***Дмитро Резонських***
Ледве не висловив цьому недокоролю пару лагідних, коли він так просто ганьбив мого Лізандра! Добре, що мене заткнули Фрейд і Сільвер, інакше Ліззі не проявив себе як треба. Виявилося, він чудово впорався і без мене! Вміє говорити різко, але грубувато. Те, що треба.
Коли Ліззі пішов зі сцени, всі почали обговорювати його вчинок. «Так не можна, це ж король, чому він такий грубий!» – теж мені знавці манер! Бенедикт попросив усіх залишитися і дослухати короля, але король був, м’яко кажучи, у прострації. Так я і буду його вислуховувати, звісно! Побіг прямо за Лізандром, його не можна залишати одного.
І все таки добре, що ми з ним поговорили. Я бачу, як йому важко згадувати померлу сім’ю. Хіба він винний у чомусь? Хіба щось робить не так? Думаю, кожен підліток – вампір чи людина – має наступати на граблі доти, доки сам не здогадається їх обійти. А не бути керованим кимось.
Ліззі викликали до директора. Здається, він не боявся. Добре, нехай скаже деякі лагідні слова деяким вампірам.
А я залишився із Сільвером.
– У нас справи, – сказав я, підвівшись із лави.
– У нас? – здивовано перепитав він, поправляючи окуляри.
– Так. Поки Ліззі відчитує своїх родичів, ми маємо допитати зграю королівських, – твердо промовив я, щоб показати всю впевненість.
– Ти про ту стіну з написом? – запитав Сільвер. – А що там було написано?
– Послання на кшталт «ти маєш померти», – зізнався я, якщо це вже не таємниця, то чого все приховувати? – Перший підозрюваний – якась Керолайн.
– Але… – невпевнено простяг той. – Це дівчина Брендона.
Хм… Тут усе й сходиться.
– Та нехай навіть вона була б дівчиною Януковича, мені байдуже!
– Кого?..
– Не має значення.
Через деякий час ми з Сільвером пройшли до величезного садового павільйону в центрі самої академії, він виглядав як маленький внутрішній дворик. Там завжди зависають окремі групки учнів. Тим більше, Брендон зі своєю компанією королівських – немаленька така компанія… Є там знайомі обличчя, які я колись бив.
Сільвер сховався за декоративну колону і завмер:
– Я туди не піду!
– Добридень! – кивнув я здивовано. – З якого переляку?
– Там Брендон і вся їхня компашка. Вся! Розумієш? – перелякано спитав він. – Слухай, мені не потрібно ще більше неприємностей. Я чого тільки не пережив, вони навіть кидали мені під двері кімнати дохлих птахів. Втями, це не та компанія, яка вибачатиметься чи…
Що, вибачте? Дохлі птахи? Під дверима кімнати? Якщо взяти до уваги кров тварини в кімнаті Ліззі – ну, не може це бути таким збігом!
– Зараз вони за все будуть відповідати… – я намагався виглядати не злим, але…
Якого біса? Що ці виродки собі дозволяють? Як кажуть у моїй країні: «Москаляку на гілляку!».
Сільвер намагався зупинити мене, хапаючи за шкірку чи руку, аби я не висунувся. Але всі старання марні – я вийшов прямо до потрібної компашки. Мене одразу помітили й затихли. Перед цим про щось смішне говорили, адже сміялися, а тепер що?..
– От дурний!.. – пискнув Сільві, прикро вдаривши себе по обличчю.
– Заблукали? – спитав Брендон. – Дорогу показати?
– Ти краще покажи, як вмієш гарно писати на стінах, – заявив я, не приховуючи ворожнечі. – Чи це зробила твоя повія?
Керолайн, що стояла поруч, дивилася на мене, витріщивши очі.
– Та як ти смієш! Що за наїзди? – роздратовано спитав Брендон, виходячи до мене, через всю свою компашку.
– Скажи, ти давно по морді не отримував? – мені просто стало цікаво. – Здається, що ви просто тупі, якщо пристаєте до тих, хто в рази крутіший за вас.
– Про що ти кажеш, дампіре? – зневажливо кинув той.
– Не треба робити такі очі. Ми розуміємо, що ви насолили принцу!
– Що?.. – тут він на мить втратив свою холоднокровність. – Не розумію про що ти…
– Зараз зрозумієш, – я стиснув кулаки, посміхаючись.
Хтось отримає по морді швидше, ніж думає…
– Як ти смієш тягти свої лапи до Брендона! – скрикнула осторонь Керолайн. – Звинувачуй когось іншого!
