Частина 3: Біжи, Реґулусе, Біжи

POV: Ассель

 

Гортаючи сторінки «Буремного перевалу», Ассель здавалося, що ця книга випиває з неї всі соки. Безґлузда Кеті, жорстокий Хіткліфф та Лінтон-тюфтій вже четвертий день полонили її розум з моменту, як вона повернулася з академії на вакації.

Зазвичай після приїзду вона проводила багато часу з батьками, розганяючи тугу, що накопичувалася за цілий рік у Бобатоні. Так було і в цей раз, під час її шостого року навчання, але в той вечір батьків запросили на вечерю друзі — Ассель радо випровадила їх, захотівши трохи побути на самоті.

Живучі у Франції з самого свого народження — то в Ніцці, то на Корсиці — вона все одно полюбляла читати саме англійську класику минулого століття.

Прекрасні дівчини з тендітними почуттями, що проходять складні життєві випробування, та хоробрі хлопці, що раптово з’являються в їх житті та завойовують їхні серця — чи це не прекрасно?

Матір якось пожартувала, що вона зачитується подібними книжками, бо їй конче не вистачає подібних драм. Тато посміявся у відповідь, але нагадав, що взагалі-то в її житті є достатньо цікавих речей.

— Ой, та годі, ти живеш на прекрасному острові, твоя матір колись була сиреною, а твій любий батько найкращій у світі науковець та ховає вас від своєї родини, — пирхнув Альфард, — чи це не цікаво? 

— Звісно-звісно, тату, цікаво. І, до речі, набагато краще, ніж, як героїні моїх книжок, жити у похмурих замках, мати злих родичів, страждати все життя і нескінченно виходити заміж за своїх кузенів, — на додачу до «Буремного перевалу» Ассель згадався і «Менсфілд-парк», прочитаний роком раніше.

— Ну, якби ми з твоєю мамою повернулись до Лондона та продовжили спілкуватися з моєю родиною, то є дуже великий ризик, що твоє життя було б приблизно таким, — Альфард підняв брови, — в буквальному сенсі.

— Не дуже привабливо, якщо чесно.

Ассель було трохи прикро, що вона ніколи не була там, де народився та довго жив її батько. І що вона ніколи не потрапить у Гоґвортс, про який Альфард розказував доволі часто.

Вона саме згадала цю розмову, як тільки дочитала останню сторінку. Кеті радісно цілувалася з Гертоном, Хіткліфф помер, всі нарешті готувалися жити довго і щасливо. Ассель закрила книгу та відклала її на стіл поряд з софою.

Сидячі у вітальні та допиваючи вже холодний чай, дівчина розмірковувала, що тато все-таки правий.

Драми — це чудово, але лише тоді, коли ти про них читаєш, а не страждаєш в реальному житті. Краще бути тут, у комфорті та спокої, ніж мати проблеми через їх родину десь там, далеко за морем.

Втім, її комфорт і спокій закінчилися в той момент, коли Ассель майже підскочила на дивані від несподіваного та різкого ляску десь в коридорі будинку.

«Це точно не батьки, ще зарано… Що за чортівня…»

Вона намацала паличку у кишені.

Навіть не бувши повнолітньою, Ассель завжди таскала її з собою на всякий випадок. Кінець кінцем, краще отримати догану від правоохоронців або бути виключеною з академії, ніж померти.

Дівчина тихо скотилася з дивану, намагаючись не видавати звуків.

«Тато ж ставив бар’єр… Сюди фізично не можна потрапити, якщо ти не член родини»

Крокуючи до повороту з вітальні у коридор, вона намагалася почути ще щось. Тихий шурхіт і тяжке дихання іншої людини через стінку не допомагати міркувати раціонально, а лише лякали до жаху.

До повороту залишався один крок.

«Як там кажуть… Кращий захист — це напад?» — подумала дівчина за секунду до того, як швидко вийти з-за рогу з наставленою вперед паличкою.

Ассель очікувала грабіжника чи щось ще страшніше, але від неї до дверей шарахнувся лише худий високий хлопець приблизно її віку.

