***Дмитро Резонських***
Де він? Куди можна було заховати Ліззі Прекрасного? Я шукав хоча б найменші знаки, натяки, що Ліззі був тут, але нічого! Всі кімнати такі порожні, запорошені, наче я прийшов не туди. Я не можу все кинути та втекти шукати в інше місце! Ні, треба обшукати все!
Заспокойся, Дмитре!
Я підійшов до вікна, поспіхом набираючи повітря ротом. Я просто відчуваю, що Лізандр десь поряд. Поклик крові чи надія – не знаю, та й не має значення. Треба просто відчути його, треба подумати. Добре подумати: куди можна сховати того, кого мають вбити, але так, щоб його потім знайшли.
Я дивився у вікно, намагаючись збагнути. Як тут – віддзеркалення! Відображення у вікні не моє, а Фрейда позаду мене. Вампіри не відображаються у дзеркалах, воді, склі, але можуть потрапити на цифрові камери. Він відбився, він не вампір!
Я різко розвертаюсь, і бачу, як Фрейд замахнувся ножем над моєю головою, з широкою посмішкою. Жах, як у фільм жахів потрапив, де психопат-маніяк нападає на героя, тобто на мене!
– Де Ліззі?! – скрикнув я, ухиляючись від ножа.
Ще один майстерний помах. Я присів, лезо пролетіло прямо над головою. Цей хлопець не жартує, безперечно. Ще замах і ще – я з жахом розумію, що просто не встигаю за його швидкістю. Як він так навчився?
Фрейд витягнув лезо вперед невідомим маневром, а я недостатньо швидко ухилився. І моє передпліччя починає кровоточити. Поранив, сука!
– Ти взагалі здурів? – фиркаю я. – Боляче ж! Себе так дряпни!
– Взагалі-то я тут убити тебе намагаюся… – повідомляє мені він, ніби це неясно.
– А я думав, що ножичок подарувати хочеш! – саркастично кинув від досади. – Тобі замовили Ліззі? Ти ж найманець? І ти хочеш вбити невинного вампіра?
– Прокинься, невинних не існує! – посміявся він, розмахуючи ножиком у руці. – Вампіри п’ють чужу кров, а комусь ця кров була життєво необхідною. Нема чого тут моралі читати!
І, різко подавшись уперед, зробив випад уперед, сподіваючись проткнути мене. Я ж швидко перехопив удар за рукоятку, відхиляючи його руку, і зробив захоплення. Больовий прийом, якому навчився ще на Батьківщині – заломити руку за спину.
– Гаразд, мені насрати на ці моралі, – сказав я. – Все, що мені важливо, так це врятувати Ліззі!
– Ти кажеш так лише тому, – Фрейд легко вивернувся і ногою відштовхнув мою тушку на підлогу, – що ви пов’язані кров’ю. Саме так написано в тій книзі, яку я поцупив у принца з кімнати.
– Ні, – заперечив я головою. – Нічого ти не знаєш!
– Так розкажи, часу ще повно, – регоче Ватанабе, підходячи ближче.
– Нехай ми й не так багато спілкувалися з Ліззі, але він для мене найдорожчий у цьому гнилому світі! – впевнено схоплююсь я на ноги. – Не знаю, як там у вас, але для нашого народу сім’я – це недоторканне!
– Ти такий простофіля! Як ти сюди прибув? Як здогадався, що було у моїй підказці?
– Це не я, – я знизав плечима. – Мені допомогли. Крістіан… навряд чи ти його помічав.
По-моєму, він мене за дурня тримає.
– Я чую, як б’ється твоє серце, – сказав Фрейд, не зрушуючи з місця. – У ньому немає страху за себе. Ти боїшся за принца? Швидше за все. До речі, а чого ти вирішив, що він все ще живий?
– Живий він. Я його чудово відчуваю.
– Цікаво. А чому ти досі стоїш?.. – ширше посміхнувся Фрейд, глянувши на лезо ножа, забруднене моєю кров’ю. – Недостатньо сильна отрута?
Отрута? Яка отрута? Рана, звичайно, пульсує та болить, але я…
І саме в цей момент перед очима все почало плисти, роздвоюватися, втрачати чіткість… Я намагався не подати виду, але очі боляче зреагували на світло з вікна. Почуття, наче в тіло залили цемент і воно стає важчим.
