Тренування було закінчено лише через півгодини. Плечі боліли, руки натерлися через срібні коли, ще й втома напала, наче божевільна фанатка Тома Круза. Так хотілося виспатися!
Приблизно в павільйоні ми з Лізандром одночасно вийшли назустріч один одному. Він виглядав не просто пом’ятим, а вичавленим. Помітивши, як я з болем на обличчі потираю плечі, він сказав:
– Ти виглядаєш так, наче тебе переїхав бульдозер.
– Краще б це був бульдозер, а не поїзд, як у тебе, – прокряхтів я, а потім вирішив усе ж спитати: – Чого ти виглядаєш так, наче з тебе витягали душу пінцетом?
– Тому що була практика з навіювання для тих, хто його має. Це неймовірно складно, навіяти одразу кільком ідіотам важливі завдання! А ось Річарду, здається, зовсім нескладно. Його обличчя не змінювалося. Як виявилося, навіювання є не у багатьох із класу.
– О, ось ще що… – я розправив свої пошкоджені плечі. – Я ось із Шином парочкою слів перекинувся…
– Ти влаштував допит цьому полохливому дампіру? – обурено заговорив Ліззі. – Не можна лякати людей!
– Ну, полохливому не те слово…
Розповівши йому все, що дізнався, я чекав реакції Лізандра. Він, звісно, здивувався:
– Шикі? Це ще хто?
– Не знаю, – я сів на лаву, потім потягнув вампіра за собою. – Жодного такого дампіра я не зустрічав.
– І серед вампірів таких немає, – Ліззі слухняно сів поруч. – Це той бік, якого ми не знаємо, так?
– Але його знає Шин та Річард, – зрозумів я. – Чи, можливо, вони діють разом?
– Всі, кому потрібна моя кров, так хочуть краси? Чи просто позбутися спадкоємця?
– Ти так кажеш, наче… – тут я замовкнув і продовжив. – Тебе вже не вперше вбити намагаються, так?
– Розкусив, – Ліззі посміхнувся, але фальшиво. – Я останній із королівської родини, і мені судилося зайняти трон вампірів. Коли всі дізнались про масову загибель сім’ї Дракулус, і що залишився тільки я… Вже змалку деякі сміливці намагалися вбити мене.
– Ось чому ти не панікував, коли тебе намагалися вбити тут! – вигукую я. – Інший би на твоєму місці впадав би в істерику і боявся кожного шелесту та звуку!
– Я вже звик до стресу, але… Ніхто не намагався раніше дістати мене так близько… У палаці була варта… Тепер ти знаєш, чому тітка Кассандра так сильно переймається за мене, і чому я не вмію битися. Я не мав часу навіть для навчання самообороні.
Втратити батьків і жити весь час під прицілом?.. Ця думка змусила мене остаточно захищати його до кінця своїх днів. Адже так існувати не побажаєш нікому.
– Не хвилюйся, все одно це закінчиться, як тільки ти займеш трон, – весело посміхаюся я. – Тоді в тебе буде гіперсила, непереможність і взагалі, ти станеш найкрутішим вампіром у світі! Пафосним таким, з короною на голові, а ще з дуже привабливим дампіром поряд.
Ліззі засміявся:
– Останнє – правда. А для крутості… мені б час для тренувань своїх сил… але поки що його немає…
Темрява ночі згущалася ближче до другої години. Ми йшли через парк в інший корпус, де попереду на нас чекав урок чортової історії. Плечі досі боліли, я вже був готовий проситися, щоб мене вкусили. Що може бути простішим – тебе кусають і як новенький! Ось тільки шрам на животі у мене залишився, після Фрейда, проте сексуально виглядає.
Вдихнувши на повні груди свіже повітря, я різко зупинився. Інтуїція наче вирішила влаштувати рок-концерт у моїй голові. Лізандр зупинився і запитливо глянув на мене. Я кинувся вперед, поваливши його на землю так швидко, як міг. Просто над нами щось пролетіло.
І це щось врізалося прямо в стінку, що стоїть поруч. Я різко обернувся, і помітив величезну круглу тріщину в стіні будівлі, що павутинками розповзлася від глибокого пошкодження. Лізандр показав мені пальцем нагору.
На самому даху цієї стіни хтось стояв. Чорна постать, що тримає в руках довгий ланцюг, на кінці якого величезна булава з шипами! Здається, таку зброю можна назвати моргенштерн або обушок*, тільки замість ручки ланцюг. Ось чим нас мало не прибили секундою тому.
– Хто це? – запитав Ліззі.