«Боже, в чому його обличчя? Це кров?…»

— Якого біса ти тут забув? — вона намагалася звучати агресивно.

Чи то наляканий, чи то здивований її появою, він не промовив ні слова. Втім, він витріщився на її чарівну паличку.

Через це Ассель чомусь подумала, що хлопець може бути маґлом.

Вона швидко сховала руку за спину.  

— Я напевно, помилився будинком, — тихо пробурмотів хлопець, роблячи ще крок назад до дверей.

— Напевно, — все ще войовничо відповіла Ассель і збираючись випровадити його до біса.

Аж тут дівчина знову згадала, що будинок точно був захищений чарами батька, і маґл би сюди навряд чи сюди потрапив. Навіть випадково.  

— Як ти сюди зайшов взагалі?

Вона роздивилася його темні кучері та обличчя, подумавши, що він здається їй трохи знайомим. 

— Апарував, — так же тихо відповів хлопець.

— О, таки чарівник, — Ассель підтвердила свою думку, аж тут згадала, про що її якось попереджав батько, — постій-но…

Вона не встигнула запитати, бо він швидко додав:

— Але з моїм летиключем щось не так, він переніс не туди, куди повинен був, — він натиснув на дверну ручку, щоб піти, — дуже вибачаюся за вторгнення…

— Ні-ні-ні, постій, — дівчина сховала чарівну паличку та ступила вперед, — тобі напевно потрібен Альфард Блек?

Хлопець закляк на місці, а потім повернув обличчя до Ассель.

— Ви його знаєте? Він мешкає десь поблизу? — здавалося, він питав з надією.

Дівчина лише з посмішкою кивнула.

— Це добре, — хлопець з полегшенням зітхнув, — ви не могли б мене провести до його будинку? Не знаю, правда, чим би я зміг віддячити за це.

— Ти вже в його будинку, — Ассель нарешті заспокоїлась і здобула впевненість, що сьогодні ввечері її не будуть вбивати або грабувати, — тож, почувай себе як вдома. Він скоро повернеться.

Дівчина повернулася, щоб провести гостя до вітальні, але помітила, що він не поспішає йти за нею.

— Чекаєш персонального запрошення та вітального танцю з бубоном?

— Ні, я…. — він насупився, — Я не дуже розумію. Мій дядько мешкає один, тому… Може я все таки помилився будинком?

Ассель не стримала смішку.

Батько ще роки два-три тому попереджував, що віддав своїм племінникам летиключ. І казав, що вони з матір’ю не мають дивуватися, якщо хлопці коли-небудь скористаються запрошенням.

Втім, старший з кузенів ще давно утік з сімейного маєтку Блеків і до повноліття мешкав у свого приятеля, чиї батьки не були проти. Альфард допоміг йому вирішити проблему з житлом та спадком, а потім пару разів провідував в Лондоні.

Хоча про родину він так Сіріусу і не розповів.

Ассель трохи пам’ятала, як він повинен виглядати — батько показував колдографію. Але перед нею зараз знаходився не старший.

Колдографій Реґулуса дівчина не бачила, але готова була заприсягтися, що цей хлопець — саме він. І, схоже, як і його брат, він також не був у курсі її існування.

— Якщо ти так сильно хочеш бродити зимовим вечором по темній місцині незнайомої країни без можливості чарувати, — вона згадала, що він її одноліток, тож, скоріш ще неповнолітній, — то можеш продовжувати сумніватися. Але я б, на твойому місці, Реґулусе, скористалася моїм запрошенням.

По тому, як на секунду смикнулися його брови, Ассель здогадалася, що потрапила в ціль.

Він нарешті рушив вперед.

— Звідки ти знаєш моє ім’я? І мого дядька?

— Альфард Блек — мій тато, — завернувши до вітальні, вона знову повернулася до свого гостя.

Дівчина протягнула йому долоню, спостерігаючи за його задумливим виразом обличчя.

— Мене звати Ассель.

