розділ 7. ложка дьогтю в бочці меду

Гучність музики стає такою ж неконтрольованою, як і споживання алкоголю, тож проходить як мінімум година, перш ніж хлопці зовсім втрачають відлік часу й віддаються насолоді перекрикування один одного під чергову слащаву, а-ля «вибух з минулого», пісню. 

Кай сміється з придихом, коли бачить, як Бомгю влаштовує власну вечірку в дальній частині зали, тріпаючи волоссям в усіх напрямках, що свідчило про те, що хлопець вже був достатньо піддатий. Коли погляд Кая зупиняється на кволій постаті Йонджуна в кутку, він одразу відчуває, що щось не так. На зміну звичній поставі Йонджуна прийшла більш сутула, і це не схвилювало б Кая, враховуючи вплив алкоголю, якби не той факт, що Йонджун перемістився в самий кут кімнати, що було дуже не схоже на рожеволосого хлопця.

Він крокує до Йонджуна й спирається на стіну поруч із ним, в очікуванні дивлячись на нього. Йонджун втомлено переводить погляд з Кая на Субіна та його хлопця, які разом співали баладу. Тільки потім Кай усвідомлює, що Йонджун майже не пив цього вечора. Від того факту, що за мову тіла хлопця, що викликала занепокоєння, не можна було скинути провину на випивку, Каю стає ще більш тривожно. Утім, він не вимовляє жодного слова, даючи другові можливість заговорити, якщо він того хоче. 

– Каю, – невпевнено починає Йонджун. Коли він не продовжує, Кай кидає на нього багатозначний погляд. Йонджун показує на пару, що співала. Лише згодом Кай помічає сльози, що виступали на Йонджунових очах.

Усе відбувається із блискавичною швидкістю. Перш ніж Каю вдається хоч якось зреагувати, Йонджун вилітає за двері. Миттєвий інстинкт Кая – побігти слідом за старшим, але перед тим, як зробити це, він оглядає кімнату, щоб побачити, чи помітив хтось раптову відсутність Йонджуна. Але інші хлопці, здавалося б, знаходяться у власному світі. Бомгю все ще хитає тілом під музику, не помічаючи того, як очі Техьона слідкують за кожним його рухом. Субін із Сонхуном все ще зайняті співом, плутаючи тональності й п’яно сміючись.

Тож Кай вислизає за двері настільки тихо, наскільки може, не бажаючи приваблювати до себе увагу, й шукає очима Йонджуна у напівтемному коридорі. Оскільки там немає жодних ознак хлопця, Кай робить висновок, що найкращий варіант для нього – перевірити вбиральню. У його голові все ще гудить приглушена музика, і його серцебиття прискорюється від тривоги. Хоча Кай доволі стійкий до алкоголю, він відчуває, як уповільнено реагує його тіло, від чого йому важко швидко рухатись і думати.

– Йонджуне хьоне? – вигукує він, заходячи до вбиральні. Холодне біле світло маленької кімнати б’є в його очі. 

Йонджун, як і очікувалось, був там. Він присів, зіпершись рукою на кахельну стіну. Серце Кая обривається. Він присідає поруч із Йонджуном і, не вагаючись, обіймає його, притуляючись щокою до його плеча. Він чує рвані вдихи рожеволосого. Кай притискає щоку до спини Йонджуна, сподіваючись на те, що якщо він буде достатньо близько, він зможе поглинути біль іншого хлопця, забрати його, аби прожити цей біль замість нього. 

– Хьоне, що сталося? Будь ласка, поговори зі мною.

Жодної відповіді. Кай послаблює хватку й нахиляється вбік, намагаючись знайти очі Йонджуна за його чубчиком. Вони міцно заплющені.

– Це через Субіна? – обережно питає Кай.

Йонджун киває. Потім хитає головою.

Жодної чіткої відповіді. Кай стурбовано хмуриться.

З рота Йонджуна вириваються важкі та уривчасті видихи. Кай міняє позицію, щоб бути навпроти Йонджуна, і стискає його плечі руками. Вони обидва все ще сидять у скорченому положенні на підлозі громадського туалету.

Усвідомлюючи серйозність ситуації, на зміну паніці Кая приходить почуття відповідальності. Його вираз обличчя стає серйозним. У нього немає часу зациклюватись на власних емоціях. Він мусить допомогти Йонджуну. 

Руки старшого жахливо трясуться, тож Кай охоплює їх своїми довгими пальцями, заспокійливо виводячи ними кола на Йонджунових долонях.