Я швидко схопився на ноги, приготувавшись уже дертися на стіну. Фігура видала дуже дивний сміх – незнайомий мені раніше голос, більше схожий на божевільний регіт, потім кинула нам якийсь м’ячик, махнула своєю булавою і зникла геть.
Все сталося так швидко, що я навіть не встиг упіймати цей м’ячик. Мабуть, його взагалі кинули для відводу очей. Але м’ячик почав шипіти, і я зрозумів: треба тікати геть. Схопивши Ліззі за руку, я потяг його на пару метрів, і тоді за спинами пролунав невеликий вибух. Невеликий, але гучний. Хвиля від вибуху відштовхнула нас на землю, але все обійшлося.
Пару секунд, сидячи на землі, ми просто дивилися на дим, що виходить з «м’ячика». Занадто швидко все відбулось. Я ще не бачив, щоб хтось по академії носив із собою обушок! Це пронести непомітно неможливо, так же?
– Це… – Лізандр дивився туди, де стояв незнайомець, судорожно ковтаючи повітря. Начебто в нього почалася паніка, але через що? – Такий запах… це ж… повсталий…
– Що?! – я дивився на нього.
– Ти бачив, як він ударив своєю зброєю по стіні? – трохи істерично спитав Ліззі, схопившись за мої плечі. – Така неймовірна сила тільки у повсталих! Тих, хто давно випив достатньо вампірської крові! А-але… в академії немає повсталих… вірно?
– Ні звичайно! Вони просто не можуть проникнути сюди, – стверджую я. – Пам’ятаєш, будівля зникає, якщо поблизу з’являється чужинець?
– Чорт! – Ліззі схопився за голову. – Тільки не сильний повсталий! Таких не перемогти!
– Ні, не кажи ти так, ніби вже думаєш про могилу! – я різко схопив його за руки, заглядаючи у такі надійні, але злякані очі. – Повсталий чи ні, все одно! Ми впораємося, гаразд?
– Це вже безнадійно! – Ліззі замотав головою, піддаючись істериці. – Так щоразу! Щоразу хтось хоче убити мене! Повсталі вбили мою сім’ю, вони без проблем впораються і зі мною! Якщо навіть королівські вампіри безсилі у боротьбі з ними, то…
– Яка захоплива історія… – Фрейд стояв поруч, театрально аплодуючи у долоні. – А я думаю, що це за шум був… Я мало не оглух. І цей запах… Чужий запах… Що, трясця, тут відбулось?
Довелося швидко розповісти про появу повсталого. Звичайно, Фрейд зреагував на це трохи скептично:
– Навіть у мене були проблеми, щоб проникнути сюди, адже я не вампір. А ти кажеш, що якийсь повсталий непомітно блукає академією?
Я пирхнув із сарказмом:
– Ні, блін, це прибульці! Бомбу замість привітання кинули!
– Бомбу… – Лізандр спробував заспокоїтися. – Що в цей час робив Річард?
– Я стежив за ним, – відповів Фрейд. – Він то до директора ходить, то чомусь сказав своєму дампіру мовчати, а зараз був у бібліотеці, читаючи шкільний матеріал.
– Тобто… – Ліззі здогадався перший за мене. – Він не знав, що тут сталося?.. І що якщо цей незнайомець і є Шикі?
– Хто?.. – простяг Фрейд. – Не зрозумів, що це ще за суперник у мене? І хулі ви обидва мовчали? Без мого дозволу вирішили повийобуватись?
– Можеш говорити що завгодно, але цей суперник крутіший за тебе буде, – єхидствую я. – Повсталий з такою силою…
– Ну, тепер ми знаємо, що Річард і Шикі наші вороги, – Фрейд підсумував усю інформацію. – І при цьому один з них повсталий, який бажає випередити Річарда. Якось схоже на тактику… Тактика якогось Шикі – це простий грубий напад, але він не вбиває вас відразу, а попереджає. А тактика Річарда – це спостереження, він взагалі не поспішає діяти. Щось тут не в’яжеться.
– І що робити тепер? – запитав Ліззі. – Краще сказати про це вже комусь!
– Добре! – я знизав плечима. – Спробую сказати про це Бенедикту, але… я не впевнений, що мені повірять…
– Чому?..
– А ти не зрозумів? – хіхікнув Фрейд, допомагаючи нам підвестися. – Місце улюбленця зайняте тим, хто хоче тебе вбити! Вклинившись у довіру директора, Річард може бути спокійним.