– Мені навіть цікаво, в чому мене звинувачують, – заявив цей зухвальець. Потім глянув мені за спину, на переляканого Сільвера: – Це ти, чи не так? Ти щось наговорив, аби тебе захистили?
– Я?! Ні! – мені здалося, що Сільвер не хоче знову терпіти таку ж розправу, як раніше, всякі пташки дохлі – ні, неприємно.
– Він тут тільки тому, що я його притягнув, – заступився я за Аллістера. – А ти звинувачуєшся в проникненні та псуванні майна. Може, навіть ще й у крадіжці!
Брендон помітно зблід. Навіть Керолайн раптово затихла. Вся компанія кудись сховали свої погляди, типу взагалі не при справах. Які хитрі! Хоча б вдали що ні до чого.
– То це ви, правда? – натиснув я. – Як я й думав! Аж надто все очевидно склалося!
– Те, що я підсипав йому в заспокійливе вино – це ще не злочин! – Заявив Брендон. – І зовсім не крадіжка! Я нічого не брав!..
Стоп… що?.. Про що він?..
– Так, ми проникли до кімнати, – закотила очі Керолайн. – Через вікно. Просто вирішили трохи пожартувати! Щоб принц всю ніч ходив спокійним, як удав, та сонним. Це ж не так жахливо! Ми не пішли б проти корони…
– Коли ви підсипали це у вино? – запитав я.
– Ще позавчора, – невдоволено зізнався Брендон.
Так, позавчора? Вино Лізандр так і не випив, не було часу… Але зачекайте. Хіба це все? Заспокійливе у вино – гаразд, ідіть до чорта. Але ж стіна!
– А як ви поясните напис на стіні? – недружньо спитав я.
– Зачекай… – Керолайн вийшла до нас, з дуже здивованим поглядом. – Ти думаєш, що ми написали кров’ю в кімнаті самого принца? Вважаєш, ми настільки ідіоти?
– Так, вважаю. А хто ще? Це у вашому стилі, чи не так? – не став чекати я, і ввічливо відповідати теж не хотів.
– Нічого такого не було! – спалахнув Брендон, обурено махнувши рукою. – Хто б там не написав, ми не маємо до цього жодного відношення!
– Звідки ви тоді знаєте, що всім розповідаєте? – не відставав я, на випадок, якщо вони брешуть – не пробачу.
– Якщо ти не в курсі, – почав Брендон жорстким тоном, – моя кімната знаходиться навпроти кімнати Лізандра, №2. І я чудово чув увесь цей переполох, що влаштували охоронці.
– Підслуховував, значить… – засичав я.
– Я почув, а не підслуховував! Як низько… – гаркнув Брендон, виправдовуючи свою честь.
– Дмитре, – звернувся до мене Сільвер, ляскаючи за плече. – Це не вони. Справді, не вони.
– Раптом вони брешуть! – пирхнув я.
– Яка довіра! – встрів Брендон. – Хіба ми заслуговуємо на таке?
– Одне вино чого варте, – гаркнув у відповідь я, і тут же почав сердитися: – До речі, тепер про це поговоримо! Хто це тут, блядь, заспокійливим розкидається?
– Це просто жарт… – спохмурніла Керолайн, але дуже здавлено. Мабуть, вона боялася, що перейшла дозволену межу.
– Та ти знаєш, що я з тобою зроблю за такі жарти, кікімора!
А чого вона чекала, коли стала на шляху Лізандра?
– Не обзивай мою дівчину! – заступився Брендон, тільки його не вистачало!
– Тільки не бійка! – голосно вигукнув Сільвер.
– Гей, зграя придурків, – до нас вийшов Фрейд, усміхаючись так, ніби сміється з нашої поведінки в цілому. Типу крутий хлопець?
– Знову цей божевільний… – зашепотіла вся зграя королівських.
– Ого, та ти тепер теж відомий, – сказав я, здивовано дивлячись на Фрейда.
– Було діло. Пояснював, як «поважаю» всяких кровососів, – хихикнув Фрейд, підходячи до нас, і зупинився поряд зі мною. Потім глянув на Брендона: – Якщо махач, то я з вами.
– Чому б не вирішити цей конфлікт мирно? – обурився поруч Сільвер, зберігаючи самовладання так, що мені стало завидно. – Не думаю, що директор Дракумор зрадіє ще й бійці в таку важку ніч!
