Частина 11: Чи допоможе сповідь?

Ассель не знає, яке відчуття сильніше — хвилювання від думок, чим вони щойно займалися, або смішне роздратування від одного погляду на задоволеного Реґулуса, який підступно залупився віддавати її білизну.

Взагалі, це можна було б проігнорувати.

Але в них тут мила сімейна вечеря, тож гола дупа під платтям відчувалась якось неправильно.

Втім, Ассель плавала в думках та періодично зиркала на Реґа — аж поки її батько раптово не заговорив про відрядження.

— Тож я вже підписав угоду, і мені прийдеться поїхати, — окрім коротеньких робочих поїздок, Альфард як мінімум раз чи два на рік займався саме дослідницькими експедиціями.

— Зазвичай я влітку не їжджу з татом, щоб ти не стирчала вдома одна, — обережно додала Неріс, звернувшись до доньки, — але цього разу є Реґулус, а я сто років не була десь далі Корсики… Ви ж не будете проти, якщо я також поїду?

Реґулус на секунду завис, а потім мало не заскавчав від усвідомлення, що вони можуть залишаться вдома самі.

— Та ні, — Ассель посміхнулася, — думаю, ми будемо тільки раді, якщо ти з’їздиш з татом. Я знаю, як ти любиш відкрите море.  Та і проведете більше часу разом. 

— Але зважаючи на те, як ви влаштували тут криваву бійню минулого разу, коли нас не було вдома всього два дні, — Альфард багатозначно підняв брови, — мені буде відверто неспокійно.

Ассель цокнула язиком.

— Це були вимушені міри, тату.

— Смертежерські мітки закінчилися, віддирати більше нічого, — пожартував Реґ.

— Ти занадто веселий як на людину, яка стікала кров’ю, — пирхнув Альфард, — тож, я би був дуже вдячний тобі, Сіріусе, якби ти трохи попрацював нянькою. Я розумію, що ти цілими днями на стажуванні, тому й не прошу постійно бути тут…

На словах про криваву бійню Сіріус засміявся, бо та історія досі здавалась йому до біса ідіотською. Реґулус лише здавався тихесенькою флегмою, аж поки не виявився королевою драми ще гірше, ніж він сам.

— Це не буде проблемою, дядьку, — він миттєво погодився, — в тебе ж працює камінна мережа, тому я можу вранці переноситися звідси до своєї квартири, а потім на роботу. А ввечері повертатися.

Потайки Реґулус видихнув. Ну, вони будуть дома майже самі.

Це краще, ніж нічого.

— Чудово, — Альфард заспокоївся.

На деякий час всі замовкли, відволікшись на смажену баранину та рагу з місцевих овочів.

Одною з додаткових причин, чому Сіріус обожнював проводити тут час, була його тітка Неріс та її чудові страви. Доречі, ще першого разу, коли він навідався в гості, то помітив, що його брат нарешті більше не виглядає нещасним блідим задохліком, а справляв враження здорового та задоволеного життям підлітка.

Сіріус був впевнений, що це все нормальне харчування та морське повітря замість довбанутого тюремного режиму, розписаного по часам та хвилинам, як то було в них вдома.

А можливо він просто недооцінював почуття свободи.  

Через декілька хвилин Сіріус раптово згадав, що хотів запитати.

— Слухайте, а чому ви влітку залишались з Ассель вдома під час експедицій, якщо можна було просто поїхати втрьох? — звернувся він до Неріс та кузини.

Ассель закотила очі, а Неріс встигла лише посміятись, поки Альфард багатозначно зітхнув.

— Це найпарадоксальніша ситуація у всьому мойому довгому житті, — почав він, — але я все ще не розгадав загадку, як в досвідченого мандрівника та сирени могла народитись дитина, що починає блювати у всі сторони в перші ж хвилини на кораблі…

— Тату! — Ассель жалібно глянула на нього.

 — Все, я мовчу, — Альфард збирався налити всім ще трохи вина, але пляшка виявилась пустою, — о, я кожного разу забуваю похизуватися своїм винним погрібом, Сіріусе. Пішли сходимо ще за чимось. Я впевнений, що ти оціниш мої запаси.

— «Винний погріб», — реготнула Ассель, — як урочисто для нашого підвалу.

Альфард вже хотів почати монолог про те, що взагалі-то там підтримується певна температура та вологість, тому підвал можна назвати повноцінним винним погрібом, але Неріс вирішила, що в сотий раз слухати це від початку до кінця буде важко.

— Може перемістимось на веранду? — запропонувала вона, — На дворі зараз так добре.

— Слушна ідея, — погодилась Ассель, — поки ви сходите за вином, ми якраз віднесем весь посуд на двір.

Альфард повів Сіріуса демонструвати всю свою винну колекцію в підвалі, сподіваючись на захват племінника. Що Ассель, що Неріс залишались нейтральними щодо його надбань. Дружина не те щоб була фанаткою напою, а дочка просто не розуміла, коли він все це збирається випити.

