розділ 11. очікування

тв: згадка про гомофобію

Емоційним заціпенінням психологи часто називають психічний процес блокування негативних емоцій. Це копінг-стратегія, спосіб, у який тіло захищається від емоційного болю. Якою б привабливою не здавалась можливість позбутися його, емоційне заціпеніння іде в комплекті з відторгненням позитивних емоцій у тому числі.

Тому це не приваблива можливість. Взагалі.

Це ніщо. 

Реакція твого тіла, твого мозку, твого серця, коли ти впевнений, що цей біль розколить тебе навпіл. Це ніщо. Ти в безодні. Або ти і є безодня.

Спочатку неприємне відкриття шокує.

Або, можливо, це не стає шоком для тебе. Це стає шоком для інших. 

Це важко визначити в такий момент.

Коли Субін вперше зіткнувся з цим станом, він набув для нього форми Сонхуна, що постукав у двері його квартири об 11 ночі. Темні кола під його очима, його слова, його погляд, його постава – усе просякнуте абсолютною відразою.

Субін стер залишки сну з опухлих очей, розум миттєво прийшов у стан занепокоєння від розбитого вигляду Сонхуна.

– Я розказав батькам, що я гей.

Субін не вимовив ні слова. Він дозволив Сонхуну продовжити.

– Вони сказали мені, що я більше не їхній син.

У словах Сонхуна не звучало жодного вагання. Він не тремтів. Він не схлипував. Фактично, він просто був відсутній. Субін тримав його й відчував тепло хлопця своїми долонями, але Сонхун вже віддалився від реальності.

Пізніше тієї ночі Субін провів Сонхуна до ліжка, аби попіклуватись про нього там після того, як хлопець прошепотів йому на вухо “змусь мене забути”, й притиснувся до нього всім тілом.

Субін перестав питати Сонхуна на кожному кроці до спальні, чи він був упевнений, чи дійсно хотів саме цього в той момент, чи йому було потрібно саме це, бо у відповідь на кожне питання отримував лише благальний погляд і кивання головою.

Тільки потім, коли вони лежали роздягнені, лиш їхні стегна вкривала ковдра, коли порожній погляд Сонхуна пропалював діру в Субіні, він вирішив поставити до болю безглузде питання “як ти почуваєшся?”

Наче вони були двома друзями, що обговорювали щось настільки тривіальне, як домашнє завдання з математики, Сонхун просто знизав плечима й відповів “я не знаю”.

У години тієї ночі, що залишились, ліжко відчувалось холоднішим, ніж у будь-яку іншу ніч.

Як хтось може не знати, як він почувається?

Відповідь на це Субін не отримав.

Або ж отримав. Тільки значно пізніше. Вдивляючись у своє відображення в дзеркалі, у той час як його мозок працював понаднормово, щоб розібрати, що він насправді відчуває саме зараз. Після невдалої спроби відшукати хоч щось він, зрештою, здається.

Хтось безперестанку занурює пензлик у заціпеніння й нашаровує його на мозок Субіна, згладжуючи всі кути. Це ніби пошук радіостанції на високих частотах, де музики більше не існує, є лише завади, завади, завади…

Річ у тім, що Субін тільки що втратив єдині серйозні стосунки, які в нього колись були. Що ще гірше, його єдиний серйозний партнер взяв перерву в їхніх стосунках.

Субін не вірить у “перерви”.

Перерви лиш ще більше заважають стосункам. Роблять їх заплутаними, коли вони не мають бути такими. 

Але він не міг озвучити свої думки під час телефонної розмови із Сонхуном тієї похмурої ночі. Усе ніби-то притупилось. Субін увійшов до сірої зони.

“У більшості випадків це тимчасово”, – читає Субін першу статтю з психології, що спливає в стрічці пошуку, після своїх старанних спроб сумувати через людину, яку він щойно втратив.

У більшості випадків.

На восьмий день після дзвінка Субін починає вірити в те, що його випадок не підпадає під категорію “більшості”.

