Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Aurora – Home
Gregory Douglas – Alibis
Gregory Douglas – Crazy love
Туман припадає на місто, заполоняє усе довкола – людям нічого не видно. Так майже завжди: ніхто нічого не бачить, отже ніхто майже не знайомиться, радості не відчуває як і щастя, тому щось далі шукає, незважаючи на той туман. Тільки люди не туди дивляться, хоча про це вони дізнаються як тільки Богу душу віддають. А демонам то все приємно, і душу суху знеможену бачити, що з тіла такого самого виходить, і дивитися в очі суперникам, уповаючи на радощах теж приємно.
Тільки янголи не здаються, все ще щось роблять, тому що робота, і без цього вони жити не можуть буквально, бо сил стане менше, і біль гарячий пізнають. З кожним добрим кроком трохи краще виходить, тому надія живе ще досі.
Деяким янголам напевно пощастило мати смертних, які як і вони– чуже життя намагаються зберегти.
Наприклад лікар, який за хворими доглядає – справжнє спасіння для ангелів, залишається тільки тримати той темп, щоб на іншу стежку не зійшли, оберігати, щоб гріхи, яких не мало з дитинства у кожного, не заполонили.
Маленький хлопчик грається з якоюсь незрозумілою, вигаданою ним же іграшкою, стрибаючи по землі, що ніякої родючості тепер немає, бігає довкола, сам щось собі каже під ніс, радіє незнано чому.
– Діти, вони такі …дивні,– протягує демон, поправляючи чорні як смола крила, з яких одразу пір’їнки сиплються.
– Ні, діти просто життю вміють радіти, бачити щось хороше, навіть крізь той туман, – вони сидять на великому дереві, напевно одне з останніх рослин в місті, спершись на віти, відхиляючи спини, – саме як ..
– Як ви, ангели, – Техьон договорює за нього, з усмішкою дивиться на свою жертву, – цікаво, моє янголятко розуміє, що це ненадовго ?
– Я буду намагатися тримати це якомога довше.
– А потім, що, веселити будеш, співати пісні, казки розповідати, щоб не зламався ?
– Всі люди страждають і прогинаються, розділяючи розум на дві частини, просто деякі зі старого зламаного нове створюють, а деякі…
– А деякі просто час свій не витрачають, ангелу мій.
– Я не твій ангел, годі мене вже так називати, – Хосок дратується і Техьону з того радісно, до біса весело.
– А чий же, Чіміна ? – цей запитання, відповіді на яке демон і не потребує зовсім, але ж все ще випитує, собі на радість.
– Як раз йому я і належу, я його охоронець, я повинен створити безпеку.
– Дивуєш кожного разу мене, Хосок-і, такий сміливий, наче я тобі ті крила не відірву і того нещасного не зламаю, – в очах нічого, не можливо прочитати, демони ховають почуття, які напевно ще десь є, може ще не припали пилом, не змазались попелом, всередині стоять, і ніхто навіть не заглядає, бо не потрібно, для демонів це не є природньо.
– Та хоч спали мене вщент, я ж на небесах з’явлюсь знову.
– А я говорив щось за смерть ? – Техьон ще більше розслабляється, відкидає голову на гілку, розкидає крила у боки, з яких продовжує пір’я сипатися, не боячись що хтось побаче, бо люди сліпі, не бачать щось через туман, а вгору голову підняти багато сили треба, – я лиш хочу твій біль, на твоєму обличчі, а також судоми твої неспинні побачити…ну знаєш маю свої бажання що до тебе, янголятко.
І Хобі розуміє усе це, усвідомлює, навіть не сумно йому, злості майже нема, бо він ангел, а Техьон демон, все ж так просто. Так з кожною їхньою людиною, спочатку злість охоплює, бо янгол справедливості бажає, а тепер спокій, що на декілька років затягнеться, розуміє що Техьон суперником на все «життя» залишається, інших думок в нього просто не може бути, бо з Аду вийшов, де кожен день згорає.
Хлопчик кружляє навколо себе, розмахує стрічкою, мимоволі наступає ніжкою на неї, перечипається і падає на землю. Тепер аж до самого дерева чутно знайомий плач.
– Оо, вже натрапив на щось, тебе чекає.
Хосок одразу ж спускається, беручи до рук малюка, оглядається по сторонам наче хтось побачити може, цю дивну картину.
– Та заспокойся, вони – сліпі через свою ж похмурість, не побачать, – з усмішкою на вустах видає демон, повільно приземляючись.
– Справа в тому, що Чімін теж не повинен, але це чомусь на нього не діє, він навіть говорить з нами.
– Не з нами а з тобою, Хобі.
