розділ 15. що б я відчув, якби ти розірвав мене на частини?

кв: згадки про смерть, ПТСР

 

На стелі є тріщина. У місцях, де був приклеєний скотч, відлущилась фарба. Сусідські діти безтурботно кричать, так що звук проникає крізь тонкі стіни.

Тут багато недоліків.

Але коли Субін оглядає житло, усі вади зводяться до мінімуму в його очах під впливом адреналіну, який кипить в його венах, та смаку самостійного життя на кончику язика.

Немає жодних перешкод, жодних проблем, що стояли б за можливістю пізнати таке життя.

– Дуже прикро, що я не можу зустріти другого квартиранта, –  гуркоче низький голос агента з нерухомості. – Орендодавцю принципово важливо запевнитись у тому, що квартиранти реальні люди, які готові в’їхати одразу. 

Його слова звучать суворо, і в будь-якій іншій ситуації тон чоловіка викликав би в Субіна тривожність, але зараз він не може змістити фокус уваги на будь-що інше, окрім нового життєвого етапу, що видніється на горизонті.

Для нього.

Для Йонджуна.

Для них.

– Другий квартирант наразі не в місті, але я запевняю вас, пане, він цілком реальний, а я цілком впевнений щодо цієї квартири та лише чекаю на його схвалення, – ввічливо усміхається Субін агенту.

Губи чоловіка стискаються в тонку ниточку. У нього зіщулені та насуплені очі, гострі скули, а навколо шиї міцно пов’язана непримітна темно-синя краватка.

– Пане Чхве, сподіваюсь, ви розумієте, наскільки ця пропозиція обмежена термінами. Як тільки інший квартирант погодиться сплатити аванс, пропозиція буде скасована, – твердо пояснює він.

Цього мало б бути достатньо, щоб повернути Субіна до доволі серйозного реального стану речей, але його розум і тіло вже парять в пухнастих хмарках, голова іде обертом із запаморочливою швидкістю від думки про те, щоб ділити щось із Йонджуном. Від уявлення про те, як Йонджун зранку зі своїм пухнастим після сну волосся насамперед береться уплітати смажений рис, сидячи біля цього обіднього столу, розташованого в самому кутку кімнати, і відповідаючи лише кивком на Субінове хрипле “Доброго ранку, хьоне”. Про звуки, які доносилися б з шумної вулиці навпроти будинку, метушливий ранковий транспортний рух галасливого міста, що приваблює і манить обох хлопців, які щойно вибрались зі свого маленького містечка, очаровані непорушним життям Сеула.

Вони обирали б одяг коло тієї єдиної невеликої шафи в спальній кімнаті, яку вони ділили б, зіштовхувалися б боками через нестачу місця, їхні серця калатали б від захвату та бажання мати як можна кращий вигляд на переповнених вулицях, обидва з нетерпінням чекали б стати частиною чарівної столиці.

І коли сонце сідало б, але шум би не стихав, вони приходили б щодня додому один до одного після моментів, які вони провели створюючи себе наново, знову знаходячи себе, нарешті повертаючись потім до комфорту компанії один одного, безпеки лише їх двох, незмінної константи у світі перемін.

Усе це стало б реальним. 

Усе це втілилося б у життя для Субіна і Йонджуна.

Усе так і було б. Якби Йонджун відповів на його дзвінки.

Субін намагався додзвонитися до нього як мінімум 20 разів. Залишаючи при цьому десятки повідомлень у перервах між спробами зв’язатися з ним. Але поки лінія залишалась беззвучною, Субінові повідомлення ставали настирливішими.

Субін:

привііііт, ми можемо поговорити?

надіслано о 10:43 

 

я намагався додзвонитися, але ти не береш слухавку

надіслано о 11:01 

 

ти зайнятий?

надіслано о 12:34 

 

якщо так до добре тільки набери мене якомога швидше

надіслано о 13:20 

 

гей, передзвони мені будь ласка?

надіслано о 14:01 

 

ладно я не знаю де ти але я буду дивитись квартиру сьогодні після обіду

їм одразу потрібна буде наша відповідь

надіслано о 15:55 

 

розташування чудове, тобі сподобалося б

надіслано о 15:56 

 

ладно я зараз зустрінусь із агентом, зателефонуй мені коли зможеш

надіслано о 16:58 

 

хьоне?

надіслано о 17:11 

 

Вигуки Субіна летять у порожнечу. Йонджун досі не відповів. А він мусить дати відповість прямо зараз.

Можливо, це те, що нарешті проникає в маленьку бульбашку щастя Субіна.

Несподівана відсутність Йонджуна не вписувалась у сценарій, який Субін вже собі придумав. Незрозуміле мовчання, що засмучувало та бентежило його, не вписувалось у домашню сцену в голові Субіна із розкуйовдженим волоссям Йонджуна зранку, квапливими прийомами їжі та спільною шафою. Це все не вписувалось у мрію Субіна передусім після пробудження бачити лисячі очі Йонджуна, що мружаться від чутливості до ранкового сонця. Це все не вписувалось у план щодня повертатися додому до Йонджуна.

Йонджун мав би вже відповісти до цього часу.

Але де його відповідь?

Протягом перших насичених місяців пошуку житла, початку його навчання у виші та нетерплячого відліку днів до моменту, коли Йонджун зателефонує йому та повідомить, що його зарахували на курс дизайну, Субін навіть і думки не допускав, що щось може піти не так.

Ніщо б не змусило їх відійти від їхнього плану.

План був чітким.

Субін починає своє навчання в Сеульському університеті, поки Йонджун завершує підготовчий курс у їхньому рідному місті для вступу в школу дизайну, після чого його приймають на весняний семестр і він приїжджає до Сеула саме тоді. коли Субін вже вирішить питання житла для них обох.

Цей план був затверджений, доставлений всесвіту, щоб той подбав про його здійснення.

Таким був цей план.

Усе мало бути саме так.

І Йонджун мав би вже відповісти.

Субін відчуває, що його долоні починаються пітніти, сповна усвідомлюючи те, наскільки довго не чув Йонджунів голос. Жадаючи, щоб Йонджун знову був поруч. Жадаючи свою людину. 

Він знову набирає номер тремтячими та незграбними пальцями, що ковзають по екрану телефону. 

Він чує своє дихання, коли слухає гудки, які роздаються один за іншим, кожний наступний ще більш спустошливий, ніж попередній.

А потім, нарешті, на іншому кінці звучить голос.

Це Йонджун.

І агент, чий погляд до цього моменту був байдужим, спостерігає, як Субін помітно блідне, стискаючи телефон у руці, нарешті отримуючи відповідь, яку відчайдушно потребував увесь день.

Але це не та відповідь, на яку він очікував.

– Що…що значить “тебе не прийняли”? – Субін тихо дихає у слухавку, його голосу бракує гучності, щоб слова звучали розбірливо.

Очі агента вперше виражають співчуття, зчитуючи суть ситуації з ошелешеного виразу обличчя юнака. 

І у квартирі, яка була майже їхньою, яка мала бути їхньою, багатондійна перспектива відправної точки їхнього сумісного життя все ще кружляє в повітрі, коли агент з нерухомості стає свідком того, як усе життя покидає Субінові очі.

 

 

———

 

 

– Покажи мені, на що ти здатен, – шепоче Йонджун, його дихання пускає електричний розряд по Субіновим губам.

Останній заглушає слова, що сходять з гарних пухких вуст, притискаючись до них своїми, прикушуючи нижню губу Йонджуна знову й знову, збільшуючи силу жару між ними.

І він наче отримує сигнал перед тим, як це стається, наче дежавю, уже знає, як усе це розгорнеться, коли кінчики його пальців гладять шкіру Йонджунових рук, і хлопець починає танути. Кожний міліметр його шкіри розсипається, як пісок, невловимий та текучий. Хлопець у руках Субіна перетворюється на нестримний потік мільйонів маленьких піщинок, що сипляться крізь його пальці, улітають далеко від зони його досяжності.

Він хапає руками повітря, де щойно був Йонджун, хвиля знайомого тепла розчиняється в темряві, і Субін–

Субін розплющує очі після пробудження, сідає в ліжку, струшуючи з себе міцну хватку сну.

Остаточно прийшовши в стан свідомості, Субін робить кілька вдихів та видихів, озираючись навколо кімнати. Серце б’ється частіше після знайомого сну, самотнє серцебиття відлунюється від стін темної старої спальні. 

Йонджун не вперше приходить до нього уві сні. Особливо після того, що сталося між ними на кухні, кожний момент пробудження Субін проводить програючи ту ситуацію в голові знову й знову, підвищуючи рівень своєї тривоги до тієї точки, коли навіть сон не може завадити йому повторно пережити повернення в його життя Йонджуна, якого він знову втратить наступної ж миті.

Після цього йому залишається лише боротися зі сном, гнатися за ним, щоб так в результаті і не наздогнати.

