I have two angels

Mitski – Liquid smooth 

AURORA – Home 

Stromae – L’enfer

Коли з останнім подихом помирає стара душа на самотньому ліжку, в шумному родильному будинку лунає крик новонародженого малюка.

Цей світ прогнив достатньо для того щоб всю планету забруднити в далекому майбутньому. 

Гнив він із самого початку, коли люди навчились говорити і до тепер.

Віри тепер немає, кохання майже не існує.

Тільки надію пізнають ті бідні прошарки, котрих тепер більшість.

Надія – квітка що ніяк не впаде зі стебла, пелюстками не упаде, не вкриє землю кров’ю.

Цей сморід гріхів доходить до самих небес, де ангели живуть. Вони – саме ті створіння покликані на зменшення бруду людей, щоб сморід не доходив до домівок чи щоб світ став трохи краще ? Це вже не сказати.

Бо кожен сам за себе вирішує, як і що.

Багато хто виграє цю долю, багато тих у кого крила стають сильнішими з кожною «чистою» людиною, яка на той світ попала. А деякі слабшають з кожною смертю наркомана чи вбивці, тих що не вдалося привести до початку очищення.

Це така собі гра, де виграш дістається складним шляхом, де болі багато отримуєш від своїх же людей. 

І гра ця нескінченна, так як люди ті ще створіння – існувати будуть довго, знайдуть способи як призвести до життя.

І гра ця з сильними суперниками, з тими що в самому Пеклі живуть, згорають там кожен день, на відміну від грішників з задоволенням, топляться в чорних водах гордині, уповаються кров’ю чужих – до вподоби то все. У них все простіше, програв – людей буде багато, ще одна грішна душа, котру спокусити на нові брудні справи не так вже складно і помста солодка, супернику віддячити – із задоволенням споглядати на той нікчемний образ біленького невинного вісника добра. До болі смішно. 

Вони знову у грі, суперники готові, дивляться на один одного, чекаючи від когось першого кроку. Демон посміхається, ніби передбачує про наступний програш ворога. А Янгол дивиться на нього насупивши брови, серйозним поглядом, що з відблиском занепокоєння – попереджує.

І Техьон не проти вирвати пару пір’їнок з цих прекрасних крил, що великими стали за часи їх протистояння. Техьону хочеться погратися з Хосоком ще раз, ще раз доказати нікчемність його спроб, навіть коли той виграє. 

А Хосок намагається бути сильним, знову, зберегти людське життя якнайдовше , при цьому не дати йому забруднити цей світ як інші роблять – робота не з легких. 

Вони стоять перед колискою маленького хлопчика, котрий зараз ніби щось відчуває – тягнеться ручками, прагне дістатися зацікавлених образів. 

– Цікаві ці людські створіння, ні крил, ні магії нема, нічого, що робить їх сильними, – Техьон усміхається, і хитає іграшку, що звисає над колискою. 

– Не чіпай його, – Хосок намагається прибрати чужу руку, та швидко свою відриває, бо занадто боляче.

– Маленьке янголятко забуло, – кривить рота – Хосок-і, на тебе не схоже, зроби ще раз, хочу подивитись як ти від болі впадеш…жалію лише про те, що це тебе не вб’є, – усмішка не пропадає, рот трохи більше відкривається – показує зуби і якщо міг би перекусив би ними ту тендітну шию. 

Хосок стер би це обличчя і усмішку знищив, якби була можливість доторкнутися без болю, що одразу вкриває шкіру і до крові небесної доходить, нагадує про приналежність ворога до темної сили, він поглинає з янгола усе святе, що було надано при народженні. 

– Так приємно потім дивитися, на твоє сумне обличчя, Хобі, – очі прикриває, щоб насолодитися роздратованістю янгола, через те що ім’я його змінює таким чином вже декілька століть, – приємно, дивитися як ти сльози свої збираєш від болі, коли це маленьке дитя помре від самого себе, тільки-но уяви, через років так 40, може навіть менше …

– Замовкни, чуєш ? Закрий рот, – Хосок хоч і з небес прийшов, та терпіти не взмозі: бере того за горло, незважаючи на біль у долоні – все багно, що у Техьона в душі зараз в цю руку впивається через дотик, – я не дозволю йому це зробити, тобі не дозволю.

Демон спиною тепер впирається у стіну, крила від того болять: чорняві пір’їнки падають на підлогу. І той самий момент горло горить, ніби прямо зараз спалахне небесним сяйвом, якщо б Техьон знав що таке страх, то прогнивша душа саме те б відчувала, бо цю агонію в якій демон перебуває, випромінює лише чужа рука – достатньо долоні для великої муки. 

– Заздрю твоїй надії, Хобі, – Техьон програє йому вже кілька поколінь, та сили достатньо щоб змінити позиції. 

Демон на своєму стоїть, теж кладе свою руку на чуже горло, стискає сильніше, притискає тіло до стіні, на своє колишнє місце, притискає ще сильніше, щоб боляче було не лише від дотику, щоб навіть у янгола синці лишились : 

– Моє миле янголя, ти навіть уявити собі не можеш скільки я можу терпіти постійні програші, щоб потім помстою насолодитися,– пальці проводять по білому волоссю, ніжно оминають небесне обличчя, проходять по нижній губі, де погляд зупиняється, – Гадаю саме час, –рука вертається до білих пасм, стискає між своїми пальцями, тягне угору – усміхається, хоч так він біль приносить. 

Хосок шипить і від чужої руки на волоссі, яка потім на німб переходить, проводить знову пальцями і від тієї що горло стискає, від того тіло горить судомою.

Все зупиняється, як тільки плач маля доходе до вух. Хлопчик ллє сльози не зрозуміло від чого, бо бачити він їх не повинен, але дитині від чогось не приємно. 

– Заспокой його, або…

– Або що ? Вб’єш дитину ? 

– Ну тебе я не взмозі, на жаль, його ж набагато простіше, – і знову та бісова усмішка. 

Хосок бере хлопчика на руки, намагається заспокоїти, трохи качає, щось під ніс собі співаючи. 

– Я тобі не дозволю вбити Чіміна.

– Мій ангел вже ім’я йому дав, кожного разу все краще, цій людині воно досить пасує. 

– Можеш нас залишити ?

– Не по правилам, Хосок-і, граєш, то я маю тебе слухатися ?

– Техьоне, просто залиш, дай мені побути з ним.

Демон зверхньо вдивляється в очі маляти, про себе згадавши – люди краси справжньої не мають: 

– Чим більше ти з ним, Хобі, тим гірше тобі буде в кінці, ви ангели цього не розумієте.  

– Техьоне, йди звідси я прошу тебе, він ще зовсім маленький.

– Поки що, мій ангелу, поки він маленький, поки в пелюшках спить, а потім, ти навіть не встигнеш очі розплющити як він розчарує тебе, – погляд припадає на Хосока, тримаючого у руках немовля.– Гра тільки-но почалась, маленьке янголятко.

Aurora – Home 

Gregory Douglas – Alibis 

Gregory Douglas – Crazy love

Туман припадає на місто, заполоняє усе довкола – людям нічого не видно. Так майже завжди: ніхто нічого не бачить, отже ніхто майже не знайомиться, радості не відчуває як і щастя, тому щось далі шукає, незважаючи на той туман. Тільки люди не туди дивляться, хоча про це вони дізнаються як тільки Богу душу віддають. А демонам то все приємно, і душу суху знеможену бачити, що з тіла такого самого виходить, і дивитися в очі суперникам, уповаючи на радощах теж приємно. 

