Різкий замах, перехоплення рукою, ухилення від срібного кола, що пролітає над головою… Досить цікава техніка бою. Я ухилявся, як тільки вмів, але все це фігня, якщо мій противник сам Стефан. Він досить серйозно ставиться до моїх тренувань, навіть бере справжні коли, срібні, а не дерев’яні. Ми тренувалися в спортивному залі, щоб сховатися від чужих очей, якщо такі є.
Не знаю, як довго ми тренувалися, але я вже втомився. Стефан перехватив мою атаку – вийшло так, що наші коли зійшлися, наче перехрещені мечі. І на цьому поєдинок було закінчено. Ні, мені ніколи не перевершити Стефана, він надто зібраний, наче з дитинства б’ється.
– Чудово! – похвалив мене Стефан. – Головне запам’ятати базові рухи супротивника. Це непросто, але потрібно швидко прикидати, як відбити будь-які атаки збоку. Не бійся схибити, бійся, щоб кіл не потрапив в тебе.
– Угу… – я оглянув срібну зброю в руці. – Думаєш, мені ці знання в житті стануть у нагоді?
– Ти дампір самого принца, – нагадав Стефан. – А у принців багато ворогів. Тим паче у спадкоємців на трон.
– Я його дампір, але тільки поки він тут! – приречено зітхнув я, і від цієї думки навіть трохи ревно. – Думаєш, він не поміняє мене на якогось крутого качка-охоронця? Я сумніваюся.
– Іноді друг може захистити набагато краще, ніж охоронець, – Стефан витер обличчя білим чистим рушником, який потім поклав на лаву. – Охоронець охоронятиме, бо це його робота. А друг – бо хоче оберігати сам.
Мудро примітив. У якомусь сенсі він має рацію. Почуття роблять усіх сильнішими. Навіть мене. Я б не хотів, щоб Ліззі потрапив у біду. Хоча ми знайомі лише декілька тижнів, а він мені вже як… Ну, не можна порівнювати принца зі своєю дружиною… Тільки от я відчуваю до нього щось заборонене, і заради нього ж…
Зміг би я вбити когось цим колом, що у мене в руці?..
– Вже давно обід, – у спортзал увійшов Бенедикт, навіть без парасольки.
Сьогодні на ньому була червона сорочка, я б навіть сказав, кривава; та чорні вузькі штани заправлені у високі чоботи. Волосся з кучерями недбало зав’язане в хвіст. Аристократ, мушкетер, як ще описати?.. Але він завжди такий – надзвичайний.
– Обід? – здивувався Стефан. – То вампірам вже треба спати.
– Дампірам теж, – і директор глянув на мене. – Те, що ти склав іспит, ще не означає, що я дозволяв тобі займатися свавіллям.
– А я готуюся далі до іспитів, – сказав я, показавши списи. – Бачиш, вправляюсь у битві на колах із твоїм коханцем.
– А також бігаєш, коли всі сплять.
Я посміхнувся, бо Бенедикт пропустив повз вуха те, як я називав Стефана.
– А що? – спитав Стефан. – Тобі ж можна гуляти.
– Ти чудово знаєш, я давно пережив той вік, у якому сон був би важливий! – похвалився він своєю старістю. – Коли я приходжу до тебе під час відбою, то ти посилаєш мене гуляти, а зараз!..
Здається про мене скоро забудуть, а мені таке не потрібно.
– Але, як би там не було, я хочу побачити твої успіхи, Дмитре, у фехтуванні.
– Хіба це обов’язковий іспит? – спитав я про всяк випадок.
– Ні, – знизав плечима Бенедикт. – Але коли ти боїшся зійтись зі мною в бою, то я тебе не звинувачую, я все чудово розумію…
– Боюся?! – пирхнув я. – Ти мене на слабо не бери, зрозуміло? Я не клюну!
– Невже я настільки сильний для тебе?..
– Виклик прийнято.
Я нечасто борюся на мечах із Бенедиктом, та й взагалі, новачок у цій справі. Можна сказати, що саме він мій особистий учитель з фехтування. Воно вийшло з моди, тому в академії більше не вчать орудувати мечем чи шпагами. А Бенедикт досі шанувальник цієї справи. Іноді він вмовляє на поєдинок Стефана, але сердиться, коли програє (завжди), тому відіграється на мені.
Мене особисто Бенедикт починав навчати, коли я лише потрапив до академії. Можна сказати, саме так ми… потоваришували. Дивно – дружити з директором! Але це факт. Інакше як пояснити, що він мені не врізав за хамську поведінку?
І ось, поєдинок закінчено, звісно, виграв Бенедикт. Мій меч відлетів та встромився прямо в стелю!
– Круто! – вигукнув я, дивлячись вверх.
– Не всі так радіють поразці, – зауважив Бенедикт, відклавши свій меч. – Я, наприклад, лютую.
– Не те слово… – Стефан тихо посміявся, а потім стрибнув угору, перекинувся в повітрі 1 став ногами на стелю. Вийняв меч і так само знову зістрибнув на землю. Я ще не вмію так майстерно стрибати та утримуватися на стінах, але падати – о так, у цьому я спец.
– Якщо вбивати в стелю мечі, то який же ти вправний з ножами! Напевно гарно чистиш картоплю! – сказав я. – У господарстві корисно!
– Краще б похвалив мене за майстерність, а не шукав роботу, – іронічно сказав Бенедикт. – У тебе є великий потенціал, коли справа йде про ведення бою.
– Ще й як, – погодився Стефан. – Саме він має представляти нас на чемпіонаті бойових мистецтв. Не знаю як ти, але іншого кандидата я навіть близько не уявляю.
– Згоден. Але… – завагався Бенедикт, притулившись спиною до нього, ніби напрошується на обійми, мені навіть стало якось не по собі…
Гаразд, хай демонструють свої відносини. Але Бенедикт щойно хвалив мене, а тепер «але»?
– А раптом його покалічать… чи поранять…
– Мені не п’ять років, – одразу ж ядуче мовив я. – Не бійся, нігтик не зламаю.
– Що ти, справді, – Стефан тепло посміхнувся. – Чоловіка шкодувати не треба.
– Пф, чоловік… ще не виріс… – Бенедикт залишився стояти, склавши руки на грудях, спираючись спиною об Стефана. – Інші на змаганні мають більшу перевагу! Вони п’ють кров!
– Знову почалося! – я закотив очі, покружляючи на місці.
– Ті, хто п’ють кров, розвивають більшу швидкість та реакцію.
– Я не питиму цієї гидоти, навіть не намагайся переконати.
– Упертий… – Бенедикт глянув на великий годинник біля стіни над входом у спортзал. – Але відбій був уже дуже давно…
– Вихідні, можу спати хоч до наступного ранку, – нагадав я.
