Частина 5: На шляху до кращого

Коли дихання Реґулуса вирівнялося, Ассель встала з ліжка та потягнулася. Спина неймовірно затікала від довгого сидіння в одній позі, але вона майже годину вперто сиділа поряд з хлопцем, поки той остаточно заснув.

«Просто цікаво, наскільки сильно батьки розлютяться, коли взнають, чим ми тут займалися» — думалося їй, коли дівчина спускалася на перший поверх зі своїми речами та одежею Реґа, заплямованими так сильно, наче вони когось вбили.

Вона оглянула кухню. Паркет та меблі були забруднені кров’ю, а на столі досі валялася сорочка хлопця. Ассель втомлено потягнулася за річчю та додала її до оберемку одежі.

Дівчина ніколи не використовувала голос настільки довго та для таких серйозних цілей — і сьогодні вона вперше відчула, як сильно це забирає сили.

Вона в принципі ніколи не використовувала його з конкретною ціллю та повністю усвідомлюючи це. 

Спочатку їй прийшлося майже годину підтримувати Реґа у стані трансу, щоб той не відчував ні те, як вона відшматовувала його власну шкіру, ні те, як потім намагалася зупинити кров, обробити рану та перев’язати її.

Його рука виглядала жахливо.

Втім, кров таки зупинилася, болю він не відчував — принаймні, дівчина не бачила жодної реакції на речі, які зазвичай викликають біль.

Як тільки ці тортури закінчилися, Ассель раптом стало моторошно. А що, якщо вона припинить розмовляти з Реґом за допомогою голосу, він отямиться і зіткнеться з больовим шоком?

Тому після нанесення цілющих засобів та накладання пов’язки вона вирішила потримати хлопця в такому стані ще трохи. Вона лагідно наказала йому йти за нею наверх, допомогла позбавитися від брудного верхнього одягу, а потім змусила лягти у ліжко.

Ассель продовжувала м’яко розмовляти з Реґулусом, намагаючись приспати його — і це було складно, бо вона відчувала, як в неї просто закінчуються сили.

Тож, коли той нарешті заснув, то дівчина відчувала себе виснаженою до неможливості.

Вона витратила ще достатньо часу, щоб повернути кухні нормальний стан і лише потім дозволила собі відпочивати. Хоча її дрімання у кріслі біля ліжка хлопця важко бути назвати повноцінним відпочинком.

Постійно прокидаючись через хвилювання, Ассель провела ніч у тривозі і заснула трохи міцніше лише під ранок.

Тож, коли прокинувся Реґулус, вона цього навіть не почула. 

Відкривши очі, він кліпнув пару разів, намагаючись розвіяти сплутаний ком думок у голові.

Хлопець почувався так, ніби випадково вирішив задрімати посеред дня та прокинувся з відчуттям повного нерозуміння, хто він, де він і що відбувається.

Зробивши декілька глибоких вдихів, він виявив, що дуже добре виспався, хоча і відчував слабкість. А всередині його бентежив якийсь черв’ячок сумніву — наче він забув про щось важливе.

Він трохи посунувся з місця і відчув гостре печіння на лівому передпліччі.

Його осяяло спогадом про вчорашній вечір.

Реґулус підскочив настільки швидко, що мало не завив у голос від болю, який знову нагадав про себе. Він стримав лайку лише тому, що побачив Ассель, яка все ще дрімала.

Хлопець зціпив зуби та голосно видихнув через ніс перед тим, як перевести погляд на руку. Йому чомусь було страшно дивитись — він не вірив, що щось вийшло, бо не пам’ятав ні чорта зі вчорашнього вечора.

Хоча ні, Реґулус все ж таки згадав страшний біль, коли почав шматувати шкіру самотужки, а також пам’ятав нажахане обличчя Ассель.

І її голос.

Спокійний та лагідний голос, що заколисав його і змусив забути про страждання. 

І ось після цього він точно нічого не пам’ятав.

Хлопець уважно роздивився ліву руку та замотане передпліччя. Реґулус відчував дискомфорт у тому місці, доволі сильний та неприємний, але це було щось вочевидь нове. 

Він подумав про Темного Лорда.

Зазвичай, коли він робив так раніше, то мітка одразу давала про себе знати — візерунок рухався, а сама вона нагадувала про себе ниттям. Хоч і слабким, але мерзенним за своєю природою.

Цього разу Реґулус не відчував нічого подібного.

Серце шалено забилося.

Він у фарбах згадав не тільки самого Темного Лорда, але й рейди зі Смертежерами, але… Нічого. Нічого, окрім сильного печіння, і нічого, що нагадувало б ті неприємні відчуття.

Так, цей новий біль складно було назвати приємним, але він був звичайним.

Реґулусу було боляче ворушити лівою рукою, тому він спробував розв’язати марлеві вузли правою. І як тільки це йому вдалося, хлопець почав обережно знімати шари бинтів. С кожним обертом це ставало все неприємніше, бо шари просочилися його кров’ю.

Коли осталось зовсім трохи, то Реґулус все ж таки тихо засичав — останні шари бинтів трохи зліпилися з його пошматованою рукою.

І це нарешті збудило Ассель.

Дівчина сонно протерла очі, а потім підхопилася.