Реґулус та Ассель перенесли все з кухні на веранду, а коли повернулися на кухню крайній раз, то Неріс відправила їх з пустими руками. Сказала, що посидить ще тут, бо боїться прогавити момент, коли прийде час діставати пиріг.

Вже проходячи через залу, дівчина обережно кинула погляд на двері в підвал, звідки все ще було чути бубніж тата та Сіріуса.

— Мда-а-а, я так бачу, тобі взагалі не соромно за свою поведінку, —  між іншим протягнув хлопець.

Вона різко розвернулась до Реґа та сперлася стегном на спинку дивана.

 — Яку ще поведінку? — Ассель не зрозуміло кліпнула очима.

— Ходиш тут по батьківському дому… Без білизни, — на останніх словах, промовлених шепотом, його серйозність випарувалась.  

— Тихіше, — прошипіла Ассель і знов глянула на двері підвалу, — ти хороброї води напився, що так розпатякався?

Реґулус беззвучно реготав, також спершись на диван поряд з Ассель.

Коли вона командувала, було класно, але самому керувати ситуацією та змушувати її червоніти — о, це теж було весело. 

— Не хороброї води, звісно, але в садку я спробував дещо краще… — він отримав смачного штурхана від Ассель.

Вона обурювалася з його нахабства, але в той же час стримувала свій сміх.

— Ти заспокоїшся чи ні? Найкраща тема для обговорення, поки моя мама через дві стінки, — пробурмотіла дівчина.

— Добре-добре, — Реґ і правда замовк, роблячи вигляд, що дуже зацікавився люстрою, але потім знов заговорив, — то, чим будемо займатися, поки батьків вдома не буде?

Питання прозвучало начебто безневинно.

Ассель кинула грайливий погляд на Реґулуса.

— Думаю, що нам буде чим зайнятися, — вона облизала губи, трошечки присунусь до нього і вклала підборіддя йому на плече.

— Ага, — він все ще зачаровано вирячався в її очі, вочевидь думаючи про те, як саме вони проведуть час.

— От я, наприклад, планую вишивати хрестиком, — її тон раптово змінився з муркотливо-спокусливого на серйозний.

Він секунду ще повитріщався, а потім зітхнув.

— Як чудово, що в твойому серці залишилось місце для таких гарних християнських речей, — награно сумно промовив зрештою.

— Саме так, — вона багатозначно кивнула, — хотіла процитувати оту заповідь про чистоту і пристойність, але згадала, що я не знаю ні одної заповіді.

— Що таке заповіді? — Реґулус спантеличено глянув на Ассель.

— Якщо не дуже поглиблюватися, то маґлам багато років тому було нічого робити, тож вони придумали релігію, а заповіді — це принципи, на яких все тримається, — здвинула вона плечима, — я думала, що якщо ти знаєш, що таке християнство…

— «Знаю»… — засміявся Реґ, — не впевнений, що прочитані три сторінки у підручнику з маґлознавства можна йменувати словом «знаю».

— Але жарт про добрі християнські речі був доречним, — помітила Ассель.

 — Це мій єдиний талант: з дуже розумною пикою впевнено говорити про речі, в яких я не розбираюсь…

— Далеко підеш. Але я б не була такою категоричною, — дівчина похитала головою, — в тебе точно є ще корисні вміння, окрім цього… Одне з них ти як раз продемонстрував сьогодні ввечері, доречі.

Реґулус реготнув.

— То може мені на шоу талантів сходити з цього приводу? Що ми там по телевізору дивились… «La France a un incroyable talent»? — він нахилився до Ассель.

— Якщо ти там будеш фокуси показувати, сховавши паличку в рукаві, то стовідсотково опинишся у фіналі, — вона запевнила Реґа, — а якщо плануєш вихвалятися тими самими навичками… То це вже телешоу трошки іншого формату.

Він посміхнувся, а потім звично кинув погляд на коридор та двері у кухню перед тим, як поцілувати Ассель.

Неріс ще стукотіла чимось на кухні, вочевидь вже достаючи пиріг.

Вдома вони зазвичай намагалися взагалі не підходити один до одного ближче ніж на метр, коли не самі.

Але зараз поцілувати Ассель кортіло аж вкрай.

Тільки-но притиснувшись губами до її губ та задоволено відчувши, як її пальці проходять крізь його кучері, краєм ока Реґулус побачив рух збоку.

Забазікавшись, вони вочевидь пропустили той момент, коли почулися перші кроки сходами. Тож, особисто для них двері підвалу відчинились підступно неочікувано.

Реґ та Ассель може й встигли відпихнутись один від одного хоч на якусь прийнятну відстань, але здається це не дуже допомогло.

Погляд Сіріуса був просто жахливо засуджуючим.

Але в цій ситуації був і плюс. Принаймні, це він перший піднімався сходами, а не Альфард.