Тільки янголи не здаються, все ще щось роблять, тому що робота, і без цього вони жити не можуть буквально, бо сил стане менше, і біль гарячий пізнають. З кожним добрим кроком трохи краще виходить, тому надія живе ще досі. 

 Деяким янголам напевно пощастило мати смертних, які як і вони– чуже життя намагаються зберегти.

Наприклад лікар, який за хворими доглядає – справжнє спасіння для ангелів, залишається тільки тримати той темп, щоб на іншу стежку не зійшли, оберігати, щоб гріхи, яких не мало з дитинства у кожного, не заполонили.

Маленький хлопчик грається з якоюсь незрозумілою, вигаданою ним же іграшкою, стрибаючи по землі, що ніякої родючості тепер немає, бігає довкола, сам щось собі каже під ніс, радіє незнано чому. 

– Діти, вони такі …дивні,– протягує демон, поправляючи чорні як смола крила, з яких одразу пір’їнки сиплються. 

– Ні, діти просто життю вміють радіти, бачити щось хороше, навіть крізь той туман, – вони сидять на великому дереві, напевно одне з останніх рослин в місті, спершись на віти, відхиляючи спини, – саме як .. 

– Як ви, ангели, – Техьон договорює за нього, з усмішкою дивиться на свою жертву, – цікаво, моє янголятко розуміє, що це ненадовго ?

– Я буду намагатися тримати це якомога довше.

– А потім, що, веселити будеш, співати пісні, казки розповідати, щоб не зламався ?

– Всі люди страждають і прогинаються, розділяючи розум на дві частини, просто деякі зі старого зламаного нове створюють, а деякі…

– А деякі просто час свій не витрачають, ангелу мій.

– Я не твій ангел, годі мене вже так називати, – Хосок дратується і Техьону з того радісно, до біса весело.

– А чий же, Чіміна ? – цей запитання, відповіді на яке демон і не потребує зовсім, але ж все ще випитує, собі на радість.

– Як раз йому я і належу, я його охоронець, я повинен створити безпеку.

– Дивуєш кожного разу мене, Хосок-і, такий сміливий, наче я тобі ті крила не відірву і того нещасного не зламаю, – в очах нічого, не можливо прочитати, демони ховають почуття, які напевно ще десь є, може ще не припали пилом, не змазались попелом, всередині стоять, і ніхто навіть не заглядає, бо не потрібно, для демонів це не є природньо.

– Та хоч спали мене вщент, я ж на небесах з’явлюсь знову. 

– А я говорив щось за смерть ? – Техьон ще більше розслабляється, відкидає голову на гілку, розкидає крила у боки, з яких продовжує пір’я сипатися, не боячись що хтось побаче, бо люди сліпі, не бачать щось через туман, а вгору голову підняти багато сили треба, – я лиш хочу твій біль, на твоєму обличчі, а також судоми твої неспинні побачити…ну знаєш маю свої бажання що до тебе, янголятко. 

І Хобі розуміє усе це, усвідомлює, навіть не сумно йому, злості майже нема, бо він ангел, а Техьон демон, все ж так просто. Так з кожною їхньою людиною, спочатку злість охоплює, бо янгол справедливості бажає, а тепер спокій, що на декілька років затягнеться, розуміє що Техьон суперником на все «життя» залишається, інших думок в нього просто не може бути, бо з Аду вийшов, де кожен день згорає.

Хлопчик кружляє навколо себе, розмахує стрічкою, мимоволі наступає ніжкою на неї, перечипається і падає на землю. Тепер аж до самого дерева чутно знайомий плач.

– Оо, вже натрапив на щось, тебе чекає.

Хосок одразу ж спускається, беручи до рук малюка, оглядається по сторонам наче хтось побачити може, цю дивну картину.

– Та заспокойся, вони – сліпі через свою ж похмурість, не побачать, – з усмішкою на вустах видає демон, повільно приземляючись.

– Справа в тому, що Чімін теж не повинен, але це чомусь на нього не діє, він навіть говорить з нами. 

– Не з нами а з тобою, Хобі.

– Так, тому що ти з ним навіть не спілкуєшся, – він все заспокоює хлопчика, тримає на руках, говорячи, що все добре.– Знаєш я думаю коли є нагода, коли ми вже зрозуміли, що він не звична людина, у нас є шанс пізнати їх ближче, щоб…

– Привести їх на добру стежку, прикрасити їхнє бісове життя квіточками і блискітками із казок про справжнє кохання, щоб захлинатися лайном було легше ?

– Можливо і так, можливо так і є як ти говориш, але це моя робота, ти сам розумієш мене як ніхто інший, я не думаю що ти насолоджуєшся цією посадою.

– Мені нема про що жалітися, а людські страждання тільки в радість, – мовить Техьон, уважно вдивляючись малюку в очі, намагаючись щось пізнати, наче ніколи людської сутності не знав.

– Ми говоримо про це с тобою з кожною новою людиною і кожен раз однаковий висновок, що ми один одного не зрозуміємо до кінця, усвідомлюючи лише те що це наша робота, – Хосок завжди намагався з ним говорити, навіть якщо суперники по життю, навіть коли хочеться вбити один одного, знищити повністю, час від часу вони втомлюються вести боротьбу – просто розмовляють, час витрачаючи, бо його багато і ще більше буде.

Малюк все ще рюмсає, мимоволі перебираючи в пальцях свою іграшку, та маленькі ручки не витримують, вона падає, приносячи тим самим нову дозу сліз і криків. 

Техьон усміхаючись протягує руку до землі, прагнучи дістати іграшку. 

– Не плач, Чімін-а, зараз Хосок хьон дістане тобі…

Тепер їхні руки торкаються несподівано, бо ніхто увагу на один одного не звертав і зараз болю немає, судом не викликає, а лише тепло відчувається, наче людське. Кожен швидко прибирає долонь і до цього розмова не доходить, ніхто більше про це не згадує.

Ангел обережно відпускає малюка, ставить його на землю, даючи йому ту саму іграшку зі стрічок зроблену.

Але тепер увага Чіміна захоплена чимось іншим: маленькі пальчики беруть ту саму чорняву пір’їнку, що на землі валяється. Крутить, дмухає, сміється від радості.

– Дивне створіння, – демон уважно розглядає свою майбутню жертву, зверхньо споглядає, розуміючи свою силу перед слабким хлопчиком. 

– Твої крила йому сподобалися, порухай ними, – Хосок уважно спостерігає за процесом гри маленької людини, в душі зазначає, що знову відпускати буде боляче.

Хосоку боляче завжди, кожного разу коли душа людського створіння залишає цей світ, особливо коли вмирає в муках, йому важко прощатися, він не знає як інші ангели працюють, бо розмови про це не повинні йтися, але янголу дуже боляче, споглядати останній видих і зараз коли він бачить нове, невинне життя – страшно від самої думки прощання. 

– Ми не вихователі у дитсадку, милий мій, я не збираюся…

– Тобі справді важко порухати цими розвалинами?

