Частина 4: Спів сирени

Уві сні було гарно. Принаймні поки ніхто не верещав над вухом — але крики матері крутилися навколо його мозку увесь цей довбаний сон. І коли Реґулус нарешті прокинувся, то його серце гупало, як божевільне, а долоні було нестерпно мокрими та холодними.

Його погляд вперся в стелю, блукаючи незнайомим візерунком.

Хлопець нарешті озирнувся навколо, згадавши, що він не вдома.

Спочатку Реґулус роздивився м’яку білу ковдру, потім звернув увагу на приглушене світло, що діставало з сусіднього приміщення, а потім повернув голову і побачив дядька.

Чоловік дрімав у кріслі — його рука підпирала підборіддя. Він наче й не збирався поринати у сон, а просто сидів у задумі, але щось пішло не так. Реґулусу здалося, що дядько зовсім не змінився з того часу, коли він бачив його востаннє.

Можливо, зморшки коло очей стали глибшими, але в цілому… Ні, він майже не змінився.

Раптово Реґулусу стало страшно.

«Він розчарований в мені. Точно. І чекає, коли я прокинусь, лише щоб сказати, що я нікчема та відправити додому до батьків»

І хлопець, напевно, б зробив щось, про що пізніше пошкодував би, якби Альфард Блек не прокинувся від його метушіння.

Наприклад, спробував би непомітно вислизнути з будинку, поки дядько не сказав йому про своє розчарування. Але було запізно.  

— Реджі? — він миттєво збадьорився.

— Дядьку, я…. — Реґулус не встиг нічого сказати, як Альфард опинився поряд на дивані.

— Як ти себе почуваєш? — він торкнувся долонею його лоба, — Ассель сказала, що ти апарував… Не в самому гарному стані.

Тож, це йому не наснилося. В дядьковому домі його дійсно зустріла дівчина, що виявилася Альфардовою донькою.

— Все добре, — він спромігся лише не коротку відповідь, все чекаючи на звинувачення та осуд.

Мітка Смертежера пекла передпліччя просто нестерпно.

— Чудово, — чоловік зітхнув,  — я вже й не думав, що ти підеш звідти.

Він подивився на племінника, поки той відсторонено ховав погляд.

— І я хотів би знати, що сталося.

Реґулус стиснув ковдру, не відповідаючи на питання.

— Я поїду вранці, — він нарешті підняв очі на дядька, — ні, можу навіть просто зараз, щоб не створювати твоїй родині проблем. Мені лише потрібно було якось швидко забратися з маєтку, не приваблюючи уваги магічних правоохоронців. А паличку я поки використати не міг, тож… Залишався лише летиключ.

— Навіщо тобі йти кудись? — Альфард здивовано вирячився на хлопця, — Я ще давно чекав на вас з Сіріусом. Але він вирішив зробити по свойому, може то й на краще. І, якщо чесно, я думав, що ти апаруєш до мене одразу, як твій брат залишить Блек-хаус…

— Я не хотів створювати тобі проблем, — вперто повторив Реґулус.  

— Як би ти створив мені проблеми, хлопчику?

«Апарував би сюди один замість Сіріуса, якого ти напевно чекав сильніше?»

«Змусив би свою матір з’явитися на твойому порозі та влаштовувати черговий скандал через мене?»

Ці думки крутилися в голові Реґа, але він не хотів їх озвучувати. Зараз вже було все одно — він став Смертежером ще пів року тому, і ховати це від дядька було б неможливо.

Альфард декілька секунд спостерігав, як хлопець дивиться в одну точку перед собою і мовчить, перед тим, як тихо запитати його ще раз.

— Реджі, подивись на мене, — він тронув його плече, — що не так? Що тебе хвилює?

Той дуже глибоко вдихає повітря, перед тим, як нарешті відповісти.

— Я зробив дещо погане, дядьку, — він подивився Альфарду в очі, намагаючись не впасти в істерику посеред розмови, — і я не знаю, як це виправити.

Що може бути гірше, ніж розчарувати когось, хто багато для тебе значив? Зараз Реґулусу здавалося, що краще б він загнувся вдома від батьківських тортур, ніж вголос признавався Альфарду в тому, що дійсно повірив у Волдеморта деякий час тому.