– Щодо цього… – Стефан подав голос. – Цими вихідними передають дощ та мокроту. Тому я з деякими дампірами вирушаю до міста. На зустріч із герцогом Аллістером…
– Аллістер?.. – перепитав я. – Прізвище, як у Сільвера.
– Це його батько, – сказав Бенедикт, і я навіть здивувався.
Стефан продовжив:
– Герцог хоче зустрітися з принцом, тому Лізандр теж їде. Ну а хто там дампір Лізандра? Хто їде із ним?
– О, велика цивілізація! – радісно вигукнув я. – Нарешті! І взагалі, чому я не знав, що Сільвер теж королівський?
– Він не королівський, – відповів Бенедикт. – Тому й старається для свого батька. Його мати була дампіром, тому… Загалом, не дивно, якщо Сільвер поїде з вами, так? Я теж хотів би поїхати, але в мене ці непотрібні зустрічі з батьками і спонсорами… – він закотив очі.
– Ти чудово справляєшся зі своїми обов’язками, – похвалив Стефан.
– Так обійми мене.
– Вирішив навіть заради пристойності перед Дмитром не приховувати?..
Я вліз:
– А Дмитро і без пристойності все знає.
***
Похмурий день. Сільвер та Ліззі вийшли з таким виглядом, що нормальні люди прийняли б їх за шпигунів. Обидва у весняних плащах, в чорних окулярах та з парасольками. У Ліззі плащ світлий, майже бежевий, під золотаве волосся виглядало пристойно. А Сільвер із темним каштановим волоссям під чорний довгий плащ виглядав як детектив із чорно-білих фільмів. Кумедні ці вампіри – так сонце не люблять. Перед цим вони випили багато крові, щоби не заснути. Що ж, буде весело!
Їх провели дампіри, одягнені а-ля «Люди в чорному». І їх було забагато, охорона ж. Стефан – головний охоронець, він же одягнув чорне пальто, розпустив волосся і чекав біля машини. Бенедикт йому щось прошепотів на вухо, легко поцілував і поквапився зникнути в будівлі. А я в засідці і спостерігаю.
– А де третій? – спитав один із охоронців.
Мій вихід! Стефан обернувся до «своїх», а я вистрибнув з боку машини, різко кинувся на нього, зробив в повітрі захоплення за шию та валю на землю! Після чого вскочив з переможним криком:
– Я застав його зненацька! Я поклав його на лопатки! Я зробив це! Я бог!
Стефан засміявся, прикриваючи обличчя долонями. Я наслідував його приклад, не думав, що вдасться це провернути, але все ж таки!
– Я тобі це пригадаю… – сміючись сказав він, в той же час підводячись на ноги.
– Це було… – Сільвер підбирав точні слова, але все ж таки видавив з усмішкою: – Несподівано…
– Я поклав його на лопатки, це головне! – тішився я.
Їм не зрозуміти, як складно зробити це на тренувальних боях.
– Браво! – Ліззі поплескав у долоні, хоча парасолька трохи заважала. – Ти тепер умієш зненацька вискакувати через машини та нападати на людей!
– Хоч хтось похвалив.
Стефан пройшов мимо, легко похлопав мене по голові, і оголосив:
– На тренуваннях би так! Ефект несподіванки. Але досить! До машини, швидко!
Сільвер і Лізандр одразу ж закрили парасольки й поспішили сісти в чорний джип із тонованими вікнами, на задні сидіння. Я потягнувся на місці, глянувши на небо, а потім уже сів сам. Ліззі опинився між нами з Сільві, і тільки зараз зняв чорні окуляри:
– Гей, я ще не зовсім під захистом.
– Дві машини охорони для тебе мало? – запитав я.
– Коротше, помовч, – фиркнув він і поліз у кишеню.
Ліззі витяг звідти якусь коробочку. Сільвер посміхнувся: він зрозумів, що це, а я ні. Коли Ліззі відчинив коробку, то до мене вже повільно дійшло. Підвіска у формі сріблястого кажана. Це знак дампіра, який вже має кого захищати.
– Ух ти, яка честь! – я вдягнув кулон собі на шию. – Це як посвята у лицарі.
– Якщо тобі хочеться, я посвячу тебе в лицарі, – хихикнув Ліззі.
– Ні, не думаю, що бігати й кричати: «Господи, бережи короля!» це моя справа. Думаю, з мене і так вийшов хороший дампір. Я вродливий, розумний, талановитий…
– Скромний, – додав Сільвер.
– Правильно!
– Це сарказм, – з такою ж усмішкою знову додав він.
– Але ж правдивий сарказм!
Стефан сів біля сидіння водія і глянув назад. Переконавшись, що решта джипів з охороною вже готова, махнув водієві, а потім сів зручніше. Так ми й поїхали посеред дня…
Через ліс машини виїхали на асфальтову лісосмугу. Ліззі раз у раз підхоплювався то до одного вікна, то до іншого. Одного разу навіть ліктем потрапив мені в живіт. Довелося його скрутити в обіймах на якийсь час. А коли ми поїхали через місто, Лізандр з такою цікавістю на все й усіх дивився, що якби не тонування на вікнах – люди розбігалися б від такого пильного погляду.
А потім ми прибули на місце. Коли я побачив особняк, де мешкає Сільвер – якось стало ніяково. Я не думав, що мій знайомий настільки крутий. Цей особняк стояв посередині зеленого газону, відокремлений від інших будинків невеликим муром. Поверхів, мабуть, п’ять, я не встиг порахувати. Кам’яний будинок, спеціально вкритий лозою винограду в деяких місцях, прямо як для зйомок фільму. Типова стара англійська будова.
– Ти тут живеш? – запитав я, дивлячись на Сільвера.
– Тато сам обрав цей будинок дуже багато років назад, – гордо відповів він. – Він добре розуміється на архітектурі. Ми живемо посеред Лондона, і завдяки батькові ніхто не підозрює, хто ми насправді. Хіба це не варте цілих овацій?
Мабуть, він дуже пишається батьком. Мені ж ніколи не казав, що він багатий Буратіно. Ось Ліззі взагалі розкоші не здивувався. Не дивно.
Незабаром Стефан наказав певній охороні залишитися на вулиці, а двоє інших пішли з нами всередину. Служниці вже стояли біля входу, а потім провели нас до зали на другому поверсі. Там я б жив. Біля каміна стояли підготовлені півколом диванчики та скляний столик. Багато картин на стінах, а також меблі із дерева в все тому ж англійському стилі.
– Батьку! – радісно вибіг Сільвер уперед групи, кидаючись на шию якомусь чоловікові біля каміна.
Його тато виглядав не таким старим, як я уявляв герцога. Темне волосся, таке ж, як у сина, тільки пряме, акуратно лежало на плечах. Довжина волосся оманлива: попереду мені здавалося, що дістає до грудних кишень на піджаку, але ззаду діставали до спини. Лише пара зморшок на бездоганному обличчі та високий зріст робили його схожим на п’ятдесятирічного чоловіка. Він трохи відсунув Сільвера убік, але з примирливою посмішкою, мовляв, синку, не час та відверто себе поводитися.