– А мені насрати, – нахабно посміхнувся Фрейд. – Я тут на кілька тижнів, не більше! У будь-якому разі, ненавиджу всяких вискочок!
– Фрейде, – звернувся я, не витримуючи. – Ти звідки взагалі родом?
– Не знаю, коли мене забрали – жив у Німеччині, – не втратив запалу він. – Давайте пики товкти, чого стали?
Яка цікава пропозиція від німця, га?
***
Коли я, Фрейд, Сільвер і Брендон сиділи в кабінеті директора за бійку, Бенедикт відреагував так:
– Мамо, роди мене назад, – і стукнувся чолом об стіл.
До речі, бійка нічим особливим не скінчилася. Ми тільки почали, ніби й усі билися, крім Сільвера – він просто сховався за колоною – але хто ж очікував, що ми випадково зламаємо статую першого директора Лондонської академії? Вона так невдало стояла – прямо перед нами…
– Це не страшно… – заспокоїв я Бенедикта дружелюбним тоном. – Статую можна склеїти, я таке в мультиках бачив.
– Я тобі зараз покажу мультик!.. – зашипів на мене Бенедикт, підводячись з місця. – Та чого ж тобі не сидиться на місці, пане Резонських?!
Біля мене сидів Фрейд, закинувши руки за голову, з нахабною байдужістю розглядаючи стелю. Ліворуч від нього – Сільвер, і мені здавалося, що таке становище його засмутило: голова надто вже опущена. А Брендон, склавши руки на грудях, спостерігав то за Сільвером (поняття не маю навіщо), то за Бенедиктом. Так, нічого така компашка…
– У мене немає часу на все це! – на нервах гукнув директор. – У мене наганяй від королівської родини! Мені треба з цим розібратися! І тепер статуя? Проникнення до королівської кімнати, крадіжка книги! Ще хтось добре так зруйнував комору у бібліотеці! Та що ж це за лиха?
І тут мені стало не по собі. Ми з Ліззі справді центр неприємностей.
– Гаразд, логічно, що нас затримали, – подав Брендон голос. – Ну, а Сільвера за що? Він взагалі не брав участі.
Мені здається, чи це був захист? Хм… дожилися…
– Циц! Тихо всім! – пирхнув на всіх Бенедикт, як злий собака. – Просто мовчіть! Ще слово і я почну битися та рвати волосся на голові!
Боже, як захотілося побачити це! Але я тактовно промовчав, адже через мене влипнуть інші. Бенедикт зітхнув так, коли зазвичай заспокоєний, і заговорив трохи тихіше:
– Втім, цю статую ми збиралися замінити на нову… – зашепотів він собі під ніс, але ми його чудово почули. – Гаразд. Забули! У мене так багато справ, що це просто сходить вам із рук. Можете вважати це везінням чи благословенням божим, але наступного разу я вас просто повбиваю, зрозуміло?
– Ура, – посміхнувся я. – А Стефан де?
– Не смій забирати в мене Стефана в такий момент! За це точно не пробачу!
– Добре, все! Заспокойся!
***
Сьогодні я пройшов у їдальню, щоб знайти там Лізандра та дізнатися, як все пройшло. Мій принц уже радував компанію вампірів, які за такий короткий час стали помітно його поважати. Але він залишив їх, побачивши мене, і ми сіли за вільний стіл, обмінюючись інформацією.
– …Ти зчинив бійку? – це єдине, що його зачепило.
– Ну, не тільки я… – відмахнувшись, я вирішив зробити акцент на іншому: – Вино! Це все, на що були здатні королівські, коли хотіли тобі нашкодити! Навряд це вони щось зробили зі стінами!
– Біснуватий! – до нас біг Сквіг, люто пихкаючи і, мов бик, дивлячись безпосередньо на мене.
– Хто це?.. – розгублено поцікавився принц, повертаючись.
– Один довбанутий, нічого незвичайного, – я підвівся з-за столу, проходячи до завгоспу: – Що трапилося?
– Що-що! – перекривив він мене, схопивши за грудки: – Куди ти подів Міс Кіс?
– Що?..
– Не роби вигляд, ніби не розумієш мене! – здається, у діда почалася істерика. – Міс Кіс не приходить додому вже два дні! Вона ніколи так довго не гуляла! Це точно ти! Ти її не любив!
А хто її взагалі любив? Вона ж дряпалася, як шалена! Мабуть, подряпнула королівського, а той її заспокійливим накачав… Ось вона й спить десь у кутку.