— В будь-якому разі, ти в безпечному місці, і я можу допомогти тобі з будь-чим, — заспокійливо відповів дядько, — тобі не потрібно занадто перейматися цим.

— Як я можу не перейматися тим, що став Смертежером?! — випалив хлопець, — Я думав, що це на краще, що батьки будуть пишатися мною, чи щось у цьому роді, але вийшло трохи інакше…

Альфард помовчав трохи, обмірковуючи почуту інформацію.

— Ну… Я припускав, що це може статися, Реґ, — його інтонація не виказувала злості або люті.

— Мені соромно, що я не виправдав твоїх очікувань. Мені правда соромно, але я не знаю, що можна зробити…, — він закрив обличчя долонями, стримуючись, щоб не впасти в істерику.

— Плювати на те, що ти думав раніше. Кожен може зробити якийсь хибний вибір або думати, що поступає правильно, але… Це ж не кінець світу. Більш важливо, що ти думаєш зараз.

Чоловік обійняв хлопця за плечі.

— Ну ж бо, подивись на мене, — він спробував посміхнутися племіннику, попри сум ситуації, — я не збираюся тебе лаяти або читати нотації. Це не має ніякого сенсу, бо якщо ти тут, то й сам розумієш, що помилився. І певно, не хочеш помилятися надалі.

Реґулус кивнув.

— Якщо ти думаєш, що я святий і завжди знав, як треба вчиняти, то це не так, — Альфард поглянув на Реґа, — коли мені було чотирнадцять, я легко погоджувався з батьками щодо переваги чистокровних чарівників над маґлонародженими та сміявся з жартів про тупих маґлів зі своїми однокурсниками. Єдине, що мене хвилювало — це те, що батько не йде на поводу у моїх бажань щодо кар’єри. Але ось я тут, одружений на жінці, яка не володіє магією, мешкаю у будинку, напічканому маґлівськими витребеньками.

— Але ти принаймні не ставав частиною групи темних магів, які вбивають кожного, хто не підходить під їх стандарти…

Хлопцю було ще складно вірити, що дядько колись дотримувався пуристських поглядів.

— Повір, якби Волдеморт був настільки популярним в часи мого дитинства, то, боюся, в мене було б мало шансів вберегтися від цього, — Альфард чесно оцінював себе в юнацтві, — бо важко мати якусь контроверсійну думку, коли всі твої друзі, близькі та родина мають певні погляди на світ. Мені просто пощастило трохи більше, бо я народився задовго до цього божевілля і встигнув втекти якомога далі від нашої родини.

Реґулус не втримався від смішка на словах про сім’ю.

—  Ассель до речі не вірила в розповіді про їх радикальність, — додав Альфард, — але твоя несподівана поява і стан, думаю, достатньо переконали її в серйозності моїх балачок.

— Тому ти й не розказував вдома про те, що одружений і маєш дитину?

— Звісно. По-перше, я б все одно не зміг приховати, що Неріс не відьма, а це б спричинило черговий скандал. За всі п’ятдесят років я наслухався стільки, що вже набридло, — він презирливо скрив носа, — а по-друге… Знаючи про мою родину, батько б точно знайшов спосіб маніпулювати мною, бо Неріс і Ассель дорожчі для мене, ніж увесь світ. 

Хлопець замислився над тим, що матір би навряд чи сказала щось подібне про нього і Сіріуса. Та і сам Сіріус, напевно, більше не вважав його достатньо важливим для свого життя.

«Якщо взагалі вважав колись» — подумалося Реґулусу з огляду на те, як той легко втік і залишив його самого.

— Але, здається, ми трохи відійшли від теми, — Альфард відкинувся на спинку дивана, — чому ти раптом зрозумів, що чиниш неправильно?

— Знаєш, останній рік я багато чого робив не з щирого бажання, а наперекір. Це тупо, я розумію, але це правда, — Реґ коротко глянув на дядька, — спочатку мені хотілося показати, що в мене є власний шлях, власні бажання і що я більше не збираюся бути зручним запасним варіантом.

— Ти часом не про свого брата зараз говориш?