– Тату, це вони, – Сільвер почав нас представляти. – Принц Лізандр Дракулус, його дампір Дмитро Резонських та наш супроводжуючий Стефан Хенрік.
– Ось він який, принц… – його батько задумливо оглянув Лізандра. – Востаннє я бачив Вас ще зовсім дитиною…
– Прошу, давайте без офіційності, – попросив Ліззі.
– Як скажеш. Я Мордред Аллістер, – представився він. – Вибачте, що так відриваю від справ, але в мене були на те причини. Прошу, сідайте, ми все обговоримо.
Я сів біля Ліззі, Стефан також. Напевно, круто виглядає збоку: охорона! Я типу теж охорона, круто же! Сільвер сів поруч із батьком навпроти нас.
– Твій дядько, регент Тартарен Дракулус, попросив мене хоч якось придивлятися за тобою. Так як у мене в академії навчається син, то не думаю, що в нас виникнуть складнощі. Постараюся іноді навідуватися до вас і дізнаватися, як справи.
– Шпигун? – вирвалось у мене.
Стефан блиснув на мене нищівним поглядом, наче наказуючи стулитися. Як добре, що цей Мордред виявився нормальним мужиком і тільки посміхнувся:
– Розкусили. Давайте на чистоту: король просто хоче дізнаватися все про свого племінника.
– Ну ось… – зітхнув Ліззі. – Навіть тут немає спокою…
– Якщо мене вже розкусили, то можемо домовитися, – сказав герцог Аллістер. – Я даватиму королю… інформацію, яку він хоче чути. Без подробиць.
– Обманювати Його Величність? – недовірливо запитав Стефан.
– Чому так категорично?.. Доповідати про успіхи, заходи, шкільні програми… Але про друзів та інше особисте життя – навіть лізти туди не хочу, самому гидко від таких задумів.
– А ви так можете? – сапитав Ліззі.
– Сільвере, можеш принести мені свій фірмовий чай? – сказав Мордред, перебиваючи тему.
Сільвер аж засяяв від щастя, вибігаючи з кімнати. Так… хтось дуже любить батька…
– Навіщо Ви відправили його геть? – поцікавився Стефан.
– Щоб не чув, – несподівано герцог втратив холоднокровність і втомлено потер скроні, наче йому не по собі. – Я подбаю про те, щоб король Тартарен не зміг втручатися в особисте життя принца… Але я хочу вас попросити натомість… Будь ласка, прослідкуйте за Сільвером. Ви бачите… він трохи дурний і… дещо наївний… Як батько, я не можу нічого вдіяти, адже в академії є компанія, яка явно його дістає. Оскільки я не можу втручатися, та й він не дозволяє, мені лишається тільки сподіватися на вас…
– Я все розумію, – усміхнувся Лізандр. – Думаю, із цим проблем не виникне.
Вони ще про щось говорили. Я не збагнув суть світської розмови. Тому швидко поринув у свої думки.
Цей Мордред наче дядько непоганий. Намагається допомогти синові, та й Сільвер, як я зрозумів, дуже його шанує. Але чому його батько не виглядає старим? Ну, просто титул «герцога» переходить вампіру в певному віці, і мало хто може бути настільки молодо виглядати. Хоча якщо порівняти його та Бенедикта… Гаразд, я не розумію ці вампірські штучки.
Прийшов Сільвер із підносом у руках, де акуратно помістився чайний сервіз. Сільві радісно перетнув поріг кімнати, як несподівано навернувся прямо на килимі. Стефан підхопився блискавкою – схопив тацю, чашки та чай у ній, як в кіно, іншою рукою підловив Сільвера.
– Круто! – заплескав в долоні я.
– Ти гаразд, Сільвере? – стурбовано спитав його батько.
– Здається… я перенервував… – ніяково посміхнувся той, і тихо подякував Стефанові.
Незграбний, бідний Сільві…
– Ось чому я прошу подбати про нього… – прошепотів Мордред і вдав, ніби нічого не сталося, коли Сільвер знову сів поруч.
– Ви вже щось вирішили? – спитав його син, не знаючи, що говорили і про нього також.
– Так, ми домовилися, – Мордред усміхнувся. – Сподіваюся, ти ще з кимось у школі потоваришував? Як успіхи вцілому?
– Ну… – різко забарився той.
Треба виручати, тому я заступився:
– Та годі вам, Сільвер дуже розумний, і йому багато хто заздрить. Не обов’язково збирати навколо себе натовп, щоб бути найкращим.
– Як добре сказано! – із захватом сказав Ліззі.
***
Сон снився дуже милий – мене кусали в шию. Мені було приємно, тому я не чинив опір. Тільки ось чим більше кусали, тим мені більше чогось хотілося… почуття, наче те, чого я чекаю буде ось-ось зараз… і…
– Прокидайся! – сказав Лізандр на вухо, нахиляючись над моїм ліжком.
– Чого тобі? – я перекинувся на бік, ховаючись під ковдрою.
– Вже вечір, настав час вставати, – ніжно прошепотів він, а я насолоджувався його запахом.
– Ти ж знаєш, що з усіх пір року я ненавиджу вставати з ліжка та понеділок… – прошепотів я, навмисне зробивши сиплий голос.
– Вставай! – не відставав він.
Ліззі різко почав смикати ковдру, я чинив опір, але був надто сонним, щоб утримати її в руках і мій плед нахабно відібрали.
– Відчепись! – я перекинувся на інший бік, закриваючи обличчя подушкою, але її в мене відібрали.
– Прокинься і співай! – заспівав Ліззі своїм чудовим голоском.
– Заціпся і гуляй!
– Вставай!
– Гуляй!
– Віршомаз…
– Водолаз…
– Ти хочеш вставати?
– Ні.
– А їсти хочеш?
– Так.
– А суть питання розумієш?
– Пф-ф… – я підвівся на ліжку, наче спартанець якийсь. – Персональний будильник якийсь!
– Дорогий персональний будильник, – виправив він. – Королівського роду, твій майбутній покровитель, та й взагалі той, комусь дуже потрібна твоя допомога.
– Чого тобі?.. – я позіхнув, не наважуючись сповзати на підлогу.
– У тебе хороші стосунки з Бенедиктом?.. – сапитав Ліззі, як би ненароком.
– Ну, норм наче…
– Прошу, нехай він дозволить з’їздити в місто! – та різко вчепився мені в комір піжами. – Один раз! Мені дуже потрібно!
– Оце так пробудження…
– Дуже-дуже потрібно… – невідривно дивився він мені в очі, і я різко закрив їх руками.
– Мене потім буде нудити! – я все ж впізнав навіювання. – Краще спробуй спокушати мене, а не гіпнотизувати!