– Так, тому що ти з ним навіть не спілкуєшся, – він все заспокоює хлопчика, тримає на руках, говорячи, що все добре.– Знаєш я думаю коли є нагода, коли ми вже зрозуміли, що він не звична людина, у нас є шанс пізнати їх ближче, щоб…
– Привести їх на добру стежку, прикрасити їхнє бісове життя квіточками і блискітками із казок про справжнє кохання, щоб захлинатися лайном було легше ?
– Можливо і так, можливо так і є як ти говориш, але це моя робота, ти сам розумієш мене як ніхто інший, я не думаю що ти насолоджуєшся цією посадою.
– Мені нема про що жалітися, а людські страждання тільки в радість, – мовить Техьон, уважно вдивляючись малюку в очі, намагаючись щось пізнати, наче ніколи людської сутності не знав.
– Ми говоримо про це с тобою з кожною новою людиною і кожен раз однаковий висновок, що ми один одного не зрозуміємо до кінця, усвідомлюючи лише те що це наша робота, – Хосок завжди намагався з ним говорити, навіть якщо суперники по життю, навіть коли хочеться вбити один одного, знищити повністю, час від часу вони втомлюються вести боротьбу – просто розмовляють, час витрачаючи, бо його багато і ще більше буде.
Малюк все ще рюмсає, мимоволі перебираючи в пальцях свою іграшку, та маленькі ручки не витримують, вона падає, приносячи тим самим нову дозу сліз і криків.
Техьон усміхаючись протягує руку до землі, прагнучи дістати іграшку.
– Не плач, Чімін-а, зараз Хосок хьон дістане тобі…
Тепер їхні руки торкаються несподівано, бо ніхто увагу на один одного не звертав і зараз болю немає, судом не викликає, а лише тепло відчувається, наче людське. Кожен швидко прибирає долонь і до цього розмова не доходить, ніхто більше про це не згадує.
Ангел обережно відпускає малюка, ставить його на землю, даючи йому ту саму іграшку зі стрічок зроблену.
Але тепер увага Чіміна захоплена чимось іншим: маленькі пальчики беруть ту саму чорняву пір’їнку, що на землі валяється. Крутить, дмухає, сміється від радості.
– Дивне створіння, – демон уважно розглядає свою майбутню жертву, зверхньо споглядає, розуміючи свою силу перед слабким хлопчиком.
– Твої крила йому сподобалися, порухай ними, – Хосок уважно спостерігає за процесом гри маленької людини, в душі зазначає, що знову відпускати буде боляче.
Хосоку боляче завжди, кожного разу коли душа людського створіння залишає цей світ, особливо коли вмирає в муках, йому важко прощатися, він не знає як інші ангели працюють, бо розмови про це не повинні йтися, але янголу дуже боляче, споглядати останній видих і зараз коли він бачить нове, невинне життя – страшно від самої думки прощання.
– Ми не вихователі у дитсадку, милий мій, я не збираюся…
– Тобі справді важко порухати цими розвалинами?
І Техьон рухає, виправляє гордо відкинувши голову угору, уважно дивлячись на небесне створіння, усмішки вже тої лукавої нема – янголу від цього на душі весело, тільки серйозне обличчя, трохи з образою, але все ще гордовито.
Чорне пір’я сипиться – радість для дитини, а для неземних створінь ознака того, що сили демона краще не стають і тільки боляче робить.
Техьон продовжує вдивлятися в карі очі, він не прагне щось прочитати в них, чи дізнатися, демон ніби запитує: «Задоволений ? «
В душі Хосок і справді задоволений, утім його не тішить становище суперника, йому лиш подобається спостерігати за Чіміном, сміх якого лунає на все подвір’я.
– Чімін-ааа, Чімін-а де ти ? – Мати ходить довкола туману, дивиться під ноги, хоче сина знайти.
– Чімін-а, тобі треба до мами,– Хосок знає, що нікому вони не помітні, повертає маля, щоб до жінки прямувало.
Маленький хлопчик бере на пам’ять пір’їнку, непомітно для інших, повертається до матері.
– Оммааа, – Чімін з посмішкою на вустах, протягує руки, хоче щоб на руки взяли.
– Синку, нам треба додому, – жінка обережно бере його до себе, навіть не відчуваючи на собі двох уважних поглядів.
– Вже вечоріє, доведи їх додому, Хосок-і, – Техьон проводжає людей подумки. Зараз в його словах немає того отруєного сарказму, тільки застерігає, просить без кольору в голосі, спокійно дивиться.
Ангел здіймається з землі, розправляючи крила, білі сильні, в яких пір’я не випадають, здіймається угору.
Демон в той час йде до великого дерева і чорні одежини свої розтилає, що темні стрічки довгі мають, сідає на гілку, голову знову відкидає:
– Я чекатиму на тебе тут, Хобі, – він знає, що небесне створіння чує, навіть з неба йому доноситься голос суперника, який з ним на все життя. – Я ж із тобою буду завжди, янголятко.