— Куди ти лізеш?! — невдоволено скрикнула вона, ледве втримуючи себе, щоб не вдарити його по здоровій руці, якою він майже копирсався у рані.

Реґулус сіпнувся, не очікуючи, що вона так різко прокинеться.

— Я… Просто подивитися хотів…, — він невинно глянув на Ассель.

— Нічого там дивитися, — вона сіла поряд, — все добре. Звісно, за винятком того, що твоя ліва рука тепер схожа на стейк з кров’ю, і в тебе буде шрам, яким ти зможеш лякати всіх навкруги. Залишилося придумати драматичну історію його появи.

Реґулус посміхнувся на секунду.

— «Добре» в сенсі просто «добре, що ніхто не помер», чи…, — він підібрав слова, чомусь не наважуючись запитати прямо, — «добре» в сенсі «ми впоралися»?

Ассель подивилася на нього, як на дурну дитину.

— «Добре» у тому сенсі, що ти винен мені сотню галеонів на психотерапевта, — вона почала обережно збирати бинти, розкидані по ковдрі, — за заподіяну моральну шкоду через здирання твоєї шкіри наживо кухонним ножем для м’яса.

Він вирячився на неї зі шкодою та збентеженням в очах.

— Пробач, я не хотів…, — він вмовк, коли Ассель тихо засміялася, поклала долоню на його пальці та прошепотіла «я жартую», а потім перепитав, —  А хто такий психотерапевт?

— Маґлівський лікар, але забудь про це зараз, — вона позіхнула, — якщо ти питав про свою мітку, то думаю, можна вважати, що ми впоралися. Тому заспокойся, не лізь туди пальцями і дай мені замотати це наново. 

Він не повірив своїм вухам навіть попри те, що більше не відчував зв’язку з Темним Лордом.

— Стій, — він зупинив її руки, — дозволь, прошу, я дуже хочу подивитися.

— Подивитися на криваве місиво? — вона підняла брову.

Реґулус кивнув.

— Я не заспокоюсь, поки не побачу власними очима, що мітки більше немає.  

Ассель все-таки дозволила йому це зробити, але знімала пов’язку сама, і лише після того, як вимила руки та використала антисептик. Їм конче потрібно було протриматися без пригод трохи більше ніж добу до моменту повернення батьків.

Попри слабкість, Реґулус виглядав навіть занадто щасливим як на людину з тимчасово непрацездатною кінцівкою та пекучим болем через рану. Його піднесення передалося й Ассель, тому вона припинила думати про те, як будуть завтра пояснювати все це Альфарду та Неріс.

Вона змусила Реґа пробути у постелі цілий день, намагаючись зробити його одужання хоч трохи комфортнішим. Він, разом з тим, намагався довести, що добре почувається, але Ассель бачила його блідість та млявість — вочевидь, втрата крові позначається навіть на чарівниках.

Наступного дня хлопець виглядав трохи краще.

В Реґулуса все ще паморочилося у голові, коли він вперше з позаминулого вечора виповз із спальні та пішов обідати на кухню разом з Ассель. Але йому було плювати на все — на запаморочення, на біль, на замотану руку, на шрам, що залишиться.

Він не відчував зв’язку з Темним Лордом.

Він позбувся мітки.

А що йому здавалося головнішім, так це те, що він більше не був довбаним маячком, що може привернути увагу Волдеморта чи інших Смертежерів.

Тому коли Альфард нарешті повернувся додому зі своєю дружиною, він навіть не думав про якісь пояснення для них. Як і Ассель, яка не пам’ятала ні одного разу, коли на неї б хтось з них підвищував голос.

Але коли батьки доєдналися до них за обідом, а Альфард почав розказувати про успіхи своїх аспірантів, дівчина раптом помітила збентежені очі своєї матері спрямовані просто на Реґулуса.

Вона прослідила за її поглядом, помітивши, шо та дивиться просто на  рукав кофти хлопця, який трохи просочився кров’ю.

«Дідько, ми ж міняли пов’язку буквально годину тому…»

Ассель навіть не встигла щось сказати.

— Реджі, любий, що з твоєю рукою? — схвильовано запитала Неріс, перебивши чоловіка.

Альфард миттю замовк та також глянув на племінника.

Реґулус коротко обмінявся поглядами з Ассель.

— О, це навіть не варто уваги, просто трохи поранився, — відповів хлопець, намагаючись безтурботно посміхнутися. 

На секунду на кухні запала тиша.

— Чомусь мені здається, що це варто уваги, — з прищуром сказав Альфард.

Реґулус опустив очі на свою тарілку з пастою, а Ассель просто зітхнула, знаючи, що батьки все одно докопаються до правди та щось підказувало їй, що зараз вони отримають прочухана.

Ще декілька секунд мовчання.

— Я… Взагалі-то… — Реґулус подав голос, — я позбавився від мітки. От і все. Все добре, і це правда не варте уваги, — він випалив це на одному подиху.

Обличчя Альфарда витягнулося.

— В якому сенсі? — він насупив брови, не розуміючи. — Не можна просто так взяти і позбутися від неї. Ти, здається, живий, з двома руками та не збожеволів, наскільки я бачу, тож… 

Неріс тихо підійшла до племінника. 