– А-а-а… то ти вже відчуваєш її? – заспокійливо зітхнув Фрейд. – Чудово! Я вже розхвилювався, що справді доведеться битися з тобою.
Та я найкращий дампір академії у боях, що ти знаєш! Ах так, я не можу відповісти, адже я школяр, а він найманець.
– А знаєш, чому ти не гідний охороняти того, кого ти так любиш?.. – пошепки запитав він, нахиляючись до мого обличчя надто близько, інтимно, я б сказав, від чого зображення в очах взагалі перетворилися на розмиті плями. – Ти не здатен нашкодити комусь по-справжньому…
Він пустив мені в лоб легкий шалбан. Сам не розумію, звідки така слабкість, що я впав, і як мішок з картоплею плюхнувся на підлогу. Таким слабким я не був навіть після новорічної пʼянки.
– У мене повно часу, адже вдень усі сплять, а схаменуться лише коли прибуде директор… – я бачив, як ця пляма, що зветься Фрейдом, присідає до мене навпочіпки. – Треба все гарно підготувати! Уяви: вони вриваються сюди і виявляють два трупи! Принцу я вже пообіцяв, що він стане на місце кішки, доведеться випустити кишки та підвісити стікати кров’ю. А ось ти! –захоплення в голосі мене лякає, а очі важко заплющуються, але я пручаюсь. – Улюбленець нашого директора та його коханого! Я спотворюю твій труп! Нехай вони постраждають! Нехай жахнуться!
Не можу й поворухнутися, вже темніє перед очима. Не можна! Тільки не зараз, Дмитре! Відчуваю, як чіпкі руки хапають моє підборіддя, я невиразно відчуваю дотик, щось заважає, але все ж таки близькість надто відчутна. Він усміхнувся і… поцілував мене в губи! Не ніжно, не пристрасно, а легко і ненав’язливо.
– Завжди мав слабкість до впертих людей, – хихикнув він та продовжив монолог психа: – Зроблю пару розрізів тут і тут… Ні, треба тут…
Ні, що він верзе? У мене в планах нема ранньої смерті! Мені ще треба знайти свого батька! Я так довго думав, що скажу йому, коли зустріну! А ще повинен захистити Ліззі, він добра люди… вампір! Я хочу так багато дізнатися, і нема часу тут помирати!
– Заради сім’ї?.. – питаю я, хоч звучить тихо, але мене точно чути. – Ти вбиваєш заради сім’ї?
– Правильно, – весело відказує він. – Моя справжня сім’я: вони вбивці, які повелися зі мною краще, ніж прості люди, які ніколи не вбивають. Як швидко можна зламати стереотипи про «погане» і «хороше», пізнавши обидві сторони.
– Ти просто не вмієш прощати…
– Та що ти знаєш, – зневажливо пирхає Фрейд.
– Я теж пізнав обидві сторони… – мій голос почав вщухати. – Я теж був нікому… не… потрібний…
І все далі мій розум закрила темна пелена. Уривки спогадів, які я бачив, немов минулорічний сон, пролетіли перед очима.
Ось я стою перед моїм будинком. Точніше перед тим, що від будинку залишилося. Чорні руїни, поглинені вогнем, засипані вугіллям у супроводі темного диму. Люди бувають жорстокі з тим, чого не в змозі зрозуміти.
А ось я біля воріт Академії. Довелося довго перебиратися з України до Англії. Нелегально, чіпляючись за КамАЗи, за кожного зустрічного, пробираючись на склади торгових кораблів, перебігаючи кордони країн… І тут мені кажуть:
– Не прийнятий.
Нахабна пика так і дивиться на мене, не даючи пройти на територію Лондонської Академії. Вже вечір, я втомився, як собака, а цей охоронець стоїть переді мною, уявляючи з себе качка. Так, у нашій країні з таким легше – дав у морду та пішов.
– Та йди ти знаєш куди! – на нервах кричу я. – Мені треба сюди потрапити!
– А мені треба додому, до дружини та доньки! – пирхає охоронець в чорному костюмі. – Але Генрік мені особисто наказав охороняти вхід, та який ідіот його не послухається!
– Я тебе тут не тримаю, можеш іти.
– Слухай, хлопче, йди по-хорошому… – посипає мене погрозами. – Інакше я за себе не ручаюся.