Він намагається сфокусувати погляд на таблиці витрат “Феї зерен”, яку Йонджун надіслав йому на початку тижня, щоб Субін оглянув інвентар кафе, який вони могли б використовувати для ремонту. Він зіщулює очі, щоб прочитати слова й дійсно зрозуміти їх, а не щоб вони просто скакали по його порожній черепній коробці.

Підготовка до ремонту йде повним ходом із Субіном у якості обраного Йонджуном керівника проєкта. Йонджун вжив необхідних заходів, зачинив кафе, переніс поставлення, дав Черьон відпустку. Він займає себе деякою паперовою роботою, на його переніссі сидять окуляри в товстій оправі, яким вдається зробити старшого ще привабливішим.

Йонджун.

Хлопець ходить навколо Субіна навшпиньках, немовби він крихкий фарфор. Очі Йонджуна допитливі, його голос стає вищим, коли він підбадьорливо поплескує Субіна по спині приблизно кожні дві години.

Напружений мозок останнього розслабляється в тиші кухні “Феї зерен”, куди він заховався. Зі значним зусиллям він втуплює погляд у список покупок, дізнаючись, що більшість речей в коморі було придбано п’ять років тому. 

Це нарешті привертає увагу Субіна.

Предмети, які купили виключно з метою зробити ремонт, стояли й збирали пил у брудній кімнатці п’ять років?

Це дійсно не має жодного сенсу. Обтяжливий аспект цього полягає в тому, що Субін не знає, яку користь для “розквіту” бізнесу можуть принести речі п’ятирічної давності. За період життя в Сеулі він на власному досвіді відчув те, наскільки світ трендів мінливий. Цього сезону певна річ є в усіх, наступного вона стає антитрендом.

І Субін також знає, що сліпо слідувати за будь-якою модою, яку задають спеціалісти з дизайну інтер’єру, лиш буде живити страшенно жадібну грошову машину, і втім, важливою частиною кавового бізнесу є презентабельність і візуальна привабливість кав’ярень.

Це те, про що Субін думає в першу чергу.

А ще він знаходить таку кількість штучних рослин у коморі, яку неможливо нічим поянити. Тож Субіну залишається лише гадати, яка ідея спершу стояла за цією купою декорацій. 

Не те щоб усі ці речі були зовсім непридатними для використання. Серед них були банки з білою фарбою, вітрина для їжі та упаковки сірого дубового ламінату. Основна проблема полягає в тому, що Йонджун вже доклав усіх зусиль для того, щоб підготувати все для перекроювання кафе, у той час як Субін вже дійсно планує відмовитись від свого початкового задуму та зупинитись на чомусь іншому.

Основна проблема полягає в тому, що йому потрібно представити щось Йонджуну, який вже носиться, як курча без голови. Субін як Йонджунів лицар у блискучих обладунках – не більше ніж ілюзія, яку він створив у своїй голові. У реальності він стає дедалі більш розгубленим.

Субін зітхає і стискає перенісся.

Він не хоче розчаровувати Йонджуна.

Було б легше, якби старший був більш залученим, було б навіть логічніше, якби керівником був він сам. Тому що, на хвилиночку? Йонджун власник цих речей, тому в нього має бути хоч якесь уявлення про те, як і де він хоче їх прилашувати.

Але щоразу як він порушує це питання в розмові з Йонджуном, отримує лише подобу відповіді – знизування плечима й “ти керівник, Субіні”.

Окрім цього, Субін нічого не тямить у бюджеті та бюджетуванні. Він дізнався хіба що тільки про те, що бізнес має свій ощадний рахунок, але Субін навіть уявлення не має про суму заощаджень на ньому.

Можна з упевненістю сказати, що він зайшов у глухий кут.

Тому юнак скликає збори. Ну як сказати, збори тільки для нього і Йонджуна.

І останній дає йому зелене світло. Дати волю його уяві. Наче це було так просто. Наче ресурси, гроші та обмежені можливості лише двох людей не були важливим фактором.

Ладно, не все настільки плачевно. Вони все ж домовляються про розподіл роботи: Субін бере на себе креативну частину, а Йонджун буде контролювати процес і казати “так, все чудово” або “ні, це якийсь жах, про що ти взагалі думав”, враховуючи той факт, що він відповідальний за фінанси й технічне виконання.

