Один прекрасний… ні… Одна прекрасна ніч, коли ми сидимо з Ліззі на вулиці і чекаємо на урок, а я нахабно дивлюсь на свого вампіра…
– Що ж робити? – Ліззі дивився кудись убік, намагаючись звалити мене своєю миловидністю. – Я не мав часу на підготовку…
– Це тільки контрольна робота, – я знизав плечима.
– Прошу вашої уваги… – Річард разом із Шином уже стояли у нас над душею.
Я і Ліззі просто сиділи на лавці, біля входу, готуючись до контрольної роботи з алгебри. Ну хто готувався? Він скиглив, а мені байдуже. Я в алгебрі розумію тільки одне – той факт, що нічого не розумію. Та й моє місце в житті вже визначено, що мені з оцінок?
Річард виглядав просто злюкою: холодний погляд, суворий, вимогливий. Ні, він виглядав учителем алгебри. Не розумію в чому річ, але мені не по собі. Жодний староста так не дивиться.
– В чому справа? – насторожено спитав я, пам’ятаючи, що він мій ворог.
– У мене справа до Лізандра Дракулуса, – відрізав він, типу щоб я не втручався, адже я дампір, і не вартий… бла-бла-бла… Шин мовчки бігав поруч, дивлячись кудись униз. Почуття таке, ніби він боїться слово сказати.
– До мене? – Ліззі сам був здивований.
– Ти не ночуєш у своїй кімнаті вже тривалий час, – повідомив Річард зі стійкою холоднокровністю. – Дампірам це прощено, не в наших інтересах слідкувати за ними. Але чекати таких порушень правил від принца…
– Він спить зі мною! – Заявив я.
Принц ляскає себе по обличчю від такої прикрості. Шин червоніє, відводячи погляд. А в Річарда сіпнулася брова. І тут я зрозумів, що вони всі просто збоченці.
– Та не в тому сенсі! – Приймаю жалюгідну спробу врятуватися з незручного становища. – Просто у моїй кімнаті, на моєму ліжку! Ми разом, як би, ділимо моє ложе! Ну, я намагаюся розлягтись, а потім він притискається, і…
Шин сильніше почервонів, ніби не вибухнув. Річард прикусив нижню губу, а Ліззі штовхнув мене так, що я сіпнувся. Хоча він сам різко вкрився рум’янами і відвів погляд.
– Порушення правил… – прошепотів Річард. – Порушено правила №45 та №37… Покарання №79 та №21 чинні.
– Чого?.. – перепитав Лізандр, усе ще спантеличений моєю промовою. – Дозволь пояснити! Я просто допомагаю Дмитру з іспитами, інакше він нічого не здасть, адже мізків не вистачає.
Він добре бреше, але мені все одно не подобається.
– Порушення правил! – грізно зиркнув на нас староста. – Ви зовсім не цінуєте ефективність правил. Якби кожен їх порушував, то ми все ще жили б печерними тваринами, що нападають на людську гілку еволюції.
Ось це заява! А підривати вибухівку – це не порушення правил, кожен так робить, га?
– Шин, пішли, – каже Річард, різко розвернувшись. – У нас повно справ!
– Р-Річчі, почекай! – злякався Шин, і побіг слідком за розлюченим вампіром.
Ліззі задумався, дивлячись їм услід. Я, звичайно, попередив його, щоб він був обережним із цим вампіром, але не сказав точно чому. Я поклявся, що не кидатиму його одного. Одного разу кинув – Фрейд обвів мене довкола пальця, як першокласника. Не хочу, щоб Ліззі знову переживав. Скільки можна? Тепер я від Ліззі не відходжу. Навіть стою під дверима ванної кімнати, доки він у душі. У моїх планах купатися разом, але в такому разі я сам стану збоченцем.
– Не хвилюйся, – кажу я Ліззі. – Він так серйозно взявся до своєї роботи, навіть страшно стало.
– Ти маєш рацію, він колись відпочиває? – відповів вампір. – Втім, байдуже. Контрольна з алгебри насамперед.
Ми піднялися з лави, я потягнувся. Ліззі, напевно, подумки повторював минулу тему, якщо мав такий задумливий погляд. Сільвер вибіг до нас, мало не збиваючи решту учнів:
– Ви чули? Чи чули ту новину?
– Ні, швидше за все, – Ліззі відповів розсіяно, бо я так і не зрозумів, чого Сільві такий активний.
