амфітеатр.
Величезний амфітеатр стояв окремою будівлею біля тренувального центру. Там збиралися усі учні без винятку. Ми сіли на місцях, які встиг зайняти Сільвер. Десь в середині аудиторії.
Внизу красувалася невелика сценка для промов. Директор і завуч говорили щось вчителям, кожен нервувався по-своєму. Ми навіть помітили батька Сільвера, він ходив то на сцену, то до Бенедикта, то геть у іншу кімнатку, що я охрестив «за лаштунками».
– Нервуєш? – запитав мене Дмитро.
– З чого ти взяв? – посміхнувся я.
Він вдосталь за мене похвилювався, годі вже.
– Ну, ти зараз собі усі манжети відірвеш…
Я навіть не помітив, як відтягував власні рукава… Нервую. Боюся. І це ще м’яко сказано! Що зараз буде? Дядько Тартарен тут! Через мене! І скликав нараду!
– Агов, дрібнота! – ззаду пролунав такий міцний голос, що я вже знав, кому він належить.
Фрейд Ватанабе виявився сидячим позаду нас, у зубах він тримав льодяник на паличці і нахабно усміхався, спершись на спинку мого сидіння. Дмитро сказав, що Фрейд йому подобається… Сподіваюся, подобається як особистість, а не як претендент на серце!..
– О, привіт, – невимушено привітався з ним Дмитро.
Які ми ввічливі раптом… І чому це він такий радий присутності невихованого типа?
– Це через вас усіх зібрали, га? – спитав новенький і глянув на мене. – Що за переполох із кров’ю на стінах, принцесо?
Я аж зблід, але не через образливу кличку. І спитав, хоч мій голос трохи здригнувся:
– Звідки ти знаєш?
– Та ця дівчина, Керолайн, усім розповідає, – він махнув пальцем уперед, на ту саму дівчину, яка кілька днів тому зненацька звинуватила мене в образі королівських.
Невже вона?..
– Так, це вже цікаво… – підвівся з місця Дмитро, маючи намір піти й розібратися з усім зараз.
– Ні, потім! – вигукнув я, хапаючи його за руку, щоб зупинити.
– А що сталося? – все ще питав Фрейд, не розуміючи, в чому справа.
– Нічого цікавого, просто королівські вирішили стати месниками, – рикнув у бік Керолайн мій дампір, сідаючи назад на своє місце.
– Якщо мстиш – риєш дві могили, – наголосив Ватанабе, помітно веселячись.
Вся аудиторія піднялася, почувши вампірський гімн. Я підвівся теж, але ноги стали ватними, коли на сцену поважно пройшли вони. Король та королева. Для мене вони регенти і не більше. Але ж ніхто не запитає.
Дядько Тартарен вже втратив свою досконалу молодість. Волосся світле, але потьмяніло з роками, відросло до плечей. Великі зморшки видавали поважний вік. Королівський одяг у золотих тонах; корона на голові, а також довгий плащ, що волочився по підлозі. Тітка Кассандра, його дружина, виглядала молодшою і набагато. У неї темне волосся, закручене у високу зачіску. Її корона не така шикарна, як у короля, але все одно гарна, хоча я не поціновувач жіночої краси.
– Сідайте! – скомандував дядько.
Ми всі сіли, починаючи слухати його виступ. Я відчув, як Дмитро стиснув мою руку у своїй долоні в якості підтримки. Так приємно, що я готовий кинутися йому в обійми. Але він очевидно здогадається про мої почуття і тоді… Якщо він мене покине, я захочу померти.
– Ми раді вітати вас, молоде покоління нічних мешканців! – почав урочисто дядько. – І дозвольте сказати, ми прибули сюди, відволікаючи вас від занять, не спонтанно. Зовсім ні, у нас були на те причини. Я і моя дружина хотіли б повідомити пару слів моєму племіннику, а також наслідному королеві вампірів…
Мені стало холодно, як ніколи раніше. Дядько глянув у мій бік. Довелося підвестися та піти до нього на сцену, я зрозумів його прохання по жесту руки. Такий страх, що я відчував, не можна порівняти навіть з тим, коли повсталі напали на нас із Дмитром.
Я вийшов на сцену, а за мною спостерігала вся академія. Здається, всі вони завмерли, чекаючи чогось незвичайного. Але чого? Мені страшно, а вони дивляться, чекають найменшого проколу!
Спокійно, Лізандре, страх – це частина хоробрості! Просто не показуй його, як належить аристократам.
– Мій любий племіннику, – дуже іронічно почав дядько, і я зрозумів – справи кепські. – До мене дійшли чутки, що ти просто центр неприємностей усієї академії.
– Але… – хотів я вставити, але король перебив мене жестом руки, продовжуючи:
– Майбутній король повинен бути предметом наслідування, а не центром неприємностей, принце Лізандре. За тобою повинні йти Вищі вампіри, любити прості та захищати дампіри. Таке життя і обирали його не ми з тобою.