– Завтра…річниця весілля батьків…я забув…квіти…..забув…квіти, – вдається пробурмотіти Йонджуну між поверхневими вдохами.

Серце Кая болить.

– Йонджуне, – Кай ненароком упускає шанобливе звернення, – Йонджуне, я хочу, щоб ти дихав, добре? Не хвилюйся про квіти, я хочу, щоб ти зробив глибокий вдих і видих.

Йонджун киває, його очі все ще заплющені.

– Вдих, – Кай направляє Йонджуна, і той вдихає. 

– І видих.

Йонджун важко видихає.

– Вдих. Видих, – продовжує Кай, і Йонджун слідує вказівкам, повторно вдихаючи і видихаючи.

Кай запускає руки в рожеві прядки Йонджуна, відкидаючи його волосся з чола.

– Я поруч, хьоне, добре?

Йонджун знову киває, він все ще не в собі, проте його дихання під контролем, а м’язи розслаблені. Він нахиляється вперед, його голова падає на груди Кая, і хлопець миттєво реагує, охоплюючи Йонджуна руками й пориваючи його в міцні обійми. Вони обидва сідають прямо на підлогу. По відчуттям хлопці сидять так вже багато годин, але насправді проходить лише кілька хвилин, і Йонджун не готовий відриватися від тепла, що випромінює його друг. Від комфорту, що поглинає його. Кай потирає Йонджунів живіт, неквапливо виводить кола гарячою долонею, вводячи їх обох у довгоочікуване відчуття спокою. 

Кай почувається так, наче його переїхав потяг, його тіло в’яле, втомлене. Таке втомлене. 

Але він і уявити собі не може, наскільки виснажений зараз Йонджун. 

– Пішли додому, хьоне.

– А як же всі інші?

– Не турбуйся, я скажу їм, що нам вже треба іти, – пропонує Кай.

– Але Субін…– Йонджун бурмоче так, наче повітря застрягло в його горлі, і він ледве може вимовити хоч слово.

– Я скажу Субіну.

 

Що Кай і робить. Швидким кроком він повертається до зали й оголошує про те, що вони збираються іти. Субін кліпає очима, його усмішка згасає, коли він опускає мікрофон, і Каю здається, наче він ось-ось упустить його з рук на підлогу.

– Йонджун хьон трохи втомився, тому ми підемо додому. Ви, хлопці, продовжуйте без нас, – Кай намагається говорити настільки невимушено, наскільки може, щоб його друзі не почали хвилюватися.

Однак навіть з його зусиллями, на обличчі Субіна все одно спалахує занепокоєння.

Звісно він на це не купився.

Кай може поклястися, що в Субіна відкривається третє око, коли справа стосується Йонджуна. Якимось чином він завжди переймає Йонджунові настрої та емоції можливо навіть до того, як той сам усвідомлює їх.

– Усе добре? – запитує Субін, роблячи крок вперед, його брови сходяться й губи піджимаються. 

Сонхун охоплює Субінову руку своєю, трохи тягнучи свого хлопця назад. Проте той ніяк на це не реагує.

Кай кидає на Субіна перепрошуючий погляд і промовляє «усе нормально».

Він прощається з другом перед тим, як направитись до дверей, з наміром як можна скоріше відвезти Йонджуна додому. 

 

 

———

 

 

– Ти іноді замислюєшся про те, скільки всього ми ще не бачили в цьому світі?

– Не знаю. Коли я дивлюсь на місяць і зірки, мій світ здається незначним. Тож у чому тоді сенс?

– Сенс у тому, що він не незначний.

– Чому ти так впевнений у цьому?

– Через нас.

Субінові очі розширюють при здивованому погляді на Йонджуна. 

Нас.

Йонджун пирскає від несподіваної реакції, що контрастувала з серйозним виглядом, який Субін мав увесь вечір. Він кладе голову на Субінове плече. Те, якою важкою відчувається голова Йонджуна, яку теплоту випромінює його шкіра, блискуча на вечірньому сонці; те, як їхні ноги звисають за край у кількох метрах над водою, те, як вони сидять на березі ріки у всеосяжному спокої, дві єдині душі в їхньому світі, – усе це робить Субіна…Субіном. Його плечі були створені для того, щоб Йонджуновій голові було зручно покоїтись на них. А Субіну судилося-

– Тобі судилося бути в моєму житті, – Йонджун знімає в Субіна ці слова з язика.