Ассель здалося, що від переляку та передчуття насуваючогося піздєца в неї на секунду стало серце.

Реґулус обрав іншу тактику.

— То як тобі дядькова колекція вин? — він впевнено зробив вигляд, що нічого не сталося.

На Сіріуса це не подіяло.

Він все ще виглядав так, наче обирає чи то проблюватися, чи то заплакати.

— Навіть якщо вирішуєш почесно піти з Блеків, то не факт, що ці самі Блеки підуть з тебе, — нарешті багатозначно промовив Сіріус.

Альфард наздогнав племінника з обраною пляшкою в руках та протиснувся через двері повз нього, вловивши краєм вуха його слова.

— Чиста правда, — усміхнувся Альфард, щиро вважаючи, що Сіріус каже про вина, — більшість блеківських родинних звичок є чистим снобізмом, але особисто я досі можу пити лише червоні вина багаторічної витримки в дубових бочках.

Ассель лише кивнула батьку та втупилась у стіну, поки Реґулус та Сіріус продовжували мовчазно пропалювати один одного поглядами.

Через мить Неріс пройшла через залу з величезною тарілкою, на якій спокусливо височіли шматочки пирога з сиром брі та карамелізованою цибулею. 

— Чого ви тут всі стирчите? — вона штурхнула двері на веранду коліном. — Все вже готове. 

— Точно, пішли вже, — Альфард попрямував за дружиною.

Ассель вирішила змитися з батьками, щоб уникнути будь-яких розмов.

Реґулус хотів було наслідувати її приклад, але Сіріус в два кроки наздогнав його та вже відкрив рота, щоб сказати все, що думає, коли Реґ попереджувально промовив:

— Повір, зараз ти точно не скажеш нічого, чого я і сам би не знав.  

Сіріус закрив рота, але, вже виходячи з будинку, все ж таки не втримався.

— Тато б тобою дуже пишався, — він по-батьківські поплескав брата по плечу.

Реґулусу залишалось лише закотити очі

В випадку їх родини, це був далеко не комплімент.

 

 

 

***

 

 

Реґулус збирався з думками добрі півгодини, все думаючи, як би так завести цю тему. Вони хоч і обговорили це з Ассель, але Альфард досі був не в курсі про бажання «скинути з себе баласт вини» та злити всю відому йому інформацію Ордену.

Довго міркуючи про ту розмову з кузиною, Реґ зрозумів, що насправді вона була права — його життя лише нещодавно стало схоже на нормальне, і ризикувати ним, доєднуючись до місій Ордену одразу після школи, було б неймовірно тупо.

Він взагалі цього не хотів.

Може це й егоїстично.

Раніше в Реґулуса було не так багато можливостей робити свідомий вибір. Кожне рішення було лише результатом роздумів, що він має зробити, а що не має.

Втім, Реґ раптово осягнув, що всі останні рази, коли він віддавався на повний відкуп долі і обирав те, чого дійсно хочеться — втеча з Ґримо, позбавлення довбаної смертежерської мітки, Ассель — все закінчувалося добре.

Всі його егоїстичні рішення врешті-решт приносили йому полегшення.

Свободу.

Навіть щастя. 

Тож, він вирішив, що цей раз не буде виключенням — він точно зробить вибір на користь себе. Зробить мінімально потрібні речі і з чистої совістю забуде про цей епізод свого життя.

Ну, може не зовсім забуде.

Може через два десятка років розкаже дітям (їх з Ассель дітям? о, ні, поки точно не варто про це думати, нам всього по шістнадцять років), що їх татко колись був свого роду гангстером.

Але тоді точно забуде.

З цими думками він дочекався моменту, коли всі замовкнуть і нарешті наважився поділитися своїми роздумами наче між іншим.

— Сіріусе, я тут зацікавився, — він прокашлявся, — а Ордену ж потрібна інформація щодо складу та штаб-квартир Смертежерів, так?

Сіріус здивовано підняв брови.

— Так… — він з нерозумінням подивився на Реґа, — але ми і так знаємо, що вони зазвичай засідають в старому маєтку Лестрейнджів в Кранборні. Щодо складу — так, нам потрібні деталі. Чому ти питаєш?

Реґулус стримався, щоб не пирхнути.

«Ну звісно, вони відстежили старий маєток в густому лісі, на який спеціально наклали стільки чарів, щоб його магічне випромінювання точно привернуло увагу…»

Реґулусу ще тоді здавалося, що ця ідея Белли неймовірно ідіотська та на неї не клюне навіть дитина.

Але ні, на неї клюнув аж цілий Орден.

«Вони ще й напевно людей туди на чергування відправляють», — зверхньо подумалося Реґулусу.

— Цей маєток не єдиний. Але я до чого це… Я так подумав, може я міг би поділитися всім, що знаю… — Реґулус краєм ока побачив обличчя дядька.

Альфард терпіти не міг розмовляти на будь-які теми, що хоч трохи торкалися політики.

