Частина 2: Улюбленці

Вальбурґа Блек ніколи не хотіла бути матір’ю. Вона навряд чи признається комусь, що єдине, чого їй хотілося — це просто жити так, як вона це робила до заміжжя.

Вишукані сукні, елітні прийоми, вечірки з подругами з таких же шанобливих родин і нескінченні келихи шампанського від якого майже не болить голова на ранок…

Егоїстично та безґлуздо, але так. Все це вона обожнювала.

Ще Вальбурзі подобалося мати впевненість у тому, що вона сама буде вирішувати, яким буде її життя. Поки її брат був материним улюбленцем, вона сама точно знала, що її обожнює батько.

Поллукс дозволяв їй усе, що не можна було робити синам. Їх він муштрував та сварив, її — ніколи.

Коли Вальбурзі було тринадцять, її кращу подружку заручили з якимось чарівником, на десять років старшим за неї саму. І це, очікувано, змусило її замислитися над тим, чи не чекає її та сама доля.

І опинившись вдома на зимових вакаціях, вона не могла не запитати про це батька.

«Забудь про це, Вал. Єдине, що мене хвилює, це те, щоб наша родина мала спадкоємців. Ти ж на це все одно ніяк не вплинеш. В тебе є два брати, кожний з який рано чи пізно одружиться і приведе у світ других синів, що продовжать наш рід. А ти… Я щиро бажаю, щоб ти займалася тим, що тобі до душі, і не планую видавати тебе за когось заміж. Я обіцяю тобі це, доню.».

Після тієї розмови їй стало не так страшно за своє майбутнє. В кінці кінців, не дивлячись на спадок для Альфа, Сиґнуса та їй майбутніх дітей, батьки залишать їй стільки грошей, що їй навіть думати про них не потрібно.

Вона планувала жити в своє задоволення. Пити це довбане шампанське, читати дурні сопливі романи, проводити мерзотні лондонські зими на Сицилії чи Мальорці, де в їх сім’ї звісно є майно. Та і взагалі отримувати все те, чого вона варта, як до біса заможна молода і гарна дівчина з найзнатнішої родини магічної Великобританії.

І все йшло за її планом.

Вальбурґа закінчила школу на відмінно, побула дружкою на весіллі своєї подруги, закохалася у малознайомого чарівника на тому ж весіллі, розбила вщент своє серце, потайки від батьків сходивши з ним на десяток побачень, а потім випадково взнавши, що він одружений і має дитину.

Щоб якось витягти її з депресивного стану, матір відправила її до родичів закордон. І повернувшись через рік з ґаком, Вал відчувала себе добре. Її життя було чудовим. Вона могла дозволити собі все, що бажалося. 

Так пройшов ще деякий час. За цей період старший з братів улиндив в Ніццу, наплювавши на сімейні обов’язки, а молодший одружився. Не дуже щасливо і не дуже за власним бажанням, але все ж таки.

Вал це не дуже хвилювало. Батько ж казав, що спадкоємці та продовження роду її не стосується, а значить — так і є. Звісно, витівки Альфарда були дикістю, але він завжди був таким.

Втім, домашня атмосфера почала повільно, але вірно псуватися. Альфард хоч і відмовився від шлюбу з Роз’є, але і іншу жінку не поспішав собі обирати.

В якійсь розмові брат навіть бовкнув, що взагалі не планує одружуватися. Батько очікувало лютував, а Вал задньою думкою навіть припустила, що брату подобаються зовсім не жінки. 

Все було б не так погано, якщо б у Сиґнуса були сини. Тоді Поллукс мав би змогу зробити основним спадкоємцем молодшого до моменту, як Альфард таки стане більш розсудливим.

Але у Сиґнуса спочатку народилася донька, а потім ще одна. Через два роки Друелла знову була вагітна — втім, лікарі з Мунго попереджували, що скоріше за все, це знову дівчинка. Поллукс злився так, наче це син та невістка особисто були винні в цій прикрій ситуації.

І якщо першій онуці він ще радів, то Енді та Циссі були сприйняті дідом сухо та неемоційно. Матір же раділа всім онучкам, однак не полишала надії колись мати й онука.

Все полетіло в прірву через рік після народження молодшої з племінниць Вал. На черговій сімейній вечері, яку Альфард в котрий раз проігнорував, Сиґнус повідомив, що його дружина більше не може мати дітей. Наступних пологів вона просто не витримає. 

Здається, Поллукс просидів у кабінеті цілий наступний день, не пускаючи до себе ні дружину, ні дочку.