Цього разу Субін відмовляється встрягати в ту саму пастку. Відчуваючи, що він прокинувся остаточно, Субін натягує джинси та брудні Ванси, і дозволяє своїм легеням наповнитись приємним свіжим нічним повітрям, коли його ноги ступають по второваній доріжці його рідного міста. 

Він блукає абсолютно безлюдними вулицями, створюючи шум шарканням підошвами свого взуття по асфальту в беззвучному вакуумі. Він іде без чітко визначеного напрямку, дозволяючи своїй присутності парити над усім, що вже йому знайоме, над кожним стовпом, кожним поворотом, кожним світлофором. Над знайомістю, яка ламає його, над знайомістю, яка збирає його назад докупи. Це та знайомість, яка і стримує його, і рухає вперед.

Усе тут засіяно його історією: вона написана на тротуарі, на голих стінах будівель, вона простягається небом. Це написи, які він днями, місяцями, роками намагався стерти звідси. Це коріння, яке він наполегливо виривав і пересаджував у інші місця.

Того дня, коли Йонджун сказав йому, що не їде в Сеул, того дня, коли Субін лишив квартиру, у якій вони могли б жити разом, того дня, коли він, принижений та розбитий, вибачливо вклонявся агенту з нерухомості за те, що той марно витратив на нього свій час, Субін взявся за викорінення себе зі свого рідного міста, повільно, наполегливо виполюючи частинки себе, які він лишив тут.

І всього кілька місяців тому він повернувся до тих самих вулиць, почуваючись так, наче втратив усе це, втратив своє дитинство, втратив свою домівку, втратив свого найкращого друга. Наче в нього все відібрали, наче його викинула за борт невичерпна сила долі. І таким чином він став нещасною жертвою випадання з кола Йонджуна та його світу – світу, який був їхнім. 

Однак зараз, на вулицях, які ніколи не змінювались, змінилось усе.

Він нарешті усвідомлює власні несвідомі дії: пізні відповіді на повідомлення Техьона та Кая після переїзду до Сеула, поверхневість їхніх розмов, остаточна втрата зв’язку. Нечасті навідування до матері, короткі поїздки сюди у випадках, коли це не підлягало обговоренню, після чого він одразу ж сідав на перший автобус до столиці.

Сум’яття, смуток, біль у грудях, що тільки наростав після того, як Йонджун не приїхав, не почав нове життя із Субіном, не дотримався обіцянки зі свого боку, і те, як Субіну довелося все це проковтнути наступного разу, коли він зателефонував Йонджуну. У той час як емоції наближали його до сліз, він стримував їх, намагаючись залишатись оптимістичним для Йонджуна, намагаючись поводитись так, наче він не втратив усе, на що сподівався стосовно свого нового початку в новому місті. З кожним телефонним дзвінком ставало все легше прикидатись, що все було добре, Субін знаходив способи переконувати себе, що в його серці не лишалась діра від того, що їхні розмови завершувались швидше, більш різко, а потім порідшали, звелися до нерегулярного, сухого обміну короткими повідомленнями, які зрештою повністю припинили своє існування.

Він нічого не втрачав насправді.

Він розірвав усі зв’язки один за одним. Він зробив це самостійно через розгубленість, через відчуття, що підтримування зв’язків зруйнувало б його, знаючи достатньо добре, що він завжди підкорявся магнетичній силі тяжіння, щоразу, без винятків.

Тож він просто блукає, коли його думки гучніші за шарудіння вітру, і бачить усе в іншому світлі, бачить свої спроби стерти свою ідентичність звідси від болю, від потреби захиститись. Субін більше не стукає по-дитячому кулаками об стіл, ридаючи й ниючи про те, як несправедливо життя забрало в нього дитинство, а радше приголомшений усвідомленням, що приклав руку до того, щоб його забрали.

Безцільна прогулянка Субіна приводить його до цілодобового супермаркету, різке світло якого підсвічує тротуар, приваблюючи моль та мух, які кружляють навколо.

Магазин – це єдине місце, що зберігає у своїх стінах якусь подобу життя у глуху ніч. 

Це єдине місце, посвячене в темні секретики міста, воно стає свідком коханців, які купують цигарки після того, як присоромлено лишають мотель, депресивного сім’янина, робітника, який шукає втіху в пляшках соджу, нетверезих юнаків, що бубонять щось нерозбірливе одне одному, коли перекушують чимось, аби заповнити свої шлунки.

Проте саме сьогоднішньої ночі навіть найоживленіше місце блякне. Усередині жахливо тихо, сліпуче біле освітлення ріже око. Молодий касир сидить зсутулившись за касою на пластиковому стільці, гризе нігті та свердлить очима свій телефон, не звертаючи увагу на покупців. З його мішків під очима та шрамів від акне на щоках Субін робить висновок, що це студент, якому, можливо, конче потрібно трохи коштів, через що він і працює в нічні зміни до виснаження. 

Тут є ще один відвідувач, згорблений над єдиним столиком в дальньому кутку супермаркету. Тендітні плечі хлопця закутані в чорне худі, темна шапка біні майже сповзає на його очі, коли він набиває рот раменом, після чого шипить від гостроти. 

Серце Субіна зупиняється.

Прикіпаючи поглядом до того, як дуються щоки хлопця, коли той жує, після чого вспалахує червоним від гострої їжі, Субін крокує до нього, бездумно й легко, ніби саме повітря несе його й приводить у рух. 

Незабаром одержувач пронизливого погляду Субіна помічає краєм ока фігуру, що наближається до нього, відривається від свого стаканчика з локшиною і широко розплющує очі, коли бачить неочікувану компанію.

А потім у Субіна перехоплює подих: пониклі очі Йонджуна виражають втому, він здається маленьким у своєму оверсайзному худі, і Субін ловить себе на бажанні, щоб на старшому була одна з його толстовок. 

– Субіні, – шепоче Йонджун не питальним, а стверджувальним тоном.

– Хьоне, – видихає Субін, його голос тремтить, як і серце, яке шаленіє в його грудях від усіх спогадів про їхні поцілунок, про те, як його руки рвонулися вверх по спині Йонджуна, про те, як їхні язики перепліталися в танці, від чого їхні обличчя кидало в жар.

Не проронивши більше ані слова, не бажаючи говорити й не знаючи, що казати людині, яка займає всі його думки й краде в нього сон, він займає місце навпроти Йонджуна та кладе руки на стіл.

Старший дивиться на нього з-під своїх темних вій.

І дідько, Субін сумував за ним.

Пройшло всього кілька днів, каже він собі, але цей факт не зупиняє раптовий прилив тривоги, який просочується крізь його шкіру через те, що він не бачив Йонджуна, що наганяє думки про все, що могло б статися з хлопцем, поки його не було поруч. Субін цілком усвідомлює, наскільки мало сумісних моментів він може мати з Йонджуном, перш ніж вони минуть, поняття тимчасовості в екзистенційному сенсі охоплює й струшує все його тіло, залишаючи за собою смак занепокоєння. 

Потім він знову дивиться в Йонджунові очі, і тривога стихає.

Йонджун, не знаючи про хвилю паніки, яка все ще циркулює кінцівками Субіна, блимає, дивлячись на нього, та дує губи, і Субін не знає, як втримати себе від того, щоб не опустити очі до Йонджунових вуст, все ще м’яких та рожевих через гострий рамен, який старший любить більш за все. Субін думає, що бачити їх такими вабливими та спокусливими після днів та ночей, проведених у роздумах про те, як би відчути їх смак знову, – це шкідливо для його здоров’я.

Він хоче знову поцілувати Йонджуна, він мусить зробити це, аби не зійти з розуму.

– Між нами…між нами все гаразд? – невпевнено питає Йонджун та фіксує погляд на Субіновому обличчі, розглядаючи його.

Це риторичне питання.

У Субіна точно не все гаразд.

Він жадає Йонджуна, відчуває, як його тіло реагує на близькість, як воно бажає бути ще ближче, і це почуття настільки сильне, як жодне з тих, які Субін коли-небудь мав до будь-кого. 

Але “ми” в питанні Йонджуна, це не те “ми” в голові Субіна, ніколи не зможе бути “ми” в голові Субіна. Це “ми”, у яких усе гаразд, у яких усе має бути гаразд, тому що вони Субін та Йонджун, вони “ми”, яке сильніше за усе це.

– Так.

Існує тільки одна відповідь.

Не приховуючи, Йонджун з полегшенням зітхає в ту ж секунду, коли Субін відповідає.

І останній не може зупинити себе від того, щоб простягнути руку й прибрати єдину прядку Йонджунового волосся, яка виглядає з-під його шапки. Цей жест природний, майже як м’язова пам’ять, від якого, утім, серце Субіна шалено калатає. Йонджун напружується, проковтуючи свою їжу, і його губи за звичкою надуваються. Це вид, який Субін давно закарбував у своїй пам’яті.

Він усміхається, коли на щоках старшого з’являється рум’янець.