— Дозволиш подивитися, Реджі? Думаю, твою руку потрібно обробити чимось, — вона вирішила трохи розрядити обстановку, бо відчувала напруження свого чоловіка.

Той не дуже любив обговорювати подібні теми проводячи час з родиною, але зараз ситуація того, здається, просто вимагала.

Реґулус нічого не відповів і покірно дозволив жінці закотити йому рукав, поки Альфард продовжував мовчки вивчати племінника.

— Я принесу чистих бинтів та аптечку, — почала Ассель, підіймаючись.

Альфард повернув голову до доньки.

— Сиди, — він сварливо глянув на неї, збагнувши, що вона чудово знає, що відбулося, — може ти поясниш?

Чоловік миттю призвав усі необхідні речі, просто використавши чарівну паличку.

Ассель ще навіть не відкрила рота, щоб щось сказати, як її матір тихенько вилаялася, нарешті знявши пов’язку.

— Альфарде… Тобі прийдеться почаклувати над цим, — тихо сказала жінка, — одними мазями та зіллями, боюся, тут не обійтися.

Чоловік опинився поряд через декілька секунд і шоковано вирячився на пошматовану руку племінника.

Він подивився на Реґулуса, потім перевів погляд на Ассель.

— Мені плювати, хто з вас буде розповідати, але я вимагаю, щоб ви негайно пояснили мені це, — він ще не лютував, але підняв голос, — це… Це неможливо. Ти що, живцем оце здирав… Та як тобі таке в голову прийшло! — він глянув на племінника.

— Тату, не кричи на нього, будь ласка, — тихо промовила Ассель.

Альфард звернув увагу на доньку.

— А ти? Поки він оце робив, сиділа й дивилася? — він гримнув на неї, — Як ти могла таке допустити?

Він ще раз роздивився руку.

 — Дійсно, слідів мітки немає… — пробурмотів він, не дочекавшись відповідей, а потім уважно глянув на племінника, — хоч вбий, але я не розумію, як це сталося і ти залишився при свойому розумі… 

— Тату, це я йому допомогла, — швидко відповіла Ассель.

Їй не хотілося, щоб батько відчитував Реґулуса.

— Як? — здивовано запитала Неріс.

— Зачарувала голосом так, щоб Реґ не відчував болю, от і все, — тихо відповіла вона.

Альфард замовк.

— Доню, це було дуже безвідповідально, — спокійно сказала Неріс, хоча і відчула гордість через те, що донька користувалася її даром, — тим паче коли нас не було вдома…

— Ассель, він міг померти від втрати крові, навіть попри те, що не відчував болю! — дорікнув їй батько та в’їдливо додав, — Наскільки я пам’ятаю, голос не може зшивати судини, змушувати кров миттєво згортатися чи магічним чином знищувати бруд, що потрапляє до ран.

А ось зараз Альфард розлютився, хоч і намагався не показувати цього.

— Дядьку, я сам її про це попросив… — втрутився Реґулус, — це було моє бажання і моє рішення, хоч воно і було не дуже… Розумним. Мені не слід було так поступати, я знаю, але Ассель правда допомогла мені, коли вже іншого виходу не було…

Чоловік невдоволено хмикнув у відповідь на слова племінника.

— О, тільки не потрібно наввипередки виправдовувати один одного, — він покачав головою, — Я просто шокований вами обидвома, але що зроблено — те зроблено…

Альфард нарешті припинив буркотіти на доньку та Реґулуса, повністю переключившись на спроби залікувати пошкодження. І хоч стан рани покращився, звичайні загоюючи чари не працювали.

Врешті решт, рука Реґулуса знову була забинтована. Хлопця не хвилювало, що прийдеться чекати як мінімум місяць, поки рана затягнеться, а також регулярно відвідувати шкільний лазарет задля перев’язки.

Все це було малою платою за те, що він отримав.

 

 

***

 

 

Відчувати свободу було приємно як мінімум тому, що страх нашкодити близьким людям нарешті полишив його. Реґулус з впевненістю міг назвати залишок коротких весняних вакацій найчудовішим часом свого життя за останні декілька років попри досі болючу рану.

Вмостившись на веранді з чашкою какао в останній з днів, він задоволено мружився від променів не дуже теплого, але такого привітного квітневого сонечка. Спочатку вони з Ассель обговорювали відмінності екзаменів в їх навчальних закладах, потім перейшли на інші теми, включаючи їх родину.

— І що тепер, ти збираєшся сказати брату про те, що позбавився мітки? — Ассель щільніше закуталася в кардиган.

На вулиці хоч і було сонячно, але не настільки тепло, як того хотілося б.

— Ні, — буркнув Реґулус.

— Чому? — здивувалася дівчина.

— Ну… Бо я дурний і впертий, — розсміявся він у відповідь, — я може вже й не так сильно ображаюсь за те, що він мене кинув сам на сам з батьками… Він взагалі-то мав повне право втекти з того дурдому. Але йти каятися перед ним у своїм помилках — це занадто.

— Він взагалі знає, що ти тут?

Реґулус здвинув плечима.

