Частина 6: Похабні книжки та мокра білизна

Обережно перегортаючи листочки та деякі суцвіття на полицях для подальшого сушіння, Ассель робила помітки на пергаменті. Шкільний проєкт з гербології, взятий на літо, з самого початку здався їй не дуже складним.

Але зараз, коли вона розібрала, скільки і яких рослин їй потрібно зібрати, стало не так весело. З іншого боку, це було потрібно, щоб набрати достатньо балів для відвідування занять з гербології вищого рівня, ніж зазвичай вивчають студенти Бобатону.

В якийсь момент вона навіть сумнівалася, чи потрібно це їй. Бойова магія подобалася дівчині набагато більше, але батьки були проти кар’єри аврора — це здавалося їм занадто небезпечним.

Тож, хоч вона й продовжувала активно вивчати цю галузь, але вирішила обрати щось ще. Щось, що могло б стати її професією в майбутньому. Вибір пав на гербологію. Це було цікаво, ще й доволі корисно навіть у звичайному житті.

Її останній семестр завершився у кінці травня — на відміну від Гоґвортсу, де студенти поверталися додому лише в першій половині червня.

То ці два тижні вона проводила то з батьками, то на самоті, іноді відпочиваючи, а іноді — витрачаючи час на свій проєкт.

Коріння асфоделю декілька днів сушилося на горищі, смердячи так, наче це не рослина, а гниюча тушка. Валеріана, перерванець та цикута також вже були зібрані.

Зараз дівчина розкладувала на іншій полиці калган-траву. Її було потрібно найбільше, але місцева флора дозволяла зібрати її у достатній кількості без жодних проблем.

Ассель зробила останню помітку на пергаменті, а потім переписала назву рослини латинкою на карточці та поставила її на полицю, поряд з лікарською сировиною.

Її завжди смішила таксономічна назва калган-трави.

«Що за збоченець так назвав рослину¹?» — всміхнулася дівчина собі під носа.

Залишалось ще декілька видів рослинної сировини, але для правильного збору потрібно були чекати певного дня місячного циклу, як у випадку з аконітом, чи навіть певного часу доби — як з немейською фіалкою.

І пересуваючи траву, щоб зробити шар максимально рівномірним для просушки, вона помітила, як в неї трохи тремтять руки.

Вона аж трохи розлютилася на себе через своє дурне хвилювання — причин тому зовсім не було.

Ну, майже не було.

Сьогодні мав повернутися Реґулус.

З останньої їх зустрічі пройшло декілька місяців. Після весняних вакацій вони стали спілкуватися більше — Ассель не пам’ятала ні одного дня, щоб вони не писали один одному на двосторонньому пергаменті.

І якщо раніше це були коротенькі переписки, щоб впевнитися, що все добре, то зараз це стало чимось іншим. Вони могли переписуватися вранці, пообідді й ввечері до самої пізньої пори.

Ассель могла б не звертати на це уваги. Спілкуються і спілкуються — хіба друзі не можуть спілкуватися так часто і побагато?

Але вона чомусь звертала.

Спочатку дівчина помітила, що кожного вечора чекає на його «надобраніч» або «солодких снів». Потім відчула, як в неї бентежно прискорилося серцебиття лише від його фрази про очікування майбутнього літа та їх зустрічі.

Ассель також чекала цього — але вона думала, що… Годі, це ж літо! Всі чекають літо, бо це найкраща пора року, коли можна майже нічого не робити, а лише насолоджуватися теплом та своєю свободою.

З іншого боку, Реґулус написав не тільки про літо, а й про їх зустріч. Вона намагалася не надавати цьому значення, але кожного й кожного разу поверталася до тих слів. І дівчина не могла ігнорувати ті приємні відчуття, що з’являються лише при їх згадці. 

І чим далі заходили їх переписки, тим неспокійніше становилося Ассель.

По-перше, їй чомусь було страшно знову зустрітися в живу. Якщо її так бентежили почуття, що виникають під час переписки, то як вона буде контролювати себе під час звичайних розмов?

По-друге,  вона не була впевнена в тому, що Реґулус дійсно сприймає їх спілкування таким же чином, як і вона сама.

Але найголовнішим було «по-третє». Ассель не була певна, що взагалі має право відчувати щось подібне. Реґулус — не якийсь там випадковий хлопець, а її двоюрідний брат. А її батько з такою ненавистю відгукувався про свою стару родину та їх замашки щодо стосунків між близькими родичами, що вона навіть боялася припустити щось подібне.

