розділ 1. провінційний хлопець

Сонце от-от має зайти за небокрай. Промені підсвічують голі дерева приємним помаранчевим сяйвом. Субін стоїть навпроти «Феї зерен» – кафе, у якому він так часто бував, коли ще жив тут. Від прохолодного весняного вітру врешті стає неприємно, особливо коли саме приміщення здається теплим та вабить зайти досередини. Саме це він і робить з ледь помітною усмішкою, що торкається його вуст.

Кафе саме таке, яким він його запам’ятав. Світло так само пробивається крізь вікна та робить помітним наповнене пилом повітря. Темно-дерев’яні бруси – лише невелике доповненням до спроби модернізувати заклад білими пластиковими стільцями. У ніс Субіна вдаряє запах шоколадного торта з ноткою перемеленої кави, що повертає його в далеке минуле. У кафе знаходиться лише літня пара, яка зайняла місце у дальньому кутку. Вони сидять і ведуть спокійну розмову в приглушеному світлі, оскільки сонце не дістає в такі закутки зали. Юнак швидко оглядає її, незграбно підходить до найближчого столика й займає його, здригаючись від гучного скрипу пластикового стільця о кафель.

Це неймовірно, наскільки мало змінилося тут за п’ять років. Субін клянеться, що впізнає деяких людей, які проходять повз його улюблене кафе. Він, звісно, знав, що його рідне містечко маленьке, але після років життя в Сеулі воно тепер здається геть крихітним. Навіть скрип старих дверей йому до болю знайомий. У голову приходить думка, що деякі речі просто мають залишатися незмінними.

Субін підводить погляд до барної стійки, щоб побачити того, кого він одразу ж впізнає. У напрямку до нього ліниво крокує він, Чхве Йонджун.

За секунду до Субіна суцільним потоком повертається незліченна кількість спогадів. Наче сцену у фільмі, в заповільненому режимі він бачить, як до його столика наближається Йонджун: безглуздо довгий фартух оперізує його талію, зблякле рожеве волосся, безладно відкинуте назад, біла сорочка, яку надто часто прали.

Як і в пам’яті Субіна, Йонджун все ще без будь-яких зусиль випромінює впевненість. Це все ще настільки могутньо, настільки прекрасно. Це те саме хлопча, з яким Субін ділився секретами, порпався на горищі свого батька та будував фортеці. Те саме хлопча, з яким він тисячі разів дивився «Клуб «Сніданок»», і з яким сперечався, який персонаж все ж найгірший. Те саме хлопча, з яким він обмінявся обіцянкою на мізинчиках ніколи не ставати нудними дорослими, які зайняті лише роботою, і не забувати один одного.

Хлопча, який був його найкращим другом. Усі ці теплі спогади невинної безтурботності наче набули форми людини, яка знаходиться так близько, але все ще поза межою досяжності. Він той самий, але інший. Субін помічає, як запали щоки Йонджуна, втрата ваги помітна на шиї та гострих ключицях, що виглядали з-під сорочки. Він здається старшим, риси його обличчя стали більш різкими, змужнілими.

– Чи бажаєте ви щось замовити?

Знайомий голос хлопця перериває задуму Субіна. Йонджун злегка перехиляється через столик, коли говорить.

Він працює тут баристою?

– Йонджуне хьоне, – все, що йому вдається вимовити.

На коротку мить Йонджун зустрічається очима з Субіном, проте його погляд швидко опускається до простору між підлогою та столиком. Субін уважно дивиться на хлопця навпроти, все ще ошелешений його присутністю. Він помічає три прокола на вусі Йонджуна замість одного, який 13-річний Йонджун попросив 12-річного Субіна допомогти проколоти голкою. Старший хотів бути «крутим і зухвалим», але все одно більше місяця приховував свій пірсинг від батьків, доки не заніс інфекцію і потребував допомоги мами з лікуванням. Пізніше вони сміялися з цього випадку.