– Гаразд, пробач… – зітхнув Ліззі, сідаючи поряд на ліжко. Від нього завжди приємно пахне, тож я сам закинув руку йому за плече, але він анітрохи не обурився. – Просто… коли ми проїжджали повз, то я помітив торговий центр… хочу туди…
– Королівська примха? – спитав я майже на вухо.
– Саме вона, – Ліззі розслабився і подався назад.
Отакої… так Бенедикт робив, притискаючись до Стефана! Або я, як ідіот, шукаю те, чого нема.
– Якщо я піду до Бенедикта та скажу: «Відвези нас до торгового центру!»… Я здогадуюсь, куди він мене відправить.
– Скажи, що це мій тобі наказ як наслідного короля. Ну, мені дуже хочеться в торговий центр! Ну сильно… – почав шепотіти він, зручно вмостившись між моїх рук.
Тепер справді намагається пробити спокусою!
– Хочеться-перехочеться…
Ліззі різко закинув руки мені на плечі, заглядаючи золотими щенячими очима прямо на мене. Круто, тепер ми обіймаємось. Його анітрохи не бентежила відстань між нами. Хоча навіть приємно відчувати його так близько. Але цей погляд…
– Ні, я ж сказав…
– Я заобнімаю тебе до смерті! – накинувся Ліззі, міцно стискаючи мене.
– Бля, відчепись! – пробурмотів я. – Неправильно спокушаєш!
– Хочу до торгового центру! – завівся Ліззі. – Лише один торговельний центр! Візьмемо із собою Сільвера! І Стефана! І все буде добре! Я ніколи не був у центрах, ніколи…
– Чорт з тобою, я схожу до Бенедикта, гаразд, – здався я, розтанув, коли опинився так близько до нього.
– Ура! Дякую, ти просто найкращій! – скочив принц. – З мене випивка!
Вже вранці, поки Ліззі побіг радувати Сільвера, я, як і домовилися, поплентався до кабінету нашого директора. Що ж, йти туди з власної волі на початку навчального тижня… Так, я люблю екстрим.
По освітленим коридорам поки що ніхто не блукає. Одного разу довелося перестрибнути неприємну Міс Кіс, інакше пристане не менш неприємний Сквіг. Як тільки я підійшов до кабінету директора академії, так перед носом відчинилися двері, мало не зробивши мене Волан-де-Мортом. Вийшов якийсь мужик, весь у чорному балахоні, наче той шпигун, який боїться показати обличчя. Але на мене він не звернув уваги.
Потім вийшов сам Бенедикт із якоюсь напругою дивлячись вслід гостю.
– Остогидли? – Запитав я.
– Дуже, –- відповів він. Секундне мовчання і він здивовано глянув на мене: – Що ти наробив із самого вечора?!
– Вгадай, хто прийшов сюди з власної волі!
– Тобі погано?
– Так, мене розбудили, спокусили і вмовили йти сюди, тож не дивно, – я навіть не знав, як точно розпочати. – Так, коротше, королівська примха: Ліззі закортіло побувати в торговому центрі сьогодні. Він там, бачте, ніколи не бував.
– То ж? – протягнув він.
– Ну так! Бути сторічним вампіром та ніколи не гуляти в торговому центрі…
– І він тебе підіслав? – перебив Бенедикт.
– Так.
– Ого, який проникливий… – прошипів директор.
– Ти про що?
– Тобі самому хочеться до торгового центру? – напрочуд спокійно спитав він. – Просто я попросив Стефана купити мені дещо, а він, бачите, зайнятий. Але якщо я дуже попрошу, він погодиться.
– Ну… було б класно, якби з Ліззі та Сільві… Вночі все одно нудно, а вдень весело.
– Гаразд, – я навіть не зрозумів, чому він так швидко здався. – Я зроблю виняток… але це тільки на один день, більше не чекай від мене поблажок!
– Ого… – здивувався. – Чому ти погодився?
– Щоб не бути йолопом, – саркастично пирхнув Бенедикт. – І я навіть радий, що ти прийшов просити щось для друзів. Раніше ти тільки й міг, що бити когось заради самосуду.
– Не знаю, комплімент це чи ні…
– Від тебе дивний запах… – різко подивився на мене Бенедикт.
– От не треба ля-ля, я щойно з душу! – зупинив я його.
– Ні, не про це… – він махнув на мене рукою, наче наказуючи заткнутися. – Здається, ти стаєш справжнім дампіром у тому сенсі, що твої сили ростуть… Кров ти так і не пив?
– Фу, ні! Звичайно, ні! Як ти розумієш по запаху, коли хтось росте?
– Який ти впертий! Так само ріс і Стефан, допоки не переріс мене, – Бенедикт трохи принюхався. – На запах ти став смачнішим. Це означає, що хлопчик, справді, росте.
Я торт чи смажена курка? Смачний, росте… хлопчик?
– Я не хлопчик!
– Але й не дівчинка, – перебив пан Дракумор. Потім відвернувся і прошепотів сам собі: – Хлопчик вже росте… як швидко… Ці дампіри такі швидкі…
– Не вдавай, наче мене тут немає…
– Сьогодні в обід поїдете разом зі Стефаном у торговий центр. Не думаю, що потрібно багато охорони, правда? Що може статися серед білого дня? Але ти будеш винен мені один поєдинок на мечах.
– Програти я встигну завжди, дякую! – я посміхнувся і пішов у бік кабінетів.
Я вирішив не думати про всякі тонкощі організації. Краще відразу порадую Сільвера та Ліззі, замість того, щоб думати, як я смачно пахну. Він би мене ще вкусив. Хм… а що буде, якщо вампір вкусить дампіра?.. Я чув щось подібне, але… Знаю, що вампір не може кусати вампіра – інакше стане повсталим. А ось про те, щоб кусати свого підлеглого… Це начебто заборонено.
У кабінеті зібрався вже весь чортів клас. Я міг би спізнитися на урок, але вперше хотілося прийти вчасно порадувати друзів. Дорогою я помітив Сільвера. Але, здається, він мав проблеми… А саме, блондинистий геморой на ім’я Брендон.
– …Протри окуляри і дивись, куди йдеш! – практично прогарчав він, з належним для аристократа тоном пихатого індика.
– Але… я тебе навіть не зачепив… – судячи з Сільверу, він сам не розуміє в чому річ.
– Не зачепив? – зашипів той. – Та ти пом’яв мені піджак! Навіщо мені на ньому твої мікроби, придурок чотироокий?!
– Гей, тихіше, істеричка! – я поспішив встрягти між ними, щоб ще на Сільвера не напали.
– Знову лізеш не в свою справу? – зітхнув Брендон.
– Знову, – підтвердив я. – Тобі більше нічого робити, як задирати цього невинного вампіра?
– Ти ще не зрозумів? – Брендон глянув на мене згори донизу. – Якісь ліві вампіри – це просто комашки порівняно з нами, Вищими.