– Вечірка! – Заявив він. – Буде вечірка вже днями! Тобто, великий бал на честь Дня Вампірів, так-так, але від балу сама тільки назва.
Ніколи на таких не був. У минулих роках замість того, щоб гуляти, я спав чи тренувався. Ну а що там роблять? Стоять чи танцюють. Бачили б вони наші сільські вечірки – взагалі б офігіліи. Тільки ми знаємо такий танець – п’яних алкашів. У Ліззі вийшло б професійно.
Лізандр посміхнувся так, що я зрозумів – цього року я стоятиму там, типу крутий, прийшов із самим принцом… Чорт…
– Це ж чудово! – вигукнув принц і глянув на мене. – Ми ж підемо? Свята завжди веселі!
Я скривився, не приховуючи свого небажання. Ліззі все одно не змінювався:
– Я вдам, ніби не бачу твого виразу обличчя…
– Гаразд, ходімо! – я підняв руки, наче здаюсь. – Але не думаю, що це гарна ідея. Річард очей з тебе не спускає, постійно чіпляється до всього.
– І що тепер? – зітхнув Сільвер. – Будете тихими мишками через суворого старости?
– Справді, – кивнув Лізандр.
Я перевів здивовано-спантеличений погляд на Сільвера: він знає, що Річард небезпечний для Ліззі. І чому він все ж таки вважає це гарною ідеєю?
– Там багато народу, що може статися? – ніби прочитав мої думки Сільві, і знизав плечима. – Ну, коли ти став занудою, Дмитре…
Я? Зануда? Навіть обурився:
– От і ні, йти так іти!
– Ось Дякую! – Усміхнувся Ліззі, хапаючи мене під руку. – Будеш моїм кавалером! І взагалі там можна напитися! Адже спиртні напої на вечірках це закон!
– А… то чого ти туди рвешся… – кажу. – Пʼяниця…
– Звичайно, я для тебе вічно п’яний.
– Вічно молодий… Так і є. Варто урокам закінчитися, так відразу напиваєшся, а потім засинаєш. А потім встаєш рано, і свіжий, як огірок. Магія…
– А як там Брендон? – спитав Лізандр, дивлячись на Сільвера. Тему вирішив змінити?
– Начебто все нормально, але… – Аллістер невпевнено замислився, не знаючи, як і сказати. – Знов спілкується з ким завгодно… тільки не з Керолайн… Але якщо мене зустрічає, то поводиться ввічливо, це дивно, так? Вчора я чекав на підніжку, а отримав пораду з укладання волосся. Навіть не знаю, навіщо це мені.
– А якщо навіювання минуло, а він просто хоче подружитися… чи навіть більше? – Запитав Лізандр. – Буває щирість навіть у таких пихатих особистостей, як він.
– Усі роки, що я тут навчаюсь, він просто знущався з мене, – склав руки на грудях Сільвер. – А тепер несподівано вирішив доглядати? За мною? Коли він мав Керолайн? О, ні, малоймовірно.
– Чудеса бувають…
– Магія… – ефектно прошепотів я.
– Я ж казав, що почую їх хоч за кілометр! – голос Фрейда можна дізнатися, навіть коли він ще не з’явився в полі зору.
Ватанабе вийшов до нас і був цілком задоволений собою. Я мало не засміявся. Фрейд причепив Крістіану нашийник, і тепер вів вампіра за повідець. Сам Крістіан робив незручні спроби звільнення, але марно. Сільвер поник у німу сцену, але ми з Ліззі не витримали і розсміялися у весь голос.
– Що це ще таке? – Через сміх вимовив Ліззі.
– А, це… – Фрейд легко смикнув за повідець. – Щоб він не зникав. Минулого разу я відвернувся, а його вже нема. Тепер все, нікуди не дінеться!
– Закохається і одружиться, – згадалася мені пісенька. – А навіщо він не повинен зникати?
– Кодекс найманого вбивці, – повторив цю фразу Ватанабе, хоч очі заблищали. – Якщо хтось рятує тебе за своїм бажанням, то треба віддавати йому належне! А ще… – і глянув на Дракарія, – він няшка!
– Відпусти мене тоді! – пирхнув Крістіан.
– Ну, і як я тоді віддаватиму належне? Ти ж зникнеш.
