Частина 7: Щось, що відчувається як неправильне

Вона була впевнена, що буде готова до того, як це спіткає її першого разу.

Що це не буде якимсь дурним захопленням хлопцем зі старших курсів, приречене на невзаємність, як в її сусідки по кімнаті. І не буде імпульсивно та необдумано, лише через декілька несподіваних поцілунків на вечірці гуртожитку, як в її ліпшої подружки.

О, ні, це мало бути дуже раціонально і просто.

Як у всіх героїнь її улюблених книжок.

Але Ассель жахливо помилилася чи не найперше в житті. 

Це було дуже, блять, складно.

Відчувати американські гірки всередині кожного разу, коли він був занадто близько, але не видавати цього ні одним рухом чи емоцією.

Намагатися не дивитися на його чудове обличчя з напівпрозорим ластовинням на носі, та й взагалі не кидати погляди потайки, поки він чимось зайнятий і точно не зверне увагу.

Перед його приїздом вона трохи думала про це — чи не переросте її легке захоплення в щось інше, що буде важче контролювати? І спочатку здавалося, що все точно буде під контролем.

Вони ж з Реґом просто добрі друзі, та й все!

І все дійсно було нормально, поки вони не почали читати ту дурну книжку.

Ассель була впевнена, що все точно почалося через неї. Точніше, все пішло шкереберть через неї. До їх звичних жартів просочилися постійні згадки про особливо непристойні моменти звідти — врешті-решт, це було дійсно смішно.

Смішно було й згадувати про те, як перед кожною частиною книги вони грали в крінж-бінго, намагаючись припустити, що найбільш гидке може статися на наступних двадцяти-тридцяти сторінках.

Потім звичкою стало й лежання на колінах один у одного.

Знову, нічого незвичайного. Ассель було б плювати з високої дзвіниці, якщо б неї на колінах лежав умовний однокурсник, з яким вона товаришує з першого курсу. Але Реґулус… Ні, коли він був до неї так близько, то її мозок відмовлявся нормально справлятися з  розумовим навантаженням, а голос іноді зрадницьки дрижав під час розмови.

Але знати цього йому було точно не потрібно.  

Точніше, до їх походу за квітами на ставок Ассель навіть трохи розмірковувала про те, що, можливо… Лише можливо! Можливо, Реґулусу вона також подобається?

Він так радо проводив час разом з нею.

«Наче в нього був вибір…»

Завжди погоджувався на її пропозиції.

«Він може вважати мене подругою…»

Наче випадково опинявся поряд і также випадково торкався її руки або спини.

«Це дійсно могла бути проста випадковість…»

Але після того дня щось змінилося. Ассель не могла сказати, що їх стосунки як близьких друзів стали гіршими, але вони точно змінилися.

Реґулус наче став трохи відстороненим.

Все также постійно був з нею, все также складав компанію у будь якій задумці, все также охоче розмовляв, але… Він був на відстані.

Це навряд чи було помітно для когось іншого, але не для Ассель. Після їх відвертих жартів та сотень випадкових торкань навіть крихта відстороненості стала б помітною. Але коли дівчина остаточно затягувала себе в яму впевненості в байдужості Реґа до неї, її підсвідомість радо підсовувала їй ще декілька спогадів.

Вечір на озері, коли він дивився на неї настільки ошаліло, що навіть Ассель, критична до себе і своїх почуттів, відчула деякі очевидні речі.

З одного боку, якщо б вона була йому байдужа, то Реґ би не вирячався на неї так. З іншого боку, зараз він був сама ввічливість і виховання, в якому не залишилося і сліду від того хлопчика на ставку з дикуватим поглядом.

І це збивало з пантелику.

Думки виснажували та дратували.

Іноді Ассель здавалося, що їй стане легше, якщо вона просто спитає в нього.

Однак це звучало, як випробування.

І навіть важко було придумати момент, коли це було б доречно і як це сформулювати.

«Добрий ранок, Реджі! Слухай, я тут згадала, як ми плавали у ставку два тижні тому… Може поясниш, чого ти після того дня ходиш, наче трошки у сраку запхнутий?»