– Ну, тоді, хіба царська це справа – чіплятися до комах? Поводишся як закохана дівка, – закотив я очі. – Сільві, чому ти просто не скажеш йому все, що думаєш про нього?
– Думаю? – Сільвер ніяково усміхнувся, почухавши потилицю. – Та я взагалі про нього не думаю…
Чудова відповідь! Самолюбство Брендона відправлено в нокаут.
– Про що може думати такий жалюгідний ботан? – загордився Брендон, мабуть, щоб виправдати самолюбство. – Про синуси, косинуси та про закони вищої математики?
– Дивно… – примружився Сільвер. – Я думаю про Скандинавських богів, богомолів, трицикл, як пройти п’ятнадцятий рівень у грі і як зламати зуби язиком…
Дивно – це не те слово.
– Зуби язиком?.. – здається, Брендон теж трохи офігів.
– Тепер ця думка не дасть мені спокою… – зізнався я.
– Що це за масові роздуми? – десь біля мене з’явився Лізандр.
Не розуміючи, чому я і Брендон стоїмо як філософи, він подивився на мене.
– Годі з мене нісенітниць! – процідив Брендон, йдучи геть від нашої компанії.
– Я тільки почав… – усміхнувся Сільвер.
Іноді не розумію, що у цього хлопця в голові…
Ліззі, все ще блимав очима.
– У нас урок… – розгублено нагадав він. – Що трапилося?
– Нічого, я просто думав про зламані язиком зуби! – весело сказав Сільвер та пішов у клас.
– Що?.. – настала черга філософствувати принца.
– Гей, я ж забув вам сказати! Бенедикт дозволив поїхати в місто… – подав голос я, бо всі якось багато думають.
– Що? – повернувся Сільвер.
– Правда?! – зрадів Ліззі. – Я зможу купити собі все, що забажаю, як кожен нормальний підліток?
– Ну, не думаю, що нормальні підлітки ходять з охороною, п’ють кров, контролюють людей за допомогою суперсили, а також чекають права на трон… Ну, а якщо все це не враховувати, то так. Ти все правильно кажеш, – видав я.
– Так… – Сільвер глянув на нас, як на прибульців. – Пан Дракумор погодився?..
– Я сам шокований, – знизав я плечима. – Але Бенедикт сказав, що востаннє робить виняток, і лише за поєдинок з ним на мечах.
– Я мав рацію, – самовдоволено сказав Ліззі. – Ти улюбленець директора.
– Так, він любить давати мені дуже цікаві завдання, на кшталт прибирання чи відпрацювання, а потім прописувати пиздюлів.
– То ми їдемо сьогодні до торгівельного центру? – все ще не вірив Сільвер.
– Правильно! – оголосив я. – І, я так думаю, з декого випивка.
– Я люблю гарно випити! – посміхнувся Ліззі.
Сільвер якось похмурнів. Я приблизно здогадувався чому, але спитав:
– Ти чого?
– Просто не розумію… – якось простяг він. – Чому Брендон весь час до мене чіпляється, навіть якщо я взагалі не помічаю його…
– Ти просто не можеш дати здачі, – відповів Ліззі. – Викинь його з голови.
– Не можна викинути людину з голови, – сказав я, а потім усміхнувся й додав: – А з вікна можна…
***
Торгівельно-розважальний центр розкинувся перед нами у всій красі. Не найпопулярніший в Лондоні, стояв десь біля в’їзду в місто. Нам не потрібен був сильний натовп.
Стефан, здається, був розслаблений, бо ми приїхали на звичайному джипі без охорони. По факту ми просто напросились з ним.
Ми всі разом пішли у відділ одягу. Ну як пішли? Ліззі полетів, а всі наздоганяли. Кілька разів мені було соромно, коли він нетактовно розглядав перехожих. Довелося парочці казати: «Я не з ним». Не повірили.
Сільвер поводився куди стриманіше, хоча й не горів бажанням ритися в хламіттях. Як я його розумію! Стефан так взагалі стояв собі осторонь та спостерігав. Лізандр вибирав найдорожчі вбрання! Звичайно, кожному нормальному підлітку потрібен дорогий фрак та смокінг! Прямо не обійтися!
– Гей, чому ти стоїш і мух ловиш? – звернувся до мене Лізандр.
– Ну добре, буду ловити метеликів, – з’єхидничав я.
– Краще подивися, що я знайшов! – він дістав білу сорочку з червоною вишивкою.
– Ти смієшся?
– Ні, а що такого?.. – здивувався принц. – Ти ж з України?.. Тут сказано, що це ваш національний костюм…
– Це дешева підробка?
– Справді? Підробка? – запитав Сільвер, поправляючи окуляри. – У вас такі гарні сорочки, не дивно, що вони ввійшли в моду. Але, насправді, я мало що знаю про Україну. Ви, напевно, завжди в вишиванках.
– Вау, як мою країну уявляють європейці… – я відсунув убік нідробку.
– Якщо тобі не подобається це, то я хочу бачити тебе в тому! – показав на ще один костюм Лізандр, і це виявилося просто цікавою квінтесенцією смаку дизайнера цього одягу. Ніколи не бачив чоловічої короткої сукні!
– Я схожий на королеву бару? – розвів руками для ефекту непорозуміння.
– Та це… – насупився принц. – Це просто туніка…
– Один чорт! Я не носитиму те, в чому під час тренування можна буде запросто заплутатися.
– Може, пошукаєш йому одяг спортивного стилю?.. – здогадався Сільвер.
– Стоп! – дійшло до мене. – Мені не треба нічого купувати, я тут взагалі заради денної цивілізації!
Я не знаю, скільки чекав на свою принцесу, поки він копався в речах. Що за смак такий у принца, я не розумію? Чи то гавайські шорти, чи то мексиканські майки, чи взагалі – костюм супермена з розпродажу до Хелловіна. Сільвера він теж заманив у свої мережива. Виявилося, смак у принца ще нічого…
Сільві купив те, що мені було б соромно не просто вдягнути, а й у руках тримати! Кому потрібне японське кімоно? Здається, він ще й отаку.
Потім ми посиділи в кафе. Стефанові набридло дивитися, як ми тупо ходимо, тож він сказав, що ненадовго відійде до машини. Мені б так втекти. Але я ж захисник принца, так? Тому потрібно терпіти теревени ні про що.
Людська їжа для Ліззі та Сільві стала взагалі відкриттям Америки. Набирали всього та більше, боюся уявити, що подумали люди. Тоді я набивав живіт, і не знав, що далі буде тільки гірше…
Ми вийшли з центру вже надвечір та попрямували до автомобіля. І саме у цей момент нас оточили! Повсталі вампіри! Ті ще тварюки, що втратили елементарні моральні почуття. Виглядають як божевільні люди, дуже схожі на зомбі. І ці тварюки навколо зчепилися, змушуючи нас зійтись у купку, і навіть не пікнути про допомогу.