Хлопець хотів потиснути її долоню у відповідь, але болісно скривився, лише трохи ворухнувши лівою рукою, і вилаявся крізь зуби.

— Що з твоєю рукою? — вона раптом знову заціпилася поглядом за кров на його підборідді та сорочці, — Ти що, поранений?

— Ні, — він спробував посміхнутися, — нічого серйозного. Просто забився при апарації.

Ассель зітхнула.

— Сідай на диван. Я зараз повернуся.

Очевидно, він брехав. Ассель знала, що щось не так. Вона помітила ще й синець на вилиці, коли хлопець зайшов у освітлену кімнату. 

Притягнувши з комори чарівну аптечку з потенційно необхідними зіллями, вона вмостилася поряд з кузеном.

— Ну?

— Що «ну»? — він закліпав очима.

— В тебе величезний синець на обличчі, плями крові, а ще ти не можеш навіть ворухнути рукою, — вона закотила очі, — тому розповідай, що трапилося.

Вона може й не могла чарувати, але не збиралася покинути його в такому стані аж до повернення батьків.

— Трохи посварився з родиною, — зазначив Реґулус.

Ассель дивувала його мовчазність, але витягувати з нього слова кліщами вона не збиралася.

— Мені шкода, — тихо відповіла вона, — але добре, що ти зміг апарувати сюди.

Вона обережно приторкнулася до його синця, але хлопець відсахнувся від неочікуваного дотику.

— Я лише хочу тобі допомогти, — Ассель показала шматочок вати, просочений зіллям, — дозволиш?

Реґулус кивнув.

Всього пара хвилин, і завдяки зіллю синець розчинився.

Погляд Ассель перемістився на його підборіддя, забруднене кров’ю, та заплямований верх сорочки. 

— Звідки кров? Ти точно не поранений? З таким не можна зволікати…

— Ні, ні, — він глибоко вдихнув, — в мене просто йшла кров з носа, бо матір вдарила по обличчю. Але вже все гаразд.

Ассель завмерла, навіть не знаючи, що відповісти. Принаймні, тепер було зрозуміло, звідки синець.

— А рука?

— Я не знаю. Напевно, це сталося, коли я…, — він замовчав на мить, обираючи слова, — …остаточно вирішив, що пора забиратися і саме йшов за летиключем.  

Дівчині було щиро шкода кузена. Але вона вирішила не виказувати це вголос, бо не була впевнена, що її жаль буде доречним, а не зачепить його его.

Хлопець знову спробував поворушити рукою, скривившись через біль. Ассель зупинила його, повільно торкнулася його долоні, обережно обмацуючи кожну кістку, а потім перейшла до ліктя і плеча.

— Здається, болить не сама рука, — Реґулус трохи двинув плечем, — а отут, вище.

Ассель провела пальцями спочатку по плечу, але потім, перейшовши на ключицю, почула невдоволене шипіння хлопця. Вона потягнулася до ґудзика його сорочки, а потім таки перепитала:

— Я подивлюся?

— Т-так, — Реґулус трохи зашарівся.

Вже розстібаючи перші три-чотири ґудзика, Ассель подумала, що це все виглядає трохи дивно зі сторони, напевно.   

— Напевно, перелом ключиці, — припустила вона, побачивши набряк та незвичний обрис кістки в тому місце, де біль був найсильніший, — але в нас є «Кісткорост». Мерзотний на смак, правда…

— Нічого, я вже пив його.

Через півгодини ключиця Реґулуса була в нормі. Ассель запропонувала йому повечеряти, поки батьків немає, і той погодився. Розповідати про те, що сталося, чи хоча б просто підтримати розмову він не поспішав.

Хоча коли Ассель пішла до кухні, щоб таки зробити їм чогось поїсти, хлопець через декілька хвилин покрокував за нею.

— У вас що, немає домового ельфа? — його раптове питання трохи налякало Ассель, яка думала, що гість все ще відпочиває у вітальні.

Дівчина відставила тарілки.

— Був колись, але вже ні.

— І що з ним сталося?