– Та не чіпав я її! – обурився я, замість того, щоб поділитися думками, що прийшли на думку. – Мені не до твоєї кішки було!
– Хочеш сказати, ти не бачив Міс Кіс? – з підозрою зиркнув на мене Сквіг. – Чим доведеш, що не ти її викрав?
– Він увесь час був зі мною, – махнув йому Лізандр, мило посміхнувшись.
Здається, Сквіг визнав принца. У старого витяглося обличчя, губи щось зашепотіли, наче побачили божество. А потім узагалі вклонився, хоч спину прихопило, і він швидше закряхтів, ніж привітався. Довелося йому допомагати вирівнятися.
– Якщо принц так каже… – повірив уже Сквіг.
А моє слово порожній звук? Ненавиджу цього неприємного старого!
Сквіг пішов, навіть не даючи нам щось сказати. Я сів назад за столик, поклавши лікті на стільницю. Ми з Ліззі замислились. І глибоко замислились.
– Ти думаєш про те, про що і я? – запитав Лізандр.
– Про піцу з шинкою?
– Ні!
– Дарма.
– Міс Кіс – це кішка?
– Так, дуже дурна кішка… – мої обурення з приводу неадекватності кішки були перервані:
– Вона зникає, потім з’являється напис кров’ю тварини!
Хм, як це я не подумав…
– Та ну, це було б жорстоко, – відповів я. – Яким живодером треба бути, щоб зробити таке?
А пташки під двері – це взагалі норма? Щось мене не залишає почуття, що тут замішані королівські. Ну, ось більше нема кому! Хто ще здогадається до такого? І навіщо? Жарт – це одна справа, але ж не писати кров’ю!
– Не так важливо, – покірно зітхнув Лізандр. – Мені начхати хто і навіщо… Я хочу, щоб вони повернули мені фотографію. Чорт із цією книгою, але чому забрали знімок?..
– Щоб зробити болючіше, – і коли я зрозумів, що хтось вирішив нашкодити моєму принцу, я відчув бажання вбивати. – Це не гуморески. Це війна.
Після закінчення уроків ми з Ліззі пішли до його кімнати. У мене було півгодини до початку тренувань, тож вирішив піти із ним. Втім, ми останнім часом взагалі не розлучаємось. Але він начебто не скаржиться. Ліззі відчинив двері, і тут же дивився на мене:
– Знову відчинено!
– Як?
Я насторожився: невже знову?
Ні, цього разу я так просто не здамся! Ліззі насупився, принюхувався. Мабуть, вже щось почув, а я ні, у мене нюх із дитинства притуплений. Ми повільно ввійшли до кімнати, оглядаючи стіни, але вони чисті. Вимиті, без павутинок, без пилу – ідеальна чистота.
Хоча однаково відчувалася чужа присутність. Хтось був тут. Я хоч і не маю найгострішого нюха, не кожному дампіру таке дано, але відчуття тривоги нависло в повітрі. Хто чи що тут?
– Я перевірю ванну, – сказав Ліззі.
– Тоді я спальню.
Я пройшов уперед. У спальні принца ідеальна, навіть педантична чистота: книжки на поличках, речі акуратно на вішалках висять осторонь, згладжене простирадло на ліжку. Нічого зайвого немає слідів ні погрому, ні чужої присутності.
Щось Ліззі притих.
– Тут все чисто! – крикнув я, але вирішив підбігти до ванної сам.
Лізандр стояв у дверях, прикриваючи рота долонями, з розплющеними від жаху очима. Чого це він? Не чекаючи на реакцію, я відштовхнув його подалі від картини, яка так його налякала, і глянув сам.
Боже!
Мене пересмикнуло. Серйозно, краще б не дивився. Привіт, Міс Кіс, підвішена за хвіст над ванною! У вас гарні кишки, з яких гидко капає кров. А чим це ви вибили собі очі? Я розумію, що вона навіть не мявкне в такому стані, але це вже зовсім не смішно!
Ліззі легко штовхнув мене в плече, показуючи на напис осторонь дохлої кішки, що стікає осторонь, мало не біля самої стелі.
«На її місці будеш ти» – ось що там було написано. І усміхнений смайлик! Як смішно, прямо не можу! Мене мало не нудить. Виштовхнувши Ліззі звідси, я зачинив двері.
Вже незабаром сюди прибула практично вся дампірська охорона. Бенедикт навіть говорити з нами не хотів – відіслав нас, потерпілих, до мене в кімнату, щоб ми розповіли все Стефанові. Ці процедури «розкажіть, що ви бачили» проходили півгодини. Але, на щастя, Стефан крутий мужик, то ж не став нас довбати.