— Удам, що я не почув твого запитання, щоб на нього не довелося відповідати та виглядати ще більшим телепнем, ніж зараз, — спробував пожартувати хлопець.

— Добре-добре, я зрозумів, — Альфард ледве стримався, щоб не засміятися.

Реґулус, часом, дуже нагадував йому себе у дитинстві, коли він бісився, що його ідеальна старша сестра завжди була першою, кращою і помітнішою, ніж він сам. 

— Але чим далі йшов час, тим менше мені подобалося, що відбувається. Напевне, останній раз, коли я міг пригальмувати, це той довбаний вечір у дядька Сиґнуса… Коли Волдеморт сказав, що я вартий отримати мітку. Але в мене не вистачило клепки відмовитися, втекти звідти, або хоча б просто не піти на той прийом.

Реґулусу було неприємно згадувати всі ті події, але він мав.

Лише так він не буде виглядати повним лайном в очах дядька.

— Ну… Потім я вмовляв себе, що взагалі все не так погано, і що я про це навіть мріяв, — він пирхнув, — а потім мене потягли на пару рейдів, і все одразу стало на свої місця. Може я був сліпим і дурним, але вбивати людей… Бодай кого, неважливо! От цього я точно не хотів.

Альфард погладжував бороду, слухаючи племінника.

— В цьому я не сумніваюся, хлопче, — він поплескав його по плечу, — ти не схожий на людину, яка була б здатна на насилля або, тим паче вбивства.

— Але мітка вже є…, — він закотив рукава, демонструючи причину свого розпачу, — ніхто не буде розбиратися, вбивав я людей чи ні. Я взагалі не думаю, що хтось, окрім тебе, мене б слухав.

— Проте, ти зараз в мене вдома, і я тебе вже вислухав. І я тобі вірю, Реґулусе. А ще ти неповнолітній. Тебе не покарають без досудового слідства, а у випадках з неповнолітніми воно дуже і дуже прискіпливе. Ти не зробив нічого поганого, і це можна довести. А по-друге, я впевнений, що до цього навіть не дійде — ти зараз під моєю опікою і захистом. І я подбаю, щоб все було добре.

— Якби я не з’явився тут, тобі не прийшлося б…, — він не договорив.

— Ти моя родина, Реджі, — різко та переконливо сказав Альфард, — я чекав на тебе. Я не в праві тримати тебе тут силою, але якщо ти вирішиш залишитися, то я готовий подбати про тебе, я готовий захистити тебе в разі чого. І я хочу зробити це, бо ти дорогий мені.

Реґулус затамував подих.

«Невже він дозволить мені залишитися?»

— Мітка може працювати як чари стеження, — він так сильно хотів залишитися тут, але боявся накликати на родину його дядьку таку небезпеку.

Альфард покачав головою.

— Може. Але дім і трохи землі навколо надійно захищені магією. Як ти думаєш в мене виходить вже майже двадцять років ховатися тут від наших божевільних родичів?

Врешті решт, Реґулус погодиться, бо все, чого він бажав — це буде далі від чвар та мати хоч якесь місце, де можна було б отримати трохи спокою та теплого ставлення.

Дядько завжди був саме тією людиною, з якою хотілося проводити час. Від спілкування з яким завжди залишалося так багато задоволення. А його донька була привітна та добра, попри те, що він вломився у дім доволі пізно, неочікувано і точно зіпсував їй вечір.

Він сподівався, що тітка також не буде занадто невдоволена його появою тут. 

 

 

…

 

 

Так, він сподівався принаймні на відсутність невдоволення дружини тітки. Але він отримав набагато більше.

Дружина Альфарда Блека була найпривітнішою жінкою, яку він лише колись бачив. Це мало про що говорило, враховуючи, що він мав справу лише з пихатими леді з круга спілкування своєї матері, але все одно.

Її привітність на початку трохи лякала, але через декілька днів Реґулус почав звикати.

Вона питала, чи подобається йому його кімната, чи встиг він забрати речі зі шкільного гуртожитку, чи не голодний він, чи не нудно йому в них і ще безліч речей. Це було так незвично після мовчазних сніданків у Блек-хаусі, де якщо хтось і починав розмову, то це неодмінно вело до чогось поганого.

