Мене спіткало безсоння. Лежу та дивлюся на щільно зачинені шторами вікна. Сонячне світло в кімнату не проникає, зараз четверта ранку, якщо подивитись на освітлення. Я лежу на ліжку, а поряд – Лізандр. Він відібрав усю ковдру, обійняв порожню пляшку пива і тепер насолоджується снами.
Я кілька разів «випадково» вдаряв його ліктем, сподіваючись, що він теж не засне, і мені буде не нудно. А в результаті: похмілля його наздогнало першим. Коротше, куснув мене за шию (мститься, за шию ж болючіше), напився крові, обійняв мене разів сто і далі спить. Тепер п’яний від пива та крові. І спить. А я ні. Намагався знову його вдарити, але мене мало не прибили порожньою пляшкою. Вирішив не чіпати це лихо взагалі. Відвернувшись, задумався про своє. Саме так і засинають.
Несподівано я почув клацання. Саме клацання замку, потім звук дверей, що відкриваються, потім вони тихо зачинилися… Я ж лише трохи розплющив око, щоб через арку в двері помітити гостя. Але побачив лише швидку чорну тінь.
Так! Хтось вирішив знову бомбу підкинути? Ох, цей «хтось» отримає! Тихо підвівшись, я став підходити до проходу. Дуже тихо. Хто б не прийшов, я просто захоплю його, і влаштую допит. Точно ж не цукор позичити зайшли!
Мій план ідеальний – вистрибнути з-за рогу та застукати цього гостя!
– Ага! – вискакую я.
І зустрічаюся з пустотою. Лише підозріло відкрите віконце, що пропускало теплий вітерець, було мені натяком. Миттю я зазирнув туди. Нікого немає. Якщо був, то втік. Швидкий… вампір?
Мою увага привернула серветка на столі, притиснута камінчиком, щоб не злетіла. Ще одне послання? Підійшов, відпихнув камінь, і прочитав подумки напис маркером, такий самий, як і раніше: «Не підходьте до Річарда!».
Мене як струмом пробило і, швидко схопивши камінчик, я викинув його у вікно. Так я й думав! Він, звичайно, не вибухнув, але різко зашипів, ударившись об землю, а потім випустив якийсь сірий дим. Дивлячись на квіти, що відразу згнили, я зрозумів – це не духи від Шанель.
Незабаром я сплавив Лізандра Сільверу, якраз перед початком другого уроку, наказавши стежити і не відпускати. Фрейд порадив повідець, який, до речі, Крістіан все ж таки порвав і втік, але я відмовився. Та ні, я б прив’язав Ліззі за шию десь, де його не дістануть, але не думаю, що йому сподобається ця ідея.
Сам я побіг до Бенедикта. Його реакція на мене була дивною – він перехрестився. Потім сів на стілець і обережно запитав:
– Що цього разу?
– Нічого… – тягну я і загадково піднімаю очі до стелі. – А навіщо ти зробив Річарда старостою?.. Чи говори прямо, чи йду до Стефана.
– Та як ти!.. Доріано більше підходить, – лаконічно відповів директор, змирившись із моєю нахабністю. – Розумієш, його успіхи та манери, а також ставлення до своїх обов’язків підштовхнули мене на цю думку. До того ж, хто як не він розбере цей бардак у вашому класі?
– А що у нашому класі?
– Плітки, погрози, навіювання… Це не дуже підходить для престижної академії. А чому ти питаєш? Що ти накоїв?
– Якщо накоїв, то тільки я? – саркастично фиркаю і схрещую руки на грудях. – Він дуже чіпляється. Чому Ліззі не можна спати у моїй кімнаті? Тепер мені доводиться мучитися у його хоромах. А там, між іншим, кішечку зарізали. Я все чекаю на її привид.
– Не починай, я не робитиму ремонт тільки через таку дрібницю, – байдуже сказав Бенедикт. – Ти дампір, тобі вбивати повсталих, а ти все через кішку переживаєш?
– Завгосп теж. Я вчора бачив, як він у бібліотеці шукав спосіб її воскресити. І трохи Томаса не прибив, коли той сказав, що це неможливо.
– Так-так, він трохи не в собі…
– Поговори з Річардом, інакше я поговорю зі Стефаном, – наполягаю. – Річарду не треба так чіплятись до нас. Нехай чіпляється до Вищих, вони тут головні жартівники, а не ми.
– Ну… – простяг Бенедикт, і так на мене подивився, ніби побачив ідіота в кроликовому костюмі. – Ніхто з них не пов’язаний і зовсім не їх намагалися вбити…
– Я сам можу впоратися з такими бідами, вже справлявся.
– Якби не це кровозмішання, то ти б давно помер.
– А я в сорочці народився, як бачиш.
