Лізандр дуже високий. Як і очікується від короля вампірів, так? Але він вищий за мене. Хоча, за логікою, я захисник і мені потрібно бути вище.
– Який у тебе ріст? – запитую я, поки Ліззі спокійно випиває в їдальні червону мерзенну рідину, іменовану кров’ю.
– Метр вісімдесят дев’ять, – спокійно відповів він. – А що?
– А чи не занадто високий? – підозріло звузились мої очі. – Ти ж вампір, зрештою! Середній зріст вампіра зазвичай просто метр сімдесят!
– Ну, я не винен, що ти не доріс. Дампіри ростуть після ста семи років, так?.. – хихикнув той. – І взагалі, хай не набагато, але я старший за тебе.
– Ти старший на два роки, для вампірів це дрібниці. У мене сто вісімдесят сантиметрів!
– Ой, варто тільки вказати комусь на помилку, і він одразу ображається.
– Гей, дурні! – Фрейд з’явився тут. – Якому чаю ви зазвичай віддаєте перевагу? Трав’яний чи звичайний?
– Я віддаю перевагу віскі, – навіть оком не моргнув, відповів Лізандр.
– П’яниця, – дісталося від мене. Потім я звернувся до Фрейда: – Звичайний смачніший. Що за дивне питання? Навіщо тобі чай?
– Так, на майбутнє, – і пішов.
– Він дивний, тобі не здається? – хмикнув Ліззі.
– Здається, – погодився я. З цим не посперечаєшся.
Несподівано до нас підсів Сільвер, зовсім виснажений. Наче щойно пробіг стометрівку, а потім вирішив пробігти ще двічі, щоб переконатися за сто метрів.
– Що з тобою? – першим спитав я.
– Сидів. Потім зголоднів. Далі… як у тумані, – багатозначно пояснив.
Я запропонував:
– Може, хочеш попкорн? А що? Він смачний, ви ще не куштували.
– Що? – Ліззі відсунув від себе напівпорожній келих із кров’ю. Знову цікавість заграла в одному місці: – А як це готувати?
– Покласти в мікрохвильову піч і чекати.
– А як дізнатись, що він готовий?
– Коли приїдуть пожежники.
– Дмитре, – пирхнув Лізандр, йому захотілося навіть скуштувати.
Сільвер знову важко задихав, сильно стискаючи келих у руках.
– Та що з тобою? – запитав Ліззі, моментально переключивши увагу. – Ти блідий… навіть як для вампіра…
– Все гаразд, – посміхнувся Сільві, поправивши окуляри. – Просто недобре почуваюся.
– Та з тебе немов кров висмоктали, – ляпнув я.
Сільвер і Ліззі з жахом глянули на мене. Ах так, така заява серед вампірів вважається непристойною, нарівні з вульгарщиною. Але не настільки вульгарним, щоб ударяти мене ляпасом. Алістер зітхнув, коли Ліззі штовхнув мене ліктем з осудливим поглядом.
– Ні, все нормально, – запевнив Сільвер. – Правда. Я давно не пив кров.
– Чому ти не ходив до їдальні? – поцікавився Лізандр.
– Без вас? Тут поблизу Брендон, Керолайн, а також їхня банда – після цього Сільві закотив очі. – Так і чекають на момент для обзивалок…
– Настав час поставити їх на місце, тобі не здається? – запитав я.
– У тебе завжди стільки впевненості, мені б так…
– Думаю, з таким самопочуттям, як у тебе, можна сходити в ліс за грибами. Це допомагає! – говорю, щоб відволікти його. – Ти ж жив серед людей, і знаєш, які гриби можна їсти?
– Всі, але деякі лише один раз?.. – невпевнено спитав він.
– Та ти оптиміст, – хіхікаю я.
– Слухайте! – Лізандр навіть трохи насупився. – Виходити за межі академії заборонено! Це просте, але надійне правило. У цих лісах живуть усілякі небезпечні звірі.
– Скільки разів повторювати, білки не нападають на людей, – зітхаю я.