Сьогодні Лізандр вирішив переночувати в мене. Не дивно. Я б на його місці більше в ту ванну зайти не зміг! Так як ми часто спимо разом, я не побоявся дати притулок милому створінню знову.
Я пішов на тренування, а Ліззі заснув на ліжку. Щоправда, я схитрував – дав йому вино із заспокійливим. Інакше б він просто не заснув. Двері зачинив на ключ, і вікна теж. Начхати, навіть якщо Ліззі битиметься з проханнями вийти, коли прокинеться – аби ніхто сюди не заліз і не зачепив моє диво.
Тренування проходило на спортивному майданчику, воно завжди нагадує велике футбольне поле, навколо якого доріжка для бігу. Там зараз займалися молодші дампіри, в цей момент вони мали окремі тренування. Ми ж із корішами, так би мовити, займалися рукопашною боротьбою.
– Дмитре! – підскочив до мене Жадіт із радісною міною на обличчі. – Ти навчиш мене так битися? Будь ласка, позаймайся зі мною! Я хочу вразити Томаса! Тоді вночі мені перепаде вдвічі більше!
Я пирхнув, дивлячись на нього. Може, це він, щоб помститися, вирішив познущатися з Міс Кіс? Ні, не може бути. Він боїться смерті, це видно по його очам. І для нього слово Томаса – закон, але на Томасі навіювання. Я навіть їх підозрюю…
– Мені не до цього, – пирхнув я, почухавши потилицю. – Ти не знаєш, як зламувати замки на дверях?
– Ні… – здивувався Жадіт. – Чому ти питаєш?
– Хм… – треба поставити запитання так, щоб він добре подумав, перш ніж відповідати. – Просто уяви: Том тобі дав завдання – проникнути в чиюсь кімнату, щоб забрати… ну, скажімо, книжку. Наприклад, ця людина просто не віддавала її назад до бібліотеки.
Я збрехав, трохи прикрасив правду, щоб збити з пантелику Жадіта. І вийшло. Жадіт глибоко замислився, підводячи карі очі до вечірнього неба:
– Ну… Якби потрібно було бути непомітним, то я б дочекався, поки з кімнати вийдуть. Якби двері були зачинені – спробував би вікно. Але перед цим треба дізнатися, коли ця людина йде і куди конкретно ставить книгу, а також знати, скільки часу я маю до її приходу…
Слухаючи його, я сам почав розуміти. Той, хто це зробив, мав за нами стежити. Але не як друг – ні, це надто вже очевидно! А от збоку, спостерігаючи за кожним рухом, але не втручаючись самому… Це може бути будь-хто!
– А взагалі… – усміхнувся Жадіт. – Не думаю, що це гарна ідея пробиратися до кімнати. Адже це крайній випадок, так?
– Ага, – киваю я. – А ти, якби заліз, і не знайшов би книжку, що б зробив?
– Повернувся б і спитав Томаса, що робити далі.
Ні, не він! Та це ж просто слухняна дитина.
– Ти хотів битися зі мною?
Треба відволіктися. Біда бідою, але тренування теж добре.
***
Сквіг просто кричав на все горло: «Міс Кіс! О, Міс Кіс! Хто ж таке зробив із тобою?!».
А я хотів протиснутись до Бенедикта під шумок. Скажу правду, галас здійнявся на славу. Зазвичай вдень по академії глухо, як у танку, а сьогодні ж кожен учитель бігає туди-сюди, щось репетує і свариться. Охорону взагалі краще не чіпати, інакше приб’є та не помітить.
Особливо всі металися біля дверей до кабінету директора. Я потім зрозумів, чому Бенедикт там закрився і нікого не впускає. Чорт! От халепа! Але наші так просто не здаються, наші шукають обхід. І я знайшов. Поліз по стіні, прямо під сонцем, прямуючи до вікна. Воно було незачиненим. Пролізти вдалося, але варто мені стрибнути всередину, як видалася глуха луна.
– Який ти гучний, просто сама елегантність! – гаркнув на мене Бенедикт, що сидів на дивані наприкінці кімнати.
Вперше бачу, як він тримається за голову, масажуючи вилиці. Здається мені, він просто втомився від усього. Тяжко, мабуть, навіть не спати, щодня вислуховуючи неприємності.