І Техьон рухає, виправляє гордо відкинувши голову угору, уважно дивлячись на небесне створіння, усмішки вже тої лукавої нема – янголу від цього на душі весело, тільки серйозне обличчя, трохи з образою, але все ще гордовито. 

Чорне пір’я сипиться – радість для дитини, а для неземних створінь ознака того, що сили демона краще не стають і тільки боляче робить.

Техьон продовжує вдивлятися в карі очі, він не прагне щось прочитати в них, чи дізнатися, демон ніби запитує: «Задоволений ? «

В душі Хосок і справді задоволений, утім його не тішить становище суперника, йому лиш подобається спостерігати за Чіміном, сміх якого лунає на все подвір’я. 

– Чімін-ааа, Чімін-а де ти ? – Мати ходить довкола туману, дивиться під ноги, хоче сина знайти. 

– Чімін-а, тобі треба до мами,– Хосок знає, що нікому вони не помітні, повертає маля, щоб до жінки прямувало.

Маленький хлопчик бере на пам’ять пір’їнку, непомітно для інших, повертається до матері. 

– Оммааа, – Чімін з посмішкою на вустах, протягує руки, хоче щоб на руки взяли.

– Синку, нам треба додому, – жінка обережно бере його до себе, навіть не відчуваючи на собі двох уважних поглядів.

– Вже вечоріє, доведи їх додому, Хосок-і, – Техьон проводжає людей подумки. Зараз в його словах немає того отруєного сарказму, тільки застерігає, просить без кольору в голосі, спокійно дивиться. 

Ангел здіймається з землі, розправляючи крила, білі сильні, в яких пір’я не випадають, здіймається угору.

Демон в той час йде до великого дерева і чорні одежини свої розтилає, що темні стрічки довгі мають, сідає на гілку, голову знову відкидає: 

– Я чекатиму на тебе тут, Хобі, – він знає, що небесне створіння чує, навіть з неба йому доноситься голос суперника, який з ним на все життя. – Я ж із тобою буду завжди, янголятко.

Sun Heat – Come and get it from me 

Пекло горить, червоніє, жаром опіки приносить, водою гарячою затоплюється і знову. 

Душі грішників задихаються і тонуть, не можуть втриматися. 

Техьон дивиться на це все без емоцій, їх і нема, не може бути тут. 

– Знову нові ? – спокійно мовить він, сидячи на скелі, майже в самій горі, де хвилі гарячого пекла, що б’ються об камінь не дістають. Душі покійників заринаються у ту розпечену воду, де їм купатися вічність прийдеться.

– Так, наші постаралися, – Юнґі щось з одягу прибирає, напевно попіл, що завжди буде в Аду існувати – замість повітря. 

– На відміну від тебе, Техьон-а, – Намджун вибирається на ту саму скалу, сарказмом підколює, але іншому демону той що зі слабкими крилами живе декілька поколінь – все одно, хоч облийте лайном він посміється вам в обличчя, бо така його природа – диявольська насолода. 

– Такі жалюгідні, правда, Намджун-а? – Юнґі ногою камінчик відкидає у розпечену воду.

У відповідь лише короткий сміх.

– Якими б вони не були, Юнґі, хоча б як жити обрати можуть.

– Їхніми бажаннями ми керуємо, Техьоне, хіба ні ?

– Так, але вони можуть суперечити , робити що навіть нам дивно стане, – демон шось пальцями чипляється за края своїх широких штанів, – вони проживають свої короткі дні самі, з родинами або на самоті як самі того хочуть, отримують задоволення, страждають, закохуються, за ними цікаво спостерігати, ці люди доживуть своє і підуть стежкою потойбіччя. Знаєте іноді мені здається, що саме ми тут жалюгідні…

– Це наша робота, Техьон - а, – Юнґі не розуміє його, прожив більше, але не усвідомлює, він демон, йому подобається це все, повинно подобатися, бо десь поряд з ним стоїть той, заради кого, ще маленьке чортеня спустило сотні душ в це озеро пекла, поки доролсішим не став. Можливо жалюгідні, але дивлячись для кого.

– Це так говорить твоя свідомість, що молоком і дитячим милом пропахла, чи крила, які ти підняти нормально не можеш? – Намджун для себе усвідомлює – рацію має, у самого суперник зробити вдих не може від страху перед демоном, тому словами такими кидається, бо так виховали, так всі говорять.

– Думаю тобі час, хьоне, – Техьон дивиться на неіснуючий годинник на руці, – янгол твій, вже без тебе засумував.

Намджун повільно підіймається, розправляючи великі крила, сарказмом німим друга ображає, прямує далі.

– Намджуне, я з тобою, – Юнґі майже спотикається, смішно виглядає, старший, а за цим хлопцем бігає. 

– Залишайся тут, хьоне, це моя справа, лізти тобі не варто, – він грубим не боїться бути, навіть для старших, бо це Пекло, правил немає, а якщо існують – демон їх не бачить, через пальці пропускає. Здіймається, летить вже далеко.

Юнґі насупив брови, сумним поглядом проводжаючи.

– Ми не здібні до кохання, пам’ятаєш, лиш уповання пристрастю, така, що через ніч пропадає? – Техьон спиною до демона, в очі не дивиться, але посміхається ніби знає вираз обличчя.

– Що ти …

– Ти б не бігав за ним, а то ще сміятися будуть.

А Юнґі буде бігти, поки ноги до крові не зітре, а якщо таке станеться, на крила здійметься. Можливо кохання нема, але демонам ніколи і не пізнати, що воно. Бо не для того створені, не для того існують. 

– Техьон-а, не грай з вогнем, а то підбирати свої кістки будеш поблизу кладовища, – Юнґі, мимоволі, стискає кулаки.

– Це Ти не грай, хьоне, з Намджуном, хочеш крила обпалити, чи в прірву впасти ?

Демон нічого у відповідь не говорить, взлітає угору, різко вниз спускається, прямо до води гарячої, де душі тонуть кожного дня.

Він би зруйнував усе, Пекло і Рай, Землю перевернув би, якби сили достатньо було. Юнґі не прихильник анархії, Юнґі просто кохати хоче.

У нього цю можливість з м’ясом відірвали. От така нещасна душа, якщо вона взагалі у диявола є. Смішно до болі в животі, смішно, що аж втопитися хочеться. І ненависть, що так характерна, сильним вогнищем розкриває ребра з середини. Демон хапає першу душу грішника, що перед червоними очами бачить, пальці стискає на горлі від злості. Душа наче плавиться в руках, Юнґі чужу голову заринає в ту мертву воду – дивиться на муки, котрі людськими вже не являються, бо плавати ця душа вічно буде, гріхи на жаль не вдасться змити.

Не пощастило усім в цьому світі і навіть в потойбіччі, демони також до попелу кістками спалахують кожного дня, але ж, яка прикрість – ніяк не догорять.

Для щастя причини тут немає, тобто самого відчуття не існує. Не повинно і це правильно. 

Робота є така. Контракт з народження підписан.

– А сам, нічого не хочеш сказати, гнила наша душе ? – підколює старший в саме серце, загинає край залізного дроту, втикає прям у той самий орган, котрий демонам не властивий.

– Що маєш на увазі?

– Та годі тобі, Техьон-а, ти страждаєш заради цього ангела, щоб що ?