На думку Субіна, їхня розмова була плодотворною, однак він все ще не спить Бог зна у яку годину, згорблений над екраном ноутбука, поки ідеї в його голові вистрілюють як дротики, але нікуди ладком не приземляються.

Він заплющує очі й розуміє, що його і так стомлений мозок починає наповнюватись картинками.

Коли Субін ще був студентом медіа-мистецтв, він робив так щоразу, коли йому потрібно було намалювати перед собою чітку візуальну картину. Він заплющував очі й дозволяв усім своїм ідеям зібратися в одну велику кулю, а потім запускав її в простір, щоб знайти те, що залишиться, що затримається.

“Фея зерен”

Кава

Фея

Зерен

Йонджун

Йонджун

Фея

Йонджун

Очі Йонджуна, які перетворювались на півмісяці, коли вони з ним намагались жонглювати пакетиками цукру, величезну кількість яких вони циганили в баристи. Просто дві дитини.

Гірлянда з листя монстери та вогники, веселощі та Йонджун, що сяяв промінчиками гордощів за видозмінену красу.

Йонджун, який наливає ромашковий чай, пара, що піднімається в повітря, і Субін, який приймає чашку у свої холодні руки. Вологі прядки волосся Йонджуна й тепле світло, що ніжно падає на вилиці хлопця.

Блискуче гарний Йонджун під обрушеною фортецею з ковдр, хлопці, які сміялись до болю в животі, заплутані у вервечках гірлянди. Субін під чарами Йонджуна.

Субін, який завжди опиняється під його чарами.

І Йонджун, який щоразу стає джерелом цієї магії.

Фея.

От і все.

О Боже.

– О Боже, – шепоче Субін в нікуди. Він риється в пошуці свого телефону.

Уже далеко за опівніч. Але все всередині Субіна загоряється, наче десятки святкових свічок на торті.

Він притискає телефон до вуха.

Перший гудок. Другий гудок. Третій гудок. Четве–

– Алло? – каже хриплий, сонний, на октаву нижчий голос Йонджуна. Субін ковтає.

– Хьоне, хьоне, хьоне, вибач, що розбудив, – Субін намагається стримувати себе, але слова просто нестримно ллються, – але в мене є чудернацька, надзвичайна, абсолютно божевільна ідея, і мені необхідно, щоб ти одразу її забракував, аби я міг рухатись далі.

На кілька секунд западає тиша, і Субін уявляє, як Йонджун сідає у своєму ліжку, приводячи себе у повністю свідомий стан.

А потім,

– Я тебе слухаю.

– Так от, кафе називається “Фея зерен”, але чи замислювався ти колись, що це насправді означає? – починає Субін, вже задихаючись від свого марафону слів. – Фея – це міфічна істота, часто з надприродними силами. З магічними силами. Термін “фея” сам у собі містить свого роду магію. Чи не мусить місце, яке носить таку назву, також бути магічним? А що як ми зробимо, типу…фортеці з ковдр? Або ж ні, щось на кшталт наметів, як-от вігвами! Просто в нас буде місце для них, якщо ми приберемо деякі завеликі столики, усе одно вони всі ніколи не зайняті одночасно. Намети будуть як кабінки! Відокремленні та затишні. Ой, а ще ми могли б повісити штучні рослини разом з гірляндами на стелю! І пофарбувати стіни в темніший колір, що візуально огородить простір і зробить його казковим, і все це оживе, як мало б ще п’ять років тому! О Боже, хьоне, що ти думаєш?

Субін завершує свій поспішний монолог, хапаючи ротом повітря. Коли він чує мертву тишу з іншого боку слухавки, то починає сумніватись в усьому, що він щойно вилив Йонджуну. Тепер, коли він думає про це, його ідея дійсно звучить абсолютно божевільно, зараз середина чортової ночі, і думки Субіна просто заходять надто далеко, його мозок працює на випередження, і Йонджун, можливо, просто посміється з цього.