Субін дивиться на Йонджуна так, наче він усе, що має для нього значення. Йому також хочеться сказати щось подібне. Аби Йонджун знав. Аби він знав, що Субін почувався б абсолютно загубленим без гугнявого сміху Йонджуна, без його довільних танців, швидких сплесків енергії зробити щось спонтанне, без цікавості в його очах. Цікавості до життя. До її іскри.

– Ну хьоне, давай без твоїх сентиментів, – те, що він каже замість цього.

Йонджун кпиться й легко вдаряє Субіна в груди. Той театрально хапається за серце, вигукуючи драматичне «ауч». Вони обидва сміються.

– Забираймося звідси.

– Сонце ще навіть не сіло, – Субін вказує на горизонт рукою, на яку не спирається Йонджун. Він дійсно не хоче, щоб той відсторонювався від його плеча.

– Ні, я маю на увазі… – мовить Йонджун стишеним голосом, – забираймося з цього міста. Залишилось зовсім трохи до закінчення школи. Тож після того, як ми випустимось, їдьмо з цього міста. Ти і я.

Субін відповідає не одразу, затримуючи очі на ніжно-рожевих та оранжевих відтінках у небі, що розтікались горизонтом. Ця мить відчувається сяючою і тендітною, тож Субін боїться зруйнувати її. Боїться, що вона мине. Через відсутність відповіді Йонджун починає нервово смикати ниточки на розрізі на його джинсах.

– Куди? – Субін нарешті порушує тишу звуком ледь гучнішим за шепіт. Через те, як Йонджун лежить на Субіновому плечі, він не помічає ніжну усмішку, що торкається губ старшого. Субін спостерігає, як заходить сонце, яке щоночі сідає за горизонт з гарним прощанням, знаючи, що зранку воно знову зійде. Субін усміхається, і його легені наповнюються теплом від сонця, від хлопця поруч із ним, від знання, що як і сонце, після прощання з главою свого життя, він, безсумнівно, почне нову з кимось. З його ліпшим другом. 

– Сеул. Їдьмо в Сеул, – відповідає Йонджун.

Субін гмикає.

– Я вже знайшов кілька шкіл моди, і, окрім цього, для тебе там також є чудові мистецькі програми!

На велике розчарування Субіна, Йонджун піднімає голову. Але він шукає Субінові очі, аби побачити реакцію хлопця на його пропозицію. Очі Йонджуна вичікувальні, вони оживають у відблиску помаранчевого вечірнього сонячного світла. 

Субіну навіть не потрібно відповідати Йонджуну. Із тим, як той дивиться на нього, із захопленням на його обличчі існує тільки одна можливі відповідь.

Так.
 

 

———

 

 

Холодні краплі дощу торкаються потилиці Субіна. Голова низько нахилена, очі прикуті до калюж під ногами, у той час як холод проникає в його кістки, оселяючись у них. Обидва хлопці повертаються додому під нічною весняною зливою. Вони крокують поруч у тиші, надто стомлені для розмов. Сонхун волочить ноги по сірій бетонній доріжці, що він завжди робить через втому. Іноді Субін ловить себе на тому, що переймає цю звичку хлопця.

Шкіру пощипує від холодного дощу, тому єдине, про що Субін може думати, це те, як швидше повернутись до тепла свого дому. Він теребить запасні ключі в кармані, які йому дала його мати, аби він не переривав її ранній сон. 

Він вставляє ключ у замкову щілину, дзвенькіт металу відлунюється в тиші ночі.

– Зачекай.

Субін повертає голову назад. Сонхун залишився позаду нього на кілька метрів, пасма його чорного, тепер промоклого волосся прилипли до його лоба, поки дощ продовжує лити на нього. 

– Хуні, заходьмо всередину, вже дійсно злива починається. 

– Я весь день намагався поговорити з тобою наодинці, – видає Сонхун із зітханням. – Безуспішно…

Субін всотує повітря. Його інтуїція вже натякає на те, про що саме Сонхун бажає поговорити. З кожною секундою тривога Субіна наростає.

– Я не хочу стосунків на відстані. 

Що?

– Що?

Субінова інтуїція підвела його.

Миттєво з’являється відчуття того, що температура падає нижче нуля. За мить краплі дощу застигають, бездумно пливуть у крижане небуття.

– Не зрозумій мене неправильно, хьоне, – Сонхун намагається пояснитись благальним тоном, – я хочу бути з тобою.