– Помста, я жадаю занадто солодкої помсти, тому слід терпіти.

Юнґі сміється, розкриває рот з білими зубами, настільки чистими, наче ті чужі шиї не розривали.

– Техьон-а, будь ласка не сміши, – заливається сміхом, – ти страждаєш, маленький, терпиш усе це, боїшся боляче дитинці зробити, Хосока боїшся…

– Не треба так, Хьоне, – злий, погляд налитий чорнотою, ця смола розливається по очам настільки густо, що навіть білків не видно, – Намджун має рацію, годі лізти у чужі справи, думаєш коли старше так право на те є ?

– Ми демони, Техьон-а, прав в нас немає, тільки обов’язки, – Юнґі глибоко розжарене повітря вдихає, – все одно, колись будеш летіти…впадеш від втрати сил, тебе ніхто не спасе, залишишся ось так між світами, не в Небеса, не в Пекло.

– Це ти мене повчаєш, Юнґі- Хьоне, сам то небагато сили маєш.

– Я маю здатність до того, що вам молодшим ще століттями вчитися: зберігаю баланс між своїми і свого янгола справами.

– Тому я останнім часом мертвих твоїх людей не бачу, – хмикає Техьон, наче кудись вдивляючись, а в реальності з поглядом старшого не хоче зустрітися.

– Просто повір, життя в моїх не казка, – усміхається Юнґі, дивиться на свої руки, хоче щось прочитати, вгадати де лінія життя, що стерта для очей, а лінія кохання…демони не знають що воно таке, їх такому не вчили, запаху і смаку в кохання нема, щоб зрозуміти.

Chance Pena – in my room 

Aqualung –Cold

Billie Eilish – all the good girls go to hell

Місяць про себе нагадує: сяйво крізь вікно дитячої кімнати пропускає. 

Маленький Чімін не засне, йти до батьків після чергової сімейної сварки бажання нема. 

Хлопчик ковдрою закривається, щоб сяйво очі не сліпило. 

Не допомагає, сну немає, повітря ранньої весни – прохолодне оминає ліжко, змушує ще більше ковдрою вкритися. 

Несподівано вікно відкривається, видніється біле крило.

– Хосок - хьоне!

– Тихо, – старший шипить, приставляючи вказівний палець до губ – просить тихіше бути.

Ліжечко малюка достатньо велике, щоб янгол зміг сісти, відхливши назад спину.

– Я сам не можу спати, мені кошмари сняться, мені страшно, Хьоне, – по щоках Чіміна ллються крихітні сльози , ручки маленькі прагнуть витерти.

– Я з тобою Чіміне, завжди буду з тобою, навіть коли не бачиш – я захищаю тебе.

– Уві сні..уві сні ти мене не захистив, Хосоку, – маля котрому тільки нещодавно три роки виповнилося плаче тихенько, скиглить, всім тілом в обійми янгола закривається. 

Він маленький, як всі були до нього люди, але ні з ким не зрівняєш, ні за що і в перший раз ось так. 

– Цього більше не буде, обіцяю, Чімін-а, – цілує у лоб, вкриває знову ковдрою, вмощується десь біля дитини, крилами від прохолоди прикриває. 

Небесне створіння кімнату оглядає, поглядом зупиняючись на стрічках.

В тому кутку, там на полицях – багато стрічок різного кольору. Встигає згадати як учора Пак Чімін танцював: стрибав що є сил, стрічки розплутучи, вони ніжно по повітрю пливуть з кожним рухом дитини. І тихо так – малюк заснув, солодкими позіханням слух обвиває, тільки чужі вже сльози ллються, в камінчики кришталеві перетворюються, бо так янголи були створені. І сумно

Душа болить і плаче

Крилами білими не прикритися 

Чужими долонями очі собі не закрити 

Янгол жити вічно буде, а ця дитина помре…

Тиша закінчується коли перший шурхіт чути стало. Хосок повертає різко голову в сторону вікна, насупивши брови, дивиться. 

– Тшшш…тихіше, янголятко, це я, – Техьон жити не може ні без сарказму, ні без усмішки на вустах – так Хосоку здається, – заснуло наше маля ? – Запитання відповіді не потребує, бо легке хропіння чути як тільки в кімнату зайдеш.

– Він втомився, – янгол навіть не прагне крила підіймати, котрі зараз Пака прикривають, тепер вже від демона.

– Не сміши мене, Хобі, зараз сенсу немає, постраждає потім, тільки почекати треба,– демон знає, що ріже цим ангелу усе тіло, ось так надрізає, вирізає нутрощі і серце з ними також, ніби собі залишити хоче.

– Йому сняться кошмари, Техьоне, – погляд незвично злий для того хто на небесах живе, Хосок знає все, встиг вивчити, все «життя» уроки отримує, – нічого сказати не хочеш ?

– Ти і там – у снах його захищати будеш, раніше такого не було, Хобі, ця малявка в душу залізла ? – демону весело, гра буде ще краще ніж здавалося, помста буде ще солодша, ще більше цукру від спраги одержить, – скільки років тримався, Хьоне, серце своє святе не відкривав, а на похованнях плакав, не витримував все одно, так що ж зараз сталося, втомився, чи крила біленькі більше не тримають, а ?

Демон ще ближче підходить, довгими пальцями по рукаву сорочки святого проходить, плечі оминає, волосся білого торкається, німб золотий зачіпає і не боляче, дивно, що шкіра не горить. Минулий раз ніхто більше не згадував, бажання не було. Ця дитина цікава, навіть для диявола, з нею все дивне, навіть зараз відбувається щось не те, те чого бути не повинно.

Руки не пече, болі немає – наче і не суперники взагалі. 

Хосок зуби стискає міцно, щоб всю дитячу кімнату, несподівано, не знести разом з цим створінням. Терпить, бо Чіміна треба захищати, він же обіцяв, Отже, повинен зобов’язання виконувати. Крила не прибирає все ще, позу не змінює – боїться поворухнутися, щоб малюк не прокинувся.

– Нащо ти прийшов, Техьон-а, з мене познущатися, з моїх відчуттів, яких ти ніколи не пізнаєш?

– Тиснеш на слабке ? Думаєш, що саме туди удар направляєш, Хосок-і ? – голову ще нижче нахиляє, прямо біля вуха чужого – як любить робити завжди, бо суперник губиться одразу, – в мене слабких місць немає, милий мій, – шепоче, гарячим подихом вухо опалює.

– Навіть ось так, та ? – янгол відставати не збирається, рукою за слабке крило хапає, до низу нахиляє, вириває пір’їнки чорні – сил багато не треба, самі падають.

А тут вже боляче, настільки, що судомою викручує, так що Техьон скиглить, шипить від злості, ще більше ангела ненавидить.

– Я зламаю тобі все, – знову шепіт, тільки тепер від болі , – і крила і життя, Хосок-і. 

Янгол не боїться, бо не раз чує, бо святим створеним, щоб такі слова чути – народжений. 

Так завжди, так завжди буде. Ця постійна боротьба існуватиме вічно, нічого не зробити, тому тільки усмішка у відповідь – солодка, весела. У нього вчиться, у демона уроки життя забирає –Янгол.

– Ухти, Хобі – протягує кожну літеру, – насиллям насолоджуєшся, вас такому хіба вчили ? –Керівництво буде невдоволене, – сарказм його, з самого початку історіі для нього створений.

