9
***Дмитро Резонських***
Фрейд занадто сильний для мене! Його швидкість не можна описати словами. Крутий, що сказати… Але бився б зі Стефаном – він би його швидко скрутив.
Тікаю від Фрейда, дочекавшись відповідного моменту. Ліззі внизу! Десь унизу, судячи зі звучання труб. Де б він міг бути, як почув мій удар і зміг повторити? Велике скупчення труб хіба не в підвалах?
Чую кроки за спиною, трохи обертаюся через плече – Фрейд дуже швидко наздоганяє. У руці в нього цей ніж із кастетом, а в іншій руці… пістолет?! Боже, звідки він? Я біжу швидше, і забігаю в перший коридор. Чую постріли за спиною – кулі потрапляють у стіни, вчасно ж я втік. Але не час радіти. Цей хлопець тепер шаленіє, він уб’є мене, а потім відіграється на Ліззі.
Ні, я врятую Лізандра, навіть якщо доведеться самому лягти у могилу! Що не вміють напівперевертні? Не знаю. Я стрибаю на стінку і тепер легко біжу, перестрибуючи на потрібні повороти. Фрейд не встигає і цілитись, і потрапляти. По стінах ходити йому не дано, отже.
Скинувшись на підлогу, я швидко забіг до найближчої кімнати, зачиняю двері і схоплююся на стелю. Ходити ним я не вмію, не навчився тримати рівновагу, але сидіти так на місці – не проблема. Присівши, я притих.
Пару пострілів прямо у двері. Фрейд вибиває її ногою, та так, що вона відлітає і з гуркотом падає. Тут стрибаю я, ударяючи його по потилиці, і зваливши на підлогу. Швидко відібравши пістолет, я тікаю коридором далі. Потрібно знайти Ліззі.
Вхід до підвалу виявився таким же, як зазвичай у коморах. Двері зачинені, ну хто б сумнівався. Я ніколи не стріляв із пістолета. Але треба потрапити до замку. Я швидко прицілився, прикривши одне око. Натиснув на курок і… від пострілу сам злякався! Як голосно та різко, та ще й віддача назад!
Але потрапив, хвала Всевишньому. Вибив двері і побіг униз сходами. Він поруч! Чую Лізандра суто інстинктивно, але дуже виразно, наче його засікли невидимі радари.
– Ліззі! – кричу я, спускаючись кам’яними сходами. – Ліззі, ти хоч тут? Якщо ні, я сам тебе приб’ю!
– Я тут! – чую його голос, і камінь з душі падає.
Спускаюсь у холодне темне місце. Моторошний підвал: скрізь труби, багато павутини, пилу всякої. Завгоспа на вас немає!
І побачив Ліззі, прикутого ланцюгами до однієї з труб. Помітивши мене, він посміхнувся з неприхованою полегшенням, і мені здалося, що він мене тут уже тричі поховав.
– Хвала Небесам, ти тут! – зітхнув він.
Я підбігаю, хапаючись за ланцюги. Зрозуміло, чому він не зміг вибратися – вони срібні. Націлююся пістолетом.
– Та ти мені руку відстрелиш! – скрикує Ліззі.
– Краще руку, аніж голову! – гаркаю я і стріляю.
Ланцюг з гуркотом падає на підлогу. Рука на місці, але є подряпини від кулі. Пронесло, можна сказати. Лізандр почав потирати зап’ястя, а потім кинувся обіймати мене за шию, ніби не бачилися сто років. Я погладив його по волоссю, відчуваючи неймовірно приємну хвилю від однієї тільки близькості та приємного запаху. Вийшло мило, я навіть відчув себе… не знаю… але це страшенно приємно.
– Я чув там постріли і злякався, – зізнався Ліззі. – Ти весь у крові, тобі треба до лікаря, Дмитре…
Як тремтить його голос… За мене так ще не переживали. Я полегшено зітхаю – Ліззі в порядку. На мені кров лише від рани на руці та удару під ребра… Здається, там подряпини, кров проникла через сіру футболку. І на куточках рота відчуваю металевий присмак. Нічого страшного… Треба заспокоїтися…
– Eins Zwei Polizei…* – німецька лічилка лунає луною по всьому підвалу. А також повільні кроки сходами в такт, немов у фільмі жахів. – Drei Vier Grenadier… Funf Sechs Alte Hex… *
Фрейд зробив останній крок зі сходів і вже опинився перед нами, в підвалі. Ми з Ліззі з жахом завмерли. Фрейд стояв так, не рухаючись, з опущеною головою, ми не бачили навіть його погляду. Він замовк, і від цього стало страшніше і похмуріше.
Найманець підняв голову, різко і, пильно дивлячись на нас, трохи нахилившись у бік, і прошепотів мало не потойбічним голосом:
– Sieben Acht Gute Nacht…*.