– Якщо шукаєш на кого покричати, – я демонстративно розкинув руки, – тоді ось він я.
– Мене вже не вистачить на крики. Зазвичай я лізу в обійми Стефана і заспокоююсь, але він зараз виконує мою роботу… Хіба не благородно з його боку? – придушено відповів Бенедикт. – А ти прийшов, щоб дізнатися перш за всіх про те, що ми дізналися?
– Так, – я підійшов до нього і завалився поряд на диван. – Якщо знайти цих жартівників, то всі лиха зникнуть.
– Я злюся на вас із Лізандром, хоч ви не винні, – зітхнув Бенедикт, трохи заспокоюючись. – Принцу зараз найгірше. Він щиро не розуміє, чим заслужив усе це. А я… Я злюсь і на себе, адже сам не можу збагнути! У кімнаті не було чужого запаху. У Стефана дивовижний нюх, зазвичай він швидко знаходить винуватців, але зараз… Немов ця погана кішка сама прийшла, розпорола собі живіт, написала на стіні, а потім вирішила повіситись за хвіст.
Було б смішно, якби не було так сумно. В якомусь сенсі мені справді стало смішно, я представив усе це у тонах мультфільму. Але якщо хтось зміг ухилитися навіть від Стефана…
– А можна якось приховати запах? – запитав я.
– Звісно! Але вампіри та дампіри на це не здатні! Принаймні, тільки Вищі вампіри, яким уже за три століття перевалило, на зразок мене, можуть зменшувати свою впізнаваність, але не більше. Дампіри такого роду трюки взагалі не вміють провертати. Ось перевертні чи чарівники – інша річ, але сюди вони не можуть проникнути, доки я підтримую захисне поле.
– Перевертні? Чарівники? – здивовано спитав я. – Вони існують?
– Доброго ранку, – здивовано відповів Бенедикт. – От і видав своє ставлення до історії! Звісно, існують! Чарівники навчаються в горах, там їх власні академії, ми так само не можемо до них проникати, як і вони до нас – навіть місцезнаходження будівель залишається секретом.
– А перевертні?
– Це звірі, які вночі перетворюються на двометрових вовків, що ходять на двох лапах, і розривають на частини будь-кого, хто потрапить на очі. Думаєш, таким потрібен навчальний заклад? Вони такі ж монстри, як і повсталі, мабуть, навіть гірші. Тому їх викресли одразу ж.
Так, таке чудовисько сюди ніяк не проникне.
– Слухай, – зненацька осяяло мене. – А камера спостереження? Якщо таємно поставити камеру до кімнати Ліззі?
Бенедикт дивився на мене, а потім, лише на секунду, замислився. Мабуть, його зацікавила така думка.
– Ні Лізандру, нікому! – шикнув він, підвівшись із місця. – Ми самі зараз усе там встановимо у непомітних місцях.
– Про це знатимемо тільки ти, я і, звичайно, Стефан?
– Думаєш, без нього ми не впораємося?
– Ні, не впораємось. Він же крутий!
– Так, знаю, що він крутий, – запишався той.
До обіду ми прокопалися з мініатюрними камерами, але мало їх не зламали, довелося звати Стефана. Ось уже не знаю, де Бенедикт взяв ці камери, але встановили ми їх так, що з боку самі не помітили їхнє місцезнаходження. У кожній кімнаті по одній, так сказав Стефан, інакше вампіри відчують запах.
***
А наступного дня Ліззі виглядав краще. Актор без Оскара, що ще сказати. Насправді я точно знав: він був безмірно пригнічений. Але довбати його я не збирався. Тільки іноді гладив по волоссю, бо він це любить, і я теж. І так весь день провели разом.
Ми пройшли разом через усю будівлю, прямуючи у бік потрібного кабінету, говорили про своє, як раптом…
– Слухайте! – вискочив до нас Сільвер, він виглядав дуже схвильованим. – Щось не так із Брендоном!
– Що не так? – здивовано спитав Лізандр.
– Він… ніби… – той намагався підібрати слова, але зупинився на самому доступному і трохи почервонів: – Надто добре поводиться… Навіть вибачався переді мною!..
– Але що в цьому такого?.. – не зрозумів Ліззі.
– Цілий день! Він вибачається та вибачається! З глузду з’їхав! Навіть допоміг мені донести книжки вчителю! Зазвичай він мене штовхнув би!
І тут навіть я ох… охнув.
– Ти про Брендона говориш? – спитав я, а раптом диво – не той нахабний блондин.