– О, до речі, – видавлює з себе Йонджун вищим тоном, – ми влаштовуємо Техьону невелику прощальну вечірку.

Точно. Техьон скоро їде в Японію на своє літнє стажування.

– І він про це не знає, – Йонджун зніяковіло всміхається, – тому це буде сюрпризом.

– І ви не запросили мене? – Субін удавано хапається за серце.

Йонджун пирскає, після чого соромливо відводить очі, що дуже нехарактерно йому.

– Я думав, ти і так будеш із нами, – ледь чутно бурмоче він.

Субін видає легкий смішок.

Існує тільки одна відповідь.

– Так.

Він буде з ними. 

 

———

 

По́чет розділився, кожен з хлопців отримав своє завдання для приведення плану в дію.

Йонджун, лідер операції, надсилає іншим її учасникам повідомлення “місцезнаходження об’єкта інтересу виявлено, чекайте на сигнал”.

Субін тихо хихотить від повідомлення. Він смикає тісний комір білої сорочки та розгладжує лацкани свого костюма. Хлопець почувається дещо не на своєму місці в такому формальному вбранні, але Йонджун наполіг на тому, щоб вони показались у костюмах, щоб, дослівно, здаватись більш впливовими. 

Але Субін не має питань стосовно мети дрес-коду. Усе, що він знає, це те, що в цій місії він водій, тож коли йому дають зелене світло, Субін вилізає з машини, яку позичив у свого дядька, та направляється до місця зустрічі.

Утім, фокус уваги Субіна зміщується з їхньої місії на її лідера, коли той з’являється в полі його зору та махає перед входом до спортзалу, збираючи докупи їхню групку. Йонджун у костюмі має чарівний вигляд, випромінює впевненість без жодних зусиль, як персонаж дорами, у якого всі закохуються. Він проводить рукою по своїм чорним, як вороняче крило, пасмам, тепер хвилястим та зачесаним наперед, і Субін тане, почуваючись підлітком, у якого бушують гормони, який стоїть перед своїм крашем. 

– Ти маєш такий чудовий вигляд, – підходить до Субіна Йонджун та заявляє це так, наче це якась дрібниця, наче ці слова не викликають ураган у шлунку молодшого.

– Д-дякую, ти теж, – затинаючись відповідає він.

Тепер, коли вони вже стоять поруч, запах Субіна перебивають бавовняні парфуми Йонджуна, вони небезпечно інтенсивні й ваблять хлопця несвідомо податися вперед і відчути аромат ще краще, пробуджують у ньому бажання сп’яніти від них.

Коли всі четверо хлопців зібрались, вдягнені з голочки у свої костюми, їм лишається чекати навпроти спортзалу, з якого, зі слів Йонджуна, у будь-яку секунду має вийти Техьон. Субін стримує сміх від того, наскільки неординарною може здатися ця сцена будь-якому перехожому. Четверо чоловіків у офіційних костюмах, які вишикувались перед входом до спортзалу. 

І вони, звісно ж, бачать, як Техьон виходить звідти зі спортивною сумкою на плечі, вологим після душу та відкинутим назад волоссям і вільною майкою з широкими проймами, що відкривають вид на чималі м’язи.

Як і слід було очікувати, видовище застає Техьона розполохом, після чого він починає розглядати вбрання хлопців.

– Що тут відбувається? – Техьон з підозрою примружує очі.

– Добрий день, Кан Техьон-щі, – урочисто вітає його Йонджун, – ми, ваш почет, сьогодні тут для того, щоб по-доброму вас викрасти, аби виконати весь список справ на ціле літо перед тим, як ви уїдете.

Брови Техьона повзуть вгору.

– Якщо ми викрадаємо по-доброму, хіба це не означає, що ми все ще викрадаємо? – задумливо бурмоче Кай, унаслідок чого Субін виходить з образу та видає смішок.

– Це не привід для жартів, Камале, – Йонджун вказує пальцем на Кая.

Кай удавано вибачається, і втім усміхається, не здатний зберігати серйозний вираз обличчя.

– І який мені з цього зиск? – опирається Техьон із самовдоволеною посмішкою, поправляючи ручку своєї спортивної сумки. – І чому ви так вдягнені?

– Що ж, усе просто, – стверджує Йонджун, – якщо ти успішно викреслиш усі пункти зі списку справ, я радо вітатиму тебе в себе з випивкою. І ми так вдягнені, тому що робимо все зі смаком. Тому ти теж перевдягнешся. Бомгю, відповідальний за устаткування, забезпечить тебе твоїм одностроєм. Бомгю!

Йонджун клацає пальцями, але Бомгю застигає.

– Бомгю, – повторює Йонджун, штовхаючи його ліктем в бік, і Бомгю смикається, явно спійманий на безсоромному пожиранні Техьона очима, про що свідчать його щоки, які наливаються фарбою.

– Тримай, – белькоче Бомгю та вручає Техьону звернутий одяг.

Після того, як останній перевдягається, Бомгю тягнеться у свій невеликий мішечок і витягує звідти складений папірець. Він дає його Техьону.

– Піти у фотобудку та зробити пози з егьо з людиною на власний вибір, – читає Техьон та морщить ніс. – Чуваче, це що в біса таке?

– А що, ти правда думав, що це не буде щось позорне? – зловтішається Йонджун, лукаво посміхаючись.

Якимось чином їм вдається вмовити Техьона, і хоча Субіну хочеться думати, що це все завдяки їхнім з Йонджуном навичкам переконання, насправді Техьон погоджується тільки після того, як Бомгю копилить губи. 

Коло фотобудки в торгівельному центрі, у який їх привіз Субін, Техьон якийсь час роздумує, з ким із хлопців зробити світлини. Зрештою він обирає Кая, не помічаючи, як поникає Бомгю. 

Наступний папірець, який останній дістає з мішечка та дає прочитати Техьону, зазначає: “Попросити вибачення у вчительки математики за те, що я постійно намагаюсь бути розумнішим за неї”.

– Хлопці, я не зроблю цього за жодних умов, – скиглить Техьон, закриваючи обличчя руками. 

– І так, ми вирушаємо до школи! – Йонджун обертається на п’ятах, сміючись.

Тож Субін слідує за рештою з них і везе компанію до школи, у якій вони всі колись навчались, намагаючись не звертати уваги протягом всієї поїздки на їхню суперечку щодо найгіршого вчителя. Це полудень четверга, уроки щойно закінчились, і діти у формі юрбляться на передньому дворі зі жвавістю в ході. На превеликий для Техьона жаль, це означає, що вчителі все ще всередині.

– Я реально мушу це робити? – запитує він, очевидно марно, тому що знає, що шляху назад нема. 

– Я можу піти з тобою, – тихим голосом пропонує Бомгю. 

Але Техьон запевняє хлопця, що хоче вберегти його від позору, і ніжно проводить рукою по руці Бомгю, перш ніж піти, пробираючись до вхідних дверей школи. 

Він повертається за якісь півгодини з червоними вухами, широко розплющеними очима та пакетом із солодощами в руці. 

– Ну, як все пройшло? – найперше питає Кай, як тільки Техьон залізає на заднє сидіння машини. 

– Вона дала мені цукерки, – ледве чутно відповідає Техьон, кінчики його вух все ще яріють.

Коли хлопці рушають до наступного місця призначення, запановує хаос через суперечку про те, хто відкриє пачку молочних ірисок, яку приніс Техьон.

Прямо навпроти житлового комплексу Йонджуна і Кая Бомгю простягає Техьону наступний папірець. Але на цей раз настрій Бомгю помітно міняється, оскільки він ховає пустотливий блиск в очах за довгим темним чубчиком.

– Покататись на “Веспі” Йонджуна.

Техьон відкриває рот від несподіванки, у той же момент, коли вираз обличчя Йонджуна викривляє шок.

– Гей, заждіть-но, я не давав на це свою згоду! – вигукує він, вириваючи папірець з Техьонових рук.

– Хто сказав, що надавач устаткування не може внести свою лепту, – переможно у своїй непокорі стверджує Бомгю.

Йонджун би вже почав виражати своє заперечення, але Техьон поспішно прямує до місця, де був припаркований Йонджунів скутер, і Бомгю несеться вслід за ним у приступі сміху. 

Йонджун загороджує Техьону шлях, але хлопець залишається непохитним і вже сидить на скутері із надійно застібнутим шоломом на голові. 

– Техьоне, ти впевнений, що знаєш, як ним керувати? – питає Йонджун в енний раз, вчіплюючись у передню частину “Веспи” та відмовляючись відпускати її.

– Так, я впевнений, хьоне! – посміхається Техьон. – Окрім цього, мені потрібно завершити список, чи не так?

Переможений, Йонджун зітхає і відходить з дороги. 

– Гю! – вигукує Техьон, щоб привернути увагу довговолосого хлопця, а потім плескає по сидінню позаду нього, і Бомгю, не гаючи часу, приймає пропозицію та застрибує на скутер, охоплюючи руками торс Техьона, після чого вони рушають вперед. Як Ромео і Джульєтта, які їдуть у заграву.