– Приємно, лиш тільки, коли тобі боляче, – брехня, насолоди від такого Хосок не отримує, фізично просто не може, така ось свята мораль.

– Брехати вас теж вчили, Хобі ? – Техьон все ще стоїть, шепоче у відповідь, незважаючи на біль, бо він став не від’ємною його частиною за цей час.

– У тебе навчився, – демону приємно, до кісток пронизує насолода, але сам розуміє, що янгол грається, саме як він, як він шахи ставить у цій безглуздій грі. 

– Зверхність тобі не личить, янголятко, – годі вже цієї комедії, вона всім набридла, ні, правда, абсолютно всім, кожен страждає, щоб свою мету завершити, з кожною людиною і все більше страждає. 

Кожний ангел і демон кожний. 

Б’ються то за справедливість, то за власні бажання, а центр людина.

Але сенс залишається, для кожного своя причина робити те що відбувається, тільки центр для себе ніхто не змінює, бо всесвіт не дозволить.

– Боїшся, що мені вдасться виграти, Хосоку? – Техьон вже на коліна опускається, тому що дуже болить, не від того що ангел поруч, а від того що просто слабкість наздоганяє час від часу – перед іншими принижує.

Хобі губиться, бо такого ніколи не було, демону погано, він слабшає кожен раз коли ангел про Чіміна турбується, Техьон просто дістатися до дитини не може, навіть зараз, Хосок захищає. Демон зробив би все можливе, щоб у малюка дитинства не було, але терпить, чекає нагоди, от тільки заради кого?

– Техьоне, будь ласка, встань, – і він його благає, бо це неправильно, так не можна, боротьба тривати повинна, ангел не хоче, щоб суперник здавався. Ангел не хоче, щоб демон здавався.

До біса складно, голова вже переповнена постійними думками, котрі полишити не можуть. У кожного забита, тільки кожен по різному лікується. 

Техьону зараз до біса жахливо, бо зв’язок з людиною міцніший за всі, що ці створіння відчували. Демон не може на нього впливати через Хосока, який теж свою роботу виконує.

– Хосок-аа,– протягує з просоння Чімін, – дай мені руку..я так не засну, Хьоне, – маля просить.

Хобі складно, було складно все життя, а тут ще гірше. Він швидко бере маленьку долоню в свою, накриває, пальцями гладить, а крилом до себе демона приближує, притримуючи спину. Зараз йому хочеться щоб то жарт був, ще один несмішний для янгола жарт, але Техьон тою спиною віхдиляється на біле пір’я підставлене, повітря з легень важко випускає, на підлозі сидячи. 

Рука все ще тримає маленькі пальчики, інша обличчя диявола торкається.

Через контраст відчуттів кисню не вистачає, навіть для святого.

– Техьон-а, будь ласка, подивись на мене, – рукою підборіддя легенько задирає до себе.

А у демона судоми пронизують тіло, кожен з них усвідомлює, що він зробити потрібен – дитині боляче. 

І можливо не своїми руками, не словами сказати, просто направити в потрібний напрямок.

– Дияволе, – шипить через стиснуті зуби, – Хосок-і, ти ще поплатишся, – краще вже так, ніж споглядати в очі святого.

Янгол це знає і смішно стає, навіть маленька посмішка на обличчі з’являється.

Авжеж він усвідомлює, знає що можливо навіть завтра той йому ребра зламає – зростуться кістки, серце виб’є з тіла – виросте ще одне. Утім чути такі слова було необхідно, значить суперник не здається і боротьбу бажає кожен.

Тільки Чімін спить скрутившись клубочком, біля спини ангела, за руку тримаючи, тихо хропить.

– Хосоку ? – повільно голову підіймає демон, очами хитрими дивиться з підлоба.

– Що ?

– Я тебе ненавиджу, – не гнів, не злість, а просто факт, зрозумілий кожному на небесах, у пеклі.

– Значить з тобою все більш менш нормально, Техьон-а, – янгол мовить це і одночасно хлопчика притягує поближче, долоньку маленьку передає демону – наче з глузду з’їхав, – просто потримай, – Хобі ніколи не давав йому цієї можливості доторкнутися до Чіміна за три роки. Вимоги різні, але умови однакові – кожен повинен виконувати.

Пальці Техьона довгі, худі, обережно беруть в обійми чужу ручку, трохи стискають. Приємно, демону приємно.

Дивно що за декілька століть праці відбулась така подія – можеш зі своєю людиною говорити в реальності, торкатися і відчувати.

Рідко це і складно одночасно.

Хосок крило повністю відкриває, де маленький Пак спить: дає споглядати, зором по обличчю пройтися. Чіміна торкається двоє різних рук, та він обидві тримає, від жодної не відмовляється. А Техьону набагато легше стає.

– Чому все так, чому ми боремося до крові і вибитих кісток, в мирі не живемо ? – янгол зітхає тихо, сидячи на краю дитячого ліжечка.

– Через нього, – голову в сторону маляти повертає, – а інакше не можна, Хосок-і, моя та твоя перемога має різне значення, але ціна майже однакова, – демон задумується, – нам – дітям пекла, ребра до м’яса роздробити в радість.

The Lumineers – Ophelia

Hozier – Would That I

Чімін росте, а з ним і приближення до дорослого життя і хоч шестирічна дитина стрибає та падає, на маленькі коліна, дряпаючи їх до крові – ще недостатньо доросла для розуміння цього складного світу, Техьон на тому дереві сидить, спостерігає, зацікавлено вдивляється в людські емоції, як з кожним робить, щоб добре зрозуміти душу, що вона відчуває, де саме боляче і куди треба тиснути сильніше, щоб ще гірше стало – так його вчили.

Хлопчик встає не зважаючи на рани, продовжує робити дивні рухи, щось під ніс собі співати і падає знову – на цей раз сильніше, що тепер по маленьких щоках катяться струмочки сліз.

– Людські діти…такі слабкі, – з відразою говорить демон, спускаючись донизу.

Чімін піднімає погляд угору, шмаркає носом, витирає ті сльози з очей. До нього один з найгірших істот цього світу здавалося б прямує, але хлопчик продовжує дивитися на нього як на щось нормальне, те що кожен день бачить. І правда, з дитинства він його пам’ятає, не досить приємного, пихатого, грубого, але цей демон його чомусь цікавить і Чімін би завів з ним розмову, якби Техьон не пропадав кожного слушного моменту.

– Привіт, Техьон-а, – маленький хлопчик все ще плаче, утім долоні стараються якомога більше прибрати сліз на обличчі.

– Я дозволяв тобі мене так називати ? – Демон ніяк не звикне, що страху не викликає і тут справа не в нестачі сили, просто хлопчик не відчуває нічого поганого поряд з ним.

– Але ж по іншому тебе ніяк не назвеш, ти навіть не пропонував інших варіантів, Техьон-а. – Чімін протирає пальчиками коліна, наче це біль прибере. 

– Що ти в біса робиш ? – Демон зло дивиться на дитину, прибирає його руки, бо людські створіння настільки слабкі, що якась інфекція може причепитись, це звісно смішно, але краще він допоможе малюку, аніж буде спостерігати як батьки намагаються щось покращити в стані здоров’я їхньої дитини. Техьон не знає звідки думки такі беруться і нащо вони його голову заполонили.

