Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Tom Odell– Can’t pretend
Billie Eilish – Bury a friend
Jann – Gladiator
Call me Karizma – Nails
Сморід – відчувається різкий запах цигарок, дешевого алкоголю, чиїхось випорожнень і ще деяке лайно. Земля виснажилась, до останньої краплини люди випили усе, захлинулися тепер у своїй крові і, маючи невелику кількість собі подібних у цьому світі, продовжують ґвалтувати далі, а демони ? Це їхня радість назавжди.
Це навіть не Пекло, а околиці одного з міст країни, маленьке містечко, котре майже не змінилося, тільки от потрощене, пережило багато революцій і крові людської скуштувало вдосталь. Людство хоч і штучні мізки створило, але розуму не додалося. Вони складні ці люди, ніхто їх не зрозуміє, можливо вони просто тупі, а розумними прикидаються.
– Можливо, треба було увімкнути мізки і створити на кшталт тесту перед народженням дитини, щоб вчасно зробити аборт і якийсь покидьок не родився, ті ж самі диктатори наприклад, – говорить Юнґі, дихаючи вже холодним повітрям.
– Ти позбавляєш нас нагороди, Хьоне, – Намджун підіймає угору брови, зацікавлено мовить.
– Вибач, але навіть вони мені смердять, знаєш настільки лайном віддає, що я не витримую, просто …
– Давай без подробиць.
Перед очами постає картина, як якийсь чоловік вбиває свою жертву, чи за нову дозу, чи просто з глузду з’їхав не зрозуміло. Демонам причина і не потрібна, їм і так прекрасно.
– Роки йдуть, змінюються століття, а людьми все ще так легко маніпулювати, – Юнґі усміхається, поправляє однією рукою руде волосся.
Десь біля старих домівок, де людські створіння не живуть вже, труп лежить, ще теплий, свіжою кров’ю пахне. А Юнґі нудить, незнано чи від мертвого тіла, чи від того бруду, що в душах цих земних знаходиться. Старший цього не показує, не хоче впасти обличчям у той самий бруд, чомусь перед Намджуном треба себе сильного показувати, якщо сила звісно є.
Вітер повиває холодом, Юнґі рухає крилами, руками, щоб тепло швидше надійшло – не Пекло, не гаряче, кров тут не кипить.
А Намджун стоїть гордо голову підіймає, ні єдиний м’яз на обличчі не рушить.
– Цікаво, через який час він цей світ покине ? – пальцем вказує на вбивцю, який стоїть щось намагається мертвому сказати.
– Недовго буде страждати, душа в нього занадто слабка щоб за тіло триматися, – видихає разом з осінніми заморозками. – Якщо ще одного не вб’є.
– І навіщо це все, Хьоне, чому вони такі…
– Нікчемні? Так можливо..не всі, Джун-а, ми просто їх такими зробили, нащо вбивають ? Є тільки два варіанти, або хочуть захистити те що серцю дороге, при цьому у здорову глузді залишаючись, або ж розуму позбавляються немаючи ніщо, і від того так тяжко – все всередині слабшає.
– Спостерігати за цим доволі приємно – говорить молодший, дивлячись на з’їхавшого дахом чоловіка.
– Над чужою вже зробленою роботою ? Ти лінивий, Намджуне, сам то не хочеш своєю справою зайнятися,– Юнґі усміхається над ним, так би мовити привілеї старшого використовує, хоча б щось, щоб цього демона на місце поставити.
– Не смій сумніватися в мені, Хьоне, а то мені це набридне, – Намджун повертається і прямо в його очі дивиться, оцінює риси обличчя, по губах проходиться поглядом, по щоках, що достатньо м’які – для демона не прийнято і вигляд як малої дитини, хоча всередині як і у кожного з них горить вогнище ненависті, до всього, буквально.
– А що ти зробиш ?– Слова ці Юнґі смакує, язиком облизуючи верхню губу, як мед тягне. Він буде наносити удари, точнісінько як Джун йому, кохати ж маленький демон не може, точніше не повинен.
Юнґі вдивляється в чужі очі, туман –
нічого не видно, ті потаємні секрети не розколиш, немає чим, пропхатися всередину не вдасться.
Намджун роздирає йому губи, язик той дратуючий кусає, до біса що він молодший, йому все одно. В нього є ціль: усмішку цю стерти вщент, спалити на вогні, напевно на тому, що всередині горить.