– А що, якщо сказати про це не Бенедикту? – запитав я. – Стефану, наприклад. Адже він теж…
– Він насамперед розсміється, – цинічним тоном перебив мене Ватанабе. – Ніхто не повірить, що ви побачили тут повсталого. І піде розповідати анекдот своєму коханому Бенедиктові. Тільки шум здіймете.
– І що ти пропонуєш?
– Чому б не влаштувати пастку Річарду? – запитав Фрейд. – Ну, а ваш Шикі з’явиться сам. До речі, від такого шуму всі сюди зараз збіжаться, валимо звідси.
***
Сьогодні перед відбоєм я наважився на дії. Пішли всі до дідька! Річард повинен знати, хто такий Шикі! Єдина проблема – куди подіти Лізандра? Я не можу нікому його сплавити, навіть Фрейду. Не те, щоб я йому не довіряв… Просто, я знаю, що в нього немає запалу захищати інших… А ось знущатися – так.
Ліззі спокійно лежав на ліжку, порожніми очима дивлячись кудись у стіну. Навіть до віскі не доторкнувся. Невже так переймається? Подумки я сам нервувався, але не хотів ще сильніше псувати атмосферу. Увімкнувши тиху музику на магнітофоні, я спокійно поплентався у бік книг.
– Слухай, – говорю я. – Якщо комусь потрібна твоя кров, то навіщо вбивати тебе?
– Ти взагалі не читав нічого, – це було не питання, а прикрий факт. – Від моєї крові не має сенсу, поки я живий.
– Жорстоко, – скривився я, починаючи навіть злитись на такі ось правила природи. – Ти такий пригнічений, що мені хочеться плакати…
– Просто я бачив справжню силу повсталих… – похмуро прошепотів Лізандр.
***Лізандр Дракулус***
**Декілька років тому**
Моя мама дуже гарна, у неї довге золоте волосся, і такі кучері, що кожна дівчина позаздрила б. Мені здавалося, що вона зійшла зі сторінок журналів. Така красива – завжди у довгих сукнях, ніжна та весела. Моя мама ніколи не давала мені сумувати.
Я був наймолодшим у сімʼї. Два старші брати були мені добрими друзями. Найстарший, який тоді вже був вище за мене на дві голови, здавався мені ідеальним майбутнім королем – він завжди залишався оптимістом. І допомагав мені у біді. Його звали Олександр, старший брат сім’ї Дракулус. Щонеділі він брав нас із Дивандром на полювання в ліс. Ми з Дивом були ще маленькі, але це здавалося захопливим – старший брат завжди знаходив якусь качку і добре стріляв із лука.
До речі, Дивандр – це мій другий брат. Такий непосида! Він так часто потрапляв у неприємності, що мама лаяла його за непослух. Див здавався для мене героєм – він не боявся навіть батькового гніву. Зате весь час сперечався з Олександром, і не важливо чому, причина знаходилася сама.
Того дня мені було двадцять шість років, але для людей це дев’ятиліття. Просто дев’ять років. На мій день народження мама пообіцяла мені грандіозне свято! Того дня Олександр та Дивандр, поглинені черговою суперечкою, вирішили самі знайти мені подарунок.
Тато та мама влаштовували бал. Вони обіцяли незабутній сюрприз. Цілий день я чекав ночі, коли в залі заграє музика, прийдуть гості, почнеться веселощі… Я навіть заснути не міг, був у передчутті свята.
І ось цей момент настав. Мама, тато та брати стоять перед великими дверима до бальної зали. На обличчях сяючі посмішки. Кожен хотів уже якнайшвидше показати мені сюрприз.
– Але спочатку, сфотографуймося! – сказав тато.
Фотографи з цифровою камерою підбігли, намагаючись упіймати правильний ракурс. Сімейне фото, що пізніше стало останнім, я запам’ятав назавжди.
Потім відчинилися двері. Жаль, мені так і не вдалося повеселитися. Прямо у вікна, розбиваючи шибки, почали вриватися чудовиська. Вони були схожі на людей лише зовні… Забруднені в чужій крові, а замість нормальних слів – жахливе гарчання. Мені було так мало років… Моя свідомість спотворила образи до розмитих чудовиськ.
Я пам’ятаю крики, жахливий рик, а також нестерпний гомін. Хтось почав стріляти, а хтось закричав дужче. Я з жахом заплющив очі, стоячи в епіцентрі всього хаосу, чуючи крик своєї матері. Все зливалося в один тільки шум… Я боявся розплющити очі, бо знав, що побачу суцільне криваве місиво.
Олександр схопив мене за руку і поволок кудись, але я не розумів куди… Як жахливо було усвідомити, що брату відірвало руку! Щоправда, він не мав однієї руки! Я заплакав, а він запхав мене в старий дерев’яний годинник, через сльози посміхнувшись:
– Не вилізай звідси, добре?