Операція завершується в одному з найбільш людних парків міста, де кілька дерев відкидають тіні на второвану бетонну стежку в теплих сонячних променях. 

Техьон, якому кинули виклик побути вуличним музикантом, завершує співати пісню Зейна та отримує гучні оплески від літнього чоловіка.

– Думаю, на цьому все, – оголошує Бомгю, риючись у своєму мішку та не знаходячи більше папірців. 

– Стривай, у мене є ще один, – озвучує Йонджун, і в той же момент у його очах запалюється вогник.

Він тягнеться у свою кишеню й витягує маленький папірець, після чого віддає його Техьону, який спантеличено розгортає його.

Субін спостерігає, як очі хлопця ковзають по написаному, читаючи, але на цей раз він не робить це вголос.

Насправді він не видає ні звуку та перечитує записку кілька разів, так стискаючи її, що складається враження, наче вона от-от порветься.

– То що там написано, Техьоне? – питає Кай, вдаючи невідання. Як і решта з них. 

– Зізнатися своєму крашу, – шепоче Техьон, очі прикуті до папірця. 

Йонджун, Субін та Кай одночасно повертають голови до Бомгю, який стоїть розгублений, вечірній вітерець ніжно здмухує прядки волосся з його точеного обличчя.

Техьон збентежено дивиться на Субіна, після чого повільно переводить погляд на Бомгю, чиї очі вже уп’ялися в нього й на чиєму обличчі читається замішання. 

Повисає нестерпно тривала тиша, і Субін думає, що зараз вони стануть свідками такої ж сцени, як і тоді біля фортеці з ковдр, тож він не може дозволити цьому статися.

– Техьон закоханий у тебе! – вигукує Субін, дивуючи своєю раптовість як і усіх, так і себе самого.

– Щ-що? – видавлює з себе Бомгю. – Ц-це правда?

Техьон зітхає. Легкий рум’янець з’являється на його щоках. Ця чутливість полярно протилежна звичній манері поведінці Техьона, його статечній осанці та самовладанню над своїм тілом. Така ніжність проявляється лише в присутності іншого хлопця. Він ніби стає іншою, сором’язливішою людиною.

Техьон заводить руки за спину та зціплює їх у спробі стримати хвилювання, яке помітно оволодіває його тілом.

– Так, – визнає він з напористістю в голосі, що поступово наростає. – Я завжди це знав, Гю. Але гадки не мав, як сказати чи показати це тобі. Але це правда, з якою я жив, яку я заперечував, приховував, але зрештою прийняв. Ти ніколи не був просто незначною інтрижкою для мене. Я…у мене є почуття до тебе, Гю.

Техьон не може підвести очі на Бомгю, тож і не бачить усмішку, у якій розпливається хлопець, найщирішу усмішку, яку Субін коли-небудь бачив на обличчі Бомгю. Вона практично засліплює.

– О Боже, ну нарешті, – Бомгю миттєво зрушується з місця, хапає Техьона за лацкани його костюма, тягне хлопця на себе й припадає до його губ.

І коли вони цілуються, компенсуючи нестачу один одного, від почуття завершеності Субіну хочеться плескати в долоні, оскільки він явно плутає сцену, що розгорнулась перед ними, із чимось більш формальним через їхнє вбрання.

– О ні, пане добродію, вони ж не одружуються! – каже Йонджун крізь сміх.

Йонджун хапається за живіт, нездатний стримати хихотання через непорозуміння.

– Уяви скільки фортець і списків справ нам знадобилося б, щоб ще й одружити їх, – нахиляється Субін до Йонджуна й шепоче йому.

– Ой лишенько, навіть думати про це не хочу, – відповідає Йонджун, яскраво посміхаючись, так що видніються його зуби й десна, а очі перетворюються на півмісяці, і Субін відчуває внутрішні тепло та спокій.

 

Вони повертаються до квартири Йонджуна, де на них вже очікує широкий вибір снеків та напоїв.

Голоси хлопців стають гучнішими з кожною наступною порожньою пляшкою пива, що залишається лежати на журнальному столику. Жар підступає до їхніх щік, коли дискусії стають більш жвавими, м’язи розслабляються, а повітря наповнюється теплом, яке випромінюють їхні тіла.

Субін тоне в м’якому двомісному дивані та замовкає, слідкуючи за іншими хлопцями та їхньою оживленою комунікацією. Навпроти нього на підлокітнику сидить Йонджун, простягнувши свої довгі ноги, кілька ґудзиків на його сорочці тепер розстібнуті, що дає Субіну можливість нишком невинно поглядати на гостру ключицю, що виглядає з-під коміра, та виражене адамове яблуко, що підскакує, коли старший сміється з дурного жарту, який Каю вдалося вставити посеред розмови.

Перевантаження Субінового мозку послаблюється під впливом прив’язаності, яка поширюється кімнатою, випливає з того, наскільки близько вони сидять, якими близькими всі вони стали за останні кілька місяців. Субін не думав, що зможе віднайти щастя саме в цій специфічній компанії, але так усе й виходить, і якимось чином все стає на свої місця. Субін у невимушених балачках із Йонджуном, Каєм, Техьоном та Бомгю – це Субін, який подобається йому більше за все, бути яким відчувається краще за все, це найбільш щирий Чхве Субін, такий, яким він є насправді.

Субін зупиняє погляд на парі хлопців, які сидять у візерунчастих подушках на дивані настільки близько один до одного, наскільки можуть, та миттєво встановлює зоровий контакт із Техьоном, після чого вони обмінюються схвальними поглядами, які виражають більше, ніж вони могли б виразити словами. Потім Техьон обіймає Бомгю рукою, його м’язи напружуються під білою бавовняною сорочкою, і губи Бомгю випинаються, а сам він візуально зменшується в розмірі, притуляючись до Техьонового тіла. Субін може лише спостерігати, як дві частинки пазла нарешті з’єднуються, картинка стає повноцінною. Це чудо, що він бачить, як нові стосунки розквітають на його очах. Хоча скоро хлопців розділить відстань, Субін вірить, що їм це точно ніяк не завадить.

Якимось чином все доходить до того, що вони всі грають у “правду чи дію”, але після кількох раундів, коли хлопці обирали лише “правду”, Бомгю розчаровано зітхає й оголошує, що відтепер вони грають у “дію чи дію”. Субін спостерігає, як Йонджун, позбавлений іншого вибору, імпровізує фрістайл реп на забаганку Кая, за чим слідують схвальні вигуки та оплески інших хлопців, здивованих прихованими навичками репу Йонджуна. На це він лише прикриває рот рукою, сміючись, у той час як кінчики його вух натякають на засоромленість, хоча всього за мить вона зникає, і старший опускає руку та осяйно всміхається, приймаючи похвалу.

Наступний у черзі на позор – Кай, якому дали завдання віддати свій телефон Техьону, тож Кан швидко прогортає галерею Кая, зупиняючись на селфі молодшого з кокетливо піднятими бровами та прикушеною губою. Техьон гигоче й показує іншим селфі та дуже червоного Кая. Жадаючи помсти, Кай наказує Техьону зробити егьо, після чого переможно й пискляво сміється над спробою Техьона, уже другою за цей день, за що його валять на підлогу в наступну ж мить. 

Коли черга доходить до Субіна, Бомгю стає тим, хто має вирішити його долю.

– Я наказую тобі, – починає він, посміхаючись та притискаючись до Техьонового боку, – зателефонувати своєму колишньому. 

Субін напружується. У його грудях наростає неприємне відчуття. 

– Бомгю, я не впевнений, що це хороша ідея, – бурмоче він.

– Та ладно тобі, хьоне, що найгірше могло б статися?

– Бомгю–

– Ну дава-а-ай же, хьоне-е-е.

– Бомгю, облиш це, – раптово звучить суворий голос Йонджуна. – Не змушуй його робити те, чого він не хоче.

Бомгю робить, як йому сказали, і вирішує не заходити далі, глибше провалюючись у своє сидіння. Субін кидає на Йонджуна швидкий вдячний погляд.

Але Бомгю вже придумав дещо інше.

– Ладно, я наказую тобі, – він оглядає кімнату, і на його обличчі знову з’являється лукава посмішка, як тільки очі зупиняються на дверях Йонджунової спальні, – зачитати щось зі щоденника Йонджуна. 

Очі Субіна широко розплющуються.

Це здається порушенням ще одного кордону. І Субін вже збирається відмовитись знову.

До того моменту, як він повертає голову, щоб прочитати вираз на обличчі Йонджуна, і цього разу з боку старшого немає жодних заперечень.

Субін допитує Йонджуна без слів, питає його думку.

Йонджун знизує плечима.

– Мені нічого приховувати. 