І зараз його погляд був доволі красномовним.

— Я не розумію цього бажання Реґулусе, — висловився Альфард.

— Мені здається, що це було б правильно, — хлопець здвинув плечима, а потім з полегшенням відчув, як Ассель накрила його долоню своє під столом.

Це придавало впевненості.

— Я маю на увазі, що якщо ти досі хвилюєшся через ризики притягнення до відповідальності, то нагадую, що ти не просто відмовився від роботи зі Смертежерами, ти ще й позбавився мітки, — продовжив дядько, — а чарівна паличка зберігає використані закляття рівно півроку, тому суд фактично не має підстав щось від тебе хотіти.

— Можуть бути свідчення інших Смертежерів, — нагадав Реґулус, — але, якщо чесно, причина, чому я хочу це зробити, не тільки в цьому. Я думаю, що якщо зроблю щось для Ордена, то буду відчувати себе краще. Не буду картати себе за те, що зовсім нічого корисного не зробив раніше.

Альфард помовчав секунду.

— Добре, я зрозумів тебе, — він пошкрябав бороду, — то ти зможеш домовитися про зустріч, Сіріусе?

— Звісно, — кивнув той.

Реґулус заспокоївся — принаймні, Альфард не став його відмовляти.

— Чудово, — дядько відхилився на спинку плетеного крісла, і раптово поставив ультиматум,— але я маю бути присутнім на цій зустрічі.

— Не впевнений що керівництво Ордену дозволить це… — почав Сіріус.

— Реґулус неповнолітній, тож їм зараз опікуюсь я. І в першу чергу, я хочу бути впевненим, що ця розмова пройде для нього безпечно, — він був непохитним, — тому, якщо вони не дозволять, то втрата шансу отримання корисної інформації буде виключно їх провиною.

Неріс і Ассель спостерігали за цим всім мовчки.

Присутність тата на цьому «зовсім-не-допиті» заспокоювала Ассель, бо вона була впевнена, що з Реґулусом точно все буде в порядку.

— Я запропоную їм цей варіант, і як тільки отримаю відповідь, то повідомлю, — погодився Сіріус, подавивши в собі деякі неприємні думки.

Йому не подобалась сіра байдужість дядька до війни та ситуації в цілому.

Йому не подобалось, що брат, вочевидь, переймає це відношення.

Втім, він давно переріс той вік, коли хочеться комусь щось доказувати.

Дорослі та адекватні люди можуть приймати точку зору один одного, навіть не погоджуючись з нею.

Цікаво, якщо б їх з Реґулусом батьки знали про цю просту істину, чи могло б їх підліткове життя бути не таким суцільним лайном?

 

 

***

 

 

В день, коли Сіріус передав їм згоду Ордена та повідомив про дату й час, Реґулус подумки подякував Мерліну, Ісусу Христу та всім, кому тільки міг, за бажання дядька відвідати зустріч з ним.   

Лише від думки, що він буде там сидіти один (не враховуючи Сіріуса — його важко сприймати за дорослого, хоч той час-від-часу й корчить з себе щось подібне) і з перекошеним лицем сповідатися під пильним поглядом інших відьом та чарівників, в нього холоділо в животі та пітніли долоні.

«Принаймні, ти маєш відчути себе краще після цього», — запевняла його Ассель вранці перед зустріччю, — «Я певна, що коли це все закінчиться, ти точно будеш менше себе накручувати».

Можливо, його дійсно відпустить після цього.

«А можливо, я просто помру від хвилювання прямо там», — оптимістично думалося Реґулусу за секунду до апарації до призначеного місця разом з Альфардом.

Після явлення неподалік Тауерського мосту, вони ще декілька хвилин прямували до потрібного будинку за рогом.

Не зважаючи на накладені чари схову, наявність паролей та в цілому непогану систему захисту, хлопець був впевнений, що це точно не одна з Орденівських штаб-квартир, а якесь випадкове місце, лише замасковане під їх базу.

Не одним лише Смертежерам намагатись грати в хованки, так?

Їх вже чекали.

Як виявилось, згадана Сіріусом рада Ордену складалася з директора Дамблдора, Аластора Грюма, аврора з величезним досвідом, та професорки МакҐонеґел, як перших та найстарших членів організації.

Втім, щодо «найстарших» в Реґулуса були деякі сумніви, бо професорку Макґонеґел не можна було взагалі назвати старою, бо виглядала вона навіть молодшою за їх з Сіріусом матір.

І хоч Макґонеґел виглядала дуже й дуже непогано на скромну думку Реґа, вона трошки лякала його навіть його в школі. Прямі риси обличчя, суворий погляд, сухі та завжди піджаті губи, наче вона готується от-от промовити щось засуджувальне.

Можливо, це була основна причина, чому Реґулус Блек робив домашні завдання з трансфігурації першими і мав виключно «чудово» з цього предмету — вкрай не хотілося накликати на себе гнів професорки. 