Ще через місяць він визвав Вальбурґу на особисту розмову, після якої вже вона сама зачинялася в своїй кімнаті. Такої зрада від батька вона не очікувала.

Він обіцяв, що вона може жити так, як їй заманеться і робити все, що забажає. А зараз каже, що вже домовився про її заручини з кузеном, який лише через місяць закінчить Гоґвортс, і просить її «спокійно прийняти цей факт».

«Спокійно? СПОКІЙНО?!» —  на цьому слові, від люті в неї почало сіпатися око. 

— Ти казав, що я сама можу обирати свою долю і вийду заміж, лише якщо захочу цього сама, — тихо проговорила Вальбурґа.

— Так, але часи змінилися. В нас немає іншого виходу, нажаль, — непохитно відповів Поллукс.

— Не бачу великої проблеми в шлюбі за розрахунком, тату, — почала вона, — але Оріон… Я буквально пам’ятаю, як він жував свої соплі у три роки. Мені відразливо навіть припускати можливість нашого шлюбу. І, доречі, ти ненавидиш дядька Арктуруса.

— Вал, існує маса чарівників при грошах та знатному імені, які хотіли б шлюбу з тобою, але Оріон — це єдина можливість продовжити наш рід і зберегти при цьому фамілію. А якщо ми залишимо все, як є, то лінія Арктуруса може стати головною.

— Я правильно розумію, ти хочеш видати мене заміж за молодшого за мене кузена, щоб родинна гілка родича, якого ти терпіти не можеш, не приведи Мерліне не стала головною в обхід нашої? — хмикає Вальбурґа.

— Я чую в твоїх словах зухвалість, — каже Поллукс, — По-перше, мені це не подобається. А по-друге, мені здавалося, що з усіх моїх дітей ти найкраще розумієш важливість майбутнього нашої родини.

Вона промовчала.

— В будь якому разі, Арктурус одразу погодився на шлюб свого сина з тобою, тому це вже не обговорюється. А щодо Оріона… Принаймні, в тебе є три місяці, щоб кардинально змінити свою думку.

— Красно дякую, — Вал ледве втрималася, щоб не додати ще чогось гидкого.

За три місяці її думка не дуже змінилася, але насправді Оріон не був поганим. Так, в нього явно були проблеми з юнацьким максималізмом в його поглядах, але Вал розсудила, що ця хвороба швидко пройде з часом.

Хлопець, здається, був навіть радий їх шлюбу. Він приділяв їй увагу, був милим та радо проводив з нею час в їх подружніх покоях.

Якби ж це тільки могло розтопити серце Вал, для якої Оріон був ходячим втіленням її втраченої свободи.

 

***

З тих пір пройшло майже двадцять років. Вальбурзі прийшлося змиритися з Оріоном в якості свого чоловіка, і навіть завести з ним дітей — попри те, що дітей вона терпіти не могла.

Втім, вона не могла не могла не переносити своє вічне незадоволення на братів. Один міг одружитися і дати батьку спадкоємців, але він цього не зробив через власну егоїстичність. Другій не мав жодного сина, але постійно скиглив, що батько залишив йому та його донькам замало спадку порівняно з тим, що отримала Вальбурґа.

Тому сімейні вечері закономірно переходили у чвари кожного разу. Все було б ще терпимо, якщо б не Сіріус. Його характер паскудився не по дням, а по годинам. Старший син змушував Вальбурґу виходити з себе навіть тоді, коли вона сама від себе цього не очікувала.

Молодший, на щастя, чи то був занадто тихим, чи то просто розумніший за брата, і не патякав задарма. Але в тандемі з старшим, Реґулус, бувало, також був не подарунком.

Коли їх з Оріоном діти почали дорослішати і «проявляти характер», як то казав Поллукс, Вал очікувала, що чоловік буде активніше впливати на їх поведінку.

Його флегматичність дивувала і бісила, хоча вона сама забувала про те, як закономірно відштовхувала його спроби зближення на початку їх шлюбу.

Зараз це давно було у минулому. Вони були одружені і мали двох дітей, але ці два факти — єдине, що їх пов’язувало.

Поллукс намагався впливати на онуків, але це було марно. Сіріус доводив його до білого жару за рекордні строки, а Реґулус, здається, уникав діда всіма можливими шляхами. Дядька Сиґнуса вони обидва терпіти не могли.

Але Альфард — інша справа.

Хоч він був не частим гостем в будинку на Гримо, в кращому випадку, може два або три рази на рік, але обидва племінника його обожнювали та ловили кожне його слово.

