Епілог (або остання частина, де все таємне стає явним)

півроку потому

 

Реґулус та Ассель крокували вулицею, яку повільно замітало, вишукуючи місце, звідки було б зручно роз’явитися в двір маєтку. Як назло, всюди була купа людей. Сніг залітав в очі, в носа, наче намагався зіпсувати їм цю раптову прогулянку.

Насправді ж, прогулянкою це й не було.

Батьки просто виперли їх за недостаючими продуктами, поки самі готували різдвяну вечерю та чекали гостей.

Але псувати прогулянку в снігу виходило погано.

Святковий настрій нікуди так не дівся, а навіть крихта часу наодинці приносила купу задоволення, як і раніше.

Але приїхавши з канікул, Реґ та Ассель гостро відчули, що вдавання міцної дружби й тільки дружби стало ще складнішим, ніж літом.

Школа, де було більше простору та більше байдужих людей, їх наче розбалувала.

Тож ідея про розмову з батьками виникла доволі очікувано.

— То ти дійсно готовий? — перепитала дівчина.

Реґ тільки-но завершив свій монолог про переваги та недоліки цієї затії. 

— Ну не вб’ють же вони нас, — реготнув він. Так, дядько Альфард був не в захваті від більшості блеківських традицій, але хлопцю не вірилось, що настільки, щоб сприйняти цю новину занадто негативно. — Тож, я б ризикнув. Інше питання: чи готова ти?

— Думаю, що так, — їй і самій давно хотілося позбавитися від цього тягаря таємничості.

Батьки може й опікалися занадто, але ніколи не були категоричними.

Ассель з легкістю домовлялася з ними про що завгодно. 

Вона щиро вірила, що цього разу буде так само.

Раптом на очі трапився тихий закуток, де нарешті було ні душі.

— Скоріше, пішли туди, — вона потягнула Реґулуса за лікоть. — Інакше будемо ще півгодини кружляти в пошуках.

Притиснувшись один до одного в цьому провулочку, вони апарували і роз’явилися десь неподалік від воріт. 

— Ну, майже в двір, — невдоволено пробурмотів Реґулус.

— Та годі тобі, — Ассель проковзала по зальодянілій доріжці, — пройти всього на десять кроків більше.

Екзамен з явлення був складений на відмінно обома з першого разу, але потрапляти на території, захищені чарами, було все ще складнувато.

Дівчина зупинилась, щоб закрити за Реґом хвіртку. Його власні руки були зайняті пакунками.

— То що, поговоримо з батьками сьогодні? — вона обережно торкнулася його рукава, щоб зупинити, а потім обережно стряхнула сніг з його плечей.

— Після вечері? — запропонував Реґулус. Вони покрокували до ґанку, — Або вже завтра, коли гості підуть. Може, коли батьки відпочинуть, то будуть добріші до двох нерозважливих поціновувачів теплих сімейних стосунків.

Ассель пирхнула.  

— Знаєш, Реджі, думаю, що вони віднесуться до нас з розумінням хоч сьогодні ввечері, хоч завтра вранці, — дівчина нахилила голову. — Тато й мама люблять тебе, як власну дитину, і я не думаю, що наші слова про стосунки якось погіршать їх ставлення. 

— От про власну дитину було зайве.

— Чого це?

— Наче мало того, що ми кузени, — розвеселився хлопець.

Вже на ґанку Ассель зупиняється на мить, втамувавши сміх.

— Я тебе кохаю, — серйозно каже вона, — і я певна, що разом ми витримаємо будь-яку реакцію батьків.

В нього на серці потеплішало.

Кожного разу, коли вона казала подібні слова, всі його страхи чи тривога кудись дівалися. 

Реґулус не стримав широкої посмішки.

Декілька секунд він просто дивиться на неї, не знаходячи слів, які б в повній мірі описали, наскільки його життя стало кращім з тих пір, як там з’явилась Ассель.

— Я теж тебе кохаю, — тихо шепоче він у відповідь.

І, ледве кинувши обачливий погляд по сторонам, він нахиляється до дівчини.

Цей короткий цілунок на ґанку — один з небагатьох за останні декілька днів вдома — здався йому кращім, ніж будь-які інші подарунки на Різдво.