Як я хочу з ним посперечатися! Вампіри всі рівні, Вищі вони чи ні. Якісь дрібні звання, але їм надають більше значення, ніж особистості. Але хто спитає у мене? У центра неприємностей?
– Як король сьогодення і як люблячий дядько, я хочу сказати тобі пару слів. Ти дуже розчарував нас з Її Величністю або, якщо тобі зручніше, твоєю тіткою Кассандрою. Подумай, що б тобі сказали твої батьки, дізнайся, що ти потрапляєш то в бійки з повсталими, то береш участь у кривавих розбірках.
Удар нижче пояса. У цей момент я не відчував сорому чи страху, як має бути. Зовсім ні! Тепер я сердився. Та що він собі дозволяє? Як він наважився згадувати моїх батьків? Йому невідомо, щоб на все це сказали мої батько і мати!
А королівські в залі тріумфували – посміхнулися всі до одного, як п’явки. Осторонь я помітив, як смикнувся Дмитро, але Сільвер затримав його, а Фрейд закрив рота. Дякую їм. Зайва імпульсивність цього українця вийшла б мені боком.
– Майбутній король не повинен так просто ризикувати своїм здоров’ям, – вів далі нотацію регент. – Як ти не розумієш? Повсталі це тварюки, від яких потрібно триматися подалі. Твої шановні батьки поплатилися за цю помилку, а ти все ще не можеш усвідомити собі…
Ну все, це була остання крапля!
– Та як ти смієш згадувати моїх батьків! – я вже не стримався, і всі учні просто ойкнули від несподіванки. – Більше поваги! Мій батько не просто був твоїм старшим братом, він був куди мудрішим і сміливішим! Мої батьки правили справедливо, чого не сказати про вас! І якщо хтось і міг би згадувати їх та засуджувати мене від їхнього імені, то точно не ви!
На цьому все. Щоб не влаштовувати грандіозний скандал на всю академію, я втік зі сцени – пішов геть, кудись на вулицю. Такої агресії в мені не було вже давно. Напевно, мене клюватимуть за це ще довгі роки, але я не бачу неправди у своїх словах.
На небі виблискували зірки, чудові блискітки на чорному картоні. Нічний вітерець тихо заспокоїв буйні нерви. Я сів на лаву, що у парку між гуртожитками, прислухаючись до відчуттів. Наче і камінь з душі, але й почуття «краще мовчав би» гризло совість.
– Це було сильно! – Дмитро плюхнувся поруч зі мною, посміхаючись. – Бачив би ти обличчя регента та його дружини! Думаю, вони отримали культурний шок. Ще вивіски «не турбувати» на носах не вистачало!
Я посміхнувся, уявивши таку картину. Як добре, що Дмитро тут. Мимоволі потягся до його руки, щоб він знову втішно стиснув мою долоню у своїй. Він так і зробив, ніби у цьому немає нічого дивного. Наче так і має бути.
– Я просто розлютився, що він так каже, ще й при всіх… Наче великий король і має право вчити мене як жити, – сказав я, відчуваючи сором. – Мої тато та мама ніколи б собі такого не дозволили! Якби вичитували мене, то завжди за зачиненими дверима і тільки справедливо.
– Моя мати кричала б на мене і погрожувала ременем, – відповів він. Мені навіть стало смішно. – А коли я вперше прийшов додому п’яний з дискотеки, вона ганяла мене віником, кричачи: «Краще наречену собі знайди»!
І тут я засміявся. Дмитро просто дивовижний. Тільки жодній нареченій я його не віддам. Нізащо.
– А зараз у мене є Бенедикт, який вичитує мене, як малу дитину. Якщо він перегинає палку, я іду скаржитися Стефану, його ж Бенедикт поважає і любить.
Смішно, адже я так само ставлюся до Дмитра… Може, це знак?..
– Знаєш, я ж був молодшим у сім’ї, – сказав я, глянувши на зорі. – Я ніколи не хотів бути королем, така доля була уготована старшому братові. Тому мені досі неясно, яким має бути справжній правитель. З одного боку – розумний і розважливий, з іншого – добрий і милосердний.
– А, по-моєму, ти на правильному шляху, – повідомив мені Дмитро, міцніше стиснувши долоню. – І я не думаю, що всі ці неприємності прямо такі вже грандіозні біди. Це твоя підготовка. Що за король, який сидить у замку та не бачить жодної небезпеки? Легше зіткнутися з усім зараз, щоб набратися досвіду. До того ж, я допоможу тобі. Так і бути, я захищу тебе від усього, навіть якщо це будуть прибульці. Я все одно захищу тебе.
Не можу сказати, що він не має рацію у якомусь сенсі. Але якби мій дядько вважав так само! Тим більше, ще й про криваві стіни стало відомо всім довкола… Потрібно б допитати цю Керолайн і покінчити з цим.
– Будь що буде, – вирішив я. – У нас тепер свої турботи.