— Я не казав. Я взагалі з ним не розмовляв нормально, напевно, десь з початку п’ятого курсу… Але думаю, він здогадується. Варіантів в мене було не дуже багато.

Ассель подивилася на хлопця.

— Батько сказав, що він, може, завітає до нас влітку, після випуску, — попередила вона, — тому в тебе є пара місяців, щоб або морально підготуватися до цього, або помиритися з ним ще до його приїзду сюди. 

Реґулус скривився.

— Я чув про це вранці. Але я зараз взагалі не знаю, хочу я з ним миритися чи ні. І чи потрібно це йому, — він відставив чашку, бо какао давно скінчився.

— В тебе є час подумати про це. І взагалі, навіть якщо не помиришся з братом, то не розстраюйся, — вона жартівливо поплескала його по колінці, — хочеш, я  також не буду з ним розмовляти з солідарності з тобою?

Реґулус реготнув. 

— О, не обов’язково йти на такі жертви! Але мені приємно, що ти завжди на мойому боці, — він подивився їй в очі, ловлячи її коротеньку посмішку, — тож… Ти розповідала про тренування з квідичу в Бобатоні, як ми раптово згадали Сіріуса?

— Дійсно! Так от, в нас вже два роки діє нова програма тренувань… — Ассель повернулася до минулої теми, поглиблюючись в подробиці, бо її кузен вочевидь цікавився квідичом.

Реґулус відкинув голову назад, зручно спершись на одну з колон веранди. Вони сиділи на сходах у двір обличчям один до одного — йому подобалося розмовляти отак, знаходячись близько та майже торкаючись своїми кінцівками.

Йому подобалося дещо ще.

Якщо раніше він часто помовкував у розмовах з людьми через страх здатися нав’язливим, то зараз все було інакше. Він залюбки розмовляв з кузиною, але останні дні Реґулус відповідав коротко і частіше запитував про щось дівчину, лише щоб послухати, як вона розмовляє.

Декілька разів він навіть втрачав суть їх бесіди і просто вслухувався в її розповідь заради приємних відчуттів, що всередині породжував голос Ассель.

— Реджі, ти мене слухаєш взагалі? — раптово запитала дівчина, помітивши відсторонений та трохи мрійливий погляд Реґулуса.

— Що? — розгублено перепитав хлопець.

Ассель вихопила з-за спини маленьку подушку, що годину тому вона поцупила з дивана на веранді, і легко жбурнула її в кузена.

— Якщо тобі нецікаво, то скажи про це, а не сиди з обличчям, наче ось-ось задрімаєш, — обурилася вона.

— Мені цікаво! Я просто трохи… Трохи задумався, — виправдався він, сором’язливо посміхнувшись і протягнувши їй подушку, що секундою назад прилетіла йому в обличчя, — про квідич, звісно. 

Ассель тикнула в нього пальцем.

— Дивись мені! — вона глибоко вдихнула, — так ось… На чому я взагалі закінчила?

— Здається, на екскурсії до Комітету Міжнародної Конфедерації Магів з Квідичу?

— О, нічого собі, ти дійсно слухав…

— Ну звісно, я ж кажу, мені цікаво, — він все ще не міг стерти дурнувату посмішку з обличчя.

Дівчина продовжила розказувати, а Реґулус знову ловив кожне її слово.

Може, тому, що йому був цікавий квідич, а може — тому що голос Ассель діяв на нього занадто добре.

«Здається, я таки божеволію, хоча й не через позбавлення мітки» — подумав Реґулус невідривно слідкуючи за тим, як рухалися вуста дівчини та насолоджуючись мелодійністю її вимови з ледве помітним акцентом.  

Він не хотів повертатися до школи ще сильніше, ніж взимку.

 

 

***

 

 

Реґулус Блек крокував другим поверхом школи, кваплячись встигнути до відбою. Він йшов якнайпізніше, щоб не перестріти нікого у лазареті.

В стінах Гоґвортсу було доволі тепло, але хлопця все одно трохи трусило — він бентежився щодо того, як пояснить мадам Помфрі свою рану. 

Коли нескінченні колони та ніші нарешті залишилися позаду, а двері лазарету опинились прямо перед ним, Реґулус завагався на секунду. Розмовляти ще з кимось про мітку не хотілося.

Але йому згадалася остання розмова перед відправкою.

«— І прошу, не забувай про догляд за рукою, — Ассель міцно стиснула його в обіймах.

Реґулусу на секунду вдихнув аромат її волосся, поки вона знаходилася так близько.

— Годі тобі! Твій батько нагадав про це, напевно, разів сто, — простогнав хлопець.

— Бо це важливо. А ще я знаю, як байдуже ти час від часу відносишся до себе, — вона відсторонилася, — тож, будь ласка, пообіцяй, що підеш до вашого лікаря сьогодні ж ввечері.

Блек навмисно тяжко зітхнув.

— Як накажете, — він покірно схилив голову, приховуючи смішок, — обіцяю.»

Він відчинив двері.

— Мадам Помфрі? — Реґулус стиха гукнув цілительку, сподіваючись, що може її взагалі тут немає і не прийдеться нічого пояснювати.

Хлопець почув квапливі кроки і навіть трохи розчарувався. Але знову згадавши свою обіцянку, взяв себе у руки.