І кожного разу коли Неріс засипала Реґулуса питаннями, на які він ніяково відповідав, або називала його «любчиком» то помічав краєм ока, як Ассель, здається, стримує посмішку.

Найдивніше, що виявив Реґулус, що іноді, коли він точно б мав промовчати, то рот його просто не слухав. Мерліне, він серйозно сьогодні вголос сказав, що дуже любить млинці з чорницями, а від вершкового крему його нудить?

«Чому я не сказав, що мені все одно і я буду їсти будь-що, що приготує тітка? Який сором і невихованість…»

Після цієї розмови, кузина вже відверто посміювалася.

— Що смішного? — випалив нарешті Реґулус, як тільки вони пішли до мансарди після сніданку.

Наступного дня після його приїзду Ассель показала йому батькову бібліотеку і запропонувала почитати з нею, якщо йому до смаку так проводити час.

Реґулусу сподобалася і бібліотека, і затишна мансарда з м’якими диванами, де дівчина зазвичай читала вранці.

— Ти кумедно реагуєш на будь-які спроби моєї матері попіклуватися про себе, — вона вмостилася на дивані зі вже обраною книжкою, — і очевидно не розумієш, чого іноді кажеш речі, які не хотів би казати.

Хлопець здивовано вилупився на неї.

— І як же ти це зрозуміла? Може мене просто погано виховали, то я не вмію тримати язика за зубами, — припустив він, — твій тато ж розказував, яка страшна в нас родина.

— Ні, справа точно не в цьому, — вона підняла брови, — моїй матері просто важко відмовити будь в чому, якщо вона цього дійсно бажає. Зазвичай вона дуже рідко цим користується, але ти постійно мовчиш, і вона намагається витягнути з тебе побільше інформації.

Дівчина драматично зітхнула і продовжила:

— Потрібно буде сказати їй, що не дуже ввічливо використовувати свій голос для того, щоб взнати, яка начинка для млинців тобі більше подобається…

Реґулус все ще не розумів.

— Що ти маєш на увазі?

— О, тато, здається, забув тобі розказати, що моя матір раніше була сиреною, — вона посміхнулася хлопцю, — і хоч це в минулому, вона досі може бути досить… Переконливою.

— Сиреною? — він здивовано та трохи недовірливо дивився на Ассель, забувши про свою книжку, — Типу… Справжньою? З плавнем та лускою? 

— Ага, саме так, — вона кивнула, — але потім зустріла тата, вони закохалися, бла-бла-бла, він вмовив її випити зілля та перетворитися на людину, а потім вони одружилися. Але вона досі може користуватися деякими здібностями, наприклад, голосом .

— Вона може змусити будь-кого говорити те, що їй потрібно? — хлопець був шокований.

«Добре, що моя матір такого не вміла»

— Говорити, так. Або робити, — обличчя Реґа здалося Ассель трохи наляканим,  — але не переймайся цим. Мама робить це рідко і зазвичай лише для якихось дрібничок… Коли хоче знати, чого я бажаю на день народження, або ось коли ти мовчиш, і не признаєшся, які млинці тобі до вподоби.

— Корисна навичка. І… Трохи грізна. Це як легіліменція в комбінації з Імперіусом,  — зазначив хлопець.

— Саме так. Тільки ще й іноді неконтрольована, коли емоції занадто впливають на розум, — вона стримано посміхнулася, — саме тому матір надіває платинове намисто, коли не вдома. Цей метал у поєднанні з зачарованим камінням блокує ті чари, на які здатні її голосові зв’язки.

Вона торкнулася елегантного ланцюжка з дрібними камінчиками, який носила на шиї сама.

— Щось типу цього, але з більшою кількістю магії, — Ассель знову відкрила книжку, — а тепер пропоную тобі забути жорстоку розмову про млинці з моєю матір’ю і повернутися до читання.

Але Реґулусу було вже не так цікаво читати, як слухати дівчину.

— Ні, постій, ти що, також можеш керувати іншими, як вона? — він глянув на Ассель, намагаючись розгледіти в ній хоч натяки на грізну силу її матері.