Саме тому в неї були всі підстави хвилюватися.

Але довго вона на цих думках не затрималась, бо почула голос батька надворі. Вона миттю кинулась до вікна та висунулася з нього. Альфард Блек пів години тому перемістився у Лондон, щоб забрати племінника з Кінгс-Кросс.

І якщо він тут, то Реґулус також тут.

Вона одразу помітила темну копну кучерів. В дівчині на секунду щось лоскотно перевернулося, коли вона лише кинула перший погляд на знайому постать.

Батько вже заходив у будинок з речами, коли Реґулус раптово підняв голову та глянув на неї.

І від його щирої посмішки метелики у животі раптово стали важити наче цілу тону. 

 

 

***

 

 

 

Червнева спека потроху ставала звичною — хоча й до неї було непросто адаптуватися, якщо ти все своє життя провів у Лондоні з його туманами та рясними дощами. Але Реґулуса це бентежило в останню чергу.

Він нарешті відчував себе вдома.

Звісно, взимку та весною тут також було добре. Але в першому випадку він все ще був не в найкращому стані через стрес та втечу, а в другому — багато часу витратив на відновлення після позбавлення від мітки.

Зараз пройшло достатньо часу, щоб Реґ розклав свої думки по полицям та міг трохи розслабитися.

Він примирився з братом.

Попереду було майже два з половиною місяці відпочинку.

Вони з Ассель могли хоч весь час проводити час разом.

І хоч примирення з Сіріусом та усвідомлення купи вільного часу були важливими для нього, останнє все ще значило трохи більше.

Реґулус з самого початку зрозумів, що з Ассель добре проводити час — але після того вечора у квітні, коли вона допомогла йому позбутися мітки, його відчуття трохи змінили свою суть.

Його почав хвилювати голос дівчини. І Реґулус міг би продовжувати вважати, що його таки спіткало психічне порушення через втрату мітки, але воно чомусь стосувалося лише Ассель.

Бентежили думки лише про неї, бентежили згадки лише про її голос.

Хлопець намагався запхати всі ці роздуми куди подалі, бо це було неправильно. Врешті решт, вона просто була доброю до нього, підтримала, коли було до біса погано, та допомогла, коли він через свою імпульсивність мало не гигнув.

Вона стала йому гарною подругою.

І він має бути вдячним за все це. 

Вдячним, а не міркувати про неї перед сном та прокидатися з доволі цікавими відчуттями, коли Ассель зі своїм муркотливим голосом насниться вночі. За це, доречі, було особливо соромно.

Тож, Реґулус вирішив контролювати себе, забути про подібні думки та поводитись спокійно, принаймні ціле літо, поки не опиниться знову подалі.

І свій план він провалив одразу, з першої ж хвилини після повернення, коли побачив Ассель, що спостерігала за ним з вікна.

Хлопець просто не зміг втриматися від мрійливої посмішки до кузини.

Далі стало ще складніше.

Можна скільки завгодно запевняти себе в тому, що ти тримаєш ситуацію в руках. Але потім, коли напряму стикаєшся з людиною, чия присутність зводить з розуму — навіть якщо ти ще не визнаєш це усередині — становиться зрозуміло, що питання контролю буде великою проблемою.

Кожний випадковий жест або торкання викликає цілий вихор почуттів, від яких перехоплює подих.

Кожне слово ловиться, наче це ковток води, а ти знаходишся посеред пустелі і не пив, щонайменше, цілу добу.

Реґулус все ще не признавався собі в тому, що відчуває. Можливо тому, що заздалегідь знав, що відповіді йому не сподобаються.

Він, може, й заслуговував на другий шанс, про який казала мадам Помфрі та навіть дядько. Але Ассель… Сама думка про неї, яка відчувала до нього б щось хоча б приблизно схоже на його власні почуття, смакувала як щось заборонене.

Він був впевнений, що заслуговував на другий шанс, але не на таку щедру нагороду.

За неї можна було б підкорити цілий світ — і це все ще була б дуже нерівноцінна угода.

Тому Реґулус Блек докладав всі сили, щоб вгамувати те, що буквально чавило його зсередини. І це було складно, бо почуття були досі незнайомими й до біса приємними.

Ассель хотілося слухати.

Її проханням хотілося коритися.

Тож, коли в домі стояла жахлива спека, а дівчина чергового разу потягнула його до мансарди, Реґулус навіть не думав сперечатися.