— Містере Блек? Щось трапилося? Вже доволі пізній час… — жінка вийшла зі свого кабінету, втримуючи декілька флаконів цілющих зілей.

Реґулус вдихнув.

— Так… Мені потрібна ваша допомога. На вакаціях я сильно пошкодив руку, її регулярно обробляли весь минулий тиждень, але мені потрібно замінити пов’язку… Я, нажаль, сам не можу цього зробити, — обережно сказав він.

Хоча в обережності сенсу й не було.

«Все одно зрозуміє одразу, як побачить» — подумав Блек.

Жінка виглядала якоюсь відстороненою, наче він відірвав її від чогось важливого.

— Так, так, звісно, — вона кивнула, — проходь…

Реґулус звично завернув до процедурного кабінету, де цілителька зазвичай обробляла легкі травми та поранення, здобуті квідичними гравцями, коли потреби лежати в лазареті не було.

— Ні! — жінка хутко опинилася прямо перед дверима, випередивши хлопця на секунду, — Не сюди, Реґулусе. Сьогодні… Там перестановка. Тож, посидь хвилинку тут, — вона вказала пальцем на найближчу застелену постіль, а потім просочилася в процедурно, залишивши Блека одного.

«Яка ще перестановка?» — хмикнув хлопець, але через секунду забув про це.

Через деякий час вона повернулася з процедурної, вже без флаконів, та нарешті підійшла до нього.

 — Тож, що з вашою рукою… — вона почекала секунду, поки Реґулус закотив рукав сорочки й протягнув забинтовану руку їй, — Добре, добре, бачу, про вас гарно дбали… Правильно накладена пов’язка… — жінка бубоніла собі під носа, обережно розмотуючи бинт.

Реґулус бачив, як її обличчя на мить змінилося, коли вона нарешті зняла останній шар.

— Ох, Мерліне, — вона нахмурилася, прибравши використані бинти та роздивляючись рану.

Мадам Помфрі не тільки прекрасно знала, що таке мітка Смертежера та де вона має бути розташована, а ще й раціонально оцінювала шанси на те, що деякі юні студенти аристократичного роду могли бути частиною тієї гнилої ідеї.

Але зараз рука цього хлопця була пошматована — і на лівому передпліччі не було ніякої мітки. Лише велика поверхнева рана, яка потроху почала затягуватися, хоч і потребувала постійного лікування.

Жінка подивилася йому прямо в обличчя.

Вона чула, як можна позбавитися мітки, але вона не знала нікого, хто б зробив це і це поплатився. Та й люди занадто люблять своє життя, щоб жертвувати їм, своїми кінцівками або здоровим ґлуздом.

— Якщо я у вас спитаю «Як вам це взагалі вдалося?», то ви мені навряд чи розповісте, містере Блек, так?

Реґулус хитнув головою.

— Довго пояснювати. Я не можу розказати все, бо це не зовсім моя заслуга… — тихо відповів хлопець.

— Мені було б цікаво послухати, як ви позбавилися цього… Цієї… Цієї гидоти, — вона виразно зиркнула на студента, намагаючись обирати слова, — По іншому тут просто не скажеш, вибачайте.

— Вам непотрібно перепрошувати за те, що називаєте речі своїми іменами, — здвинув плечима хлопець, а потім сіпнувся від неприємних відчуттів, коли тканина, змочена настоєм ясенця, пройшлася по краю його рани, — А щодо мітки… Мені просто допомогли, ось і все.

— Ви мали зійти з розуму, — жінка замінила тканину та взяла інший флакон, — принаймні, так кажуть.

— Я не відчував болю, тому й не зійшов з розуму, — Реґулус все ж трохи прояснив, — в іншому ж, мені просто дуже сильно поталанило. В сенсі, що я не помер від крововтрати… Чи через забруднення рани.

Поппі Помфрі коротко кивнула, потім використала останній цілющий засіб і взялася за чистий бинт.

— Ви розкажете деканам чи директору? — раптом запитав Блек, зрозумівши, що тільки-но майже признався лікарці у тому, що був Смертежером.

Жінка уважно глянула на нього.

 — Я повинна була б це зробити. Але не буду, — вона накладала шар за шаром, — бо якщо ви пішли на такий крок, то я можу мати сподівання на зміну ваших поглядів. А, як відомо, кожен заслуговує на другий шанс, — сказала мадам Помфрі.

— Дякую, — прошепотів Реґулус, — я й правда мав багато чого обдумати та визнати свої помилки.

Минулі два роки були таким каскадом лайна, що зараз будь-які гарні речі або доброта інших стосовно нього здавалися маною небесною.

Жінка вже зав’язувала бинт, коли на секунду завмерла, а потім виглянула з-за ширми. Через мить вона повернулася до Реґулуса.

— Здалося, що двері гупнули, — пробурмотіла вона, завершуючи, — ну що, з пов’язкою завершено. Завітайте до мене ще завтра вранці, подивимося на динаміку і тоді вирішимо, яке часто будемо замінювати бинти.

Хлопець подякував та відправився до спальні, плануючи гарно відпочити. А через обіцянку мадам Помфрі не розказувати про мітку він почувався спокійніше, ніж коли лише збирався відвідувати лазарет.