— Так, але не так вправно, — вона тихо реготнула, — взагалі я користувалася цим лише декілька разів. Я ходила до звичайної маґлівської школи до Бобатону, бо батько хотів, щоб я росла нормально, а не наче кімнатна рослинка, як у нашій родині заведено…

Ассель вчасно помітила погляд Реґулуса. Він надав собі комічно незадоволеного вигляду.

— Без образ! Я просто цитувала батька, — переконливо скрикнула вона, — так ось, коли мені було десять, один хлопчик сильно роздратував мене, бо намагався вимазати моє волосся клеєм на уроці…

— І що ти зробила далі?

— Розізлилася та сказала, що краще б він запхнув собі ту пляшечку клею в рот, ніж навіть думав зачіпати мене…, — вона зітхнула, — ну, він і запхнув. Не вдавився лише тому, що вчасно повернулася вчителька. 

Реґулус не зміг утриматись і розсміявся.

— Не смішно! Це було жорстоко, — Ассель не дуже любила цю історію, — він міг померти через мене.

— Помістити пляшку в рота — це зовсім не жорстоке побажання, — сказав хлопець, —  і якщо він не розумів, що таке особистий простір та чемне поводження з дівчатами, то заслуговував, щоб ти наказала йому запхнути ту пляшку в…

— Досить! — обурилася його кузина, намагаючись не сміятись, — В будь-якому разі, потім в мене не виходило відділяти емоції від голосу, тому тато замовив цю прикрасу, щоб не було проблем у магічній школі.

— Але у Бобатоні, здається, дуже нейтральна політика щодо чарівників та відьом, які мають відношення до магічних народів… Я чув, що у вас вчаться вампіри. Це правда? — зацікавився Реґулус.

Ассель кивнула.

— Цілком. Ще я особисто знаю декількох перевертнів. Та годі й казати, достатньо подивитися на нашу директрису. Вона понад два метри зростом, бо її дід був велетнем, — вона намагалася згадати ще приклади, але марно, — Коротше, так, академія дружньо відноситься до студентів, що мають кров магічних народів. Але сирен там не було давно, а тато не хотів привертати до мене увагу взагалі через свою паранойю.

Врешті решт, вони трохи почитали того дня.

Після цієї розмови Ассель прийшлося заприсягтися, що вона не буде використовувати свій голос на ньому, навіть якщо конче буде потрібно взнати, що б він хотів отримати на Різдво чи якого кольору чашка йому подобається більше.

Але Реґулусу прийшлося пообіцяти у відповідь, що він більше не буде відмовчуватися. 

 

 

…

 

 

Коли прийшов час повертатися до Гоґвортсу, Реґулусу було тривожно. Він боявся, що батьки знайдуть його, як тільки його нога ступить на платформу вокзалу — але дядько пообіцяв поїхати з ним та переконатися, що все буде  добре.

Та й трохи оборотного зілля, яке б діяло рівно до відправки поїзда, зовсім не завадило.

— Чув, ти вирішив намутити собі відпустку? — реготнув Роз’є, завалюючись до нього в купе разом з Барті, — Твої батьки казали лише в кругу сім’ї, але так вийшло, що вже всі все знають.

— І як же так вийшло? — награно здивувався Реґ.

— В моєї любої тітоньки Друелли дуже довгий язик, як ми всі пам’ятаємо, — пояснив Еван, — але якщо серйозно, то де ти дівся?

— Дай вгадаю, ти таки поперся до брата? — припустив Барті.

— Наче ви не знаєте, що я б ніколи не пішов до Сіріуса. Тим паче перший, — Реґулус все ще на нього ображався, — але я не можу розказати вам. Тож, пробачайте.

Еван та Барті переглянулися перед тим, як знову глянути на Реґа.

— Ти ж знаєш, що може тебе й не достануть, поки ти в школі, але потім… — Барті покачав головою, — і я зараз не про твоїх божевільних батьків. Ти заприсягся служити Темному Лорду, Реджі, як ми всі, а потім просто звалив. Він був не дуже задоволений такою новиною.

— Це добром не скінчиться, — погодився Еван, — принаймні для тебе. Тому хоча б придумай якісь правдоподібні відмазки, поки тебе не вистежили інші Смертежери.