З рештою, він вважав, що це «їх» місце. А, по-друге, завдяки вікнам, там можна зробити протяг, який в літню пору буде чудово рятувати від задухи. 

Диванів було декілька, як і крісел. Майже кожного разу вони з Ассель сідали один напроти одного.

Відчинивши вікно настіж, Реґулус ввалився на звичне місце, розтягнувшись на всю довжину дивану.

— Будеш дочитувати «По кому подзвін»? — запитала Ассель, згадавши, що йому залишалося небагато.

— Не сьогодні. Так спекотно, що мені не те, що книжку, а навіть себе тримати складно, — хлопець з задоволенням відчув приємну прохолоду протягу, — Але… Можливо, в тебе є бажання почитати вголос? Я б послухав.

«Який же ти позорник, Реґулусе. Давай, зізнайся ще очевидніше у тому, що єдине, що тобі хочеться — так це лише слухати її голос», — миттєво пролунав його власний голос на задвірках свідомості.

— Залюбки! — Ассель пройшлася повз крайнього стелажа, — Я все одно сьогодні щось новеньке візьму, тож ти також спочатку будеш слухати.

Її рука грайливо зачепила корінці книжок. Деякі з них були звичайними, але більшість мала щільну палітурку та гарне тиснення золотом збоку.

Альфард Блек, видається, дуже любив колекційні видання. 

— «Великий Гетсбі», «Володар Перснів», чи… Може «Коханець Леді Чатерлей»? — вона перебирала назви, згадуючи, що з цього взагалі планувала читати.

— «Гетсбі» я вже читав, а друге… Не чув назву навіть. Це щось нове? — Реґулус трохи підвів голову, дивлячись на кузину.

— Відносно. Їй, може, років двадцять, але коли мова йде про художні твори, то це можна назвати «новим»… А взагалі, це праця маґлівського автора, тому ти й не чув, напевно, — припустила дівчина.

— Ну це не заважало моїй матері мати цілу купу романів маґлівського авторства вдома, — Реґулус здвинув плечима, — в неї там навіть окрема шафа під романтичні соплі та страждання виділена.

— Ти так кажеш, наче сам не читав, — Ассель засміялася, бо бачила, як він сам проводив час з книжками від Бронте та Остін.

Реґулус проігнорував її нагадування, переводячи тему.

— Що там з останньою, що ти назвала?

— О, «Коханець Леді Чатерлей»? Здається, це соціально-романтична драма про благородну жінку, яка закохується у лісника, що працює на її чоловіка…, — вона подивилася на палітурку ззаду і процитувала, — «заборонений до 1960-го року в десятках країн, роман вийшов у друк у Великій Британії та продався тиражем понад 3 мільйонів примірників всього за три місяці» .

— Вражає, — протягнув Реґулус, — а чого його забороняли?

— Гадки не маю, — Ассель пробіглася очими по першій сторінці, де була коротка анотація, — можливо тому, що соціальна нерівність та подружні зради засуджувалися вищим суспільством довгий час на початку цього століття. А книжка буквально про це й  розповідає… Думаю, вона вважалася пропагандою.

О, якби тільки Ассель знала, чому книжка заборонялася², то навряд чи збиралася б читати її вголос для Реґулуса.

— Звучить цікаво, я не проти зупинитися на ній, — він погодився, — якщо тільки ти не хочеш обрати щось інше…

— Ні, ось ця мене цілком влаштовує, — Ассель повернула дві інші книжки на свої місця.

Вона підійшла до дивана, де зазвичай сиділа та завмерла на секунду, намагаючись вловити хоча б маленький рух вітерця.

Втім, марно.

Протяг не діставав сюди анітрохи.

— Що таке? — перепитав Реґ, побачивши, як дівчина зупинилася.

— Тут зовсім не відчувається вітерець, — тихенько зітхнула вона.

— Тоді сідай сюди, тут краще, — він збирався просто піти у крісло поряд.

Ассель м’яко торкнулася його, поки хлопець вспів лише підвестися на ліктях.

— О, не йди, мені вистачить трохи місця скраю.

Дівчина обережно вмостилася прямо на тому місці, де секундами раніше лежала його голова, а потім несподівано натиснула на його плече.

— Лягай, як лежав, — вона посміхнулася.

Реґулус механічно послухався її, а через мить осягнув, що він лежить в неї на стегнах.

Тонкий літній сарафан дівчини трохи задрався, і його шия торкалася її голої шкіри.