Після чого кинувся вперед, зробивши швидкий випад ножем уперед. Так швидко, що часу на роздуми не було. Лезо в руці було спрямоване на Лізандра, не на мене, а на нього! Проткнути Ліззі сріблом! Не знаю, з якою швидкістю все сталося, але ефект був…
***Лізандр Дракулус***
Я падаю на підлогу, не розуміючи, що сталося. Дивлюсь у бік, де мене мали проколоти ножем. І жахаюся. Дмитро штовхнув мене убік, і сам став під удар. Я бачу, як ніж глибоко увійшов у його живіт, як Фрейд не відпускає рукоятку, дивиться на нього. З вуст Дмитра ринула кров, від чого я відчуваю паніку. Таку ж, як уперше побачив його заваленим балконом… Або ж… таку, коли чув крик рідних… Тільки не він, хто завгодно, але не він!
– Ідіот, – каже Фрейд, не відпускаючи ножа. – Навіщо вмирати заради нього? Казкові принци повинні вмирати, бо життя не казка.
Мене проймає холод. Як він сміє таке говорити! Але через страх, що сковує, за свого дампіра, я не можу і з підлоги піднятися.
– Ліззі мені не казковий принц, – каже Дмитро, і зненацька посміхається. – Ліззі дуже дорогий мені… Набагато дорожче, ніж ти можеш уявити…
– Нісенітниця! Ти не можеш вважати його мало не своєю родиною! Сім’я – це святе! Це ті, хто дають тобі життя, а не чекають, поки ти віддаватимеш його!
– Занадто багато споживчих відносин! – пирхає Дмитро, навіть у такому становищі. – Сім’я це ті, хто дбає, хто любить тебе тільки тому, що ти існуєш. Їм не важливо, який ти є… Їм начхати, вбивця ти, українець, центр нещасть… Їм просто немає до цього діла… Вони завжди поруч, і тобі хочеться захищати їх… І зовсім не сприймають тебе тим, хто їм щось повинен!
Фрейд вийняв ножа і відійшов. Дмитро встояв на ногах. Я швидко хапаю його під руку, щоб він зміг спертися на мене. Негайно сам розумію, що нас пов’язала не тільки кров, а й доля. Ми звикли бачити одне одного саме такими, якими ми є. Йому начхати, що я принц, а мені начхати, що він хам із провінції. Нас не назвеш схожими – мене треба захищати, а йому треба захищати когось. Може це як дві частини одного цілого? Може, у нас все ще попереду?
– Не розумію… – Фрейд судомно махає головою, а потім хапається за волосся, мов божевільний, і закричав: – Не розумію я вас усіх! Навіщо намагатися врятувати те, що вважає себе ідеалом? Життя не казка! Чому? Чому ніхто не приходив мені на допомогу?! Чому хтось віддає своє життя заради марного принца?! Заради порожньої оболонки ілюзії?
Тут уже не витримую я:
– Ти не смієш когось судити! – Кажу. – Говориш так, наче все моє життя – суцільна казка! Зовсім ні! Життя настільки непередбачуване, що люди не хочуть весь час думати про погане, тому намагаються вірити лише у краше!
– Твоє життя… – знову намагається довести щось Ватанабе, але я перебиваю:
– Моїх батьків і братів зжерли повсталі, залишивши закривавлені кістки! Мої дядько і тітка закрили мене у світі навчання та прийомів! Мене вважають центром неприємностей! Намагалися вбити лише за те, що моя кров нібито дасть вічну красу! І зараз Дмитра поранено – тільки через мене! По-твоєму, це казка?!
Фрейд заплющив очі, і почав говорити, вже стриманіше:
– Я мушу тебе вбити…
– Ти боїшся, – відказую. – Ти боїшся, що якщо перестанеш вбивати, то станеш непотрібним для тих, хто став твоїми батьками, так?
Тут він здригнувся.
– Браво, Ліззі, – Дмитро під боком усміхається. – Тільки ти вмієш говорити надихаючі промови… Серйозно, я там йому намагався впхнути це… але, мабуть, я не вмію промивати мозок…
– Весь час, рятуючи мене, ти забуваєш рятувати самого себе, – кажу я, трохи з глузуванням, але аби привести дампіра до тями.
– Ах, вибачте, Ваша Високість, наступного разу, як принцесу вкрадуть, я спершу поцікавлюся у Вас: рятувати себе чи Вас… – із таким самим тоном вимовляє дампір моєї мрії.
– Ідіоти! – шипить істерично Фрейд. – Придурки! Тупі їблани! Ненавиджу вас усіх! Чому? Чому саме так?
– Кусай мене, – швидко каже Дмитро.
Точно! Якось із голови вилетіло! Я відкрив рота, два передні ікла виросли вдвічі, коли відчули облюбовану кров. Укусив Дмитра за плече, щоб вирішити все швидко.
Не хотів робити йому боляче, тому намагався випити рівно стільки крові, щоб його рани затяглися. І це сталося. Навіть не знаю, чому Фрейд дозволив мені зцілити його.