або

«О, пам’ятаю, ти якось казав, що оця моя сукня особливо гарна. Але напевно без неї було б ще краще, чи не правда?»

чи може

«Граємо в хвилинку питань! Який колір мій улюблений? Помаранчевий. Добре, тепер моє питання. То як ти ставишся до інцесту?»

І інші абсурдні варіанти, як ненав’язливо поцікавитись у Реґулуса Блека, чи часом не подобається вона йому хоч трошечки, що роїлися в голові Ассель.

Взагалі-то був і інший спосіб перевірити. І про нього дівчина згадала, можливо, завдяки безстрашності, яка часом з’являється, коли крапля алкоголю потрапляє в організм.

Тим не менше, він спрацював.

***

Це був перший дощовий день в Бастії тим літом, тому прохолодні краплі принесли багато радощів. Реґулусу навіть подумав, що якщо б у Лондоні дощі були такими ж приємними, то він би назавжди припинив жалітися на погоду вдома.

Він все лив і лив з самого ранку, але став слабшати після обіду.

Зазвичай в цей час вони з Ассель йшли на пляж.

Після дощу море брудниться, хоча й стає на декілька градусів теплішим. Тисячі медуз, пісок, водорості навіть на глибині… Купатися в такий час — сумнівна насолода.

Але сидіти цілий день вдома чи навіть на веранді, було нестерпно.

Тож Ассель вже збирала речі, змусивши батька зачарувати підстилку для них так, що та не промокла від вологого піску. Реґулус тим часом з надією визирав з вікна, сподіваючись, що ось-ось, і з неба зірвуться останні краплі.

— Може візьмете з собою смаколики, які вчора принесли гості? — гукнув Альфард з вітальні. — Не знаю, як щодо купання, але пікніком на пляжі ви точно зможете насолодитись.

Він не збирався полишати улюбленого крісла, тим паче в свій довгоочікуваний вихідний. І нічого, що дощить, принаймні він нарешті трохи відпочине від своїх аспірантів у компанії коханої дружини.

Альфард Блек ніколи б в житті не признався, але в той день він дуже сильно хотів, щоб дочка і племінник кудись пішли.

Його студенти навідували маєток вчора, бо приносили купу документів на затвердження перед захистом своїх наукових робіт. І звісно, вони притягли довбану купу всього, чого можна, лише щоб його задобрити.

О, так, фрукти, сир, якісь хитромудрі тістечка, ожинове вино — це все точно мало змусити його, професора з принципами, ігнорувати очевидні помилки в роботах та сліпо ставити підписи, лише щоб ця кагала скоріше забралася.

— Що, прям все можна забрати? — озвалася Ассель, всунувши Реґулусу сумку з їх речима, та відкривши холодильник.

— Ви збираєтесь вмерти від переїдання? — її батько ледве чутно посміявся.

— Тату, я про ожинове вино, — вона вже протягнула руку за пляшечкою та витягла її, розглядаючи.

Альфард зітхнув.

— Забирайте, — він був в занадто гарному настрої, — ми з мамою таке не дуже любимо.

Реґулус пирхнув.

— Я готовий був заприсягтися, що це твій улюблений напій, бо ти так радісно дякував студентам вчора.

— Та ідіть вже, куди збиралися, — Альфард знову всміхнувся, — і взагалі, що я їм повинен був казати? «Ґречно дякую, але цю дитячу хрінь залиште на чорний день, який вірогідно буде вже наступного тижня, коли вам вліплять трояк на іспиті?»

Ассель та Реґ не стали нагадувати Альфарду про його награну доброзичливість на зустрічі і потік матюків, які полився з його рота, як тільки двері за студентами зачинилися, та дійсно пішли, як тільки дощ закінчився.

Сонце не планувало повертатися, але на дворі було гарно й без того.

Волога трава, густе та насичене повітря, легкий вітерець супроводжували їх по дорозі до узбережжя, де вони зазвичай і зупинялися.

Це не була найпопулярніша місцина для купання в Бастії, але тут все ще було гарно і не дуже людно. Після дощу тут взагалі не було ні душі.