 

 

 

***

 

 

 

Ремуса трохи трусило.

На них, звісно, сьогодні чекали не батьки Сіріуса (бережи його Мерлін, якщо б це були вони), але зустріч все одно змушувала його хвилюватись — бо не часто на різдвяну вечерю запрошує родина твого хлопця.

Трохи дивна та специфічна, звісно, але родина.

Окрім того, Джеймсу не відмінили нічне чергування в Ордені, попри свято, тож Лілі вирішила побути з батьками. В Пітера намалювались якісь інші плани, поки Лонгботтоми взагалі поїхали в сусіднє місто. Звичайною компанією Різдво вони б все одно не зустріли.

Тож, коли Сіріус роз’явився камінною мережею тиждень тому, тільки-но з будинку свого дядька, і сказав, що їх запрошують на Різдво, Ремус не захотів відмовлятись.

Тільки-но вточнив деякі моменти.

— В якому сенсі «нас»?

— Так-так, нас. Вдвох. Нас вдвох запрошують на Різдво, — Сіріус виглядав перезбудженим, як пес, у якого перед носом потрусили смаколиком. — Будь-ласка, погодься!   

—  Та я ж не проти, — Ремус задумливо глянув на хлопця, — просто цікаво, під яким соусом ти плануєш подавати мене на цій вечері?

Сіріус підійшов до нього в два кроки та міцно обійняв, вклавши голову на плече.

— Ну, тітка сказала, щоб я обов’язково приходив до них на Різдво. А я  відповів, що не можу покинути свою кохану людину одну на свято. Дядько запропонував, щоб я приводив свою дівчину з собою і познайомив їх.

— І що ж було далі? — Ремус посміхнувся.

Судячи по задоволеному вигляду Сіріуса, розмова завершилася добре.

— Я сказав, що в мене немає дівчини, а тільки хлопець. Їх це, як виявилося, не дуже здивувало. Сказали, щоб я приходив з хлопцем.

— Он воно як, — тільки й промовив Ремус.

Здається, тепер в них є плани на Різдво.

— Ти тільки не переймайся. Ця частина родини нормальна, я заприсягаюся. І я певний, що ти їм сподобаєшся. 

Про це Ремус і думав вже перед каміном, трохи панікуючи.

Сіріус ніколи не казав про це прямим текстом, але було зрозуміло, як це для нього важливо. Мати родину, мати змогу вільно розмовляти з ними про своє життя. В тому числі про нього, про Ремуса.

Було страшно схибити та справити погане враження.

Ба більше, якщо родина його дядька нормально сприйняла їх стосунки, це не означає, що вони будуть раді вовкулаці.

Ремус вдихнув та стиснув руку Сіріуса перед тим, як попрямувати за ним у камін.

Він вирішив, шо сьогодні варто поменше бовкати та побільше слухати.

Спалах диму затягнув їх в воронку явлення, яка вже через півхвилини викинула їх за тисячу миль від Лондона.

Ремус нарешті випустив повітря з легень та озирнувся навколо. Простора зала, яку він вже бачив літом, трохи змінилася — святкова мішура прикрашала вікна разом з вогниками, а посеред кімнати височила ялинка.

— Агов! — Сіріус позвав навмання, бо голоси чулися десь далі по коридору, а потім потягнув Ремуса до виходу з кімнати.

З кухні якраз визирнула тітка.

— Ми й не почули, як ви апарували! — вона відкинула рушник та позвала чоловіка. — Альфарде!

Той радісно відірвався від чергового зайняття на кухні, яке для нього придумала Неріс. Натирання митого посуду, хоч і за допомогою магії, було аж занадто монотонним.  

— Привіт, хлопці! Я Альфард Блек, — він протягнув руку до Ремуса. — А це моя люба дружина Неріс.

— Ми раді нарешті з тобою познайомитись, — вона також потиснула руку Ремусу.

— Ремус Люпин, — той представився та ввічливо посміхнувся.

Альфард вже збирався видати тираду про те, що Сіріус, взагалі-то, міг би і раніше розказати їм про свого хлопця, але забув про це, як тільки той назвав своє прізвище.

— Люпин? — перепитав Альфард. — А Лайєлл Люпин часом не твій родич?