 – Не чіпай руками, дитино, бруд не повинен попасти в твою кров, запам’ятайте це.

Місто майбутнього, можливо виглядає не так як люди в самому минулому уявляли: фонтани, що були створені для краси різних геометричних форм, побудовані в одному з парків – розвалили, інші джерела води теж в ненайкращому стані, тому сюди ніхто не ходить – спостерігати немає за чим, окрім Чіміна, якого завжди знайдуть ті самі «друзі», яких на його думку в інших дітей не існує. Техьону вдається знайти якийсь маленький фонтан для пиття, він набирає в долоні воду і швидко чужі коліна промиває, так обережно, наче не демон і не з Пекла вийшов.

– Не плач, Чіміне, не плач, зітри ці сльози вже нарешті, – дитячий плач його дратує, до неможливості бісить, він довгими пальцями грубо струмочки ці стирає, – ти будеш так завжди плакати, коли боляче ? 

– Я…

– Так, Техьоне, він буде плакати, якщо боляче, бо сльози для цього створені, Чімін-а. – Хосок розправляє великі крила, спускаючись донизу, обіймає хлопчика.

– Хьоне…не можу сказати що радий тебе бачити, я одне хочу спитати, чому ти своїх обов’язків не виконуєш ?

– Протирати коліна дітям? Техьон-а, тикни мені пальцем у кодекс, скажи що там таке записано, – ангел обережно Пака на руки бере, ніжно витирає обличчя, турботливо спогляда, – Я бачу ти сам гарно впорався, ти точно демон ? Чи вищі сили щось переплутали ? 

– Айщ.. в мене немає бажання з тобою спілкуватися, Хьоне, – сьогодні у Техьона відібрали гарний настрій, точніше він сам, турбота – це не те що дияволу пасує, а демону взагалі то дуже заважає.

Він намагається різко взлетіти, але крила покриває судома, знову, та сама, тепер він стримує свій голос, щоб боязким криком не вийшов з горла, хватається за чорне пір’я.

Хосок натомість, бачить птаха, не позбавленого сили, ні, він просто підбив свої крила, стомився на мить, тому ангел опускає Чіміна на найближчу лаву, запевняє, що все добре буде. Йде до суперника свого, який на все життя їхнє безмежне з ним залишиться.

– Техьоне, подивись на мене, – знову так само обережно підходить, руками поки не чіпає, бо знає що це створіння хоч літати неповністю може, але має змогу спалити це місто вщент. 

– Янголятко, відійди від мене, поки я тебе своїми руками не придушив, – він злий, страшно, до болі в кістках, до запоморочення, собі під ніс шепоче.

– Не задушиш, не мрій, – маленька посмішка на обличчі, Хобі кожного разу дивується, як демон через помсту свою живе далі, хоча вибору в нього не залишається, – дивись на мене, Техьоне, підніми очі і споглядай, – Хосок буде з ним суворий, якщо це потрібно, якщо потрібно захистити Чіміна або навіть Техьона від самого себе.

І він піднімає погляд, вдивляється у карі очі, не такі як у нього, у демона вони политі чорним морем, залиті повністю – зіниць не видно, у Хобі вони дійсно карі – наче мед переливається на заході сонця. 

Дияволу справді складно вкласти всі думки в собі, щоб не зійти з розуму.

Ангел вже хоче торкнутися його руки, утім Техьон не її прибирає, від чого кожен собі маленький опік залишає.

– Вже забувся, Хосок-і ? 

– ..звісно, тут повинен бути Чімін, щоб ми могли торкнути..

– Ми не можемо, хоч з Чіміном, хоч без нього, Хьоне, нам не можна, стосунки можливі, можливо навіть дружба, янголятко, але не в нашому випадку, ми розтрощемо його свідомость і змагання перетворяться в ніщо – Техьон наче анархію представляє, але це не зовсім так, закон кожен повинен знати, будь ти ангелом або демоном – покарання дістанеш. І це навіть не їхні небесні писані закони, це покарання дістається не вищими силами, ти просто сам себе катуєш. 

Можливо Техьон вже його отримав.

– Я розумію, що з ним нам не боляче, Хобі, – він все ще з важким диханням мовить, бо важко навіть плечі підняти, тому складно отруйний сарказм пускати, – але не дозволяй…,– «не дозволяй мені хотіти тебе торкнутися» зло цього не вимовить, ніколи не посміє, – не дозволяй собі цього, ти старший, ти ангел, ти тут повинен рамки виставляти.

– Я хочу допомогти.

– Ось там сидить той кому потрібна твоя допомога до кінця його життя, Хосоку, – довгими пальцями показує на маленького хлопчика, який весь цей час грався з якимись комахами, що повзли по асфальту, мимоволі споглядаючи на старших, – ми і так порушуємо правила, хоча це і не зовсім так, це складно, Хобі, скоро Чімін стане дорослим і нам треба триматися від нього подалі.

– Я зрозумів, Техьоне, – і що з тобою, Хобі, який з тебе янгол охоронець врешті решт, якщо маля зараз без нагляду.

А Хосок сам себе втрачає зараз, думки з’їдають його зсередини, не даючи старанно роботу виконувати.

Зв’язок між ними був завжди, як ангела з демоном. Тільки непрямий, вони гралися, кидаючись образами, вдаряли одне одного час від часу, утім це як у всіх.

Чімін – це не як у всіх, це не просто людина, це створіння, яке має змогу їх бачити, та тендітна лінія яка їх прямо з’єднує і від того боляче, усім втрьох.

– Йди до нього, Хьоне, – демон все ще важко дихає, але янгол йому не допоможе, а той хто сидить на тій лавочці і стурбовано дивиться на старший – можливо.

Хосок кидає останній погляд на Техьона і прямує до дитини, напевно вже достатньо дорослої, щоб щось зрозуміти.

Він присідає навпроти Чіміна, щоб зрівняти погляди: 

– Зараз ми підемо до Техьона, дай йому свою руку, добре ? 

Малюк злякано дивиться ангелу в очі, боїться, що з демоном щось станеться, можливо Пак ще не повністю усвідомлює хто вони. Лише знає, що ангели, обидва, тільки от Техьон неправильний янгол ? Можливо він погано себе поводив, тому святі сили дали йому таку долю? Але якщо хлопчик може допомогти, то він неодмінно це зробить, бо щиро віддавати, не просячи нічого у відповідь – великий дар, який не кожен може в собі зберегти, так говорить мама.

Пак бере за руку Хосока, повільно ідучи до демона. Зараз йому страшно, тому що Техьону погано, він виглядає дуже втомлений, Чімін переживає, що не зможе допомогти. 

– Ти знущаєшся з мене, Хосок-і? – демон все ще дихає слабо, повільно здіймаючи грудну клітку. Техьон попередив про закони, хоч це не їх ситуація – Хосок не слухається, не кожний день таке трапляється.

Хобі мовчить, лише дає змогу хлопчику піти і взятися за руки.

Людська енергія вливається у свідомість, дозволяє себе забирати, Техьону легше, в його руці сховались маленькі пальчики і він лише биття серця чужого чує – добре, але неправильно.

Янгол уважно за цим спостерігає, дивиться спочатку на демона, потім на Пака – намагається контролювати процес.