— Бінні дуже бісив матір, бо постійно заважав їй робити якісь справи, які їй подобалося робити самотужки. Тому батько віддав його якомусь знайомому.

Реґулус дивився на неї скептично.

— І що, твоя матір робить це все тепер сама? Типу… Чаклує кожного разу, коли потрібно щось чистити, готувати, прибирати?…

— Ні, звісно, ні, — покачала головою Ассель.

— А, то в вас, напевно, є якісь служниці, — з розумінням кивнув Реґулус.

— Я маю на увазі, що вона не чаклує, бо вона не вміє чаклувати. Вона взагалі не відьма, — Ассель спостерігала, як обличчя її кузена витягнулося від німого здивування, — а для хатніх справ в нас є деяка маґлівська техніка.

Її останні слова, здається, його добили. Хлопець замовчав, і більше нічого не питав. Але спостерігав за кожним її рухом. Він не коментував ні холодильник, ні чайник, але на мікрохвильовці здався.

— Що це за бісова штука? — запитав Реґулус після того, як мікрохвильовка голосно завищала і змусила його майже підстрибнути на стільці від неочікуваного звука.

— Мікрохвильова піч, — пояснила Ассель, — вона гріє та розморожує їжу.

— Виглядає, як металевий коробок, в якому закриті нагріваючи чари…  

— Ну, якщо тобі так зрозуміліше, то добре, хай буде металевий коробок, — тихо посміялася дівчина.

Потім вони попили чай у вітальні, але батьків все не було. Реґулус, здається, трохи заспокоївся і активніше розмовляв з нею, а не просто коротко відповідав на запитання — принаймні, так здавалося Ассель.

Дівчина подумала, що краще приготує спальню для гостя зараз — вже було пізно. Але коли вона спустилася вниз, щоб покликати його, то побачила, як Реґулус заснув просто на дивані у вітальні.

«Хай вже спить тут. День в нього, вочевидь, був повним лайном», — подумала Ассель, повернувшись вже з ковдрою для Реґулуса.

Батьки прийшли додому трохи пізніше. Альфард був здивований приїзду племінника, але в цілому навіть зрадів — хоча дівчина побачила, що щось таки турбувало тата.

— Йди відпочивай, доню, — він скуйовдив її кучері, — я посиджу тут на випадок, якщо Реґ прокинеться вночі. Вітальня не дуже знайомого дому, напевно, не найкомфортніше місце.

— Надобраніч, — вона посміхнулася татові, а потім різко спохмурніла, — і пробач, що я скептично відносилась до твоїх історій про родину. Здається, вони там дійсно трохи божевільні? Ну, не сам Реґулус… Я маю на увазі, інші.

— Він щось тобі розповів?

— Ні… Але зламаної ключиці та синця на пів обличчя від його матері було достатньо для незабутнього враження.

На обличчі племінника більше не було синця, та і, здається, фізично все з ним було все добре — але Альфарда більше хвилювало те, що відбувається у нього в голові. Він не бачив Реґулуса майже два роки, з того самого дня, коли віддав летиключ.

Після того, як донька пішла, Альфард вмостився у крісло напроти дивана.

«Що ж, почекаємо, поки ти не прокинешся, Реджі» — подумав чоловік.  

 

 

 

…

 

 

POV: Реґулус

 

Десь півтора роки тому він міг лише мріяти про це. Серйозна місія, де він буде виконувати головне завдання — чудово, нарешті він відчуває себе корисним і важливим!

Але зараз це все було до сраки.

Півтора роки тому йому хотілося позбавитися від гнітючого відчуття всередині, яке полонило його з моменту втечі брата. Він був наляканий і вбитий, але ні за що б не визнав, що сумує за Сіріусом.

Ні, тільки не після того, як він пішов до Поттерів. Пішов без попередження, пішов, залишивши його один на один з матір’ю та батьком, пішов і наче забув, що в нього є рідний брат.

Реґулус ненавидів Джеймса Поттера, але не за якісь якості або вчинки. Ні, він ненавидів його через те, що той замінив його самого для Сіріуса. Мало того, що вони проводили весь час разом у школі — тепер так було і на вакаціях, поки сам Реґулус сидів на Гримо на самоті.