Але сьогодні був той випадок, коли йому вочевидь прийдеться терпіти той-самий суворий погляд доволі довгий час.

— Радий бачити вас, містере Блек, — привітався Дамблдор з Альфардом, — і ви, Реґулусе. Сподіваюсь, ваше літо перед випускним курсом проходить добре.

Макґонеґел кивнула головою, поки Грюм просто невідривно дивився обидвома своїми очами — і звичайним, і тим, лякяючим — прямо на Реґулуса.

Хлопець вичавив з себе ввічливу посмішку.

— Так, все чудово, — він спробував проковтнути ком в горлі, але вийшло кепсько, — вітаю вас.

— Я думав, Сіріус також буде присутнім, — зазначив Альфард, не помітивши й сліду старшого з племінників.

— Ми вважаємо, що потенційно конфіденційна інформація має спочатку опинитися в ради, а лише потім — в інших членів Ордену, — обережно зазначила професорка, запрошуючи Реґа та Альфарда присісти, — заради безпеки.

Крісла не були зручними ні на йоту.

— Ніколи не можна забувати, що шпіони можуть бути просто через членів Ордену. Сьогодні нас також тут забагато, — Аластор Грюм майже виплюнув останню фразу, незадоволено зиркаючи на Альфарда. — Чи ви думаєте, що би з’їли вашого маленького недо-Смертежера?

— Аласторе! — попереджувально промовила Макґонеґел.

Той скривив губи, але не став продовжувати.

Сам Реґулус відчував, як серце колотилося в горлі.

Грюм йому відверто не подобався, хоч і сказав правду.

— Я несу за нього відповідальність, — просто відповів Альфард, приховуючи роздратування від слів Грюма. — Тож, давайте перейдемо до справи, а не будемо розводити чвару з нічого.

— Вірно, — Мінерва, схоже, обрала роль посередника між Альфардом та Аластором, всім відомим своєю безтактністю, — давайте починати. В нас є декілька важливих питань, на яких ми і зосередимось.  

Дамблдор мовчав під час цієї короткої перепалки, більше зосередившись на Реґулусі.

Хлопець не здавався йому таким вже поганцем, як вважав Грюм — він не був таким і в школі.

Дамблдор вважав, що ця розмова буде для них корисною, тож втрачати шанс не можна. Мінерва підтримала його одразу (вона нікому й слова не сказала про те, що почула від Поппі Помфрі про Реґулуса за вечірнім чаєм декілька місяців тому), а ось з Грюмом прийшлося домовлятися довго й нудно.

Він настільки підозрював всіх і кожного, що навіть членство Сіріуса в Ордені було під великим питанням через його впертість.

«Блекам довіряти не можна»

«А якщо він засланий?»

«Все, що Сіріус Блек зробить проти Ордену буде на твоїй совісті, Альбусе, так і знай»

Вмовляння цього разу були швидшими — принаймні, від Реґулуса їм потрібна була лише інформація.

—  Але перед початком я повинен попередити, що в нас немає абсолютно ніякої довіри до людини, яка любо-дорого лигалася з Смертеже…, — Аластор змушений був замовкнути, бо підбор Мінерви дуже сильно впився в його ногу під столом.

— Пан Грюм хотів сказати, що перед тим, як відповідати на питання, ми б хотіли, щоб ти випив сироватку правди, — спокійно закінчив за нього Дамблдор, — це дасть нам впевненість в твоїй чесності. 

Альфард голосно зітхнув.

Це все подобалося йому все менше.

Реґулус на мить глянув на дядька та помітив, як той ледве помітно киває головою.

— Добре, — тихо відповів він, — я розумію.

Легким порухом палички Мінерва призвала невеличкий флакон з прозорою рідиною.

В момент, коли хлопець прокинув в себе його вміст, Альфард подумав, що він давно мав змусити Ассель та Реґулуса опановувати окклюменцію.

Все почалося з простих запитань.

— Реґулусе, при яких обставинах ти опинився серед Смертежерів вперше? — Дамблдор питав, Мінерва готова була нотувати все важливе.

Грюм все так же злісно поглядав на Блеків.

— Більшість Смертежерів завжди були присутні на всіх заходах, що проводилися в нашому родовому помісті, хоч це й не були офіційні збори, — вилетіло з його рота, — про це не казали вголос, але я просто розумів, що вони працюють на Темного Лорда.

Реґулус зрозумів, що промовив це до того, як подумав.

«Неприємно, хоча дякую, що я хоча б не патякаю зовсім безконтрольно»

— Яке відношення до Смертежерів мають твої батьки? — наступним запитав Дамблдор.

— Вони повністю підтримують їх погляди, але не є Смертежерами.

«До чого взагалі це питання?», — спантеличився хлопець.

— Родина твого дядька Сиґнуса Блека? — продовжив директор.

— Теж саме. Окрім Белатрікс… — йому відверто не подобалося не мати контролю над своїм язиком, але вибору як такого не було, — вона стала Смертежеркою одразу після школи.