Реґулус знову згадав те мерзотне відчуття, коли страх повільно підіймається з низу живота до голові, заповнюючи холодом усе тіло і змушуючи волосся на руках ставати дибки.

Він думав про це в поїзді й всі інші дні, поки був у школі.

Думав про це, коли писав дядьку та тітці, що цікавилися як у нього справи, та запечатував кожен зі своїх листів надійними чарами, яким його навчив Альфард, щоб запобігти відстеженню.

Думав, коли відповідав на всі жартівливі нотатки Ассель, які час від часу з’являлися на двосторонньому пергаменті для швидкого листування.

Спогади про теплу атмосферу Альфардового дому не згасали, але на задньому фоні його постійно бентежила та думка, з якою він з’явився у дядька на порозі.

«Що, якщо Смертежери мене вистежать та якось нашкодять всім їм через мене?»

Але весняні вакації наближалися, і Реґулус знав, що ні за що не повернеться додому до батьків.

Це було так егоїстично знов їхати до Альфарда, Неріс та Ассель, на його думку, але він не міг змусити себе відмовити дядьку. Чоловік, доречі, з десяток разів нагадував йому в листах, що його чекають і будуть раді йому.

Тож, він дозволив собі трохи розслабитися і плисти по течії, хоч і не вважав, що заслуговує на це.

І все було добре. Як тільки він переступив поріг будинку і почув привітний голос тітки, то його знову накрило хвилею приємного спокою. Він насолоджувався кожною хвилиною обіду та розмови.

А потім, коли ввечері зі школи повернулася й Ассель, Реґ отримав ще більше задоволення, нарешті спілкуючись наживо, а не у переписці. Раніше він не помічав за собою сильної любові до розмов, але сім’я Альфарда змусила його трохи змінити погляди у цьому питанні.

Здебільшого, Ассель змусила.

Бо з нею було справді добре. В них був один смак щодо літератури, вона цікавилася історією та бойовою магією, а також якимось дивом розуміла, коли йому хочеться посидіти мовчки.

Зазвичай коли Реґ сидів у свойому коконі з тиші та спокою, його звідки виривали батьки, Сіріус, або хтось з оточення у школі, що неймовірно дратувало. Але Ассель ні разу не вчиняла так, і зрештою решт саме він першим починав розмову, коли розумів, що достатньо побув на самоті зі своїми думками. 

Через декілька днів після початку канікул дядько повідомив, що йому терміново потрібно поїхати на два дні через роботу, і тітка поїде з ним.

— Сподіваюсь, ви зможете дати собі раду ці два дні, не помрете з голоду, не втопитесь, не повбиваєте один одного і так далі, — жартівливо попередила Неріс.

— І не суйтеся у місто, — додав Альфард наостанок вже перед від’їздом, — Я розумію, що зараз весна, все дуже гарно виглядає, цвіте і пахне, а ще й минулого разу Реґулус не багато бачив у Бастії через холод. Але… Посидіть вдома.

— Щось сталося? — перепитала Ассель.

Альфард не дуже хотів говорити, але прийшлося пояснити. 

— В столиці бачили Смертежерів, — він подивився на доньку та племінника, — від Аяччо до Бастії неблизько, але краще мінімізувати будь-які ризики. Тож, вдома. Добре?

Дівчина кивнула.

Вона втрималася від погляду на Реґулуса. Ассель пам’ятала, чому саме її кузен забрався з Лондону. Батько коротко розказав про іншу причину, не враховуючи його ненормальних батьків. 

Альфард та Неріс зрештою пішли, залишився їх удвох.

Читати вже не хотілося, а на розмови Реґулус явно був не налаштований. Він мовчав майже увесь вечір — так, як коли тільки приїхав до них.

Зрештою Ассель вирішила зайнятися тими завданнями, які професори залишили на канікули, щоб потім відпочивати зі спокійною душею. Вона запропонувала приєднатися і хлопцю, але він відмовився.

«Та що з ним таке?» — дівчина не розуміла, — «невже звістка про Смертежерів так збентежила його?»