Він згадав одного з своїх британських колег, з яким працював над деяким соціально-науковим проектом років з десять тому. Тоді Альфарду потрібні були спеціалісти з лікантропії, і Лайєлл був одним з тих, кого йому дуже порадили.

Про те, що основною сферою Люпина були явлення нелюдських духів*, а зовсім не лікантропія, Альфард з’ясував вже під час роботи. А через півроку сумісної праці взнав і невеселу причину, чому його колега так різко перекваліфікувався.  

Нажаль, тоді їх робота виявилася актуальною лише для французького міністерства. Британське, в свою чергу, не виявило зацікавленості в механізмах соціальної адаптації перевертнів.    

— Це мій батько, — здивовано промовив Ремус. — Ви знайомі?

— Ми працювали разом над розробкою адаптивної програми для перевертнів в середині шестидесятих, — пояснив Альфард і раптом поцікавився, — Хлопці, а де ви зустрілись взагалі? У школі?

— Так, ми однокурсники, — Ремус був спантеличеним тим, що, як виявилось, його батько знав пана Блека.

Сіріус героїчно визвався допомагати тітці, поки Ассель та Реґ не повернуться. Півгодини тому їх відправили за покупками.   

Ніколи не вгадаєш, чого саме буде не вистачати на різдвяному столі.

Альфард же продовжив розмову.

— Якщо ти відвідував Гоґвортс, то виходить, британське міністерство не таке безсовісне, як було десять років тому, — задумливо сказав він.  — Тоді вони не захотіли користуватися нашою науковою працею та впроваджувати комфортні умови для навчання дітей з лікантропією.

Ремус знітився та збліднув за секунду.

Сіріус відклав ножа, яким не встиг ще нічого й порізати, і вже відкрив рота, щоб якось звернути цю розмову.

— Що? — Альфард помітив незручну тишу, що запала на декілька секунд.

— Здається, ти сказав щось зайве, — багатозначно промовила Неріс.

— Ні-ні, все в порядку — Ремус прокашлявся, — просто я дуже рідко розмовляю з людьми про це.

Рідко — не те слово.

Він розмовляв про це або зі своїми хлопцями, або з батьками. Ну, може ще з Лілі.

 — О… Пробач, — Альфард одразу вибачився, — Не варто мені було лізти з питаннями. Я все життя працюю з перевертнями, вампірами та іншими представниками магічних народів, тож для мене ця тема така звична. Не подумав, що для когось іншого це може бути дискомфортним.

— Все добре, правда, — запевнив його Ремус. — Я не розмовляю про це з іншими здебільшого тому, бо ніколи не можна бути певним в реакції людини на мою особливість. Не хочу, щоб люди були упереджені до мене.

— Повір, цей будинок — останнє місце, де до тебе будуть упереджено відноситись через твою, як ти сказав, особливість, — Неріс здвинула плечима.

Дядько активно закивав.

— Ми тобі раді, і раді такому, як ти є, — підтвердив він. — Тож, будь-ласка, не переймайся через це.

Сіріус видихнув — не встиг нічого й сказати, як ситуація була вирішена сама собою. 

Ремус вдячно посміхнувся Альфарду та Неріс і заспокоївся.

Півгодини тому він обіцяв собі побільше мовчати, щоб ненароком не ляпнути щось, що видало б його натуру. План хоч і був зруйнований майже одразу, але жалітися на це не було ні одної причини.

— І якщо тобі від цього полегшає ще трохи, то нас тут таких незвичайних аж двоє, — додала Неріс. — Перші двадцять років я прожила сиреною на морському дні, але ось я тут, без плавня та луски. Проте магія співу досі зі мною. Люди навколо і не здогадуються, що варто їм зіпсувати мені настрій, і будуть їм непереливки.

— Взагалі-то, двоє з половиною, — поважно промовив Сіріус.

— Точно, —  Альфард кивнув, — Ассель хоч і народилась на поверхні, але успадкувала вельми корисний талант. Чари сирени зайвими не будуть навіть для відьми.

Ремус здивувався вже вдруге за вечір.

— О…, — тільки й протягнув він.

Родичі Сіріуса здавалися йому ще більш цікавими, ніж на перший погляд.