Альфард хоч і виглядав спокійним, наче удав, але Реґулус все ще бачив вогники неприкритого роздратування в його очах.

— Твій брат Сіріус?

«Серйозно? Сіріус? Вони що, перевіряють і його?»

— Не підтримує їх погляди.

— Ти?

Цього питання варто було очікувати, але його нутрощі все одно стиснулися.

— Я…, — попри сироватку, вичавити це з себе було все одно якось важно, — я підтримував їх погляди, хоч і вагався в їх правильності. Мені прийшлося прийняти мітку Смертежера в серпні минулого року. Я пошкодував про це того ж місяця… Після першого рейду.

— На скількох рейдах ти був присутній? — спокійно вточнила професорка.

— На трьох, — Реґулус з жахом згадував ті вилазки.

— Що саме ти там робив? — Дамблдор дивився прям йому в очі.

— Фактично, я просто був на них присутній, — його голос був підозріло рівним, хоча всередині хлопець відверто панікував, — на першому з рейдів я загубився в натовпі. На другому мав вбити маґлонародженого, але я цього не зробив. Це не помітили.

«Боже, я що, збрехав попри сироватку правди? Чи недомовка — це не брехня?»

Його дружба з Еваном та Барті стала точно прохолоднішою з моменту, як він відмовився від Смертежерських ідей, але він все ще знав їх з дитинства.

Вони все ще жили в одній кімнаті гуртожитку.

Еван все ще був тим, хто дуже вдало прикрив його сраку на другому рейді.

Він не збирався їх здавати до останнього.

— На третьому рейді був лише Луціус Мелфой, Рудольфус Лестрейндж та я, — продовжив Реґулус, — саме тоді я більше не збіг приховувати свою відразу до цього всього. Я відмовився робити будь-що протиправне. Вони апарували зі мною до моїх батьків, — хлопець істерично реготнув. — Це звучить сюрреалістично, так, але це правда. Я не захотів когось вбивати, і Люціус з Рудольфусом відвели мене до батьків, щоб ті мене насварили. 

Реґулусу було смішно, але ніхто окрім нього не сміявся.

— Що було потім? — тихо запитала професорка.

— Я був покараний, — Реґулус намагався змусити свій мозок затовкти ці спогади якнайглибше далі, щоб не казати вголос. Здається, це трошки працювало, бо він не вточнив, як саме його покарали, — але дядько Альфард ще давно залишив летиключ про всяк випадок, тож в той же вечір я скористався ним і забрався з маєтку. З тих пір, я не бачив своїх батьків та не був присутній на зборах чи рейдах Смертежерів.

Дамблдор кивнув, Мінерва зробила ще якусь примітку на пергаменті.

— А твій дядько Альфард? — раптово гаркнув Грюм.

— Що? — перепитав Реґулус.  

— Яке відношення має твій дядько Альфард до Смертежерів?

«Хворий параноїк», — якщо б Реґулус та Альфард володіли б телепатією, то здивувалися б синхронній думці, що одночасно промайнула в головах обох.

— Ніякого. Не підтримує їх погляди, — видихнув Реґулус. 

— Добре, — одразу промовила Макґонеґел, наче відчуваючи полегшення від того, як всі ці питання про родину скінчилися, — перейдемо до наступних деталей.

Далі була гора питань про те, де збиралися Смертежери та кого він бачив найчастіше. Як на диво, про Евана та Барті йому вдалося змовчати.

Реґулус не був певний, чи оцінять вони його зусилля. Втім, з його боку це було хоч і не багато, але все ще чесна праця.

Коли нескінченні питання все ж таки почали закінчуватися, Реґулус мало не підскакував на креслі від бажання забратися звідси якнайдалі.

— Останнє, що мені цікаво, хлопчику, — вкрадливо промовив Грюм, — ми добре знаємо, що Смертежери вистежують кожного, хто співпрацював з ними та мав хоч клаптик інформації, а потім вирішував втекти. Ці панове не дуже люблять залишати по собі зачіпки, тож просто вбивають непотрібних свідків. Також відомо, що мітка Смертежера працює маячком. Тож, моє питання лише в тому, як це тобі більше півроку вдавалося від них ховатися?

Реґулусу стало тривожно від тону Грюма. 

Він точно не довіряв ні одному слову, попри випиту сироватку правди, і, здається, вирішив підловити хлопця хоч на чомусь.

Але він не встиг навіть сфокусуватися на цій думці, як просто сказав:

— Я позбувся її ще в квітні.  

— Це неможливо, — одночасно вимовили Грюм та Дамблдор.

Реґулус звинув плечима та закатав рукав, продемонструвавши раді Ордену своє передпліччя. Єдиною згадкою про мітку був потворний шрам.

Макґонеґел вдало прикинулася здивованою. Втім, вона до біса хотіла знати, як це йому вдалося.