– Синку ! – звідкись лунає голос мами.

– Йди Чімін-а, тобі час, – Хосок забирає чужу руку, повертає хлопчика обличчям до матері.

– Але ж, Хо..

– І справді, тобі час, дитино, йди вже, – Техьон голосно видихає, наче з полегшенням.

Чімін залишає їх двох, а сам іде до жінки, з провиною дивиться їй у очі.

– Синку, ти ж добре грався з дітьми саду, чому тебе тягне сюди ? Невже тобі не хочеться провести час зі своїми друзями ?

– Але в мене є свої…– малюк говорить ці слова занадто тихо, тому мати не чує.

– Як ти, Те ? 

– Тобі цікаво знати ? Чому ви всі такі добрі, ангели ? Та побажай мені смерті врешті решт. 

– Ми з тобою один одного ніколи не зрозуміємо, Техьон-а, – він повторює свої слова, – але від моєї допомоги не відвертайся.

– Мені не слід її приймати від дитини, Хобі, – маленька усмішка, – я не дам нічого хорошого у відповідь.

– Сьогодні ти йому допоміг.

– А завтра я спробую втопити його в озері, – сміється демон, – заспокойся, янголятко, це лише жарт, поки що, я відчував твій захист, навіть коли тримав його за руку, ти став сильніше за цей час.

– Думаю ти єдиний демон, який може сказати такі слова.

– Настане час, Хосоку, коли ці слова, казатимеш ти, – він піднімає чорні крила до гори, взмахує, направляючись у потрібний напрямок.

Янгол спокійно вдивляється у карі очі, а потім на асфальт, де розкидані маленькі пір’їнки.

Tom Odell– Can’t pretend  

Billie Eilish – Bury a friend 

Jann – Gladiator

Call me Karizma – Nails

Сморід – відчувається різкий запах цигарок, дешевого алкоголю, чиїхось випорожнень і ще деяке лайно. Земля виснажилась, до останньої краплини люди випили усе, захлинулися тепер у своїй крові і, маючи невелику кількість собі подібних у цьому світі, продовжують ґвалтувати далі, а демони ? Це їхня радість назавжди.

Це навіть не Пекло, а околиці одного з міст країни, маленьке містечко, котре майже не змінилося, тільки от потрощене, пережило багато революцій і крові людської скуштувало вдосталь. Людство хоч і штучні мізки створило, але розуму не додалося. Вони складні ці люди, ніхто їх не зрозуміє, можливо вони просто тупі, а розумними прикидаються. 

 – Можливо, треба було увімкнути мізки і створити на кшталт тесту перед народженням дитини, щоб вчасно зробити аборт і якийсь покидьок не родився, ті ж самі диктатори наприклад, – говорить Юнґі, дихаючи вже холодним повітрям. 

 – Ти позбавляєш нас нагороди, Хьоне, – Намджун підіймає угору брови, зацікавлено мовить.

 – Вибач, але навіть вони мені смердять, знаєш настільки лайном віддає, що я не витримую, просто …

 – Давай без подробиць.

 Перед очами постає картина, як якийсь чоловік вбиває свою жертву, чи за нову дозу, чи просто з глузду з’їхав не зрозуміло. Демонам причина і не потрібна, їм і так прекрасно.

 – Роки йдуть, змінюються століття, а людьми все ще так легко маніпулювати, – Юнґі усміхається, поправляє однією рукою руде волосся.

 Десь біля старих домівок, де людські створіння не живуть вже, труп лежить, ще теплий, свіжою кров’ю пахне. А Юнґі нудить, незнано чи від мертвого тіла, чи від того бруду, що в душах цих земних знаходиться. Старший цього не показує, не хоче впасти обличчям у той самий бруд, чомусь перед Намджуном треба себе сильного показувати, якщо сила звісно є.

Вітер повиває холодом, Юнґі рухає крилами, руками, щоб тепло швидше надійшло – не Пекло, не гаряче, кров тут не кипить. 

А Намджун стоїть гордо голову підіймає, ні єдиний м’яз на обличчі не рушить.

– Цікаво, через який час він цей світ покине ? – пальцем вказує на вбивцю, який стоїть щось намагається мертвому сказати.

– Недовго буде страждати, душа в нього занадто слабка щоб за тіло триматися, – видихає разом з осінніми заморозками. – Якщо ще одного не вб’є.

– І навіщо це все, Хьоне, чому вони такі…

– Нікчемні? Так можливо..не всі, Джун-а, ми просто їх такими зробили, нащо вбивають ? Є тільки два варіанти, або хочуть захистити те що серцю дороге, при цьому у здорову глузді залишаючись, або ж розуму позбавляються немаючи ніщо, і від того так тяжко – все всередині слабшає.

– Спостерігати за цим доволі приємно – говорить молодший, дивлячись на з’їхавшого дахом чоловіка.

– Над чужою вже зробленою роботою ? Ти лінивий, Намджуне, сам то не хочеш своєю справою зайнятися,– Юнґі усміхається над ним, так би мовити привілеї старшого використовує, хоча б щось, щоб цього демона на місце поставити.

– Не смій сумніватися в мені, Хьоне, а то мені це набридне, – Намджун повертається і прямо в його очі дивиться, оцінює риси обличчя, по губах проходиться поглядом, по щоках, що достатньо м’які – для демона не прийнято і вигляд як малої дитини, хоча всередині як і у кожного з них горить вогнище ненависті, до всього, буквально.

– А що ти зробиш ?– Слова ці Юнґі смакує, язиком облизуючи верхню губу, як мед тягне. Він буде наносити удари, точнісінько як Джун йому, кохати ж маленький демон не може, точніше не повинен.

Юнґі вдивляється в чужі очі, туман – 

нічого не видно, ті потаємні секрети не розколиш, немає чим, пропхатися всередину не вдасться. 

Намджун роздирає йому губи, язик той дратуючий кусає, до біса що він молодший, йому все одно. В нього є ціль: усмішку цю стерти вщент, спалити на вогні, напевно на тому, що всередині горить. 

Джун грубо нижню губу відтягує, вгризається, смакує чужу кров, темну, багряну. Солодко – як карамель на смак. А рудий демон грається, то поверне язик не туди, не в той напрямок заведе, заховає за зубами. Намджун розриває поцілунок, через що тоненька ниточка слюни, котра вже темно-червоного кольору тягнеться.

Юнґі наче на нервах його грає, ніби це не його вуста роздирали в кашу – ту тоненьку нитку язиком збирає.

– І це все, Джун-а?– збито дихає старший.

– Не переживай, Юнґі-я, в мене достатньо таких іграшок, я залишаю солодке на останок. 

Рудий все ще усміхається, втопив би того демона в своєму болоті, якби вони мали можливість здохнути.

Намджун крила великі розкриває, піднімається у небо – його жертва чекає.

Усмішка старшого з обличчя не пропадає тільки по ній чорні сльози ллються.

Великий гнів охоплює разом з розпачем перемішуючись. Іграшка, просто іграшка, а Намджун вперте маля, думає що може все. 

Юнґі видихає холодне повітря, опускається на землю, перетворюючись в звичайну людину без крил, яку тепер бачать інші. Ходе по вулиці, по тій що ніби ще людська, заповнена соціумом, таким же сірим, як той мокрий від дощу асфальт. І все таке нача і не людське зовсім, хоча Пеклом це місце теж не назвеш – занадто сильно смердить.

