Спробуй ще раз сказати слово "ми"

Birdy – People help the People

Skott – Overcome 

 

( Намджун і Юнґі ) Call Me Karizma – Nails 

 

Майбутнє – це не велика кількість яскравих барв і зовсім не щасливі обличчя людей.

Це зламані душі революцій і війн, прогнилі міста, без чистих вулиць і води.

Але люди все одно вбачають це в біса мистецтво. Витягають його зі смердячих доріг, брудного моря, яке саме через них таким і стало.

Вони помічають мистецтво усюди і якби розвалити всі вранішні здобутки – створяться нові. Можливо це єдиний плюс людства.

Взагалі-то, спостерігати за стараннями слабких істот досить цікаво. Як зі століття в століття ці людські руки відтворюють щось нове. Як намагаються вчитися на помилках, витрачаючи сили і нерви. 

Жага до краси з’являється з дитинства, коли маленьким ти вбачаєш усе, прагнеш запам’ятати кожну дрібницю чогось ідеального.

Широкі атласні стрічки між собою перемотуються. Заважають ? Ні зовсім, скоріше вони є самим продовженням тендітного тіла. Чімін впевнено рухається, розмахує руками як сам того хоче, крутиться навколо, грається з вітром. 

– Вау, Чімін-а, ти молодець, – говорить янгол, звісивши ноги на дереві. На тому самому, великому, що в закинутому парку знаходиться.

– Хьоне, ти прийшов, щоб подивитися, – хлопчик радісно піднімає руки догори, дивлячись на верхівку великого дерева. 

Весна прийшла, давно б обгорнула квітами землю, якби стан природи дозволяв. Зелена трава ледь проросла, та сонця не видно вже багато місяців. 

– Сьогодні твій день, Чімін-а, я не міг не прийти.

– Так, я довго тренувався, бачиш ? – точніше кажучи декілька років, хлопчик танцює з дитинства, зі стрічками намагається якусь красу принести в це життя. 

– То чого ти зупинився ? – мовить янгол, згори споглядаючи. 

– Я…– маленький танцівник не може договорити, бо ще тоненький голос перебивають.

– Чімін-а ! Нам вже час йти, ти ж не хочеш запізнитися на виступ ? 

– Сону, як ти знай..

– Ти завжди тут граєшся. Нам краще поспішити, щоб вчасно прийти. 

– Хосоку, мені час йти, я сподіваюся ти будеш дивитися на мене.

– Авжеж Чіміну, – дивиться з турботою, – щасти тобі.

– З ким ти говориш ? – Сону не зовсім розуміє що з його другом, як і всі інші також – кожного разу цей хлопчик комусь щось розповідає.

– Зі своїм янголом, у тебе його немає ? – Чімін впевнений у своїх словах.

– Ти все ще віриш у цю дурню ?

– Якщо ти цього не бачиш, це не означає що його нема.

– Людство росте, Чімін-а, а такі як ти гальмують його.

– Ні, Сону, людство зараз гниє і природа теж, лише подивись на наше місто, подивись на цей понівечений парк.

 

Янгол лише згори спостерігає, уважно вислуховуючи розмову.

 

– Та годі, Чіміну, ходімо, нема у нас часу цей парк роздивлятися.

Чімін кидає останній погляд на янгола, котрий все ще сидить на дереві, погляд з надією, що виступить добре, він просить захисту, знову, очами мовчазно благає удачу бути на його боці. 

– Нашому маляті тринадцять, Хосок-і, а вже про такі проблеми говорить, – 

– Техьон-а, я ж просив не лякати мене ось так, – ангел здивовано дивиться.

– Бу, – сміється демон, – страшно, янголя ?

– Дуже смішно, Техьон-а, а повагу до старших не хочеш проявити ?

– Скільки вже років повторюю, я – демон, гнилий дух, безпинний вбивця чужих душ, та просто красунчик, я не проявляю повагу, особливо до янголів, Хобі. 

– Сподіваюся Чімін цього не набереться.

– А я як на це сподіваюся, Хосок-і.

– Його рухи в танці стали набагато впевненіше.

– Вибач, не встиг помітити, щось кістки ломить, – театрально видихає демон. 

– Сьогодні він виступає, ти повинен теж там бути.

– Ти в нас матуся, Хосок-і, йди до свого кришталевого Чіміна, насолоджуйся мистецтвом, тільки мене туди не вплутуй.

– Він і твій, Техьон-а, чому ти його не підтримуєш ?

– А от тепер вслухайся в ці слова, своїми гарними вушками, Хьоне. Я – демон, повинен бути на виступі Чіміна, радіти його успіхам, коли моя задача наразити його на небезпеку, приносячи багато болю. Ти не можеш зрозуміти, що це не є логічним ?

– Ти і так розвалюєшся, – трохи пхає плечем в чуже янгол, – годі бубніти, як старий дід, подивись на щось гарне, тим паче..

– Тим паче, що ?

– Тим паче, що мистецтво – твоє кохання. 

– З яких пір…

– З тих пір коли тобі важко долітати і ти зупиняєшся в зачиненій, розтрощеній галереї і пишеш картини. 

– Лети, Хобі.

– Що ?

– Лети до Чіміна, поки я не вирвав тобі…

– Спочатку встань, демоне, – сміючись летить вгору янгол. 

Демон повільно встає, обтрушуючиьс від весняного листя: 

– Янголи..