— Я не казав тобі всього цього, бо вже навчений не патякати про чужі секрети, — пояснив Сіріус, наче вибачаючись.

Та ситуація з розіграшом Снейпа на п’ятому курсі мало не зіпсувала всі його дружні стосунки. Тож, почувши за одною з сімейних вечерь про те, як саме Реґулус позбувся своєї смертежерської мітки, Сіріус вирішив не повторювати помилок минулого.

Цією історію він не ділився ні з ким.

Як і тим, що відбувалось між Реґом та Ассель.

— Правда, цю інформацію згодом все одно витрусив Орден, коли Реґулус захотів свідчити проти Смертежерів, — невдоволення Альфарда відчувалось і досі, — але я маю сподівання, що до нашої родини чутки так і не дійшли.

Чоловік повільно підійшов до вікна та визирнув на двір. Вдалечині святковими вогнями поблискувало місто, поки сніг потихеньку засипав двір.

На Корсиці не часто можна було насолодитися сніжним Різдвом, але цього року було саме так. Наче його донька та племінник привезли з собою трохи холоду та опадів з Британії на ці два тижні вакацій.  

Раптом його зір зачепився на коливання простору неподалік від воріт.

Вир явлення виплюнув дві фігури, що вже через декілька митей неспішно попрямували до входу. Альфард майже відірвався від вікна, щоб сповістити, що вся родина буде у зборі через хвилину, втім, щось затримало його у скла ще на мить.

І цієї мити було достатньо, щоб помітити, як Ассель отряхує сніг з пальто Реґа.

Вже на ґанку вона каже щось — Альфард бачить, як ворушаться її губи — і ці її слова змушують обличчя Реґа наче освітитись посмішкою. Погляд хлопця до Ассель було складно сплутати з чимось іншим.

Раптове усвідомлення було приголомшливим.

І наче у підтвердження його думок, Реґулус, крадькома озирнувшись, нахилився на мить, щоб торкнутися губ Ассель.

Альфард відчув себе і сліпим, і слабоумним одночасно.

Від оціпеніння його відірвав лише хлопок вхідних дверей. Він швидко начепив звичний вираз обличчя, вирішивши, що з цим усім розбереться пізніше.

 

 

 

***

 

 

 

Декількома годинами пізніше, коли стіл мало не ломився від смаколиків, а на ялинці з’явилось ще більше святкових вогнів, Блеки (і Ремус, який вже остаточно заспокоївся) нарешті вмостилися в залі.

— То що, ніхто навіть не задавав питань? — Сіріус недовірливо перепитав, коли розмова знов зайшла за навчання Ассель у Гоґвортсі. — Всі просто схавали казочку про однакові фамілії і те, що ви просто за збігом обставин тусуєтесь разом?

Реґулус втамував смішок, намагаючись не вдавитися салатом.

— Ми сумлінно грали свої ролі, Сіріусе, — пояснила Ассель. — На початку намагалися не контактувати без особливої потреби, а ще я вдавала, що погано розумію англійську і користувалась чарами перекладу. Вистава тривала аж цілих три тижні. Це було хоч і нудно, але ми непогано впорувалися. Ну а потім фортуна повернулась до нас потрібнім боком.

— Одним чудовим вечором я помітив свого приятеля Барті Кравча з підручником французької для початківців, — Реґулус задоволено посміхнувся, — і закономірно поцікавився на хіба воно йому. У відповідь він щось прочвякав про розширення кругозору. Втім, вже через день попросив допомогти, бо виявилось, що йому конче знадобилось закадрити одного студента по обміну.  

Неріс перепитала: 

— Студента? 

— Так, ти все правильно розчула, — кивнула Ассель,— саме студента.

— А далі я, як гарна людина та просто добра душа, що вільно володіє французькою, визвався не тільки допомогти з мовою, а ще й набитися в приятелі до когось з його компанії та з’ясувати, що там на фронті в нашого le gars charmant.

— Ні, ну ви уявіть, яка самовіддача дружбі з його боку! — вставила дівчина.

— А головне ще й чиста безкорисність, — Реґулус підтвердив.

Альфард занадто добре знав племінника, щоб в це повірити.