Спочатку він очікував, що Сіріус повернеться.

Втім, він дочекався від брата лише листа через деякий час після втечі.

 

«Реґ,

Зі мною все нормально, я зараз у Джеймса, його батьки дозволили залишитися. Ти б знав, як добре, коли ніхто не верещить на вухо кожного дня. Хотів би я, щоб вони були моєю справжньою родиною, але… Маємо, що маємо. Звалюй звідки також, кажу тобі, не сумнівайся. Воно того не варте. Спали лист, як прочитаєш, щоб батьки не побачили.

До зустрічі у школі,

Сі»

Реґулус пам’ятав, як сильно збісився після того листа, і думав, що краще б Сіріус тоді не писав взагалі нічого. Принаймні, можливо тоді б він приймав рішення на холодну голову, а не через імпульсивне бажання показати, що брат йому, взагалі-то, не потрібен, їх шляхи  розминулися остаточно і тепер він може котитися до свого Поттера хоч назавжди.

«І куди мені звалювати, довбню? До твоїх Поттерів я не піду навіть під страхом смерті, а дядько влітку зазвичай взагалі не вдома… Та і він залишав летиключ Сіріусу» — так розмірковував Реґулус.

І тоді, може на зло брату, а може через безвихідь, він вирішив, що нарешті буде робити все правильно.

Правильно, що нарешті буде слухати, що каже йому матір, що буде намагатися слідувати її настановам. Проводити весь час у школі з Барті та Еваном, повністю ігноруючи Сіріуса. Цікавитися тим, на що брат казав, що це «слизька доріжка».

Хоча коли прийшов час робити якісь дорослі вчинки, ентузіазм Реґулуса повільно згасав.

Так, вони з друзями активно вивчали темну магію потайки від професорів, а потім з відкритими ротами слухали від батьків про Темного Лорда та його справедливу політику.

І це все було прикольно й весело, аж поки на сімейній вечері батько зазначив, що наступного місяця його запрошено в дім свого дядька на прийом — там буде той самий чарівник, яким Реґулус так активно цікавився весь рік.

Чомусь вже тоді в хлопця пішли мурахи по шкірі. Йому абсолютно не хотілося відвідувати той прийом. Але там же буде Темний Лорд! І Реґулус вирішив, що він просто не може відмовитися від такої нагоди.

Той вечір надовго закарбувався в його пам’яті. Йому та двом його друзям запропонували вступити в ряди Смертежерів, як тільки їм виповниться шістнадцять — звісно, відмовитися Реґулус не міг, навіть якби захотів.

Йому було страшно отримувати мітку.

Але Еван та Барті були такі задоволені можливістю, що якби він хоч сказав щось про свої побоювання, то точно б втратив друзів. І це в кращому випадку.

В гіршому… Ніколи не знаєш, що може статися, коли ти відмовляєш Темному Лорду.

В ніч перед шістнадцятим днем народження Реґулус не спав. Наступний день був жахливим, але хлопець і після тримання мітки продовжував вмовляти себе, що це на краще і він не повинен сумніватися в правильності свого вибору.

Втім, після перших двох місій самовмовляння вже не мали сили.

Реґ хотів відчувати себе частиною команди, робити якийсь важливий внесок у суспільство, належати до елітного круга спілкування та звісно будувати «новий та чистий світ», про який постійно базікав Том Реддл.

Але під «новим та чистим світом» Реґулус розумів будь-що, але не переслідування та вбивства маґлонароджених чарівників та їх сімей! Ті два рейди повністю перевернули його світосприйняття та змусили замислитися над тим, у що він вв’язався.

На першій місії на нього не дуже звертали увагу, тому його ступор та бездіяльність, здається, ніхто не помітив.

Перед другим він ледве зміг вийти з кімнати та відправитися до місця зустрічі. І Темний Лорд би точно щось запідозрив, якби не Еван.