—… мене досі тішить думка про те, що всі їх плани пересрані моїми зусиллями, — дорогою Ассель щось запитала Реґа про родину, та ця розмова затягнулася, — ну добре, не тільки моїми, ще й зусиллями Сіріуса. Але від нього цього в принципі можна було очікувати з самого початку.

Дівчина розсміялася.

— Це трохи смішно, але батько також частенько каже, як радіє від усвідомлення, що його вчинки коштували діду дуже багато нервів.

— Це розплата! — вигукнув Реґулус. — І я його цілком розумію. А, і в випадку з твоїм батьком, в них все ще було кілька варіантів. Але зараз вже ні, ніяких козирів. І це ще краще! Ніяких запасних синів та ніяких далеких родичів, яких можна змусити одружитися з твоєю донькою, бо і доньки ніякої нема. Ха!

— Як мало потрібно людині для щастя, — Ассель було смішно, — лише знати, що в цих упирів істерика довжиною в півроку, і все через тебе.

Реґулус сьорбнув ожинове вино прямо з горла, бо вони зовсім забули взяти стакани або хоча б якісь чашки, а потім протягнув пляшку кузині.

— І якщо років з десять тому я вважав, що вся наша родина — зміїне кодло, а ми з Сіріусом народились в ній лише через якусь прикру випадковість, бо майже всі навколо були гидкими, то зараз… Ми в більшості.

— Доречі, так. Ми з батьками, ти та Сіріус, наша кузина Енді та її родина… Проти купки старих та хворих на голову пуристів, — погодилась Ассель, — в такому темпі, може й Блеки перестануть вважатися страшною та найтемнішою чарівною родиною в Лондоні.

Реґулус чомусь задумався.

— А ти… Ти ніколи не хотіла б жити в Британії? — раптово запитав він.

— Я про це не думала, — Ассель зморщила носа, ковтнувши забагато вина, — чому питаєш?

Він хитнув головою та знову відкинувся на підстилку.

— Просто поцікавився.

Реґулус збрехав.

Він знову подумав про те, про що не варто було — про якесь дуже примарне власне майбутнє. І про нього було б в рази приємніше мріяти, якщо б там була вона.

— Але я дуже хотіла вчитися в Гоґвортсі, коли була дитиною, — згадала дівчина, — тато так багато про нього розповідав… Але ти ж знаєш, «небезпечно», «родина взнає про вас з мамою» і все таке. Тому мої документи вже були в Бобатоні, коли з Гоґвортсу прилетів лист. Я взагалі не думала, що вони запросять. Я ж в іншій країні взагалі…

Реґулус глянув на Ассель.

— Ми б могли вчитися разом з першого курсу, — задумливо пробурмотів він.  

Дівчина й сама подумала, що вони мали бути знайомі давно-давно і приятелювати б з самого дитинства.

Стільки часу втрачено.

Ассель замислилася чи взагалі відчувала б вона до нього те, що відчуває зараз, якщо б все було по-іншому. Натомість сказала інше:

— Ага, а ще бачилися б в вас вдома на свята і разом виносили б мозок нашому гидкому діду, — припустила вона. — Між іншим, я була дуже розпещеною дитиною і не терпіла, коли хтось, окрім мами з татом, намагався мене «строїти».  

Згадавши приступи люті Поллукса через їх з Сіріусом власну поведінку, Реґулус задоволено посміхнувся. Ассель була б чудовим доповненням.

— Але, напевно, ми були б у різних гуртожитках у школі, — припустив хлопець.

— Чому це? Чи я не варта Слизерину? — Ассель посунула вбік корзинку з залишками солодощів, що була між ними.

— Ти варта всього, чого лише забажаєш, — вихопилося у Реґулуса, але він вчасно стулився и змусив себе втримувати нейтральний вираз обличчя, — хоча мені здається, що Рейвенклов підійшов би тобі більше. В будь якому разі, Сортувальний Капелюх прислухається до прохань.

— Тато казав, що гуртожитки впливають фактично лише не місце проживання та декана, а не на програму навчання чи щось більш важливе… — вона подивилася на Реґа, — то я б просто попросила цей ваш Капелюх відправити мене в той гуртожиток, куди вона відправила б тебе.

Вона прикусила язика, злякавшись, що Реґулус запідозрить щось неладне в її словах.