Він готовий був заприсягтися, що відчував ледве помітний запах кондиціонеру для одежі змішаний з парфумами Ассель. Раніше хлопець відчував цей аромат лише при коротких обіймах чи коли вона швидко проходить поряд, але зараз він міг насолоджуватися ним скільки завгодно.

«Добре, що це я лежу в неї на колінах, а не навпаки» , — раптом подумав він, — «бо було б дуже і дуже ніяково».

Реґулусу таки вдалося зосередитися — фокус його уваги перескочив на її голос, як тільки Ассель почала читати.

Він потроху заспокоювався, вслуховуючись в текст книжки.

Через пів години він навіть міг би сказати, що охолонув і повністю контролює себе.

І так було, поки ліва рука Ассель раптово не лягла на його груди.

Це був простий жест, врешті, їй просто нікуди було діти другу руку до моменту перегортання сторінки.

В той момент в Реґулуса на секунду зупинилося серце, а потім пустилося з таким шаленим ритмом, що він готовий був померти на місці.

«Вона відчує. Вона ВІДЧУЄ. ВОНА ВІДЧУЄ », — істерично гупало в його голові, поки Ассель продовжувала читати в тому ж темпі.

— «Вона дісталася до вирубу, задихана й напівпритомна. Лісник був там, у своїй сорочці з довгими рукавами він саме закривав клітки на ніч, щоб їхні маленькі мешканці почувалися в безпеці», — голос дівчини був напрочуд спокійним, — «Однак під солом’яним дашком ще одна трійця походжала на крихітних ніжках — насторожені малі нечепури — не слухаючи криків схвильованої квочки».

Реґулус ловив кожне слово невинної розповіді і намагався знову зосередитися.

Хлопець вкотре подумав, що дяка Мерліну, це не він тримає її голову на колінах та читає. Його власний голос би дрижав від усвідомлення її близькості.

— «Він з острахом зиркнув на неї. Конні відвернула обличчя і плакала наосліп з усім болем самотності свого покоління. Раптом його серце розтопилося, він простягнув руку й доторкнувся пальцями до її коліна».

Хлопець відчув, як Ассель трохи смикнулась, але припустив, що це випадковість.

— «Конні лежала зовсім непорушно, наче в якомусь сні, ніби в якомусь тумані. Тоді здригнулася, відчувши, як його рука ніжно, однак з дивовижно впертою незграбністю розплутувала її одяг. Однак рука також знала, як роздягти там, де потрібно. Він стягнув униз її тонкі шовкові обладунки, повільно, обережно, прямо донизу й геть з ніг», — Ассель голосно вдихнула, — «Тоді з трепетом гострої насолоди він торкнувся її теплого, м’якого тіла, на мить у поцілунку торкнувся її пупка. І мусив зануритися в неї одразу, щоб віднайти земний спокій у її м’якому непорушному тілі. Для нього це була мить чистого спокою — занурення в жіноче тіло».

Реґулусу захотілося істерично розсміятися.

Весь цей час він відчайдушно вслуховувався в текст роману, відволікаючись від думок про Ассель, щоб раптово почути, як ця довбана книжка підсовує їм ліричні описи сексу.

Дівчина також намагалася не реагувати на те, що читала вголос. Хоча, будь вона наодинці, то точно б захлопнула книгу на хвилинку, щоб прокричатися у подушку.

— «— А ви шкодуєте? — запитала Конні в Олівера.

— Трохи шкодую, — відповів він, дивлячись у небо. — Я думав, що з цим усім покінчено. Але тепер я знову почав…

— Що почали?

— Життя.»

Ассель зупинилася.

До кінця частини було ще далеко, але вона просто більше не могла продовжувати — їй здавалося, що якщо там буде ще щось подібне, то її голос зрадницьки зірветься.

— Все? — раптом запитав Реґ, наліпивши найневинніший вираз обличчя, наче вони просто читали якусь історичну оповідку.

Схопивши закладку зі столика, Ассель запхнула її поміж потрібних сторінок та швидко відклала книжку.

— Ні… Ні, просто втомилася читати трохи, — вона потерла очі, а потім зловила погляд Реґулуса.

Він відчайдушно стримував сміх, але коли пересікся очима з Ассель, то останні сили покинули його. Хлопець розреготався і нарешті підвівся з її колін.

— Не смійся! Я не знала, що книжка буде… Такою! — їй також було смішно, але більше соромно за те, що вона взагалі запропонувала цей роман.