– Це те, що написано на бейджику, так, – каже Йонджун з нечитабельним виразом обличчя, вказуючи на бейдж, прикріплений до його сорочки.

Якась мить проходить у тиші й наростає сум’яття.

Невже він серйозно? Невже він не розуміє, що це Субін? Невже він його не впізнає?

Ці питання крутяться в його голові, спантеличують, але він швидко оговтується.

– О-одне капучино, будь ласка, – Субін затинається після невдалих спроб підібрати інші слова. Він не впізнає власний голос.

– Зараз буде, – бурмоче інший, хутко обертаючись у напрямку до кухні.

Субін спостерігає, як його фігура віддаляється швидким кроком, не з таким прямим станом, як до цього. Він наче заціпенів: його мозок все ще намагався осмислити дивну зустріч. Йонджун дійсно не впізнав його? Невже Субін так змінився зовнішньо? Він, звісно, залюбки доволі часто змінював зачіску і витрачався на абонемент у спортзал, але принаймні у своїх очах він все ще був тим самим старим Субіном.

У горлі з’являється клубок, коли його свідомість затьмарює повне спантеличення.

Що це було?

Поки Йонджун стоїть спиною до Субіна, молодший помічає щось схоже на витончену зантедехію, витатуйовану на задній частині шиї хлопця. Ще дещо нове в нинішньому Йонджуні. Субін задається питанням, коли він зробив це татуювання, скільки їх ще він має, чому він зробив його, яка історія криється за ним. Це Йонджунова історія, про яку Субін не знає нічого. Частиною якої він не був. Клубок у горлі стискається.

Деякий час він дивиться в одну точку, поки на стіл перед ним не ставлять горнятко кави. Субін підводить очі тільки щоб побачити, що замість його друга дитинства напій принесла офіціантка з ввічливою посмішкою. Він дякує їй, посмикує свої срібні каблучки, і тільки тоді аромат кави б‘є йому в ніс. Підліток-Субін звеличував цю каву, називав її «рідким золотом» після кіномарафонів на всю ніч з Йонджуном.

Хлопці першим ділом приходили сюди зранку з ледь розплющними очима й замовляли капучино з додатковими пакетиками цукру, оскільки від смаку несолодкої кави вони кривились з огидою. Тепер, коли він оглядає напій, помічає його схожість хіба що з кавою нижче середньої якості з заправки: пінка надто густа, а рідина під нею надто гірка. Йому трохи смішно від того, як кав’ярні Сеула його розбещили. Він звик розраховувати на каву хорошої якості. Його замовлення варіювалися від айс-американо до лате з цвітінням сакури. Тим не менш, перший ковток свіжої кави смакує божествено у важкий ранок понеділка, він не може це заперечувати. Субін дивиться на два пакетики цукру поруч із чашкою. Дивно, думає він. Раніше кафе не було таким щедрим на цукор, йому з Йонджуном доводилось завжди просити в баристи більше. Два пакетики – це якраз стільки, скільки Субіну треба було додати до своєї кави, щоб його обличчя засяяло, а кофеїн розтікся по тілу. Йонджун знає це, він знає, яку каву пив Субін. Чи не може бути, що…? У такому разі, Йонджун точно пам’ятає його. Але чому тоді ігнорує? Або, можливо, Субін просто марить, можливо, він вкладає в це забагато сенсу, можливо, кафе змінило правила щодо цукру, можливо, можливо…Боковим зором він помічає зблякле рожеве волосся й миттю повертає голову до нього. Тепер Йонджун за стійкою зосереджено витирає одне й те саме місце. Субін спостерігає за ним, витріщається на нього, наче його погляд може розкрити таємницю його поведінки, але Йонджун продовжує натирати те саме місце довше, ніж потрібно. Раптом він відчув себе маленьким. Він сидить тут у своєму тренчі, на який витратив забагато грошей, та зі срібними каблучками й замислюється, коли саме він покинув своє колишнє життя і розпочав нове. Коли все змінилося, і як він опинився настільки далеко від того, як все було раніше. Тому що блокбастери й дискусії допізна – це те, як було раніше. Таємні рукостискання й обіцянки на мізинцях – це те, як було раніше. Фортеці з ковдр і солений попкорн – це те, як було раніше. Йонджун – це те, як було раніше. Субін почувається чужим у власній домівці, у своїй власній домівці дитинства, перед своїм найкращим другом дитинства. Він дивиться на хлопця (чоловіка), з яким він колись ділив світ, який тепер, можливо, є іншою планетою в інший сонячній системі. Як йому вдалося залишити Йонджуна поза його світом?