– Нарешті депресія спала з королівської особи, – жартома помітив він, відпустивши мою руку. Я хотів був обуритися, що він мене покинув, як він обійняв мене за плече, притиснувши до шиї і тоді я замовк. – Отже, наша перша підозрювана Керолайн. Якщо вона написала на стінах, то я плюну на принципи не бити жінок.
– Ти не можеш бити всіх, хто мене недолюблює… – прошепотів я, насолоджуючись обіймами.
– Ще й як можу.
Що ж, я не буду скиглити або нервуватися, як того хотів би дядько. Поки поряд зі мною Дмитро, я відчував величезну підтримку. І знаю, що йду правильною дорогою. Буду самим собою, і ніхто не стане мені диктувати умови – чи то королівські вампіри, чи то рідний дядько. Оскільки я певен, Дмитро завжди мені допоможе.
– Лізандре! – Сільвер вибіг до нас, махаючи рукою. – Тато попросив, щоб я покликав тебе до кабінету директора! – і поспішно додав, виявивши нас обійнявши: – Ой… Я вбив настрій… Вибачте!..
Я зніяковів і акуратно виповз із обіймів Дмитра, хоча мені хотілося назад. Поруч із ним ніщо не страшно.
– Мені піти з тобою? – спитав Дмитро, пригладивши моє волосся.
Він буває таким милим тільки зі мною.
– Без Дмитра, вибач! – сказав Сільвер. – Їхні Королівські Величності бажають поговорити з племінником наодинці…
Без підтримки? Що ж, гаразд.
Я посміхнувся Дмитру, кивнувши:
– Нічого страшного, я всіх поставлю на місце.
– Давай, мій принце, ми віримо в тебе! – помахав Дмитро мені слідом.
Сільвер та Дмитро залишалися позаду. А я рішуче прямував до кабінету директора.
Впевнений, там уже сидять мої дядько з тіткою, готові перегризти кожному горлянку. Дорогою на мене дивилися учні й перешіптувалися. Я знову в центрі подій! Що ж, Лізандре, така ціна у корони. Але мені що? У мене є Дмитро. Цього достатньо, щоб бути впевненим у всіх своїх діях.
У кабінет я зайшов без стуку – так, поганий тон. Але саме так я показую свою незалежність. Так, я надто правильний навіть для цієї справи. Як і передбачалося, дядько та тітка, що сиділи на дивані, уважно дивилися на мене.
Бенедикт свердлив мене поглядом, ніби я щось у нього вкрав. І герцог Мордред, єдиний, хто зовсім не засуджував мої дії, промовив з незручністю в голосі:
– Яка гаряча промова, молодий принце…
– Дякую, – невимушено посміхнувся я, згадуючи Дмитра для більшої впевненості. Його образ, його погляд, губи та запах… Так, я знаю, що все зробив правильно. – Не один Ви оцінили.
– Лізандре, любий! – схопилася з місця тітка Кассандра і підбігла до мене. – Як ти поясниш свою різку поведінку?..
– Ніяк, тітонько, я просто втомився мовчки спостерігати, як дехто намагається зганьбити мене при всій академії, – я демонстративно глянув на дядька Тартарена.
– Я просто намагався пояснити тобі… – щось пробурчав він.
– Але ти міг би поцікавитися, чи хочу я чути твої пояснення на публіці, чи ні, – відрізав я тим тоном, яким мене вчили вести переговори. – Вибачте, що сказав усе це в такій грубій формі, не зміг впоратися з емоціями, які мене переповнювали.
– І так впливає на тебе навчання в академії? – сказала Кассандра, зиркнувши на Бенедикта.
– Ні, – різко вліз я, адже не вистачало ще влаштовувати скандалу. – Це так на мене впливає, як ви казали, центр неприємностей. Завдяки цьому центру відкриваю прості, але правильні істини.
– Гаразд, – розвів руками Тартарен, здаючись. – Справа твоя, я пробачаю тобі таку непошану. Але лише один раз. Ти все-таки кронпринц, а не простолюдин, ти повинен вести себе більш стримано.
– Добре, а я пробачаю вас, за те, що лізете не в свою справу, – я не залишився в боргу.
Дядько хотів би ще щось сказати та промовчав. Він лише проковтнув слова під орлиним поглядом тітки. Здається, вона все ж таки вирішила стати на мій бік. А герцог Мордред почав розрулювати ситуацію:
– Знаєте, ви не зовсім зрозуміли, Ваші Величності, весь сенс так званих неприємностей…
– Неважливо, – сів я на диван. – Їм не обов’язково знати, адже це моя особиста справа.
Обличчя дядька і тітки витяглися, але я продовжував, відчуваючи блаженство від цього:
– Але ви зобов’язані знати, що тепер я вибрав собі довічного дампіра. Він мені підходить.
– Але… – одразу ж заговорила тітка Кассандра. – Ми підшукали тобі справжнього дампіра! Він чи не найкращий! Коли станеш королем, ми…
– Ні, я вже вирішив, дякую, – непохитно посміхнувся я. – Та й не я, а сама доля так вирішила… Не скажу, що конкретно сталося, але факт є фактом, ми пов’язані кров’ю.