— Мене все влаштовує, — Реґ нарешті заспокоївся, — я ж ні слова не сказав, що книжка погана.  

— Якщо хочеш, не будемо продовжувати, — з сумнівом промовила Ассель, — мені здається, що в ній далі буде ще… Детальніше.

— Тобто це, по-твойому, привід закинути книжку? — Реґулус чудово усвідомлював, як ніяково буде слухати щось відвертіше, ще й з її вуст, але не зміг промовчати, — Як на мене, ми просто маємо її дочитати.

Ассель відчула як кров прилила до обличчя ще сильніше.

— Добре, — дівчина погодилася, — але наступного разу читати будеш ти.

Реґулус проковтнув черговий смішок, шкодуючи, що вчасно не стулився.

 

 

***

 

 

Ранковий час в Бастії та на околицях містечка завжди був приємним — не так спекотно, як вдень, сонце м’яке та привітне, а повітря просто просочене вологими ароматами Середземномор’я.

Реґулус і так зазвичай вставав доволі рано. Причиною тому була звичка, закладена ще з самого дитинства. Якщо вони з братом запізнюються на сніданок у головну залу, то чекай нудних словесних прочуханів від матері, які псують настрій на цілу добу.

В кращому випадку. В гіршому ж, коли мадам Блек була у поганому настрої, вони могли отримати якесь суворіше покарання.

Тому Реґулус не міг спати довше, як би не намагався. Кожного ранку він тихо прокрадався на кухню, щоб просто попити чаю, поки не прокинеться ще хтось.

Першою зазвичай вставала Неріс — саме вона регулярно знаходила хлопця на першому поверсі. Якось Реґ запитав в неї, чи не потрібна їй якась допомога, бо йому все одно нічим зайнятися.

Спочатку він шкодував, що взагалі спитав. Перша ж спроба почистити овочі для омлету пілером стала фатальною — попри те, що ця штуковина в рази безпечніша та зручніша за звичайний ніж, він порізав долоні щонайменше чотири рази.

Наступним випробуванням була кавомолка. Прикинувши, що племіннику краще взагалі не давати якісь ріжучи предмети, враховуючи минулий досвід, наступного ранку Неріс на пропозицію допомогти попрохала його лише змолоти свіжої кави.

Реґулус радо погодився, але потім хвилину вирячався на пакуночок з кавовими зернами та дивну штуковину на кухонній тумбі.

Навіть полюбляючи каву, він якось не задумувався, як саме вона робиться і звідки береться. І тим паче не припускав, що кавомолка буде так голосно дзижчати, що його мало не вхопить серцевий напад.

Згодом, він може й звикне до всієї маґлівської техніки та тих звуків, які вони іноді видають.

І одним з таких ранків, який почався в Реґулуса саме з боротьби з мікрохвильовкою, Ассель згадала за сніданком про свій проєкт з гербології.

А точніше про його незавершеність.

— То що, тату, ти привезеш мені трохи аконіту? — запитала вона, згадавши, що Альфард скоро відправиться в чергову експедицію.

Він як раз казав, що цей екземпляр зможе придбати для доньки там, де рослина росте доволі буйно та вільно, на відміну від Корсики — тут аконіт знайти було важкувато. А ось на місцевому магічному ринку кінцевої точки експедиції точно має бути багато свіжої сировини.

— Я пам’ятаю про аконіт, — лагідно відповів Альфард, — тому можеш сміливо його викреслювати зі списку. Багато ще залишилося?

Ассель похитала головою.

— Ні, зовсім ні. Лише немейська фіалка та болиголов.

— Я бачив трохи болиголову, коли ми прогулювалися місциною, — згадав Реґ.

— Так, але потрібно ще трохи чекати. Мені потрібні його плоди, а їх збирають лише тоді, коли визріє хоча б третина з усього суцвіття, — пояснила Ассель, — а ось фіалку потрібно збирати уже зараз… Я помічала її зарості поряд зі ставком. Але вона розпускається лише після заходу сонця, тому потрібно йти за нею ввечері.

— Мені б не хотілося, щоб ти вешталася у темряві поряд з озером… — Неріс зосереджено розмішувала цукор в чашці з чаєм, але краєм вуха слухала розмову.

— О, то не проблема! — Реґулус посміхнувся. — Я можу скласти компанію. Якщо ти звісно покажеш, що шукати та поясниш, як взагалі потрібно збирати.

Неріс радо погодилася відпустити їх удвох.