– Упертий, як баран. Ворота не відчиняються, а він головою б’ється… – зітхнув тихо директор. – Добре, я поговорю з Річардом, задоволений?
– Задоволений! – гордо говорю я і посміхаюся. – А тренування в мене будуть?
– Ти мені ще поєдинок на мечах винен. Сьогодні й потренуємось після відбою.
– Візьму з собою Ліззі, йому не можна далеко від мене відходити. Інакше знову хтось нападе.
– Гаразд. Але для цього треба відпроситися у Річарда.
– Ти й скажи йому. З таким як він я не маю наміру навіть поглядами обмінюватися, – прямо й гордо підводжуся, а потім йду.
Нехай у Річарда буде проблем більше. Може, відчепиться. Свою роботу я зробив. Якщо директор відіб’є старосту від нас, тоді ці погрози з бомбами можуть припинитися. Дуже на це надіюсь. Чому я не повідомив про послання та бомби? Все просто: це дало б привід зайвої тривоги, злочинець заліг би на дно, а мені треба його знайти.
До того ж, я помітив несподіване покращення моєї інтуїції. Шкода, не на уроках, під час контрольних, але для порятунку Ліззі – так точно. Це і є сила пов’язаних?
Задоволений я вже хотів вийти з коридору учительських кабінетів, як раптом потемніло перед очима. Наче я осліп. Від несподіванки я мало не спіткнувся, але напоровся на стіну, до неї можна було притулитися. Якого біса? Очі відкриті, але бачу суцільну чорноту.
І відразу почув голоси. Ні, зовсім не хтось ходив поряд, вони пролунали в голові. Спочатку я не розбирав нічого, але потім слабким миготінням з’явилася картинка перед поглядом. У якомусь підземеллі, освітленому свічкою, сидить хтось, обличчя не можу розглянути. Він же й каже:
– Вони живуть приспівуючи. Хіба ти не мусив убити їх?
– Вбити? – ось другого співрозмовника взагалі не бачу, мабуть, я його очима якраз і бачу. – Трохи пізніше. Можливо, дехто інший випередить нас.
І тут все зникло, за мить повернувся зір і голоси затихли. Я стояв у коридорі, притискаючись до стіни. Ніби нічого не було. Це схоже на продовження одного з моїх глюків… Але гаразд… Сподіваюся, це не шизофренія. Все одно не знаю, що це означає.
***
Через п’ять хвилин я вже сидів за партою, підпираючи підборіддя рукою. Корделія старанно малювала якусь гидоту на дошці. Лізандр сидів переді мною і, мабуть, усе записував у зошит. Вимираючий вид. Був час роздивитись однокласників. Нічого незвичайного. Усі або шепотілися, коли вчителька відверталася, або писали конспекти.
Окрім Фрейда, він спокійно спав на першій парті, розвалившись на столику. Крістіана я не помітив, мабуть, знову кудись зник. Сільвер спокійно записував конспект, іноді підправляючи окуляри, і щось вичитував у книзі. Ну, заучки на те й заучки. Продовжив дивитися далі – Брендон взагалі тихо перекидувався записками з Керолайн, щоправда, невдоволено, але не схоже, що він щось задумав. Скоріше, собачиться з колишньою.
І погляд натрапив на Річарда. Єдиний, хто зовсім нічого не писав, сидячи на першій парті, лише спостерігав за вчителькою. Як це роблять розумники, які й так усі знають. Навіть дратує.
– І саме так ми зможемо знайти потрібне нам число! – закінчила доводити свою теорему Корделія, підвівши рисочку на дошці. Вона повернулася до класу обличчям, але увагу привернув тільки Фрейд, який спокійненько спав. Вчителька надулася, взявши указку в руки, і замахнулась над його партою для ефектного пробудження. – Ватанабе!
Указка мало не вдарила по парті, але Фрейд за секунду перехопив її, навіть не розплющуючи очей. Клас ахнув від такого рефлексу. Ватанабе підвівся зі столу, позіхаючи на місці, і глянув на Корделію:
– Якого хуя ти мене розбудила? Я не маю наміру витрачати своє життя на безглузді уроки, ти в’їхала чи допомогти?
Вона аж задихнулася від обурення, але не встигла відповісти. Дзвінок продзвенів швидше за її слова, і Фрейд першим вилетів з кабінету геть. Я йому дивуюсь, усі вбивці такі? Мені б такої пизди вломили!..
Лізандр повернувся до мене, коли підвівся з місця:
– Здогадайся, що я знайшов у себе в зошиті.
І, не давши мені відповісти, він витяг з кишені серветку. Знову такий самий напис маркером «Не підходьте до Річарда».
– Це дуже дивно, – каже він. – Якщо хтось хоче нашкодити мені, то навіщо попереджати про іншу небезпеку? Тим більше це адресовано нам двом.
– Може, варто запитати того, хто розуміється на цих справах? – запропонував я.