«Напевно, не варто було так очевидно казати, що мені просто хотілося б тертися з ним поряд у школі весь час протягом семи років»

Але він розсміявся.

— Не вийшло б, — хитнув головою він, — в тебе ім’я на «А», то тебе б точно розподілили раніше, ніж мене. Але тоді б Капелюха попросив про послугу я. Зрештою, він дійсно питав моєї думки і навіть пропонував запхнути мене на Ґрифіндор до Сіріуса.

— Серйозно? — дівчина здивувалася. — І чого ти відмовився?

— Мені було лише 11, і після тих прочуханів, які отримав Сіріус минулого року, я зайвий крок вліво-крок вправо боявся зробити. Я б може й зробив це назло батькам, але на Сіріуса я почав ображатися вже тоді…

— Мерліне, який же ти злопам’ятний! — Ассель жартівливо смикнула його за вухо.

— Ассель, в мене зовсім не було друзів, окрім нього! А тут його вдома немає майже рік, він повертається і ціле літо розказує мені про якихось чмошників, з якими тепер нерозлийвода! — він трохи набурмосився, але швидко відпустив спогади. — Зараз мені смішно згадувати свої образи, але це так  і було.

Ожинове вино закінчилося, а фіолетове скло пустої пляшки гарно виблискувало, коли рідкі сонячні промені пробивалися між післядощових хмарок.

— А тепер? — запитала вона. — Що ти думаєш тепер?

— Він має право дружити з ким захоче, як і я. Ми хоч і брати, але не думаю, що повинні все життя дружити так, наче нам по п’ять-шість років.

— Я маю на увазі, тобі від цього не сумно? — вточнила Ассель.

— Може й було, рік-два тому. Але зараз точно ні. Бо в мене є друг. В мене є ти, — голос Реґулуса став тихішим, — і з тобою мені добре.

Якщо б Ассель не була так схвильована своєю реакцією на його фразу, то точно б помітила, як почервоніли його вуха.

Раціональна її частина відчайдушно вмовляла мозок продовжувати тримати рота на замку. Але ожинове вино та адреналіновий сплеск, спричинений його словами, буквально змусили її випалити:

— Тобі ніколи не хотілося зробити щось, що відчувається як неправильне, але поки не зробиш — не з’ясуєш для себе непевно?

— Що? — він повернувся до Ассель. — Що саме?

Реґулус не відчув ніякого підступу в її питанні. Він на декілька секунд випав з реальності та був на взводі — бо знову не втримався. Знову ляпнув щось, що переходить межі дозволеного за його власними мірками.

Втім, Ассель нічого не відповіла.

Залишивши собі лиш мить, щоб зібрати залишки сміливості, дівчина просто трохи нахилилася та притиснулася губами до його губ.

Вона поняття не мала, як правильно цілуватися, бо досі ні з ким цього не робила. Але поцілувати Реґа їй хотілося найбільше за все.

Спочатку їй здалося, що вона досі відчуває солодкий смак ожини на його губах, і лише через секунду-дві вона збагнула, що він не рухається.

Не відсахується від неї, але й не робить нічого другого.

Просто ошелешено сидить, наче боячись поворухнутися.

«Я облажалася» — пронеслося в її голові, коли вона миттю відірвалася від Реґа.

Його обличчя наче стало кам’яним.

«Яка ж я дурна»

Він все ще мовчав.

«Навіщо я це зробила?! Він же просто сказав, що я його подруга…»

Вона спромоглася вичавити з себе хоч щось.

— Я… Я не повинна була… Пробач, пробач! — Ассель здавалося, що вона зараз впаде в істерику. — Не знаю, що на мене найшло…

Вона вже відчувала, як сором гуртувався всередині, змушуючи ком у горлі підходити все ближче і ближче.

— Реджі, будь ласка, проб…

Вона не встигла договорити, коли він просто смикнув її за руку до себе, змушуючи мало не втиснутися йому в груди, а потім поцілував її сам.

Може, це й не було схоже не те, як цілувалися персонажі їх книжок, але Ассель здалося, що в неї вибухнув мозок одразу ж, як тільки знову відчула губи Реґа на своїх.