Мене логіка вбивць убиває. Деякі його замашки на БДСМ не розуміють. Ну, чи Фрейд точно не майстер пікапа… Може, Крістіан і стане його сабмісивом, але точно не зараз. Хм, цікаво, а чи зміг би я домінувати над Ліззі?
– А ти підеш на свято? – спитав Ліззі, витираючи сльозу від сміху, а я зрозумів, що думаю не про те.
– Ідеш? – Фрейд спитав у Крістіана, який заперечливо замахав головою, і потім відповів: – Не йду.
– Ти знаєш, що не так показують подяку за порятунок життя?.. – спитав Лізандр. – Замість того, щоб тягати Крістіана за собою, як собачку, краще допомагав би йому, коли треба. Запросив у кіно, на побачення.
– У вас дивна логіка, – сказав хлопець, що тримає на повідку іншого хлопця. – Показати своє лідерство – ось у чому справжня подяка, коли можна командувати тим, перед ким винен.
Так, домінант! Ще й з таким поглядом, що мурашки по шкірі…
– Ти фанат БДСМ, – одразу сказав я, але, що найсмішніше, негативної відповіді не отримав, тільки поблажливу усмішку:
– Жорсткого БДСМ, якщо можна так сказати. Гей, принцеска, що ти мав на увазі? Як можна ще віддячити Кріссі?
– Наприклад… – Лізандр замислився, а потім видав, питаючи Крістіана: – Що ти любиш, крім того, як читати?
– Ну… – невпевнено відвів погляд той, мабуть, шокований тематикою недавньої розмови. – Напевно, мені подобається розводити троянди…
– Ось! Замість того, щоб тягати його на короткому повідку… у прямому розумінні… допоможи Крістіану розводити троянди, – ці слова Ліззі адресував саме Фрейду. – Або подаруй їх!
– Та ну! – махнув рукою Фрейд. – Це не круто.
– Круто, – заперечив Крістіан.
– Тоді я допоможу, але потім, – він смикнув за повідець і захіхікав. – Мені й так подобається! Почуваєшся залежним від мене та моїх дій?
– Та ви збожеволіли! – вигукнув Сільвер. – Якщо Річард це помітить, знову почне говорити про свої правила!
– То він усіх дістає? – Запитав я.
– Усіх. Скрізь у нього порушення правил. Не знаю, як його виховували, але він просто… правила те, правила…
– Люблю злити людей, – нахабно посміхнувся Фрейд. – А відколи не можна водити вампірів на повідку? Такого правила немає, правда?
– Сподіваюся, є… – прошепотів Крістіан.
***
Річард кричав на нас через те, що Ліззі не спить у себе в кімнаті? Добре! Сьогодні ночуватимемо у Ліззі. Мій принц напевно не розуміє, чому я не залишаю його одного, але не дуже засмучується. Довелося сказати, щоб він схвалив:
– А щоб більше не крали принцесу.
– Який лицар, бог ти мій, – пирхнув мені Лізандр, але виганяти не став.
Він взагалі не віддає мені наказів, як зазвичай роблять вампіри своїм дампірам. Так, ми точно, як… закохані.
– Тільки… – каже він невпевненим тоном. – Душ приймати в тебе… Я до свого після дохлої кішки не заходжу…
Тонка душа. Я його розумію. Фрейд жорстокий. Сподіваюся, входячи в роль хазяїна, він не дуже замучить Крістіана.
– Не сперечаюся… Можеш навіть помитися зі мною, але в такому разі є ймовірність, що я тебе облапаю, – погодившись, я пройшов до диванчика, завалившись на подушки.
– Гаразд, – видає він, а потім зрозумів, що сказав трохи не так (але для мене відповідь хороша). – У сенсі… Ні, не облапати… Ну… Господи, та роби, що хочеш!
– Сам дозволив.
– Ти ж мене врятував, звичайно! Давай про інше, а то після твоєї заяви про БДСМ… Як написав контрольну? – Запитав Ліззі. – Я спеціально поклав зошит так, щоби ти списав.
– Так? – А я й не помітив. – Шкода… Я просто заснув на словах вчителя: Це дуже цікава тема.
– Чому мій дампір якийсь неук?.. – пирхнув він, уже риючись у шафці, забитій пляшками алкоголю.
– О так, якось нападе на тебе чувак і закричить: «Розкажи мені теорему Фалеса, інакше я зламаю фізику і Лізандр помре!», чи ти думаєш, що прибіжить повсталий і спитає скільки буде два плюс два?