Тоді Блек у шоці стояв над помираючим маґлонародженим, якого мучив чоловік Белли та наказав «завершити справу». Коли Рудольфус пішов, Еван лише тяжко зітхнув, відкинув тіло мертвого чарівника, з яким боровся сам, а потім забрав паличку Реґа з його рук і зробив те, на що у самого хлопця не вистачало хоробрості.

— Ти ж розумієш, що рано чи пізно прийдеться це зробити самому, так? — Еван повернув паличку другу.

Реґулус кивнув, не в змозі сказати щось ще.

— Тоді поквапся роздуплитися до того моменту, як Темний Лорд зрозуміє, що ти сцикло, — зазначив Роз’є.

Через три дні Блек поїхав до Гоґвортсу на свій шостий рік. І чим більше він думав про те, що сталося, тим сильніше ставав впевненим, що він не хоче вбивати.

Байдуже кого — маґла, сквіба, маґлонародженого чарівника, магічну істоту або якусь відьму, що випадково трапилася на шляху — він не хотів вбивати взагалі.

Але він вже Смертежер. На його передпліччі вже чорніє мітка, і позбавитися її майже неможливо.

Так, звісно, є опція відрубати руку або здерти шкіру з передпліччя живцем. Але, кажуть, що Темний Лорд зачаклував чорнила так, що кожен, хто намагається здерти шкіру, просто сходить з розуму через біль. А без руки охочих жити ще менше.

Тому, повертаючись додому на зимові вакації, він сподівався, що за ці два тижні не буде ніяких рейдів. Або йому хоча б вдасться заховатися в натовпі Смертежерів і нікому не шкодити. Або поряд буде Еван, який все одно вже знає його ганебну таємницю.

Матір порадувала його з порогу.

«Відпочинь після поїздки, бо ввечері на тебе будуть чекати Рудольфус та Луціус. Темний Лорд підготував якусь важливу місію для вас. Він хоче, щоб ти мав змогу проявити себе»

Як мило, вечір вбивств з сім’єю! Точніше з чоловіками своїх дорогеньких кузин — але це не грало великої ролі. Луціус і Рудольфус такі ж повернуті на голову, як і всі там, тож, його сраку ніхто прикривати не буде.

Останні місяці вдалі від Смертежерів явно дали зрозуміти, що це все йому не подобається. Він намагався заспокоїтися, але нічого не йшло на думку — і вже крокуючи кудись з Мелфоєм та Лестрейнджем, все відчував хвилі паніки всередині, що ставали все сильніше і сильніше.

Звісно, коли врешті решт він відмовився вбивати людину, обидва чоловіки витріщилися на нього, як на поплавленого.

Звісно, їм не сподобалася тирада хлопця про їх власну божевільність, на яку він таки зважився.

І звісно, потім Луціус та Рудольфус апарували з ним до маєтку Блеків, виклавши все Вальбурзі та зрештою полишивши його наодинці з матір’ю.

Реґулусу було смішно, що вони притягли його саме до будинку батьків, а не до Реддла, вважаючи, що роблять йому добру послугу. Темний Лорд міг би просто вбити його за непокору — і це все ще було б набагато краще, ніж його батьки.

Краще, ніж його матір.

Батько обмежився фразою про розчарування сином, але Вальбурґа — ні. Вона ніколи нічим не обмежувалася, особливо, якщо справа стосувалася її родини.

«Ти заплямував репутацію нашої родини» — її голос досі стояв у нього в голові, навіть коли він був за багато миль від домівки та лежав на дивані у вітальні дядька.

Ляпас по обличчю був дуже неприємним, як мінімум через важку масивну каблучку на руці Вальбурґи. Реґулус не розумів, звідки в його матері стільки сили і ненависті до нього самого.

«Ти зіпсував все те, що ми з батьком готували для тебе»

Після цієї фрази від відчув запаморочення і залізний присмак у роті. Минулий ляпас був сильним, і в нього, здається пішла кров з носа. Але це все було нічого, у порівнянні з тими чарами, які його матір любила використовувати в цілях виховання.  