Але в цей раз це він її цілував. І це саме його рука повільно пестила її щоку, а потім заправила її пасмо кучерів за вухо.

Реґулус же відчув, як легке головокружіння через ожинове вино за секунду кудись випарувалося, а потім відчайдушна п’янкість нахлинула знову, але єдиною її причиною була Ассель.

Ассель з її підступними питаннями та раптовими цілунками.

І серцем, що калатало настільки сильно, що Реґулус це буквально відчував, бо дівчина вперше була так близько до нього. Ще ближче, ніж коли вони лежали в колінах один у одного.

І як же це добре відчувалося.

Реґулус намагався не були занадто імпульсивним в своїх діях, тож поцілунок скидався на легкі дотики його вуст. І дівчину цілком задовольнили його обережність та ніжність. Вона нарешті трохи розслабилася та відпустила руку, що секундами раніше вчепилася в його сорочку на грудях, зминаючи матерію.

Замість того, її долоня лягла поверх його власної, що все ще була на щоці Ассель.

Реґулус трохи посилив тиск та легенько вкусив її за нижню губу. Раптом все змінилося — в Ассель знову заперло дух від власних емоцій, і вона ледве втримала абсолютно непристойне скиглення, що ладна була випустити йому в губи.

Кажуть, що поцілунки зовсім не заважають дихати, тож і «цілуватися до нестачі повітря», як частенько пишуть в романах, — неможливо.

Втім, коли Ассель та Реґ відлипли один від одного і майже одночасно відкинулись на підстилку, то їх груди здіймалися та опускалися аж занадто швидко для людей, які мали можливість дихати останні декілька хвилин.

Хлопець намацав долоню Ассель та стиснув її перед тим, як подивитися на неї.

— Дякую, — коротко прошепотів він.

— За що? — вона здивовано глянула йому в очі.

— Я б ніколи перший це не зробив, хоч і так сильно хотілося, — признався Реґ, — найменший ризик того, що ти мене зненавидиш, зводив мене з розуму. Я не хотів тебе втратити.

Ассель роздивлялася його ластовиння, яке їй так подобалося, та обережно переплела свої пальці з його.

— То сильно хотілося? — жартівливо перепитала дівчина.

Реґулус навіть не закотив очі, як зазвичай робив у відповідь на риторичні питання.  

— Наче це не було очевидно. Особливо після моєї ідіотської поведінки на ставку.

Ассель помовчала декілька секунд, гамуючи цілий ворох почуттів.

— Мені також було страшно, — вона зітхнула, — але я втомилася постійно думати про це. Тож сьогодні… Не знаю, може варто подякувати татовим студентам і їх бісовому вину?

Реґулус усміхнувся, повернувшись до Ассель, та протягнув вільну руку до її обличчя, бажаючи знову до неї торкатися.

— То ти сумнівалася, чи правильно це? — він обережно потер її щоку кістяшками пальців.

— Чи не забув ти часом, що ми родичі? — поцікавилася Ассель.

— А, ти про це… Дивно питати це в людини, в кого батьки буквально кузени, — помітив Реґулус, посміюючись. — Матір навіть хотіла, щоб Сіріус одружився на одній з наших кузин, — йому згадалися її верески, коли дядько Сіґнус повідомив, що Циссі заручена з Мелфоєм. — Я взагалі-то завжди вважав щось подібне дивним, хоч там, в Лондоні, всі так роблять.

— Бо «всі чистокровні чарівники один одному рідня», — згадалися дівчині батькові слова.

— Добре, але що ти сама думаєш з цього приводу? — обережно повернувся до питання Реґ.

Ассель задумалася.

А й дійсно — що вона думала?

Раніше її хвилювало, що її почуття невзаємні, і якщо Реґулус взнає про них, то буде вважати її гидкою.

Зараз всі хвилювання миттю зникли.

— Я думаю зараз лише про те, що мені дуже добре, — просто відповіла вона, — добре з тобою.

 Реґулус усміхався, милуючись Ассель.

«Яка ж ти чудова»

— То тебе не хвилює, що хтось буде вважати нас збоченцями? — запитав він.