– Дуже сподіваюся, що саме спитає, – сказав Ліззі, обираючи пляшку шампанського. – Нарешті я можу спокійно випити…
– Стій! – різко схопився я. – Не ворушись!
– У чому річ?.. – він не ворушився, слухняний у мене сабмісив. Так, безперечно, у мене не те в голові.
Я підвівся і підійшов. Дивно, що моя інтуїція зреагувала так гостро. Я підійшов до шафи. Дещо я запам’ятав, коли бомба вибухала там, у бібліотеці… Усередині шафи я помітив крихітні вогники, заховані за пляшками.
– Це ж… – я глянув на полицю. Там чорна маленька скринька, дуже маленька, наче коробочка від кільця з маленьким червоним вогником на плоскій поверхні кришки. – Вибухівка…
– Як?! – здивувався Лізандр.
– Нам так і щастить… – я невпевнено простяг руку до коробки, але не наважився її взяти. – Я не знаю, як вона працює і коли вибухне…
– Чому?.. – засмучено прошепотів Ліззі. – Чому?
– Ну тебе знову намагаються вбити, але не бійся…
– Та я не про це! – пирхає. – Чому саме серед моєї випивки?!
Алкаш чортів!
– Краще випивка, ніж ти! – гаркнув я. – То що робити з бомбою?
– Тут ще щось є… – Ліззі швидко потягнувся і дістав серветку. На ній був напис маркером, звичайними друкованими літерами: «Не підходь до Річарда».
– Які всі загадкові! – Фиркаю я. – І дбайливі!
Від бомби ми все ж таки позбулися розумним способом – викинули у вікно. Вона вибухнула на клумбі, але не грандіозно… на два метри. Якби ми впустили коробку, то нам щось та відірвало б. Мені здається, що садівник і завгосп сьогодні будуть кричати під вікнами.
– Знову почалося? – сумно посміхнувся Лізандр, у мене мало серце не розірвалося від такої усмішки. Він дивився через вікно на утворений слід від вибуху, такий собі кратер серед клумби.
– Не знову… – я намагаюся не втрачати своєї веселої вдачі, хочу розвеселити Ліззі. – Не хвилюйся, я обов’язково захищу тебе! Хоч би хто був наступним ворогом.
– Якщо це Річард, то навіщо він написав, щоб ми до нього не підходили? – питає він серйозно.
– Запитати ми не можемо… – я знизав плечима. – Якщо це не він, то буде невесело.
– Та вже легше просто померти, ніж це терпіти…
– Не смій таке говорити! – я насупився, дивлячись на Ліззі, а той злякався моєї різкості. – Я тут заради тебе бігаю, страждаю, а ти таке кажеш! Я ж сказав, що захищу тебе від будь-якого виродка, значить так і буде!
– А ти не думав, що робитимеш далі?.. – запитав Ліззі, таким ласкавим тоном, ніби боїться мого гніву. – Ну, коли я стану королем вампірів, то заберу тебе з собою, але що далі?
Так, до цього я не додумався. Тому знизав плечима:
– А хз.
– Мене дивують великі твої плани на майбутнє.
– Яке майбутнє може бути у того, хто спить удень, а вночі гуляє?
– Один із таких стане королем, – хіхікає Лізандр. – Знаєш що, ми придумаємо тобі мету!
– Вона є! Зустріти батька, треба багато чого йому сказати, – уперто говорю я.
– А потім? Зустрінеш ти його і?
– Ну, буду… – я сам не знав, що сказати. – Повернуся, мабуть, в Україну.
– Не повернешся. Ти ж тепер зі мною навіки, – задоволено пробелькотів той.
– Чорт, точно!
– Може, тоді захочеш стати Верховним Дампіром?
– Ні. Гидота.
– Це велика повага, між іншим… – і ти запросто, зі своїм титулом, мені його забезпечиш?
– І що з того?
– Гроші… – невпевнено запропонував Ліззі.
– Сенс? Мені буде нудно працювати головним дампіром. Що робити там потрібно?
– Командувати, думати, наказувати…
– Я пас, – ліниво відвертаюся від нього, ніби взагалі не знаю. – Не хочу нічого такого, де треба працювати та думати.