Джун грубо нижню губу відтягує, вгризається, смакує чужу кров, темну, багряну. Солодко – як карамель на смак. А рудий демон грається, то поверне язик не туди, не в той напрямок заведе, заховає за зубами. Намджун розриває поцілунок, через що тоненька ниточка слюни, котра вже темно-червоного кольору тягнеться.
Юнґі наче на нервах його грає, ніби це не його вуста роздирали в кашу – ту тоненьку нитку язиком збирає.
– І це все, Джун-а?– збито дихає старший.
– Не переживай, Юнґі-я, в мене достатньо таких іграшок, я залишаю солодке на останок.
Рудий все ще усміхається, втопив би того демона в своєму болоті, якби вони мали можливість здохнути.
Намджун крила великі розкриває, піднімається у небо – його жертва чекає.
Усмішка старшого з обличчя не пропадає тільки по ній чорні сльози ллються.
Великий гнів охоплює разом з розпачем перемішуючись. Іграшка, просто іграшка, а Намджун вперте маля, думає що може все.
Юнґі видихає холодне повітря, опускається на землю, перетворюючись в звичайну людину без крил, яку тепер бачать інші. Ходе по вулиці, по тій що ніби ще людська, заповнена соціумом, таким же сірим, як той мокрий від дощу асфальт. І все таке нача і не людське зовсім, хоча Пеклом це місце теж не назвеш – занадто сильно смердить.
Він заходить в один з притонів, зверхньо дивитися на «товар», обирає, чекає на місці.
Рудий домінувати не любить – не його справа, тому дозволяє майже все. В кімнаті не дуже чисто і пахне якимись незрозумілими парфумами, від яких трохи нудить, але він не зважає.
Хлопець, той що перед ним стоїть, майже голий, з чорнявим волоссям, має декілька тату на худому тілі, котре покрите синцями і порізами. Не Намджун, не схож і добре, сьогодні це його іграшка, забав буде багато.
Юнґі не бачить демона який за цією іграшкою особисто наглядає, на даний момент йому і не потрібно.
– Я..– хлопець намагається щось сказати, та старший не дає.
– Давай без прилюдій, добре ? Просто підійди вже, не дрожи як листок на вітру, виконуй свою роботу.
Багато штор в кімнаті: багряні, чорні, яскраво-червоні. Наче це якусь романтику придає. Кохання – його немає, тут ним буквально і не пахне, тільки смердить похіттю. Юнґі подобається ?
Його іграшка обережно підходить, обводить руками одяг: дорога тканина – шовк мабуть, чорний із срібними візерунками вишитий. Молоді пальці тендітно стягують кожен елемент, намагаючись не пошкодити.
– Розірви, – спокійно, не вагаючись.
– Але..
– Тобі кажуть рвати, ти не чуєш ? – дратує, його і справді все дратує.
Чужі руки розривають той ніжний шовк.
І в думках: » дивись, Джун-а, це ТИ моє серце гниле руйнуєш кожен день, малий покидьку»
Шматки тканини тепер валяються по всій цій кімнаті, а сам Юнґі нічим не прикритий. Демон ідеальне тіло має, без подряпин, без синців, тільки молочна шкіра, ніжна на дотик, приємна на смак.
Авжеж він чистий назовні, всередині ж там сміттєзвалище, насправді воно жахливо смердить, просто не всі відчувають.
Чужі губи цілують Юнґі, не рвуть, не куштують крові – дратує, утім і добре, бо кров його тільки для Намджуна, тільки він її може пити в необмеженій кількості, рудий навіть хотів би сподіватися, що той захлинеться, але ж це тільки забава, на жаль.
Його ребра стискають чужі руки – не Намджуна, і відбитки ставлять не ті що треба. Проникає не той, не тому тіло своє віддає. Смішно це все. Юнґі не свята сопля з небес, яке ще в біса тіло? Ви про те яке зараз в ліжко вбивають? У жертви сміливість прокинулась, якась гидотна, слабка – сміливість.
Глибоко, сильно втискають, навіть трішки боляче.
Демон мимоволі сміється, тому що не Намджун, спроби підкорити якісь мізерні, чи що.
Бо Намджун вже давно підкорив, а справді боляче робить тільки-но губами торкнеться – така погань.