Усе ще сумніваючись у дозволі, Субін відриває себе від комфорту подушок і направляється в кімнату Йонджуна, почуваючись так, ніби іде по тонкому льоду моральних норм. Але йому загадали дію, і Йонджун дав свою згоду, тож що саме він порушує?

Кімната Йонджуна темна. Субін вмикає світло й прямує до антикварної шафи, де Йонджунові роки ведення щоденників розставлені в хронологічному порядку на верхній полиці.

Субін проводить пальцями по ряду погнутих корінців блокнотів, зупиняючись на одному конкретному щоденнику, який впав йому в око ще того дня, коли він вперше побачив спальню Йонджуна. Він потирає вказівним пальцем його маркування, що датується п’ятьома роками тому. Це той самий щоденник, який навіяв таємничість у той день, останній щоденник перед тривалою перервою. Субін відчуває, як цікавість свербить на кінчиках його пальців, тож він хапає блокнот перед тим, як встигає передумати, та повертається до веселощів у вітальні.

Щойно він заходить до вітальні зі щоденноком в руці, Йонджун вже зиркає на нього з-під густих вій, як кіт, і його погляд настільки зосереджений, що Субінове тіло ніби охоплює полум’я. Він з осторогою дивиться на старшого, знову питаючи дозвіл, а коли запевнюється, що погляд Йонджуна все ще виражає непохитність, зосереджує увагу на щоденнику у своїх руках.

Це невеликий охайний записник з білою обкладинкою, однак листи всередині вже почали жовтіти.

Відчуваючи на собі вичікувальні погляди всіх хлопців, Субін відкриває щоденник на довільній сторінці, яка здається товщою та більш пом’ятою за інші сторінки.

І коли він уважно вивчає її, його пальці застигають.

Верхню частину сторінки займають три слова, виведені чорнилом охайними прописними літерами.

Сеул із Субіні.

Його серце обривається.

Тому що потім він пильно розглядає решту сторінки.

Її прикрашає колаж із журнальних вирізок. Колаж бажань. На ньому Сеульська телевежа, рівно вирізана по лінії, прямокутний логотип Сеульської школи дизайну, вивіска з написом «Станція Каннам» та вирізане з реклами соджу фото рюмки, піднятої над стравою барбекю. І все це обведено кольоровими ручками. 

Складки, що утворились на папері, проступають на картинках, у вічі впадають края вирізок в місцях, де висох клей. 

П’ять років.

П’ять років ці картинки зминались на сторінці. П’ять років висихав клей.

П’ять років свідчення про їхній план залишались приклеєними до цих сторінок, проходячи випробування часом. П’ять років їхньої обіцянки, яка так і не стала реальністю.

Пройшло п’ять років, але рана ще пече.

– То що там написано? – нетерпляче питає Бомгю.

Очі Субіна відриваються від щоденника й зустрічаються з питливими обличчями. 

Лише Йонджун спирається на спинку дивана, відводячи очі. 

Субін кидає порожній погляд на друзів. Потім назад на щоденник.

Він пошкрябує пальцем один з країв, який відклеївся. 

– Це…це просто калорійність його раціону, – бреше він.

Бомгю зітхає, коли Субін нічого не зачитує далі, і вирішує просто продовжити грати.

Але розум Субіна приголомшений спогадами, і хлопець помічає, що Йонджун також не перемикає свою увагу на гру, бо його очі так і не покидають Субіна.

Прямо на сторінці поруч із колажем є аркуш паперу.

Це складений аркуш А4, який, імовірно, випадково прослизнув у щоденник.

Вуха Субіна наче заклало, він не звертає увагу на гру, лише відчуває, як його пальці тягнуться розкрити зміст аркуша.

Субін знає, що не повинен пхати носа, куди не слід, знає, що Йонджун не відводить від нього очі, йому здається, наче вони зараз вдвох у кімнаті на самоті, коли нарешті бере аркуш і розгортає його, щоб прочитати написане.

 

Шановний пане Чхве Йонджуне,

 

Радо повідомляємо, що вас прийнято до Сеульської школи дизайну Сасада на програму “Дизайн одягу”, що розпочинається наступного весняного семестру.

Деталі стосовно пропозиції про ваш вступ додано до листа. 

 

З повагою,

Чон Маншик

Голова приймальної комісії

 

Серце Субіна перетворюється на ком у його горлі. Він відчуває, як пульс дико стугонить у його скронях, і він наче проживає всі чотири пори року одночасно, палаючи й замерзаючи, ошелешено витріщаючись на сторінку, яку ніколи не бачив, про яку ніколи не чув. 

І як найкоротший день зими без жодних докорів сумління приносить із собою нестерпно довгі години темряви, до Субіна приходить усвідомлення.

Йонджун збрехав.

Субін згортає щоденник.

– Д-думаю, мені потрібно т-трохи свіжого повітря, – слабко промовляє Субін, потупивши очі в підлогу.

Ледь ворухнувши рукою, він вказує жестом на балкон і віддаляється з безладом зі сплутаних думок в голові. 

Вищезгаданий балкон – це з’єднана з кімнатою Йонджуна вузька прибудова зі сталевою решітчастою підлогою. Отвори під п’ятами Субіна відкривають вид на висоту падіння вниз на п’ять поверхів, якби сталь і метал були настільки ж хитливими, як і все інше, що Субін коли-небудь знав у цьому житті. Металеві бруски огорожі, за які він ухопився, обдають холодом його теплу шкіру. Він зупиняється, щоб зробити глибокий вдох і видих, ледве чутно бурмочучи завчені фрази, посилаючи кожне втішне слово своєму серцю, аби заспокоїтись. 

Унизу в жовтому світлі, яке випромінюють вуличні ліхтарі в нічній темряві, Субін бачить парочку, що йде неквапливо, тримаючись за руки. Він бачить чоловіка, який гуляє з собакою. Бачить дівчину, яка виймає навушники з вух, щоб встановити місцезнаходження карети швидкої допомоги, вий сирени якої чутно десь поблизу. 

Субін заплющує очі, бажає стати кимось іншим у цю мить, просто будь-якою іншою людиною, в будь-якому іншому житті, в будь-якій іншій домівці. Навіть якщо це мине в один миг ока. Навіть якщо він не буде Субіном хоча б якусь мізерну секунду.

Але, на жаль, коли Субін розплющує очі, він все ще стоїть на тому ж балконі, його руки все ще стискають металевий брусок, і він все ще відчуває, як здіймається круговерть, готова затягнути його в потужний вир.

І навіть тоді його усамітнення переривають. 

– Субін-а, – долинає голос з-за його спини.

Субін знає, що це Йонджун. І коли в наступну мить хлопець стає поруч із ним на балконі, вони стоять так близько один до одного в цьому тісному просторі, що Субіну хочеться відійти, створити якусь дистанцію між ними, але ще більше йому хочеться сховатись від бажання протилежного.

Він повертається обличчям до Йонджуна.

Вітер танцює у передніх прядках Йонджунового чорного волосся, очі старшого, сповнені благання, не відриваються від обличчя Субіна.

– Тебе прийняли до Сасади, – шепоче Субін.

– Так.

– Ти не сказав мені.

– Так.

На якийсь час западає тиша. Правда душить навіть на свіжому літньому нічному повітрі.

– Ти…ти подавав заявку повторно? Ти пробував ще раз? – Субін хмуриться, шукаючи хоч якесь пояснення.

– Ні, я… – Йонджун зітхає та чеше потилицю. – Мене прийняли з першого разу.

Субін відмовляється приймати. Він вирівнює поставу. 

– Але ти не…ти не сказав–

– Мені шкода.

Але Субін дурень.

Він був дурнем, якому довелось вибачатися перед агентом з нерухомості за марнування його часу того дня. Він був дурнем, якого принизили, кинули розбиратися з тим, як спромогтися платити оренду самостійно. Він був дурнем, який не отримав жодної відповіді. Він був дурнем, який втратив свого найкращого друга, не маючи ані найменшої здогадки як і коли саме це сталося.

– Тобі шкода? Хьоне, що…що трапилось? Чому ти збрехав, що тебе не прийняли?

– Я просто…я відхилив пропозицію, я вирішив, що тобі краще рухатись вперед без мене, – шепоче Йонджун.

– Ти вирішив?? – Субін розпачливо зітхає. – Хьоне, у нас був план, ми пообіцяли один одному!

Він промовляє останні слова гучніше, через що Йонджун здригається.

Але потім Йонджун набирає повітря в легені й дивиться прямо в очі хлопця навпроти.

– Чому саме ти злишся? Тому що наш план не вдався?

– Ти змусив мене почуватися приниженим.

– Вибач, що я змусив тебе почуватися приниженим через те, що твій план провалився. Але мені всього лиш перейшов у спадок бізнес, і я всього лиш втратив своїх батьків! Це також не входило в мої плани! Кафе, яким я був вимушений управляти, не входило в мої плани! Смерть батьків також не входила в мої плани! – кричить Йонджун із тремтінням у голосі.