– Ти тупий чи прикидаєшся? Я тут із України прибув! Так, блін, звичайно, п’ять хвилин справи! – я злюся, бо голодний, холодний, голова вимагає спокою, але якийсь англійський вампір думає, що народився крутим.
– Що це за гамір? – роздратовано виходить до нас Бенедикт.
Тоді я ще не знав, як його звуть і хто він взагалі такий.
– Цей хлопець не відстає, – поскаржився охоронець. – Я його проганяю, а він не йде!
– Ще поплач, – тут уже пирхаю я. – Сказав же, не піду, доки не доб’юся свого!
– Дампір? – одразу здогадався директор. – Звідки ти?
– Бандерівці та вишиванки! – заявляю, вже не приховуючи роздратування. – Привіт із України, батьківщини всіх слов’ян!
– Ти як зі мною розмовляєш? – обурився тоді Бенедикт. – Я, власне, директор цієї академії.
Я дивлюся на його вигляд – молодий немов студент.
– Чому ти так виглядаєш, ніби сам тільки школу закінчив?
Бенедикт розпливається в самовдоволеній посмішці, відразу видно, як він цінує свою зовнішність. І киває охоронцеві:
– Я сам розмовлятиму з цим милим хлопцем.
Зараз, згадуючи це, мені смішно. Жаль, згадую я це недовго, тому що різкий холод в обличчя змусив мене прокинутися. Темрява прорізалася, наче я намагаюся випливти з дна басейну, розгрібаючи її руками.
***Фрейд Ватанабе***
Чому я його не вбив? Останні слова викликали в мене інтерес. Зовсім не з жалю, ні. І не від великого кохання, адже поцілунки давно не вважаються проявом щирих почуттів. Для мене це радше розвага перед вбивством. І не в цьому річ… Мені стало цікаво, що він скаже далі.
Дмитра я відтяг у порожню кімнату поруч, щоб не світитися біля вікон. Прив’язавши його за руки мотузкою, просоченою святою водою заздалегідь, просто на підлозі, щоб не почував себе особливим, я почав чекати. Отрута, яку я дав йому, має не смертельний ефект, але позбавляє сил. Навіть зв’язувати його необов’язково, але справжній вбивця обережний двічі.
Українець і не думав прокидатися. Теж мені… Я врятую Ліззі, врятую! Хто б тебе врятував, дурнику? Я навіть сам не помітив, як забув про принца. Нічого, Ваша Високість, зачекаєте. Хатіко чекав, і він зачекає.
Дмитро не прокидається. Я не Хатіко, чекати не збираюся!
Набравши води в вазу, що стояла поруч, я швидким рухом виплеснув вміст на його обличчя. Заворушився! Спляча красуня прокидається, ура! Він воротиться, хмуриться, а потім шепоче:
– Ще п’ять хвилин, мамо…
І відвертається.
– Агов, підйом! – гаркаю я. І взагалі, він же сирота, то якого біса звертається до матері? – Забув, що хотів врятувати свого принца?
– Ліззі! – очі різко розплющились, і він спробував здригнутися.
Даремно. Отрута вдарила по м’язах, напевно він відчув біль у рухах. А зв’язані руки не давали навіть нормально лягти. Резонських так рипається лише через принца? А чи не заради свого життя?
– Я можу про дещо з тобою домовитися, – я сів біля нього навпочіпки. Брешу. Я взагалі хороший брехун. – Я можу зберегти тобі життя, якщо ти сам уб’єш принца.
Хіба не чудове випробування? Це зруйнує всю ілюзію хорошого життя! Вбити свого ненаглядного заради власної шкіри. Це просто чудова картина. Той сюжет, від якого у мене метелики літають у животі. Як же чарівно!
– То з тобою ще не все туго… – зітхнув Дмитро з полегшенням. – Ти не вбив мене одразу, значить, вагаєшся.
– Втішай себе будь-якими думками! – ну ось, весь кайф зіпсував. – Я ж сказав: залишишся живим, якщо сам упораєшся з Лізандром.
– Ага, вже біжу, – пирхає він саркастично. – Я нікому не дозволю йому нашкодити!
Цей твердий тон змушує замислитись. Що може зробити зв’язаний та отруєний дампір? Я сміюся. Гучно сміюся, піднімаючись на весь зріст. Який смішний цей хлопець!
Ступаю ногою прямо йому на спину. Нехай відчує, яке життя буває жорстоким!