Принц стомлено зітхнув та посерйознішав:
– До тебе не доходить?
– Що не доходить?
– Суть життя в Академії. Ми встановлюємо закони та виконуємо їх заради того, щоб наше життя не перетворилося на хаос. Якщо хтось порушує ці закони – ти чи я, все одно хто, – тоді буття стає неможливим. Ми й без того багато начудили. Пора схаменутись.
– Ти правий. До мене не доходить.
Сільвер з цікавістю глянув за спину. Нова кухарка щось з усмішкою розливала учням. Він сам усміхнувся:
– Здається сьогодні роздають людський компот. Таке нечасто буває, всі так і намагаються спробувати.
– А це смачно? – запитав у мене Лізандр.
Я кивнув головою. Тому він пішов теж, до того самого натовпу. Тільки його пропустили – що не кажи, але він такий доброзичливий з усіма вампірами, що друзів у нього навалом. Ну, чи це було навіювання, а я наївний ідіот.
– Мені, будь ласка, подвійний віскі.
– Ваша високість! Це шкільна їдальня! – жахнулася жінка.
– Ой, даруйте, я замислився. Компот, будь ласка…
П’яниця. Нічого не скажеш. Але мій п’яниця.
Все ж таки, я помітив – Сільвер виглядав блідо, руки тремтіли. Він не виглядав здоровим. Я не знаю, як це пояснити – збоку буде видно, якщо добре придивитись. Я знаю, що він не найсильніший вампір, але вперше таке бачу.
– Що з тобою? – несподівано біля нього схилився Брендон.
Сільвер підстрибнув від несподіванки і відсунувся подалі. Я б Брендону врізав. З рефлексу. Ну, йому я сказав би саме цю причину. Ліззі повернувся з компотом у руках, я схопив його за комір і прошепотів на вухо слова про пʼяниць, щоб присоромити хлопця. Спрацювало, він слабо відбивався і намагався вирватися, але я обожнюю його дражнити… Так, я нахабний.
– Все нормально, – тим часом невпевнено відповів Алістер.
– Краще б тобі сходити до медпункту, – порадив Брендон на диво спокійно.
Потім, кинувши швидкий погляд на хлопця, ніби впевнившись у стані здоров’я, пішов у своїх справах. Ми з Ліззі дивилися на Сільвера, і принц заговорив першим:
– Ем… це…
– Ми давно знайомі, – відмахнувся Сільвер. – Просто іноді таке буває… змалку він якось… реагував на моє здоров’я, але друзями ми не були…
– Ви знайомі з дитинства? – цього я не знав.
– Так. Не має значення, – видно, Сільверу не хотілося про це говорити.
– Слухай, – на півтону тихіше промовив Лізандр. – Ти трохи почервонів. Невже тобі подобається Брендон?
– Що? – ось тепер він почервонів точно.
– Ну й смак у тебе, – фиркаю. – Хоча про що це я? Я ж неодноразово розважався з королівськими.
– Ще одне слово… – зашипів ревниво Ліззі, а я видав смішок. Потім знову обернувся до Сільві: – Чому ти не скажеш, що тобі подобається Брендон?
– Ну… це абсурд, – сумно посміхнувся Алістер. – Знаєте, я мушу йти.
І він дуже поспішно змився, зі швидкістю вампіра за секунду, розмитою тінню промайнув їдальнею до виходу. Напевно, не варто ось так говорити при ньому про Брендона.
За дев’ять років навчання тут я завжди помічав те, як Брендон над ним знущається. З одного боку, він знущався з усіх, хто не виявлявся королівським вампіром. Але іноді, коли він починав чіплятися до Сільві, мені це нагадувало, як у перших класах хлопчики смикають дівчаток за коси. І не замислювався над цим. Але якщо симпатія у Брендона є, то…
– Шкода, – зітхнув Ліззі. – Не бути їм разом…
– Чому? – здивувався я.
– Інтуїція… – неохоче зітхнув мій вампір. – Ось побачиш…