Субін дозволяє цим словами відстрибувати від стінок свого серця, і де б вони не приземлялись, вони залишають за собою нестерпний укол болю. Його власний зір мутнішає, коли він бачить, як Йонджун намагається втриматись на ногах, важко й уривчасто дихаючи, як людина, яка, як він завжди сподівався, ніколи не зазнає страждань, бліднішає з таким виразом на обличчі, наче їй доводиться виносити те, що ніхто і ніколи не має виносити. 

– Хьоне, я…я ніколи не очікував цього.

– Ніколи не очікував чого?

Субін втуплює очі в решітчасту підлогу балкона, єдиний крихітний фундамент, який утримує їх від падіння на висоту п’яти поверхів. Але Субін вже відчуває, ніби стрімко летить вниз.

– Ніколи не очікував чого? – повторює Йонджуна невблаганним тоном. – Ніколи не очікував, що я не поїду в Сеул з тобою після того, як мені довелось боротися за власне життя?! 

– Ні! Я…я…

– Що тоді? – Йонджун здіймає руки.

– Я ніколи не очікував, що ти не розкажеш мені, – видавлює Субін, всередині нього наростає смуток, невпинно пульсуючи в його венах. – Мені начхати на університети, програми чи квартири! Проблема в тому, що ти не сказав мені правду. Ти не сказав мені про своїх батьків. Я б дав тобі час, я б дав тобі більше особистого простору, дідько, я б дав тобі будь-що, чого ти потребував. Але ти нічого мені не сказав. Навпаки, я був хріновим другом, який нічого в біса не знав про те, що відбувається, який навіть не мав шансу дізнатися. І навіть це було б нормально, Господи, я б не тиснув на тебе, щоб ти щось розповідав мені або ж говорив про це, я…я просто…я приїжджаю сюди, і всі про все знають, всі були поруч із тобою тоді, допомагали тобі, продовжують тобі допомагати. Але чому ти не дозволив бути поруч із тобою мені?! Чому ти відштовхнув мене?! Якби я знав, хьоне, Боже, якби я тільки знав, я б одразу повернувся. Я ніколи не думав, що мені потрібно буде перебувати тут, як і всім іншим, щоб ти залишався відкритим для мене. Я ніколи не думав, що відстань дійсно стане нам на заваді. Я думав, ми були сильніші за відстань, я думав…я думав, ми були чимось більшим за це. Я…я думав, що ти не вчинив би так зі мною.

Щоки Йонджуна вологі. Хлопець знаходиться на відстані витягнутої руки.

Увесь світ Субіна знаходиться на відстані витягнутої руки.

– Субін-а, – тихо починає Йонджун, витираючи сльози рукавом, – не думаю, що можу дати тобі всі відповіді.

– Чому ні? Хьоне, я твій…я був твоїм найкращим другом!

– Просто… – Йонджун важко й протяжно зітхає. – Я не можу…Субін-а, я не можу.

– Не можеш що? – питання Субіна лунає зі схлипом: він боїться отримати відповідь.

– Я більше не можу дружити з тобою, я не можу, – голос Йонджуна стихає, піддається емоціям.

І Субін почувається так, ніби покидає своє тіло й спостерігає за жахливою сценою того, як частину його тіла просто відривають від нього. Можливо, кінцівку, можливо, орган. Це не має значення. Насправді має значення лише те, що на цьому крихітному балконі на п’ятому поверсі Субін втратив свою цілісність.

Він стікає кров’ю перед Йонджуном. Перед примарою Йонджуна.

Тоді він збирає докупи своє ослабле тіло задля останнього прояву самозахисту, щоб виплюнути останні слова, які він насправді не мав на увазі.

– Тоді я не хочу бути твоїм другом.

 

———

 

Йонджун не вмикає світло.

У темряві ти бачиш менше. Відчуває менше.

Йонджун не хоче вмикати світло.

Він може наказувати собі існувати далі тільки в темній вітальні свого дому.

Він нічого не хоче бачити. Нічого не хоче відчувати.

Коли його очі пристосовуються до темряви, він човгає до круглого обіднього стола. Очі чіпляються за коробку з доставки їжі на дім з холодним смаженим рисом всередині та запискою на кришці:

“Покушай, Йонджуні”

Тітонька.

Вона намагається змусити Йонджуна їсти. Вона контролює, чи її небіж все ще жива людина.

Усі намагаються.

Йонджун ковтає нудоту від найменшої думки про їжу.

Поруч із коробкою лежить конверт. Білий конверт з маркою, яку він ніколи до цього не бачив. Він читає своє ім’я на листі. Він адресований йому. Тітонька, мабуть, забрала його з поштової скрині. Вона шалена, робить довжелезні списки справ і відмовляється відпочити, поки кожний божий пункт не буде викреслений. Вона займає себе і юридичною документацією, і консультуванням з юристом, і написанням некролога. Однак щоразу, як вона бачить Йонджуна, вона ламається, і безсонні ночі стають помітними в темних колах під її очима.

Кожний проживає горе по-своєму.

– Він же ще зовсім хлоп’я, – шепотіла жінка своєму чоловікові, вона кидалася в плач, притискаючись до чоловіка, залишала плями від туші на його білій сорочці.

І Йонджун спостерігав, як тітонька давала волю емоціям на плечі його дядька. Після цього вона поверталась до організації похоронів.

Чи був він просто хлоп’ям?

Чи був він взагалі людиною?

Ще тиждень тому він був сином. Тепер він більше не є ним.

Якщо сьогодні він ще людина, завтра він може бути просто скупченням клітин. Сукупністю молекул. Без імені, без призначення, без зобов’язання рухатись далі.

Це єдине “завтра”, у якому хоче прокинутись Йонджун.

Він плюхається на диван у вітальні та піднімає конверт так, щоб світло вуличних ліхтарів падало на аркуш достатньо для того, щоб Йонджун міг розібрати слова на ньому.

Сасада.

Школа дизайну.

Довгоочікуване зелене світло нарешті з’явилось.

І, можливо, щось всередині Йонджуна зрушується. Можливо, його серце робить єдиний удар, перед тим як знову завмерти.

Це така собі облуда. Такий собі спектакль. Як той короткий момент після пробудження, коли на перші кілька секунд він забуває, майже підскакує з ліжка та очікує побачити батьків, як вони п’ють свою ранкову каву, як вони вітають його.

Але потім він згадує. Він завжди згадує.

І порожнеча стає в десять разів більш порожньою. 

Порожнеча стає ним.

Йонджун відкриває конверт, читає зміст листа всередині.

Одна конкретна людина спливає в його голові, наче він вже знайшов там свій прихисток.

Субін.

Йонджун дістає з кишені телефон, на який не звертав увагу цілий день.

Його очі зіщулюються від різкого світла екрану телефону в темряві. Він повідомляє Йонджуну про 11 пропущених дзвінків та 13 повідомлень від Субіна.

Субін.

Хлопчик, що сяє.

Йонджунове тіло тужить за ним. Настільки сильно тужить, що на якусь мить це стає єдиним збагненим почуттям, яке він може розрізнити.

Але це облуда. Існує певний цикл. Крихітні проблиски життя, яке варте того, щоб жити. Але потім Йонджун згадує. Він завжди згадує.

Він у своїй темній вітальні. 

Він сирота.

І в ньому не лишилось світла. 

Але Субін–

Субін поїхав. Субін вже розпочав життя, яке варте того, щоб жити. Субін випуститься з відмінними оцінками. Субіна найме на роботу той, хто визнаватиме, що він завжди буде викладатися на повну, незалежно від того, чи заслуговуєш ти на це, чи ні. Субін стане чиїмось взірцем для захоплення. Субін закохається в когось вартого отримувати його кохання.

Він щойно розпочав. Щойно зробив перший крок. Перший крок із багатьох.

І саме тоді Йонджун клянеться, що ніколи не забере в Субіна його світло. Він клянеться, що його власна темрява ніколи не затьмарить Субінове світло.

Субін повинен жити.

Нічого не має вирвати Субіна з Сеула від горизонтів, що купаються в золоті, від його перспективних починань та полів можливостей, нарешті достатньо стиглих для збирання.

Нічого, навіть Йонджун.

І Йонджун зробить будь-що, щоб переконатись, що Субін більше ніколи не опиниться в його темній кімнаті, його безжиттєвій картонній коробці разом із ним та його нікчемними руками, які втопили б їх обох у стражданнях.

Тому коли екран підсвічується від дзвінка абонента з іменем Субіна, Йонджун прикладає телефон до вуха й слухає дихання хлопця, запам’ятовуючи кожний його подих. Він відчуває бажання, що знову стукає в його двері, бажання випустити назовні глухі крики, які розривають його горло, після того, як пролилось стільки сліз, а біль не вщухнув ані на дещицю.

– Мене не прийняли, – шепоче він у слухавку.

– Що…що значить “тебе не прийняли”? – голос Субіна ламається на іншому кінці.

– Те, що…гадаю, моя заява була недостатньо грамотною.