— Відчуваю, що з чистою безкорисністю ти трохи перегнув, —  озвався він.

— Чому ж? Як і обіцяв, я старанно набивався в приятелі до декого з його друзів.

Витримавши паузу, Ассель нарешті сказала:

— За чудним збігом обставин цим другом була я.

План взагалі-то був нехитрим і з’явився в них сам по собі. 

— Трохи згодом Барті був познайомлений з ким потрібно. Всі були щасливі і задоволені життям, — вже підводив до кінця історії Реґ.

— Окрім Евана, — Ассель згадала пику Роз’є, коли той вперше побачив Барті з її однокурсником в Хоґсміді.

— Окрім Евана, — погодився хлопець. — Шкода, звісно, цього добряка…

Сіріус єхидно всміхнувся.  

Особисто йому Евана було не дуже шкода.

Його він недолюблював ще з дитинства.

— Та годі, в Евана є шанси, — Ассель знала, що іноді її французький приятель буває просто незносним, коли мова йде про стосунки. — Не певна, що Барті переживе конфетно-букетний період з Флоріаном.

Не втримавшись, Альфард пожартував:

— Я б навіть сказав, конфетно-багетний…

Шматочок риби застряг в Ремуса в горлі, поки всі інші засміялися.

— Щиро сподіваюсь, що це ти про кулінарні вподобання французів,— вточнила Неріс, заспокоївшись від сміху.

— А про що ж ще? Виключно про кулінарні вподобання, — відповів той.

Реґ продовжив:

— Тільки не французів, а скоріше самого Барті, — він похлопав очима, — тож, якщо в Евана десь завалявся багет… 

— Так, досить вже! — Ассель згадала, що вони так і не розповіли історію до кінця. — На чому ми закінчили… Барті і Флоріан?

— Та Еван в депресії.

— Точно. Тож, як тільки хлопці почали зустрічатися, нам залишилось лише обережно проштовхнути ідею, щоб наші компанії проводили час разом. Тож, всі думають, що ми подружилися саме тоді.

— Хтось звісно жартував про збіг обставин щодо наших прізвищ… — Реґ стиснув плечима, — але ми дуже правдоподібно запевнили, що гадки не маємо, чи можемо взагалі якось бути пов’язані.

— Весь цей час мені приходилося видавати найжахливіший французький акцент, на який я лише була здатна, — Ассель сприймала це як пекельні страждання.

Реґулус, доречі, вважав цей фальшивий акцент дотепним. 

— Слухай, а як в Гоґвортсі себе почуваються твої однокурсники, які є напівлюдьми? — раптом поцікавилася Неріс.  

Бобатон був відомий в Європі як академія, що відкрита до всіх відьом та чарівників без виключення — в тому числі для тих, в кому тече кров різних магічних народів чи істот.

— Гарне питання, — Альфарду стало цікаво з професійної точки зору, чи справився Гоґвортс зі створенням комфортних для них умов.

— Серед старшокурсників, які приїхали в Гоґвортс, я пригадую лише двох віїл та одного вампіра. Віїли, в цілому-то, не мають якихось особливих потреб, а в хлопцю достатньо вчасно вполювати в лісі якусь нещасну тварину. І, наскільки я знаю, директор та лісник видали йому на це офіційний дозвіл.

— Як і дозвіл на прогулювання всіх зайнять на дворі, якщо там сонячно, — багатозначно додав Реґулус.

— А так можна було?! — подив Сіріуса був щирим. 

Зазвичай, згорав на сонці він нещадно. 

— О ні, цей хлопець проживає життя твоєї мрії, — пирхнув Ремус.

— Варто було в школі теж прикинутися вампіром, що навесні грядки з рослинами не полоти, — обурення Сіріуса швидко перейшло в жартівливий тон.

Реґулус сьорбнув винця, а потім наморщив носа.

— Сама ідея примазування до напівлюдей, щоб отримати якісь привілеї, звучить дуже неетично. 

— Та я ж просто пожартував! — той поспішив виправдатись.

Іноді його молодший брат був просто жахливим душнілою. 

— Дивись мені, — Ассель загрозливо штрикнула вилкою в бік Сіріуса. — Нас тут троє напівлюдей за столом, між іншим. Ніколи не знаєш, який саме твоє слово стане останньою краплею.