– Як твоє почуття безвихідності? Хочеш допомогти, проте не можеш! І через це помре той, кого ти повинен був урятувати! Як швидко руйнується казка!
– Та що ти причепився зі своїми казками? Коли звичайним дітям читали казки, мама мені читала правила вищої математики, щоб я заснув у страху почути продовження!
Та він що, знущається?
– Ти досі не зрозумів, що мої наміри серйозні? – розлютився я, навіть не розуміючи, якого біса я такий розчарований!
– Ліззі… – прошепотів Дмитро собі під ніс, якби не мій чутливий слух, то я б ніколи не почув. – Потрібно врятувати Ліззі …
– Та як ти себе для початку врятуєш?!
– Ти мене почув? – Дмитро обернувся до мене і посміхнувся. – Отже, чудовий слух?
До чого це він?
Дмитро різко перевернувся, в змозі змахнути мою ногу зі своєї спини. За секунду він ударив ногою по залізним трубам з усього маху. Старі залізні труби, проведені від підлоги до стелі, почали гидко видавати відлуння. Вони затріщали, заскрипіли, луною проносилися по всіх кімнатах, де вони проходять! Голова розривалася від скрипу іржавого металу!
Я від жахливому болю заткнув вуха долонями, як тільки можна! Нестерпно боляче! Очі автоматично заплющилися від несподіваної перешкоди.
А потім я відчув, як у мене з піхов, які я ношу на своєму ремені, було щось забрано. Чорт, тільки не мій ніж! Як Дмитро підвівся? Як розв’язав руки? Що відбувається?
– Ще з дитинства знаю, як тріщать старі труби, – каже задерикувато Дмитро, притуляючи леза ножа мені до горла.
Звук помалу припинявся, тому я зміг розплющити очі. Він стояв переді мною, як ні в чому не бувало. Лише червоні відбитки на зап’ястях від мотузок, але на цьому все. Навіть рана на передпліччі не заважала йому.
– Якого біса ти зміг підвестися? – уже неврівноважено питаю я, руки тремтять, пальці стискаються. Таке буває, коли дуже хочу когось вбити, не граючи вже.
– Пов’язаним кров’ю дампірам насамперед треба захищати своїх вампірів! – сказав він. – І взагалі наша кров очищається дуже швидко.
Правильно! Це було сказано у книзі, яку я не дочитав! Мені було нецікаво. Все, що я дізнався, вони пов’язані. І все.
Ні, не смій недооцінювати вбивцю, і не таких норовливих убивав! Я дуже швидко поліз в потаємні ножни, пришиті до внутрішньої кишені куртки, що зараз на мені. Звідти швидко дістав ніж із кастетом; мої пальці самі охоплюють рукоятку, наче вивчене явище.
Швидким помахом я відбив лезо перед собою, але ніж не вилітає з рук дампіра, як я очікував. Він просто від несподіванки відступив назад.
– Одне діло вчитися в школі, інша справа вчитися вбивати на практиці, – сказав я, практично прогарчав, як справжній перевертень.
– Лізандр! Де Лізандр? – запитує він, направляючи в мій бік ніж.
Але тут труби знову загомоніли. Не так голосно, як було під час недавнього удару, судячи зі звуку – виходить знизу. Невже…
– Ліззі? – здогадався Дмитро і одразу прислухався. – Виходить, він внизу?
І не сиділося цьому принцу! Напевно почув попередній удар і подав сигнал! Чорт! Як все швидко починає мене бісити!
– Помри! – я кидаюся вперед на Дмитра, розмахуючи ножем убік, щоб спантеличити.
Дмитро розгублено відбиває мої атаки лезом, і щойно він сконцентрувався лише на них – удар кастетом під ребра!
Я вклав в удар багато сили, багато агресії. Дмитро закашлявся, відходячи назад, хапаючись за забій. Звісно, боляче! Мій кастет залізний, простими синцями не відбудешся.
Вдаряю ще й ногою у живіт, відштовхуючи його до стіни. З рук дампіра падає ніж. Я посміхаюсь. Люблю обламувати крила таким мрійникам, які уявили себе відважних лицарів.
– Я вб’ю тебе швидше, ніж ти думаєш! – я замахнувся ножем над його головою.
У цей момент Дмитро і втік убік. Взагалі геть із кімнати! Моє лезо залишило невелику тріщину в стіні, а дампір утік. Так, а якщо допомогу покличе? Ні, так годиться!