О ні.

Субін шкодує, що зателефонував.

Йонджун, імовірно, скаже йому, наскільки це абсурдно.

Він, можливо, подумає, що це дивно.

Він, можливо–

– Я люблю тебе.

Лунає голос з іншого кінця слухавки.

– Щ-що?

З легень Субіна вибили все повітря. Серцебиття інтенсивно пульсує у його вухах. Момент не відчувається реальним.

– Напевно, ти дійсно геній, Субіні, у твоїй ідеї щось є! Звісно, нам ще доведеться обговорити те, як ми могли б втілити її в реальність, – він чує, що Йонджун посміхається. Момент не відчувається реальним. Усе ще.

– Т-ти не думаєш, що це н-неможливо? – стрімкий потік слів, який виливався із Субіна ще хвилину тому раптово припинився.

– Якщо це неможливо, нам доведеться зробити це можливим.

На десятий день після прохання Сонхуна про паузу в стосунках, це нарешті наздоганяє Субіна. Але краще не дозволяти цьому брати верх над собою.

Цей день починається як будь-який інший.

Насправді, Субін прокидається на дивовижу бадьорим.

Він накидує худі кремового кольору на смугасту водолазку й поправляє поділ поверх своїх улюблених джинсів з прямими штанинами. Субін не може ігнорувати почуття задоволення щодо роботи минулої ночі. Він вже доволі давно не проводив час наодинці зі своїм графічним планшетом та стилусом. Хлопець не усвідомлював, що так сумував за цим.

За студентські роки мистецтво стало обов’язком та творчим вираженням – домашньою роботою. Часто воно виснажувало Субіна. Але щоразу як він був налаштований на певну ідею для домашнього завдання, малювання переносило його в інший вимір, де існують лише пензлі, штрихи, кольори й відтінки. Він мав можливість з разу в раз ставати свідком народження ідеї, набування нею матеріальної форми. Це ніколи не припиняло вражати його.

Коли він відкрив новий файл з полотном минулої ночі, його рука почала рухатись сама по собі. Скоро сторінка була заповнена ескізами й замальовками його ідей. Субін також підготував спрощений план зали. 

Сповнений самовпевненості, він показує Йонджуну доказ його прагнень перетворити «Фею зерен» на казку в реальному житті. 

Йонджун здається задоволеним, судячи з усмішки, яка одразу з’являється на його обличчі.

Хоча ранок похмурий, сонце неквапливо визирає крізь просвіти, підсушуючи ранкову росу. Промені, що пробиваються крізь полотно хмар, золотять вулиці обіцянкою про довгоочікуване тепло.

Протягом дня температура поступово зростає, тож Субін скидає тепле худі, перед тим як повернутись до нанесення зразків фарб на стіну. Вони прийняли рішення пофарбувати стіни зали в темно-зелений, щоб створити бажану атмосферу. Він двічі перевіряє кожний взірець, просто щоб правильно запам’ятати назви відтінків зеленого, оскільки розрізняти їх для Субіна виявилось важчим, ніж він очікував і хотів би визнавати.

– Йонджуні-хьоне! – протягує він жалісним голосом.

Наразі Йонджун зайнятий звільненням обідньої зони від усіх меблів та елементів барної стійки, пересуваючись туди-сюди від кухні до комори, тож Субін очікує, що хлопець проігнорує його.

Чого він не очікував, так це появу Йонджуна прямо за його спиною наступної ж миті. Субін нашорошуєтсья від фізичної близькості. У той час як він все ще стоїться обличчям до стіни, Йонджун перехиляється через його плече, оглядаючи зразки. Старший катастрофічно близько, його гаряче дихання опалює шию Субіна, і все тепло кімнати тепер зосереджується в його щоках. Знайомий аромат бавовни лине крізь щільний проміжок між їхніми тілами. 

Чому він так в біса близько?

Зосередитись на поточному завданні стає надзвичайно важко, і Субіну хочеться дати собі ляпаса за те, що його тіло щоразу програє в грі в протистояння Йонджуну. Його тіло – справжній зрадник.