Раптом в Неріс зірвався смішок.  

— Лінчувати Сіріуса в ім’я прав напівлюдей я навряд чи з тобою буду, — почала вона, — але щодо напівлюдей… Мені раптом спало на думку, що у Блеків якісь чудні вподобання.

— Що це ти маєш на увазі? — Альфард повернув голову до жінки.  

— Ти мені розповідав про схильності в вашій родині щодо шлюбів з родичами… А більшість Блеків, яких я знаю особисто, — вона багатозначно глянула на Сіріуса та власного чоловіка, — надибали собі по напівлюдині. От і виходять якісь чудні вподобання в вашому сімействі: обираєте або кузин, або, так сказати, магічних істот.

Альфард посміхнувся.

О, він чесно збирався поговорити з дітьми після вечері.

Але такий момент!

Втримати в собі влучний коментар чоловік не зміг, скільки б не намагався. Альфард не ображався на них ні хвилини, але побачити їх перелякані пики за столом хотілося аж занадто.

Хоча б в якості невеличкої розплати за мовчанку. 

— Доречі… — лагідно промовив він, — я особисто пригадую людину, яка вирішила взагалі не заморочуватися з вибором.  

Тон батька на секунду здався Ассель лячним, і вона запідозрила щось неладне.

Але було пізно.

— І кузина, і магічна істота в одному — це ж справжнє Блек-бінго! — продовжив він. — Як воно, Реджі?

За столом стало підозріло тихо.

Ремусу захотілося істерично засміятися, але він стримався.

Реґулус хаотично думав, що б такого сказати, щоб не закопатись ще глибше.

— Щодо цього, — він глибоко вдихнув, підбираючи слова, — ми якраз хотіли це обговорити…

— Невже! — Альфард, здається, не повірив. — Після дощичка в четвер?

Поки Ассель здавалося, що вони опинились в дуже поганій різдвяній комедії, Реґулус просто волів провалитися під землю.

Все пішло не за планом, дуже не за планом.

— Чекайте, а чого це ви мовчите, наче так і треба? — раптом Альфард зрозумів, що його дружина навіть оком не блимнула, поки інший його племінник вправно ховав демонічний регіт під маскою спокою.

Тоді Сіріусу думалося, що Господь таки існує, і настала справедлива мить помсти за всі його страждання через Реґулусові приколи. 

— Я? — перелякано бовкнув Ремус, подумавши, що пан Блек звертається і до нього в тому числі.

Він сам-то не дуже й здивувався — те, що між братом Сіріуса та їх кузиною щось є, було зрозуміло ще влітку. Втім, Ремус нічого не розпитував, бо не зміг сформулювати адекватне питання на цю тему, уникаючи слів «інцест» та «кровозмішення».

— Та я не до тебе, — зітхнув Альфард.

— Якщо я щось і знав, — підняв долоні Сіріус, нарешті дозволивши собі реготнути, — то це все було проти моєї власної волі.

А от в Неріс чудово виходило вдавати велику сліпу ще давно.  

— Я мала здогадки, — промовила вона спокійно, — але вирішила, що це не наша справа, аж поки вони не захочуть самі про це поговорити.

— Від осини не родяться апельси… — доказати Сіріусу не вдалося, бо хтось відважив йому копняка під столом.

Він ставив на Реґулуса.

— Ми правда збиралися поговорити про це з вами сьогодні, — нарешті сказала Ассель.

— І ми зовсім не хотіли псувати нашу святкову вечерю, — продовжив Реґулус. — Тож…

На думку Альфарда спало, що його жартівливе викриття зайшло далекувато, бо діти виглядали більше засмученими, ніж наляканими.

— Ви думаєте, я зібрався вас тут чортувати на повному серйозі? — його голос змінився до більш лагідного.

Стало якось навіть трохи соромно.

— А що, ні? — обережність так і проскакувала в Реґулусовому тоні.

— Та звісно ні, — Альфард Блек зітхнув.

В глибині душі він підозрював, що якщо б і зібрався занадто голосно виступати проти, то прийшлося б мати справу з власною дружиною.

— І ти на нас не ображаєшся? — все ще обачно запитала Ассель.