Це занадто, все це занадто – запахи, старе середовище, спогади, почуття, Йонджун. Субін намагається проковтнути клубок в горлі, але він надто охоплений почуттями, надто схвильований і спантеличений від того, чому він взагалі почувається саме так. Він дістає кілька купюр з кишені, викладає їх на стіл (цього має вистачити), хапає свій шарф та вибігає із затхлого кафе. Березневий морозець щипає його щоки, він закидує шарф на шию, коли очі починають наповнюватися слізьми, що затуманюють зір, готові от-от потекти по щоках.

Субін прямує додому, кожну вулицю й куточок він знає як свої п’ять пальців. Кожна алея і провулок зберігає багато спогадів, він пам’ятає кожну деталь свого рідного міста після років мандрування ним. Тим не менш, він почувається чужим.

 

 

———

 

 

– Я…ну…вже сумую за тобою. А ти навіть ще не поїхав, – Йонджун шморгає носом, не наважуючись затримувати погляд. Якби він подивився на нього, дійсно подивився, то не втримався б від сліз.

– Та ладно тобі, ти ж знаєш, що це ненадовго, – Субін вичавлює з себе усмішку лише для того, щоб Йонджун почувався менш пригніченим. Він і сам, насправді, був пригнічений, але не міг дозволити цьому якосьвплинути на друга.

– Ми з тобою все одно нерозлийвода.

– Твоя правда, – бурмоче Йонджун і нарешті підводить погляд на Субіна.

Його ніс червоний від холоду, очі пронизливі й блискучі, а губи надуті. Субін намагається закарбувати в пам‘яті такого Йонджуна, надію, турботу і щось схоже на горе в його погляді й залишає це на зберігання десь у свідомості, аби він міг дістати цей спогад і плекати його, коли буде потребувати нагадування, заради чого він все це робить.

 

 

———

 

 

Субін втомлено знімає каблучки одну за одною з пальців і кладе їх біля вмивальника. Він затяжно позіхає і відчуває, як сонливість охоплює все його тіло. Кінець довгого дня. Він дістає засоби для догляду за шкірою з охайно організованої косметички та ставить їх на невелику скляну полицю під дзеркалом. Там виявляється замало місця для всієї його колекції засобів, отже він посуває тюбик крему: він може поклястися, що бачив такий самий ще років п’ять тому в мами.

Субін одразу розслабляється, коли робить свій щоденний догляд за шкірою: тіло одразу розуміє, що пора завершувати день та отримати заслужений відпочинок.

Поки Субін втирає в обличчя м‘який засіб для вмивання з ароматом троянди, він згадує, що казав Сонхун. «Тобі слід бути ніжнішим, масажуй його, а не три, це твоє обличчя, хьоне». Він ледь не сміється з того, що не може втекти від нескінченних повчань молодшого, навіть коли їх розділяють кілометри. Субін визнає, що він дійсно доволі різкий у рухах: ніколи не пропустить шанс вдарити чиюсь руку після невдалого жарту чи надто сильно стиснути другові щоки. Але він робить це з любов‘ю.