 

 

***

 

 

— Чого вона так довго? — простогнав Сіріус, залізаючи на койку, де лежав його хлопець.

— Чого погано мені, а скиглиш більше ти? — Ремус жартівливо штурхнув Блека, який зайняв занадто багато місця.

Це була навіть не повня. Але декілька ран перевертня, отримані під час минулого обернення, запалилися і потребували обробки. Сіріус, звичайно, пішов до Поппі з ним.

— Там, здається, хтось ще прийшов до лазарету, бо я чую чиєсь бубоніння. І взагалі, посунься, це одномісний лежак, а постраждалий тут я, — Ремус реготнув.

Сіріус закотив очі, але миттєво сповз.

Він підійшов до Ремуса з боку, сперся руками на лежак і поклав підборіддя на його плече, дійсно чуючи розмову з-за дверей.

— О ні, не виганяй мене! — вдавано заблагав Блек, —  Як же я буду надавати тобі моральну допомогу?

Двері різко відчинилися — мадам Помфрі опинилася у процедурній з парою флаконів, почувши його останню фразу.

— Знаєте що, Блек, раз ви вже приперлися, то, поки я не повернусь, будете надавати містеру Люпину фізичну допомогу, а не моральну. Її ж залиште для якогось іншого приміщення, — вона підняла брови, — і бажано, щоб мене в цьому приміщенні не було.

Вона всунула Сіріусу зілля, а потім взяла зі столу новий пакунок з перев’язувальними матеріалами.

— Ви ж знаєте, як обробляти, правильно? — запитала вона.

Хлопець кивнув, але на цим не обмежився.

— Боюся, Поппі, що я робив це навіть більше разів, ніж ви, — грайливо зазначив Сіріус, — Та за що?! — скрикнув він, коли цілителька дала йому легкого ляпаса пакунком з марлею.

Мадам Помфрі швидко зникла за дверима, залишивши їх наодинці.

— Так що, Ремусе… Наша люба Поппі сказала, що якщо її в приміщенні не буде, то… — він жартував, знаючи, що все одно спочатку зробить те, що веліла цілителька, — ти чого?

Ремус примружився, прислухаючись.

— Це твій брат прийшов, — зазначив він через декілька секунд.

Його слух був кращім, ніж у звичайних людей, тож він почув голос навіть крізь зачинені двері.

— Чого це він приперся сюди на ніч глядячи? — пробубонів Сіріус, підходячи до свого хлопця та борючись з бажанням підслухати розмову.

Але в його руках вже була марля і флакон з одним з протизапальних зілей, а поряд знаходився Ремус, якому потрібно допомогти. 

Блек почав обережно наносити засіб по краю рани, аж поки постраждалий не насупився.

— Боляче? — перепитав Сіріус і одразу відклав марлю.

— Ні, — Ремус перевів досі зосереджений погляд на хлопця, — я просто дещо почув. Твій малий каже щось про мітку. Що він типу її позбувся, чи щось типу того… Я не все зрозумів.

Сіріус вирячився на нього.

— Та йди вже підслуховуй, пліткар недороблений, — тихо засміявся Ремус, — я почекаю.

Цікавість хлопця була йому помітна неозброєним оком — з ним Сіріус майже ніколи не ховав емоцій.

Він миттю підскочив до дверей і спробував тихо її відчинити. Блек не висовувався, бо, судячи з усього, мадам Помфрі та її відвідувач були зовсім поряд, через один лежак за ширмою.

Сіріус прислухався

— … в іншому ж, мені просто дуже сильно поталанило. В сенсі, що я не помер від крововтрати… Чи через забруднення рани.

«І дійсно, Реґулус» — подумав він, вловивши останні репліки. 

— Ви розкажете деканам чи директору? — Сіріус давно не розмовляв з братом, тому йому навіть трохи незвично було його чути.

— Я повинна була б це зробити. Але не буду. Бо якщо ви пішли на такий крок, то я можу мати сподівання на зміну ваших поглядів. А, як відомо, кожен заслуговує на другий шанс, — Поппі була лагідною і спокійною, як завжди.

— Дякую. Я й правда мав багато чого обдумати та визнати свої помилки.

Потім запала тиша.

Сіріус збирався ще трохи послухати, але вони продовжували мовчати.

Він збирався повільно причинити двері, але через протяг хлопцю ледве вдалося втримати їх від голосного гупання. Втім, вони все одно чутно клацнули. 

— Сподіваюсь, вони це не чули, — прошепотів Сіріус, повертаючись до лежака.

— То що?

— А?

— Що думаєш з приводу Реґулуса? — Ремус також слухав розмову, бо з відкритими дверима все було ще простіше.

— Що я ні в біса не розумію, — Блек знову взявся за марлю та зілля, — то він вештається з цими придурками, яких з пелюшок вирощують як елітних расистів та ігнорує будь-які спроби поговорити. Далі я чую, що мій любий братик став Смертежером… А потім півроку зиркає на мене щенячим поглядом з-за свого стола…

— «Щенячий погляд» — то скоріше про когось іншого, — зазначив Ремус.