В присутності Альфарда навіть не дуже товариський Реґулус раптово починав розмовляти, не затикаючись.

Альф, по правді, також любив племінників. Він роздумував, що, можливо, це було наслідком впевненості, що в нього ніколи не буде власного сина. Сирени можуть народити синів лише від представника свого виду, тому донька — це все, на що він міг очікувати.

Але в нього навіть не було думки жалітися. Їх з Неріс маленька Ассель була янголом, за якого він би помер або навіть вбив би, не вагаючись.

Втім, навідуючись до родини, він намагався розважити племінників, як міг. Привозив їм різні подарунки з кожного куту планети, де йому довелося побувати, та і взагалі підтримував морально.

І останнє було не менш важливим, враховуючи суворість виховання та заскоки його сестри.

Спочатку Альфарду здавалося, що Сіріус — це його власне втілення в новому поколінні. Таке ж самовпевнене, бешкетливе і з даром виводити Поллукса Блека за декілька хвилин.

Пізніше він визнав, що любить Реґулуса не менше, бо саме він більше розпитував його про мандри та наукові винаходи. Альфарду було щиро шкода, що молодший отримує врази менше уваги матері або діда, бо ті покладали всі сподівання на Сіріуса.

Чим старшими становилися хлопці, тим жорсткішою була Вал. А Оріон, в свою чергу, на надто переймався суворістю дружини до дітей. І це непокоїло Альфарда.

Не те, щоб його дитинство було безхмарним, враховуючи характер Поллукса. Але його батьки принаймні не зачиняли його у власній кімнаті без вечері за найменшу провину.

Він не міг навіть уявити, щоб чинив так зі своєю донькою за голосний сміх у присутності гостей, недостатню охайність зовнішнього вигляду та інші речі, які виводили його сестру.

Але Вал була невблаганна і не звертала уваги на зауваження Альфарда, сказані м’яко і ненароком.

— Не вказуй мені, як виховувати моїх власних дітей, — вона розлютилася миттєво.

— Я не вказую, сестро, — продовжив Альф, — ти ж сама не дуже була рада, коли батько повів себе жорстко по відношенню до тебе, а зараз робиш те ж саме з хлопцями.

— О, ти так кажеш, наче це наш батько винний в тому, що сталося.

— А що, ні?

— На тебе давно чари забуття наклали? Якби ти одружився, як тебе просили, то мене ніхто б не чіпав, і ми б зараз не мали цю розмову.

— Батько був не вправі керувати моїм життям, як і твоїм, — Альфард зітхнув, — ти могла просто піти, як я, і не виконувати його забаганки.

— І втратити все, до чого я звикла. Так і побіжала, — рявкнула жінка.

— В будь якому разі, ми зараз говоримо не про це, — він спробував повернутися до першочергової теми.

— А, точно, ми зупинилися на тому, що тебе зовсім не стосується.

— Вал, я хочу лише добра нашій родині, а не щоб з покоління в покоління ми отримували все ті ж придуркуваті психологічні травми.

Вона глибоко вдихнула.

— В нас немає ніяких травм. Є лише дурні діти, які ставлять власні забаганки вище потреб родини через нестачу виховання та дисципліни, що потім виливається у проблеми для усіх навколо, — її палець вткнувся в груди Альфа.

— Я лише хотів запропонувати, щоб хлопці провели свої літні канікули в мене. Там багато сонця, тепле море і я б міг взяти їх на якусь невеличку експедицію… — він не договорив.

— Ти або придурюєшся, або зовсім втратив ґлузд, Альфе, — терпіння Вал закінчувалося, — ти — це найгірше, що могло трапитися з нашою родиною, безвідповідальний та егоїстичний, хочеш зробити моїх синів такими ж? Хочеш, щоб вони бачили на прикладі, що можуть розвернутися і втекти від своїх обов’язків, як ти? Чорта з два, брате.

— З нас двох ґлузд втрачаю не я, — спокійно відповів Альфард перед тим, як попрощатися з батьками та забратися з будинку.

В нього не було жадного бажання повертатися наступного разу, але він повинен був зробити ще одну річ.  Він просто не міг залишити племінників у цій сраці без можливості піти, якщо на те буде потреба.

Його дружина і донька досі були секретом, але він готовий був розкрити таємницю хлопцям, витягнувши їх з Гримо. Тож, наступного разу, коли він заїхав провідати родину, то привіз з собою летиключ.