Це було так несподівано!
Я ніколи не бився з повсталими! Стефан мене готував до цього, так, але… Знаєте, насправді мені стало лячно. В очах цих «колишніх вампірів», не було нічого людського. Немов ті голодні вовки, що знайшли беззахисних зайців.
– Стефан! – покликав я через всю парковку. – У нас тут маленькі проблемки зібралися довкола!
– Що знову?.. – десь удалині крикнув він, вилазячи з джипа.
Виявилось, машина була далеко. Стефан кинувся так швидко, як міг, помітивши повсталих.
За мить двоє з них попрямували до нього, а решта четверо – на нас. Мені довелося відбиватися, бо моя мета – захист принца. Ну і Сільвера, за дорученням його тата. Тільки хто сказав, що битися з повсталими просто?!
Я вдарив одного в живіт, але він і не смикнувся, наче та статуя, а ось моя рука справді почувала себе так, ніби я намагався пробити стіну.
– Чорт би тебе побрав! – вигукнув я, хапаючись за пошкоджену руку. – Чуваче, ти в курсі, що це ти мав постраждати?!
Вампір, здається, розвеселився від моїх слів. Він постарався накинутися на мене, але я сів, ухилившись від атаки. Різкий замах ногою по його колінах – і він все ж таки впав на асфальт. Наступними діями я схопив Лізандра за руку, сподіваючись перевести його до машини, але двоє повсталих закрили нам дорогу.
– А де Сільвер? – злякано сповістив мене Ліззі.
Чорт! Я не бачу Сільвера! А Стефан осторонь бореться вже з трьома, але що ми можемо без охорони, магічних амулетів та срібла?.. Срібла? Точно!
– Була не була! – усе, що я видав, спрямовуючи свою підвіску у формі кажана на повсталих.
Вони переглянулися з виглядом «дебіл чи що…» і знову напали.
– Згори! – крикнув мені Стефан, відбиваючись ногою від одного повсталого.
Я відреагував швидко, але Лізандр ще швидше – за мить схопив за руку і відштовхнув убік. Ми з ним мало не впали на чиюсь машину! Виявилося, що це «згори» було попередження про атаку повсталого, що вирішив стрибнути з даху автомобіля на нас.
– Я не можу навіть їх вдарити! – вигукнув я, швидко глянувши на Стефана. – І колів у нас немає!
– Головне захищати принца! – гукнув він.
Гаразд. Добре. Щось придумаємо.
У мене недостатньо сил, щоб боротися з усіма ними, але головне вберегти Лізандра. Потрібно сховати його десь, дістатися машини та викликати допомогу через рацію!
– Треба сховатися в машині, – якомога тихіше сказав я Ліззі.
– Але Сільвер… Де він?.. – озирнувся той.
– Давай, бігом до машини! Я потім знайду Сільві!
Ліззі хоч і розгубився, але все ж таки взяв мене за руку та вмить перемістився до нашого джипа. Почуття, наче з великою швидкістю прокотився на американських гірках. Насамперед я відчинив передні двері, швидко дістався до рації і, що є сил, намагався чітко попередити:
– Хто-небудь, надішліть нам допомогу, тут купа повсталих! Чуєте? Купа повсталих напали на нас! Повірте, таке не помітити важко!
На жаль, швидкість повсталих теж не відставала. Вони вже наближалися до нас, я б так і стояв, якби мене не смикнув Лізандр. Потрібно думати, що далі. Підмога прийде через деякий час, а доти…
– Дмитре! – Стефан зміг напасти на вампірів, що наближалися до нас, і перейняв на себе всю увагу. – Сховайтесь у новобудові! Швидко!
Я з подивом глянув на кінець парковки. Там будувалася нова побудова під квартири або магазини, але під вечір бригада розійшлась додому, залишивши пусті бетонні стіні. Чудово можна сховатися. Не гаючи ні секунди, ми побігли туди.
Ліззі я випхнув вперед. Довелося перелазити через перекрите вікно, а потім тікати на верхні поверхи. У дитинстві, коли я лазив закинутими будинками, саме нагорі залишали шифер і блоки, за якими легко сховатися.
І я мав рацію. На стінах не було нічого, крім суцільного бетону. У повітрі лунав запах пилу. А також був присутній наш друг – гучна луна. Через це відлуння я й почув, що сюди увірвався ще хтось. Ми з Ліззі сховалися за шифером, прислухаючись до кроків. Вони наближалися і це погано.
– Ми не можемо ховатися тут довго… – прошепотів мені Лізандр. – Вони відчують наш запах.
– Головне – не висовуйся!
Чорт, я сам не знаю, що тепер мені робити! Як для захисника, я дуже недосвідчений. Та й напад повсталих не входив до наших планів.
Гучний крок і повсталий дістався цієї кімнати! Якщо з Ліззі щось трапиться, то це буде найстрашніше. У будь-якому разі, якщо брати удар, то на себе. Або хоча б відвести повсталого від Лізандра подалі, хоч би в іншу кімнату. Я повинен захистити це золотоволосе диво!
– Залишайся тут! – дуже тихо сказав я, а потім поспішив вискочити зі схованки.
Повсталий, тільки-но помітив мою присутність, показав ікла, приготувавшись нападати. Я спеціально повільно відходив до дверей у наступну кімнатку. Вампір клюнув на наживку, тому що повсталими керує злість, а не розум, і так само повільно йшов за мною.
Доведемо справу до кінця!
Але цей вампір втратив терпіння від моєї повільності, і побіг прямо на мене, вже розкриваючи пащу з гострими зубами. Довелося тікати, іноді дивлячись назад, але недовго. Бо я вибіг на балкон! Недобудований і тендітний такий балкон, який трохи похитнувся під ногами.
Справи кепські!
– Стій там! – сказав я недовампіру. – Інакше ми політаємо обидва, а такої практики в мене немає!
Здається, він виявився тупим чи просто був колишнім політиком, бо зробив усе навпаки. Стрибнув прямо на балкон! Тоді я навіть злякався, бо щось тріснуло під ногами і вся платформа нахилилася. Не встиг я зрозуміти в чому річ, як балкон і зовсім відколовся та ми полетіли вниз. Це все, що я тоді запам’ятав.
***
Розплющив очі, а навколо суцільна білизна!
Я спочатку злякався, доки не впізнав лікарняне крило академії. Тісна кімнатка з одним лише ліжком, з яскравим освітленням та без вікон. Насамперед я перевірив наявність ран після падіння, але нічого не виявилося. Зовсім нічого. Дивно…
– Агов! – крикнув я.
І тут же до мене хтось почав бігти. Як Форест Гамп. Насамперед сюди схопилася медсестра, перевіряючи мою голову і як лежить ковдра. Так, це мені так допоможе! Але невдовзі схопився Бенедикт, і тоді мені стало страшно.