— Не чіпляйся до слів, — він нарешті завершив обробляти рану на плечі, — Потім Енді мені розказує, що на різдвяних вакаціях він раптово зник з дому, ніхто не знає, де він дівся. На весняних його також вдома не було… І ось він тут, в школі, сяє, як новенький галеон. І ця розмова про мітку… Я просто не розумію.

— То запитай? — запропонував Ремус, втомившись від постійного невдоволення свого хлопця тим, що робить чи чого не робить його молодший брат, — якщо тобі не байдуже, то просто спитай.

Сіріус зітхнув.

— Минулого разу, коли я намагався щось дізнатися, він сказав мені, щоб я забирався до «чортового Поттера» і краще б цікавився саме його справами.

— Це було майже півтора роки тому, — заперечив Ремус, — та й через цю його розмову з Поппі в мене є  припущення, що він все ж таки пошкодував про це все… Тому не драматизуй, а спитай. Тобі ж самому легше буде.

Руки Блека вже займалися невеликою, але неприємною подряпиною на грудях перевертня.

— Ти правий, — він неочікувано для себе погодився.

Ремус трохи скривився, коли марля заціпила середину подряпини, яка не встигла затягнутися.

— Хочеш подмухаю, щоб було не так боляче? — раптом посміхнувся Сіріус.

Хлопець посміхнувся йому у відповідь.

— Ага.

І хоча дмухання зазвичай не допомагало, йому подобалося дивитися, як у його хлопця смішно надуваються щоки, поки він це робить.

 

 

***

 

 

Реґулус втомлено витягнув ноги, розминаючи м’язи. Лавки на трибунах — це не найзручніше місце, щоб читати параграф з історії магії, але він хотів побути наодинці.

Просто посидіти в спокої, не відповідати не незручні питання Евана чи Барті, не ловити засуджуючи або навіть презирливі погляди деяких студентів свого факультету.

Плітки поширювалися школою доволі швидко.

Втім, йому чомусь стало все одно — після втечі з дому репутація «шляхетного та найдавнішого дому Блеків» хвилювала його в останню чергу. Кожного разу, коли думки про це заповнювали його голову, він змушував себе згадати слова Ассель.

«… ти моя родина…»

Дядько та тітка казали йому теж саме.

«…мені приємно попіклуватися про тебе…»

Реґулус посміхнувся собі під носа.

«…я не хочу, щоб ти страждав…»

Всі ці слова були для нього якорем, який міг витягнути його із похмурих думок. А пов’язка на рані, що досі повільно загоювалася, нагадувала, що у нього є другий шанс, а Темний Лорд зі своїм рабським тавром може котитися якомога далі.

Тож, він займався своїм улюбленим зайняттям — неспішним снуванням між сотнями своїх думок — поки поряд хтось голосно не увалився.

— Здоров, — Сіріус з’явився настільки раптово, що Реґулус навіть не встигнув наліпити байдужий вираз обличчя.

Хлопець повернув голову, не очікуючи побачити старшого брата взагалі.

З того часу, як він навмисно уникав його протягом декількох місяців минулого року, Реґулус вирішив, що Сіріус точно не буде знову намагатися поспілкуватися.

— Якщо тобі також закортіло посидіти на трибунах, то тут ще повно вільних лавок, — буркнув Реґ, хоч і до біса збентежився через несподіване вторгнення у його простір.

Це було в стилі його старшого брата.

— Ні, я до тебе. З розмовою, — уточнив Сіріус, — щодо… Щодо всього.

Реґулус відклав підручник і вирішив, що хоча б послухає.

Врешті решт, в глибині душі він розумів, що сам сепарувався від брата, а потім про це дуже пошкодував — хоча й не признавався в цьому вголос.

— Ну давай, здивуй мене, — Реґ мало не вдарив себе за холодний тон, але не зміг пересилити власну звичку їжачитися.

Сіріус перекинув ногу через лавку, повертаючись до брата обличчям.

— Я… Чув твою розмову з  мадам Помфрі, — прямо заявив він, — взагалі-то, підслухав, якщо чесно, але байдуже. То, ти виписався з почесних рядів Смертежерів?

«Здивував» — подумалося Реґулусу.

Натомість того, хлопець відповів:

— Ага, — він помовчав мить, — не зійшлися характерами з Темним Лордом.

Сіріус спочатку недовірливо глянув на брата, а потім реготнув.

— Я казав тобі, що це крива…

— Крива доріжка, так, я пам’ятаю дослівно, — перекривив його Реґулус, — але я тебе не послухав, зробив по-свойому, вийшло гівняно, я пошкодував. Задоволений?

Він очікував зухвалих повчань, але Сіріус чомусь замовк на пару секунд.

— І ти… Правда шкодуєш? — обережно запитав він.

— Дуже, — Реґулус відповів швидко, не роздумуючи.

 — І що ти плануєш робити з всією тією шайкою?

— З ким, зі Смертежерами? — хлопець трохи здивувався від питання, — Та до біса їх. Хай хоч обмажуться своїми чистокровними принципами. Я втомився від цього ще вдома…

— Ну, в останні наші розмови ти слово в слово повторював фрази батьків з цього приводу, — згадав Сіріус.

Реґ пирхнув.