– Який це відтінок? – запитує Йонджун притишеним голосом, випростовуючи руку й вказуючи на один із зелених зразків. Слова звучать над вушною раковиною Субіна, викликаючи поколювання.

– Це, ем-м-м…ялівцевий, – вдається вимовити Субіну, слова відчуваються сплутаними на язиці.

– Гм-м-м, – хмикає Йонджун низьким тоном, і Субіну доводиться стримати тіло від тремтіння.

Потім старший переводить вказівний палець на зразок іншого відтінку й питає Субіна його назву, але той ледве чує питання через безладдя, спричинене Йонджуновою рукою, що практично охоплювала його зі спини.

– Ц-це сосновий.

Ще один звук на знак розуміння. Довший. І глибший.

Йонджун вказує на третій зразок, опускаючи іншу руку на плече Субіна. Останній відчуває, як тепло долоні старшого просочується крізь тонку тканину його сорочки.

– А цей? – шепоче Йонджун прямо коло вуха Субіна, і останній відчуває, як його затягує в зону небезпеки, відчуває, ніби він за крок від того, щоб перетнути межу, яку так старанно встановлював для себе. Розум бореться з тілом, наполегливо стримуючи бажання схопити Йонджуна, розвернути його та притиснути до стіни, бездумно затягуючи його в поцілунок.

Субін облизує свої сухі губи.

– Це…гадаю, це базиліковий, – Субін прочищає пересохле горло, його голова йде кругом від схвилювання, повітря ніби наповнюється густим серпанком, поки хлопець намагається знайти етикетку на взірцях фарби, ледь не перекидаючи їх.

Як тільки всі думки починають безперервно проноситись в голові Субіна, Йонджун плескає його по плечу кілька разів і завершує розмову вердиктом “я думаю, базиліковий найкращий”. А в наступну мить його вже немає поруч. Ось так просто. Назад до своїх справ.

Неусвідомлено залишаючи Субіна закляклим, поки він, збаламучений, намагається зібрати себе до купи.

Пополудні сонце висить низько, і стихле кафе пронизує дрімота. Субін видає вже четверте позіхання за останні пів години, і це не залишається непоміченим Йонджуном. Вони обидва застрягли на одному завданні, що полягає у фарбуванні стін у насичений базиліковий зелений, роботі, яка за енну кількість годин очікувано стає доволі стомлюючою. Вирішення цієї проблеми, яке спадає Йонджуну на думку, – це увімкнути музику на колонках.

Ненав’язливі мелодії з плейлиста Йонджуна дійсно допомагають дотримуватись ритму, у якому Субін ковзає малярським валиком по стіні. Це той момент, який він може описати як гармонійний саме за його простоту. Саме за те, що він сповнений тієї буденності, яка заспокоює душу. Скоро він поринає у свої думки – ненавмисно, як завжди, затримуючись на трьох словах, які злетіли з губ Йонджуна.

Він повторно відтворює цей момент, ігноруючи те, як його тіло реагує щоразу, як він це робить, замість цього стараючись відкинути сенс цих слів, таким чином рятуючи себе від зайвого болю в серці.

Вони обмінювались «я тебе люблю» раніше. Це не було чимось значним.

Вони все ж були ліпшими друзями.

Субін обертається до Йонджуна обережно, аби не впасти з драбини. Йонджун стоїть обома ногами на третій сходинці власної драбини, але його бедра хитаються з боку в бік у ритм музики, змушуючи і так не дуже міцну стрем’янку скрипіти від його рухів.

Діючи інстинктивно, Субін підлітає туди, де стоїть Йонджун, і хапає обидва боки драбини, утримуючи її на місці. Йонджун лише видає сдавлений смішок від пильності Субіна.

Але він не грається.

– Хьоне, будь ласка, будь обережним, – застерігає він.

– Або що? – зухвало відповідає Йонджун, висовуючи язик, коли він прибирає одну ногу зі сходинки стрем’янки, балансуючи на іншій нозі. 

Субін кидає на нього суворий погляд, все ще тримаючи драбину залізною хваткою, що Йонджуна, очевидно, лише забавляє. Він посміюється і навмисно трясе драбину.