— Тоді я піду поки наверх, — сказала вона вголос, — а якщо знудишся, то приходь до мене. Знайдемо, чим зайнятися. Домовилися?

Хлопець лише кивнув, наче й не виходячи зі своїх думок.

В цілому, Ассель не планувала сидіти за завданнями весь час, що залишався у тому дні, але вона написала декілька есе з історії магії підряд. Дівчина відволіклась, лише коли почула на першому поверсі якийсь дивний звук.

Щось голосно впало на паркет.

Ассель глянула на годинник.

«Півтори години. Мерліне, я просиділа тут майже півтори години»

Вона підхопилася, і поспіхом спустилася вниз, що перевірити, чим займається Реґулус.

— Реджі? — вона обережно подала голос, лише залишивши останню сходинку позаду.

Ніхто не відповів.

— Реґ, ти тут? — вона запитала ще раз.

І знову тиша.

Раптово їй згадалося попередження батька, і Ассель злякалася, що ті Смертежери таки вистежили їх будинок. Вона звично намацала паличку і відтворила у голові декілька захисних чар.

Визирнула на кухню, ледве долаючи нудоту через жахливе хвилювання та ігноруючи голосне гупання серця у вухах.

— Якого біса…! — вона голосно скрикнула, нарешті побачивши хлопця. 

Реґулус був у свідомості. Він сидів на підлозі й опирався спиною на стіл. Його штани та сорочка з лівого боку були рясно заплямовані кров’ю. Не так, як минулого разу. Набагато гірше.

Рука, де сорочка була закочена до лікоть, виглядала як пошматоване м’ясо. 

Ассель впала поряд з ним, болісно забивши колінку об паркет. Саме тоді вона побачила звичайний кухонний ніж, який валявся поряд — вона подумала, що то впав, напевно, саме він.

— Ассель?… — пробурмотів Реґ, тяжко дихаючи, — Я не хотів, щоб ти бачила.

— Що сталося? — вона перебила його, — О, господи, будь-ласка, поясни…

Хлопцю було тяжко розмовляти, але він зробив над собою зусилля.

— Я не хочу, щоб Смертежери знайшли вас, — Реґ закашлявся, — а вони знайдуть… І зроблять щось погане. Через мене і цю довбану мітку. Дядько сказав, вони близько, — він судомно вдихнув повітря, — відрубати собі руку в мене просто забракло хоробрості. Я вирішив, що здеру це…

— Здереш шкіру? — вона вирячилася на хлопця, намагаючись не опускати погляд на його порізану руку, — Я чула, що від цього з розуму сходять…

— То й що? — він не дивився на дівчину, а знову взяв ніж у руку, — Принаймні, ти будеш у безпеці… І твої батьки теж. В мене майже вийшло, просто треба трохи перепочити…

«Він ледве розмовляє» — Ассель з жахом дивилася на Реґулуса.

— Реджі, я прошу тебе, не потрібно… — почала дівчина.

— Потрібно! — вперто рикнув Реґулус, — Я тільки так зможу позбавитися від цього клейма. Краще я зараз здеру це і стану божевільним, але не буду наражати вас усіх на небезпеку!

Вона обережно потягнулася до ножа.

Реґулус не віддав.

— Не заважай мне, прошу, — тихо благав він, — я не можу спокійно існувати, знаючи, що я — це причина, чому тобі або дядьку, або твоїй матері можуть нашкодити. Ви й так були занадто добрі до мене…

— Реґ, — вона імпульсивно обійняла його, стримуючи сльози, — а я не можу дозволити тобі шкодити собі самому… Я не хочу, щоб тобі було погано…

— Чому? — тихо запитав він.

Дівчина відхилилася від нього.

— Що «чому»?

— Чому тобі не все одно? — він не розумів, чому Ассель взагалі переймається цим.

— Бо ти моя родина? — дівчина, в свою чергу, не розуміла його самого, — Бо мені приємно попіклуватися про тебе? Приємно просто поговорити з тобою, або провести час. Ти гарна людина, ось і все. І звісно я не хочу, щоб ти страждав.

Вона полишила спроби забрати в нього ножа, але принаймні змогла обережно прибрати залишки тканини сорочки від відкритої рани.