Лише один, бо він не міг уявити ситуацію, що Сіріус та Реґулус будуть звалювати з дома окремо один від одного. Та і чим більше ключів, тим більше шансів, що вони потраплять не у ті руки.

Вальбурґа навряд чи дозволила б йому розмовляти з синами наодинці після тієї сварки, тому він придумав дещо краще, ніж просто таємно передати ключа комусь з племінників.

 

***

 

— Відчини негайно!

Реґулус почув приглушене шарпання дверей та шепіт брата, коли вже майже засинав, нарешті зручно вмостившість в ліжку. Він голосно зітхнув, але сповз з перини і відчинив двері.

— В нас хтось помер чи з чого такий поспіх? — сонно пробурмотів Реґулус.

— Якби ж то, — тихо розсміявся Сіріус, — але ні. Втім, в мене ще кращі новини. Хоча, з іншого боку, що може бути краще, якщо б матір зкопитилась…

— Припини, це занадто! — Реґулусу було соромно, але він ледве не засміявся.

Напевне, це багато каже про родину, якщо діти сміються з жартів про потенційну смерть їх матері.

— І навіщо ти притягнув це сюди? — Реґулус дивився, як брат залазить на його ліжко, тримаючи в руках модель парусного судна з срібними буквами, що складалися у горду назву «Хвилеріз». Дядько привіз це йому у подарунок.

— Я от довго думав, чого це Альф привіз мені іграшку, Реджі, — старший покрутив у руках корабля, — він же точно знає, що мені набридло колекціонувати ці модельки.

— Ну забув, буває, — Реґулус позіхнув.

— Ні, ні, не забув, братику, — Сіріус посміхнувся, — а от матір навряд чи пам’ятає, збираю я їх чи ні. І він саме тому подарував те, що б не привернуло б уваги!

— І що?

Сіріус покрутив кораблика у руках, шукаючи потрібну виступаючу детальку на палубі. З неголосним клацанням, нижня частина корабля відкрилася.

Реґулус нарешті зацікавився і ввалився на ліжко поряд з братом, чекаючи пояснень.

— Тут летиключ, Реджі, — тихо прошепотів Сіріус, — і записка.

Він протягнув братові.

«Я сподіваюсь ти зрозумів, як відкрити цю штуковину. Але якщо ти це читаєш, то напевно… В мене не було можливості пояснювати один на один, але я здогадуюсь, що вам не дуже радісно бути вдома. Я хочу, щоб ви знали, що я буду радий вам в мойому маєтку. Якщо щось критичне трапиться, то є місце, куди можна податися. Зберігай летиключ в надійному місці до часу, як він знадобиться.

З любов’ю, ваш дядько Альф»

Реґулус не поспішав казати щось.

— Ми можемо звалити звідси, ти розумієш? — прошепотів Сіріус.

— Ти можеш, так, — відповів молодший.

— Ми обидва можемо, — не погодився Сіріус.

— Дядько залишив летиключ тобі, Сі, тож він чекає тебе.

— Ти осліп? Він писав про нас обох, — хлопець тикнув пальцев в записку.

Реґулус промовчав, все ще не певний, що це так. Він обожнювава Сіріуса, але іноді йому здавалося, що весь світ обертається навколо брата, поки він сам живе у повільному темпі його тіні.

— В будь якому разі, мені треба йти, бо якщо Крітчер знову побачить пусту спальню вночі, то я просиджу замкнутий в ній цілий день, — сказав Сіріус, — сховай летиключ в себе.

— Чому це в мене?

— Бо в тебе у спальні матір та Крітчер не копирсаються у пошуках цигарок, — пирхкнув він.

Взявши невеличкий коробочок з летиключем і випроводивши брата, Реґулус попрямував до письмового стола. Хлопець запхнув його якнайдалі на одну з бокових полиць, де зазвичай складав зошити та книжки, які читав на даний момент.

Сіріус же відправився у свою спальню з пречудовим настроєм, не знаючи, що за декілька днів його чекає найбільша сварка в житті з матір’ю. В пориві люті, він демонстративно хлопне дверима дома, не взявши з собою нічого, окрім палички.

Про летиключ він згадає лише пізніше, як тільки трохи заспокоїться від прохолодного повітря на вулиці. Але Блек розуміє, що якщо повернеться, то більше не вийде з того дому взагалі, не варто навіть думати про змогу непомітно апарувати до дядька. Тому тієї ночі йому не залишиться нічого, як покинути Реґулуса на Гримо і піти до Джеймса Поттера.