– Саме він! – нервово вигукнув Сільвер. – Він так дивно поводиться, що мені навіть не по собі…
– Чому? – все ще здивовано поцікавився Ліззі.
– Ось ти де! – Брендон вискочив зі швидкістю вампіра, опинившись поряд із Сільві практично впритул. Сільвер злякався раптовою появою, і навіть не встиг відповісти, як його вхопили за руки. – Я шукав тебе скрізь: в туалеті, кабінетах, павільйоні, горищі, бібліотеці і навіть заглядав у підвал.
– Чого тобі? – прошепотів Сільвер, явно насторожившись.
– Хіба ти не хотів мене бачити?
– Ні, навіщо?
– Я так перед тобою винен! Я робитиму все, щоб ти пробачив мені! – його хватка посилилася, судячи з виразу обличчя Сільвера.
– Ось! – вигукнув сам Сільвер, показуючи кивком голови на Брендона. – Це, на вашу думку, нормально?
– Припини так говорити, малюче Сільвер, – сказав уже якось по-доброму Брендон. І тут навіть я став дивуватися. Він що буває добрим? Чи реально? – Я стану тобі коханим, адже я так багато шкодив тобі! Хочеш, ми навіть одружимося? Хоч зараз!
Сільвер вирвався, перехрестився і відійшов від нього, але Брендон все одно наблизився, наполегливо хапаючи його за руки, наче закохана божевільна фанатка. Але, щиро кажучи, таким він мене не дратує.
– Це… – Лізандр примружився, дивлячись на Брендона, як на іноземця. – Сильне навіювання… Дуже сильне… я його не переб’ю…
– Навіювання? – жахнувся Сільвер. – Ми ще не почали його вивчати!
– Тільки деякі з Вищих таке вміють, – відповів Лізандр.
– І ти теж?..
– Так. Але волію не говорити про це на всі боки, – натякнув мій Ліззі.
– Мовчатиму! – пообіцяв Сільвер, а потім глянув на Брендона. – Але що ж тепер з ним робити?
– Відіграйся на ньому, – підказав я. – Поки є шанс.
– Або поцілуй мене! – наполегливо промовив Брендон, уже наблизившись, але Сільвер так цього злякався, що втік мені за спину.
Ми б ще говорили та говорили, але пролунав дзвінок. Чудово, час знову слухати всяку фігню!
У кабінеті, точніше аудиторії, на урок історії зібралися всі, навіть Крістіан. Я сів поруч із Ліззі наприкінці одного з рядів. Те, про що був урок – мій мозок пропустив, я заснув.
Ненадовго, Ліззі прокинув мене, щоб поговорити. Він взагалі любить зі мною говорити навіть на найбезглуздіші теми. Що вдієш, обожнюю його.
– Тут усе вже заплуталося, – сказав він серйозним тоном. – Мені хоче помститися точно хтось із королівських. Тепер це навіть не обговорюється! У звичайних вампірів, як у Сільвера, навіювання немає.
– Навіщо комусь навіювати кохання до Сільвера? Ще й обрав Брендона? – незрозуміло спитав я.
– Ну, не знаю… Може б Брендон усе це зробив? Ну, а що? Він мій сусід, а під навіюванням можна створити і не таку гидоту як убити кішку…
– Але тоді нам треба знайти того, хто вселив все це Брендону, правда? – зрозумів я.
– Якби це було реально! – сумно проскулив Ліззі, а я взяв його за руку під партою.
Це з мене нахабно, але відчувати таку близькість – небезпечне блаженство. Ліззі стиснув мою долоню у відповідь, дивлячись у конспект з ледь помітним рум’янцем.
Я перевів погляд на Керолайн. Вона передавала якусь записочку своїй подрузі. Аж надто помітно, бо вчитель аж спалахнув:
– Міс Керолайн! Раніше ви справлялися із завданням передачі листа більш вміло!
– Ой, вибачте… – вона невинно посміхнулася, поспішно віддаючи викладачеві записку, ніби так і хотіла.
Звичайно, вчителю стало навіть цікаво, що там написано. І він просто забрав акуратно зім’ятий папірець, швидко відкрив його і прочитав на весь клас:
– «Думаю, принц сам влаштовує всі ці криваві уявлення, аби на нього звертали увагу»…
А весь клас, як і належало, загув між собою. Керолайн сиділа з переможною усмішкою, наче та Жанна д’Арк спостерігає за падінням англійців. Як мені хотілося її задушити! Як же дуже хотілося!