«Ти зганьбив нас не тільки перед нашими родичами, а і перед самим Темним Лордом»

Окрім вилиці, в нього страшно саднило наче усі кістки, і цей біль ставав сильнішим з кожною секундою. Вальбурґа не користувалася Круціатусом, але знала з десяток інших заклять, якими можна було чудово карати своїх дітей.

Коли все це нарешті скінчилося — Реґулус думки не мав, скільки конкретно часу він корчився на підлозі у вітальні будинку — хлопець лише тяжко дихав і дивився в одну точку, сподіваючись, що йому нарешті дадуть спокій.

Він сперся рукою за крісло і піднявся.

Матір щось сказала, але у Реґа паморочилася голова та трохи дзвеніло в вухах.

Але він прекрасно почув, що сказав після цього батько.

— Мені здається, що він не до кінця вивчив свій урок, — Оріон пихнув трубкою, навіть не ворухнувши пальцем, поки жінка наказувала їх сина.

Вальбурґа, мабуть, подумала те ж саме, бо Реґулус помітив, як її рука ворухнулася, готова начаклувати ще.

Хлопець не знав, звідки взялися сили, але він різко відхилився, і материне закляття пролетіло мимо. І ще до того, як вона встигла щось сказати або зробити, Реґулус кинувся до дверей у коридор.

Він стрімко направився у свою кімнату, чуючи швидкі кроки матері десь за спиною. І дякувати Мерліну, в цьому домі ідіотське планування, купа поворотів та непотрібних стін, які не дозволяли жінці напряму жбурнути в нього чергові закляття.

Біжучи сходами наверх він почув внизу:

— Ти збираєшся тікати від мене у свою кімнату? — вона голосно розсміялася. — Я витягну тебе звідти за декілька секунд і, повір, рознесу двері Бомбардою, якщо ти тільки посмієш від мене зачинитися.

За метр до кімнати одне з заклять таки досягло своєї цілі. Реґулус сіпнувся від жалючих чар і сильно вдарився плечем об одвірок. Пекучий біль був просто нестерпним, але він не дозволив собі зупинитися.

Зупиниться на секунду — і не зможе дібратися до летиключа взагалі.  

В той момент йому стало все одно, чи чекає його дядько. Принаймні, він зможе забратися геть звідси, а потім вже вирішить, що буде робити далі.

Через біль він кинувся до письмового стола і ривком згріб усі книжки з бокової полиці. Руки дрижали, коли він відкривав коробочок і діставав летиключ, але зволікати було не можна.  

— О, і чому ж ти не зачинився, любий? Я думала, тобі подобається гратися в п’ятирічного зі мною, — Вальбурґа вже була на порозі, — але пора подорослішати, Реґулусе. Ти або граєш по нашим правилам, або потім дуже шкодуєш, що не зробив цього раніше.

— Я думаю, що є альтернатива, — зухвало бовкнув Реґулус, вже тримаючи летиключ в руці за спиною.

— Здивуй мене, яка ж? — Вальбурґа була впевнена, що він у глухому куті.

Реґулус усміхнувся.

— Ну, наприклад, відправити тебе і твої правила до біса.

Останнім, що він побачив перед апарацією, було її роздратоване обличчя — Реґ не хотів би забувати, до якого чудового стану йому вперше вдалося довести матір.

І зараз, сидячи у тиші на дивані у дядьковій вітальні, поки кузина готовить для нього спальну кімнату, він нарешті відчув якесь полегшення.

Звісно слова матері досі бентежили його розум, а тіло все ще боліло через ті тортури.

Але це було нічим у порівнянні зі спокоєм, який раптово накрив його. Можливо справа була у нервовому напруженні, яке нарешті почало потроху відпускати, а можливо у смачній вечері та розмові з Ассель.  

«Я просто трохи полежу на подушці, поки вона не повернеться. Все одно ще потрібно дочекатися дядька… » — хлопець вмостився лежачи, впевнений, що не засне.

Але Реґулус поринув у сон через декілька секунд після того, як закрив очі.