— Шляхи позбавлення від мітки також відомі багатьом, але…, — вони окинула хлопця поглядом, — ви виглядаєте доволі здоровим психічно (на цих словах Реґулусу знову захотілося істерично зареготати), та й маєте всі кінцівки. Як ви її позбулися?

За мить, як Реґулус зібрався відповісти, втрутився Альфард, що досі мовчазно спостерігав за допитом.

— Це зайве, — різко сказав він, — це ніяк не стосується теми нашого спілкування.

— Це напряму стосується теми нашого спілкування, — заперечив Грюм, — хай каже!

— Це було б важливо знати, — знов влізла поміж ними Макґонеґел.

Вона розуміла принциповість цього питання, але не хотіла тиснути на Реґулуса та виводити з себе Альфарда. Мінерва була не згодна з Грюмом щодо того, що всі Блеки пропащі і не варті довіри.

Альфард був доволі милим в їх шкільні часи.

Про те, як двадцять п’ять років тому вони з Поппі регулярно обговорювали, що квідична форма сидить на його стегнах аж занадто добре, вона згадувати собі заборонила.

Також вона пам’ятала пані Андромеду, розумну та добру дівчинку, хоч і трохи запальну.

Сіріус же займав певну частку її серця, як один з найулюбленіших її випускників.  

Реґулус здавався їй тихим та розумним — ніколи не був помічений в цькуванні інших, грав в квідич, отримував лише «відмінно» та «чудово» з усіх предметів. А його слова щодо мітки та Смертежерства в цілому, почуті Мінервою від Поппі, взагалі придали Реґулусу Блеку поваги в її очах.

— Ми питаємо не з чистої цікавості, Альфарде, — продовжила професорка, — а тому, що це могло б допомогти іншим. Тим, хто, можливо, стикнувся з таким же вибором, як і Реґулус.

Альфард Блек стиснув зуби так, що в нього мала б тріснути щелепа.

— Я дуже сумніваюся, що цей метод допоможе ще комусь, — холодно промовив він, а потім звернувся до племінника. Його погляд миттєво пом’якшав. — Не переймайся, ти можеш сказати.

Реґулус видихнув. Питання Грюма змушувало його сказати про Ассель, чого дядько не дуже хотів. Але він дозволив.

— Як ти позбувся мітки, хлопче? — повторив питання Грюм.

— Мені допомогла моя кузина. Вона зачарувала мене голосом…, — сироватка змушували говорити, але він все одно запнувся перед тим, як пояснити, — вона володіє співом сирени. Коли вона допомагала мені здирати мітку, я був наче в трансі. Я не відчував болю. Я робив і відчував те, що вона мені казала. А потім я прокинувся наступного ранку без мітки та в свойому розумі, от і все.

Цього разу Мінерві не потрібно були відігравати здивування.

Грюм замовк, а Дамблдор перепитав:

— Спів сирени? Перепрошую,  я не знав, що в Блеків чи Роз’є були сирени в пращурах… — задумливо промовив старий чарівник, думаючи, що Реґулус розповів про когось з доньок Сиґнуса Блека.

— Яка конкретно з ваших кузин? — раптово спитала Мінерва. 

— Моя донька, — різко відповів за Реґулуса Альфард.

Йому хотілося поскоріше закінчити це, тому він вирішив задовільнити їх наймізернішою інформацією.

— Моя дружина — сирена… Колись була нею, принаймні, хоча досі може використовувати чари співу сирени. Моя донька наслідувала це. Це все, що ви хотіли запитати? — він підвівся, красномовно натякаючи на кінець розмови.

— Якщо ці чари можуть змусити забути про біль, ввести в транс, відчувати та робити щось певне, то це надзвичайний талант, — Дамблдор крутив свою паличку в руках.

— Він міг би бути дуже корисним. Дуже, — Грюм акцентував увагу на останньому слові.

— Що ви маєте на увазі? — Альфардове питання прозвучало злісно.

Реґулусу ніколи не бачив дядька таким.

Грюм відповів у своїй незмінно безтактній манері:

 — Ваша донька й дружина могли б бути дуже корисними Ордену. З їх… Чарами. Це ефективніше Імперіусу, і це не відслідковується правоохоронцями…

— Геніально, геніально,— промовив Альфард, — просто неймовірно. Ви могли б ще прозоріше поділитися думками щодо того, якби використати мою родину.

— Аластор лише хотів запропонувати співпрацю, — делікатно зазначила Мінерва.

— Так, без усяких зобов’язань, — додав Дамблдор, — ми були б вам дуже вдячні. 

— А взагалі-то, з вашої пуристської родини причитається і так багато, — Грюм не стримався і відпустив ще один тичок в їх бік.

Мінерва вже четвертий раз за вечір шкодувала, що не заклеїла йому рот чимось на кшталт маґлівського скотчу.

Його випади відверто заважали схилити старшого Блека на свій бік. 

Остання фраза стратила навіть той мізерний шанс, який досі вважався їй можливим.