Лізандр залишався спокійним, судячи з хватки на руці, хоча я б на його місці закотив скандал із бійкою в кінці. Ми різні.
– Дуже дотепно, — сказав він, але таким холодним тоном, що посмішка спала з обличчя Керолайн. – Я сам усе це зробив, доки мене не було. Цікава теорія.
– Ну… – розгубилася вона, швидко намагаючись схопитися за першу розумну думку в її головці. – Ти наказав Дмитру… і…
– І я побіг різати кішечку? – спалахнув я, схопившись з місця. – Я тобі знаєш, куди язик засуну, маленька ти…
– Пане Резонських! – вчасно перебив містер Хілл. – Заспокойтесь, прошу Вас. І Ви теж, пані Керолайн, не розпускайте плітки. Це низько. Так, продовжимо урок! Перші вампірські походи в Румунії відбулися…
Лізандр усміхнувся, коли я сів назад, і зітхнув:
– Це ніколи не скінчиться… – а потім потягнувся до моєї руки.
Здається йому подобається триматися за руки під партою.
– І все ця Керолайн знає! – пирхнув я, не спускаючи з цієї повії погляду. – Нічого! Потерпи трохи! Винуватець скоро себе розкриє, клянусь!
– Звідки ти знаєш?
– Ти мені довіряєш? – дивлюся на свого принца, наче сам Ромео – так спокусливо й уперто.
– Звичайно, але… – явно не зрозумів, чому я так на нього дивлюся, і трохи зніяковів.
– Потерпи, прошу тебе… – а потім беру і за другу руку, наче романтик ще той.
Ліззі кивнув, погоджуючись зі мною. Добре, то краще. Я переміг його впертість романтичним жестом. Сподіваюся, мій пікап себе колись виправдає. А щодо жартівника… Хто б це не був, якщо знову сунеться в кімнату принца, то сам зажене себе в пастку. А я його вб’ю.
– Вибачте, що перебиваю… – тихенько увійшла до кабінету Корделія. – У нас ще новенькі у класі.
По кабінеті пройшла хвиля шепоту, але стихла під поглядами вчителів. Мені стало цікаво: невже знову якийсь бунтар на тиждень?
Перед класом постали двоє. Однак видно було лише одного. Витягнутий зріст, який робить його постать трохи кволою. Довге пряме чорне волосся до лопаток. Очі невеликі, зовсім без емоцій – чи йому все одно, чи в нього емоцій у принципі немає. Світло-блакитні, до речі, як лід. І овальні невеликі окуляри у тонкій оправі.
Суворий одяг старости на ньому змусив мене замислитися. Як швидко його призначили старостою класу, змістивши Брендона? Ну, здається, Брендону зараз на все начхати — він не відставав від Сільвера, намагаючись залучити зляканого хлопця в поцілунок навіть зараз. Нічого, потерпіть обоє! Скоро дізнаємось нашого ворога.
– Це Річард Доріано, – сказала Корделія, репрезентуючи цього хлопця. – Чистокровний вампір, якщо комусь одразу цікаво.
І вона демонстративно глянула на Брендона. Але Брендон був зайнятий бідним Сільвером. Так, Брендон зазвичай би і запитав за чистоту крові, але не тепер
– А також його дампір – Шин Хафф, – продовжила вчителька.
Щоб розглянути дампіра, знадобилося багато часу. Він стояв і ховався за спиною Річарда, явно лякаючись поглядів нових однокласників. Соціофоб, чи що? Але Річард з кам’яним обличчям витягнув його за шкірку вперед – сам дампір злякався.
Він мав шрам вздовж всього обличчя на лівому боці через око. Там шкіра трохи темніша за його власну, наче чужа пришита… Бр-р… Червоне штучне око, це легко визначити на вигляд. Праве око жовте, поширений колір для вампірів. Волосся довге, розпатлане і світле. Можна подумати – виродок якийсь, але напрочуд ні. Милий. Дуже милий! І навіть шкода, що ось так його доля пошмагала.
– Припини так поводитися, Шине, – строгим тоном попросив його Річард. Відпустив його, а хлопець залишився стояти, зіщулившись на місці з опущеними очима. Він звернувся до класу: – Тепер я ваш новий староста і завідувач вампірського гуртожитку.
– Але… — пискнула Керолайн зі свого місця. – Брендон завжди був…
– Наказ директора, – також суворо повідомив Річард, наче працюючий адвокат під час засідання суду. – Будуть запитання – запитуйте пана Дракумора.