– Тобто ти не хочеш працювати взагалі? – Запитав Ліззі. – Але ж так теж не можна. Подумай, що ти хочеш робити. Що тобі подобається?
– Донедавна мені подобалися бійки та бої, але моя майстерність бажає кращого. Потрібно брати уроки у Фрейда, вмовлю його за всяку ціну.
– Бійки? Серйозно? – Лізандр дивиться поблажливо, ніби це найдурніша відповідь. – Послухай, бити морди – це не мета життя.
– У нашій країні навіть політики морди б’ють, без цього нікуди, – фиркаю я. – Я хочу щось таке, щоб було весело чи…
– Ні, логічно подумай, чого ти хочеш? – він сів на диван, дивлячись на мене. – Може, ти прихований художник?
– Ну, не знаю… – ці європейці вважають мистецтвом кожну смужку на тлі, гірше за росіян із квадратом Малевича. – Я вмію малювати геніталії чи, як то кажуть, стан душі.
– Я навіть не уявляю, яка там у вас країна… – злякано прошепотів він.
– Найкраща, вам і не снилося, – ну треба ж повикаблучуватися. – Можна я взагалі не говоритиму про своє майбутнє? Інакше я збожеволію від безвиході. Моє завдання – оберігати тебе. Повір, поки що мені цього достатньо.
– Гаразд, – киває, хоча трохи злився. – Я тобі це пригадаю, коли тобі буде нудно у моєму палаці.
– О, не хвилюйся, якщо мені нудно – всім весело, – натякаю я на свій характер. – І взагалі, може, цю пов’язаних можна… розв’язати?
– Серйозно? – Він дивиться на мене, як на ідіота. – Хіба що зробити повне переливання крові і тобі, і мені, а це неможливо в принципі.
– Неможливо? – сумно зітхаю. – Тоді тобі доведеться їздити зі мною до України. Я люблю свою країну. Або вийти за мене заміж, бо якщо мені нудно, то я вимагаю уваги.
– Гаразд, ми домовилися, – посміхнувся він, але почув щось своє.
Чому в посмішці принца немає вад? Бувають посмішки з величезними зубами, щоками, ямками, але не в нього. Немов намальована олією картина, плавна та ідеальна посмішка. Мимоволі з’явився комплекс.
– Зараз головне дізнатися про нового ворога, – вдало перебивши тему, я сів на стілець. – Якщо ці бомби будуть переслідувати тебе скрізь, то тут потрібний металошукач. Я ж не можу весь час придивлятися у пошуках вибухівок.
– Звідки бомби беруться в закритій академії? – Запитує з досадою Ліззі. – Отже, той, хто їх надає і є головний ворог?
– Шкода, що Фрейд не знає, хто тебе замовив. Ненавиджу, коли всі залишаються анонімами. Ну, якого ж хера?
– Може, спробуємо потоваришувати з Річардом?
– Е?
– Ну, якби він став нашим другом, то передумав би так само, як і Фрейд!
– Але Фрейду ти мозок зламав своїми філософськими думками… – заперечив я. – А у Річарда немає: «Я зламаю вашу казку, ву-ха-ха-ха»!
– Ні, є тільки замість казки – правила.
– Я покараю вас за порушення правил, ву-ха-ха-ха! – різко переробив я. – Звучить, як Бенедикт, коли я порушив правила сну, вандалізму, бійки та підірвав кабінет.
– Ви з ним такі добрі друзі, – вигукнув принц. – Я навіть не знав, що ви знайомі якихось дев’ять років…
– Для людей це багато.
– Для нас як місяць.
– Я звик не так поділяти час, – зізнаюся, але думати про директора якось не хочеться, бо ще гикати буде. – Ліззі, а що ти думаєш? Коли шукати собі королеву? Заводити дітей?
– Ти смієшся? – він хихикнув і дивно глянув на мене. – Я ж ще такий молодий, яке ще одруження? Які діти?.. До того ж у мене є ти. Краще за будь-яку жінку!
– Говориш точно як принцеска, – сказав я Ліззі. – У тебе навіть ім’я жіноче. Може, спочатку ти мав стати жінкою? А що?
Він дивився на мене так, ніби загризе, і похмуро посміхнувся.
– Ти кажеш такі речі тому, хто тебе кусає…
– Хочеш помститися, га? Нігтик не зламай, поки спробуєш.
– Вип’ю сьогодні більше, ніж звичайно, – киває він задоволено.