Холод прокрадається до серця Субіна. Він кусає губу, нездатний щось вимовити. Краплі дощу стікають по його спині. 

– Але щоб ці стосунки могли спрацювати, тобі потрібно повернутись до Сеула. 

– Я… – у грудях Субіна пробуджується відчуття. Неприємне. Уїдливе.

Сохун заглядає в Субінові очі, його погляд проголошує остаточність.

– Не те щоб я обирав опинитися в такій ситуації. З усіх людей ти маєш це знати, – Субін озвучує це надто різким тоном. Він ненавидить те, наскільки швидко стає в захисну позицію. Але власне розчарування в самому собі ще більше виводить його з себе. 

– Я знаю це, і стикатися з невдачами – це звісно нормально, але важлива частина цього – знову підніматися після падіння. От скажи, як довго ти взагалі планував отак сидіти на місці й нічого не робити?

– Пройшло всього два тижні! – викрикує Субін.

– Саме так! А тепер час рухатись далі. Знайти роботу, повернутись туди, де тобі місце, де ти матимеш змогу рости, а не зациклюватись на минулому! – твердить Сонхун, хоча й не підвищує голос. Він залишається достатньо спокійним.

Субін, натомість, далекий від спокою. Сонхун дозволяє собі розмовляти в такій повчальною манері із Субіном. Його хьоном.

– Тобі в голову ніколи не приходило, що життя не йде постійно вгору? Що воно йде вгору-вниз і вперед-назад? – Субін намагається тримати себе в руках, але ним поступово оволодівають емоції, тож він звучить розпачливо. 

– Коли ти налаштовуєш себе і докладаєш зусиль, аби піднятися після своїх падінь, життя дійсно йде вгору. Річ у мисленні. Думаєш, я не знаю цього? Я займаюсь фігурним катанням відколи пам’ятаю власне ім’я. Я знаю, що таке невдачі. 

– Що ж, можливо, для мене все інакше! – сперечається Субін, його голос надто гучний для пізньої ночі. Він почувається малою нерозсудливою дитиною, яка починає хникати, коли не отримує того, чого хоче. Субін ненавидить це почуття. Ненавидить, що почувається дитиною щоразу, коли свариться із Сонхуном. 

Дощ набирає обертів, накриваючи Субіна та Сонхуна. Краплі води стікають донизу, забирають із собою біль, непорозуміння, розчарування, що накопичились між двома хлопцями. Врешті-решт, усе це розтікається залитими дощем вулицями. У очах Субіна проступають сльози, і дощ теж забирає їх із собою.

Субін почувається жалюгідним.

Сонхун, імовірно, відчуває наростаючу ненависть Субіна до себе, оскільки наближається до нього на крок.

– Я просто…я бачу твій потенціал. Я не хочу, щоб тебе стримував комфорт твого минулого, – каже Сонхун.

Очі Субіна звужуються. 

– Що ти маєш на увазі?

– Я розумію, що для тебе, імовірно, дуже втішно проводити час зі шкільними друзями та дитячим коханням, – Сонхун зітхає, його груди опускаються, – але це тебе ні до чого не приведе. Ти залишив це життя позаду. 

– Зажди-но, дитячим коханням? – Субіна захопили розполохом, він витріщається на іншого хлопця. 

– Ну, так, я маю на увазі…Йонджуна, – Сонхун каже це так, наче це найочевидніша річ у світі. 

Усе в шлунку Субіна зміщається. Він відчуває запаморочення, а щоки горять, незважаючи на холод.

– Він…він не моє дитяче кохання! Він друг!

– Ким би він не був…ти знаєш, що я маю на увазі. Він у минулому. 

Сонхун наближається ще на один крок, його мокре від дощу обличчя сяє у світлі одного єдиного ліхтаря.

– А я у теперішньому.

Ще один крок уперед. Вони майже торкаються грудьми. 

Але Субін не може змусити себе сказати щось ще. Він нічого не каже, коли Сонхун, наче вибачаючись, охоплює руками його виснажене тіло. Він нічого не каже, коли Сонхун цілує його шию та, обдаючи його холодну шкіру своїм гарячим диханням, пошепки каже, що вони можуть обговорити це завтра. Він нічого не каже, коли вони заходять всередину будинку, і Субінова мама, яка ще не спала так пізно, що було дещо підозрілим, поспішила принести хлопцям рушники. Він нічого не каже наступного дня. Він нічого не каже, коли Сонхун сідає на автобус, щоб повернутись назад до Сеула.