– А якщо я впаду, ти спіймаєш мене, як у дорамі? – дражниться Йонджун, якому явно весело викликати якусь реакцію у Субіна.

– Ні, я… – Субін обривається на пів слові, швидко тягнучись, щоб обвити талію Йонджуна своїми руками, легко знімаючи його з драбини й притискаючи до себе, коли хлопець приземляється, на що ошелешений Йонджун здатний відповісти лише писком і слабким вигуком «ах».

Валик, просочений зеленою фарбою, випадає з рук захопленого розполохом Йонджуна на підлогу. На щастя, хлопці виявились достатньо путящими, щоб застелити підлогу та меблі, що залишились, захисною плівкою, тому жодної шкоди завдано не було. Утім, при ударі валика об підлогу на білі Конверси Йонджуна трохи бризкає зелена фарба. На думку Субіна, це жахливий вибір взуття для роботи з фарбуванням. 

Йонджун зойкає, коли помічає зіпсовані кеди, але одразу ж стихає, тому що руки Субіна все ще огортають його тонкий стан, його спина доторкається грудей Субіна, який уткнувся носом у вигин шиї Йонджуна.

– Будь ласка, не лякай мене так, – бурмотить Субін, його голос приглушений плечем Йонджуна, на яке він вмостив свою голову. 

Під своїми руками Субін може відчути рухи Йонджунової грудної клітини, що здіймається від уривчастого дихання. Він знає, що мусить послабити хватку, знає, що не має жодної причини тримати Йонджуна ще довше. 

Секунди стрімко вислизають з його рук. Він знає, що не зможе повернути жодну з них.

Він знає, що не має більше часу.

З колонок лине мелодійна гітара. Повільно, невпевнено Йонджун кладе свої руки на Субінові, які тримають його талію. Це ледве відчутне торкання. Ніби вони могли розбитися в будь-який момент. Ніби Субін і Йонджун, як єдиний організм, могли розбитися в будь-який момент.

Голос Йонджуна хрипкий, але спокійний, ллється, немовби мед, коли він запитує:

– Хочеш потанцювати?

Його слова й кивок Субіна на знак згоди лякаюче крихкі, як сніжинки ранньої весни: мінливі, тендітні, приречені на те, щоб розтанути.

Не міняючи положення, у якому вони опинились, Йонджун починає легко погойдуватись, направляючи тіло Субіна, як тільки приємний жіночий голос починає співати:

 

*Коли я була маленькою, я бачила, як мій татусь плакав

І проклинав пусті балачки

Він сам розбив своє серце, і я спостерігала,

Як він намагався зібрати його знову

 

Субін чіпляється підборіддям за плече Йонджуна, вбираючи тихі акорди, вдихаючи їх, вдихаючи Йонджуна.

 

І моя мама поклялась,

що вона ніколи не дозволить собі забути

І це був день, коли я пообіцяла,

що ніколи не буду співати про кохання, якщо його не існує

Але, любий, ти єдиний виняток

 

Їхні тіла колишуться на одному диханні, в одному ритмі.

 

Ти єдиний виняток

 

У животі Субіна рояться метелики.

 

Ти єдиний виняток

 

Йонджун розриває переплетення їхніх рук, на що Субіну хочеться заперечити, але старший хлопець швидко розвертається обличчям до нього, знову з’єднуючи їхні руки.

 

Можливо, десь у глибині душі я знаю,

Що кохання не вічне

І нам потрібно знайти інші способи впоратись самотушки

Чи залишатись незворушними

 

Йонджун хитає їхніми руками назад, вперед, назад, вперед, і кутки його губ тягнуться вверх у м’якій усмішці.

 

І я завжди так жила,

Тримаючи комфортну дистанцію

 

Субін дивиться на їхні переплетені руки, що розхитувались перед ним.