– Алекс! – пискнув я, не в змозі зрозуміти, що сталося.
– Просто сиди і не вилізай! – він зачинив дверцята годинника, і я опинився в непроглядній темряві.
Не вилазити. Не вилазити – ось що він сказав. Крики почали посилюватися, я чув хрускіт кісток. І закривав вуха, сильніше затискаючись у цій тісноті, намагаючись не видавати жодного звуку. Мені страшно! Я зовсім один у повній темряві, навколо стрілянина і крики, шум руйнування і несамовитий рев монстрів.
З днем народження, Лізандре.
**Зараз**
Дмитро спокійно впав поруч на ліжко, відкинувши руки за голову. Я вмить притиснувся до нього, бо його присутність ніби здатна розігнати всі страхи.
– Заспокойся, – сказав він. – Я, звичайно, не бачив так багато, як ти, але не звик здаватись.
– Я не сказав тобі одразу… – і я навіть не знаю, як тобі пояснити причину мого страху. – У мене ніктофобія*.
– Що?
– Страх темряви… Так, це смішно, – я сам усміхаюся, перебираючи пальцями складки футболки на його грудях. – Я вампір, а боюся темряви. Після того, як мене закрили в дитинстві… В непроглядній темряві, і я чув крики батьків, що вмирають, я… більше не можу залишатися в… ній…
– Досить тремтіти. Ось чому ти спиш лише вдень, у темряві не можеш, – зрозумів дампір. – А як ти сидів у підвалі, коли Фрейд тебе поцупив?
– Там було світло, ти чим дивився? – іноді мене вражає його неуважність. – Якби не було освітлення, я впав би в таку істерику, що тобі й не снилося.
– Знатиму, – Дмитро підвівся на ліжку, але акуратно, щоб не зіштовхнути мене. – Відбій уже був?
– Так, давно, – киваю я.
– Чорт, хотів до себе збігати…
– Навіщо?
– По маленький ліхтарик. Це щоб ти не залишався у темряві, – каже він, і мені дивно від його турботи. Тому що так я прив’язуюсь сильніше. – Йдемо, поки Річарда немає поблизу.
І закортіло йому, а… Заради мене?
Але я все ж таки пішов за ним. Ні, одному залишатися я не збираюся. Не знаю навіть, щоби робив би без Дмитра. Справді, ми дуже схожі на сім’ю, ніколи б не подумав… Хоча він безперечно мені дуже подобається, і своє життя я йому довірю без зайвих питань. Тільки якби ми могли бути… трохи ближчими. Без нападів та забобонів про те, що вампіри та дампіри – несумісні. Стефан і Бенедикт же якось живуть, вірно?
– Знову порушуєте правила, – Річард вийшов прямо перед нами, загородивши шлях.
Я навіть злякався такої ефектної появи, Дмитро взагалі смикнувся:
– Йопрст…
– Відбій був півтори години тому, якщо ви не в курсі, – каже Річард крижаним тоном.
– Ми в курсі, – Дмитро насупився. – А ти, чого ти ходиш?
– Це моя робота, дотримуватись правил. Я не можу випускати вас після відбою. Зовсім нікуди.
– Ах ти… – скривився від злості Дмитро, я швидко схопив його за шкірку:
– Ні-ні, без бійок!
– Навіщо нам битися? – все ще холодним залишається Річард. – Не бачу в цьому сенсу.
– А я бачу! – не міг змовчати Дмитро. – Підсилаєш до нас свої бомби, так? І дружка! Ти зібрався бути наступним, хто намагатиметься вбити Ліззі, чи не так?
– Не розумію, про що ти, – так байдуже відповів, що навіть мені не вірилося. – Прошу, пройдіть назад у кімнату і не висувайтеся звідти, доки не настане ніч.
Дмитро знову сіпнувся вперед, довелося знову тягнути його за шкірку назад, інакше точно влаштував би бійку. Але він сильний навіть для мене!
– Ти мені точно не подобаєшся! – імпульсивно гаркає Дмитро, дивлячись на Річарда. – Вискочка! Я до тебе ще дістануся! Якої ти думки взагалі про себе?
– Дмитре! – я намагаюся відтягнути його. – Ходімо, Дмитре!
– Якого біса ти його слухаєшся?! Якщо він уже там свою бомбу поставив? Знову?!
– Досить! – починаю нервувати. Ледве відтягаю його у бік своєї кімнати.