– Але ти спробуєш знову, так? Хочеш я допоможу тобі пошукати інші школи? Ти можеш приїхати і зробити це тут, я тільки що знайшов нам–

– Субін-а.

– Га?

– Я не поїду в Сеул.

– Що ти таке кажеш, хьоне? Ти не можеш здатися так просто. Разом ми зможемо–

– Субіні, я здаюсь.

Він чує, як дихання Субіна стає уривчастим. Чує паніку в його голосі. Чує біль, який він завдає хлопцеві, якого любить. 

Йому хочеться кричати.

Але він повторює про себе знову і знову. Крізь Субіновий шквал слів.

Він відпускає його.

Він відпускає його.

Він відпускає його.

Коли телефонний дзвінок закінчується, Йонджун піднімає своє обважніле тіло й наштовхується на стілець у вітальні. В темряві важко бачити.

Але Йонджун не хоче бачити.

Якщо так він бачитиме менше, тоді, можливо, йому буде легше загубитись у цій темряві.

І, можливо, буде легше, якщо його ніколи не знайдуть.

Тому Йонджун не вмикає світло.

І мине ще багато часу, перш ніж воно знову загориться

 

 

———

 

 

Кожна ділянка тіла Субіна болить.

Коли він ще був дитиною, матір відвела його на пробне заняття з теквондо. Усю дорогу назад він випробовував терпіння мами, ниючи та жаліючись на те, як у нього все боліло. Але нічого не готувало його до наступного дня. Він прокинувся та завовтузився під ковдрою, швидко усвідомлюючи, що кожний м’яз у його тілі болить. У місцях, які він і не знав, що можуть боліти.

Після цього мама зайшла до його кімнати та відповідала на всі його питання, поки він змушував свої негнучкі кінцівки піднятися з ліжка. Вона розповіла йому, що в його м’язових волокнах є невеличкі рани, спричинені інтенсивним тренуванням. Але, що найважливіше, Субінова мама сказала йому, що біль зменшиться. Вона сказала йому бути терплячим і чекати, поки болісні відчуття вщухнуть. Вона набрала йому гарячу ванну й сказала, що це допоможе трохи послабити біль.

І коли мати Субіна тихо заходить в його кімнату на цей раз, він сліпо сподівається, що вона прийшла зробити те саме. Що вона тут, аби сказати своєму синові, що це закінчиться, що біль мине, що це просто нормальна реакція. Що вона тут, щоб запропонувати йому ліки.

Натомість вона тримає тарілку з нарізаними фруктами в руці – спроба компенсувати відсутність Субіна на вчорашній вечері. Чи вчорашньому обіді. Чи вчорашньому сніданку.

Субін не може змусити себе їсти. Його шлунок повний провиною, що продовжує з’їдати його зсередини, нейтралізуючи разом з цим відчуття голоду. Усе його тіло відмовляється збиратись докупи, жахливо важкі кінцівки вперто притискають Субіна до комфорту його матраца, з якого він не вставав останні 24 години. 

Але на додачу до цього всього, йому болить.

Знайти джерело болю неможливо.

Це його живіт? Його шлунок? Його груди? Його серце? 

Субін не може сказати точно і не може зупинити біль, коли він розгоряється в його нутрощах.

Його мати присідає на підлогу, її долоня застигає над Субіновим тім’ям, перед тим як лягти на його кошлате брудне волосся. Це ніжне торкання, яке Субін не отримував від своєї матері з тих часів, коли ще був малим хлопчиком.

Оскільки йому бракує сил навіть для того, щоб підняти голову з подушки, він продовжує нерухомо лежати, приймає кожне торкання маминої руки та дозволяє їм перенести його на роки назад. Поки він знову не стане дитиною, яку плекає її матір, маленькою людиною в найважливіші роки її життя, що дізнається все про цей світ: від найпрекрасніших чудес до найжахливіших кошмарів.

Субін зрештою піднімається, щоб сісти, та дозволяє своїй мамі добряче розгледіти його. ЇЇ обличчя виражає смуток, і Субін думає, що, напевно, має абсолютно нещасний вигляд, тому що потім рука матері лягає на його щоку, а сама вона схиляє голову вбік, вдивляючись у втомлені очі Субіна та похитуючи головою.

– Мамо, мені боляче, – Субін копилить нижню губу.

– Мій хлопчику, хто тебе скривдив?

Цих слів достатньо, щоб з кутків Субінових очей покотились сльози. Він подається вперед, аби сховатись в маминих руках, і вона обіймає його.

Субін тихо схлипує, руки навколо нього міцні достатньо, щоб заспокоїти його судорожні вдихи.

Ці самі руки тримали його, коли він був немовлям, загоювали його рани й лікували його хвороби.

Але Йонджун позбавлений цього.

Йонджуна не можуть так вилікувати.

Йонджун не може мати це.

– Ц-це я с-скривдив його, – плаче Субін.

Його мама не відповідає.

– Я п-продовжую кривдити його, хоча н-не хочу ц-цього.

Вона дозволяє своєму синові плакати, вирішує нічого не казати, не повчати, не підбадьорювати. Надає свою підтримку мовчки.

Доки телефон Субіна не починає вібрувати.

– Субін-а, твій телефон дзвонить, – каже вона, коли Субін не відривається від обіймів.

– Я не хочу ні з ким розмовляти, – хитає він головою, притиснутою до плеча матері.

Однак вона повільно відсторонює Субіна від себе, дістає його телефон з-під ковдри, де він безперервно дзвонить, і зі здивованим виразом обличчя простягає його Субіну.

Він знає, що сперечатися з мамою нема сенсу, тому здається і приймає телефон, навіть не перевіряючи, хто намагається з ним зв’язатися. 

– Добрий день, я говорю з Чхве Субіном?

– Так, ем, це я, – Субін хмуриться від незнайомого чоловічого голосу в слухавці. 

– Ми телефонуємо від імені сервісної компанії та оздоровчої продукції “Рімеді”. Ви надіслали нам своє резюме більше місяця тому, чи не так?

Ні, він не робив цього.

Субін вже збирається сказати, що сталася помилка, але потім згадує.

Сонхун.

– Е-е, т-так?

Єдина відповідь, яку він зміг підібрати.

– Нам не одразу вдалось зв’язатися з вами, пройшло більше місяця відтоді, як ми отримали ваше резюме, утім, якщо ви все ще зацікавлені, звільнилась інша, більш підходяща вакансія. Менеджер соціальних мереж  та керівник команди маркетингу. Зайнятість повна. Мусимо сказати, що були дуже вражені вашим резюме та хочемо одразу запропонувати вам цю посаду.

Субін видихає, відчуваючи запаморочення після того, як затримував дихання так довго. Голова йде обертом.

– Я…д-дякую, я передзвоню вам пізніше, – бурмотить Субін перш ніж завершити дзвінок та опустити безсилу руку з телефоном на матрац. Ошелешений, він намагається осмислити раптове відкриття.

Відкриття.

Очі його матері широко розплющені. Потім вона починає всміхатись. Очевидно, сидячи так близько, вона чула всю розмову.

– Субін-а, це чудово! – вона плескає в долоні, променисто посміхаючись. – Я не знала, що ти шукав роботу!

Субін морщиться.

– Я…що ж…так.

– Але чому ти не показав свою зацікавленість краще? Це звучить, як серйозна посада!

– Я…я не знаю, я не дуже зпцікавлений.

– Як так? Ти подав заяву – вони зв’язалися з тобою, – спантеличено каже вона.

Що ж.

Уже надто пізно казати правду.

– Субіне, тобі пора забиратися звідси, – вона намагається заглянути в Субінові очі, усе ще опущені донизу. – Ти не можеш залишатися тут, бо я не можу бачити те, наскільки ти нещасний.

Субін піджимає губи.

– Ти тут лише через нього, – продовжує вона, змушуючи Субіна напружитись. – У тебе добре серце, сину. Я знаю, що ти ставиш інших вище себе. Ти знаєш, хто залишається позаду зграї, аби переконатися, що потреби кожного задоволені?

Субін хитає головою.

– Справжній лідер.

Субін шморгає носом. Він намагається осягнути ці слова, бажаючи вірити в їхню правдоподібність. Але весь той біль, який він бачив у очах Йонджуна того вечора, каже йому протилежне.

– Ти покликаний вести людей, допомагати їм, підтримувати їх. Ти будеш чудовим менеджером, робітником, який піклується про команду. Тож дай собі шанс ним стати.

Субіну не вдається щось відповісти.

– Хоча б подумай про це, – останнє, що каже його мати, перед тим як підвестися і вийти зі спальні, залишаючи Субіна тонути у своїх думках.

 

———

 

Початок кінця починається з трьох лунких безперервних стуків у його двері.

Йонджун голосить Каю, що гляне, хто прийшов, і плететься до дверей на обважнілих ногах. Із обважнілими руками та важким серцем, наче налитими свинцем.