 

І до цих пір я клялася собі,

Що мене влаштовує самотність,

Тому що нічого з цього не було гідним ризику

 

Йонджун високо піднімає їхні руки, надаючи Субіну місце для того, щоб він обернувся навколо своєї осі. Що той і робить, хоча й незграбно через їхню різницю у зрості. Він відчув би сором, якби Йонджун не закинув голову назад, сміючись. Його сміх дзвенить радістю.

 

Але ти єдиний виняток

 

Тепер Субін високо піднімає руку і Йонджун з набагато меншим зусиллям обертається навколо своєї осі. Але з набагато більшою граційністю.

 

Ти єдиний виняток 

 

Вони обидва без зайвих слів починають танцювати вальс, але в результаті врізаються один в одного, Субін наступає Йонджуну на ногу, отримуючи за це від нього щипок у бік.

 

Ти єдиний виняток 

 

Субін відповідає Йонджуну тичком у його талію. На зміну танцю приходить грайливе лоскотання.

 

Ти єдиний виняток 

 

Йонджун піддається пустотливості й рвучко обертається з наміром утекти від тичків Субіна. Останній швидко реагує і, з нововідкритою впевненістю у своїх фізичних здібностях утримувати Йонджуна на своїх руках, охоплює стегно хлопця, легко піднімаючи його.

 

Я міцно тримаюсь за реальність,

Але не можу відпустити те, що бачу зараз перед собою

 

Йонджун невдоволено лементує, стукаючи кулаками плечі Субіна, але вищий хлопець виявляється сильнішим. З його горла виривається переможний сміх, коли він без зусиль несе Йонджуна.

 

Я знаю, що ти підеш зранку, коли прокинешся

Залиш мене з якимось доказом того, що це не сон

 

Субін обертає їх знову і знову, міцно тримаючи Йонджуна. Зрештою, його руки втомлюються і він приземлює старшого на стійку. Він не може думати, не може навіть відновити дихання, оскільки безповоротно губиться в галактиках у глибині Йонджунових карих очей, коли влаштовується між його стегнами, вступаючи до зони ризику. Але пухкі вишневі губи Йонджуна, які він прикушує, і його очі з безліччю зірок в них манять Субіна ближче, ближче до інтимності їхнього положення.

– Сьогодні ти засміявся вперше за тривалий час, – тихо промовляє Йонджун з усмішкою, яка освітлює його власне обличчя, і Субін бачить його кожну дрібну, ледь вловиму деталь у запаморочливій близькості.

Він сміявся?

Так, він сміявся.

Всередині його вибухають феєрверки. 

Окрім салютів, що нарешті летять у небо, є також слова, виведені всередині його голові, всередині його серця, викарбувані, підкреслені та виділені кричущим кольором.

Я теж тебе люблю.

Насправді, я закоханий у тебе.

І як буває з будь-якою вибухонебезпечною речовиною, вона не вибухає без наслідків.

Навіть не прицілюючись, вона влучає прямо в дамбу, зведену за останні десять днів, унаслідок чого цілий океан проривається крізь зруйновані бетонні стіни.

Потоки води, які стримували надто довго, сплескуються й переливаються за край, з безжалісною силою захльостуючи все на своєму шляху.

– О Боже, Субіні, з тобою все гаразд? – він відчуває занепокоєння в голосі Йонджуна, як тільки той зістрибує зі стійки та, стривожений, дивиться на нього.

Ошелешений та розгублений, із затуманений зором, Субін усвідомлює, що плаче. Щоки стають вологими, як тільки нові струмочки сліз течуть з його очей.

– Ні, ні, я… – схлипує він.

– Субіні, – Йонджун звучить засмучено, його руки вже тягнуться до обличчя Субіна, щоб витерти сльози, але він ухиляється, і Йонджун прибирає руки, у його очах видніється паніка.

– Субіні, любий, що сталося? Хочеш морозиво, ми могли б піти й к–

– Ні! – рявкає Субін, миттєво шкодуючи про це. Миттєво бажаючи забрати це назад. Він не може дивитись Йонджуну в очі.

– М-мені потрібно побути одному.

Сам не в собі, він робить кілька кроків назад, а потім розвертається, щоб вибігти за двері.

 

* Paramore – The Only Exception