Ввечері, коли сонце вже почало сідати, а повітря стало на градус прохолоднішим, Реґ та Ассель нарешті вийшли з будинку.

— І що, далеко? — Реґулус з насолодою вдихав нагріте повітря.

Місцевий клімат йому подобався набагато більше, ніж на батьківщині, хоча й прийшлося звикати до футболок та шортів замість звичної одежі.

— Не дуже, — Ассель показала рукою вперед, — ось там, прямо, вихід на узбережжя, пам’ятаєш? — вона дочекалася його кивка, а потім продовжила, — а нам потрібно повернути направо та пройтися приблизно милю.

— Нам потрібен ставок, так?

— Так.

— То чому ми йдемо майже вздовж узбережжя?

Ассель зітхнула.

— Бо це… Не зовсім ставок. Місцеві взагалі називають його лагуною. Але від моря його все ж таки відділяє тонка полоса землі в чотириста ярдів, тому географічно це ставок. Хоч і з солоною водою.

— Цікаво, — підняв брови Реґулус.

— Там посередині навіть є півострів Сан-Дам’яно, але, боюся, до нього йти занадто довго. Нам потрібно лише західне узбережжя водойми, де й зростають фіалки.

Вони витратили ще десь пів години, щоб дістатися потрібного місця. До цього часу сонце повністю зайшло. На щастя, вечір був ясним — небо чисте від хмар, лише яскраві зорі.

Ассель навіть на секунду прикинула, що атмосфера була доволі милою. Але вона змусила себе більше думати про квіти, бо, як їй здалося, Реґулус не звертав уваги ні на темряву, ні на зорі, ні на те, що вони возяться в чагарниках зовсім поряд один з одним.

Реґулус здебільшого мовчав — але не тому, що їх близькість у темряві не мала значення, ні. Він досі думав про вчорашній день, коли Ассель мало не силою всадила його в крісло, всучила книжку, промовивши «Хотів продовжувати? Ну то вперед!» , і таки змусила читати далі в голос.

Хлопець тримався непогано, аж поки справа не дійшла до згадок сера Джона Томаса та леді Джейн³.

Можливо, краще було б, якщо «Коханця Леді Чатерлей» так і не допустили до друку — тоді б він не сидів у мансарді з Ассель, червоніючи та навіть трохи запинаючись на деяких фрагментах.

Його кузина сміялася, закривала обличчя долонями, казала, що це «роман для збоченців, а не соціально-романтична драма», але продовжувала слухати.

Зрештою, Реґ вирішив більше не думати про це, бо згадка про сором’язливий сміх Ассель та її рожеві щоки бентежила його навіть більше тієї похабної книжки.

Він продовжив копирсатися серед трави, вишукуючи червонуваті зірчасті квітки фіалки серед густої трави.

— Якщо я назбираю тобі чогось неправильного, то пообіцяй, що не будеш сильно лютувати, добре? — жартівливо подав голос Реґ.

— Не буду звісно, — Ассель відповіла йому в такому ж тоні, — але в такому випадку ти будеш ходити сюди зі мною до тих пір, поки сировини не буде достатньо. 

Це змусило його всерйоз задуматися над ідеєю спеціально зрізати квітки мірабілісу замість немейської фіалки. А що, вони ж схожі! Можна буде сказати, що він дальтонік і сплутав кольори, щоб проводити час разом ще частіше. 

— Якщо чесно, я про цю рослину вперше почув від тебе. В Ґогвортсі ми взагалі не використовували щось подібне не гербології чи зіллях.

— Вона схожа на матіолу, яка зростає в Великобританії, і має аналогічний хімічний склад. А ось у Франції матіолу складно знайти, тут зазвичай використовують саме немейську фіалку, — пояснила Ассель.

Реґ відірвався від рослин.

— А чому саме немейська? Я чогось одразу подумав про грецьку мітологію, але не пам’ятаю згадок саме рослини.

— Про грецьку мітологію ти припустив правильно, — дівчина запхала ще з десяток стебельців до полотняного мішечка, — скупчення цієї квітки зростали обабіч дороги, що вела до печери того самого страхітливого лева з Німеї. Давньогрецькі джерела вказують, що саме завдяки фіалці Геракл зміг знайти дорогу до його лігва, дочекавшись вечора та розкриття яскравих пелюсток.

Через деякий час Ассель оцінила, скільки їм вдалося зібрати.