Альфард просто задихнувся від наглості слів цього напиндюченого аврора.

— Знаєте що… — він стримував неабиякий порив встромити паличку в єдине вціліле око Грюма, — я думаю, нам з Реґулусом саме час з вами попрощатися.

Реґулус вислизнув з крісла з полегшенням.

Витративши рівно півхвилини на натягнуті слова прощання, вони покинули будинок.

Альфард глибоко вдихав холодне вечірнє повітря Лондону, яке колись було для нього звичним, та намагався заспокоїтись після цієї абсолютно неприйнятної пропозиції.

— Мені шкода, — нарешті тихо вимовив Реґулус, коли вони йшли повз ріки.

До місця, звідки можна було безпечно апарувати додому, залишалось ще трохи. 

— В цій недолугій розмові немає й граму твоєї провини, — одразу відповів Альфард, — я знав, що щось таке станеться.

Він сповільнив ходу.

— Чому?

— Бо це магічна Британія. Країна, яка створила суспільство, де чистокровці марять себе кращими за інших, Міністерство підігрує їм всіма шляхами, лише б отримувати додаткові гроші в бюджет, а всі інші вважають себе знедоленими і шукають, кого б звинуватити в своїх проблемах.

Реґулус зітхнув.

— Ну, я сподівався, що моє зізнання зробить краще.

Розсміявшись, Альфард спинився і сперся руками на залізний поручень, що відділяв доріжку від схилу, який вів до Темзи.

— Реджі, я не став заперечувати твойому бажанню поговорити з ними, бо це мало зробити краще тобі, а що з цього буде мати Орден… Мені відверто байдуже.

— Як думаєш, вони зможуть скинути Темного Лорда? — раптом запитав Реґ просто з цікавості.

Він хотів зрозуміти, що дядько думає з приводу всієї ситуації.  

— Не знаю, — він похитав головою. — Втім, для нас нічого не зміниться, навіть якщо вони десять раз переможуть. Я не живу тут майже тридцять років, в житті справи не мав зі Смертежерами та не підтримував їх погляди, і все одно знайдеться достатньо людей, хто буде вважати, що я їм щось винен лише тому, що я Блек. Як Грюм, наприклад.

— Багато чистокровців зараз на боці Ордену, — заперечив Реґ, — Сіріус, Джеймс Поттер, вся родина Абботів, Пруетти, Бруствери… Це тільки ті, що я чув. Може, щось в суспільстві й зміниться.

Альфард здвинув плечима.

— Дам тобі одну пораду, Реджі. Хоч непрохані поради рідко комусь подобаються, а все ж… Не очікуй від них нічого, то й не будеш розчарований в майбутньому.

— Важко не притримуватися ніяких поглядів, розумієш, — розсміявся Реґулус, — тому я намагаюсь розібратися.

— Я розумію, про що ти, бо стикався з тими ж думками багато років тому. Але мені здається, твоє небажання шкодити людям — це вже чудовий погляд на життя.

— І як ти позбавився від цих думок?

Реґулус не міг сказати, що сильно скучив за Лондоном, але зараз йому подобалося спостерігати за повільним плином хвиль Темзи та слухати дядька.

Йому здавалося, що він якимось дивом знає про кожне його внутрішнє переживання.

— Я просто зрозумів, що є набагато важливіші речі, на яких можна зосередитися. Наприклад, освіта чи кар’єра…— припустив Альфард та продовжив: — Тобі тільки шістнадцять, купа часу подумати про майбутнє, а питання конфлікту магічного суспільства не має тебе хвилювати взагалі. До біса їх всіх!

Реґулус погодився.

— Я спробую сфокусуватися на чомусь більш важливому, — він посміхнувся і ледве чутно хмикнув.

В нього чудово виходило фокусуватися на Ассель.

— Освіта та кар’єра — це важливо, звісно, але коли в тебе з’являється родина, то питання їх добробуту завжди стоїть на першому місці. Тож, коли зосереджуєшся на близьких людях, то тим паче немає ні часу, ні бажання лізти в ці чвари між злом та добром, яке насправді не дуже й добре, — промовив Альфард, а потім додав, — ти ж хочеш колись завести родину?

Реґулус зніяковів, але, неочікувано для самого себе, відповів доволі впевнено:

— Я був би дуже щасливим мати таку ж родину, як в тебе.

Дяка Мерліну, що сироватка правди перестала діяти і йому не захотілося бовкнути чогось зайвого.

— Думаю, в тебе все вийде, Реджі, — дядько щиро посміхнувся йому. — Повертаємось додому?

— Так, нас, напевно, вже зачекались.

Реґулус кинув останній погляд на Темзу.

Дядькові слова здались дійсно логічними, але він все одно хотів би утнути щось таке, що змусило б суспільство не вважати чистокровців чванливим лайном.

Ідея щодо ведення бізнесу з маґлами тепер здавалася йому ще більш вартою уваги.