Неохоче відчепившись від плеча Дмитра, я дозволив собі задерти футболку. Рана на животі від леза затягувалась, можна полегшено зітхнути. І помилуватися кубиками преса… Фрейд випростався, наче нас тут немає, і дістав свій телефон. Почав набирати чийсь номер, а потім заговорив:
– Привіт, мамо… Хотів запитати, які терміни вбивства принца?.. Ось як… Тоді я можу вбити його хоч через сто років?.. Невже?.. Що скаже на це тато?.. І він теж… Але хіба я не роблю помилку… На ці гроші ви були б щасливі…
І на цьому моменті обличчя Ватанабе спалахнуло якимось приємним подивом. Наче він почув щось дуже хороше. Мені стало радісно за нього, але не знаю, чому.
***Фрейд Ватанабе***
– На ці гроші ви були б щасливі… – кажу я мамі, не розуміючи, чому він так спокійно реагує.
– Ми щасливі лише тому, що ми маємо тебе, – каже мені мама. – А ось за тебе ми з татом дуже турбувалися. Може, ми надто давимо? Якщо так, то ти не повинен слідувати чітко інструкціям. До того ж, у тебе немає друзів.
Я здивований. Ні, шокований… Невже моїй родині справді начхати – уб’ю я чи ні?.. Вони просто щасливі, що я існую… Ось про що говорив цей принц…
Казковий принц мав рацію… Значить, казка справді може існувати, так? Якщо просто зрозуміти, казка криється у простих речах… Тоді цей принц справжній… Якщо цей принц стане королем, то світ перетвориться на казковий? Якби мені хтось зміг відповісти…
Я прибираю телефон, дивлячись на цілісінького дампіра і трохи схвильованого вампіра. Насправді вони схожі на милу закохану парочку з ніжними стосунками.
– Я зовсім не відпускатиму вас тільки через сумління! – кидаю я, але знаю, що виходить неправдоподібно. – У мене необмежений час на вбивство! Мені просто не хочеться так швидко вас перерізати і все, ясно? Ніс не доріс зі мною боротися!
– Ти знахабнів?! – спалахує Дмитро, як мала дитина.
– От коли підростете – тоді й поговоримо, – я показую йому язика.
Як же по-дитячому це виглядає.
– Та наступного разу я натренуюсь і зможу тобі показати, як танцюють чорти танго! – погрожує він, мені смішно.
– В тебе загальмована реакція, не такого я чекав від захисника короля…
– Звичайно! Я ж щодня з найманцями б’юся!
– Знайшов собі виправдання…
– Вистачить уже! – перебиває нас Лізандр. Немов та строга мама. – Дитячий садок якийсь розвели!
– Він у мене ножем штрикав і казки читав, так в дитсадку не роблять! – вигукує Дмитро. – Там б’ють м’ячами та прописують пиздюлів!
– Мало тебе били м’ячами, якщо такий невихований…
– Все забуваю, що говорю з Вищою особою!
Я посміхаюся мимоволі. Потім кидаю:
– І все-таки принца захищав лицар… А потім принц сам зміг довести головному лиходію всю херню… Коротше, – уже в звичному нахабному тоні кидаю я. – Вдалого весілля. Tschüs!
– Чого?! – Розводить руками Дмитро.
– До побачення, себто, – перекладаю я.
Відвернувшись, я почав підніматися сходами вгору. Зовсім не знаю, що тепер. Повернутися до батьків та забути про завдання? Продовжувати вбивати інших, але не цих двох? Чому я взагалі почав відчувати до них якісь почуття?
– Гей, – Дмитро крикнув мені в спину, довелося обернутися. – Ти мій довічний боржник, зрозумів?! І я від тебе не відчеплюсь, зрозумів? І ти сам теж мене тренуватимеш, verstehen**?
Який набридливий, а…
Я не відповідаю, показую середній палець, щоб позлити його, і йду геть. Ні, в школу мене вже не приймуть. Вбивця, напівперевертень, зарізав кішечку… Думаю, таке не прощається. Гаразд, переживу… До того ж, я не люблю кішок.
Розмірковуючи про це, я проходив повз коридори, якими нещодавно гнався за Дмитром. Все ж таки, якби потренувати його, щось із нього та вийшло б. Не такий досконалий, як я, але все ж таки… Та й мені цікаво, як він цілується. Звичайно, він зайнятий принцом, заважати не збираюся. Знайду якось собі…
Різко зупиняюся. Я чую… Шипіння та дивний запах газу… У сусідній кімнаті. Дивно.
Підійшов ближче, відчиняючи двері. У ніс різко вдаряє запах газу. Бачу газову трубу, яку хтось спеціально відкрутив. Один вогник – і все, вибух… Здригаюсь, розуміючи наміри, але вже було запізно…
Переклад:
* Один, два, поліція…
Три, чотири, гренадери
П’ять, шість, стара чаклунка
Сім, вісім, на добраніч
**Зрозумів?