— Ну, цього повинно вистачити, — вона обережно зав’язала мішечки, — і краще нам вимити руки, бо сік трохи шкідливий…

— Ти могла б сказати це раніше… Хоча б до того, як я почухав щоку, — закотив очі хлопець, вже відчуваючи легке печіння на обличчі. 

Ассель потягнула його до берега, всіяного тростиновими паростями.

— Не настільки шкідливий, щоб хтось помер або постраждав, — усміхнулася вона, — тож, не драматизуй.

Вони схилилися над водою поміж тростинами, ополіскуючи руки.

Вже давно звечоріло, і спека не була такою сильною, але поблизу водойм завжди було доволі душно — сильна волога повітря робила свою справу.

Ассель, повністю очистивши долоні від соку зі стебельців, досі торкалася пальцями поверхні ставку. 

— Спекотно, ага? — запитав Реґулус, не бажаючи полишати прохолодну воду.

Дівчина кивнула.

— Шкода тут болотяно, — хлопець повільно промовив, мріючи лише про те, щоб зараз зануритися в воду такої температури, — можна було б просто трохи поплавати.

Почувши його слова, Ассель випрямилася і глянула вбік.

— Взагалі-то… Тут є й нормальне узбережжя, піщане, без мулу та тростинової парості, — вона махнула рукою, — може, ярдів зі сто пройтися.

— Зовсім недалеко, — Реґулус також підвівся, — підемо?

Вона схвалила ідею, а потім повела його до чистого бережку.

І чогось лише вже погодившись на раптове нічне купання та опинившись на невеличкому піщаному п’ятачку поміж деревами, вона збагнула, що купальників в них немає, а в одязі вони навряд чи полізуть у воду.

Реґулус, напрочуд, взагалі не замислився про нюанс.

Він майже одразу стягнув сорочку через голову, роздумуючи, як приємно буде зануритися в воду повністю.

— Ти взагалі плавати вмієш? — запитав він.

— Ага, — вона коротко кивнула.

Відмітивши його спокій, Ассель знову вирішила, що вона занадто багато звертає уваги на якісь речі, які нічого не значать. Її пальці почали обережно розстібати шорти. Дівчина стягнула їх, а потім перейшла до ґудзиків на блузці.

— Але в темряві трохи… Лячно.

Реґулус тоді схилився, стягуючи взуття. Але почувши слова Ассель, підняв очі, щоб запевнити, що він не кине її одну напризволяще.

Слова застрягли в нього в горлі.

Він тільки зараз усвідомив, що вона стоїть перед ним майже гола — лише спідня білизна та напіврозстебнута блузка на плечах.

Краще б він на неї не дивився взагалі.

На бліду ніжну шкіру ніг, на яких він нещодавно так зручно лежав.

На гарні округлі стегна.

Ассель помітила його дурнуватий погляд лише через мить, коли Реґулус випрямився, не відриваючи від неї очей.

— Відвернися! — вона обурилася, але не змогла стримати посмішки.

Чомусь її шкіра вкрилася сиротами. Але прохолодою на вулиці й не пахло — справа була лише в тому, як саме він її розглядав.

Хлопець повільно відвів очі та дійсно відвернувся.

«Я ненавиджу себе, своє життя та свої дурні очі» — Реґулус мало не завив, бо ось це було точно занадто.

Зараз думки про Ассель перед тим, як заснути, та сни з її участю здавалися йому дитячою забавкою. Про це вона хоча б ніяк не могла взнати, а ось його нахабне вирячання дівчина помітила.

«Вона, напевно, вважає мене огидним»

Вона не вважала.

Натомість хотіла, щоб він подивився так на неї ще, але ніколи б не попросила вголос.

Реґулус стягнув шорти, тепер бажаючи лише втопитися. Він щосили ховав очі, бо знав — відірватися від тієї картини, яку він бачив миттю раніше, буде складно.

Ассель тим часом жбурнула блузку в купу їх речей на траві. Вона наче відчула напруженість Реґулуса, тому просто обережно торкнулася його руки.

— Пішли? — вона навмисне зловила його погляд, немов би хотіла впевнитися, що все гаразд.

Реґулус коротко кивнув та покрокував першим.

В чагарнику через декілька ярдів голосно злетіла птаха, змусивши Ассель сіпнутися.

Хлопець озирнувся лише на мить, переконуючись, що все добре, а потім простягнув їй долоню.

— Я не дивлюсь, — прошепотів він.

Міцно вхопившись за його руку, Ассель пішла за ним на відстані менше кроку.