– Ти з глузду з’їхав?! – крикнув він, без вітання. – Ти ризикнув собою! А якби щось трапилося! Якби Лізандр не встиг вчасно?! Стефан би впорався із повсталими! Що ти накоїв?
– Що?.. – тихо та трохи розгублено спитав я. – Що трапилося?
– Так, добре… – зітхнув директор, намагаючись не кричати.
Але вдавалося йому так, ніби він наркоман і намагається кинути вживати наркотики… тобто з помітними нервами.
– Балкон… Ти й повсталий вистрибнули на балкон і вас завалило. Повсталий не вижив… А ти був на межі…
Так, щось мені вже невесело. Зважаючи на його тон, трапилося щось дуже погане, чи не так?
– А що… – хотів би далі дізнатися я, але Бенедикт шикнув, взявся за голову і зітхнув:
– Лізандр укусив тебе.
І тут я не зрозумів:
– Що?..
– Щоб ти не втратив багато крові, йому довелося вкусити тебе. Укус вампіра діє на дампіра швидким зціленням… але якщо тільки…
А потім я теж не зрозумів:
– Хіба це не заборонено?
– Заборонено, – кивнув той, і почав знову нервувати: – Тому що це викликає гостру залежність у вампіра або смерть дампіра! Шанс був крихітний! Але ж ти не загинув! Тепер ти та Лізандр пов’язані кров’ю! Іншими словами, ви один без одного взагалі не проживете!
І тут я знову нічого не зрозумів…
– Можна?.. – скромно постукав Лізандр, але помітивши, що я вже прийшов до тями, влетів прямо ледь не на мене, хапаючи за комір, обіймаючи і притискаючи… завжди б так. – Пробач мені! Пробач, я не хотів! Ми не мали стати пов’язаними! Тобто добре, що тепер ти назавжди мій дампір, але ж…
– Хто-небудь, заклейте йому рота, – попросив я, відштовхуючи Ліззі вбік. – Отже, ти мене вкусив?
– Так… – винувато опустив погляд він, сідаючи на табуретку біля мого ліжка.
– І тепер ти не зможеш жити без моєї крові?
– Так.
– Звучить, наче ти став алкоголіком. Тобто нічого не змінилося.
– Як добре, що з тобою все в повному порядку, – полегшено зітхнув Ліззі.
– Це ще не все! – втрутився Бенедикт. – Через те, що ви пов’язані, тепер буде один маленький ефект…
– Що знову? – я вже не знаю, чому дивуватися.
– Ти підсвідомо намагатимешся захистити Лізандра будь-яким способом. Щось подібне до рефлексу, – Бенедикт знову зітхнув. – Гаразд, з цим можна впоратися… Хіба що влаштувати тобі тренування разів у сто складніше, щоб ти підходив до статусу королівського захисника!.. Так… Так-так так… Це взагалі міф в очах вищого світу…
Здається, він знову нервово думає. Ніхто його не перебивав.
– Як же король відреагує на це?.. Що буде?..
– За це не хвилюйтеся! – невдоволено пробурчав Лізандр. – Я маю право самому обирати дампіра. Це моя справа, а не дядька.
– Але…
– Я сам з ним поговорю, – запевнив директора Ліззі.
– Чорт… – усе ще нервував Бенедикт, тепер заходився ходити туди-сюди по кімнаті.
Я вирішив подати голос:
– А що зі Стефаном? І де Сільвер?
– З ними все гаразд, – запевнив мене Ліззі. – Сільвер покликав людей, і повсталим довелося втекти від людських очей. Смертні вважають це спробою пограбування, але поліцію не викликали. Стефан добре потріпав повсталих, до речі, спровадив натовп. А потім приїхала підмога, та твої рани вже загоїлися… через мене… Загалом усе обійшлося.
– Легко сказати, – фиркнув Бенедикт. – Я б, звичайно, посварив деякого біснуватого за позапланову вилазку, але це нічого не дасть…
– Тобто це я винен?! – здивувався я.
– Ні… зовсім ні… – заспокоївся Дракумор. – Просто… повсталі не ходять серед людей, тим паче з самого вечора та ще й зграєю! Це не схоже на збіг!
– Тобто нас чекали? – спитав Лізандр.
– Не знаю точно, але схоже на те… Можливо, вони почули королівський запах, і… або помітили знайому машину академії… – міркував Бенедикт, намагаючись знайти логіку.
– Все добре що добре закінчується! – заявив я.
– А ти взагалі мовчи! – гукнув на мене Бенедикт. – Ти змусив усіх переживати! Мало не пожертвував собою!
– Але в цьому вся робота дампіра, чи не так?
– Так, але…
– Жодних «але»!
– Можна сказати, що Дмитро свій обов’язок виконав як слід, – заступився Ліззі. – Адже його приставили до мене не лише як супроводжуючого, так? А як захисника!
– І балкон упав не з моєї вини, я його не будував, – вставив свої п’ять копійок я. – Він не витримав такої ваги…
– Жерти треба менше! – пирхнув Бенедикт, і тут я обурився:
– Ти сказав би тому повсталому! Великий такий бугай!
– Вже не скажу! Його по частинах зібрали!
– До речі! – я вирішив змінити тему. – Невже повсталим може зашкодити якийсь там балкон?
– Не зовсім, – охолов Дракумор. – Вони слабшають без крові. Повсталі харчуються кров’ю людей, це спосіб позбутися голоду, а кров вампірів служить для збільшення сил. Мабуть, ці чекали на вас, щоб якраз поповнити свій резерв.
– Зрозуміло, від нестачі вампірської крові вони слабшають, тому намагаються нападати на кожного, хто повернеться під руку, – вголос зробив висновок я. – А Сільвер зараз де?
– З батьком, – зітхнув Лізандр. – Мордред приїхав сюди, коли дізнався про напад. Він потім повідомить про все мого дядька, тому треба все йому описати якомога… тихіше…
– Сільвер виявився найрозумнішим із вас, – Бенедикт підійшов до дверей. – Він одразу ж побіг скликати людей. Повсталі не діють на очах у людей, це небезпечно для зграї.
– Тобто… – сказав я. – На нас чекає лекція від Мордреда?
– Чекає, – підтвердив Лізандр.
***
У кабінеті директора зібралися всі, хто потрібен і не потрібен: Стефан, стомлений на вигляд, підпирав собою стінку, біля дверей; я і Ліззі сиділи на диванчику, який осторонь робочого столу директора, а Бенедикт розбирався з документами. Напруга так наростала, ніби повітря в секунди перетворювалося на свинець.
Незабаром в двері зайшли двоє. Мордред, спираючись на елегантну тростину із золотим наконечником у вигляді лева, пройшов поважно й діловито, лише кивнувши всім на знак вітання. А потім Сільвер, але він виглядав більш живим, тому що тут же підбіг до мене:
– Як ти?! Я чув, що ти потрапив під удар! Який жах, це я винний! Не треба було тікати! Пробач!