— Ні. Мене лише хвилює батько та його реакція, якщо… Якщо він про нас дізнається. Але я не хочу про нього зараз думати, — вона похитала головою, — зовсім не хочу.

Реґулусу на мить стало соромно, бо дядько так сильно виручив його цього року. І як він віддячив? Підступно цілується з його донькою за його спиною? Чудово.

— Але про це прийдеться подумати, — тихо сказав Реґ, — як не зараз, то потім точно.

— Знаю, Реджі, — вона погодилася, — я не звикла брехати батькам. Але, думаю, можна трохи зачекати. Я хочу, щоб зараз цього літа були лиш ти і я. І більше нікого. Розумієш?

— Розумію. Я також не хочу ділитися цим. Не хочу ділитися тобою, — вточнив Реґулус.

Ассель задоволено посміхнулася.

В цьому питанні вони дійшли спільного висновку.

— Тоді нам прийдеться бути обережними, — промовила дівчина.

— То як скріпимо нашу обітницю берегти таємницю? — Реґулус грайливо смикнув її за кучерик.

Ассель мружилася від сонця, що нарешті зволило повністю з’явитися з-за хмар.

— На твій розсуд.

Вона знала, що зараз він поцілує її ще раз.

 

***

 

 

Сіріус з нетерплячкою чекав, поки в нього нарешті будуть вільні вихідні, щоб майнути до дядька у гості. Зрештою, він вже не менше року обіцяє йому приїхати, але поки що безрезультатно — то хлопець зайнятий, то Альфард у роз’їздах.

Але цього разу все було зарання домовлено.

Сіріус хитро посміхався, коли дядько ні словом не промовився про родину.

«От старий лис» — подумалось хлопцю, коли на питання «То ви з Реджі будете мене чекати наступного тижня?» Альфард відповів «Так, так, ми з Реджі, звісно, будемо», навіть не змінившись в обличчі.

Але йому було все одно, що Альфард не признавався. Його вже попередив Реґулус, дякувати Мерліну, то він точно не буде захоплений зненацька. Ну, може трошки зробить вигляд, що неймовірно здивований, а потім подарує тітці квіті, а кузині — велетенський ляльковий будинок з цими напиндюченими Барбі, Кеном та їх милим цуциком.

Ремус сказав, що оця жахлива рожево-бежева махина — мрія будь-якої маґлівської дівчинки. Лілі це підтвердила, і навіть з цікавістю оглянула коробок, питаючи, чи точно Сіріус не хоче залишити його їй. 

Краще б Джеймс не чув цього жарту. Вірогідно вже наступного дня в Лілз буде три таких будиночки у всіх існуючих кольорових гаммах та комплектаціях.

Тож, Сіріус вже тиждень мріяв, як буде приймати подяки від малої та миттю стане її улюбленим двоюрідним братом.

Врешті він перемістився камінною мережею трохи раніше запланованого, бо вже не міг сидіти на місці, так йому кортіло познайомитися з родиною Альфарда. Дядька та тітку він застав посеред розмови прямо у вітальні.

— Сіріусе! — радісно привітався Альфард.

— О, привіт, — лагідно озвалася жінка поряд з ним, — ми якраз чекали на тебе.

— Привіт! — хлопець потиснув дядьку руку, а потім звернув увагу на його дружину. — То я нарешті познайомлюся з таємничою особистістю, яку дядько так ревно ховав від усіх на світі? Сподіваюсь, ви любите квіти, — він галантно протягнув тітці гарний букет з камелій та півоній, прискіпливо підібраних вранці.

Наріс розсміялася, приймаючи букет з рук племінника.

— Люблю. Але щодо таємничої особистості — це занадто голосно сказано. — вона також потиснула йому руку. Вже стільки років вона жила серед людей, і чомусь ця проста звичка вітатися таким чином особливо їй подобалася, хоч і була більш чоловічою. — Я просто Неріс. І дякую за квіти.

— Не прибідняйся, — жартівливо пирхнув Альфард до дружини, а потім чарами призвав вазу, наповнив її водою і відлеветував квіти до вітальні.

— Я, нажаль, не чарую, — пояснила Неріс.