— Дякую, — так же тихо відповіла вона.

Вода дійсно була чудовою — достатньо освіжаючою, щоб допомогти розслабитися від довгого копирсання в траві, і достатньо нагрітою літнім сонцем. Занурюватися було саме приємно, а не холодно.

Вони не запливали занадто далеко, але витратили щонайменше пів години на те, щоб відпочити в ставку. Прозорість води проглядалася навіть вночі, завдяки зорям та місяцю, не захованими за хмарами.

Але все-таки Ассель та Реґу довелося згадати, що на них чекають вдома. Та й вони не повинні були затримуватися так довго.

— Я думаю, що час повертатись, — припустила дівчина, коли вони опинились на мілководді.

— Цілком слушна думка, — Реґулус відчував, що температура води стала трохи нижчою, — скоро стане навіть прохолодно.

Він попрямував за кузиною до берегу.

— Шкода, що ми неповнолітні, — помітила вона, повернувшись до нього напівбоком, — зараз би точно не завадили чари осушення.

Реґулус лише мугикнув у відповідь, відчувши як кров приливає до обличчя.

Ще на початку цього геніального задуму можна було б припустити, що коли тканина намокає, то може трохи просвічувати.

Особливо біла.

Особливо коли це біла та ще й до біса тонка тканина її топу.

Дякувати Мерліну, богу та кому завгодно, що в Ассель вистачало розуму не роздивлятися його так, як він сам це робив не так давно. 

Але коли Реґ вихопив свої шорти з купи речей, дівчина кинула на нього здивований погляд.

— Ти що, будеш надівати це на вологе?

— А в мене є вибір? — Реґулус розсміявся. — Чи, можливо, в сирен ще є якісь приховані таланти, окрім голосу ?

— Звісно, кожна поважаюча себе сирена може за секунду висушити чужу білизну, лише клацнувши пальцями, — відповіла Ассель з іронією. — Але я б не рекомендувала так робити. Нам йти назад доволі довго, застудиш собі дупу. Як тобі такий розклад? 

Дівчина підняла блузку, а потім відвернулася, затиснула її між стегнами, вивільняючи руки, та вхопилася за краї топу.

Реґулус сковтнув.

«Ні, вона не вчинить так зі мною»

Ассель за декілька секунд позбавилася від топу, а потім накинула блузку, застібнувши всього декілька ґудзиків — нижній край дівчина легко зав’язала на талії.

«Блять»

Йому стало дуже погано (ні, добре).

Дівчина потягнулася за шортами та знову вихопила його погляд.

— Так і будеш стояти? — її тон зовсім не був дратівливим або навіть настороженим, втім, Реґ відчув в інтонації щось інше. 

Наче її звична жартівливість та привітність змішалися з чимось досі незнайомим.

Слова змусити схаменутися.

— Пробач… Пробач, — він закрив очі.

Дівчина тихо розсміялася.

— Все добре. Якщо не хочеш при мені роздягатися, то я вже відвернулася і не дивлюсь на тебе, — вона мовила, дійсно відвертаючись і наче не помічаючи його ступору, — сподіваюсь, ти також відвернувся…

Хлопець виправдав її очікування, але все ж таки побачив на мить, як її пальці стрімко підхоплюють резинку трусиків та починають тягнути їх вниз.

Охолонувша вода в ставку, можна сказати, була б непоганим розв’язанням всіх його проблем тієї ночі.

 

Примітки:

1) Латинська назва калган-трави — це Potentilla Erecta. Хз як ви, але в мене напевно розум на десять років, бо мені завжди було смішно з неї на парах з ботаніки та фармакогнозії.

2) Коханець Леді Чатерлей не допускався до друку 32 роки, бо твір містив чимало сцен сексуального характеру і був звинувачений в тому, що зображає «непристойні дії у непристойних деталях і описує їх непристойною мовою». Це перша класична книга черед інших творів того часу, де використовувалося слово «fuck». А взагалі книжка класна і цікава, хоча й трохи тяжкувата через певні причини. Ще рекомендую бібісішний фільм по книзі, випущений у 2015 році з моїми улюбленими Голідей Ґрейнджер та Річардом Медденом у головних ролях 😊

3) Автор книги колись розглядав можливість назвати роман «Джон Томас та леді Джейн» на честь чоловічих та жіночих статевих органів головних героїв (вони лічраллі називали їх так у книзі один при одному). Це було дуже кринджово навіть для мене, а мені далеко не 16, ахах.