Вечеря майже готова, і мати несамовито кричить йому, щоб він швидше йшов їсти, поки їжа не охолонула. Він так і залишається в білій великій футболці, прядки волосся стирчать тепер у різні боки. Мама Субіна завжди суворо забороняла йому сидіти за столом у піжамі, тож він не перевдягається, коли спускається на вечерю. У своєму домі Субіну було б байдуже, як і де він їсть, але мамин дім – мамині правила.

На столі стоїть таріль з кімчи ччиге, що аж парує. Мати Субіна куйовдить синове волосся, прибираючи безладні прядки з його обличчя. Вона усміхається і каже: «Кушай!». Субін наче знову малий хлопчик, якого годує мама і час від часу з любов’ю поглядає на нього. Рагу смакує так само, як і в дитинстві, воно ситне і таке смачне, що його мамі доводиться нагадувати йому сповільнитись. Він пам’ятає, що страва смакувала ще краще після того, як вони з Йонджуном оббігали весь район.

Ох.

Йонджун.

Субін насилу ковтає їжу, коли росте його занепокоєння тим, що він збирається сказати.

– Я бачив Йонджуна сьогодні.

Його мати тільки безмовно киває та тягнеться до миски з рисом. Субін нетерпляче сіпає ногою і відкладає палички, апетит вже зник.

– Він працює у «Феї зерен», – продовжує Субін, пильно дивлячись на матір, вдаючись до хитрощів у бажанні дізнатися більше інформації про хлопця. Вона цілком могла знати більше за Субіна, це все ж доволі маленьке місто.

– Я знаю. Такий приємний хлопчик, дуже чемний та добрий. Він чудово виконує свою роботу, – вона захоплюється, не здогадуючись про занепокоєність свого сина. – Дуже прикро, що ви більше не підтримуєте зв‘язок.

Субін важко ковтає. Шлунок зводить від почуття провини. Але за що він має почувати провину?

– Не те щоб я був винний. Це просто…сталося, – Субін опускає погляд і дує губи.

– Хіба я звинуватила тебе? – вона суворо дивиться на нього, наче хоче зрозуміти причину раптової захисної реакції сина.

Після цього вони міняють тему на більш легку і ведуть невимушену бесіду поки доїдають вечерю. Субін вдячний за те, що як довго він би не жив далеко від матері, у нього ніколи не виникає проблем у спілкуванні з нею, будь то розмови про актуальні проблеми чи рослини, які було б краще посадити в садку.

Сьогодні відповідальність за миття посуду лежить на Субіні. Він швидко порається і з кожною хвилиною почувається ще більш втомленим.

Те, що було його спальнею, тепер частково офіс, частково склад. Там стояли коробки, інструменти й старі книги, які були розсунені в різні куточки маленької кімнати. Вона має здаватися душною, але його мама не забула добре провітрити приміщення зранку перед його приїздом. Він розслабляється, як тільки легені наповнюються свіжим повітрям. Субін розкладає тонкий матрац посередині кімнати.

Обстановка спальні мала жалкий вигляд, таке облаштування спального місця могло бути лише тимчасовим. Він знає це, і все ж вони з мамою навіть ще не починали обговорювати причину, чому він повернувся сюди, у мамин дім. І куди б від звідси поїхав. Його телефон вібрує в кишені джинсів. Це повідомлення від Сонхуна.

хуні:
тільки що закінчив із катанням
мої кінцівки відмовляються працювати еххх
як ти там, хьоне?

скоро піду спати
хуні, будь ласка, не виснажуй себе

хуні:
ой ну ти мене знаєш
як там вдома?

ну…

хуні:
хвилююче?

можна і так сказати

хуні:
відпочинь добре

це вас теж стосується, містере!!!
ніякого нічного перегляду дорам!!!

хуні:
хаха розкусив мене :3
на добраніч, субіні

хун?

хуні:
мм?

я сумую за тобою

хуні:
я теж сумую

З цією думкою Субін провалюється в сон.