Тяжкі кроки відлунюються від стін передпокою.

Проте коли Йонджун тягнеться прочинити двері, його серце все одно тріпоче. 

Субін.

Він потупив погляд в підлогу, чорні прядки волосся спадають на його очі, один бік білого коміра стирчить з-під темно-синього светра, а великим і вказівним пальцями він безперестану прокручує масивну срібну каблучку на іншому пальці.

Більший, ніж у житті, образ Субіна, каталізатор полум’я в його грудях. Уособлення всього, що Йонджун колись вважав домом. 

Тому що навіть коли в Йонджуновому серці наростає біль, Субін пахне, як дім, як яблучний пиріг та улюблена ковдра; він дує губи, перш ніж подивитись у твої очі; він та людина, яка перша спадає на думку, коли тобі хочеться плакати, коли ти почуваєшся найменшою людиною на планеті й бажаєш сховатись у його кишені; він як твоя улюблена піжама, бережно випрана м’яка бавовна; він як пікнік коло ріки в день, благословенний теплим вітерцем та золотим післяобіднім світлом; він як маяк, пофарбований у червоний і білий на противагу холодній блакиті моря.

Тому що навіть коли Йонджун спустошений, Субін сяє, як промінчик надії в похмуру годину сутінок. 

Йонджунові пальці майже готові простягнутися, щоб торкнутися хлопця навпроти. Йонджунові губи майже готові промовити слова, які його серце завжди хотіло сказати. 

Він глибоко вдихає, більше не здатний дивитись на Субіна, і сподівається не зламатися. 

– Хьоне, – починає Субін, – я знаю, що ти, напевно, не хочеш бачити мене чи говорити зі мною.

Це неправда.

– Але я…я почуваюсь дуже кепсько.

Голос Субіна тремтить. Наче він перелічує кожне слово, слідкуючи, щоб жодне не звучало на октаву вище.

– Хьоне, я…мені не слід було… – гучність сказаного зменшується. – Мені шкода.

Мені теж шкода.

Йонджун вдивляється в білу плитку під своїми ногами, тому що боїться, що вона розкришиться, навіть якщо він лиш мигцем гляне на Субіна.

Йонджун зміцнює свою хватку на дверній ручці та спирається іншою рукою на дверну раму, загороджуючи Субіну прохід всередину. Він наполоханий. Він обачний. Він не знає, що Субін прийшов сказати.

Йонджун чує тихе шморгання.  

– Хьоне, мені запропонували роботу в Сеулі. Це…це х-хороша пропозиція, і я хочу…я хочу прийняти її, – каже Субін з пронизливим тремтінням у голосі. 

Будь ласка, тільки не плач через мене.

– Хьоне.

Якщо Йонджун не підніме очі, цього не станеться.

Як мала дитина, яка закриває очі руками, і думає, що сховалась.

– Хьоне.

Його очі прикуті до підлоги. Значить він не тут. Значить нічого не відбувається.

– Хьоне, ти можеш подивитись на мене, будь ласка?

Йонджун хитає головою.

Я не можу подивитись на тебе.

– Хьоне, будь ласка?

Я не можу втратити тебе знову.

– Подивись на мене, – благає він, і в наступний момент Йонджун відчуває ніжне торкання до свого підборіддя, його голову піднімають, і він подавляє приголомшене зітхання. 

Йонджун дивиться на нього, і це приводить усе в рух.

Йому більше нема де сховатись.

Субінові очі наповнюють до країв, вони іскряться в холодному світлі коридору, мішки під його очима припухлі, і він тримає підборіддя Йонджуна так обережно, як пір’їнку, відчайдушно шукаючи його очі своїми червоними. 

– Будь ласка, скажи щось, – прохання Субіна відлунює в Йонджунових вухах.

Я ніколи не думав, що можу любити когось настільки ж сильно, як люблю тебе.

Тому я ніколи не стану утримувати тебе.

Я мушу відпустити тебе.

Йонджун нічого не говорить. Він ковтає болісний клубок у горлі.

Якщо він заговорить, він зламається.

– Скажи мені залишитись, і я залишусь.

Залишся.

Залишся.

Залишся.

– Будь ласка, с-скажи мені.

– Я думаю, тобі слід прийняти пропозицію, – нарешті видавлює з себе Йонджун.

По Субіновим щокам котяться сльози.

Він прибирає руку з підборіддя Йонджуна й поспішно витирає їх. І Йонджун бажає зробити це сам. Бажає, щоб він міг зарадити. Бажає, щоб усе склалось інакше.

Але все, на що він здатен, це знову спрямувати очі додолу, витріщаючись на свої ноги, наче вони нависають над ущелиною, а його тіло колишеться в небезпечній близькості до цієї стрімкої прірви. 

– Гаразд, – випалює Субін, маскуючи ще одне шмигання. – Тоді б-бувай.

Він обертається на п’ятках настільки швидко, наскільки це йому дозволяє його тіло, і швидкими кроками Субінова фігура віддаляється.

Тільки запах яблучного пирога ще стоїть якийсь час у передпокої.

Потім двері захлопуються перед Йонджуновим носом, але цей звук не досягає його вух. Глухі удари, які він чує кількома секундами пізніше, спотворені та звучать із затримкою, але кількома секундами пізніше все вже починає розчинятися в небуття, і Йонджун падає назад, не знаючи, коли і куди приземляється оболонка від його тіла, тільки сам факт того, що вона обрушується, і він летить в інший вимір, де немає стін та дверей, немає фізичної матерії в межах досяжності кінчиків його пальців.

Він відкриває рот, щоб закричати, намагаючись подати якийсь сигнал під час падіння, яке приводить його в заціпеніння, але видає лише розпачливий вий.

Йонджун на підлозі, його обвивають руками, і наляканий, тремтячий голос Кая біля його вуха нашіптує йому свого роду заклинання, щоб повернути Йонджуна до реальності, але він вже розчинився в темряві, і лиш судорожні схлипування вириваються з його грудної клітки, наче відгомон останнього сигналу тривоги судна, що підкорилося всеосяжній океанській хвилі. 

– Я в-втрати, я втратив…я втратив його, Каю, – промовляє Йонджун, задихаючись, поки сльози безупинно стікають по його щоках.

Кай все ще обіймає його, надто вражений для того, щоб вимовити хоч одне слово чи звук, позбавляючи Йонджуна свого непроханого втручання, але все тіло хлопця перетворюється на рідину. 

Йонджун ридає, його тіло несамовито, судорожно здригається, він стає невагомим, переноситься в царину, де не існує матерії, не існує нічого, окрім відголосків безперервного розпачливого плачу.

– Я…я в-втрачаю с-своїх батьків, – лепече Йонджун знесиленим голосом, його дихання прискорюється настільки, що це починає серйозно бентежити Кая, який зміцнює свою хватку на його торсі. – М-мама, т-тато, ма-машина.

– Тс-с-с, Йонджуне, будь зі мною, будь зі мною, хьоне, хьоне, – тривожно закликає Кай, розпалюючи хоча б часточку здорового глузду у свідомості Йонджуна, який поринув у безтямний стан.

Болісні схлипування розрізають невловимий простір і важіль реальності зрештою вислизає із залізної хватки Йонджуна.

– М-мама, т-тато, я з-знову їх втра-а-чу.

– Йонджуне, ти не можеш втратити їх знову, подивись на мене, подивись на мене, хьоне, повернись до мене, – благає Кай, втрачаючи контроль над панікою в голосі. 

Йонджун намагається подивитись на свого друга, відчути його руки на своєму животі, намагається оговтатись, але він не тут, із тремтінням у кінцівках він знову опиняється в тій темній вітальні, але цього разу вона вітає його, як старого друга. Спогад про ту кімнату надто реальний, щоб відпустити його, Йонджун перебуває там всіма п’ятьма чуттями, заново проживає кожну секунду, яка ламає кістки в його тілі, знову дізнається про автокатастрофу, знову втрачає своїх батьків, навколишній світ знову перестає існувати, життя знову пролітає, Йонджун знову стає сукупністю молекул у безцільній порожнечі. 

– Я поруч, хьоне, – це голос Кая.

Він лунає десь.

Десь із кроками Субіна, що стрімко віддаляються. Коли він покидає його.

Десь, де лежить фізична оболонка Йонджуна під лавиною, де уламки його серця, розтрощеного на мільйони шматочків, розкидані по всій підлозі, де його вітає нещасливий кінець.

І як тільки його свідомість поступово вертається, він чує Каєві слова більш розбірливо, коли хлопець невпинно повторює крізь шторм, що він в порядку, він в порядку, він в порядку.

Йонджун просто людина.

Тендітна. Неймовірно вразлива.

Яка бажає щасливого кінця.

Яку кинули в замкнене коло, у якому він завжди отримує протилежне.

Приречена втрачати. Приречена щоразу втрачати Субіна. 

Але він в порядку, наполягає голос Кая.

Він буде в порядку.

Йому просто потрібен час.