— Мені здається, що ви чудово вправляєтесь з усім і без чар, — посміхнувся їй Сіріус.

В голові у нього зібрався пазл, і стало зрозуміло, чого дядько взагалі грався в ці ігри з таємницями. Їхня родина б задихнулася своєю ж піною з рота, лише дізнавшись про одруження когось із Блеків з жінкою, далекою від звичної їм магії.

Нарешті Альфард звернув увагу на об’ємний пакунок позаду племінника.

— А це що? — він підняв брови.

Вкритий крафтовим подарунковим папером та з величеньким кремовим бантом зверху, він просто не міг залишитися непоміченим.

— О… — Сіріус почухав потилицю, думаючи, що прийдеться викрити Реґулуса, — взагалі-то я знав, що тут будеш не лише ти та Реджі. З його боку було дуже мило підказати мені, що в вас є дочка, то я не зміг приїхати без подарунка.

— Що ж там настільки велике? — Неріс обережно присіла навпочіпки біля коробки, а потім акуратно постукала пальцями по його поверхні.

Сіріус не встиг відповісти.

Десь нагорі гепнули двері з горища, а потім почулися кроки сходами.

— Нарешті! — Альфард похитав головою. — Десять хвилин шукати ці дурні бокали… Але моя провина, я вже й сам забув, куди запхнув той подарунковий сервіз.

Через мить у проході вітальні з’явився Реґулус з пакунком посуду.

Він наче й хотів щось збирався сказати дядьку, але його очі миттю наткнутися на брата, ще через мить — на коробок з бантом. Будемо відверті, його складно було не помітити.

— Привіт, — посміхнувся він, поки Сіріус пройшов декілька кроків назустріч та привітався й сам.

— Давно не бачились, Реджі.

Сіріус плюхнувся у крісло і вже збирався запитати, де ж це загубилася його маленька кузина, як з-за Реґулуса раптово з’явилася дівчина приблизно їх з братом віку.

— Ось ще ті підставки під фрукти, що ти шукала, мамо, — вона несла декілька фігурних тарілок.

В Сіріуса, здається, стався інфаркт та когнітивний дисонанс в одну й ту ж мить.

— О, я й не почула, що ти вже приїхав. То це ти Сіріус? — мило всміхнулася йому дівчина. — Я Ассель.

— Приємно познайомитися… — прохрипів у відповідь Сіріус, під несподіванки забувши про подарунок.

Шкода, що про нього не забула Неріс.

— Ассель, доречі Сіріус привіз щось тобі! — вона вказала на подарунок.

— О, серйозно? Я не очікувала, — вона знову посміхнулася новому знайомому, всунула батьку тарілки та направилась прямо до коробки.

— Ні! — підхопився Сіріус з кресла та благально глянув на кузину. — Не відкривай! Будь ласка!

— Чого це? — Ассель вже потягнула за бант.

Обличчя Сіріуса відображало весь спектр емоцій — від паніки до відчаю, поки Реґулус ледве втримував сміх.

Хлопець поривчасто повернувся до брата.

— Чи чого мені не сказав, що вона доросла? — роздратовано прошипів Сіріус.

— Ти не питав, скільки їй років, — здвинув плечами Реґ, — то я вирішив дати тобі шанс проявити весь свій креатив.

Від того, щоб не вбити Реґулуса на місці Сіріуса зупинив лише звук розривання паперу.

Він вже приготувався до найганебнішого моменту у житті.

На декілька секунд запанувала тиша.

Першим розреготався Альфард.

— Слухай, а ти спеціально шукав ляльковий будиночок, де була б чорна собачка у комплекті, чи не так?

Він відмахнувся від дядька та голосно зітхнув.

— Ну… — Ассель роздивлялась подарунок під схлипи Реґулуса та своєї матері, й сама стримуючи сміх, — слухай, тут єдине обмеження зі віком, і це 5+, тому фактично… Фактично, все в порядку.

— В цілому, так, — вклинився Реґулус, все ще відсапуючись від сміху, — тобі якраз 5+, все супер.

Сіріус ще раз глянув на брата, одним лише поглядом обіцяючи, що йому трандець.

— Замовкни, Реґ, просто замовкни.