 

 

 

 

 

 

Підземлею жарко. Але демонам не боляче від гарячої води, що озером лежить в середині їхньої домівки, гіркий піт з них не стікає, і пити їм не хочеться, майже, ну хіба що людських сліз завжди вони жадають пригубити.

Намджун втомлений, занадто втомлений щоб відкривати рота для розмов. Він рукою поправляє біляве волосся, скоріше схоже на попіл людський, аніж на колір пухких хмар. 

Він знімає з себе майже увесь одяг і залишається в широких бавовняних штанях. Хоча б дихати можно. Сморід вулиць неабияк вкарбовується в голові, віддає у носі. І як би демонам це подобалося, напевно Намджун би отримав задоволення, але ж ці створіння, хоч і народились в багнюці гріхів, а прагнути до приємних запахів бажання є. 

Він сідає на один з високих виступів, біля іншого великого озера Пекла, який душ мертвих не містить, а от жар теж самий має. Намджун спускає туди ноги, шумно видихаючи від задоволення. 

– Ти дуже втомився, Джун-а ? – інший демон повільно підходить, кладе свої руки йому на спину.

– Не називай мене так, Хьонджине, – бо так може називати лише один нікчемний рот. 

– Як скажеш, Намджун-а, – інший демон лагідно гладить руками по спині, стискає, розлабляє пальці і знову, проводить турботливо, від того Намджун лиш повільно зітхає, – напевно м’язи затерлпи.

Очі помічають маленький силует з великими крилами. Юнґі знову в одній лише сорочці, босоніж ходить по обпеченому камінню. А він би і ходив взутим, якби було не все одно. Маленькими ніжками напевно вогонь розпечений вже не відчуває. Силует наближається і картинка стає зрозумілою: подерті губи, синці на стегнах, розпатлане волосся.

– Малюк Юнґі-я, виглядає ще більш втомленим ніж я, Хьоджин-а, – 

– говорить досить голосно, аби усім чутно було, утім Юнґі вже давно дійшов до великого озера. 

– Я тобі Хьон, Джун-а, стули пельку, – шумно видихає демон, заринаючись по пояс у воду. 

У відповідь лише тихий сміх. 

– Я можу тобі допомогти, Намджун-а, – мовить Хьоджин, повільно повертається до Намджуна обличчям, турботливо обіймаючи, сідає йому на коліна. 

Юнґі на це все намагається не дивиться, крилами воду перебирає, знімає чорну тонку сорочку, кидаючи на берег. Заринається з головою, щоб своє жорстке руде волосся намочити. 

– Наша хвойда гарно попрацювала, – далі говорить Хьоджин, спускаючи руки до низу живота Намджуна, – тільки і може, що в одній сорочці приходити. 

– Хьоджин-а, – тихенько говорить демон, поки на його колінах ковзають чужі стегна, беручи підборіддя в свої пальці, – тебе не стосується чуже життя, любий. Юнґі не чує цих слів, він лише повільно наближається, що тільки одному Намджуну помітно, підходячи, бере до рук чуже червоне волосся, тягне донизу. Молодий демон несподівано падає назад в гарячу воду. 

– Тільки спробуй ще раз так сказати, – Юнґі тримає червоне волосся в своїй долоні, стискає сильніше і тягне догори поки Хьоджин намагається водою не захлинутися, – та не бійся, не здохнеш, – вони стоять обидва у воді, прямо коло берега де Намджун слідкує, тихо посміхається, – в наступний раз я відразу відірву усі твої нікчемні пасма, любий Хьоджине, – чужі ріжки на маківці горять червоними вогниками, авжеж ці ще маленькі цяточки страху великого не наносять, утім Хьоджин гучно ковтає. – Тож розправ свої крила і лети куди знаєш, тільки щоб мої очі тебе не бачили.

Демон з червоним волоссям, весь мокрий, важкі крила розправляє, з великою силою, покидає гаряче озеро. 

– Смішно, Джун-а ? – невпинно говорить Юнґі, голий, стоячи по пояс у воді, – він мене образив – мовчати я не збираюся. 

– Від тебе людиною тхне, – усміхаючись говорить демон. 

– А від тебе Хьоджином, ще язики свої брудні з рота дістаньте, в мене на очах і я…

– Ревнуєш, Хьоне ? – в чужих очах грішний вогник грається з нервами Юнґі і якби сил було достатньо, він би вирвав ці чорні очі і цей вогонь би потушив. 

Старший впевнено ближче підходить, тепер молоде тіло знову – недоторкáнний мармур, синців і слідів чужих зубів вже більше немає – озеро змило усе. Вода вже дійшла до рівня стегон, та Юнґі прикриватися не збирається. Він вже зовсім близько підійшов до бажаного, лишень руки кладе на чужі коліна, трохи нахиляючись вперед, тепер вже рівно зі своїми дивиться в чорні очі. Не знає кому дякувати за високі береги в цьому озері, Юнґі повільно проводить руками по чужим колінам, головою нахиляється зовсім близько до чужого вуха, шепоче: 

– Маленький Чонгук-а тебе зовсім заганяв,– цілує скроню, – ангелу програєш ?

– Як ти міг про таке тільки подумати, Хьоне ? 

– Не приводь більше своїх лярв на це озеро, – білі чисті зуби міцно стискаються на мочці з бажанням відірвати. 

– Юнґі-я, – Намджун бере пальцями Юнґі за шию, грубо повертає на місце, – не роби дурниць, Хьоне, ти пожалкуєш потім. 

– Тоді хто буде мене своєю іграшкою називати, Джун-а ?