– Спокійно!.. – я навіть здивувався такому каяттю. – Якби не ти, повсталі б так і бігали на парковці, наче паркувальники.
– Сільвер, – суворий батьковий голос змусив його здригнутися.
Він слухняно встав поруч із Мордредом, і тепер я помітив схожість між ними: постава, колір шкіри, риси обличчя… Тільки Мордред був злий. Або просто дуже стурбований. Я не звинувачую його та готовий вислухати все, що буде. Тільки Лізандр випередив події:
– Перш ніж про це дізнається мій дядько, я прошу Вас вислухати…
– Я знаю все, – махнув рукою жестом «спокійно» той. – І розумію. Ніхто не міг здогадатися, що повсталі блукають центром міста. Зазвичай вони ховаються у лісах, подалі від сонця. Цього інциденту ніхто не міг передбачити, не бачу сенсу шукати винних.
– Але мій дядько, якщо він дізнається… – спробував натякнути Ліззі, але його перебили:
– Вибачте, але приховувати таке я просто не в змозі, – делікатно промовив герцог Аллістер. – Якщо я розповім, що це сталося через дозвіл директора залишити академію без важливих причин…
– Що? – обурився Бенедикт. – Тепер я винен?
– Я не договорив! – тепер герцог звертався виключно до директора. – Ми можемо відредагувати історію. Наприклад, вилазка була у пізнавальних цілях.
– Я вас розумію, – замислено кивнув Бенедикт. – Але Його Величність просто так цього не залишить…
– З його племінником усе гаразд, він анітрохи не постраждав. Я просто опишу сцену дрібного бою.
– Якби не одне «але»… – Бенедикт відкинувся на спинку крісла. – Резонських та принц тепер пов’язані кров’ю.
Настала тиша.
Здивовані погляди спрямувалися на нас, як на рок-зірок, що прийшли на сповідь. Це що так страшно, я не зрозумів? Навіть Стефан відволікся від підпирання стіни, глянувши на мене так, ніби в мене на голові олені танцюють.
– Я недочув?.. – прорізав тишу герцог Аллістер.
– Ні, це правда, – винувато видав Лізандр. – Мені довелося вкусити Дмитра, щоб він не помер.
– Як?! – витріщив очі Сільвер, але заткнувся під поглядом свого батька.
– Таке від короля не приховати… – зітхнув Мордред. – Регент буде дуже злий, почувши… таке!
– Ну, це я сам йому сповіщу, гаразд? – знову насупився Ліззі.
– Що ж, це залишиться на тобі, – як швидко здався.
Цей король такий страшний? Я особисто бачив лише картини та портрети і чув багато всякої всячини про нього, але гадки не маю, який він у житті. І знаю, що у регента є дружина, зараз королева вампірів, дуже гарна жінка й дуже любить Лізандра. Ліззі сам мені розповідав.
– Тепер ти… – Стефан звертався до мене, і я навіть не зрозумів його розгубленості. – Справжній дампір… навіть королівський?.. Ще й назавжди пов’язаний кров’ю?..
Мені залишалося тільки кивнути. Стефан відразу розплився стриманій в посмішці:
– Мій найкращий учень став посмертним королівським охоронцем! Такого й уві сні не побачиш! Який я гордий!
– Ви бачите в цьому позитивні сторони?.. – спохмурнів Мордред.
– Звісно! З усіх своїх учнів-дампірів я вибрав би саме Дмитра! – ох, як приємно, коли тебе хвалять. – Немає привода для переживань. Хоча так і не скажеш, але Дмитро кмітливий та швидко адаптується. Йому не вистачає тренувань і досвіду, але це можна виправити.
– Не хвали його! – обурився Бенедикт.
– Ні, буду! – якщо Стефан так владно дивиться на директора, то директор здає назад:
– Гаразд… Як скажеш.
– Та я гадки не мав, як можна боротися з повсталими, – зізнався я. – Вони ж кам’яні якісь!
– Тому й треба пити кров, – фиркнув Бенедикт. – Але тепер, коли ти пов’язав кров із Лізандом, твої сили мають збільшуватися з кожним укусом і… без вживання крові…
– Це як прокачування здібностей?
– Щось типу того.
– Не думай, що ти станеш непереможним від укусу, – Стефан вміє спустити з небес на землю. – Якщо стаєш сильнішим, це не означає, що стаєш кращим. Тому тренування і тільки тренування.
– Я не проти, тим паче, що тепер я в боргу перед Його Високістю, майбутнім королем вампірів, – погодився я.
– І я, до речі, теж не бачу в цьому нічого страшного, – відповів Лізандр, мабуть, запишався своїм званням з моїх вуст. – Якщо моїм дампіром стане Дмитро, а не якийсь чужинець, це тільки краще, адже так?
– Краще думай, як усе це пояснити королю… – зітхнув приречено герцог Аллістер.
– Я скажу, що це було в планах! Я сам можу робити все, що вважаю за потрібне. Зрештою, на трон претендую саме я.
– Якщо говоритимеш таким тоном дипломата, то прокате, – вліз я.
– Це ще вилізе боком… – Бенедикт, як я зрозумів, великий песиміст. – Але поки що сподіваємось на вдачу. Не так погано, що принц тепер має який-неякий досвід. Як майбутній король… до замахів треба звикати.
– Шкода, що як від майбутнього короля від мене мало користі, – зізнався нам Лізандр. – Я ніколи в житті не брав участі у боях. Тільки у дискусіях, і то, з метою покращення ведення діалогу. Тітка Кассандра забороняла мені все, що хоч якось могло мені нашкодити.
– Це не дивно, – озвався герцог Аллістер. – Регентка, як і її чоловік, дуже переживали через Опівнічну різанину, і були раді, що ти вцілів. Не можна звинувачувати їх у такій системі безпеки.
– Ну… – тут я вже не міг не влізти. – Одне діло захищати, а інше не давати самостійно вирішувати.
– Дмитре! – обурився Бенедикт.
– Це правда, –- підтримав мене Ліззі. – Немає сенсу зараз це заперечувати. І я по-своєму їм вдячний, але вирішувати, хто стане моїм дампіром, куди мені вирушати і що робити – стану я сам.
Пишаюся їм прямо! Правда, немов пташеня вчиться літати!
– Що ж… – Бенедикт смиренно зітхнув, уже не збирається нападати. – Напевно, король прибуде завтра, ми маємо час на підготування. У бібліотеці візьміть книгу про пов’язаних кров’ю. Для Дмитра тепер суцільні тренування, твій рівень має відповідати королівському, як би це фантастично не звучало. Стефане, заганяй його, добре?
– Без проблем, – відповів Стефан, а потім подивився на мене: – Готуйся.
– Так, – жартома віддав честь я.