— Я не заслуговую на таке відношення, — вперто просичав Реґулус, — і, тим паче, я не гарна людина. З чого ти взагалі вирішила це…

Ассель стало так боляче від усвідомлення, наскільки Реґ ненавидить і не цінить самого себе, якщо каже такі речі.

— В нас було небагато часу… Але мені вистачило, щоб трохи взнати тебе і зрозуміти, що ти вартий того, щоб твоє життя було кращім. Не просто кращім, а щоб ти ще й був щасливим, — вона знову обійняла його і відчула, як хлопець втомлено вперся лобом у її шию, — але ти ж розумієш, що не зможеш, поки сам собі цього не дозволиш?

Їй здалося, що він ледве помітно кивнув. Через декілька секунд він повільно відсторонився.

— Але я не можу полишити це просто так, — простогнав він, торкаючись пошкодженої руки, — весь час я не можу нарешті зробити щось правильно. Навіть зараз. Це так пекельно боляче, що здається в мене плавиться мозок…

Ассель на секунду задумалася, бо дещо спало їй на думку.

— Реґулусе? — покликала вона.

Хлопець повернув до неї голову.

— Я хочу допомогти тобі. Принаймні спробую, — вона нерішуче подивилася на Реґа, — якщо позбутися мітки так важливо для тебе, то я спробую.

Він трохи підтягнувся, щоб зручніше спертися на стіл.

— І як ти мені допоможеш? — сумно засміявся він, — Прив’яжеш до стільця, всунеш кляп і доробиш справу?

— В мене є ідея краще, Реджі, — промовила дівчина.

Її руки повільно потягнулися до ланцюжка з дорогоцінними камінчиками на шиї.

Реґулус спостерігав мовчки.

— Якщо від болю під час здирання мітки можна зійти з розуму, то потрібно зробити так, щоб ти не відчував болю взагалі, — почала вона, — можна було б використати маґлівські анестетики, але їх можливо придбати лише за рецептом лікаря… І я не впевнена, чи будуть звичайні ліки працювати від болю, спричиненого магією.

— Зачаруєш мене голосом ? — здогадався він.

— Лише якщо ти дозволиш, — Ассель нарешті розстібнула прикрасу, зняла її та поклала на стіл.

— Добре, — погодився Реґулус.

В Ассель трусилися руки, коли вона забирала ніж у Реґулуса.

Їй прийдеться завершувати почате самій.

Вона глибоко вдихнула.

— І що мені робити? — запитав хлопець.

— Не заважай і стулися для початку, — пробурмотіла Ассель, налаштовуючись.

— Здається, твій голос не працює, бо, як ти чуєш, я все ще патякаю, — спробував посміхнутися Реґ, досі ігноруючи жахливій біль у руці, — і взагалі, а як я зрозумію, що…

— Реґулусе , — тихо перебила його Ассель, — подивись на мене .

Він не міг опиратися. Хлопець ще відчував останні нотки свого розуму у голові, але тіло наряд чи його слухалося, бо він слухняно повернув голову і подивився на дівчину.

Реґ спробував щось сказати, але не вийшло. Світ навколо загальмував, а кожна його кінцівка стала важкою — наче сон, коли ти все тікаєш і тікаєш від чогось, але з кожним кроком ти сповільнюєшся і важчаєш.

Але це не відчувалося як кошмар. Скоріше як повільне занурення у сон, м’яке і приємне.

— Просто дивись мені в очі. Все буде добре, тобі не буде боляче, — він чув Ассель десь здалека, хоча дівчина знаходилась просто напроти нього.

Він бачив, як ворушаться вуста дівчини, але голос звучав десь всередині його голові.

Здавалося, це був просто її звичний голос, але він так помітно вібрував всередині, змушуючи ігнорувати все. Все, окрім самого голосу.

— Ти не будеш нічого відчувати , — йому подобалося те, як саме вона розмовляє з ним, як м’яко звучить кожне слово, — лише дивись мені в очі та й все. Добре?

Він кивнув, не керуючи собою взагалі.

Світ звузився до її обличчя.

Реґулус більше не бачив і не чув нічого, окрім Ассель.