За хвилину ми наздогнали Фрейда, розповівши все.
– А я єбу? – гарна відповідь від найманого вбивці.
– Який сенс комусь попереджати нас про небезпеку, у той же час влаштовуючи сюрпризи з бомбами? – запитав Лізандр.
– Може, на тебе полюють одразу двоє? – припустив Ватанабе. – Хто першим зможе тебе вбити, тому й дістанеться твоя бажана незаймана кров.
– Відразу двоє?.. – я трохи занервував.
– Незаймана?.. – не зрозумів Ліззі.
– Річард та ще один? – перебиваю я.
– Авжеж, чому б і ні? Адже я не був першим, хто намагався вас вбити.
Він має рацію. Чорт, він справді має рацію! Але якщо так, то чи зможу я протистояти одразу двом? І мені потрібно знайти цього інкогніто, що посилає анонімні записки на серветках. Точно… Чому я одразу не додумався?
– Адже вампіри не користуються серветками, – кажу. – Вони не їдять їжу, тому жодних серветок їм не потрібно.
– Так, в цьому є сенс… – погодився Ліззі. – І купити їх можна за стінами академії, але не тут.
– Можна дізнатися, хто покидав територію нещодавно, – запропонував я. – Це може знати той, кого ніхто не помічає, але хто помічає все.
У бібліотеці ми знайшли Крістіана. Фрейд був у захваті, дізнавшись, де його треба шукати. А сам не додумався! Крістіан відклав пару книжок убік, намагаючись пригадати те, що нам потрібно. Або він просто ігнорував пильний погляд домінанта Фрейда.
– Небагато хто покидає академію без дозволу… Але найчастіше на це здатні дампіри, їм не шкодить сонце. Коли всі сплять, дехто може виходити в місто таємно. Однак я не помічав когось підозрілого, як завжди.
– Із серветками не було нікого? – запитав я.
– Я не маю звички лазити серед чужих речей, – заперечливо махнув головою він. – Але ж серветки використовують для їжі, може, запитайте у того, хто купив торт.
– Торт? Хто?
– Річард… Але він виходив із академії з дозволом.
– Як мило, – Фрейд сів на стіл, замислено і з посмішкою розглядаючи свій ніж із кастетом. – У Річарда так багато поблажок від директора. Хтось посів звання улюбленця… замість тебе, Дмитре…
Я пирхнув, навіть заревнував. Лізандр врятував:
– Справа навіть не в цьому, у Річарда підозріло багато можливостей. Більше, ніж в інших учнів. Хіба Брендон, коли був старостою, таке міг собі дозволити?
– Ніхто не міг, – киває Крістіан. – Більше того, тепер Річарда поставили бути основним і за дисципліну.
– Підозрілий успіх, як для новенького, – хіхікнув Фрейд. – Але хто б він не був, тільки я можу вас вбити… І тільки тому я простежу за Річардом!
– Ти зробиш це заради нас? – спеціально мило посміхнувся Ліззі.
– Тільки тому, що я тут головний лиходій, – пирхає, зараза.
І так ясно, що заради дружби, а він вередує.
– Я тут хотів запитати, – згадую я, а потім глянув на Лізандра. – Чому ти не користуєшся своїм навіюванням на повну силу?
– Це неможливо, – відповів він. – Я не ще можу вселяти щось кожному зустрічному, поки що на це недостатньо сил. А ще неможливо вселяти щось у темряві чи без зорового контакту. Не думаю, що на Річарда це подіє, він сильний, як для вампіра. До того ж навіювання забирає багато сил. Це зміна чужих думок, не так і просто це провернути…
– Тобто ти марний, – кидає Фрейд, піднімаючись зі столу. – У тебе є мудрість і шляхетність, але зовсім немає риси вбивці.
– Хіба це погано?
– З вас обох не вийшло б убивць, – каже він, дивлячись на нас. – Поки ви не пересилите себе і не навчитеся вбивати, на вас так і нападатимуть.
– Ні, – не погоджуюсь я. – Вбивати кожного не вихід.
– Не кожного, – виправив Фрейд. – Поки що серйозних супротивників у вас не було. Навіть себе я не вважаю таким. Але якщо з’явиться той, кому немає справи до моралі та честі… вам буде дуже погано…
Потім він пішов кудись із бібліотеки, підморгнувши Крістіану. Напевно, чекатиме його десь. Крістіан, на диво, підтримав його слова:
– У чомусь Фрейд правий. Якщо з’явиться серйозний супротивник, тоді одні ви не впораєтеся.
– Ми на території академії, ще є шанси, що нам допоможуть, – сказав Лізандр. – Якщо бути вдвічі обережнішим, не відходити далеко від натовпу, не вестись на усілякі приманки, а також сподіватися на стеження Фрейда, то ми виведемо всіх на чисту воду.