Він заходить в один з притонів, зверхньо дивитися на «товар», обирає, чекає на місці.

Рудий домінувати не любить – не його справа, тому дозволяє майже все. В кімнаті не дуже чисто і пахне якимись незрозумілими парфумами, від яких трохи нудить, але він не зважає.

Хлопець, той що перед ним стоїть, майже голий, з чорнявим волоссям, має декілька тату на худому тілі, котре покрите синцями і порізами. Не Намджун, не схож і добре, сьогодні це його іграшка, забав буде багато.

Юнґі не бачить демона який за цією іграшкою особисто наглядає, на даний момент йому і не потрібно.

– Я..– хлопець намагається щось сказати, та старший не дає.

– Давай без прилюдій, добре ? Просто підійди вже, не дрожи як листок на вітру, виконуй свою роботу.

Багато штор в кімнаті: багряні, чорні, яскраво-червоні. Наче це якусь романтику придає. Кохання – його немає, тут ним буквально і не пахне, тільки смердить похіттю. Юнґі подобається ? 

Його іграшка обережно підходить, обводить руками одяг: дорога тканина – шовк мабуть, чорний із срібними візерунками вишитий. Молоді пальці тендітно стягують кожен елемент, намагаючись не пошкодити.

– Розірви, – спокійно, не вагаючись.

– Але..

– Тобі кажуть рвати, ти не чуєш ? – дратує, його і справді все дратує. 

Чужі руки розривають той ніжний шовк.

І в думках: » дивись, Джун-а, це ТИ моє серце гниле руйнуєш кожен день, малий покидьку»

Шматки тканини тепер валяються по всій цій кімнаті, а сам Юнґі нічим не прикритий. Демон ідеальне тіло має, без подряпин, без синців, тільки молочна шкіра, ніжна на дотик, приємна на смак.

Авжеж він чистий назовні, всередині ж там сміттєзвалище, насправді воно жахливо смердить, просто не всі відчувають.

Чужі губи цілують Юнґі, не рвуть, не куштують крові – дратує, утім і добре, бо кров його тільки для Намджуна, тільки він її може пити в необмеженій кількості, рудий навіть хотів би сподіватися, що той захлинеться, але ж це тільки забава, на жаль. 

Його ребра стискають чужі руки – не Намджуна, і відбитки ставлять не ті що треба. Проникає не той, не тому тіло своє віддає. Смішно це все. Юнґі не свята сопля з небес, яке ще в біса тіло? Ви про те яке зараз в ліжко вбивають? У жертви сміливість прокинулась, якась гидотна, слабка – сміливість. 

Глибоко, сильно втискають, навіть трішки боляче.

Демон мимоволі сміється, тому що не Намджун, спроби підкорити якісь мізерні, чи що.

Бо Намджун вже давно підкорив, а справді боляче робить тільки-но губами торкнеться – така погань.

Хлопець, на це уваги майже не звертає, бо клієнтів різних встиг побачити, він смиренно терпить як чужі нігтики спину деруть, до самої крові, також незважає на те що стонів задоволення майже не чутно, лише тертя двох тіл, і хлюпотіння змазки. Юнґі не знає що було б якби з Намджуном, йому все одно: ломали б йому пальці чи зализували свої ж залишені рани на губах. Розводили б по різні сторони так неохайно сідниці, стискаючи кожну половинку до почервоніння, до болі, до маленької, не та що одразу з’являється. А Намджун би вбивався до кровавого запаморочення ? Юнґі не знає. Тільки уявляти може, бавлячись з іграшкою, яка про своє подальше навіть не задумується. Ще декілька дотиків, таких брудних і незграбних, ще декілька поштовхів, зачекайте, Юнґі ще ненагрався, з самим демоном ще іграшка ненагралась.

Пік встигає заполонити обидва тіла і в той час Юнґі зубами впивається в чуже плече.

Роздер би, аби ікла мав, а так роса людської мізерної крові лише з’являється.

– Лярва, – тихо стогне, крізь шум чорного серця, коли вся ковдра в плямах від білої рідини. Проходять секунди, хвилини важкого дихання, кожен відходить від минулого сексу, але обійми «чужі» не розриває, як тільки-но Юнґі людські ребра не ламає. Характерний хруст несеться по мовчазній кімнаті похоті , ще один, тепер вже з шаленим криком. І ніхто не зайде, ніхто не посміє. Кістки зі звуком ламаються всередині слабкого тіла людини. Іграшка, так Джун-а? Так от дивись, що твій Юнґі робить зі справжніми іграшками. Чужі сльози ллються по плечу демона – казка, картина мрії, симфонія, яку слухати не набридне.

– Вони слабкі, тонсену, – до Намджуна звертається, який зараз на жаль цю музику з медових слів не чує, ламає руку, відчувши ще один пронизуючий крик, – ось, що таке іграшки. 

У хлопця істерика, він скрутився у клубочок, плаче від болі. Юнґі не прикриваючись нічим встає, задоволено потягуючись.

Демон бере з полички шприц, який не раз використовували, не одна людина торкалась. Погляд ще раз падає на жертву: слабка така, згинається навпіл, молиться напевно. В цьому гидотному майбутньому хтось віре в Бога ? 

Раптом на столику з’являється ампула, бо так рудий захотів. Він уважно набирає, спускає повітря. Грубо повертає до себе жертву, прокалює: 

– Це мій подарунок за цю ніч, любий.

Ціла в нього залишається лише чорна сорочка, він вже розпахує крила, стрибає з балкону – додому дістатися.

А в Пеклі все ще гаряче – зігріває від вуличного холоду. Ніхто не здивований, що Юнґі майже голий, бо не святі, їм менше пощастило. Кожен з «підземного царства» погляд голодний кидає, очі з кожним рухом Юнґі чорніють, бажання застилає. Та ніхто не посміє підійти, запах на розжарене Пекло стоїть, людська подоба пахне, смердить, відганяє усіх доторкнутися до марвурової шкіри.

Він втомлений, прямує повільно до найближчого ліжка так би мовити, не святі: на шовкових перинах не сплять, підбирають місце для себе подібних.

Для цього демона наприклад зараз буде найліпше спати на переплетених шматках тканини і ланцюгів, що дуже нагадує штори в тому притоні.

Воно по своєму зручно, особливо коли зріст як у Юнґі невеликий.

– Юнґі-Хьоне, самому нема що робити, так ти до чужих людей лізиш – хвойда !

– Дякую за комплімент, Джею, а хіба це моя проблема, що ти за своєю людиною не слідкуєш? Утім це Я розламав йому пару кісточок, а не ти – сопля, – вже крізь сон усміхається демон.

– Будь уважним Хьоне, не слід тобі лізти ..

– А що тоді, Джею ? Змусь мене боятися тебе, – з закритими очима, крізь сон говорить, – твій хлопець-людський вже зовсім скоро розламається, та не від твоєї сили, – перевертається на другий бік «ліжка», – маленький скоро душу віддасть, рівно після ще одної ночі зі мною, такий він у тебе жалюгідний.

Молодий демон розпалений злістю здіймається угору, залишаючи від себе запах розпачі.