— Було таке, — він подивився на брата, — але я робив це просто з вередливості. Краще б я тоді взагалі промовчав.

— З вередливості?

— Я був… Незадоволений, м’яко кажучи, тим, що ти залишив мене вдома одного, тому й поводився так, — Реґулус піджав губи. — Ти пообіцяв, що ми заберемося звідти разом, а потім пішов сам, не попередивши.

Весняний вітерець тріпав волосся Сіріуса, поки він все ще вивчав молодшого брата.

З першого погляду, здається, той самий Реґулус, якого він пам’ятав з дитинства, а з іншого — щось в ньому точно змінилося.

— Ну… Взагалі-то, я дійсно не повинен був так з тобою вчиняти, — погодився Сіріус, — в той момент я діяв імпульсивно. Я так розлютився через сварку, що забув і про летиключ, і про наш план, — він тихо зітхнув. — Вибач.

— Ні, не вибачайся. Тобі завжди перепадало від батьків більше, ніж мені. Ти мав повне право забратися, а не продовжувати терпіти це, — Реґулусу стало трохи соромно за свій егоїзм, — а я мав не влаштовувати з цього драму, а хоча б поговорити з тобою. Але… Врешті, тоді я також діяв імпульсивно.

— Ого, в нас така конструктивна бесіда, — жартівливо відповів йому старший брат, — вперше за півтора роки!

— Ого, ти вивчив такі складні слова, як «конструктивний»? — в тому ж тоні запитав Реґ.

Сіріус відчув себе так, як колись давно, коли вони удвох сиділи у когось в кімнаті пізно вночі — батьки давно спали, а хлопці довго розмовляли про якісь речі, важливі лише для них самих.

— Ми настільки давно не спілкувалися, що коли я почув про твоє приєднання до Смертежерів на початку цього курсу, то готовий був повірити, що ти це зробив це з власної волі та зі щирим бажанням…

Реґулус покачав головою.

— Як сказав дядько Альф: «я не схожий на людину, здатну на насилля та вбивства»… Та й зрештою, з нас двох це не я мав патологічну схильність чавити жуків у дворі та заливати мурашники водою, — нагадав він брату.

— Так, а в тебе натомість була схильність істерити поряд з-приводу «це живі істоти, припини!», а потім бити палкою кропиву. Не соромно? Так і починають: спочатку кропива, а потім люди…

— Це дещо інше, — Реґулус цокнув язиком. 

Вони обидва розсміялися, згадавши їх дурні дитячі забавки.

— То ти зараз таки в дядька? Я сподівався, що ти зберіг летиключ, — промовив Сіріус.

— Звісно, зберіг. А що я по твойому міг з ним зробити?

— Та хто тебе знає… Може ти волів би його спалити на ритуальному вогнищі разом з моїми речами, що залишилися на Грімо, як згадку про свого ненависного старшого брата, який так віроломно втік… — припустив Сіріус.

Реґулус посміявся.

— Добре, що ти не подав мені цю ідею тоді, бо вона б, можливо, здалась би мені доволі привабливою.

Він лише зараз усвідомив, що, попри старі образи, дуже скучив за братом.

— Ти казав Помфрі, що тобі «допомогли» позбутися мітки… Чорт забирай, я хочу почути, як! — підслухана минулого тижня розмова раптом згадалася Сіріусу.

— Це не моя таємниця і розкривати я її не можу, — зупинив його Реґ, — Але… Я думаю якщо приїдеш до родини дядька влітку, то ти почуєш цю чудову історію цілком легально.

— Родини? — Сіріус здивовано перепитав.

Реґулус прикусив язика.

Він не повинен був поки казати навіть про це, напевно. Хоча дядько Альф якось промовив, що хотів познайомити з Ассель та Неріс і старшого з племінників.

Хлопець стримано кивнув, але Сіріуса вже було не зупинити.

— Я так і знав, що наш дядько міг би викинути щось таке! — він посміхнувся. — Родина?… Це типу він таємно одружений, так? Чи може в нього ще й діти є?

— Є, — Реґулус вирішив, що нічого страшного від маленьких деталей не станеться, — не діти, а одна дитина.

Сіріус задумливо примружився.

— Це добре, що ти сказав, — він глянув на брата, — принаймні я не приїду у гості без подарунків для малечі. В нього дівчинка чи хлопчик?

На слові «малеча» Реґулус на мить вирячився на Сіріуса, але втамував смішок. Хлопець вочевидь не думав, що в дядька можуть бути дорослі діти.

— Дівчинка.

— Потрібно буде знайти щось класне… Може оці пафосні маґлівські ляльки з рожевими будинками? — припустив Сіріус. — Барбі… Чи як їх там?

Реґулусу було смішно. Він гадки не мав, про яких ляльок йому розказують, але вся ця розмова була комічною.

— Ну, можеш спробувати. Взагалі їй ще подобається читати.

— Хм… Я запам’ятаю. Дякую за ідеї щодо подарунків. Думаю, я знайду щось варте уваги, — подякував Сіріус.

У відповідь Реґ посміхнувся своєю найчарівнішою посмішкою.

Може, він вже не ображався на брата за втечу.

Втім, зробити з його візиту до дядька циркову виставу не здавалося Реґулусу зайвим.