— Ні, я на вас не ображаюсь, — батько мало не закотив очі.

Точно трохи перегнув.

 — Але ми все одно поговоримо про це, як ви і збиралися, — Неріс одразу прояснила наміри, бо час, очевидно, прийшов.

Всю розмову Ремус сидів тихо, лише іноді переводячи погляд з свого хлопця (який не дуже й старанно ховав веселощі) на молодших Блеків та назад. Він розраховував на все, що завгодно, але стати свідком сімейних мелодрам хлопець не очікував.

Сіріус може й переоцінив нормальність цієї частини родини, але Ремуса досі все влаштовувало. Вони були хоч і чудними, але приємними.

— Так, продовжимо цю тему пізніше, — погодився Альфард.

Півхвилини всі порпалися в своїх тарілках.

Але першою на сміх пробрало Ассель.

— То ми тепер будемо сидіти мовчки? — вона сперлася ліктями на стіл. — Чи всі раптово вирішили поринути в глибокі думки?

— Я як раз поринув, — так само весело відповів їй батько, — згадав, як був певний, що на мойому поколінні оце точно скінчиться, — Альфарду, власне, і шлюб сестри з Оріоном ввижався так собі задумкою. Реґ та Ассель принаймні подобаються один одному. Він реготнув: — Але не так сталося, як гадалося. Як кажуть маґли, на все божа воля.  

В якийсь момент свого життя він з’ясував, що йому подобається згадувати маґлівського бога в розмові — це весело і завжди трохи пафосно.

— Ти певен, що варто торкатися релігійної тематики в контексті схвалення стосунків між родичами? —  Сіріусу і самому вже було смішно.

— Але ми зібрались на святкування Різдва, — вставив Ремус, — і це релігійне свято.

Реґулус ніколи не цікавився релігією сильніше, ніж це потрібно було для зайнять (а «відмінно» з маґлознавста потребувало просто мізерних зусиль), тож зараз в нього виникло логічне запитання.

— А маґлівська релігія не схвалює стосунки між родичами? — буденно поцікавився він.

— Ні одна з них, — хитнув головою Альфард.

— В такому разі, — продовжив Реґ з награним сумом, звернувшись до Ассель, — напевно, нам нічого робити за різдвяним столом. 

Ремус багатозначно поклав руку на плече свого хлопця.

— Як на те пішло, то нам з Сіріусом теж нічого.

— Здається, релігія багато чого не схвалює, — помітив Реґ.

Сіріус встигнув підсунути до себе тарілку з тарталетками саме тоді, коли його молодший брат вже тягнувся до останньої з них виделкою.

— А знаєте, що маґлівському бог оцінив би? От наприклад, коли люди діляться з ближніми своїми, — промовив він перед тим, як забрати її собі.

Реґулус невдоволено дивився, як тарталетка зникає шматочок за шматочком.

Маґлівський бог подобався йому все менше і менше.

Насправді, Реґу було неважливо, чи було сьогоднішнє свято примхою релігії чи просто маґлівською традицією. Хто він взагалі такий, щоб відмовлятися від приводу провести час з людьми, що йому подобаються?

З людьми, що турбувалися про нього, і про яких він хотів турбуватися у відповідь.

З людьми, що тепер були його справжньою родиною — про неї він потайки мріяв чи не все дитинство.  

Раптом Реґулус пригадав, що ще Ассель якось розказувала йому про релігію.

— Добре, що бога взагалі не існує, — сказав він, а потім потягнувся за фужером. — То що, з Різдвом?

Можливо, це найдивніше привітання, яке можна почути на це свято.  

Але що його взяти з Блеків?

За мить кімната потонула в дзвоні бокалів та радісних вигуках.

Це було перше Різдво, коли Реґулус відчував себе дійсно щасливим.

Перше, але далеко не останнє.

 

 

Примітка: 

*До Явлення Нелюдських Духів відносять полтергейстів, ховчиків та інших дивних створінь, які, незважаючи на свою схожість з привидами, ніколи не були по-справжньому живими і залишаються певною мірою загадкою навіть для магічного світу. В каноні батько Ремуса Люпина якраз займався вивченням явлень нелюдських духів, а саме ховчиків.