– Шикі нас не злякає, зрозуміло?! – а Дмитро в ударі, я подивлюся. – Тільки спробуйте нашкодити Ліззі, я вас засуну в коробку та викину на Закарпаття, там наші швидко покажуть, як сало від м’яса відокремлювати!
Ледве запхнув цього злісного дампіра собі в кімнату і швидко зачинив двері. Серйозно, він вміє діяти не так прямолінійно?
– Ти чого так на нього визвірився? – запитую я, обертаючись. – Якщо він зараз у нас гранату кине?
– А ти не помітив? – Дмитро посміхається. – Він не хоче, щоб ми йшли. Навіть мені, дампіру, який взагалі має бути в іншому корпусі.
– Думаєш, він щось задумав?
– Іншого пояснення я знайти не можу, – і глянув у бік вікна.
Невже він пропонує втекти?
– Ходімо, – сказав Дмитро, вже відчиняючи вікно навстіж. – Мені треба дати тобі ліхтарик!
– Навіщо мені твій ліхтарик? – Я підбігаю, не хочу залишатися одному. – Може потім?
– Ні, інтуїція каже, що треба віддати зараз! – наполіг він. – Ходімо, що може статися?
***Дмитро Резонських***
Як мене дратує Річард! Невже Бенедикт довіряє йому більше, ніж мені? Я не сказав Лізандру, що він відклав поєдинок на мечах зі мною, заради того, щоб просто щось сказати Річарду. Так, я ревную! Як це не я улюбленець директора, а цей правильний хлопчик, який нас вбити хоче!
Ще тепер на нас нападають інші… Ні, як же бісить!
У моїй кімнаті стало навіть прохолодніше, ніж звичайно, це Бенні взагалі не сподобалося. Він дивився на мене через тераріум, як на нелюда. Він же вогненний, не любить холоду.
А Ліззі отримав подарунок. Ліхтарик невеликий, але він дуже яскраво світить. Тому що зроблений у Китаї. Я віддав його Лізандру, попросивши тримати в кишені і не викидати. Напевно, це дивно. Але моя інтуїція знову танцює ламбаду з тарганами у голові.
– Запах… – сказав Ліззі з переляком в очах. – Ти чуєш?
– Звичайно, ні! У мене жахливий нюх.
– Повсталий… той самий! – Він різко змінився в особі, знову на межі істерики. Це погано!
– Ліззі, не хвилюйся, – кажу, взявши його за руку. – Нічого не станеться, Ліззі! Я ж поряд!
– Де Фрейд?.. – різко розвернувся мій вампір. – Хіба він не повинен був стежити за Річардом? Чому він не пішов з нами, щоб розповісти новини?
– Ну не знаю…
– Щось не так… – Лізандр у паніці оглядався на всі боки. – Справді, щось не так…
– Спокійно, – я схопив його за плечі. – Ліззі, ти поводишся, як істеричка! Зберися, ганчірко!
– Тихо! – він закрив мені рота долонею, і ми прислухалися.
Спершу повна тиша. Але я почув. Скрип. Скрип. Скрип. І так за секунду. Такий скрип, ніби щось важке тягають по підлозі. У той момент мені було якось страшно.
– Хтось за дверима, – дуже тихо прошепотів мені мій принц.
Інтуїція спочатку мовчала. Але відразу різко піднялася цілою хвилею, серце забилося в шаленому ритмі. Хтось за вхідними дверима. Я тепер також відчуваю. Ні, не просто хтось повз них йшов, а спеціально слідував за нами. І зараз, дивлячись на двері, я можу чітко зрозуміти, що там хтось дивиться… просто на нас…
– Він нас помітив, – тихо говорю я.
Хтось постукав у двері. Повільно і поважно, не так стукають, коли прийшли в гості. Просто тук-тук. Ми завмерли в нерозумінні.
– Є хто вдома? – незнайомий голос, а потім знайомий сміх. Той повсталий! Ось він!
Двері вибиваються з гуркотом. Її вибили вже знайомою булавою, зачепивши навіть стінку. Я в жаху – кімната то моя. Ліззі теж в жаху – за ним же прийшли. Ми стоїмо, непомітно для себе обнявшись, уп’явшись на вибиті двері і булаву, що висіла в повітрі.
– Вдома нікого немає, – сказав я.
– А хто ж тоді говорить?
– Говорить Київ…
І тут цей повсталий вирішив вийти до нас. Ми мало не подавилися, помітивши того, хто це був. Серйозно, ще й посеред білого дня! Повсталі згоряють під променями сонця за секунди, а він… та він же не повсталий… або…
– А ось і Шикі… – каже він, і посміхається. – Настав мій час!