– Звучить гарно, але небезпечно, – сказав Крістіан. – І тому вам краще забезпечити себе всім, щоб передбачити наступний удар.
Здається, розпочалася битва стратегів. Ну, я втручатися не хотів, бо не розумів, як можна все передбачити.
– Характеристика така, що нападників двоє, – почав Крістіан. – Одного ми знаємо – Річард. Але він не робить спроби вбивства. Він був відповідальний лише за вибух у батьківському корпусі, потім заліг на дно. І з’являється другий, який намагається дістати вас такими ж вибухівками, але навмисно залишаючись інкогніто.
– Залишає записки, щоб ми не наближалися до Річарда, – зауважив Лізандр. – Може, вибухівки це просто посилання на нього? І на вибух, що він зробив з метою позбутися Фрейда?
– Зазвичай послання йдуть у комплекті з якоюсь вибухівкою, але не сьогодні. Можна припустити, що він просто не встиг її покласти. Або ж…
– Припас на потім… – здогадався Ліззі. – Мабуть, десь у моїй кімнаті, як завжди!
– Треба перевірити! – схаменувся я, схопивши Ліззі за руку. – Скоріше!
Лізандра я залишив у коридорі, хоч би як він не просився. Сам вирішив перевірити приміщення від шаф і до ліжка. Нічого підозрілого не виявилося, навіть інтуїція не загострювалася. Тільки тоді я ризикнув сказати, що все чисто. Може, ці двоє помилились? І бомбу справді просто не встигли підкласти.
– Ми не можемо весь час ходити в страху, – Ліззі зачинив за собою двері до кімнати. – Потрібно вже підійти до Річарда і спитати прямо.
– Саме цього не хоче той, другий…
– Значить, саме це ми й маємо зробити, правда?
– Зачекаймо. Фрейд сказав, що простежить. Тільки так ми будемо впевнені на сто відсотків, у чому тут річ.
***
До наступного дня не відбувалося нічого. Ми навіть встигли розслабитись. На тренуваннях я, виявляється, вже набирав потрібну швидкість і вміння, і все це заради порятунку Лізандра. Фрейд непомітно стежив за Річардом, а Крістіан спостерігав за тими, хто виходить після відбою з академії. Ідеальна парочка, кого завгодно завалять.
Все йшло добре, навіть надто.
Але довелося нам з Ліззі розлучитися. Це було серед ночі, я маю урок тренувань з іншими дампірами, а у Ліззі – з вампірами. Але Лізандр пішов із Сільвером, не так і погано. Саме під час тренувального бою зі Стефаном я помітив скромну фігурку, яка ховалась від усіх.
– Мені потрібна перерва, – швидко кажу я, не даючи Стефанові й слова сказати.
І підбігаю через увесь освітлений спортивний майданчик. Чому я одразу не додумався до найпростішого виходу? За колонами ховався той, хто страшенно боїться всіх живих істот. Шин Хаф, дампір Річарда.
Коли я з’явився, він сховався за колону, наче я алігатор.
– Мені треба поговорити, – кидаю пафосно.
– Н-ні… – тихо шепоче він, а голос тремтить. – Н-не н-потрібно…
– Що має Річард проти Лізандра? – якнайсуворіше питаю, щоб він відповідав через свій страх. – Він хоче нашкодити йому, так?
– Я не знаю…
– Все ти знаєш! Як такий, як Річард узяв тебе в дампіри? Ти ж не зможеш його захистити. Май на увазі, якщо Річард бодай наблизиться до Ліззі, то йому не поздоровиться.
– Але… – Шин підняв на мене заплакані очі. – Рі-Річчі…
– Скажи, він знайомий із вибухівками?
– Так… але…
– Все зрозуміло, – тут уже я пирхаю. – Тепер і думати нема чого. Ось хто наш ворог…
Шин з жахом подивився на мене. Не повірив, що я сам здогадався, мабуть. Або їхній план розкритий, але я не впевнений, який саме. Одне видно – Річард не думав, що його слабкий бік, тобто Шин, комусь щось скаже. Так, він же боїться говорити в принципі.
Стефан невдоволено глянув у мій бік і махнув рукою:
– Сюди йди, годі прохолоджуватись!
Я кивнув і зробив крок до нього, як раптом мене схопили за поділ футболки. Слабко так, зовсім слабо. Я обернувся і подивився на переляканого Шина, який прошепотів:
– Шикі… дістане тебе першим…
– Хто? – здивувався я.
Тут Шин відсмикнув руку і втік геть, наче злякався своїх слів. Здається мені, що його змушують мовчати, але знає він значно більше. Я погнався б за ним, але Стефан крикнув ще голосніше:
– З такою підготовкою ти ніколи не врятуєш свого вампіра без поранень!
Чорт, треба й справді тренуватися.