Хлопець, на це уваги майже не звертає, бо клієнтів різних встиг побачити, він смиренно терпить як чужі нігтики спину деруть, до самої крові, також незважає на те що стонів задоволення майже не чутно, лише тертя двох тіл, і хлюпотіння змазки. Юнґі не знає що було б якби з Намджуном, йому все одно: ломали б йому пальці чи зализували свої ж залишені рани на губах. Розводили б по різні сторони так неохайно сідниці, стискаючи кожну половинку до почервоніння, до болі, до маленької, не та що одразу з’являється. А Намджун би вбивався до кровавого запаморочення ? Юнґі не знає. Тільки уявляти може, бавлячись з іграшкою, яка про своє подальше навіть не задумується. Ще декілька дотиків, таких брудних і незграбних, ще декілька поштовхів, зачекайте, Юнґі ще ненагрався, з самим демоном ще іграшка ненагралась.
Пік встигає заполонити обидва тіла і в той час Юнґі зубами впивається в чуже плече.
Роздер би, аби ікла мав, а так роса людської мізерної крові лише з’являється.
– Лярва, – тихо стогне, крізь шум чорного серця, коли вся ковдра в плямах від білої рідини. Проходять секунди, хвилини важкого дихання, кожен відходить від минулого сексу, але обійми «чужі» не розриває, як тільки-но Юнґі людські ребра не ламає. Характерний хруст несеться по мовчазній кімнаті похоті , ще один, тепер вже з шаленим криком. І ніхто не зайде, ніхто не посміє. Кістки зі звуком ламаються всередині слабкого тіла людини. Іграшка, так Джун-а? Так от дивись, що твій Юнґі робить зі справжніми іграшками. Чужі сльози ллються по плечу демона – казка, картина мрії, симфонія, яку слухати не набридне.
– Вони слабкі, тонсену, – до Намджуна звертається, який зараз на жаль цю музику з медових слів не чує, ламає руку, відчувши ще один пронизуючий крик, – ось, що таке іграшки.
У хлопця істерика, він скрутився у клубочок, плаче від болі. Юнґі не прикриваючись нічим встає, задоволено потягуючись.
Демон бере з полички шприц, який не раз використовували, не одна людина торкалась. Погляд ще раз падає на жертву: слабка така, згинається навпіл, молиться напевно. В цьому гидотному майбутньому хтось віре в Бога ?
Раптом на столику з’являється ампула, бо так рудий захотів. Він уважно набирає, спускає повітря. Грубо повертає до себе жертву, прокалює:
– Це мій подарунок за цю ніч, любий.
Ціла в нього залишається лише чорна сорочка, він вже розпахує крила, стрибає з балкону – додому дістатися.
А в Пеклі все ще гаряче – зігріває від вуличного холоду. Ніхто не здивований, що Юнґі майже голий, бо не святі, їм менше пощастило. Кожен з «підземного царства» погляд голодний кидає, очі з кожним рухом Юнґі чорніють, бажання застилає. Та ніхто не посміє підійти, запах на розжарене Пекло стоїть, людська подоба пахне, смердить, відганяє усіх доторкнутися до марвурової шкіри.
Він втомлений, прямує повільно до найближчого ліжка так би мовити, не святі: на шовкових перинах не сплять, підбирають місце для себе подібних.
Для цього демона наприклад зараз буде найліпше спати на переплетених шматках тканини і ланцюгів, що дуже нагадує штори в тому притоні.
Воно по своєму зручно, особливо коли зріст як у Юнґі невеликий.
– Юнґі-Хьоне, самому нема що робити, так ти до чужих людей лізиш – хвойда !
– Дякую за комплімент, Джею, а хіба це моя проблема, що ти за своєю людиною не слідкуєш? Утім це Я розламав йому пару кісточок, а не ти – сопля, – вже крізь сон усміхається демон.
– Будь уважним Хьоне, не слід тобі лізти ..
– А що тоді, Джею ? Змусь мене боятися тебе, – з закритими очима, крізь сон говорить, – твій хлопець-людський вже зовсім скоро розламається, та не від твоєї сили, – перевертається на другий бік «ліжка», – маленький скоро душу віддасть, рівно після ще одної ночі зі мною, такий він у тебе жалюгідний.
Молодий демон розпалений злістю здіймається угору, залишаючи від себе запах розпачі.